ВЗГЛЯД НА РАЗВИТИЕ ЛИНГВИСТИКИ

Практична робота №2

А. М. Ерліхман (м. Івано-Франківськ)

ЕТНОЛІНГВІСТИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ РЕАЛІЗАЦІЇ ІМПЛІЦИТНОСТІ В СУЧАСНОМУ ДИСКУРСІ

Стаття присвячена розгляду етно-когнітивних особливостей мови, зв'язку"мова - етнос". Етнічні характеристики відображаються в мовній та концептуальній картинах світу. Проводиться аналіз імпліцитних форм етнонімів, які стають відображенням національної ментальності.

Ключові слова: імпліцитність, етнолінгвістика, картина світу, концепт, фонові знання, ментальність.

Лінгвістичні дослідження останніх десятиліть спрямовані не тільки на вивчення мови як сукупності вербальних складових, а й на аналіз її паралінгвістичних характеристик. Текст розглядається як знакова система, яка володіє певними функціональними ознаками, тобто відбувається перехід від вивчення синтаксису тексту до розгляду його як комунікативної одиниці, яка має не лише синтаксичні й стилістичні, але й когнітивно-прагматичні ознаки.

Із кінця минулого століття на місце системно-структурної й статичної парадигми приходить парадигма антропоцентрична, яка передбачає переключення інтересів від об'єкта до суб'єкта, тобто людина знову стає "мірою всіх речей". Проблеми взаємодії мови й етносу викликають останнім часом підвищенний інтерес із боку лінгвістів, адже етнічні особливості відображаються в мові, у концептуальній картині світу, тому можна говорити про нерозривний зв'язок між когнітивною й етнолінгвістикою, який відкриває додаткові можливості проникнення в сферу мовної ментальності, співвідношень мови й людини. Взаємодія між цими науками вже не раз була в центрі наукових досліджень. Її вивчали М. Кочерган, Й. Дзендзелівський, О. Тищенко, В.Д. Ужченко, О.О. Селіванова, В.І. Карасик, О.С. Кубрякова, С.М. Толста, Дж. Лакофф, Л. Талмі та інші, але імпліцитна сторона етнонімів ще не достатньо досліджена та залишаються відкриті питання кодування етнічних особливостей у імпліцитній формі, їхні види й функції.

Мета статті полягає в дослідженні когнітивно-етнічних аспектів імпліцитності. Відповідно з метою ставляться такі завдання:

1) визначити зв'язок між когнітивною лінгвістикою й етнолінгвістикою;

2) проаналізувати функції фонових знань і їхні складові в кодуванні / декодуванні імпліцитної інформації;

3) виділити типи етнічної імпліцитності в тексті.

Говорячи про текст як комунікативну одиницю, слід зазначити, що повідомлення, окрім вербально вираженої інформації, характеризується наявністю прихованого завуальованого плану, який є імпліцитністю. Під імпліцитністю розуміють ту інформацію, яку автор повідомлення має на увазі, виражає опосередковано. Вона є прихованою, проте сприймається реципієнтом повідомлення [1, с. 241]. Тобто це інформація, яка не отримує вербального вираження, але закладена автором і декодується реципієнтом. Саме ці останні ознаки визначають імпліцитність як когнітивну категорію. За останні десятиліття з'явилася низка праць із цієї проблеми. Її досліджували В. А. Кухаренко, І.Р. Гальперін, О.Ю. Матюшенко, Е.В. Єрмакова, С.А. Алексєєв, А.О. Попова, Л.Р. Безугла, П. Гранді та інші, але не існує однозначної думки щодо ролі когнітивних чинників у процесі декодування й сприймання імпліцитної інформації, їхньої функції в процесі їхнього творення.

УДК 81'42:811.111

Когнітивні характеристики імпліцитності полягають у тому, що на перший план виходять автор і читач, тобто до уваги береться не лише текст, але й екстралінгвістичні умови його створення й сприймання. Текст розглядається у зв'язку "автор^текст^читач", де розміщений по середині, тобто в нерозривному зв'язку з

адресатом та адресантом повідомлення, які створюють "контекст" сприймання тексту.

Розглядаючи імпліцитність із точки зору когнітивної науки, можна говорити про її антропоцентричність, адже нині текст тлумачиться з позиції адресата й адресанта, тобто визначається їхній внесок у твір, підкреслюється "людський фактор" у мові. Ще І.О. Бодуен де Куртене вказував, що мова існує тільки в "індивідуальному мозку", тільки в психіці індивіда або членів даної мовної спільноти [2]. Антропоцентрична парадигма визначає, для кого і з якою метою був створений текст, визначає його прагматичну спрямованість. Іншими словами, розглядаючи імпліцитність у когнітивному аспекті, дозволяє виявити особливості сприйняття тексту на основі взаємозв'язку між знаннями й досвідом, які беруть участь у встановленні імпліцитних зв'язків.

Але в останні роки імпліцитність вивчається не тільки когнітивною лінгвістикою, а й такими суміжними з нею науками, як етнолінгвістика, етнопсихолінгвістика, лінгвокультурологія, міжкультурна комунікація, культурологія та іншими, які зосереджують увагу на імпліцитності як явищі, за допомогою якого відбувається комунікація національно-етнічних особливостей у латентній формі.

У запропонованій статті йтиметься про ментальну імпліцитність та етнічні особливості її реалізації в мові. Ментальна імпліцитність - це такий вид імпліцитності, який визначає фонові знання, досвід, ціннісні орієнтири, емоційно-оцінний та асоціативний потенціал за відправний пункт у процесі декодування прихованого змісту тексту, дискурсу. Важливими стають ментальні характеристики суб'єкта й об'єкта твору, які взаємодіють у когнітивних процесах створення, сприйняття, розуміння й інтерпретації тексту. О.О. Залевська зазначає, що з посиленням ролі когнітивного напрямку в розвитку світової науки і перенесенням уваги із синтаксису на семантику <...> відбулася переорієнтація <...> на виявлення стратегій сприйняття тексту суб'єкта, вивчення комунікативних ускладнень і шляхів їхнього подолання [3, с. 247].

Однією зі складових ментальної імпліцитності виступає етнічна імпліцитність, яка в центр свого дослідження ставить етнічні, або національні особливості мовних одиниць, котрі в закодованому вигляді виражають наміри автора та скеровують читача в певне річище декодування інформації. Етнолінгвістика вивчає культуру - матеріальну й духовну, національні традиції, які являють собою дуже специфічне явище, значною мірою формулюючи й відображаючи національну свідомість і самосвідомість, передусім тією мірою, у якій вони зафіксовані у фактах мови, або проявляються в процесі мовної діяльності [4, с. 164].

Не можна заперечувати той факт, що досвід народу, його багатолітня історія, традиції, обряди відображаються в мові, і переважно в замаскованому вигляді. Етнічні особливості вкорінені в мові, у мовних засобах і виражаються через неї. Як говорив В. Гумбольдт, кожна мова описує навколо народу коло, до якого він належить, коло, з якого людина може вийти лише тоді, коли вона входить у коло іншої мови [5, с. 80]. Не можна нехтувати імпліцитним компонентом етнонімів, адже в комунікації (твір - це також комунікація між автором і читачем) вони відіграють дуже важливу роль, надаючи інформацію про героїв, їхнє походження, етнічні й національні особливості їхньої поведінки, стереотипи тощо. Етноніми можна охарактеризувати як сукупність знаків, тобто як знакову систему, яка акумулює й зберігає історичний досвід народу або нації. Кодування культурно-історичного етнічного досвіду в формі мовного знака - процес більш глибинний, який відбувається на рівні когнітивних процесів, залучає фундаментальні основи пізнання [6, с. 82].

Але концепти мають також мовне вираження, встановлюючи двосторонній зв'язок між мовою й свідомістю: категорії свідомості реалізуються в мовних категоріях і одночасно детермінуються ними. Концепти мають певну мовну "прив'язку", "словесну

форму", яка позначає цілий концепт одним словом, за котрим криється інформація про ціле поняття.

Співвідношення феноменів "мови" й "етносу" є дуже складним, тому що мова є частиною етносу, створена ним, і водночас є його відображенням. Безумовно етнокультурні концепти є формою відображення навколишньої дійсності, адже вони вбирають у себе все: аксіологічну оцінку, асоціації, абстракції, індивідуальне знання, досвід, але, що найважливіше, у них містяться знання, характерні для всього етносу або лінгвістичної спільноти. Звичайно етнос і позамовна дійсність впливають на склад мови, яка відображає способи осмислення етносом реального світу, що буде по-різному функціонувати в межах "вербальних координат".

Концепти, закладені в свідомості автора й читача, повинні бути спільні, щоб відбувся процес розпізнання імпліцитної інформації. Етнічні концепти безумовно можуть виступати засобом вираження імпліцитної інформації. Вони дуже часто використовуються автором з метою викликати в читача певні асоціації, уявлення, картини, які пов'язані з тим чи іншим етносом, що, по-перше, сприяє економії мови, а, по-друге, викликає комплексний ефект, активуючи в читача фонові знання, закріплені за концептами. Т.О. Свєтоносова стверджує, що "концептуальна інформація представляється в психіці принципово іншим шляхом, тобто ментальними репрезентаціями іншого типу - образами, картинками, схемами та ін" [18 с. 41], які вміло вибираються автором із метою скерувати читача в правильне річище процесу сприйняття художнього тексту.

Варто зазначити, що Г.Г. Слишкін [19, с. 22] розмежовує когнітивні концепти й лінгвокультурні концепти, які відрізняються тим, що:

1) когнітивному концепту відповідає одна мовна одиниця, тимчасом як лінгвокультурологічний концепт володіє поліапеляцією, тобто може й повинен реалізовуватись за допомогою цілої низки одиниць мови;

2) для когнітивіста кожному слову відповідає свій концепт, а для лінгвокультуролога іменами концепту є обмежене коло культурно значимих одиниць (концептами є лише абстрактні явища).

