Основні літературознавчі методи ХХ століття

Інтуїтивізм. Поширився у філософії та естетиці ряду країн Європи та початку ХХ ст. Найвідоміші інтуїтивісти — Андрі Бергсон та Бенедетто Кроче. Цей напрям базується на ідеалізмі та ірраціоналізмі. Літературна творчість на думку А.Бергсона, позбавлена свідомого, національного начала. Митець творить інтуїтивно, і його інтуїція співвіднесена не з зовнішнім світом, а виключно із суб’єктом. Тому митець вільний від дійсності і її законів. оскільки раціональне начало чуже самій природі, специфіці мистецтва, то й суспільство не може ставити перед митцем будь-яких осмислених завдань, вимог.

Психоаналітичний метод – передбачає визначення ролі несвідомого у створенні образності літературного твору.

Теоретична основа – теорії Фрейда та Юнга: уявлення про людину як істоту, життя якої керується позаісторичним, незмінними, біологічними закономірностями.

Як наслідок, зміст літератури зводиться до невеликої кількості стійких психологічних «комплексів» («Едипів комплекс»). Завдання літературознавця – розклад складних явищ психіки на найпростіші її частинки (за Фрейдом).

За Фрейдом: письменник – одержимий неврастенік, якого творчість утримує від повного краху, в той же час не даючи йому реального зцілення.

«Художник – це людина, яка первинно не приймає реальності, оскільки не може прийняти її умов, а саме відмовитися від задоволення первородних інстинктивних прагнень, і тому він відіграється у фантастичному світі, де дає певну волю своїм еротичним і честолюбним бажанням. І все-таки він знаходить засіб повернутися із світу фантазій у світ дійсності; відповідним чином обдарований, він втілює свої фантазії у подобу нової реальності, і оточуючі погоджуються визнати в ній цільне відображення реальної дійсності. Його заповітні бажання здійснились, тепер він герой, король, творець, улюбленець, причому до всього цього йому не довелося йти кружним шляхом, на свій смак перебудовуючи зовнішній світ» (Фрейд).

 Психоаналіз Фрейда може бути застосований скоріше до питань поетичної творчості, ніж до самого художньої творчості.

За Юнгом людська психіка включає:

свідоме життя,

«особисте підсвідоме»,

«колективне підсвідоме» (вбирає психологічний досвід людини, що триває багато віків)– акумульована в психіці і така, що передається від попередніх поколінь сукупність традицій, звичаїв, забобонів, правил і норм того людського колективу, до якого належить даний індивід, – архетип (від гр.. – першообраз, модель).

Архетипи, за Юнгом, - це набір мотивів міфологічного характеру, що мають загальнолюдське, символічне значення. Архетипи, закладені у психіці, реалізуються і оголюють себе у різних формах духовної діяльності, але найчастіше – в ритуалі та міфі.

Кожен з архетипів являє собою стійкий, незмінний за своєю сутністю і в той же час постійно готовий вбирати в себе новий життєвий зміст, а тому здатний безкінечно змінюватися і розширюватися формально-структурний образ. Кількість архетипів постійна:

· архетип материнства («великої матері») – аніма (прообраз жіночого начала у чоловічій психіці)

· архетип батька («старого мудреця») – ані мус (слід чоловіка у жіночій психіці)

· архетип становлення («гори»)

· архетип тіні (темна сторона особистості, яка персоніфікує все те, що людина відмовляється приймати у самому собі і що прямо чи опосередковано притлумлює)

· архетип самотності (індивідуальне начало) тощо.

Архетип як інструмент дослідження дозволяє побачити численні сторони у змісті ХТ, перш за все – наступність у житті людськості, нерозривний зв’язок епох, збереження пам’яті про минуле, тобто архетипну пам’ять.

За Юнгом, література – це не відображення реальної дійсності, але самостійних одвічних «комплексів» і «структур» міфологічного характеру.

