Класична кількісна теорія грошей

Товарна теорія грошей

Аналізуючи з цих позицій окремі питання теорії грошей, її при­бічники доходили висновків, які згодом вступали в суперечність із реальною дійсністю. Так було з висновками меркантилістів про те, що гроші — це золото і срібло, запас яких визначає багатство краї­ни.Так сталося і з твердженням інших прибічників металістичної концепції, нібито гроші за природою своєю — це золото і срібло, і що ніякі інші грошові форми принципово неможливі.

Абсолютизувала товарну природу грошей також переважна більшість представників класичної школи в економіці, які запе­речували можливість існування справжніх грошей, що не спира­ються на золото і срібло як свою основу.

Найбільш послідовно й аргументовано захищав цю ідею К. Маркс. Сприйнявши ідею класиків політичної економії про товарну природу грошей, він послідовно доводив внутрішню єд­ність товару і грошей виходячи з категорії мінової вартості. Мі­нову вартість відкрив Д. Рікардо, але він не пов'язував її з двоїс­тим характером праці і товару. Це зробив К. Маркс, що дало йому можливість внутрішньо пов'язати гроші з товаром.

Мінова вартість, за Марксом, — це форма прояву вартості то­вару, яка може виражатися лише через обмін даного товару на інший товар. І якщо багато товарів набувають мінової вартості в якомусь одному товарі, то вартість останнього визнається суспі­льством безпосередньо, він стає прямим носієм мінової вартості, тобто грошима. «Особливий товар, що виступає ... адекватним буттям мінової вартості всіх товарів, або мінова вартість товарів як особливий, виділений товар, є гроші», — підсумовував К. Маркс своє дослідження появи грошей з протиріч товару та форм власності. Оскільки ж таким виділеним товаром виявилося золо­то, то ототожнення грошей із золотом видавалося цілковито пра­вомірним, а золотий стандарт — єдино можливою формою орга­нізації грошового устрою.

Такий підхід до аналізу сутності грошей мав ту безсумнівну перевагу, що надавав грошам об'єктивного характеру та реально­го змісту, завдяки чому вони ставали повноцінними інструмен­тами економічного обороту, що забезпечували еквівалентність обміну. Подібні властивості грошей були настільки загальнови­знаними в економічній теорії, у тому числі немарксистській, що будь-які спроби «сконструювати» інші, не пов'язані з золотом гроші, оголошувалися шарлатанством. Серед прибічників золота як монетарної бази були і такі всесвітньовідомі економісти, як Вальрас, Джевонс, Віксель, Вагнер, Маршалл, Фішер, а в Росії — Кауфман, Міклашевський та ін.

Найбільш відчутні негативні наслідки мала абсолютизація то­варної природи грошей для розв'язання проблеми їх вартості. Представники цієї теорії пояснювали вартість грошей трудовою вартістю грошового матеріалу та затратами на їх виготовлення. Доки гроші були повноцінними, тобто їх номінальна цінність була адекватною реальній трудовій вартості, таке трактування вар­тості грошей мало певні логічні підстави. Проте й вони не мали абсолютного значення. Адже на практиці номінальна цінність зо­лотих грошей могла відхилятися від реальної вартості. Номінал золотих монет залишався незмінним протягом тривалого періоду їх використання в обігу, незважаючи на те, що вони втрачали значну частину своєї ваги, а отже трудової вартості, внаслідок стирання. Тому переважну частину свого функціонального буття такі гроші використовувалися не в їх реальній трудовій вартості, а в номінальній цінності, самостійне існування якої неможливо пояснити з позицій трудової теорії вартості.

Першим, хто найповніше розвинув основні ідеї товарної теорії вартості грошей, вважається відомий англійський економіст Томас Тук. У своїй основній праці «Історія цін і стан обігу...» він доводив неможливість впливу кількості грошей на ціни, а отже і на вартість грошей, критикував за визнання такого впливу пред­ставників кількісної теорії, обґрунтував на широкому статистич­ному матеріалі залежність товарних цін від рівня  виробничих за­трат, а не від кількості грошей.

