Основні форми прояву психіки та їх взаємозв’язок
Виникнення психологічних знань
Iсторичний етап розвитку психології – тривалий процес боротьби різних поглядів і концепцій, пошуку свого місця серед інших наук. Тому знайомство з найважливішими психологічними теоріями дає змогу краще зрозуміти предмет психології і методи дослідження психіки.
Питання про місце психології в системі наук завжди було і залишається предметом гострих дискусії. Від відповіді на нього залежать можливості використання психологічних даних в інших науках, розуміння того, наскільки правомірно використовувати їх здобутки в психології. Місце, яке відводилося психології в системі наук у різні історичні періоди, свідчило і про рівень розвитку психологічних знань, і про загально філософську спрямованість самої класифікаційної схеми. У цій схемі психологія завжди була саме тим компонентом, який переконливо показував неспроможність усіх лінійних класифікаційних схем. Жодна наука не переходила з однієї рубрики в іншу стільки разів, як психологія.
В історії психології, психологічній науці, яка займається дослідженням процесу встановлення психологічних знань і уявлень, можна знайти три основних підходи до визначення рамок та етапів розвитку психології:
- відповідно до першого підходу, психологія має довгу передісторію і коротку історію, яка починається з другої половини XIX століття (Г. Еббінгауз);
- представники другого підходу (М.С. Роговін та ін.) вважають, що розвиток психологічної думки має бути розподілений на три етапи (донаукової (міфологічної), філософської і наукової психології);
- згідно з третім підходом (культурологічним), розвиток психологічної науки повинен розглядатися в контексті розвитку людської культури взагалі. До цього підходу належать вчинокова концепція в історії психології, розроблена українським вченим В.А. Роменцем.
Згідно остатнього підходу, етапи розвитку виокремлюються за історичними епохами – отож, можна говорити про психологію Міфологічного періоду, психологія Античності, психологія Середньовіччя, психологію Відродження, психологію епохи Бороко, психологію Просвітництва, психологію Сцієнтизму (останньої епохи, що бере початок у XIX ст., у якій, до речі, живемо й ми – її назва походить від латинського «scientia» - наука, і відбиває ту рушійну силу, яку має наука у сучасній культурі).
Запропонований останнім підходом поділ історії психології має сенс, бо психологія кожної історичної епохи мала суттєві відмінності, робили цілком певні акценти на тих чи інших психічних явищ. Так психологічна думка від Міфологічного періоду до епохи Середньовіччя робила наголос на ситуативних феноменах, від епохи Відродження до епохи Просвітництва – на мотиваційних, а у XIX- XX ст. – на феноменах дії та післядії. Ситуація, мотивація, дія та післядія є компонентами вчинку як осередку (пояснювального принципу) психології.
Перший етап – філософської психології
|
|
|
|
|
|
Найперші з відомих нам уявлень про душу відносяться до архаїчного суспільства (міфологічний період) і можуть бути позначені терміном анімізм. Анімістичні уявлення про душу наближали її до повітря, тобто пов’язували її з матерією. Міфологічне уявлення про душу, було цілком підкорене уявленню про фатум, невідтворність заздалегідь визначеної долі, протистояти якій було марною справою. Вирішальною характеристикою свідомості людини був синкретизм – первісне злиття людини зі світом та суспільним оточення.
Явища сновидінь, екстазу, сомнамбулізму, смерті, летаргічного сну, викликаючи стійкий подив у первісної людини, були причиною виникнення уявлень про існування душі поряд з її тілом. Згодом окремі психічні здатності і душа у цілому уособлюються в образах міфології (Псюхе, Мнемозіна, Лента, Гіпнос та ін.), що є несвідомою проекцією фантазії. Проектовані назовні властивості людини шліфуються віками й тисячоліттями, набувають пластичного виразу в казках, анекдотах, історіях, легендах, сказаннях.