Категорії Юнга, на противагу категоріям Фрейда, виявилися придатними для застосування і для самого твору, а не тільки для процесу його виникнення. Тим самим вони сприяли переходу від біографічного розгляду літератури до естетично-стилістично.

Теорія мистецтва як неврозу:

· галюцинації: письменник не може відрізнити реальний світ від фантастичного світу своїх надій і страхів (ейдетична уява – у всіх дітей: об’єднання чуттєвого і понятійного начала. Письменник відчуває, майже бачить свої думки);

· синестезія: поєднання чуттєвих сприйнять від двох чи більше органів чуття, звичайно зорових і слухових (барабанний дріб сприймається як пурпурний колір).

Німецький вчений Кречмер виділив:

· Поетів (лептосомний тип, що має нахил до шизофренії);

· Романістів (пікнічний тип, маніакально-депресивні, чи “циклоїдні”, неврози).

Контрастна пара:

· «одержимий» (поет-пророк)

· «творець» (професіонал).

Філологічний метод - метод дослідження творів, особливо старовинних літературних пам’яток, який не йшов далі опису, вивчення тексту, коментування тощо. Ідейний зміст та образна система твору, зв’язок його з іншими соціально-історичними явищами до уваги не брався. Представник - Перетц В.

Формальний метод– найбільш популярний у 20-і рр. ХХ ст. Метод аналізу літературного твору як органічної єдності змісту і форми, спрямований переважно на дослідження їх форми.

Посилюється увага до форми літературного твору, абсолютизується її роль, що є реакцією науки про літературу на глобальний процес оновлення виражально-зображувальних засобів, що охопив усі європейські літератури з кінця ХIХ — початку ХХ ст.

Виникла формальна школа в Росії (10-20-і роки ХХ ст.), представники її утворили групу ОПОЯЗ(Общество по изучению поетического языка) (Шкловський, Ейхенбаум, Якобсон, Якубинський, Тинянов та ін.). Погляд на поетику літературного твору як на «суму прийомів» розробляв В.Шкловський, як на «систему прийомів» - Ю.Тинянов. Еволюційний процес розглядався як заміна старих, уже «відпрацьованих» виражальних форм на нові. До художньої форми ставились як до самостійно функціонуючої системи. Застосовувався принцип іманентного розгляду твору, що не враховує «позатекстові» чинники.

Формалісти виходять з думки, що предметом літературознавства не можуть бути філософські, соціологічні, політичні та психологічні проблеми. Зміст художнього твору є другорядним, а сама художня творчість — своєрідна гра. Специфіка літератури полягає лише в її формі, якою і повинна займатися наука. Звертаючись до аналізу творів, формалісти йдуть у двох основних напрямках: вивчають поетичну мову та особливості композиції.

Формальний методзаперечує інтерпретацію, обстоює наукову поетику: якщо літературознавча інтерпретація не в змозі дати вичерпні знання про твір, то наука її не потребує.

«На відміну від інтерпретації окремих творів, наукова поетика прагне не до роз’яснення їх змісту, а до пізнання тих закономірностей, які обумовили їх появу» (Цв.Тодоров).

Культивуванню опису і аналізу за рахунок інтерпретації – демонстративне відчуження, а то і зверхньо холодне ставлення вчених до предмету розгляду.

«Стару форму треба вивчити як жабеня. Фізіолог вивчає жабеня не для того, щоб навчитися квакати» (В.Шкловський).

О.Жолковський і Ю.Щеглов вважали, що вчений перебуває на дистанції від письменника, «не нав’язуючись йому ні в учителі, ні в співрозмовники, ні в учні», він дивиться на авторів «з пташиного польоту» – «як на піддослідних кроликів літературознавства».

Представники методу скептично ставляться до тематичного «фундаменту поетичних творів»: художник може стати в’язнем власних тем (Ю.Тинянов). Це було своєрідною засторогою від «тематичного монотону» і від ігнорування формального, композиційно-стилістичного боку літератури.