Для розуміння позиції Тука щодо вартості грошей та чинни­ків, які її визначають, велике значення має його знаменита фраза, що «не товарні ціни залежать від кількості грошей, а навпаки, кі­лькість грошей в обігу залежить від рівня товарних цін». З цієї фрази випливає, що гроші, за Туком, вступають в оборот з влас­ною (трудовою) вартістю і тому кількість їх не може бути дові­льною, а обмежується рівнем цін товарів, які перебувають в обо­роті: чим вищим є рівень цін при заданій вартості грошей, тим більшою буде кількість грошей, і навпаки.

Зазначена фраза Т. Тука набула широкого визнання серед то­гочасних провідних дослідників грошей країн Заходу. Навіть К. Маркс скористався нею у своїй критиці кількісної теорії гро­шей. Це свідчить про значне поширення товарної теорії вартості грошей у XIX ст. Цьому сприяло панування у світовій практиці золотомонетного стандарту як найбільш надійного і зрозумілого грошового устрою.

За такого підходу проблема визначення чинників, що вплива­ють на цінність грошей, як і сама ця цінність, втрачає самостійне значення в процесі ціноутворення, а отже і в наукових дослі­дженнях. Той самий Т. Тук у своїй багатотомній «Історії цін...» на підставі глибокого аналізу величезної кількості фактів з гос­подарського життя дав ґрунтовний аналіз цінових зрушень у ба­гатьох країнах світу. Але в жодному випадку не було посилань на зміну цінності грошей як причину зрушень у товарних цінах. На­віть у випадку зростання цін у 3—4 рази в австралійській провін­ції Вікторія на початку 50-х років XIX ст. після відкриття там ба­гатих розсипів золота Т. Тук і не згадав про грошові чинники цього явища, якими могли бути різке збільшення видобутку зо­лота як грошового металу та зниження його вартості внаслідок зростання продуктивності праці. Він обмежився лише посилан­нями на зростання доходів робітників і підприємців, які й спри­чинили нібито зростання цін. Важко уявити, що Т. Тук не розу­мів, що збільшення цих доходів стало можливим завдяки збільшенню кількості грошей у цій провінції (а потім у всій Авс­тралії та за її межами), що й було першопричиною зростання цін навіть за золотомонетного стандарту. Але визнання цієї першо­причини не вписувалось у його формулу залежності кількості грошей від рівня цін і він просто обійшов її мовчанням.

У цьому проявився основний недолік товарної теорії грошей. Навіть в умовах повноцінних грошей вона не могла пояснити ба­гатьох явищ у сфері ціноутворення, яка обслуговується грошовою функцією міри цінності. Цей недолік ще гостріше став проявляти­ся з прискоренням формування світового ринку, формуванням фі­нансового капіталу, посиленням державного впливу на економіку та грошову сферу, витісненням золота зі сфери обігу його замін­никами (грошовими знаками) та ін. Досить сказати, що за 60 ро­ків (1854—1914) економіка США пережила 15 глибоких спадів і піднесень, тобто в середньому один цикл за чотири роки. І кожен раз економіку чекали аналогічні зниження та підвищення рівня товарних цін. Такі коливання цін не могли бути спричинені ні змінами витрат виробництва товарів, ні змінами вартості золота як грошового товару, на яких базується товарна теорія грошей.

Адже завдяки науково-технічному прогресу продуктивність праці має стабільно зростати, а витрати виробництва — знижува­тися. Не було об'єктивних причин, пов'язаних зі змінами у сфері виробництва, і для частого коливання вартості золота як грошо­вого товару. Скоріше можна говорити про стабільне подорож­чання золота під впливом погіршення умов золотовидобування та зростання попиту на золото як з боку промисловості, так і з боку суб'єктів грошового обігу. Тому з позицій товарної теорії грошей слід було чекати скоріше за все систематичного зниження цін, а вони постійно зростали, та ще й різко коливалися.Подолати цю суперечність можна було лише за межами товарної теорії гро­шей, зокрема відмовившись від трактування вартості грошей на базі трудової теорії.

Першим за розв'язання цього завдання взявся на початку XX ст. видатний український учений зі світовим ім'ям Михайло Іванович Туган-Барановський.

