Тема № 5: Творча робота письменника
План
1. Об’єктивне і суб’єктивне у творі. Науковий і художній тип пізнання..
2. Значення терміна «автор».
3. Споглядання і спостереження як матеріал.
4. Творчий задум як привід до творчості.
5. Творча уява і творча фантазія.
6. Мистецтво і гра (для магістрів)
7. Концепція смерті автора (для магістрів)
Література:
Ананьев Б. Задачи психологии искусства // Художественное творчество. — 1982. — М., 1983.
Бахтин М. Литературно-критические статьи. — М., 1975.
Выготский Л. Психология искусства. — М., 1960.
В’язовский Г.А. Творче мислення письменника. — К., 1982.
Ігнатенко М.А. Генезис сучасного художнього мислення. — К., 1986.
Кухар-Онишко О.С. Індивідуальний стиль письменника: генезис, структура, типологія. — К., 1985.
Ленсу Е. Художественная идея и образный мир литературного произведения. — Минск, 1986.
Мейлах Б. Художественное восприятие как научная проблема // Художественное восприятие. — М., 1971.
Мейлах Б. Талант писателя и процессы творчества. — Л., 1969.
Никифорова О. Исследование по психологии творчества. — М., 1972.
Франко І. Із секретів поетичної творчості // Франко І. Твори: У 50 т. — К., 1981. — Т.31.
Хализев В.Е. Теория литературы. – М.: «Высшая школа», 2005. - С. 61-74.
Тези лекції
У мистецькій сфері поняття «автор» має кілька значень:
1) реальна особа, творець художнього твору, який має свою біографію, свою долю, індивідуальні риси;
2) образ автора, який локалізовано у художньому тексті;
|
|
|
3) творець, іманентний твору.
Суб’єктивність автора організує твір і є причиною його художньої цілісності. Автор реалізується як носій певної уяви про буття і його феномен, певної ідеї. Художні ідеї відрізняються від наукових узагальнень їх місцем і роллю у духовному житті людини.
Специфіка художньої творчості порівняно до наукової виявляється і в особливій ролі митця, в специфічності протікання творчого процесу. В результатах наукової роботи особа вченого майже відсутня, відсутнє суб’єктивне начало, наявна підкреслена об’єктивність здобутого науковцем результату, в якому нас цікавлять не відчуття вченого, не його переживання, а знайдена ним об’єктивна істина.
У мистецькій системі пізнання суб’єкт виражає своє ставлення до світу, середовища, до всього, що оточує. Наука і мистецтво ніколи не замінять одне одного, бо у суб’єкта невичерпною залишається потреба висловити своє ставлення до світу.
Вчений, досліджуючи природу, суспільство, шукає наукову істину, яка використовується в практичній діяльності суспільства, перевіряється практикою, митець розкриває своє суб’єктивне ставлення до світу. Митець шукає ідейно-естетичних істини, які б також можна було б використати в практичній діяльності суспільства, які б могли б поліпшити його, удосконалити і піднести людину на вищий моральний і духовний рівень.
|
|
|
Проблематику творчості письменника, відбір життєвого матеріалу, його оцінку з позицій ідеалу, принцип зображення, цілеспрямованість визначає світогляд, який у художника виробляється у процесі набуття життєвого досвіду, освоєння різних наукових знань. На основі світогляду формується естетичний ідеал.
Світогляд митця включає в себе як раціональну, так і емоційно-психологічну сферу, і подібно до світогляду вченого, може бути суперечливим за своїм змістом. Практично всі сфери людською діяльності передбачають наявність певних здібностей, які шляхом удосконалення переростають у талант. Художній талант — це високорозвинена здібність до певної мистецької діяльності. Його специфіка безпосередньо пов’язана з родом діяльності. Наприклад, маляру потрібне гостре й точне око, музиканту — гарний слух, письменникові — уміння творити образи, живописати мовними засобами — словом. Але для того, щоб діяльність митця стала виявом його художнього таланту необхідна емоціональність як природна основа художнього таланту.
|
|
|
Емоція виражає ідейну позицію митця і є тою самою ланкою, в якій відбувається перехід раціонально-поняттєвого в конкретно-чуттєве, перехід від ідеї в пафос.