Побачити незвичайне і до цього прикувати свою увагу – початок пізнання психічного в його інобутті. В давнину люди покланялись предметам саме незвичайної форми. Емоції подиву, страху вимагає відповідних образів, щоб звільнити людину від її обтяжливості. В образах фантазії відображається те, що здійснюється в самій людині. Якщо припустити, що спочатку привертає увагу незвичайна форма, то уявлення душі у вигляді зірки, вогню і т.п. слід вважати первісним. Душа ,як олюднений двійник тіла – вища її міфологічна форма. Образ души як двійник тіла – такий поступальний розвиток первісних уявлень про душу.
Суб’єктивна, емоційна реакція на проектовані несвідомо образи, не втрачаючи з ними зв’язок, саме через них стає предметом усвідомлення і через фантастичність образів фіксується в психічному.
Фантастичне та емоціональне об’єктивують та збуджують один одного, чим замикається порочне коло їхнього зв’язку. Його прорив здійснюється завдяки споконвічній гетерогенності фантазії та емоцій. Завдяки зв’язаності з тілом образи фантастичного мають тяжіння до зовнішніх у відношенні до тіла подій. З’являється функція посередника між фантазією та тілом, яку здійснює емоція. Предмет фантазії за своїми якостями тепер неповинен бути чужим властивостям живого. Існує безліч зовнішніх предметів, що мають ці властивості. Це викликає багатоманітність форм, в яких може бути виражено душу.
Жива істота і неживий предмет стають особливими формами виразу однієї і тієї ж душі. Вона виноситься за тіло і поза ним веде своє існування – екстеріоризація душі, протилежний процес – інтеріоризація душі, входження в її тіло, інкарнація. Уявлення про метемпсихоз (переселення душі) є похідним від уявлення по екстеріоризацію та інтеріоризацію.
Якщо душа переходить з одного тіла в інше, останнє повинно змінюватися, щоб бути відповідним душі. Такі метаморфози тіла мають висхідну і низхідну, деградуючу лінію і свідчать про метаморфози душевних властивостей.
Переселення душ і метаморфози наближають людину до стану досконалості, де душа і тіло будуть життєво адекватні одне одному. У своїх безкінечних інкарнаціях душа вбирає в себе незлічене багатство світу. Зміст душі зливається з ним. Душа через себе відображає цей світ, виступає знаряддям, яке здійснює відображення всього світу. Світи різних інкарнацій – різні світи. Досконала повнота розкриття світу – лише в людському образі душі. В цьому випадку душа і світ єдині. Виникає вчення про індивідуалізоване, точніше – специфіковане бачення світу, де душа виступає органом цього бачення.
У русі до перед звичайної досконалості душа повинна пройти шлях героїзму, наближаючись до божественного образу ідеалу краси і могутності.
Розклад міфологічної психології полягає найбільше в її неспроможності розкрити творчу активність людини. Творчість була незрозумілою для всієї стародавньої філософії. У міфологічній психології душа виступає у вигляді образу тіла та його частин.
|
|
|
|
|
|
Другий етап – філософської психології
Античність є першою історичною епохою розвитку людства; саме в цей часу у зв’язку з диференціацією форм культурної творчості міфологічна психологія трансформується у філософську. Існування психології в надрах філософії обумовлювало застосування у психологічних дослідження суто філософських методичних засобів. У розвитку уявлень про душу на зміну анімізму прийшли атомізм Демокрита, Епікура (вчення про те, що душа, як івсі речі, складається з атомів – але її неможливо помацати, бод уже круглі та вогняні атоми вислизають з рук) та спіритуалізм Платона (вчення про духовну природу душі). Душа відповідає від духу, занурюючись у матеріальний світ, про те вона пам’ятає свою істину – ідеальну – природу, і кожен акт пізнання є насправді актом спогаду істинного буття.
Теоретично орієнтована філософська психологія епохи Середньовіччя вбавила в людині образ і подобу Вищої істоти – Бога. Тільки спираючись на зв’язок з божественним світом людська душа отримує силу. Античність і середньовіччя, розглядаючи ситуацію (сукупність умов) людського життя, вже одержують феномен протистояння людини долі (конфлікт між зовнішнім і внутрішнім аспектами ситуації). Загострення цього конфлікту спричинило звернення психології Відродження до внутрішнього світу людини, до тих мотивів, якими визначаються її діяння. Людина Відродження вважала себе центром світу і свою мотивацію – непереможною силою. Антропоцентрична переорієнтація епохи Відродження перенесла наголос у твердженні про подібність людини до Бога на належність їй божественних якостей. Подальші епохи спроектували це самовпевнене уявлення.