«Єдність літературного твору – це лише навколо науковий міф», «монолітний твір» можливий лише як «приватний випадок». «Окремі сторони літературної форми скоріше сваряться одна з одною, ніж співіснують» (В.Шкловський).

Ознаки жанру характеризуються як головні у творі і такі, що визначають його організацію.

Формальний метод необхідний і доцільний при вивчення структури твору як мистецького явища в системному зв’язку з іншими методами.

Формалізм широко розвинувся у США, Німеччині, Швейцарії.

Формальна школа вплинула на розвиток зарубіжного літературознавства (Празький лінгвістичний гурток, напрям у методології інтерпретації художнього тексту під назвою «Нова критика», структуралізм).

Екзистенціалізм. Після I світової війни в країнах Західної Європи поширився екзистенціалізм. Основоположниками цього філософського напряму були німці — К.Ясперс і М.Хайдеггер і французи А.Камю, Ж.-П.Сартр. Філософія існування яскраво засвідчила себе не лише у спеціальних філософських працях, але також у художній літературі та естетиці.

Екзистенціалістів цікавить сутність людського існування, сенс буття взагалі. Вони виходять з того, що суспільство завжди було і є суцільним хаосом.

Індивід — предмет особливої уваги екзистенціалістів. Він глибоко одинокий, чужий для всіх і йому всі чужі. реально суще зводиться до душевних переживань особистості, а форми існування індивідуальної особи «визначаються страхом смерті. Ці форми — «страх», «страждання», «тривога», «жах», «турбота». Прагнучи до краси і добра, людина не знаходить їх у реальному світі, бо вони є лише у трансцендентному, надприродному, неосяжному для розуму. Одним з істотних засобів проникнення у трансцендентне є мистецтво. У цьому призначення мистецтва. Художній образ становить собою своєрідний знак, «шифр», крізь який вбачається оте надреальне.

У світлі такого розуміння людини, суспільства, мистецтва екзистенціалісти оцінюють художню творчість, визначають її цілі.

Структуралізм. Структуралізм французького вченого Леві-Строса в етнології як один з чинників народження структуралізму в літературознавстві. Вплив на формування цього напряму методів структурної лінгвістики. Основний пафос структуралізму — боротьба за точні методи вивчення літератури.

Структурна поетика як найголовніший і найбільш повний вияв ідей структуралізму в літературознавстві. Поняття «структура літературного твору». Розуміння літературного твору як організованої структури, що складається із взаємопов’язаних елементів (рівнів). Іманентний, тобто ізольований від так званих позатекстових факторів історичні обставини, у яких писався твір, літературний контекст, біографія письменника) розгляд поетики літературного твору.

Головні методологічні операції структурної поетики: виділення в літературному творі певних зрізів (рівнів) та ізольований розгляд кожного з них; аналіз внутрішньої структури твору з точки зору ієрархічно організованих рівнів. Основні категорії структурного аналізу: елемент, система, відношення, структура, рівень, ієрархічність, рівність, модель, опозиція.

Внесок структуралізму в розвиток теоретико-літературознавчої думки: введення в науковий обіг ряду функціонально важливих понять; загострення уваги до художньої форми; серйозне опонування традиційно-інтерпретаційним підходам. Слабкий бік структурної поетики: прагнення до створення загальних моделей літературних творів дуже рідко супроводжується переконливим аналізом літературного тексту.

Системний підхід. Новий методологічний напрям в літературознавстві, що зараз перебуває в стадії формування. Широке застосування цієї методології в різних, у тому числі в гуманітарних науках.

Найзагальніші вимоги методології системного аналізу: 1) визначення компонентів, з яких складається об’єкт, з наступним виявленням закономірно функціонуючих зв’язків між ними, — зв’язків, що породжують сутність якості об’єкта; 2) визначення групи системотвірних факторів («детермінант») і вичення їх організуючих функцій.

