Вопрос 6. Восстановление сроков исковой давности. Правовые последствия истечения исковой давности
Поновлення строку позовної давності полягає в тому, що суд, визнавши, що строк пропущено з поважної причини, поновлює перебіг строку позовної давності шляхом винесення рішення про захист порушеного права. У зв’язку з цим право на позов у науці розглядається в двох аспектах: процесуальному — як право особи, чиє суб’єктивне право порушено, на пред’явлення позовної заяви до суду про захист свого суб’єктивного права; матеріальному — як право особи на задоволення власних позовних вимог по захисту порушеного права. Не можна погодитись із думкою, що, поновлюючи позовну давність, суд поновлює і погашене суб’єктивне право, оскільки внаслідок спливу позовної давності суб’єктивне право особи не припиняється. З. В. Ромовська взагалі негативно ставиться до існування конструкції поновлення строків позовної давності, емоційно резюмуючи, «якщо причини пропущення позовної давності суд визнає поважними, позовна давність і не продовжується, і не поновлюється. У цьому разі суд захищає порушене право. І цим все сказано!» Однак при цьому залишається без відповіді питання — як суд може захистити право, не поновивши позовної давності? Головним аргументом автору бачиться лише та обставина, що ЦК прямо не згадує «поновлення строку позовної давності». Утім саме поновлення строку вбачається найбільш адекватним механізмом вирішення питання про захист порушеного права після спливу строку позовної давності. Можливість захисту порушеного права пов’язується із наявністю в особи поважних причин пропущення строку. Підстави, за якими суд визнає ту чи іншу причину поважною, є різними та можуть стосуватися особистого стану особи (тяжка хвороба, безпорадний стан, неписьменність, перебування позивача або відповідача у тривалому відрядженні, необізнаність особи щодо місця перебування боржника, протиправних дій інших осіб та ін).
|
|
|
Відповідно до ч. 3 ст. 267 ЦК позовна давність застосовується судом тільки за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення судового рішення. Тобто можна стверджувати, що право на позов у процесуальному аспекті не погашається закінченням строку позовної давності, оскільки позовна давність — це інститут матеріального, а не процесуального права. Навпаки, згідно з ч. 4 ст. 267 ЦК сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові, і тому право на позов у матеріальному аспекті, за загальним правилом, погашається закінченням строку позовної давності, якщо суд не визнає причини пропуску позовної давності поважними. Як правильно вказував з цього приводу І. Б. Новицький, позовною давністю погашається не право на пред’явлення позову, тобто звернення до суду, а право на позов у розумінні одержання судового захисту.
|
|
|
Одночасно із спливом давності за основною вимогою вважається таким, що закінчився, строк позовної давності і за додатковими вимогами, що забезпечували головну (наприклад, застава, порука, неустойка тощо). При цьому, якщо у боржника залишилося майно управомоченої особи (так зване «задавнене майно»), він може набути на нього право власності за правилами про набувальну давність (ст. 344 ЦК).
Ще одним із наслідків спливу позовної давності є правило про те, що особа, яка виконала зобов’язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності. Зобов’язання, позбавлені позовного захисту, були відомі ще з римського права і мають назву натуральних зобов’язань.
Тема №10. Гражданско-правовая ответственность
Вопрос 1. Понятие, признаки, функции и значение гражданско-правовой ответственности.
Більшість норм цивільного права спрямована на позитивне регулювання особистих немайнових та майнових відносин, заснованих на юридичній рівності, вільному волевиявленні і майновій самостійності їх учасників. Нормальний розвиток цивільних відносин характеризується добросовісним здійсненням їх учасниками своїх суб’єктивних прав та виконанням цивільних обов’язків. Належна правомірна поведінка учасників цивільних правовідносин забезпечується засобами заохочення та відповідальністю, що встановлюються договором або актами цивільного законодавства (ч. 3 ст. 14 ЦК). Отже, відповідальність є одним із засобів впливу на учасників цивільних правовідносин, який визначається межами дозволеної та необхідної їх поведінки. Таке місце цивільно-правової відповідальності обумовлюється, по-перше, предметом цивільного права та методом правового регулювання цивільних відносин. По-друге, наявністю інших засобів юрисдикційної форми захисту цивільних прав (ст. 16 ЦК), а також можливістю здійснення неюрисдикційної форми захисту — самозахисту (ст. 19 ЦК).