Наступною складовою фонових знань, яка тісно пов'язана з концептами, є картина світу - цілісний образ світу, який складається в голові людини в процесі пізнавальної діяльності. Тобто картина світу охоплює всі знання людини про нього. Спочатку потрібно зазначити, що мовна картина світу - "сукупність знань про світ, які відображені в мові" [18, с. 43] набагато бідніша й вужча за картину світу взагалі та становить лише його частину. "Аналіз мовної картини світу нерідко ототожнюється з лексико-семантичною системою мови, зазвичай реалізується через членування, препарування, класифікацію, упорядкування в таксономію того, що випливає з матерії мови, притому мови, абстрагованої від її носія" [20, с. 39].

Традиційно картину світу поділяють на концептуальну й мовну. Великий внесок у розмежування цих понять зробили Б. Уорф та Е. Сепір, нині ця проблема розробляється в працях

О.С. Кубрякової, А. Вежбицької, О.П. Воробйової, Н.Д. Арутюнової та інших. Дослідники виділяють такі основні відмінності між ними:

1) концептуальна картина світу набагато більша й ширша за мовну, тому що перша є сукупністю певним чином організованих концептів, які можуть кодифікувати знання про світ не тільки вербально, але й не вербально;

2) концептуальна картина світу організована за законами фізичного світу, мовна - за законами мови.

О.С. Кубрякова [21, с. 145-146] зображує зв'язок між цими явищами в формі кіл, які не збігаються. З одного боку, дійсно концептуальна картина світу ширша, адже вона використовує для позначення явищ дійсності не лише мовні засоби, а й засоби екстралінгвістичні, але не можна повністю розривати зв'язок між ними - концепти отримують мовне вираження, вербалізуються і стають частиною мовної картини світу.

Розглядаючи мовну картину світу у сфері етнолінгвістики, яка виступає засобом вираження імплікації, варто говорити про етнічні картини світу, у яких відображені світосприйняття, світоосмислення й світооцінка, характерні для певного етносу. Кожен етнос має свою картину світу, тому при використанні етноконцептпів й етнореалій, між автором і читачем виникає двосторонній зв'язок, який ґрунтується на взаємному розумінні етнічно орієнтованих слів. Якщо врахувати, що існують дві нерозривні картини світу - концептуальна й мовна, - очевидним стає, що створення принаймні мовного світобачення можливе лише зусиллями носія мови - мовної особистості. Відтворення дійсності через концепти, поняттєві категорії й образні уявлення так чи так відбувається через мовне сприймання, має етнічний підмурок [22, с. 13]. Тому тут можна говорити про картину світу як складову фонових знань - знань, якими читач повинен володіти поза межами твору для його розуміння. Концептуальна й мовна картини світу відіграють дуже важливу роль у механізмі декодування, допомагаючи зрозуміти глибинний зміст твору. У процесі декодування імпліцитної інформації можна чіткіше диференціювати зв'язок між картинами світу. Мовна картина світу тут характеризує автора, адже твір ми сприймаємо як знакову систему, де кожен знак виконує певну функцію, і саме вдале поєднання цих знаків висловлює головну думку чи намір автора. Звичайно можна стверджувати, що вагомими для зрозуміння тексту є відомості про автора, епоху написання та інше, але ці чинники впливають уже на читача, на його сприймання тексту й відображаються у його картині світу загалом або ж у концептуальній. Тобто для декодування імпліцитності релевантною стає мовна картина світу автора, яка викликає асоціації в концептуальній картині світу читача.

У цій статті ми виділяємо такі види імпетнонімів у системі мови:

1) імпетнонім характеру.

Імпетноніми характеру позначають в імплікованій формі найвиразніші риси характеру, притаманні певному етносу. Звичайно, тут можна говорити про дещо суб'єктивний підхід у виділенні цього підвиду, але існують певні характеристики, які характеризують той чи інший етнос. "Тисяча французів, тисяча англійців, тисяча китайців, узятих випадково, безсумнівно, повинні відрізнятись один від одного, однак вони мають через спадковість їхньої раси спільні ознаки, на основі яких можна відтворити ідеальний тип француза, англійця, китайця, аналогічний ідеальному типу" [23, с. 273].

Тож повне роз'єднання цих явищ О.С. Кубряковою вважається не зовсім доцільним тому, що мовна картина світу є складовою концептуальної, але не виходить за її межі. Це співвідношення можна зобразити так:

Імпетноніми характеру створюють етнічні стереотипи - "сталі, найчастіше суб'єктивні уявлення про інші етноси й про самих себе на основі різного виду контактів народу (або представників одного народу) між собою" [24, с. 47]. Зазвичай, стереотипи поділяються на позитивні й негативні та є інтернаціональними. Етнічні стереотипи є дуже ефективним засобом імпліцитності, адже вони дають дуже чітке уявлення про той або інший етнос, або націю і відразу схоплюються читачем;

2) імпетнонім темпераменту - "стандартний спосіб реагування на конкретну ситуацію" [23, с. 274]. Темперамент часто вважають частиною характеру, але ми вважаємо за доцільне відокремлювати ці два чинники. Характер - це сукупність особистісних рис людини (добрий, злий, поганий, нечесний тощо). Темперамент - це вже реалізація цих рис у певній ситуації (розгніваний, запальний, спокійний). Характер "пасивний", а темперамент "активний" - активний прояв рис характеру в певній ситуації;

3) імпетнонім ментальності.

О . О. Селіванова визначає ментальність як етнопсихологічний феномен, що являє собою спосіб мислення чи характер процесу мислення, а В.В. Колєсов - як світосприйняття в категоріях і формах однієї мови, яке поєднує в процесі пізнання інтелектуальні, духовні й вольові якості національного характеру в типових його проявах [25, с. 15]. Іншими словами, ментальність - це свідомий вибір певним етносом поведінки, норм, ідеалів, цінностей, світосприйняття, життєвих настроїв, форм взаємин, організації побуту, ставлення до праці тощо. Тобто це ті риси, які вибираються етносом усвідомлено, які відрізняють його від інших. Ментальність формує характер і темперамент.

Говорячи про ментальність, потрібно згадати мовну ментальність - спосіб мовного мислення, тобто спосіб мовного представлення світу, відношення між світом і його мовним представленням, або образом [26, с. 113]. Ментальність етносу обумовлює його мовну ментальність, тобто його здатність вербального вираження понять, яка характеризується лексичною й граматичною специфічністю. Оскільки ментальність є когнітивною категорією, то мовні ментальності різних етносів по-різному виражають світосприйняття різних етносів за допомогою різних концептів, які можуть існувати або не існувати в різних мовах.

Із точки зору імпліцитності ментальність також може використовуватись письменниками для вираження прихованого змісту, який може вміло маніпулювати мовним вираженням різних народів, тим самим вказуючи на різні менталітети або, показуючи різні особливості менталітету, імплікувати відомості про героїв;

4) імпетнонім почуттів.

До імпетнонімів почуттів належать почуття певного етносу до самого себе, а також до інших етносів. Тобто це ставлення до себе, як сам етнос оцінює, аналізує себе. Сюди також належить ставлення одного етносу до іншого, до його цінностей, інтересів тощо. О.О. Селіванова до позитивних почуттів зараховує гордість за свій народ, патріотизм, любов до народу, а до негативних - зверхність, шовінізм, расизм, зневагу до свого народу, почуття меншовартості тощо [23, с. 275].

Розглядаючи імпліцитність у річищі сучасних досліджень, не можна оминути увагою її когнітивний аспект, який пояснює процеси сприйняття, категоризації, класифікації, відображення світу у вербальній формі. Мова відображає не тільки навколишню дійсність, а й етнічні характеристики, які допомагають створювати цілісну уявну картину певного народу. Етнічні особливості акумулюються впродовж тривалого часу та можуть матеріалізуватись у мові в імпліцитному вигляді - у формі імпетнонімів. Імпетноніми використовуються автором із метою актуалізувати концептуальну сферу читача й викликати в нього асоціації з приводу характеру, менталітету, темпераменту певного етносу чи народу. Реалізація імпліцитності в етнолінгвістиці вимагає подальших досліджень та апробації на широкому фактичному матеріалі для дослідження механізмів виявлення імпетнонімів у тексті, їхньої функції і способів вираження.

Література

1. Розенталь ДЗ. Справочник-словарь лингвистических терминов / Д. Э. Розенталь, М.А. Теленкова. - М.: Просвещение, 1976. - 543 с.

2. Бодуэн де Куртенэ И.А. Избранные труды по общему языкознанию: в 2 т. / И.А. Бодуэн де Куртенэ. - М. : Изд-во АН СССР, 1963. - Т.1. - 412 с.

3. Залевская А.А. Введение в психолингвистику /А.А. Залевская. - М.: Изд-во РГГУ, 1999. - 382 с.

4. Методологические основи новых направлений в мировом языкознание / [ Ермоленко С.С., Жлуктенко Ю.А., Линник Т.Г. и др. ]; под ред. А.С. Мельничук. - К.: Наукова Думка, 1992. - 380 с.

5. Гумбольдт В. О различии строения человеческих языков и его влиянии на духовное развитие человечества / В. Гумбольдт // Звегинцев В.А. История языкознания XIX-XX веков в очерках и извлечениях. - М.: Прогресс, 1984. - С. 34298.

6. Алефиренко Н.Ф. Этноязыковое кодирование смысла и культура / Н.Ф. Алефиренко // Филология и культура: материалы III-й междунар. конф., 16-18 мая, 2001 г. / отв. ред. Н.Н. Болдырев: в 3-х ч. - Ч. 2. -Тамбов: Изд-во ТГУ им. Г.Д. Державина, 2001. - С. 82-84.