Найбільшим вкладом Тугана-Барановського у світову монетар­ну теорію було наукове обґрунтування можливості існування як справжніх грошей неповноцінних паперових знаків та неминучості відмирання золотого монометалізму і переходу до зовсім нового грошового устрою — системи регульованих паперових грошей. Але принципово інша (нетоварна) форма грошей вимагала для се­бе і принципово іншого механізму формування своєї цінності, ніж той, який був загальновизнаним для вартості товарних грошей. У пошуках такого механізму Туган-Барановський ґрунтовно про­аналізував товарну теорію вартості грошей, насамперед у тракту­ванні Т. Тука, розкрив її слабкі місця і довів неспроможність її да­ти відповідь на нові виклики з боку тогочасної економіки.

Передусім Туган-Барановський чітко розмежував природу гро­шей і звичайних товарів. Хоч він визнавав, що гроші за своїм похо­дженням вийшли з товарного світу, але вони «за своєю внутрішньою природою ніяк не є товаром. Товар може стати грошима але, функ­ціонуючи в ролі грошей, він не функціонує в ролі товару — а якщо функціонує в ролі товару, то не функціонує в ролі грошей». Це положення дало йому можливість «вибити» опору з-під товарної теорії грошей взагалі і дійти висновку, що цінність товару і цін­ність грошей формуються по-різному:«цінність грошей управля­ється зовсім іншими чинниками, ніж цінність товарів, чому теорія цінності грошей не може бути одержана дедукцією із загальної те­орії цінності товарів». А якраз методом такої дедукції Т. Тук ви­водив цінність грошей з цінності товарів.

Другим доведеним Туганом-Барановським теоретичним по­ложенням, яке мало важливе значення для дослідження цінності грошей, було чітке розмежування понять трудової вартості та цінності. Якщо трудова вартість формується під впливом вироб­ничих (трудових) витрат, то цінність — під впливом чинників граничної корисності. Товари — продукти виробничої діяльнос­ті — одночасно мають і вартість, і цінність. Блага, що не є таки­ми продуктами, можуть мати тільки цінність. Щодо грошей, то повноцінні (товарні) гроші мають і вартість, і цінність, а паперові гроші можуть мати лише цінність.

Проте й цінність грошей, за Туганом-Барановським, не можна дедуктивно виводити з цінності звичайних товарів. Закон граничної корисності не впливає на гроші, тому що останні мають зо­всім іншу корисність для людей, ніж звичайні товари. Їх корис­ність полягає в здатності купувати певні блага (цінності), тому «...не цінність грошей є функцією їх корисності, а їх корисність є функцією їх цінності, яка завдяки цьому має бути пояснена якось інакше» .

Цінність грошей Туган-Барановський справедливо пов'язував із загальним рівнем товарних цін, а не з індивідуальними цінами окремих товарів, ототожнював її з купівельною силою грошей. Разом з тим загальний рівень цін він не вважав механічним ре­зультатом складання індивідуальних цін окремих товарів, як це робив Т. Тук, а цілком самостійним явищем, що управляється іншими чинниками, ніж ціни окремих товарів.

Якщо індивідуальна цінність окремого товару формується під впливом двох чинників — виробничих витрат і граничної корис­ності, то загальний рівень цін — переважно під впливом загаль­них змін у відтворювальному процесі, або кон'юнктурних коли­вань. Завдяки цьому товарні цінності перебувають під активним впливом учасників ринку (продавців і покупців) і сприймаються як результат їх свідомих дій. Цінність же грошей сприймається учасниками ринку пасивно. Для них, у тому числі для держави, цінність грошей є явищем об'єктивно даним, незалежним від їх­ніх індивідуальних потреб, визначеним зовнішніми чинниками, що діють у сфері ринку. Тому цінність грошей формується не за законом граничної корисності, а за законом іншої теорії, яку Ту­ган-Барановський назвав «кон'юнктурною».

У цих теоретичних висновках Тугана-Барановського надзви­чайно важливе, у тому числі суто практичне, значення мало по­ложення про об'єктивність цінності грошей, зокрема паперових, про недопустимість впливу на них окремих економічних суб'єк­тів, наприклад держави, які керуються власними міркуваннями і потребами, про необхідність ставлення до грошей як до цінності загальносуспільної. Ці висновки, по суті, заклали теоретичну ба­зу для формування такого могутнього механізму державного ре­гулювання економіки, як системи центральних банків з їх моне­тарною політикою, забезпечення їх економічної та правової незалежності. Без таких інституційних систем цінність паперових грошей перетворилась би у фікцію.