Ставлення суб’єкта до дійсності завжди виражається у формі емоційних оцінок (люблю, ненавиджу, страждаю, радію, щось сприймається як прекрасне, а щось як потворне та ін.), у формі емоційно забарвлених образів, картин. Емоції та емоційні оцінки сприяють активному сприйняттю інформації про світ. Слід зважити, що емоційна оцінка може відповідати або не відповідати об’єктивній дійсності, але вона (оцінка) передається читачеві, отже, основний результат художньої творчості обов’язково відбивається особа автора. Самобутність поетичних творів відображає самобутність особистості митця.
Емоційна сфера митця пов’язана з споглядання і спостереження. Спостереження характеризується активністю і цілеспрямованістю і є основним матеріалом творчості письменника. Серед спостережень вирізняються: безпосереднє спостереження дійсності, вивчення матеріалів, документів, найрізноманітніші подорожі, безпосередня участь письменника в різних подіях. Матеріали і враження письменники можуть одержувати від своєї першої або другої професії (О.Ольжич).
|
|
|
Митець використовує і весь той запас життєвих вражень, який зберігається у його пам’яті. І.Франко у праці «Із секретів поетичної творчості», вводив умовно поняття «нижньої свідомості», пов’язаної з людським досвідом, які входять у людську психіку через шар «верхньої свідомості», що його контролює. На думку Франка, одним з основних завдань при вивченні основної риси митця є здатності «час від часу підіймати цілі комплекси давно погребаних вражень і споминів, покомбінованих, не раз також несвідомо одні з одним, на денне світло верхньої свідомості». Значне місце у творчому процесі посідає специфічний вид спостереження - самоспостереження (М.Коцюбинський зобразив такий процес у «Цвіті яблуні» і реалізував в «Intermezzo»).
Споглядання і спостереження — це етап пізнання дійсності спільний для вченого і для митця, але вони носять різний характер. Художник запам’ятовує предмети в їх чуттєвому поєднанні, в емоційному забарвленні.
Всі предметні уявлення мають емоційне забарвлення різної інтенсивності. Між цими уявленнями відбувається безперервна прихована боротьба за збереження і перевагу: одні приглушують і витісняються зовсім, інші випливають на поверхню в залежності від життєвих обставин, світогляду письменника.
Характер спостережень залежить від поглядів, темпераменту, індивідуального смаку, нахилів митця. Серед письменників близьких за світоглядом, одні намагаються знайти в житті героїчне, схильні до яскравої романтизації (вісниківці), інших цікавлять ті «дрібниці буття», в яких виявляється характерне (Панас Мирний). Сатирик швидше підмічає потворні сторони дійсності, а трагік – драматичне тощо.
Наслідком спостережень та всієї життєвої практики митця виникає творчий задум як образно-емоційна форма майбутнього художнього твору. Накопичення і синтез матеріалу спричиняють своєрідний «мислительний стрибок», задуму кристалізується у вигляді конкретних образів і картини.
Задум може виникати в різний спосіб: як емоція, яка картина, що хвилює уяву і примушує шукати в житті змістового її наповнення. У такому випадку митець розпочинає спрямований пошук.
Задум набуває матеріального втілення. Первісна форма задуму може гальмувати подальший розвиток змісту, тоді виробляється нова форма. Зміст ніби випереджає форму. Безперервне назрівання і вирішення «конфлікту» між змістом і формою продовжується у творчому процесі, поки зміст не вичерпає закладених у ньому можливостей розвитку, дозволяючи тим самим формі «наздогнати» себе і заспокоїтись у гармонійному з ним примиренні.
Для реалізації творчого задуму потрібен поштовх, який би активізував творчу уяву і творчу фантазію, без якої немислима пізнавальна діяльність людини (і вченого, і художника).