|
|
|
У цивільному законодавстві відсутня норма-дефініція, яка б закріплювала легальне визначення поняття «цивільно-правова відповідальність». Це пояснюється тим, що «цивільно-правова відповідальність» є абстрактною науковою категорією, на якій базуються різні конструкції та інститути цивільного права. Давня дискусія правників стосовно поняття цивільно-правової відповідальності триває й сьогодні. Наявність у юридичній літературі великої кількості точок зору обумовлюється використанням терміна «відповідальність» у різних цілях, що випливає із сутності цієї правової категорії. Усі висловлені думки можна умовно поділити на декілька груп. С. С. Алексєєв вважає, що відповідальністю є неухильне, суворе, винятково ініціативне здійснення своїх обов’язків. Така позитивна відповідальність встановлюється з моменту виникнення між особами цивільно-правових відносин та передбачає належне виконання ними своїх обов’язків. Є підстави вважати, що такий підхід призводить до ігнорування юридичної сутності цивільно-правової відповідальності та тягне ототожнення її із соціальною відповідальністю. У дійсності «позитивна відповідальність» є обов’язком належного виконання зобов’язання у цивільному праві. Відповідальність, — зазначав М. М. Агарков, — не може мати місця, якщо поведінка людини була бездоганною.
|
|
|
Отже, цивільно-правова відповідальність як галузевий вид юридичної відповідальності має ретроспективний характер, оскільки виникає як наслідок цивільного правопорушення.
Існує погляд на відповідальність як на обов’язок надати звіт у своїх діях, що регулюється правом. Таке визначення відповідальності також страждає надмірною широтою, оскільки охоплює випадки обов’язкового звітування без правопорушення, зокрема, комісіонера (ст. 1022 ЦК). До того ж, цивільна відповідальність передбачає наявність реальних, додаткових майнових обтяжень для правопорушника, що не охоплюється поняттям звіту за свої дії.
Деякі з правників відносять цивільно-правову відповідальність до охоронних правовідносин, що виникають із порушення обов’язку, встановленого законом або договором, та виражаються у формі невигідних для правопорушника наслідків. Однак цивільно-правова відповідальність існує лише в межах, визначених цивільними правовідносинами.
Ознаки цивільно-правової відповідальності. Визначення поняття цивільно-правової відповідальності необхідно здійснювати через її характерні ознаки. Виходячи з того, що цивільно-правова відповідальність є різновидом юридичної відповідальності, їй притаманні загальні ознаки останньої, а саме: державний примус, суспільний осуд, негативні наслідки для правопорушника.
Оскільки цивільне право є правом приватним, державний вплив на цивільні відносини має бути зведений до необхідного мінімуму. Однією із таких виключних сфер державного регулювання є відповідальність учасників цивільних правовідносин. Реалізація ними права на захист своїх суб’єктивних прав, як правило, пов’язана з державнопримусовим впливом на правопорушника. Відповідно застосування заходів цивільно-правової відповідальності завжди забезпечене державним примусом, який полягає у реальному впливі на особу правопорушника і який здійснюється уповноваженими на це державними органами, насамперед судом. Державний примус полягає також у можливості (забезпеченні) примусового застосування заходів впливу. Добровільне відшкодування збитків, сплата неустойки або компенсація моральної шкоди, завданої діями правопорушника також розглядається як цивільно-правова відповідальність, оскільки вона виникає не із судового рішення, а незалежно від нього за наявності певних умов. До того ж, добровільне усунення наслідків правопорушення не виключає застосування державного примусу.
Цивільна відповідальність спрямована не на покарання правопорушника, а на відновлення (компенсацію) суб’єктивного цивільного права потерпілої особи. Осудження особи пов’язується, як правило, з її психічним ставленням до правопорушення. У цивільному праві моральні якості відповідальної особи не мають юридичного значення. Отже, суспільний осуд протиправної поведінки учасника цивільних правовідносин виражається у констатації факту вчинення правопорушення.
Результатом застосування цивільно-правової відповідальності завжди є покладання на правопорушника негативних наслідків. Саме їх несприятливість, невигідність стимулюють учасників до належної поведінки. Специфічними ознаками цивільної відповідальності є її майновий характер; додатковість обтяження; відповідальність юридично рівних суб’єктів один перед одним; компенсаційний (еквівалентний) характер.
Особливий характер мети, призначення та способів реалізації цивільно-правової відповідальності визначає ряд специфічних ознак, що виділяють її у самостійний вид відповідальності.
Цивільно-правова відповідальність спрямована не безпосередньо на особистість правопорушника, а опосередковано, через його майнову сферу. Майновий характер відповідальності обумовлений насамперед предметом цивільного права, оскільки нормами останнього регулюються відносини, більшість з яких є майновими. Основною метою (функцією) відповідальності у цивільному праві є відновлення порушеного суб’єктивного права. Досягнення цієї мети можливе лише при застосуванні таких заходів відповідальності, які мають майновий (товарно-грошовий) характер. У разі порушення цивільного обов’язку до особи застосовуються засоби впливу, які спричиняють негативні наслідки в її майновій сфері. Відповідальність у цивільному праві полягає у відшкодуванні збитків, сплаті неустойки тощо. Навіть у випадках порушення особистих немайнових прав потерпілої особи компенсація моральної (немайнової) шкоди здійснюється грошима.