Попри те, що за життя Тугана-Барановського серед прихиль­ників концепції золотих грошей, а отже — противників ідеї папе­рових грошей, були найвідоміші науковці світу, його концепція перебудови грошового устрою на принципово інших засадах не була відкинута, а послужила базою формування сучасної монетар­ної теорії зусиллями провідних теоретиків Заходу — Кейнса, Фрідмана, Самуельсона та інших.

Лише радянська економічна думка, скоріше за все з політич­них міркувань, відкинула новаторські ідеї Тугана-Барановського і продовжувала досліджувати сутність та цінність грошей з пози­цій товарної теорії, догматично дотримуючись марксистського положення про золоту природу грошей і трудове походження їх вартості. Навіть після того, як в СРСР з кінця 20-х років минуло­го століття, тобто значно раніше, ніж на Заході, зв'язок паперо­вих грошей з золотом був повністю розірваний, більшість науко­вців продовжувала розглядати радянські гроші як знаки золота в обігу, а держава до останнього часу фіксувала золотий вміст руб­ля, хоч він не мав ніякого практичного значення. Врешті-решт радянська монетарна теорія зайшла в повну безвихідь, особливо з проблем цінності грошей. І сьогодні наукова думка з теорії гро­шей у пострадянських країнах майже на століття відстала від мо­нетарної теорії Заходу, хоч мала всі шанси бути в її авангарді.

Класична кількісна теорія грошей

 

Ця теорія бере свій початок з XVI—XVII ст. і послужила ме­тодологічною основою всього подальшого розвитку прикладної монетарної теорії. Основні її принципи (постулати) протягом ба­гатовікового розвитку економічної думки лише зазнавали деяких уточнень та поглиблень, залишаючись в основі своїй незмінними. Вони легко проглядаються і в найскладніших сучасних монетар­них концепціях. А це дає підстави стверджувати, що всі сучасні прикладні теорії грошей по суті своїй є кількісними.

Назву кількісної ця теорія дістала тому, що її основоположни­ки пояснювали вплив грошей на економічні процеси виключно кількісними чинниками, насамперед зміною маси грошей в обо­роті.Визначальною її ознакою є положення про те, що товарні ціни і цінність грошей визначаються змінами їх кількості: чим бі­льше їх в обороті, тим ціни вищі, а цінність нижча, і навпаки. Впливаючи на ціни товарів і послуг, кількість грошей впливає і на всі інші економічні процеси: зростання номінального обсягу ВВП, національного доходу, платоспроможного попиту та ін.

Кількісна теорія грошей зародилася в XVI ст. У цей час в Єв­ропі відбувалося прискорене зростання загального рівня цін, ві­доме в економічній історії як революція цін, унаслідок якої серед­ній рівень цін за період 1500—1600 рр. зріс приблизно в 3—5 разів. Виникла необхідність з'ясувати причини цього досить три­вожного явища. Найбільш очевидною, такою, що лежить на по­верхні, причиною видавалося помітне збільшення припливу в Європу золота і срібла з Америки після відкриття цього контине­нту. Це було чи не перше масове підтвердження того, що вартість грошей, а отже й товарні ціни, залежать від їх кількості в обороті. При цьому мова йшла про повноцінні гроші — золото й срібло, що суперечило традиціям товарної теорії грошей.

Першим, хто висунув ідею про залежність рівня цін від кіль­кості благородних металів, був французький економіст Жан Боден. У своєму трактаті «Відповідь на парадокси де Мальструа» він дійшов висновку, що високі ціни хоч і зумовлюються багатьма чинниками, проте основним серед них є збільшення кількості зо­лота й срібла. Інші економісти XVI—XVII ст., розробляючи цю ідею Ж. Бодена, поступово перетворили її у прямолінійний і ме­ханічний варіант кількісної теорії, що обмежувався двома ви­східними постулатами:

—постулатом причинності, за яким зростання товарних цін зумовлюється зростанням кількості грошей в обороті;

—постулатом пропорційності, за яким зростання товарних цін визначається зростанням маси грошей.