7. Болотнова Н.С. Текстовая деятельность на уроках русской словесности / Н.С. Болотнова // Диалог с текстом: проблемы обучения смысловой интерпретации. - Томск, 2002. - С. 119-126.

8. Культурология XX века: энциклопедия: в 2т. / [глав. ред. С.Я. Левит] - СПб.: Университетская книга, 1998. - Т. 1. - 447 с.

9. Верещагин Е.М. Язык и культура / Е.М . Верещагин, В.Г. Костомаров. - М.: Русский язык, 1990. - 247 с.

10. Колшанский Г. В. Контекстная семантика / Г.В. Колшанский. - М.: Наука, 1986. - 149 с.

11. Крюков А.Н. Фоновые знания и языковая коммуникация /А.Н. Крюков // Етнолингвистика. - М.: Наука, 1987. - С. 19-34.

12. Алексеев С.А. Имплицитный образный смысл художественного текста в читательском восприятии: попытка ассоциативного эксперемента / С.А. Алексеев // Вестник МГЛУ: Семантические и стилистические аспекты перевода. - М., 2005.- № 506. - С. 24-33.

13. Котловський. А.М. Роль метамовних корелятів у методологічному апараті визначення національно-культурної маркованості фразеологічних одиниць (на матеріалі англійської фразеології) [Електронний ресурс] / А.М. Котловський - режим доступа: www.eprints.zu.edu.ua

2. Когнітивна граматика – розділ когнітивної лінгвістики, що займається синтаксисом, морфологією та іншими галузями мовознавства, пов’язаними з граматикою, враховуючи співвідношення мови і свідомості.

Когнітивізм – це напрям у науці, об’єктом вивчення якого є людський розум, мислення і ті ментальні процеси і стани, які з ним пов’язані.

Когнітивна карта – це суб’єктивна картина, яка створюється в результаті активних дій в навколишньому середовищі і має просторові координати.

Когнітивна семантика – галузь когнітивної лінгвістики, яка дозволяє проводити інтертеоретичні паралелі між «картинами світу» різних мов.

Когніція – центральне поняття когнітивної лінгвістики, яке означає «знання»,

«пізнання».

3. Когнітивна лінгвістика

Термін	Визначення
Когнітивна лінгвістика	Мовознавчий напрям, який функціонування мови розглядає як різновид когнітивної, тобто пізнавальної, діяльності, а когнітивні механізми та структури людської свідомості досліджує через мовні явища.
Експанціонізм	Принципова настанова когнітивної лінгвістики, що характеризує виходи в інші науки.
Антропоцентризм	Принципова настанова когнітивної лінгвістики, що характеризує, вивчення мови з метою пізнання її носія
Функціоналізм	Принципова настанова когнітивної лінгвістики, що характеризує, вивчення всього різноманіття функцій мови.
Експланаторність	Принципова настанова когнітивної лінгвістики, що характеризує, пояснення мовних явищ.
Герменевтика	Семантика і мовні проблеми загалом через призму пов'язаних із лінгвістикою наук.
Гештальтпсихологія	Одна з основнихшкіл зарубіжної, переважно німецької, психології першої половини ХХ століття, яка висунула принцип цілісності як основу в дослідженні складних психічних явищ.
Когнітивна психологія	Один із напрямів переважно американської психології, що розглядає всі психічні процесияк опосередковані пізнавальними чинниками.
Категоризація	Теорія систематизації значень слів у мовній свідомості людини, яка здійснюється у межах сформованої в її свідомості наївної картини світу.
Прототип	Центральний член категорії, який є її найкращим, найяскравішим представником, головним репрезентантом.
Ментальні репрезентації	Умовні функціонально визначені структури свідомості та мислення людини, що відтворюють реальний світ у свідомості, втілюють знання про нього і почуття, які він викликає, відображають стани свідомості та процеси мислення.
Концепт-мінімум	Неповне знання смислу слова (мовцеві відома реалія, але далеко не все, що їх стосується; у життєвій практиці вона для нього не є важливою, або ж він з нею ніколи не стикався).
Концепт-максимум	Охоплює всебічне знання мовцем смислу слова, у тому числі енциклопедичні відомості, професійні знання про реалію.

Комунікативна лінгвістика

Термін	Визначення
Комунікативна лінгвістика	Напрям сучасного мовознавства, який вивчає мовне спілкування, щоскладається з таких компонентів, як мовець, адресат, повідомлення, контекст, специфіка контакту та код (засоби) повідомлення.
Теорії мовленнєвих актів	Цілеспрямовані мовленнєві дії, що здійснюються відповідно до прийнятих у сцспільстві правил мовлненнєвої поведінки.
Іллокуція	Відношення мовлення до мети, мотивів і умов здійснення комунікації.
Перлокуція	Вплив на свідомість та поведінку адресата, виникнення нової ситуації.
Локуція	Використання мовних засобівдля досягнення мети.
Прагматика	Наука, яка вивчає комплекс проблем, що стосуються мовця, адресата, їхньої взаємодії в комунікації, а також ситуації спілкування.
Перфомативи	Висловлення, рівнозначні дії, винку.
Синергетика	Сучасна філософська теоріїя самоорганізації, новий світогляд, що пов'язується х дослідженням феноменів самоорганізації, нелінійності, глобальної еволюції, з вивченнямпроцесів становлення «поррядку через хаос».

Ономасіологія

Термін	Визначення
Ономасіологія	Підрозділ лінгвістики, який вивчає процеси найменування.
Антропоніміка	Розділ ономастики, який вивчає анторпоніми (власні назви людей).
Топоніміка	Наука, що вивчає історію топонімів (назви місцевості, регіону, міста, селища, гірського масиву, пустелі або будь-якої іншої частини поверхні Землі, тобто географічні назви).
Гідронім	Географічна назва водоймища (річки, озера, ставка, моря, болота).

Етнолінгвістика

Термін	Визначення
Етнолінгвістика	Розділ мовознавства, що досліджує зв'язки між мовними та культурними явищами, тобто це напрям лінгвістичних досліджень, який вивчає мову у її відношенні до культури, взаємодію етнокультурних та етнопсихологічнихчинників у функціонуванні та еволюції мови.
Антропологічна лінгвістика	Етнолінгвістика з когнітивним аспектом дослідження, намагається осягнути культуру через мову:яким чином, за допомогою яких засобів та в якій форміу мові знаходять відображення культурні уявлення народу про навколишній світ та про місце людини у цьому світі.
Лінгвістична антропологія	Етнолінгвістика з комунікативним аспектом дослідження, вивчає мовні повідомлення в культурному контексті: які саме форми та засоби спілкування , зокрема мовні, є специфічною для даної етнічної або соціальгої групи.
Мовна картина світу	Представлення предметів, явищ, фактів ситуацій дійсності, ціннісних орієнтирів, життєвих стратегій і сценаріїв поведінки в мовних знаках, категоріях, явищах мовлення, що є семіотичним результатом концептуальної репрезентації дійсності в етносвідомості.
Антропологія	Наука, яка досліджує культуру, використовуючи етнографічні, лінгвістичні та інші методи.

Лінгвістика тексту

Термін	Визначення
Лінгвістика тексту	Галузь мовознавчих досліджень, об'єктом яких є правила побудови зв'язного тексту та його змістові категорії.
Принцип конгеніальності	Принцип гармонізації творчих можливостей автора і читача.
Пресупозиція	Фонові знання, якими послуговується авторпри творенні тексту, а читач при його сприйнятті.
Дискурс	Текст у сукупності прагматичних, соціокультурних, псхологічних та інших чинників; мовлення якцілеспрямована соціальна дія, як механізм, що бере участь у когнітивних процесах.

Э. Бенвенист

ВЗГЛЯД НА РАЗВИТИЕ ЛИНГВИСТИКИ

(Бенвенист Э. Общая лингвистика. - М., 1974. - С. 21-32)

В течение последних лет исследования языка и языков претерпели значительные изменения, которые заставляют еще шире раздвинуть и без того очень широкие горизонты лингвистики. Сущность этих изменений нельзя понять с первого взгляда, они подспудны и проявляются в конечном счете во все большей труднодоступности оригинальных работ, которые все больше переполняются специальной терминологией. В самом деле, трудно читать сочинения лингвистов, но еще труднее понять, чего они хотят. Какова их цель? Как относятся они к этому величайшему достоянию людей, постоянно вызывающему у человека неослабный интерес - к языку? Может возникнуть впечатление, что для лингвистов наших дней факты языка превратились в абстракции, стали материалом не связанных с человеком алгебраических схем или служат лишь аргументами в бесплодных спорах о методе, что лингвистика отходит от реальности языка и изолируется от других гуманитарных наук. Однако все обстоит как раз наоборот. В то же самое время можно констатировать, что методы языкознания дают пример и даже становятся образцом для других дисциплин, что проблемы языка занимают теперь самых разных специалистов, число которых постоянно растет, и что общее направление мысли побуждает все гуманитарные науки работать в том же духе, что и лингвистика.

Полезно поэтому по возможности просто, насколько позволяет сама сложность вопроса, выяснить, как и почему лингвистика претерпела такие изменения со своих первых шагов до сего дня.

Начнем с того, что лингвистика имеет два объекта: она является наукой о языке и наукой о языках. Это различение, которое не всегда соблюдают, необходимо: язык как человеческая способность, как универсальная и неизменная характеристика человека, не тоже самое, что отдельные, постоянно изменяющиеся языки, в которых она реализуется. Именно отдельными языками и занимается лингвист, и лингвистика есть прежде всего теория языков. Однако, окидывая взглядом эволюцию лингвистики, мы видим, что эти два направления исследования часто переплетаются и в конце концов смешиваются друг с другом, поскольку бесконечно разнообразные проблемы, связанные с отдельными языками, объединяются тем, что на определенной ступени обобщения всегда приводят к проблеме языка вообще.