Покладання на особу цивільно-правової відповідальності означає виникнення у неї обов’язку майнового характеру, якого не було до вчинення правопорушення. Відповідальність проявляється у приєднанні до порушеного обов’язку додаткового обов’язку (у договірній відповідальності) або у встановленні нового обов’язку (у недоговірній відповідальності). До того ж ці обов’язки не забезпечуються зустрічним наданням блага. Таким чином, правопорушник позбавляється майнового блага, не отримуючи замість нього еквівалента. Саме тому обов’язок виконати зобов’язання в натурі, навіть у разі відшкодування збитків та сплати неустойки (реальне виконання зобов’язання), не розглядається як міра цивільно-правової відповідальності (ст. 622 ЦК). Такий обов’язок встановлений для боржника незалежно від порушення прав кредитора.
Характерним для цивільно-правової відповідальності є те, що вона становить відповідальність одного учасника цивільних відносин перед іншим, тобто правопорушника (боржника) перед потерпілою особою (кредитором). Такий характер відповідальності обумовлений рівноправним (юридично рівним) становищем суб’єктів цивільних правовідносин, а також взаємністю їх прав та обов’язків. Наприклад, у зобов’язальних правовідносинах невиконання обов’язку боржником тягне порушення права кредитора. Тривалий час у чинному ЦК були відсутні норми про конфіскаційні міри відповідальності із стягненням з порушника майна у дохід держави. Таке становище вважалося цілком логічним, виходячи зі специфіки цивільно-правової відповідальності. Однак з 1 січня 2011 р. набули чинності зміни до ст. 228 ЦК, якими встановлено такий наслідок недійсності правочину, укладеного з метою, що завідомо суперечить інтересам держави та суспільства, як стягнення в дохід держави одержаного або належного за правочином. За своєю природою це є публічно-правовою санкцією, але не мірою цивільно-правової відповідальності.
За загальним правилом, обсяг цивільно-правової відповідальності відповідає розміру завданої шкоди. Принцип еквівалентності розмірів відповідальності та шкоди обумовлюється компенсаційним характером цивільно-правової відповідальності (ст. 623 ЦК). Винятків із цього принципу небагато, зокрема, правило про сплату штрафної неустойки за порушення зобов’язання (ст. 624 ЦК).
Таким чином, цивільно-правову відповідальністьможна розглядати як застосування до правопорушника у випадку здійснення ним протиправних дій або бездіяльності передбачених договором чи законом заходів державного примусу у вигляді додаткових цивільноправових обов’язків майнового характеру (санкцій).
Особливістю цивільно-правової відповідальності є ініціативний характер її застосування. Підставою її реалізації є виключно волевиявлення учасників правовідносин, зокрема, добровільне здійснення правопорушником свого обов’язку або вимоги потерпілого щодо примусового застосування заходів відповідальності.
Функції цивільно-правової відповідальності.Сутність та соціальне призначення цивільно-правової відповідальності, як і будь-якого правового явища, розкриваються за допомогою її функцій, які становлять основні напрями впливу на поведінку учасників цивільних відносин. Функції відповідальності в цивільному праві обумовлюються поняттям, ознаками, сутністю та призначенням цього інституту.
По-перше, оскільки цивільно-правова відповідальність є інститутом цивільного права, в ній реалізуються загальні функції цивільного права, а саме: регулятивна, охоронна, превентивната компенсаційна.
По-друге, цивільно-правова відповідальність є галузевим різновидом юридичної відповідальності. Відповідно, в інституті цивільної відповідальності реалізуються також і загальні функції юридичної відповідальності. Однак особливості їх прояву в даному випадку обумовлюються метою застосування цивільно-правової відповідальності.
Усталеною є точка зору, що мета цивільно-правової відповідальності полягає у відновленні порушених суб’єктивних цивільних прав, а у разі неможливості такого відновлення — у компенсації (грошовій або майновій) негативних наслідків правопорушення. Специфічність цивільної відповідальності полягає саме у реалізації компенсаторновідновлювальної функції. Вона, з одного боку, відображає основну мету застосування заходів цивільно-правової відповідальності, а з другого, — встановлює еквівалентність розміру заподіяної правопорушенням шкоди та розміру відповідальності.
Цивільно-правовій відповідальності притаманна превентивна (попереджувальна) функція, оскільки закріплення у статтях 22 і 23 ЦК загальних форм відповідальності, які застосовуються до особи — порушника цивільного обов’язку, певним чином сприяє попередженню правопорушень.
В інституті цивільно-правової відповідальності реалізується штрафна (каральна) функція, яка проявляється щодо особи правопорушника. У зв’язку з тим, що «покарання» за вчинення цивільного правопорушення покладається на майнову сферу правопорушника, для цивільно-правової відповідальності, на відміну від кримінальної, ця функція не є основною.
Реалізація виховної або стимулюючої функції залежить від умов настання цивільно-правової відповідальності.
Таким чином, відновлення порушеного права або компенсація завданої шкоди є головним напрямом і функціональною особливістю цивільно-правової відповідальності. Усі інші функції є факультативними.
Дата добавления: 2018-04-05; просмотров: 184; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!