Метафізична психологія вчить, що наука існує як нематеріальний субстрат, або ж що психіка з її свідомістю матеріальна. Метафізик – психолог становить дуже абстрактно питання про те, що таке душа, не досліджуючи її реальної діяльності, поведінки, насамперед, практичного зіткнення її зі світом. Те, що перебуває поряд, не помічається (своєрідна сліпота людського розуму). Всі сили души переносяться в її невидиму сутність. Предмет дослідження такої психології – пізнавальна діяльність людини, загальний смисл естетичних та естетичних категорій.
Філософська психологія розробляє питання про походження змісту психічного: чи є він іманентним душі, чи є він відображенням зовнішнього світу, що в психіці властиве їй самій, що є відображенням зовнішнього світу? Ідея про первинні та вторинні якості в образах нашого пізнання є еклектичною спробою розв’язати це питання. З одного боку, тут розвивається лінія Демокріта – Локка, з іншого – Берклі – Фіхте. Берклі відкриває повність можливість такого дуалістичного підходу до пізнання, вважаючи, що й первинні якості є похідними від пізнавальних здатностей людини.
У філософській психології аналізується насамперед діяльність теоретична. Проблема волі становиться лише в плані того, що її визначає, чи не підлягає вона причинному поясненню, чи ні. У зв’язку з цим головною проблемою виступає «свобода волі»: два рішення були протиставлені одному – детермінізм та індетермінізм. Проблема людських почуттів зосереджується на пізнання – сприяють йому чи перешкоджають. Ерос, любов, з одного боку, і розклад, ненависть, з другого, визначають пізнавальний етичний бік прояву психічного.
Переважаючим способом мислення в спекулятивній психології є метафізичний, протиставлений діалектиці. Психічне беруть як певну сутність, здатність, що тільки розгортає свої дані. Практична діяльність виявляється зайвою. Її зрозуміли, особливо як основу формування, створення самого психічного. Поведінка, діяльність повинні виступити як спроможна дійсність. Таке тлумачення означає перехід до наукової психології.
Третій етап – наукової психології
К. Маркс і Ф.Енгельс, розвиваючи діалектико – матеріалістичні засади наукової психології, вказують на необхідність введення поняття практичної діяльності, розкриття активного характеру людської психіки. Праця виступила конкретною формою діяльності, основною зв’язкою між тілом і душею. І душа, і тіло виявляють плинність, динамічність. Діяльність у будь якої формі є внутрішнім зв’язком, взаємним переходом усіх аспектів психічного.
І. Кант ученням про паралогізм чистого розуму наносить відчутний удар метафізичній психології, найбільше в особі Вольфа і Лейбіца. К.Маркс і Ф.Енгельс не тільки завершують її розгром, а й закладають методологічні основи наукової психології. У зв’язку з цим питанням про відношення душі і тіла виступають три головні етапи спекулятивної психології:
- душа як форма тіла. Під впливом цього вчення Арістотеля перебував принаймні увесь європейський науковий світ в стародавні часи, світ арабо – мусульманський, ідеологія середніх віків на чолі з Фомою Аквінським. Те, що відрізняє «форму» тіла від міфологічного портретного уявлення душі, є активний характер форми, її портрет над тілом;
- Декарт відкриває будь - яку схожість тіла і душі, показуючи їх як окремі субстанції. Вони існують як протилежність атрибутів і філософській системі Спінози і як замкненні монади Лейбіца. В його вченні душа повністю відгороджується від матеріального світу .За Гетелем, вона «феноменологічно» «знімає» матеріальність тіла, об’єктивного світу – в певному розумінні утримує її;
- в ученні про чуттєвого Л. Фейєрбах завершує метафізичну психологію, висуваючи ідею антропологічної психології в моністичному тлумаченні. В Росії К.Д.Ушинський, починаючи цей рух, посідає проміжну позицію між дуалізмом і антропологічним монізмом, а М.Г.Чернишевський пропонує чіткий матеріалістичний монізм. В антропології становиться питання про реальну єдність тіла і душі, але не враховується практична діяльність як поцейбічне буття людської психіки.
