Тема 2.2. Психологічна характеристика діяльності

Методичні рекомендації

Вивчаючи питання зверніть увагу, що діяльність — усвідомлена і цілеспрямована активність людини, зумовлена потребами і спрямована на пізнання та перетворення  світу.

Отже, діяльність — це внутрішня (психічна) і зовнішня (фізична ) активність людини, яка регулюється усвідомленою метою.

Згідно з уявленнями О. М. Леонтьєва, до структури діяль­ності входять такі компоненти: потреби, мотиви, завдання, дії та операції. Він зазначав, що діяльність містить три мікрострук­тури блоки: перший пов'язаний з мотивами, другий — з метою, третій — з операціями.

Інший сучасний психолог — В. В. Давидов — має свої погля­ди на розвиток психологічної теорії діяльності. Він вважає, що ключові проблеми діяльності ще лишаються далекими від адек­ватного розв'язання. Так, до основних проблем, що потребу­ють поглибленого дослідження, В. В. Давидов відносить такі: необхідність визначення ключового поняття теорії діяльності — поняття "перетворення", яке пояснювало б не тільки зовнішні, а й внутрішні зміни образу об'єкта; виявлення співвідношення ко­лективної та індивідуальної діяльності; класифікацію різних видів діяльності; з'ясування співвідношення психологічної теорії діяль­ності з іншими підходами до вивчення людини.

Діяльність передбачає наявність в активності людини усвідомленої мети. Мета — те, що реалізує людські потреби і виступає як образ кінцевого результату діяльності. Мета в психологічному розумінні — це те, чого намагаються досягнути, намір, який має бути здійсне­ним. Мета діяльності є своєрідним передбаченням її результату, об­раз можливого як прообраз дійсного. Важливо відрізняти мету від мотивів діяльності.

Мотиви — це пов 'язані із задоволенням певних потреб спонукання до діяльності. У мотивах, як і в меті, передбачається можливе май­бутнє. В мотивах начебто записано, чим є активність для суб'єкта, що повинно статися з ним самим. Мета орієнтована назовні, в ній передбачається результат, який має існувати як об'єктивно-художнє полотно, виготовлена деталь, доведена теорема тощо. Мета, втілена в продукти діяльності, не втрачає своєї належності до світу суб'єкта: вона суб'єктивна за формою, але об'єктивна за своїм змістом. Як­що в мотивах ідеально постає сам суб'єкт, у меті діяльності постає її об'єкт, а саме: що необхідно здійснити, щоб мотиви активності були реалізовані.

Потреби становлять сутність, основну рушійну силу різних видів людської активності, а мотиви є конкретними різноманітними вия­вами цієї сутності. Мотиви та мотивація розглядаються в психологи як причини, шо визначають вибір спрямованості поведінки і діяль­ності суб'єкта.

На відміну від мотивів мета людської діяльності завжди усвідомлена. Мета завжди зрозуміла самому суб'єкту, а також іншим  людям. Мотиви — це надбання насамперед самого суб'єкта, вони можуть виявлятися як унікальні та глибинні його переживання і завжди є зрозумілими для інших.

Слід розрізняти кінцеву і проміжну мету. Досягнення кінцевої  мети рівнозначне задоволенню потреби. Проміжною є мета, поставлена людиною як умова досягнення кінцевої мети. Наприклад, художник, роблячи ескізи майбутньої картини, досягає проміжної мети.

Процес постановки, вибору мети називається цілеутворенням.

Отже, найважливіше в діяльності людини — усвідомлена мета. Інші аспекти діяльності — її мотиви, способи виконання, відбір і опрацювання необхідної інформації — можуть усвідомлюватися або ні. Вони можуть також усвідомлюватися не сповна й навіть непра­вильно. Наприклад, дошкільник не завжди усвідомлює потреби, які спонукають його гратись, а молодший школяр — мотиви своєї нав­чальної діяльності. Не повністю, а найчастіше хибно, усвідомлює справжні мотиви своїх вчинків недисциплінований підліток.

Для позна­чення інструментальної основи діяльності досить часто використо­вується слово "компетентність", а цей термін можна розкрити через такі важливі поняття, як "знання" , "уміння", "навички".

Знання — це не лише сукупність відомостей про навколишній світ, а й здатність людей орієнтуватись у системі соціальних взаємин, діяти відповідно до обставин у різних життєвих ситуаціях. Знання як частина інструментальної основи діяльності тісно пов'язані з на­вичками.

Навички — це опанування до автоматизму способами використання певних засобів діяльності. Навичкою називають іще спосіб виконанні дій, який у результаті вправляння став автоматичним. Навички, вияв­ляючись у діях, справляють враження, що людина в деяких випадку діє "машинально". Такі автоматичні елементи трапляються в різних  сферах діяльності.