Известно, что западная лингвистика зародилась в недрах греческой философии. Все говорит об этом родстве. Наша лингвистическая терминология в значительной части создана на основе греческих терминов, воспринятых непосредственно или в их латинском переводе. Но интерес к языку, очень рано проявленный греческими мыслителями, был исключительно философским. Они скорее задумывались о первоначальном происхождении языка - возник ли он от природы или по установлению, - чем изучали его функционирование. Введенные ими категории (имя, глагол, грамматический род и т. д.) всегда покоились на логической или философской основе.

В течение веков, от досократиков до стоиков и александрийцев, и позднее, во время аристотелевского ренессанса, донесшего греческую мысль до конца латинского Средневековья, язык оставался объектом философского умозрения, а не объектом наблюдения. Ни у кого тогда не возникало намерения изучить и описать какой-либо язык ради него самого или проверить, всюду ли пригодны категории, основанные на греческой и латинской грамматике. Это положение не изменилось до XVIII века.

Новый этап ознаменовался открытием санскрита в начале XIX века. Одновременно было обнаружено, что существует родство между языками, которые тогда же получили название индоевропейских. С тех пор происходит становление лингвистики в рамках сравнительной грамматики на основе методов, которые делаются все более строгими, по мере того как открытия новых фактов и успехи дешифровки укрепляют принципы новой науки и расширяют ее границы. В течение века была проделана большая и замечательная работа. Метод, испытанный на индоевропейских языках, становится образцом. В наше время, обновленный, он привел к новым достижениям. Но не следует забывать, что до первых десятилетий нашего века лингвистика заключалась, по существу, в генетике языков. Она ограничивалась изучением эволюции языковых форм и утверждала себя как наука историческая, находя свой объект всегда и повсюду в виде какой-либо фазы истории языков.

Но вот среди всех этих успехов в некоторых умах возникла беспокойная мысль: какова природа языкового факта? какова реальность языка? действительно ли эта реальность заключается только в изменении? но как же тогда, постоянно изменяясь, язык остается самим собой? как он тогда функционирует и каково отношение звуков к смыслу? Историческая лингвистика не давала никакого ответа на эти вопросы, потому что ей никогда не приходилось их ставить. В то же время вырисовывались трудности совсем иного порядка, но не менее серьезные. Лингвисты начали интересоваться языками, не имеющими письменной истории, в частности индейскими языками Америки, и обнаружили, что к ним не применимы традиционные рамки, в которых изучались индоевропейские языки. Лингвисты столкнулись с совершенно иными категориями, которые, ускользая от исторического описания, заставляли их разрабатывать новый аппарат определений и новый метод анализа.

Мало-помалу, в непрестанных теоретических спорах и под влиянием «Курса общей лингвистики» Фердинанда де Соссюра (1916), формируется новое понимание языка. Лингвисты осознают, что их дело - посредством адекватных приемов изучать и описывать актуальную языковую реальность, не примешивая к описанию, которое должно быть синхронным, никаких априорных теоретических или исторических допущений, и анализировать язык в рамках его собственных формальных элементов.

Таким образом лингвистика вступает в свою третью, нынешнюю фазу. Не философия языка, не эволюция языковых форм становятся объектом лингвистики, а прежде всего имманентная реальность языка. Лингвистика стремится стать наукой - формальной, строгой, систематической.

С этого момента подвергаются пересмотру и исторический подход, и рамки, установленные для изучения индоевропейских языков. Став дескриптивной, лингвистика начинает в равной мере интересоваться всеми языками, как обладающими письменностью, так и бесписьменными, приспосабливая к новой задаче свои методы. Ее цель - узнать, из чего состоит язык и как он функционирует.

Когда лингвисты по примеру Ф. де Соссюра начали рассматривать язык «в самом себе и для себя», они признали принцип, ставший основным для всей современной лингвистики: язык образует систему. Этот принцип имеет силу для любого языка, какова бы ни была культура, которую он обслуживает, и какой бы исторический период мы ни взяли. От основания до вершины, от звуков до самых сложных форм выражения, язык есть упорядоченная система частей. Язык состоит из формальных элементов, соединяемых в переменные комбинации в соответствии с определенными принципами структуры. Структура - это второй ключевой термин лингвистики. Этим термином обозначают прежде всего структуру языковой системы, последовательно выявляемую на основе того установленного факта, что язык всегда содержит лишь небольшое число основных элементов, но эти элементы, сами по себе немногочисленные, могут вступать в большое число комбинаций. Самые элементы обнаруживаются нами именно через эти комбинации. Последовательный анализ показывает, что язык использует лишь небольшую часть от громадного числа теоретически возможных комбинаций, которое могло бы дать свободное соединение минимальных основных элементов. Такое ограничение образует специфические конфигурации, меняющиеся от одной языковой системы к другой. Это прежде всего и понимают под структурой: структура есть, таким образом, типы отношений, на основе которых сочетаются друг с другом единицы определенного уровня.

Каждая единица системы определяется при этом совокупностью отношений к другим единицам и оппозиций, в которые она входит; единица есть сущность относительная и оппозитивная, как говорил Соссюр. Мы отказываемся, следовательно, от мысли, что каждый «факт» языка можно расценивать сам по себе, что он является абсолютной и объективной величиной, допускающей изолированное рассмотрение. В действительности языковые сущности можно определить лишь в их отношении друг к другу, рассматривая их в пределах системы, которая их организует и доминирует над ними. Они представляют собой нечто лишь постольку, поскольку являются элементами структуры. Именно систему следует выделять и описывать прежде всего. Таким образом вырабатывается теория языка как системы знаков и как иерархии единиц.

Может показаться, что столь абстрактные представления уводят нас от того, что именуется реальностью. Напротив: они находятся в соответствии с самым конкретным языковым опытом. Отличительные признаки, выявленные посредством анализа, согласуются с теми, которые инстинктивно использует говорящий. Было экспериментально показано, что фонемы, то есть различительные звуки языка, представляют собой психологическую реальность, и говорящий без труда может осознать их, ибо, воспринимая звуки, он в действительности идентифицирует фонемы; он признает вариантами одной фонемы звуки, иногда значительно различающиеся, а, казалось бы, похожие звуки относит к разным фонемам.

Теперь можно видеть, как отличается эта концепция лингвистики от господствовавшей прежде. Позитивистское понятие языкового факта заменено понятием отношения. Вместо того чтобы рассматривать каждый элемент сам по себе и искать его «причину» в более ранней стадии, его рассматривают как часть синхронного целого: «атомизм» уступил место «структурализму». Выделяя в непосредственно наблюдаемой языковой реальности сегменты разной природы и разной протяженности, лингвисты устанавливают единицы нескольких типов; разные типы единиц характеризуются принадлежностью к различным уровням, каждый из которых должен быть описан в адекватных терминах. Это и определило исключительную развитость техники и терминологии анализа; каждый прием исследования должен быть эксплицитным.

Единицы языка принадлежат одновременно к двум планам: синтагматическому, когда их рассматривают в отношении друг к другу в материальной последовательности внутри речевой цепи, и парадигматическому, когда они поставлены одна к другой в отношение возможной замены, каждая на своем уровне и в своем формальном классе. Описать эти отношения, определить эти планы - значит выявить формальную структуру языка; а формализовать таким образом описание - значит (и это не парадокс) делать его все более и более конкретным, сводя язык к значимым элементам, из которых он единственно и состоит, и определяя эти элементы через их взаимные отношения. Вместо ряда бесчисленных и случайных обособленных «явлений» мы получаем конечное число единиц и можем охарактеризовать структуру языка через их распределение и их допустимые комбинации.

В процессе анализа разных систем можно отчетливо видеть, что языковая форма представляет собой определенную структуру: 1) она есть единица некоего целого, доминирующего над частями; 2) эти части формально упорядочены на основе определенных постоянных принципов; 3) форма получает характер структуры именно в силу того, что все компоненты целого выполняют ту или иную функцию; 4) наконец, эти компоненты являются единицами какого-либо определенного уровня, причем каждая единица одного уровня становится подъединицей более высокого уровня.

Язык во всех своих существенных пунктах имеет прерывный характер и оперирует дискретными единицами. Можно сказать, что язык характеризуется не столько тем, что он выражает, сколько тем, что он различает на всех уровнях:

- различение лексем, позволяющее установить инвентарь обозначаемых понятий;

- различение морфем, создающее инвентарь формальных классов и подклассов;

- различение фонем, дающее инвентарь фонологических, не связанных со значением, различий;

- различение «меризмов», или признаков, организующих фонемы в классы.

Это и делает язык системой, в которой ничто ничего не значит само по себе и по своему природному свойству, но в которой все имеет значение вследствие зависимости от целого; структура придает частям их «смысл», или их функцию. И это также обеспечивает безграничные возможности коммуникации: поскольку язык организован системно и функционирует по правилам кода, говорящий, отправляясь от очень небольшого числа основных элементов, может составлять знаки, затем группы знаков и, наконец, бесконечное количество разнообразных высказываний, каждое из которых может быть опознано воспринимающим, так как в его распоряжении находится та же самая система.

Мы видим, что понятия системы, различия, оппозиции тесно связаны друг с другом и с логической неизбежностью ведут к понятиям зависимости и взаимосвязи. Между членами оппозиции существует взаимосвязь такого рода, что, если затронут один из них, это тотчас отражается на положении другого и, как следствие, равновесие системы нарушается, что может повлечь за собой создание новой оппозиции в другой точке для восстановления равновесия. В этом отношении каждый язык в каждый момент своей истории обнаруживает особую ситуацию. Такой взгляд в наши дни вновь вводит в лингвистику понятие эволюции, определяя диахронию как отношение между следующими друг за другом во времени системами.

Дескриптивный подход, понятие системности, стремление доводить анализ до элементарных единиц, эксплицитный выбор процедур - вот те черты, которые характеризуют современные лингвистические работы. Разумеется, на практике существуют многочисленные расхождения, столкновения между школами, но мы сосредоточиваемся здесь на самых общих принципах, а принципы всегда интереснее, чем школы.