Поступове усвідомлення системної природи таких літературних явищ як літературна епоха, літературний напрям, національна література, зональна література, регіональна література.

Розробка теорії літературного твору на системологічній основі. Літературознавча інтерпретація таких категорій загальної теорії систем як «елемент» «компонент», «функція», «зв’язок», «системотвірний чинник» та ін.

Здатність системного підходу акумулювати позитивні набутки попередніх методологічних доктрин. Використання в літературознавчій системології досягнень психологічного літературознавства, структуральної поетики, традиційно-інтерпретаційних методів. Переваги системного підходу над структуралізмом.

Системний підхід намагається вирішити проблему «точності» в літературознавстві.

Герменевтика (грецьк. – пояснюю, тлумачу; мистецтво тлумачення) – у первісному значенні – напрям наукової діяльності, пов’язаний з дослідженням, поясненням, тлумаченням філологічних, а також філософських, історичних і релігійних текстів. У давньогрецькій філології та філософії – з тлумачення Біблії; у протестантських теологів – з інтерпретацією священних текстів у їх полеміці з католицькими богословами.

Відповідно, літературознавство розглядає словесно-художні твори у їх відношенні не тільки до автора, але і до сприймаючої свідомості, тобто до читача і читаючої публіки.

Герменевтика є допоміжною дисципліною тих гуманітарних наук, які займаються писемними пам’ятками (історія літератури, історія філософії, історія релігії, історія мовознавства).

У ХХ ст. набуває ширшого значення як метод, теорія чи філософія будь-якої інтерпретації.

Основи герменевтики як загальної інтерпретації закладені протестантським теологом, філософом і філологом Ф.Шлейєрмахером (1768-1834). В Дільтей (1833-1911) розвивав герменевтику як методологічну основу гуманітарного знання, акцентуючи увагу на психологічному аспекті розуміння. Основою герменевтики, за В.Дільтеєм, є «психологія, що розуміє», - безпосереднє осягнення цілісності душевно-духовного життя.

М.Хайдеггер (1889-1976) надавав герменевтиці онтологічного (філософія буття) характеру: з мистецтва тлумачення, з методу інтерпретації історичних текстів, яким вона була у Ф.Шлейєрмахера, герменевтика стає «здійсненням буття».

М.Бахтін стверджував, що інтерпретації літературного твору здатні привносити до їх складу щось нове, вершити «додавання шляхом творчого творення».

Центральними поняттями герменевтики є:

· Розуміння

· Інтерпретація

· Смисл.

Розуміння – це центральне поняття герменевтики. Воно поза наукове і ближче художній творчості, ніж науковій праці.

«Розуміння немає, якщо людина переконана, моїй все і так відомо» (Гадамер)

Основними тезами, загальнотеоретичними положеннями такої герменевтики є:

· інтерпретація є принципово відкритою й ніколи не може бути завершеною. Літературознавчі інтерпретації здатні вбирати в себе лише відносні істини. Ніякому акту осмислення твору мистецтва не притаманно виявитися єдиним і вичерпно правильним. Процес осягнення змісту великих ЛТ безкінечний;

· розуміння тексту є невіддільним від саморозуміння інтерпретатора.

· Літературознавчі інтерпретації мусять бути аргументованим і чіткими, враховувати складні і багатопланові зв’язки з цілим кожного текстового елемента. Протипоказані безконечні повтори самоочевидних істин, довільне фантазування з приводу ЛТ;

· Літературні інтерпретації здобувають ємність і глибину, коли іманентне вивчення супроводжується і підкріплюється контекстуальним вивченням твору.

Завдання інтерпретатора тексту, за Шлеймахером, полягає в тому, щоб «зрозуміти мову спочатку так само добре, а потім краще, ніж її ініціатор», тобто усвідомити те, що для мовця «залишилося неусвідомленим», тобто надати висловлюванню додаткової ясності, начебто висвітлити, знайти прихований смисл у смислі очевидному.