Важливий внесок у кількісну теорію зробив англійський еко­номіст Джон Локк. Він вважав, що вирішальним чинником, який регулює і визначає вартість грошей (у даному разі золота й сріб­ла), є їх кількість. Цей висновок. Дж. Локка був використаний ідеологами промислової буржуазії, що почала розвиватися, для критики меркантилізму. Вони протиставляли його прибічникам твердження, що нагромадження золота й срібла не може зробити націю багатшою, тому що результатом такого нагромадження буде знецінення дорогоцінних металів і зростання товарних цін. На їхню думку, справжнє багатство нації пов'язане не з мертвими запасами золота й срібла, як вважали маркантилісти, а зі ство­ренням мануфактур, використанням у них живої праці. Відтак ідеї кількісної теорії сприяли розвінчанню меркантилізму та металістичної концепції грошей.

У період становлення капіталістичних відносин основні ідеї кількісної теорії найчіткіше сформулював та поглибив англійсь­кий економіст Девід Юм.У нарисі «Про гроші» (1752) він висунув і обґрунтував принцип, який у сучасній літературі називається «постулатом однорідності»: подвоєння кількості грошей при­зводить до подвоєння абсолютного рівня всіх цін, виражених у грошах, але не зачіпає відносних мінових співвідношень окремих товарів. Своїм «постулатом однорідності» Д. Юм дав поштовх до формування концепції «нейтральності грошей» у ринковій еко­номіці та екзогенного, нав'язаного ззовні характеру зміни грошо­вої маси в обігу, які ввійшли до арсеналу сучасної монетарної те­орії взагалі.

Своїм дослідженням кількісної теорії Д. Юм зробив важливий внесок також у розвиток наукового уявлення про цінність гро­шей. Він висунув і обґрунтував ідею про представницький харак­тер цінності грошей, згідно з якою:

• гроші вступають в обіг без власної цінності, а набувають її в обігу внаслідок обміну певної маси грошей на певну масу товарів;

• сформована в обігу цінність грошей визначається цінніс­тю товарів, що реалізовані, і є суто умовною, а величина її за­лежить від кількості грошей в обігу: чим вона більша, тим ме­нша маса товарної цінності буде припадати на одну грошову одиницю.

Тут Д. Юм, по суті, примкнув до номіналістичної теорії гро­шей, надав їй більшої реальності, чим зміцнив теоретичну базу подальшого розвитку кількісної теорії.

Роль кількісного фактора визнавали не тільки представники номіналістичної теорії, а й багато з тих дослідників, які стояли на позиціях трудової теорії вартості. Зокрема, класики політич­ної економії А. Сміт і Д. Рікардо, які заклали основи трудової теорії і зробили значний внесок в обґрунтування трудової вар­тості грошей, разом з тим, як і послідовний кількісник Д. Юм, бачили в грошах лише технічного посередника в обміні товарів, недооцінюючи такі важливі їх функції, як міра цінності та засіб нагромадження. Тому цілком логічно, що вони не відкидали й постулатів кількісної теорії грошей, поширюючи її і на повно­цінні гроші.

Певну роль кількісний фактор відігравав і в теорії грошей К. Маркса. Він однозначно визнавав залежність товарних цін від кількості грошей при неповноцінних паперових грошах. Що сто­сується повноцінних грошей, то К. Маркс, слідом за Т. Туком, вважав, що в обороті їх може бути лише певна, об'єктивно зумо­влена рівнем цін кількість.

Відстоюючи класичні постулати, представники кількісної тео­рії тривалий час (до початку XX ст.) не виявляли інтересу до роз­криття глибинного механізму впливу грошей на ціни, а через них — на економіку взагалі. Вони просто декларували факт рів­нопропорційної зміни цін у разі зміни кількості грошей, не роз­криваючи механізму цього процесу і залишаючись у вузькому колі механічного зв'язку товарних цін і грошової маси. Питання про передавальний механізм впливу грошей на економіку ще не ставилося взагалі. Але якби воно було поставлене, то на базі на­копичених знань його можна було б виразити лише поверховою залежністю:

М→Р,

де М — сума грошей, а Р — рівень ринкових цін.

Отже, вплив грошей на економіку обмежувався сферою обмі­ну (зміною цін), а про більш глибоке його проникнення в реальну економіку питання не ставилося: поміж М і Р залишався своєрід­ний «чорний ящик».