Звичайна уява відтворює явища з усіма випадковостями, а творча уява робить відбір і зберігає лише необхідне, характерне. На відміну від звичайної творча уява відтворює не лише те, що було, але й те, що буває і що можливе в новому поєднанні.
Творча фантазія дає людині змогу вийти за межі свого досвіду і продовжити в мрії розвиток життя або протиставити свій домисел дійсності. Творча функція фантазії полягає не лише в тому, що вона дозволяє створити те, чого немає і чого не було, а можливо, і не буде, а й у синтезуванні, осмисленні за допомогою фантазії матеріалів безпосереднього досвіду, в перетворенні цих матеріалів художником у типові картини, образи, художні ідеї.
У творчому процесі наступає момент граничної конкретизації фантазмів, відбувається персоніфікація в уяві письменника. Художник починає «бачити» створений, синтезований в його уяві образ чітко, в усіх деталях і подробицях, як живий. Формуючи над образами, письменник у своїй уяві створює типові обставини, ставить персонажів в різні ситуації, розвиває в своїй уяві згідно з життєвими закономірностями характери дійових осіб і у великій мірі, перевтілюючись в них, знаходить природні імпульси і реакції, характерні для створених ним дійових осіб. Таке перевтілення зовсім не означає якісне перевтілення митця, зміну його світогляду тощо. Під перевтіленням слід розуміти тимчасове максимальне психо-фізичне пристосування істоти митця в момент творчого акту — до життя, до характеру створюваного ним персонажа з метою найглибшого проникнення в його внутрішній світ. Перевтілення письменника близьке до акторського, лише актор передає поведінку героїв, характер, внутрішнє життя в конкретній сценічній дії, а письменник мусить знайти точні слова, відповідний емоційний темпоритм розповіді, щоб передати настрій, жест, зовнішність, внутрішній стан і т. ін., тобто зробити так, щоб зображувана картина пластично постала перед читачем. Є багато свідчень, згадок про те, що деякі письменники під час писання розмовляють самі з собою, передаючи інтонації зображуваних дійових осіб, жестикулюють, сміються або плачуть (Гоголь). Саме в момент перевтілення включається найбільше інтуїція.
Інтуїція — це своєрідний момент в процесі пізнання дійсності, особливий вид, спосіб пізнання дійсності, один з етапів звичайного пізнавального процесу.
Розвинену інтуїцію слід розглядати як вияв вродженого таланту, і зрозуміло, що вона може проявлятися в найрізноманітніших галузях науки і мистецтва. Але разом з тим інтуїція виявляється лише в наслідок напруженої роботи.
Творчість без натхнення навряд чи може бути повноцінною. Є чимало свідчень митців про цей дивний, незвичайний стан. Саме незвичайність цього стану дала ґрунт Платону створити «теорію одержимості».
Є певна складність у входженні письменника в роботу, заглиблення в неї потребує значних вольових зусиль.
Писання на замовлення не може бути повністю покрите натхненням.
На основі пізнаної дійсності письменник силою творчої фантазії викликає до життя своїх героїв, творить їх, піклується про те, щоб загальне виразно було виявлене в індивідуальному. Відбираючи найтиповіше, властиве багатьом людям, письменник творчо, за допомогою фантазії втілює це в одному персонажі. Це дозволяє виразно виділити те, що взяте в багатьох життєвих характерах та нерідко мало помітне, тому що виступає в сполученні з іншими якостями та властивостями.
Ідея дегуманізації мистецтва породила ідею смерті автора, який перестає бути носієм вищих цінностей (Р.Барт). Прихильники цієї теорії вважають, що автор не має влади над текстом, тому про нього слід забути. Барт доводить, що автора немає ні до написання тексту, ні після; автор стає скрип тором, а повноту влади над художнім текстом має лише читач. Така теорія виникає через популярність дослідження тексту без урахування зовнішніх чинників (концепції формальної школи).