На основі знань та навичок складається фонд умінь людини. До

умінь належить система свідомої побудови результативної дії.  Уміння — це здатність людини усвідомлено за­стосовувати набуті знання адекватно новим обставинам діяльності. Уміння становлять основу майстерності особистості.

Уміння і навички поділяють на кілька типів: рухові, пізнавальні, теоретичні та практичні. До рухових належать різні рухи, складні та прості, які стосуються зовнішніх, моторних аспектів діяльності. Пізнавальні уміння охоплюють здібності, пов'язані з пошуком, сприйманням, запам'ятовуванням і обробкою інформації. Вони співвідносяться з основними психічними процесами і передбачають формування знань. Теоретичні уміння і навички пов'язані з абстрак­тним інтелектом, виявляються у здатності людини аналізувати, уза­гальнювати матеріал, будувати гіпотези, теорії тощо.

Важливе значення для формування всіх типів умінь і навичок ма­ють вправи. Завдяки їм відбуваються автоматизація навичок, удоско­налення умінь, діяльності загалом. Без постійного, систематичного вправляння уміння та навички втрачаються.

Засвоєння діяльності

Діяльність людини реалізується в її діях. Дія — це відносно завершений елемент діяльності, спрямований на досягнення певної промів ної усвідомленої мети. Дія може бути як зовнішньою, яка виконується за участі рухового апарату та органів чуття, так і внутрішньою — розумовою. Терміном "дія" описують процеси поведінки що відповідають меті, яку ставить суб'єкт. Дії усвідомлені, бо усві­домлена їх мета

Дія у складі активності є меншою одиницею її аналізу, ніж діяль­ність, тому її можна уявити як поєднання дрібніших фрагментів по­ведінки — операцій. Коли поведінка розглядається у взаємозв'язку з інструментальною основою діяльності, то вона виступає як послі­довність операцій. Одна й та сама дія може виконуватися за допомо­гою зовсім не схожих одна на одну операцій. Наприклад, при зобра­женні одного й того самого предмета, але при виконанні дії пером, пензлем, голкою, використовуються різні рухи, тобто способи вико­нання дій. Ще виразнішою є відмінність в операціях, які здійснюють­ся під час гри на різних музичних інструментах: фортепіано, гітарі, трубі, флейті. Виконання одного й того ж музичного твору (рівень дії) реалізується через зовсім несхожі рухи (рівень операцій). Розглядаю­чи будь-які дії, можна вирізнити їх моторні (рухові), сенсорні (чут­ливі) і центральні компоненти. Відповідно і функції цих компонентів під час дій можуть бути визначені як виконання, контроль і регулюван­ня. Способи виконання, контролю і регулювання дій, якими корис­тується людина під час діяльності, називають прийомами діяльності.

Формування окремої навички ніколи не буває самостійним, ізольованим процесом. На нього впливає, у ньому бере участь увесь попередній досвід людини. Кожна навичка функціонує в системі навичок, якими вже володіє людина. Одні з них допома­гають новій навичці сформуватися й функціонувати, інші заважа­ють або видозмінюють її тощо. Це явище назване у психології взаємодією навичок.

Взаємодія навичок — це вплив попередніх навичок на утворення нових.

Як відомо, дія визначається її метою, об'єктом та умовами (си­туацією). Реалізується вона як система певних прийомів рухового виконання, сенсорного контролю і центрального регулювання.

Ще одним елементом діяльності є звичка. Від умінь і навичок во­на відрізняється тим, що являє собою непродуктивний елемент діяль­ності. Звичка — негнучка (іноді й нерозумна) частина діяльності, ш° не має свідомої мети. На відміну від простої навички звичка може цілком свідомо контролюватися. Від уміння вона відрізняється тим, шо не завжди є розумною і корисною (негативні звички).

Між внутрішньою (психічною) і зовнішньою (фізичною) складо­вими діяльності відбуваються взаємопереходи. Процес переходу від зовнішньої реальної дії до внутрішньої, ідеальної називають інтеріори­зацією (перетворення на внутрішню). Завдяки інтеріоризації психіка людини набуває здатності оперувати образами предметів, яких у цей час немає в полі зору. Людина виходить за межі конкретної миттєвості, вільно подумки переміщується в часі й у просторі.

Зовнішній бік діяльності — рухи, за допомогою яких людина впливає на навколишній світ, — визначається і регулюється внутрішньою (психічною) діяльністю (мотиваційною, пізнавальною і регуляційною). Водночас внутрішня психічна діяльність спрямо­вується і контролюється зовнішньою, яка виявляє властивості ре­чей, процесів, ступінь збігу одержаних результатів і дій з очікувани­ми.

Питання 2. Динаміка і саморегуляція активності особистості

Методичні рекомендації

Вивчаючи дане питання зверніть увагу на те, що активність як діяльнісний стан людини являє собою цілісне утворення, що пов'язує процеси, які відбуваються у внут­рішньому плані (становлення мотивів, мети) і в плані поведінки (діяльність, дії, операції).