В настоящее время стало известно, что у сторонников такой концепции языка были предшественники. В неявном виде она присутствовала у автора, признанного современными дескриптивистами своим предтечей, у индийского грамматика Панини, который в середине IV в. до н. э. кодифицировал ведический язык в образцово четких формулировках, создав формальное, полное и строгое описание, свободное от всяких спекулятивных или мистических рассуждений. Однако следует воздать должное и тем предшественникам, которые не были грамматиками и фундаментальные труды которых, обычно анонимные и недооцененные, столь существенны для нас в каждый момент нашей жизни, что мы перестаем их замечать: я хочу сказать о создателях наших современных алфавитов. То, что алфавит мог быть изобретен, то, что небольшим количеством графических значков смогли записывать все, что произносится, - уже одно это свидетельствует о расчлененной структуре языка. Латинский алфавит, армянский алфавит - изумительные примеры нотации, которую мы назвали бы фонематической. Современный аналитик почти ничего не смог бы изменить здесь: учтены реальные различия, каждая буква всегда соответствует только одной фонеме и каждая фонема воспроизводится всегда одной и той же буквой. Алфавитное письмо, таким образом, принципиально отличается от письма китайского, являющегося морфематическим, или от силлабической клинописи. Те, кто составлял алфавиты для записи звуков своего языка, были стихийными фонематистами и инстинктивно сознавали, что все разнообразие произносимых звуков сводится к довольно ограниченному числу различительных единиц, которые и должны быть представлены таким же количеством единиц графических. Современные лингвисты действуют точно так же, когда им приходится записывать языки, существующие только в устной традиции. В этих алфавитах мы имеем древнейшие модели анализа: графические единицы алфавита и их комбинации в большое число специфических группировок дают наиболее близкое к действительности представление о структуре языковых форм, которую они воспроизводят.

Языковая форма - не единственное, что подлежит анализу: необходимо параллельно рассматривать и функцию языка.

Язык вос-производит действительность. Это следует понимать вполне буквально: действительность производится заново при посредничестве языка. Тот, кто говорит, своей речью воскрешает событие и свой связанный с ним опыт. Тот, кто слушает, воспринимает сначала речь, а через нее и воспроизводимое событие. Таким образом, ситуация, неотъемлемая от использования языка, есть ситуация обмена и диалога, и она придает акту речи двойную функцию: для говорящего акт речи заново представляет действительность, а для слушающего он эту действительность воссоздает. Это и делает. язык орудием коммуникации между индивидами.

Здесь сразу же возникают серьезные проблемы, которые мы предоставим решать философам, в частности проблема адекватности сознания - «реальности». Лингвист, со своей стороны, считает, что не может существовать мышления без языка и что, следовательно, познание мира обусловлено способом выражения познания. Язык воспроизводит мир, но подчиняя его при этом своей собственной организации. Он есть логос - речь и разум в единстве, как понимали это древние греки. И он является таковым потому, что язык - это членораздельный язык, заключающийся в совокупности органически упорядоченных частей и формальной классификации предметов и процессов. Следовательно, передаваемое содержание (или, если угодно, «мысль») расчленяется в соответствии с языковой схемой. «Форма» мысли придается ей структурой языка. И язык в системе своих категорий также обнаруживает свою посредническую функцию. Каждый говорящий может выступать в качестве субъекта лишь в противопоставлении другому - партнеру, который владеет тем же самым языком и имеет в своем распоряжении тот же самый набор форм, тот же синтаксис высказывания и тот. же способ организации содержания. На основе языковой функции и в силу противопоставления я ~ ты индивид и общество перестают быть противоречащими терминами и становятся терминами дополнительными.

Именно в языке и через язык индивид и общество взаимно детерминируют друг друга. Человек всегда ощущал, а поэты часто воспевали основополагающее могущество языка, который создает воображаемую реальность, одушевляет неодушевленное, позволяет видеть то, что еще не возникло, восстанавливает то, что исчезло. Поэтому во многих мифологиях, там, где требовалось объяснить, как на заре времен нечто могло возникнуть из ничего, в качестве созидающего принципа мира избирали нематериальную и суверенную сущность - Слово. В самом деле, нет силы более высокой, и, по сути дела, все без исключения могущество человека проистекает из нее. Общество возможно только благодаря языку, и только благодаря языку возможен индивид. Пробуждение сознания у ребенка всегда совпадает с овладением языком, который постепенно и вводит его в общество как индивида.

Но каков же источник этой таинственной силы, которая заключена в языке? Почему существование и индивида и общества необходимо основано на языке?

Потому что язык представляет собой наивысшую форму способности, неотъемлемой от самой сущности человека, - способности к символизации.

Под этим мы в самом широком смысле понимаем способность представлять (репрезентировать) объективную действительность с помощью «знака» и понимать «знак» как представителя объективной действительности и, следовательно, способность устанавливать отношение «значения» между какой-то одной и какой-то другой вещью.

Рассмотрим сначала эту способность в наиболее общей форме, вне языка. Употребить символ - значит зафиксировать характерную структуру какого-либо объекта и затем уметь идентифицировать ее в различных других множествах объектов. Именно эта способность свойственна человеку и делает его существом разумным. Способность к символизации делает возможным формирование понятия как чего-то отличного от конкретного объекта, который выступает здесь лишь в качестве образца. Она является одновременно принципом абстракции и основой творческой фантазии. Эта символическая в своей сущности репрезентативная способность, лежащая в основании образования понятий, появляется только у человека. У ребенка она пробуждается очень рано, еще до начала речевой деятельности, на заре его сознательной жизни. Но она отсутствует у животного.

Здесь следует все же сказать, что есть одно замечательное исключение: оно касается пчел. По наблюдениям К. фон Фриша, когда пчела-разведчица в своем одиночном полете находит источник пищи, она возвращается в улей, чтобы сообщить о своей находке, и исполняет на сотах особый виляющий танец, описывая определенные фигуры, которые оказалось возможным проанализировать. Выяснилось, что таким образом она указывает другим пчелам, повторяющим за ней ее движения, направление и расстояние до источника пищи. Затем эти пчелы улетают и безошибочно направляются к цели, которая зачастую находится очень далеко от улья. Это очень важное наблюдение заставляет предположить, что пчелы общаются между собой с помощью особой символики и передают настоящие сообщения. Нет ли связи между этой системой коммуникации и столь замечательным функционированием улья? Предполагает ли жизнь социально организованных насекомых определенный уровень символических отношений? Это всего лишь вопрос, но и вопрос этот - уже большой шаг вперед. Как зачарованные, мы стоим в нерешительности перед великой проблемой: не здесь ли впервые сможет человек, преодолев биологический барьер, заглянуть во внутреннюю жизнь общества животных и открыть принцип его организации?

Сделав эту оговорку относительно пчел, мы можем более точно показать, где проходит грань, разделяющая человека и животное. Прежде всего, будем четко различать два понятая, которые очень часто смешивают, когда говорят о «языке животных»: сигнал и символ.

Сигнал - это физическое явление, связанное с другим физическим явлением естественным или конвенциональным отношением: молния возвещает о грозе, колокол возвещает об обеде, крик возвещает об опасности. Животное воспринимает сигнал и способно адекватно на него реагировать. Можно научить животное распознавать различные сигналы, то есть научить его связывать два ощущения с помощью сигнала. Это хорошо видно на знаменитых условных рефлексах Павлова. Человек, как и животное, тоже реагирует на сигнал. Но кроме того, он использует символ, который установлен самим человеком. Смысл символа нужно выучить, символ нужно уметь интерпретировать в его значащей функции, а не только воспринимать его как чувственное впечатление, так как символ не имеет естественной связи с тем, что он символизирует. Человек изобретает и понимает символы, животное - нет. Все остальное вытекает из этого. Пренебрежение этим различием приводит ко всякого рода путанице и псевдопроблемам. Часто говорят, что дрессированное животное понимает человеческую речь. На самом же деле животное повинуется слову, поскольку научено узнавать в нем сигнал, но оно никогда не сумеет интерпретировать его как символ. По той же причине животное выражает свои эмоции, но оно не может их называть. В средствах выражения, существующих у животных, нельзя видеть ни зачатки языка, ни нечто приближающееся к языку. Между сенсорно-моторной функцией и функцией репрезентативной существует порог, преодолеть который смог лишь человек.

Ибо человек не был создан дважды, один раз без языка, а другой раз с языком. Возникновение homo sapiens из разряда животных могло быть облегчено строением его тела или его нервной организацией, но обязано это появление прежде всего, его способности к символической репрезентации, которая является общим источником мышления, языка и общества.

Способность к символизации лежит в основе мыслительных функций. Мышление - не что иное, как способность создавать представления вещей и оперировать этими представлениями. Оно по природе своей символично [1]. Символическое преобразование элементов действительности или опыта в понятия - это процесс, через который осуществляется логизирующая способность разума. Мысль не просто отражает мир, она категоризует действительность, и в этой организующей функции она столь тесно соединяется с языком, что хочется даже отождествить мышление и язык с этой точки зрения.

В самом деле, способность к символизации у человека достигает своего наивысшего выражения в языке, который является символическим по преимуществу; все другие системы коммуникации - графические, жестовые, визуальные и. т. д.- производны от языка и предполагают его существование. Но язык - это особая символическая система, организованная в двух планах. С одной стороны, язык - физическое явление: он требует посредства голосового аппарата при своем производстве и посредства слухового аппарата для восприятия. В этом материальном виде он поддается наблюдению, описанию и регистрации. С другой стороны, язык - нематериальная структура, передача означаемых, которые замещают явления окружающего мира или знание о них их «напоминанием». Такова двусторонняя сущность языка. Вот почему языковой символ имеет посреднический характер. Он организует мысль и реализуется в специфической форме, он делает внутренний опыт одного лица доступным другому в членораздельном и репрезентативном выражении, а не с помощью такого сигнала, каким является простой модулированный крик; он реализуется в определенном данном языке, присущем отдельному обществу, а не в общем для всего биологического вида голосовом проявлении.