Контрольні питання
- Охарактеризувати науковий та художній типи сприйняття.
- Роль суб’єктивності у творчому процесі.
3. Окреслити значення терміна «автор».
4. Розкрити поняття «споглядання» і «спостереження».
5. Творчий задум як привід до творчості. Розкрити шлях від творчого задуму до художнього результату.
6. Визначити роль творчої уяви і творчої фантазії у творчому процесі.
7. Мистецтво і гра (для магістрів)
8. Джерела концепції смерті автора. Ваша позиція щодо цієї теорії (для магістрів).
Тема № 6. ТЕОРІЯ ЛІТЕРАТУРНОГО ПРОЦЕСУ
План
1. Основні категорії літературного процесу.
2. Закономірності та основні етапи історичного розвитку літератури
Література:
Бушмин А.С. Преемственность в развитии литературы. — М., 1975.
Волков И.Ф. Творческие методы и художественные системы. — М., 1972.
Днепров В. Проблемы реализма. — Л., 1960.
Жирмунский В.М. Литературные течения как международное явление. — М., 1967.
Историко-литературный процесс. Проблемы и методы изучения. — Л., 1974.
Калениченко Н.Л. Українська література ХIХ ст. Напрями, течії. — К., 1977.
Костенко А.З. Творчі методи в їх історичному розвитку. — К., 1981.
Наєнко М.К. Романтичний епос. — К., 1988.
Наливайко Д.С. Направления, течения, стили. — К., 1985.
Неукопоева И.Г. История всемирной литературы. Проблемы системного и сравнительного анализа. М., 1976.
Николаев П.А. Реализм как творческий метод. — М., 1975.
Реализм и его соотношение с другими творческими методами: Сб. статей. — М., 1962.
Русский и западноевропейсткий классицизм. — М., 1982.
Смена литературных стилей. — М., 1974.
Трофимов П.С. Основные закономерности исторического развития искусства. — М., 1970.
Франко І. Інтернаціоналізм і націоналізм у сучасних літературах // Зібр. творів: У 50 т. — К., 1981. — Т.31. — С.33-44.
Храпченко М.Б. О прогрессе в литературе и искусстве // Храпченко М.Б. Творческая индивидуальность писателя и развитие литературы. — М., 1970.
Шерех Ю. (Шевельов). Троє прощань і про те, що таке історія української літератури // Українське слово. Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст. — К., 1994. — Т.3.
Чижевський Д. Культурно-історичні епохи // Українське слово. Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст. — К., 1994. — Т.3.
Тези лекції
Літературний процес — функціонування та еволюція літератури як у певну епоху, так і протягом усієї історії нації, регіону, світу. Літературний процес як предмет історії літератури та літературної критики. Відмінності в осягненні літературного процесу історією літератури та літературною критикою.
Окремий літературний твір та творчість окремого письменника як основні одиниці (учасники, суб’єкти) літературного процесу. Участь у процесі різноякісних літературних одиниць — від високих художніх зразків до масової низькопробної літератури. Інші суб’єкти літературного процесу — літературно-художні часописи, видавництва, письменницькі професійні об’єднання. Читач як суб’єкт літературного процесу.
Формування поняття літературного процесу протягом ХIХ-ХХ ст., коли відбувалось осягнення літератури як історично змінної цілісності, еволюціонуючої системи. Численні «Історії літератури» як спроби осягнути закономірності літературного процесу.
Літературна епоха — одиниця історико-літературної періодизації, що позначає часовий період, протягом якого література проходить внутрішньо завершену фазу розвитку. Зв’язок між етапами історичного розвитку суспільства та літературними епохами. Синхронність і асинхронність у чергуванні літературних епох у різних національних літературах.
Критерії періодизації літературної епохи (за Н.Неукопоєвою): зміна у взаємовідносинах літератури і суспільства; відкриття літературою нових сфер життя; зміна основних драматичних колізій; зміна художніх стилів. Літературна епоха як процес, що має внутрішню логіку розвитку, свій початок, вершину та кінцеву кирзу.