М.Бахтін ввів поняття «діалогічність» – відкритість свідомості і поведінки людини щодо навколишньої реальності, його готовність до спілкування «на рівних», дар живого відгуку на позиції, судження, думки інших, а також здатність викликати відгук на власні висловлювання і дії.

Інтерпретація мусить бути послідовною і неухильно аналітичною та іманентною творові, тобто такою, що відповідає його складу і структурі:

Тільки сам твір може свідчити про свої властивості... Інтерпретатор не безконтрольний. Склад твору сам в собі несе норми його по трактування. Всі частини твору перебувають у деяких формально-означених відношеннях.

«Досліднику художній твір доступний лише в його особистому естетичному досвіді. В цьому сенсі, звичайно ж, його сприйняття суб’єктивне. Але суб’єктивізм не є сваволею. Для того, щоб зрозуміти, треба уміти віддати себе чужій точці зору. Треба чесно читати. Дослідник весь віддається художнику, тільки повторює його в естетичному переживанні, він лише впізнає ті факти духовно-естетичного досвіду, які розгортає в ньому автор» (О.Скафтимов)

Предметом інтерпретації можуть бути:

· будь-які елементи літературного твору (фрагменти, сцени, мотиви, персонажі, алегорії, символи, тропи і навіть окремі речення та слова);

· літературний твір як цілість, коли у творі й поза ним відшуковується те завуальоване, приховане, що з’єднає усі компоненти в одне ціле й робить твір неповторним;

· літературна цілість вищого порядку, ніж літературний твір, наприклад, творчість письменника, літературна школа, літературний напрям, літературний період.

На думку Д.Лихачова., інтерпретація – це стержень науки про літературу: її пластичний центр, оточений більш точними науковими дисциплінами, які складають для інтерпретації начебто «жорсткі ребра» (вивчення біографії, історія тексту, версифікація).

Побутує скептичне ставлення до інтерпретації. Шеллінг стверджував, що твір мистецтва «допускає безмежну кількість тлумачень, причому ніколи не можна сказати, вкладена ця безмежність самим художником чи розкривається у творі як такому».

Завдання:

Законспектувати основні положення послання до Пізонів Горація (Горацій. Твори. — К., 1982.)

Скласти запитання до тексту.

Контрольні питання:

1. У чому полягають естетичні уявлення піфагорійців?

2. Розкрити погляди на художню творчість Геракліта, Емпедокла, Демокрита.

3. Охарактеризуйте естетичні погляди Платона.

4. Розглянути основні літературознавчі положення праць Аристотеля.

5. Охарактеризуйте специфіку розвитку літературознавчої думки в стародавньому та Середньовічному Китаї, стародавній Індії та в країнах Арабського світу.

6. Охарактеризуйте розвиток естетичної думки в епоху Середньовіччя.

7. Розкрити основні напрямки розвитку естетичної думки епохи Відродження.

8. У чому полягає специфіка естетичних уявлень в епоху бароко і класицизму.

9. Епоха Просвітництва. Утвердження теорії літератури як самостійної наукової дисципліни.

10. Зародження і розвиток українського літературознавства в XI—XVIII ст.

11. Українська теоретико-літературна думка ХIХ ст.

12. Українське літературознавство XX ст.

13. Біографічний метод дослідження.

14. Культурно-історична школа.

15. Порівняльно-історичний метод (компаративізм).

16. Психологічна школа.

17. Інтуїтивізм. Фройдизм.

18. Формальна школа.

19. Структуралізм.

20. Системний підхід.

21. Постструктуралізм.

22. Деконструктивізм.

23. Герменевтика.

24. Соціологічний метод.

25. Екзистенціалізм.

25. Психоаналіз.

Мы поможем в написании ваших работ!