Внесок Дж. М. Кейнса у розвиток теорії грошей
Теорія грошей посідає чільне місце в науковій спадщині одного з найвідоміших економістів XX ст. Дж. М. Кейнса. їй він посвятив цілий ряд праць, зокрема «Трактат про грошову реформу» (1923), «Трактат про гроші» (1930) і «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей» (1936).
Оцінюючи в цілому внесок Кейнса у розвиток теорії грошей, слід зробити такі два зауваження:
1.У своїх дослідженнях Кейнс не зачіпав кардинальних питань абстрактної теорії грошей — їх сутності та вартості. У цих питаннях він повністю залишився на традиційних для кількісників позиціях, називаючи гроші витвором держави, а вартість їх визначав як результат співвідношення маси грошей і маси товарів в обороті.
2.Головним спрямуванням дослідницьких зусиль Кейнса в теорії грошей були питання місця і ролі грошей у відтворювальному процесі. Щодо цих питань він цілковито дотримувався методології прикладної теорії грошей.
Дж. М. Кейнс дійшов висновку, що в нових умовах ринковий механізм суспільного відтворення неспроможний самостійно, на засадах саморегулювання забезпечити достатню ринкову рівновагу і рівномірність економічного розвитку. Тому виникла об'єктивна необхідність доповнити цей механізм державним регулюванням економіки.
Дж. М. Кейнс остаточно відкинув постулати класичної теорії, що «гроші не мають значення» у відтворювальному процесі і доводив, що: гроші мають суттєве значення і виконують самостійну роль у розвитку економіки. Головним каналом зв'язку між сферою реальної економіки і грошовою сферою Кейнс визнав норму процента,яка зазнає впливу сил грошового ринку (попиту і пропозиції) й одночасно сама впливає на прийняття рішень про майбутні інвестиції.
|
|
|
З цих двох кейнсіанських положень випливало третє — про можливість ефективного регулювання грошей і свідомого використання їх державою як інструмента впливу на економіку, про проведення дієвої монетарної політики з метою згладжування коливань економічного циклу та впливу на економічний розвиток взагалі. Отож, він створив закінчену концепцію «керованих грошей», що базувалася на широкому державному регулюванні пропозиції грошей і була спрямована на забезпечення стимулювання ефективного попиту.
Кейнс змістив центр аналізу ролі грошей в економіці з довгострокових часових інтервалів, як це робили представники класичної школи, на короткострокові, тому що тільки на цих інтервалах можна було з'ясувати механізм економічного циклу та вияснити зв'язок грошей з його розвитком.
У традиціях кембриджської школи Дж. М. Кейнс велику увагу приділив аналізу мотивів нагромадження грошей.У Кейнса їх три: трансакційний, завбачності та спекулятивний.Перші два пов'язані з традиційною роллю грошей як засобу обігу та платежу. Тому він об'єднав їх під загальною назвою «трансакційний попит», який залежить від обсягу товарообмінних угод чи доходу. Головна новизна, внесена Кейнсом, — виокремлення третього елемента попиту на гроші — попиту на спекулятивні залишки.
|
|
|
Головним чинником, що дуже важливо, регулювання спекулятивного попиту, як і всього попиту на гроші, Кейнс вважав норму процента. Тому сукупний попит на гроші (М) у Кейнса складається з двох частин: трансакційного (М1), що є функцією доходу, і спекулятивного, що є функцією процента (М2):
М=М1+М2=L1(y)+L2(i)
де L1(у) — функція доходу;
L2(i) — функція процента.
Ланцюг причинно-наслідкових зв'язків у грошовому механізмі впливу на економіку Кейнс вибудував за такою схемою: зміна грошової пропозиції (маси грошей) зумовлює зміну рівня процентної ставки, що, у свою чергу, веде до зміни в інвестиційному попиті і через мультиплікативний ефект — до зміни обсягів ВВП. У зв'язку з цим передавальний механізм впливу грошей на реальну економіку, що випливає з кейнсіанської концепції, може бути виражений такою формулою:
|
|
|
М → Пр → І → Пз → ВВП,
де М — маса грошей,
Пр — ставка процента,
І — попит на інвестиції,
Пз — загальний обсяг платоспроможного попиту,
ВВП — обсяг ВВП.
Уведення в передавальний механізм процента та інвестицій значно розтягнуло ланцюг зв'язку між масою грошей і цінами, зробило його не таким жорстким, що сприяло розширенню меж збільшення пропозиції грошей без інфляційних наслідків.Це дало підстави Кейнсу захищати переваги «слабкої» валюти перед «твердою», допустимість помірної інфляції, доцільність політики «дешевих грошей». Він вважав помірну інфляцію цілком виправданою платою за активізацію кон'юнктури ринку, стимулювання ефективного попиту з метою сприяння зайнятості та економічного зростання.
Разом з тим Кейнс не виключав можливості руйнівної інфляції при надмірному зростанні пропозиції грошей. Нарощування її може досягти такого рівня, за якого ставка процента знижується до критично низької межі. За нею економіка потрапляє в так звану ліквідну пастку, коли економічні суб'єкти віддають перевагу накопиченню ліквідності, перестають нарощувати дохідні активи.
Ці висновки дали Кейнсу підстави звернутися до фіскально-бюджетної політики як надійнішого та ефективнішого способу економічного регулювання. Він вважав, що з допомогою регулювання податків та дефіцитного бюджетного фінансування суспільних потреб можна більш оперативно і дієво впливати на платоспроможний попит, ніж через монетарну політику.
|
|
|
Проте слід зауважити, що надто вільне дефіцитне фінансування з державного бюджету призводить до такого самого надмірного зростання попиту та руйнівної інфляції, як і тривале проведення монетарної політики «дешевих грошей». Тому проблема полягає не у виборі шляху «накачування» платоспроможного попиту — монетарного чи фіскально-бюджетного, а у визнанні ефективного попиту вирішальною ланкою відтворювального процесу і в абсолютизації його ролі в цьому процесі. Реалізація такого підходу протягом тривалого часу неминуче призведе до інфляції незалежно від обраного шляху «накачування» ефективного попиту. Це положення наочно проявилось у реальній дійсності країн, що управляли своєю економікою згідно з рекомендаціями Дж. М. Кейнса в 60—70 роки XX ст.
Дата добавления: 2018-04-05; просмотров: 301; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!