Основні методологічні принципи визначення літературної епохи як системи. Необхідність конкретно-історичного підходу. Визначення формуючих детермінант (системотвірних чинників). Позалітературні детермінанти: суспільно-політична ситуація, характер взаємовідносин літератури і суспільства, особливості загально-культурного контексту тощо. Внутрішньолітературні детермінанти: домінування якогось літературного напряму та характер його співіснування з іншими, спрямованість у розвитку художнього мислення, стильові домінанти епохи, епохальна роль видатних літературних талантів тощо. Важливість виявлення в кожній літературній епосі боротьби старого, що відживає, і нового, що тільки народжується, — це дає можливість правильно її розуміти як процес.
Складові літературної епохи (елементи та компоненти системи): різні естетичні системи, традиції, що заперечуються, і традиції, які продовжуються, новаторські елементи, ідейні та тематичні домінанти, характери драматичних колізій, особливості у виборі героїв тощо. Різний субстрат цих складових елементів та підсистем. Виявлення зв’язків між компонентами, що визначають своєрідність епохи, допомагають зрозуміти її як системно організовану цілісність.
Літературний напрям — системна сукупність фундаментальних духовно-змістовних та художніх принципів, які об’єднують значну групу письменників певного історичного періоду. Поняття, що в тій чи іншій мірі накладаються на поняття «літературний напрям»: «стадія літературного розвитку», «тип творчості».
Головні причини, що зумовлювали появу літературних напрямів у європейській літературі нового часу: виокремлення і становлення літератури як мистецтва слова, посилення ролі письменника як творчої індивідуальності, що прагне виражати особистісне бачення світу, культивує власні творчі принципи. Найбільш значні літературні напрями: ренесансний реалізм епохи Відродження, бароко, класицизм, сентименталізм, романтизм, реалізм і його різновиди, символізм, окремі модерністські течії (футуризм, експресіонізм тощо). Системна природа літературного напряму. Основні чинники та носії специфічності напряму: особливості бачення світу та його естетичного переживання; тип художнього мислення; ідейно-тематична спрямованість; система виражально-зображувальних засобів (поетика); естетичний ідеал (чи його відсутність).
Літературний напрям як одиниця літературного процесу. Однакова послідовність літературного напряму в більшості європейських літератур.
Літературний напрям як етап у розвитку естетичної свідомості та художнього бачення певного періоду.
Творчий метод — категорія марксистської естетики, що була прийнята у 20-х роках з метою теоретичного обґрунтування соціалістичного реалізму як літературного напряму, покликаного перетворююче впливати на життя. Відсутність — незважаючи на величезні наукові зусилля — переконливої дефініції методу. Поширеніші визначення методу — «спосіб відображення дійсності», «принцип відбору і оцінки письменником явищ дійсності».
Літературна течія — група письменників, що свідомо виділяється в межах літературного напряму особливо зближеністю естетичних позицій і поетики.
Літературна школа — вужчий різновид літературної течії; письменники, що складають літературну школу, як правило, є творчими послідовниками якогось видатного письменника, виявляють тісний зв’язок з певною літературною традицією.
Традиції і новації в літературі — поняття, що характеризують спадкоємність і оновлення в літературному процесі. Традиції — художній досвід попереднього літературного розвитку, що засвоюється письменниками. Творче і нетворче (епігонське) використання традицій. Традиції ідейно-тематичні, «змістові» й традиції «формальні», що йдуть по лінії засвоєння творчих набутків у сфері поетики. Зв’язки і впливи між окремими літературами та творчістю окремих письменників як форми передачі традицій. Важливість періоду «учнівства» в творчій біографії письменника, коли він засвоює художній досвід своїх попередників.
