Право державної власності на землю
Державна власність на землю є досить давньою і бере свій початок з князівської «саніби», що пережила періоди земельної власності царської сім΄ї та імператорського двору, кабінетного землеволодіння та казенних земель, і, нарешті набула статусу державної власності на землю. Отже, держава з моменту свого виникнення володіла і до наших днів володіє певними земельними площами на основі власності. Безумовно, вона й у майбутньому буде мати право власності на відповідні земельні ресурси для здійснення своїх функцій з метою виконання загальнодержавних завдань та задоволення публічних інтересів суспільства.
Однак, проблема полягає у встановленні того, в яких межах і на якому праві земля належить державі. Відомо, що у радянський період право власності на землю та інші природні об΄єкти існувало у виключній формі, що означало усунення усіх,крім держави, суб΄єктів права від участі у відносинах власності на землю та інші природні багатства. Таким чином, держава була єдиним власником землі та інших її природних багатств. Онак при цьому не було законодавчо визначено конкретного власника в особі будь-якого державного формування. Таке положення призвело до формування не державної власності на землю та її багатства, а адміністративно-управлінського та чиновницько-бюрократичного порядку.
Принципово іншого закріплення одержали відносини державної власності на землю в законодавстві сучасної української держави. Відповідно до ч. 1 ст. 84 ЗК у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Наведена норма земельного закону надає підстави для виокремлення декількох особливостей правового статусу державної власності на землю.
|
|
|
По-перше, за такого широкого визначення об΄єктів державної власності як «усі землі», складається ситуація, коли в межах держави не можуть залишатися земельні об΄єкти, що не належали б на підставі права власності. Це означає, що якщо земельні площі в межах держави не належать на праві комунальної чи приватної власності, то вони належать до об΄єктів права державної власності. Таким чином, право державної власності на землю, на відміну, наприклад, від приватної земельної власності фізичних та юридичних осіб на конкретні земельні ділянки, так би мовити презюмується на законодавчому рівні. Крім цього, правооб΄єктність земель у такому розумінні означає, що вони були і залишаються у власності держави, й у їх «повторному» набутті державою немає потреби.
По-друге, визначення об΄єкту права державної власності здійснено через більш широку категорію «усі землі», що охоплює й ознаки відокремленої земельної ділянки. Із цього випливає,що об΄єктами права державної власності є «усі землі» відповідних категорій у просторових межах держави, які не віднесені до комунальної та приватної власності. Відокремлення земельних площ державної власності межами державного кордону, а не за ознаками визначення місць розташування місць розташування конкретних ділянок і встановлення їх меж на земній поверхні, забезпечує їх відмежування від земель сусідніх держав (зовнішнє) і внутрішнє розмежування від земель комунальної та приватної власності (внутрішнє).
|
|
|
Одночасно слід звернути увагу на те, що в усіх випадках набуття державою права власності на землю вказується на земельні ділянки з ознаками відособленого об΄єкту права. Саме набуття таких земельних ділянок здійснюється на підставі закону, перед яким фізичні та юридичні особи рівноправні з державою. З цього випливає, що державі можуть належати на праві власності «відокремлені земельні ділянки», наприклад, за їх викупу з комунальної чи приватної власності, конфіскації земельної ділянки в порядку, передбачено законом тощо.
Суб΄єктом права власності на державні землі та конкретні земельні ділянки у їх складі, завжди була і залишається держава як політико-правова організація суспільства. Вона належить державі на засадах правонаступництва українською державою правосуб΄єктності попередніх державних утворень, як форм політико-правової організації суспільства та привласнення земельних багатств усім державним спів суспільством. Із наведеного випливає, що землі державної власності належать самій державі з усіма соціальними та юридичними наслідками.
|
|
|
Свої власницькі повноваження щодо земель державної власності держава реалізує через державні органи виконавчої влади, які здійснюють правомочності володіння, користування та розпорядження ними в законом встановлених межах від імені та в інтересах держави.
Важливою особливістю права державної земельної власності є й визначення в законодавчому порядку земель, що не підлягають передачі в комунальну власність. Відповідно до ч.3 ст.84 ЗК до земель державної власності, які не можуть передаватись у комунальну власність, належать: землі атомної енергетики та космічної системи; землі оборони, крім земельних ділянок під об΄єктами соціально-культурного, виробничого та житлового призначення; землі під об΄єктами природно-заповідного фонду та історико-культурними об΄єктами, що мають національне та загальнодержавне значення; землі під водними об΄єктами загальнодержавного значення; земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України та інших органів державної влади, Національної академії наук України та державних галузевих академій наук; земельні ділянки зон відчуження та безумовного відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи; земельні ділянки, які закріплені за державними професійно-технічними закладами; земельні ділянки, закріплені за вищими навчальними закладами державної форми власності; земельні ділянки, на яких розташовані державні, в тому числі казенні підприємства, господарські товариства, у статутних фондах яких державі належать частки, об΄єкти незавершеного будівництва та законсервовані об΄єкти.
|
|
|
Зазначені землі призначені для виконання державою своїх внутрішніх і зовнішніх функцій. Вони використовуються для задоволення соціальних та економічних інтересів усього суспільства і виконання загальнодержавних завдань. Тому ці землі не обмежені ані категоріями земель, ані розмірами площ, ані місцем розташування. А з урахуванням функціонального призначення їх використання, треба визнати, що наведений перелік не є вичерпним. Тому все більш актуальною стає проблема практичного розмежування земель державної та комунальної власності.
Не менш важливим є визначення в законі земель державної власності, які не підлягають передачі в приватну власність. Згідно із ч.4 ст.84 ЗК до земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать: землі автономної енергетики та космічної системи; землі під державними залізницями, об΄єктами державної власності повітряного і трубопровідного транспорту; земель оборони; землі під об΄єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом; землі лісогосподарського призначення та водного фонду; земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності ВР України, Президента України, Кабінету Міністрів України та інших органів державної влади, Національної академії наук України та державних галузевих академій наук; земельні ділянки зон відчуження та безумовного відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи; земельні ділянки, які закріплені за державними професійно-технічними закладами; земельні ділянки, закріплені за вищими навчальними закладами державної і комунальної форми власності.
Варто зазначити, що перелік земель державної власності, які не підлягають передачі у приватну власність, є більш широким в порівнянні з переліком земельних об΄єктів, що не можуть передаватися в комунальну власність. Це не позначається на реалізації конституційного принципу рівності суб΄єктів права власності перед законом, хоча б тому, що приватні власники не можуть бути суб΄єктами права власності на зазначені землі. Треба враховувати й те, що комунальні землі, як і землі державної власності, використовуються для задоволення публічних інтересів територіальних громад.
Найбільш істотно рівність прав власності на землю характеризує положення, що закріплено ст..14 Конституції про набуття і реалізацію цього права державою, нарівні з громадянами та юридичними особами, виключно відповідно до закону.
Українській державі на праві власності можуть належати земельні ділянки і за її територіальними межами. Так, відповідно до ч.3 ст.18 ЗК Україна за межами її території може мати на праві державної власності земельні ділянки, правовий режим яких визначається законодавством відповідної країни.
МіністерствоосвітиУкраїниДВНЗ «Придніпровська державна академія будівництва та архітектури» Кафедра економічної теорії Реферат із земельного правана тему: “Співвідношення державного та комунального права власності на землю” Виконала: студентка 416 гр. Молокопой Юлія Перевірила: Скачедуб С.А. Дніпропетровськ2012
Дата добавления: 2018-04-15; просмотров: 173; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!