Язык представляет собой модель структуры отношений в самом буквальном и в то же время самом широком смысле. Он устанавливает отношения слов и понятий в потоке речи и тем самым, воспроизводя объекты и ситуации, порождает знаки отличные от их материальных референтов. Он осуществляет переносы наименований по аналогии, что мы называем метафорой, - мощный фактор обогащения понятий. Он связывает суждения в умозаключение и становится орудием логического мышления.

Наконец, язык являет собой самый экономичный образец символизации. В отличие от других репрезентативных систем он не требует ни физических усилий, ни перемещения тела в пространстве, ни трудоемких операций. Представим себе, какого труда стоило бы изобразить «сотворение мира» в живописных, скульптурных или иных образах, и сравним это с тем, как та же история воплощена в рассказе, в цепочке звуков голоса, которые исчезают, едва только произнесены и восприняты, но каждая душа восторгается ими, а поколения повторяют их, и всякий раз, как слово развертывает это событие, мир возникает снова. Никакая сила не сравнится с этой, которая столь малым достигает столь многого.

Существование системы символов раскрывает нам одну из основных, может быть самую глубокую особенность человеческого бытия: нет естественного, непосредственного и прямого отношения ни между человеком и миром, ни между одним человеком и другим. Необходим посредник - тот символический аппарат, который сделал возможным мышление и язык. За пределами биологической сферы способность к символизации - самая характерная способность человеческого существа.

Остается лишь сделать выводы из этих размышлений. Говорить об отношении человека с природой или об отношении человека с человеком через посредство языка - значит говорить об обществе. И это неслучайное историческое совпадение, а необходимая связь. Ибо язык вообще всегда реализуется в каком-либо отдельном языке, в определенной конкретной языковой структуре, неотделимой от определенного конкретного общества. Нельзя представить себе язык и общество друг без друга. И то и другое есть данное. Но в то же время и то и другое познается человеком, так как он не обладает врожденным знанием о них. Ребенок рождается и развивается в обществе людей. Взрослые, его родители, учат его пользоваться речью. Овладение языком у ребенка идет параллельно с формированием символа и конструированием объекта. Он познает вещи через их имена; он обнаруживает, что у всего есть свое имя и что знание имен дает ему возможность распоряжаться вещами. Он узнает также, что и у него самого есть имя и что с помощью этого имени он общается с окружающими. Так пробуждается в нем осознание социальной среды, в которой он живет и которая будет постепенно формировать его разум через посредство языка.

По мере того как он становится способен ко все более сложным мыслительным операциям, он включается в культуру, которая его окружает. Я называю культурой человеческую среду, все то, что помимо выполнения биологических функций придает человеческой жизни и деятельности форму, смысл и содержание. Культура неотъемлема от человеческого общества, каким бы ни был уровень цивилизации. Она заключается во множестве понятий и предписаний, а также специфических запретов (табу); то, что какая-либо культура запрещает, характеризует ее не в меньшей степени, чем то, что она предписывает. Животный мир не знает запретов. Этот человеческий феномен - культура - целиком символичен. Культура определяется как весьма сложный комплекс представлений, организованных в кодекс отношений и ценностей: традиций, религии, законов, политики, этики, искусства - всего того, чем человек, где бы он ни родился, пропитан до самых глубин своего сознания и что направляет его поведение во всех формах деятельности. Что это, как не мир символов, объединенных в специфическую структуру, которую язык выявляет во внешних формах и передает? Через язык человек усваивает культуру, упрочивает ее или преобразует. И как каждый язык, так и каждая культура использует специфический аппарат символов, благодаря которому опознается соответствующее общество. Разнообразие языков, разнообразие культур, их изменения свидетельствуют о конвенциональной природе символизма, который придает им форму. В конечном счете именно символ устанавливает эту живую связь между человеком, языком и культурой.

Такова в основных чертах перспектива, которую открывает современный этап лингвистических исследований. Углубляясь в природу языка, вскрывая его связи как с мышлением, так и с поведением человека и основами культуры, эти исследования начинают проливать свет на глубинное функционирование сознания в разнообразных мыслительных операциях. Смежные науки следуют за этими успехами лингвистики, в свою очередь содействуют им, используя лингвистические методы, а зачастую и лингвистическую терминологию. Все это позволяет предвидеть, что такие параллельные исследования породят новые дисциплины и будут сообща способствовать развитию подлинной науки о культуре, которая заложит фундамент теории символической деятельности человека. Кроме того, известно, что формальные описания языков имеют непосредственное применение при конструировании логических машин, способных делать переводы, и наоборот - от теории информации можно ожидать некоторой помощи в выяснении вопроса о том, как мысль кодируется в языке. В развитии этих исследований и методов, отличающих нашу эпоху, мы видим результат постоянно развивающейся и все более абстрактной символизации, первоначальная и необходимая основа которой лежит в символизме языка. Возрастающая формализация мышления, быть может, ведет нас к более глубокому проникновению в реальную действительность. Но мы не могли бы даже представить себе этих понятий, если бы структура языка не заключала в себе их начальной модели и как бы отдаленного их предчувствия

5. Запитання для обговорення теми «Проблеми сучасної теорії тексту»

Що можна сказати про поняття «мовленнєвий жанр» та «тип тексту»? Чи є тотожними ці поняття?

Розгляньте поняття «текст», «складне синтаксичне ціле» та «надфразова єдність». Чи можна вважати їх тотожними. Які думки з цього приводу пропонують відомі мовознавці?

Розмежуйте поняття «текст» та «дискурс». Назвіть їхні лінгвокогнітивні ознаки та особливості у сучасній мовознавчій науці.

Які ще проблеми сучасної теорії тексту ви можете назвати? Які перспективи щодо їх вирішення?

6. Матеріали до теми «Зіставна (компаративна лінгвістика)

ОСНОВНІ НАПРЯМИ ЗІСТАВНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ З ЛЕКСИЧНОЇ СЕМАНТИКИ НА ПОЧАТКУ XXI СТОЛІТТЯ

Наталія ГРИГОРЕНКО (Кіровоград, Україна)

У статті проаналізовано характер контрастивних досліджень останнього десятиліття в Україні та Росії; розглянуто роль, місце та основні тенденції зіставної лексичної семантики у сфері зіставного мовознавства.

The article deals with the analysis of the Ukrainian and Russian contrastive linguistic investigations of the recent decade; the role, the place and the tendencies of contrastive lexical semantics in the sphere of contrastive linguistics are described in the paper.

Зіставлення мов - цікава і досить популярна на сьогодні сфера лінгвістичних досліджень. Це можна пояснити сучасною глобалізацією і тим фактом, що наш час - епоха інформації та міжкультурної комунікації.

Історію зіставних досліджень i становлення зіставного мовознавства як лінгвістичного явища та окремої науки добре презентовано в роботі відомого українського мовознавця М.П. Кочергана „Основи зіставного мовознавства", в якій на рівні сучасних досягнень лінгвістики зінтерпретовано основні поняття і методику контрастивних досліджень. Як зазначає вчений, „нині зіставне мовознавство - це наука, яка вже сформувалася, має свою мету, предмет і методи аналізу" [4:38]. І хоча ідея зіставлення мов сягає давніх часів, лише тепер, у кінці ХХ - на початку ХХІ століття, ми говоримо про системність зіставних досліджень: емпіричні здобутки спираються на досить широку теоретичну базу і концептуальне підґрунтя, а порівнювані явища розглядаються у їх системних взаємозв'язках та функціонуванні.

Звичайно, деякі питання все ж таки залишаються дискусійними і вимагають подальшої розробки та опрацювання.

Мета нашої статті - визначити основні вектори зіставних лінгвістичних досліджень в Україні та Росії на сучасному етапі розвитку мовознавчої науки. Актуальність такого аналізу можна пояснити значним збільшенням саме контрастивних лінгвістичних розвідок та необхідністю скоорденувати зусилля молодих науковців у спробах вирішення нагальних проблем зіставного мовознавства.

Перші теоретичні роботи з контрастивної лінгвістики датуються другою половиною ХХ ст., що майже співпадає з поверненням в коло інтересів мовознавців проблем семасіології. Після дескриптивної лінгвістики і, як результат, невдач в спробах опису конкретних мовних систем на чисто формальній основі, черговий виток в історії мовознавства привів до інтенсивного розвитку семасіології як в синхронному, так і в діахронічному планах. Саме тоді відбулося доосмислення спадщини В.фон Гумбольдта і О.О.Потебні, які в свій час висунули питання „внутрішньої форми мови" та „внутрішньої форми слова", а також М.М.Покровського, який висловив ідею про існування загальних закономірностей в семасіологічних явищах і вважав зіставний семантичний аналіз основою вивчення змістової сторони мовних одиниць [1:13,16].

Лінгвістична семантика кінця минулого століття вже усвідомила різницю між немовним мисленнєвим змістом, на який вказує, „натякає" мовний знак, та мовним значенням, що виконує розрізняльну, знакову функцію [6:20]; зрозуміла необхідність розмежування мовного (лексичного) значення від значимості та смислу; а також визнала певну самостійність мовного значення як автономної одиниці з власною внутрішньою структурою [2:9]. Традиційне розуміння семасіології як лексичної семантики розширилося до розуміння її як науки про змістовий аспект всіх рівнів мови (в результаті чого виділяють лексичну, словотвірну, граматичну семантику), що віддзеркалюється у роботах сучасних науковців, наприклад*: „Семантика и структура субстантивных деривационных парадигм во французском и татарском языках" (А.М.Хайруллина), „Семантика императива и способы его выражения в разноструктурных языках" (Н.В.Головина), „Структурно-семантическая организация безличных предложений в английском и французском языках" (С.А.Иванов), „Типи неозначеного суб'єкта-діяча в англійській та українській мовах" (О.В.Клименко) та інші.