Своєрідністю цієї динамічної системи є те, що вона перебуває в русі, поєднуючи в собі велику кількість виявів. Характерною її влас­тивістю є власний рух.

Власна динаміка активності людини виявлена у двох основних формах.

· Однією з них є взаємопереходи між складовими частинами зов­нішніх виявів активності — таких як діяльність, дії, операції. Прик­ладом може бути перетворення мотивів діяльності на її мету. Так, книга, куплена для підготовки до іспитів, може викликати зацікав­лення, і тоді відбувається "зсув мотиву до мети". Трапляються и протилежні перетворення. Те, що зовсім недавно мотивувало актив­ність, втрачає привабливість і стає проміжною метою.

·  Іншою формою виявлення власної динаміки активності людини є "надситуативна активність". Феномен її полягає в тому, що людина вільно і відповідально ставить перед собою мету, надмірну щодо вихідних вимог ситуації. Прикладом надситуативної актив­ності можуть бути факти з експерименту В. І. Асніна. В кімнаті Д дівчинки, одна — школярка, інша — дошкільного віку. Старші  пропонують виконати просте завдання: дістати предмет, який лежить посеред столу. Дотягнутись до нього рукою неможливо, а на столі, крім предмета, який треба дістати, лежить паличка. Дівчина ходить навколо столу, робить спроби, але завдання виконати не може... Дівчинка-дошкільниця спочатку спостерігає, а потім дає поради: підстрибнути, скористатися паличкою. Потім сама бере паличку і намагається дістати предмет. Проте старша дівчинка відразу забирає у неї "знаряддя", пояснюючи, що дістати паличкою легко, "так кожний зможе". В цей час до кімнати заходить експе­риментатор, якому школярка повідомляє, що дістати предмет зі столу вона не може. Цікаво те, що дівчинка ігнорує паличку. Пошук неординарного розв'язання завдання, як бачимо на цьому прикладі, виступає як вияв надситуативної активності — діяння над порогом вимог ситуації.

Серед виявів надситуативної активності особливе місце посідає феномен неадаптивності людини. В чому його суть? Обставини жит­тя людини такі, що лише в небагатьох випадках можна гарантувати чітку відповідність між метою, до якої людина прагне, і результата­ми, яких вона досягає. Спеціальні дослідження переконують, що ефект непередбачуваності наслідків діяльності характеризується певною протилежністю результатів активності вихідним її мотивам. Тобто, результати активності людини неодмінно неадаптивні.

Інколи людина цілком свідомо (відповідально і вільно) ставить перед собою мету, досягнення якої проблематичне; більше того — вибір мети мотивований самою можливістю недосягнення її. В та­кому разі, хоч як це не парадоксально, людина відчуває себе справжнім суб'єктом того, що відбувається, хоча успіх досягнення мети не гарантований. У цьому суть активної неадаптивності. Прик­ладом тут може прислужитися феномен безкорисливого ризику.

За допомогою експериментів було виявлено, що люди, здатні до ризику заради ризику, найчастіше трапляються серед монтажників висотників, спортсменів-мотоциклістів, каскадерів. Експерименти переконливо свідчать, що особи, здатні до ситуативного ризику, схильні ризикувати заради ризику. Обстежувані, котрі не продемон­стрували під час дослідження безкорисливого ризику, зазвичай не ризикують в ситуаціях, коли очікуваний виграш не перевищує очікувану невдачу.

Активність особистості в діяльності виступає в різних конкрет­них формах: працездатності, дієздатності, індивідуальних здібностях. Рівень активності, її тривалість, стійкість тощо залежать як від узгод­женості й оптимальних поєднань різних компонентів (емоційного, мотиваційного тощо), так і від способу, за допомогою якого осо­бистість включається у розв'язання завдань діяльності, від позиції, яку вона займає в цій діяльності.

Саморегуляція полягає у спрямованій активізації психічних про­цесів, у підтриманні їх певного характеру та інтенсивності; вона забез­печує безперервність психічної активності впродовж усієї діяльності. Підтримувати певний рівень активності можна двома способами: перенапруженням усіх сил, що призводить до втоми і зниження ак­тивності, або за рахунок емоційно-мотиваційного підкріплення.

Запитання для самоперевірки

1.Що таке активність?

2.Що таке діяльність?

3.Охарактеризуйте відомі вам теорії діяльності.

4. Назвіть основні види діяльності.

5. Назвіть форми власної динаміки активності людини та дайте їм характеристику.

6.У чому полягає феномен неадаптивності людини?

7. В чому полягає суть феномену безкорисливого ризику?

8. В яких формах виступає активність особистості?

9. В чому полягає суть поняття «саморегуляція активності особистості»?

 

---

Дата добавления: 2018-04-05; просмотров: 335; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

⇐ Предыдущая12

---

Мы поможем в написании ваших работ!