Новації — нові елементи, що вносяться в літературний процес завдяки творчим відкриттям як у сфері художнього змісту так і в царині форми. Справжнє новаторство — прерогатива високообдарований митців. Головний чинник новаторства — зрушення в духовному житті суспільства, що осягаються митцем і знаходять своє вираження у відповідній формі. Потреба в запереченні віджилих традицій і потреба у ствердженні нових творчих підходів як чинник боротьби між літературними напрямами, течіями, школами.
Стиль — термін, що означає специфічність літературного явища, яке вирізняє його, окреме явище, із ряду однотипних (стиль твору, стиль письменника, стиль літературної доби). Величезна увага літературної науки до проблеми стилю. Відсутність загальноприйнятої дефініції цього поняття. Розмаїтість у його трактуванні. Аналіз найбільш поширених визначень стилю.
Конкурентність понять «стиль» і «поетика» зумовлена тим, що дослідження стилю і дослідження поетики означає, фактично, дослідження одного і того ж об’єкта — системи виражально-зображувальних засобів літературного явища (твору, творчості письменника, літературного напряму тощо). Тенденція до значно ширшого вживання поняття «поетика», яке почало частково замінювати поняття «стиль».
Поняття «літературний прогрес». Дві протилежні думки щодо прогресу в мистецтві та літературі: 1) заперечення прогресу, яке ґрунтується на положенні, що художня цінність нових художніх творів не переважає художньої цінності творів, які з’явились у попередні літературні епохи; 2) ствердження висхідного розвитку літератури, яка від епохи до епохи розширює свої гносеологічні можливості, розвиває систему виражально-зображувальних засобів, збагачується тематично та ідейно-естетично.
Головні критерії, з допомогою яких визначається ступінь прогресу художньої літератури: 1) збагачення гуманістичного потенціалу; 2) поглиблення пізнавальних можливостей літератури, художнє осягнення нових граней об’єктивного і суб’єктивного світу; 3) розвиток системи художніх виражально-зображувальних засобів.
Історична зміна типів художньої творчості (літературних епох, літературних напрямів) як вияв художнього прогресу.
Синкретизм первісного мистецтва та виділення з нього літератури. Міф і магія як образна форма вираження свідомості первісної людини. Віра в магію, в принцип «подібне викликається подібним» — чинник, що стимулював появу обрядових дій, у яких синкретично поєднувались мімічно-танцювальні рухи, ритм і слово. Виникнення обрядових пісень, їх зміст. Аграрні та військові обрядові дії, супроводжувані піснями, — основа, з якої виросла художня драматургія та епос. Роль античного світу в переході від епохи «передмистецтва» до епохи, коли сформувалось словесне мистецтво.
Гуманістичний реалізм. Основні риси освоєння дійсності в античній літературі: поєднання елементів реалізму з міфологізмом; значна роль гуманістичного ідеалу, яка виявилась у прославленні фізичної краси людини, її сили й розуму. Обмеженість реалізму античної епохи.
Середньовічний естетичний принцип «amimeton mimea» («ненаслідувальне наслідування») як ланка поміж античним мімесисом і новоєвропейським реалізмом. Генерика Середньовіччя.
Засвоєння традицій античного мистецтва як фактор виникнення і розвитку реалізму Відродження. Розширення художніх можливостей у творах видатних письменників Ренесансу Рабле, Сервантеса, Шекспіра та ін., яке виявилось у відтворенні динаміки життя, його драматичних моментів, комічих ситуацій, у позбавленні статичності в зображенні персонажів.
Бароко — художня система постренесансної доби, що характеризується (стосовно літератури) складною метафоричністю, алегоризмом та емблематичністю, схильністю до пишного словесного стилю, до риторичних оздоб викладу. Поширеність барокового стилю по всіх європейських регіонах, його особлива активність в літературах, у яких через історичні причини були приглушено сприйняті віяння епохи Відродження. Активний вияв барокових тенденцій в українській літературі з середини ХVII до останньої чверті ХVIII ст. (Лазар Баранович, Іван Величковський, Стефан Яворський, Григорій Сковорода та ін.).