В останнє десятиліття відбулося поєднання двох лінгвістичних напрямів - семасіології та зіставного мовознавства, та йде вироблення цілісної концепції контрастивної семасіології [5:16]. Сучасні дослідження як раз і концентрують свою увагу на зіставленні структурно- семантичних та функціонально-семантичних особливостей мовних одиниць різних мовних рівнів. В залежності від конкретного предмета дослідження розрізняють зіставну фонологію, зіставну лексикологію, зіставну граматику, зіставну стилістику і новоутворений напрям - зіставну лінгвістику тексту (як результат співпраці зіставного мовознавства з теорією перекладу [4:19]). Зрозуміло, що такий поділ досить умовний, оскільки мовна структура - це складна система взаємозв'язків та взаємозалежностей, які не так вже й просто розділити, деякі мовні одиниці та категорії розкривають свою природу або знаходять своє вираження лише в контексті, а при зіставленні двох чи більше мов нерідко доводиться мати справу і з явищем інкогерентності [3:9].

За даними електронних каталогів [7;8;9] нами було проаналізовано списки та автореферати дисертаційних робіт зіставного характеру за останнє десятиліття по Україні та Росії. Якщо російські роботи рахуються у сотнях (майже 800), то українські - лише в десятках (трохи більше 60).

Зрозуміло, що це пояснюється територією країн і кількістю наукових осередків у них. Але крім цього, через адміністративно-політичні причини (устрій СРСР, статус російської мови) українські дослідники не мали свободи дій у зіставному мовознавстві, тому українська контрастивна лінгвістика ніби надолужує втрачене в останні роки.

Зіставні дослідження тісно переплітаються з типологічними та порівняльно- історичними: перші на базі зіставлення визначають типологічні ознаки досліджуваних явищ (наприклад, „Сонанти українського, російського та польського мовлення" (Т.В.Бобкова), „Типологія термінів спорідненості" (Л.Б.Ніколаєва), а другі - реконструюють давні форми порівнюваних одиниць (наприклад, „Генезис й еволюція квантитативних імен в слов'янських мовах" (Т.Б.Лукінова) або „Еволюція антропонімних формул в слов'янських мовах" (С.М.Медвідь). Не можна заперечити і зв'язок зіставних досліджень з практикою перекладу: наприклад, в роботі З.Г.Кочерги „Експресивність номінативних речень як перекладознавча проблема" не лише наведено перекладознавчий аналіз речень такого типу, а й реалізовано багатоаспектне зіставлення структури, семантики і стилістики номінативних речень англійської та української мов.

Отже, міжмовні дослідження проводяться у багатьох напрямках і, як зазначалося вище, на всіх рівнях мовної структури. Якщо підрахувати загальну кількість робіт і розділити їх по групах в залежності від об'єкту дослідження, то матимемо таку картину: дві третини зіставних досліджень в Україні (більше половини - в Росії) належать до сфери лексичної семантики, оскільки аналізують певну групу або певний тип лексики декількох мов; на другому місці - лінгвокультурологічні зіставлення, присвячені аналізу способів вербалізації певного концепту або специфіки відображення тих чи інших лінгвістичних явищ в національній мовній свідомості; приблизно п'ята частина російських дослідників обирають граматичний аспект зіставлюваних мов, розглядаючи ту чи іншу частину мови або граматичну категорію; серед українських робіт - лише декілька мають справу з питаннями морфології та синтаксису і, як правило, паралельно з лексичним та прагматичним аспектами (наприклад, „Спонукальні конструкції в англійській та українській мовах " (Г.Г. Дрінко).

Приблизно 5 % російських досліджень можна віднести до зіставної лінгвістики тексту - автори концентрують увагу на особливостях текстів певного стилю в різноструктурних мовах, тобто досліджуються стилістичні та комунікативно-прагматичні особливості різних дискурсів (наприклад, „Гендерное своеобразие функционирования дискурсивных элементов в английском и русском языках: экспериментально-сопоставительное исследование на материале разностилевых текстов" (А.Е.Котов), „Когнитивная модель типологического анализа текста делового письма (на материале русского и английского языков)" (Г.Х.Даутова); є одна українська робота такого плану - „Функціонально-структурні особливості текстів дипломатичного листування " О. М. Пазинич на матеріалі української, російської та англійської мов); у вітчизняних роботах, як і в багатьох російських, досліджують різні стилістичні або лексичні явища в тому чи іншому дискурсі: фреймову репрезентацію іронії в українській, російській, польській та англомовній пресі (Г.В.Яновська); ідеологічний та культурно-національний компоненти в семантичній структурі лексики політичного дискурсу (на матеріалі французької та російської преси) (Т.В. Весна) - тобто розглядається питання взаємозв'язку семантики і прагматики мовних одиниць та його адекватного відтворення у міжкультурній комунікації.

Зіставний словотвір та зіставна фонетика найменше представлені у сучасних дослідженнях (до 5% робіт). Це можна пояснити тим, що зіставні фонетичні та граматичні дослідження мають набагато довшу історію, ніж зіставна лексикологія (згадати хоча б роботи М.С.Трубецького, Л.В.Щерби, О.О.Потебні, Ю.О.Жлуктенка), а друга половина минулого століття характеризується значними здобутками в цих сферах, особливо у вітчизняних дослідженнях словотвірної системи різних мов (Т.М.Возний, І.І.Ковалик).

Таким чином, як бачимо, лексична семантика займає домінантне місце в сучасних зіставних дослідженнях. Контрастивний аналіз лексико-семантичних систем мов охоплює всі рівні цих систем (рівень ЛСП, ЛСГ, лексем, ЛСВ, сем) з урахуванням парадигматичних, синтагматичних та епідигматичних зв'язків і відношень між всіма лексичними одиницями зіставлюваних мов. Проблему складає специфічний характер об'єкту дослідження. Теорія поля полегшила визначення цього об'єкту, але ускладнюючим фактором є змінність значення, наявність різних значень у багатозначних слів, питома вага того чи іншого семантичного компонента в значеннях елементів поля, тобто ті семасіологічні аспекти, які пов'язані з природою та властивостями значень слів. Крім того, залишається неможливим чітке визначення меж лексико-семантичних полів та їх „наповненості", оскільки , по-перше, сам принцип та масштаб виділення „поля" різниться у різних науковців (порівняйте, тематичне поле «ландшафт» (Е.В.Харькова), поле «міцний» (М.Р.Ковтанюк), лексико- фразеологічне поле «назви керівників» (В.В.Поталуй), мікрополе «говорить» (Н.Р.Ганиева); по-друге, лексико-семантична система мови є відкритою, тобто вона найгнучкіша і найдинамічніша серед мовних рівнів; по-третє, співвідносні поля у зіставлюваних мовах ніколи не співпадають; і по-четверте, лексична система як знакова, що відображує об'єктивацію реального світу у свідомості людини, має такі ж за складністю переплетіння та взаємозумовленість своїх одиниць, як і ті явища дійсності, які вони позначають. Іноді, об'єктом дослідження виступає функціонально-семантичне поле (ФСП) - іншими словами, лексика є лише одним зі щаблів дослідження певної категорії (наприклад, І.Г.Воротнікова аналізує в зіставному плані ФСП починальності в німецькій та англійській мовах, В.М.Ткачук - категорію суб'єктивної модальності, В.А.Ригованова - категорію авторизації в українській та англійській мовах"; И.Н.Яковлева - категорію стану, А.В.Чибук - ФСП припущення в німецькій та російській мовах). Тобто, складність та суперечливість лексико- семантичної системи мови (як і мовної системи взагалі) вимагають диференційованого, ретельно продуманого підходу до її вивчення, а так як одночасний аналіз всієї системи, як бачимо, неможливий, залишається досліджувати її по частинах, що і відбувається у сучасних роботах з зіставної лексичної семантики.

Як вже зазначалося, зіставні лексичні дослідження спираються на денотативний, парадигматичний та синтагматичний принципи (у психолінгвістичних експериментах - ще і на асоціативний принцип).

За денотативним принципом враховують природний поділ речей, явищ, якостей, дій, процесів, станів, відображений в структурі мови. Тобто, на цьому принципі базується виділення певних класів слів як об'єкту дослідження (наприклад, дієслова мовлення (А.Р. Кероп'ян), назви птахів (Л.В. Дробаха), посесивні дієслова (Г.А. Чанишева), дієслова розташування (М.В. Мирончук), прикметники зі значенням узагальненої позитивної оцінки (Н.М.Кислицина) тощо). Але оскільки такий підхід має екстралінгвістичний характер (т.я. спирається на інтуіцію дослідника), то залучаються більш формалізовані методи і прийоми, які враховують і мовні властивості лексичних одиниць, а саме їх семну структуру (тотожні та диференційні компоненти значень) та кількість і якість їх валентностей.

Таким чином, найпродуктивнішим на сучасному етапі є зіставлення не окремих слів чи їх груп, а лексико-семантичних полів як сукупностей парадигматично пов'язаних лексичних одиниць, які об'єднані спільністю змісту і відображають поняттєву, предметну й функціональну подібність позначуваних явищ [4:297]. Варто ще раз зазначити, що межі між окремими макро- та мікрополями дуже нечіткі, рухливі; часто вони частково накладаються одне на одне, схрещуються, взаємодіють одне з одним. Аналіз внутрішньої структури таких утворень здійснюється двома шляхами: „знизу-вгору" (від синонімічних рядів, антонімічних груп тощо - до їх поступового поєднання за допомогою певних ідентифікаторів в більш загальні семантичні класи) або „зверху-вниз" (шляхом поступового поділу макрополя за допомогою тих чи інших ідентифікаторів на менші семантичні підсистеми) [2:183]. Отже, головне - вичленити ідентифікуючи семантичні компоненти, що реалізується за допомогою тлумачних словників (альтернативи ще не винайдено). Будь-яке сучасне зіставне дослідження лексичної семантики базується на опозиційному методі, основою якого є систематизація семантичних опозицій, виділених у лінгвістичному експерименті (на базі лексикографічних джерел) за допомогою компонентного, дистрибутивного і трансформаційного аналізу.