Певний застій у розвитку кількісної теорії протягом другої по­ловини XVIII—XIX ст. спровокували спроби ревізувати основні її принципи. Цьому сприяли також об'єктивні процеси, що відбува­лися в грошовій сфері: зміцнення позицій золота як грошового то­вару, перехід до золотого монометалізму, посилення вимог капіта­лістичного ринку до стабільності грошей тощо. Рішучу спробу спростувати кількісну теорію грошей зробив Т. Тук. Він визнавав багатофакторний характер ціноутворення, але повністю заперечу­вав залежність цін від кількості грошей. Навпаки, він вважав, що маса грошей в обороті залежить від рівня цін, тобто зміна цін є ви­значальним чинником зміни маси грошей. Проте Т. Тук допускав таку саму методологічну помилку, що й представники класичної кількісної теорії, — констатував лише зв'язок між цінами і масою грошей, але не розкривав механізму цього зв'язку. Більше того, поставивши на перше місце ціни, він ще далі відходив від пізнання механізму впливу грошей на економічні процеси.

Найвідомішим прибічником і захисником класичної кількісної теорії грошей уже в XX ст. був американський економіст Ірвінг Фішер. Він повністю сприйняв класичні постулати цієї теорії і спробував математично довести їх справедливість. У сво­їй роботі «Купівельна сила грошей» він запропонував формулу «рівняння обміну»:

М×У=Р×Q,

де М— кількість грошей в обороті;

V— швидкість обігу грошей за певний період;

Р — середній рівень цін;

Q— фізичний обсяг товарів і послуг, що реалізовані за цей період.

Справедливість цієї формули ні в кого не викликає сумніву, адже вона базується на товарообмінній операції, в якій сума гро­шового платежу завжди дорівнює грошовій оцінці проданого то­вару. А в сукупності цих операцій за певний період грошовий компонент (М×V) завжди буде відповідати товарному компонен­ту (Р× Q). Оскільки у рівнянні Фішера вся маса грошей (М) при­значена для реалізації товарів і послуг (Р×Q), його концепція ді­стала назву «трансакційного варіанта».

3 наведеної формули випливає, що , тобто рівень цін визначається трьома чинниками: масою грошей, швидкістю їх обігу та фізичним обсягом виробленого продукту, що певною мі­рою спростовувало постулати кількісної теорії. Проте І. Фішер такого спростування не зробив. Навпаки, він використав це рів­няння, щоб довести, що рівень цін повинен підвищуватися або падати залежно від зміни кількості грошей, якщо водночас не змінюватиметься швидкість їх обігу або кількість вироблених благ. Проте він не міг просто абстрагуватися від двох інших чин­ників, оскільки вони насправді змінюються. Тому І. Фішер при­пускає, що швидкість обігу грошей змінюється прямо пропорцій­но до їх маси і тому тільки посилює кількісний фактор. Насправді така залежність швидкості від маси грошей має місце далеко на завжди. Що стосується обсягів виробництва, то Фішер вважав, що вони змінюються дуже повільно. Тому від їх впливу на ціни можна абстрагуватися, особливо на тривалих періодах.

Незважаючи на свою простоту, що межує з тавтологічністю, ця формула вважаєть­ся значним вкладом І. Фішера в економічну науку, зокрема в кількісну теорію, і широко використовується навіть у сучасних дослідженнях, особливо з макроекономіки. Це пояс­нюється тим, що в ній дуже просто і точно виражено складний взаємозв'язок між основ­ними макроекономічними показниками: масою грошей, швидкістю їх обігу, обсягом ви­робництва і рівнем цін.

Отже, І. Фішер повністю залишився на позиціях класичної кі­лькісної теорії і справедливо вважається одним із найортодоксальніших її представників. Він найповніше за допомогою матема­тичного апарату виразив сутність цієї теорії. Тим самим він підготував методологічну базу для науково достовірної критики кількісної теорії. Одним із перших у світовій монетарній теорії успішно виконав це завдання М. І. Туган-Барановський.

 

---

Дата добавления: 2018-04-05; просмотров: 467; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

12345Следующая ⇒

---

Мы поможем в написании ваших работ!