Внесок бароко в художній розвиток людства. Засвоєння його естетичних знахідок новітніми модерністськими напрямами (символізм, асоціативно-метафоричні поетичні стилі, параболізм, химерність у прозі тощо).
Класицизм. Історичні, філософські та соціально-психологічні засади класицизму як першого самоусвідомленого літературного напряму: західноєвропейський абсолютизм ХVII ст. і пов’язаний з ним пафос державності, прагнення до суворої регламентації усіх сфер життя, раціоналістичні, метафізичні уявлення про дійсність.
Головні риси класицизму як художньої системи: наслідування зразків античного мистецтва, орієнтація на героїв з високим державним обов’язком, зображення ідеальних, піднесених сторін життя, уникнення буденщини, усього плебейського, схематизм у зображенні персонажів, дотримування правил «трьох єдностей», унормованість жанрової системи. Розуміння літератури письменником-класицистом як засобу повчання, морально-політичної пропаганди.
Естетичний ідеал класицизму: раціонально організована держава; л(юдина, що підпорядковує свої почуття розумові, а особисті інтереси — державним.
Значення класицизму для загального розвитку європейської літератури. Елементи класицизму в українській літературі.
Просвітницький реалізм — літературний напрям, що сформувався під впливом ідей епохи Просвітництва. Ідейно-естетичні принципи: прагнення просвітити людей, перебороти пітьму невігластва; гуманістична спрямованість; ствердження активного ставлення до життя; увага до побуту, зображення людини в конкретному соціальному оточенні. поширення жанру «роману виховання».
Просвітницький реалізм як реакція на ідеалізуючий пафос класицизму.
Актуальність просвітницьких ідей в українській літературі ХIХ ст.
Сентименталізм. Літературний напрям, сформований у Західній Європі другої половини ХVIII ст. і тісно пов’язаний з комплексом просвітницький ідей, з естетикою та поетикою просвітницького реалізму.
Визначальні риси сентименталізму як творчого напряму: прагнення відтворити почуттєвий світ людини і таке ж прагнення викликати почуттєву реакцію читача; вибір позитивних героїв із середніх і нижчих прошарків суспільства; відкриття нових епічних жанрових форм (роман у листах, щоденники, подорожні нотатки).
Внесок сентименталізму в літературний прогрес: посилення уваги до «простої» людини; розвиток можливостей літератури у пізнанні і вираженні внутрішнього світу персонажів через поглиблення психологічного аналізу; розмаїття епічних жанрових форм.
Романтизм — як тип художнього мислення. Фольклорні джерела. Романтична тональність у професійній літературі всіх епох. особливості переломної епохи, пов’язаної з суспільними рухами в Європі другої половини ХVIII ст. (французька революція, промисловий переворот в Англії, селянська війна на чолі з Пугачовим в Росії, Коліївщина в Україні та ін.), які висунули ідею свободи людини і породили водночас розгубленість перед жорстокістю та практицизмом нового (буржуазного) суспільства — історичний грунт, на якому сформувався романтичний напрям в європейській літературі початку ХIХ ст. Несумісність ідеалу і реальної дійсності як один із найдійовіших психологічних чинників виникнення романтизму.
Основні риси творчої манери романтизму: створення свого, особливого образу світу, який часто контрастує з реальною дійсністю; пристрасне прагнення ідеалу; умовність, незвичайність, фантастичність, гіперболізована неправдоподібність в образній системі; барвистість зображуваних картин; використання фольклорних образів та сюжетів; екзотичність пейзажів; перевага ліричних та ліро-епічих жанрових форм.
Вираження естетичного ідеалу в характері героя. Основні риси романтичного героя: самотня, наділена сильними почуттями, піднята над буденністю людина, яка загострено реагує на недосконалість навколишнього світу; бачить мету життя не в тому, щоб зробити кар’єру, накопичити багатства, а в служінні високим ідеалам.