Якщо говорити про аспекти контрастивних досліджень в лексикології, то можна зазначити, що хоча в більшості сучасних праць лінгвістичні явища розглядаються в семасіологічному плані, існує немало робіт і ономасіологічного характеру: нерідко науковці аналізують способи словотвору (Л.В.Сегін), мотивацію мовних одиниць (А.М.Сердюк), описують мовні засоби на позначення того чи іншого поняття.

Якщо розглядати сучасні зіставні дослідження за характером обраної для аналізу лексики, то можна зробити такі висновки.

До 20 % російських та 10 % українських робіт присвячено фразеології зіставлюваних мов (іноді - в складі тієї чи іншої лексико-семантичної групи), наприклад: „Структурні та функціонально-семантичні особливості соматичних фразем в романських мовах" (Н.Я.Стрелець), „Антропоцентризм фразеологічної семантики" (О.В.Забуранна), „Лексика та фразеологія античного походження в англійській та українській мовах" (О.С.Скубашевська), „Квантитативные фразеологические единицы в современных западнороманских языках" (Д.А.Скоробутов), „Глагольные фразеологизмы русского, английского и французского языков" (М.И.Грицко) та інші. В дослідженнях фразеології доводиться той факт, що визначаючим фактором корелятивності ФО різних мов є психологічно-соціальний фактор; в деяких роботах розглядаються шляхи метафоризації та метонімізації ФО, аналізується словотвірний потенціал таких мовних одиниць. Цікавими є дослідження паремійних мовних одиниць різних мов: прислів'я та приказки як ніщо інше розкривають національну специфіку концептуалізації світу та своєрідність мовних картин світу (Е.Н.Семенова, Э.М.Созинова, В.В.Павлов; В.Л.Пірогов).

Різноманітні термінологічні системи разноструктурних мов зіставляються у приблизно десятій частині досліджень, причому провідне місце займають медична (в Росії), юридична та економічна термінологія (наприклад, Г.М.Ляшук розглядає терміни права, С.М.Кришталь - підмову фінансів; А.Н.Зарипова - економічні терміни, Н.Л.Сердюкова - термінологію психіатрії тощо). Серед інших терміносистем, що користуються увагою науковців, виділяються екологічна (Н.Н.Крючкова, Е.М.Горохова), спортивна (И.Ю.Апалько, И.Ю.Хмелевская), лінгвістична (Л.В.Ухват; О.А.Крюкова), загально-політична (С.Е.Бачаева), термінологія ЗМІ (Д.К.Ефимов) та телебачення (А.В.Ивкина).

Серед лексичних явищ, які найчастіше потрапляють в поле зору дослідників, варто зазначити синонімію (А.Т.Галиева, Э.Н.Уртенова, О.В.Грицких), антонімію (Н.А.Погребная, О.Н.Лихачева), конверсію (О.Г.Ильинская), деонімізацію (Р.З.Ханичев, И.Ф.Габдуллина), у вітчизняних роботах - міжмовну омонімію (Л.І.Мартиросян, М.А.Беднаж), антропонімію (В.О.Кравченко, І.В.Бойчук) та псевдонімію (О.В.Петрова). Досить популярним є дослідження певних запозичень та їх адаптації в різних мовах: біблеізмів (Е.В.Каминская, А.О.Жолобова), античної лексики (О.С.Скубашевська), іншомовних термінів (М.Г.Зеленцова) тощо. Не на останньому місці і зіставлення неологізмів (Л.Б.Гацалова, А.И.Яценко, О.В.Баран), композитів (О.О.Селіванова; Н.Ю.Суворкина, Н.В.Аржанцева), редуплікованих (Ф.Р.Минлос) та абревіованих (М.А.Ярмашевич, В.А.Беляева) мовних одиниць різних мов. Двома роботами представлене дослідження звуконаслідувальних слів: в українській, російській та англійській мовах (І.О.Гаценко), а також в німецькій, французькій та російській (О.А.Хабибуллина).

Тематичний аналіз лексико-семантичних груп, які обирають науковці в сучасних дослідженнях, демонструє очевидне домінування певних класів лексики. Найчастіше зіставляються мовні одиниці на позначення кольорів (але не в українській мові!), емоцій та осіб за певними ознаками, а також соматична лексика і терміни спорідненості різних мов. Наприклад, „Семантика цветообозначений в разносистемных языках" (Ф.А.Тугушева), „Анализ внутренней формы наименований лица в английском и французском языках" (И.Р.Зайнетдинова), „Лексическое выражение эмоций в контексте разных культур" (Н.А.Багдасарова), „Семантика позитивної емотивної лексики: на матеріалі англійської, української та новогрецької мов" (О.С.Сарбаш) тощо. Немало випадків зіставлення зоонімів, фітонімів, назв птахів, різноманітних груп предикатів (сприйняття, мовлення, мислення, поведінки, ставлення тощо), а також семантичних категорій стану, гендера, заперечення, модальності, темпоральності та локативності, фазовості та інших. Щодо концептів, одиниць етнокультурної інформації про світосприйняття речей та явищ, позначуваних мовою, то якщо українські дослідники розглянули до 10 концептів («добро» (Н.І.Іваненко), «шлях» (О.С.Пальчевська), «дім», «сім'я» (Т.В.Сорока), «чоловік», «жінка» (О.С.Бондаренко), «гра» (В.Ф.Старко), то в російських зіставних дослідженнях маємо більше 80 ( найчастіше зустрічаються спроби структурувати і порівняти концепти «страх», «любовь», «добро/зло», «труд/лень», «время», «душа», «красота», «судьба», «война» тощо).

Переважна більшість робіт має справу зі слов'янськими, германськими та романськими, рідше - тюркськими мовами. Багатонаціональність Російської Федерації віддзеркалюється у зіставних лінгвістичних дослідженнях: в роботах всього фігурує більше 60 мов (індоєвропейської, тюркської, кавказької, монгольської та інших мовних сімей). Тобто, як правило, зіставляються мови різних груп, але певна кількість досліджень розглядає близькоспоріднені мови (часто в діахронічному плані). Аналіз мов, обраних для зіставлення, підтверджує унілатеральний характер досліджень: у більшості випадків основою порівняння виступає одна з мов, як правило - рідна для дослідника.

Таким чином, можна зробити висновок, що найбільш дослідженою російська мова є в зіставленні з англійською, німецькою, французькою, іспанською, татарською, таджикською, башкірською, кабардино-черкеськими, дагестанськими та китайською мовами. Окремі контрастивні розвідки торкаються мов таких мовних груп, як манчжурська, семітська, фіно- угорська та самодійська.

Щодо вітчизняних контрастивних досліджень, то українська мова найчастіше зіставляється з англійською, російською, німецькою та французькою (в різних комбінаціях), декілька робіт мають незвичне коло дослідження - автори залучили польську (Н.О.Ярошенко, Т.В.Бобкова), новогрецьку (О.С.Сарбаш, О.О.Рулевая, В.О.Кравченко), японську (О.В.Забуранна), перську (О.Ч.Кшановський), угорську (М.П.Фабіан) мови. Частина розвідок сконцентрована на контрастивному аналізі мов однієї групи: західногерманської (І.Г.Воротнікова, Г.А.Чанишева), романської (Н.Я.Стрелець), східнослов'янської (Л.І.Мартиросян). Одна українська робота має об'єктом зіставлення тюркські мови: автор аналізує фонетичну та лексико-семантичні системи турецької та кримськотатарської мов (І.А.Меметов).

Таким чином, можна говорити, що контрастивна лінгвістика в наш час активно розвивається. Зіставні дослідження розширюють рамки мовознавства, досліджуючи широкі гуманітарні проблеми взаємовідносин мови та культури, мови та національної свідомості, а рішення цих проблем можливе лише на основі аналізу найтонших відмінних рис між мовами [5:300]. Природа мови багатомірна - її неможливо зрозуміти без дослідження семантики мови та її рівнів, і в першу чергу - лексико-семантичної мовної системи. Семемний рівень контрастивного опису лексики зіставлюваних мов є вихідним (адже структура лексичних значень слів схильна до моделювання універсальних концептів загальної когнітивно- семантичної сфери засобами національно-мовних систем [5:304]), а також пов'язуючим в описі лексико-семантичних відмінностей на наступних рівнях зіставлення.

*Примітка: прізвища російських науковців та назви їх праць наводяться мовою оригіналу.

БІБЛІОГРАФІЯ

1. Беляевская Е.Г. Семантика слова. - М.:Высшая школа,1987. - 128 с.

2. Васильев Л.М. Семантика русского глагола: Учеб. Пособие. - М.: Высшая школа, 1981. - 184 с.

3. Жлуктенко Ю.О., Бублик В.Н. Контрастивна лінгвістика. Проблеми і перспективи // Мовознавство. - 1976. - № 4. - С. 3-15.

4. Кочерган М.П. Основи зіставного мовознавства. - К.: ВЦ «Академія», 2006. - 424 с.

5. Манакин В.Н. Сопоставительная лексикология. - К.: Знання, 2004. - 326 с.

6. Потебня А.А. Из записок по русской грамматике. - М.: Просвещение, 1958. - Т.1. - 358 с.

7. 20 000 авторефератов http://avtoreferat.ukrlib.org/

8. Каталог українських дисертаційних робіт http://www.ukrlib.org/

9. Научная электронная библиотека, 2003-2008 http://www.lib.ua-ru.net/disser/ru

Дата добавления: 2018-04-05; просмотров: 347; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

12 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!