Особлива роль романтизму у становленні національних літератур. Романтизм в українській літературі першої половини ХIХ ст. його фольклорні джерела. Елементи романтичного стилю в українській літературі новітнього часу. Неоромантизм кінця ХIХ — початку ХХ ст. як реакція на натуралізм та безвір’я і песимізм декадансу.
Внесок романтизму в художній прогрес (відкриття внутрішньої безконечності людської індивідуальності, вироблення умовних форм відображення життя, заглиблення в людське «я», яке підготувало ґрунт для психологічного реалізму ХIХ століття).
Реалізм. Багатовіковий шлях художньої літератури до реалізму — це шлях художнього прогресу. Лінія: реалізм античної епохи — реалізм епохи Відродження — реалізм, що сформувався в європейських літературах у першій половині ХIХ ст. «Перерваність» цієї лінії стадіями класицизму, сентименталізму-романтизму, яку не слід розуміти як збочення літературного процесу. Внесок названих літературних напрямів у накопичення гуманістичного потенціалу та розвиток пізнавальних можливостей літератури, які будуть творчо засвоєні реалізмом.
Зародження реалізму в 20-40-х роках ХIХ ст. (Бальзак, Діккенс, Пушкін, Гоголь, Шевченко). Новаторство реалізму порівняно з романтизмом, що виявилось у зображенні людського життя в усіх його проявах, в естетизації прози життя, в показі звичайних людей (чиновників, ремісників, купців).
Основні риси реалізму ХIХ ст.: прагнення до максимальної достовірності у відображенні життя, установка на його дослідження, типізація характерів та обставин, особлива увага до відтворення характерів персонажів.
Процес кардинального оновлення виражально-зображувальних засобів, що відбувався на межі ХIХ — початку ХХ ст., його вплив на особливості реалізму всього ХХ століття. Чинники цього процесу: успіхи не-художніх (наукових) форм у пізнанні людини і суспільства, які поставили літературу та мистецтво перед потребою модернізувати систему виражально-зображувальних засобів, зробити їх більш інтенсивними; природне старіння традиційних виражальних форм та зумовлена ним потреба у їх оновленні; піднесення загального культурного рівня, в т.ч. і філологічної освіченості читача, який був здатний сприймати більш утруднені художні тексти; потреба в подальшому осягненні внутрішнього світу людини, у вираженні почуттєвої нюансовості; інтелектуальних рефлексій, мерехтливих, смислів зі сфери підсвідомості
Нові риси реалізму ХХ ст., що з’явились під впливом вказаних процесів оновлення виражально-зображувальних засобів та формування нового художнього мислення: розширення свободи вибору зображувальних та виражальних засобів, їх інтенсифікація (метафоризація, асоціативний монтаж, потік свідомості, притчевість, міфологізм, інші форми умовності); багатство індивідуальних стилів, яке фактично знімає проблему «боротьби» реалізму з іншими літературними напрямами.
Доля реалізму в епоху радянського тоталітаризму. розробка концепції нового літературного напряму — соціалістичного реалізму. Художня безплідність цього методу через його жорстку ідеологічну заангажованість, яка виявилась в унормованості, в обмеженості свободи творчості та у фактичному закритті доступу до життєвої правди. Поява терміну «критичний реалізм», яким визначали реалізм ХIХ ст. як «не-соціалістичний». Неточність цього терміна, що акцентує на опозиційному ставленні до дійсності, але залишає поза увагою загальнолюдський, життєствердний сенс багатьох літературних шедеврів.
Модернізм — літературно-мистецький напрям, що об’єднав різні течії та школи, породжені епохою кардинальної зміни в художньому мисленні, що стались на грані ХIХ-ХХ ст. (експресіонізм, імпресіонізм, футуризм, сюрреалізм). Характеристика окремих модерністських течій. Їх стосунки з іншими течіями, напрямами. Внесок у процес формування новітнього художнього мислення. Причини їх самовичерпування, зникнення з творчої арени та відродження в нових якостях.
Дата добавления: 2018-04-05; просмотров: 860; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!