Наукова психологія вже як продукт буржуазної думки починає свій поступальних рух з фізіологічної психології з біологічним відтінком, зі статичним підходом до діяльності і показує пасивний зв’язок між тілесним подразником і суб’єктивною реакцією. Зарубіжні психологи – ідеалісти (Г.Спенсер, В.Вунд) і вітчизняні стихійні матеріалісти (І.Павлов, В.Бехтерєв) утворюють її основні етапи, дають їй визначальні риси. Проте справжня діяльність людини є діяльністю соціальною, і психологія неминуче повинна розкрити людину як сукупність суспільних відносин. Виникає психологія соціальна в най поширенішому розумінні цього слова. Спочатку становить мовні світоглядні та моральні проблеми як предмет етнологічної психології, психології народів, щоб далі перейти до конкретних досліджень (Дж.Морено з його теорією «психодрами» та ін.). Соціальна психологія прагне стати наукою гуманістичною, проте в рамках буржуазної ідеології вона такою бути не може. Діючий в ній індивід зникає в народі, натовпі, колективні. Хоч ці спільності можна розглянути як соціальні індивіди, проте справжня психологія особистості тут ще не виявляється. Зокрема, Е.Дюркгейм формулює своє основоположення поняття – «колективне свідоме» Проте «історія», за висловом К.Маркса, нічого не робить. Її здійснюють конкретно – історичні індивіди.
У спробах органічного поєднання двох психологій – фізіологічної та соціальної – почала виявлятися психологія особистості як психологія особистісної діяльності . Те місце, яке посідала антропологічна психологія в рамках категоріально – спекулятивної, в науковій психології займає тепер психологія особистості і творчості. Аристотелевому вченню про душу як форму тіла стала паралельно фізіологічна психологія, ідеї субстанціональності душі – ідея про соціальну субстанцію в науковій психології (мова як така субстанція і т.п., що найповніше визначає образ психологічного – В.Гумбольдт, О.Потебня та ін.).
Напрями буржуазної психології – біхевіоризм, гештальтизм, ейдетизм –відображають периферичні механізми людської поведінки; фрейдизм безуспішно намагається зайняти її центр – з’ясувати енергетично – мотиваційний бік психічного. Ще до виникнення цих напрямків психології XX століття. В.Дільтей показав протилежність між пояснювальною психологією та описовою. Спроби їх поєднання були здійснені всіма напрямками психології, в тому числі й суто біхевіористичними. Але тільки «особистісний» напрямок на ґрунті марксистської методології долає цей дуалізм наукової психології. Разом з цим завершується психологія як наука про два фактори людської поведінки – природний та соціальний. До цього дуалістичного тупика впритул підійшли різні відгалуження психоаналітичної теорії. Л.С.Виготський був одним з перших, показав зв’язок натурального та суспільного в людині, висунувши ідеї культурно – історичного розвитку.
Висунення на перший план проблем особистості і творчості, що припадає найбільше на середину XX століття і характеризує другу половину, свідчить про дійсне становлення гуманістичної психології. З повним правом таку психологію розвивають радянські психологи. В капіталістичних країнах психологічні напрямки, які обговорюють проблеми особистості і творчості, приходять в сучасно світі. Радянська гуманістична психологія починається з особистості як свої головної проблеми. Особистість пов’язується з прагненням до не повторного виразу своїх рис. Прагнення до найвиразнішої об’єктивізації здійснюється найбільше у вчинковому, творчому акті. Так здійснюється іманентний зв’язок проблем особистості і творчості . Творчість не заперечується закономірністю. Остання виявляється в неповторному, непередбачувальному. В цьому розумінні вона сама себе й заперечує – не абсолютно, а відносно. Цим долається гострота та штучність ідеї про несумісність пояснювальної та описової психології.
Предмет психології
Предметом психології є психіка (від грец. psychikos - душевний) людини і тварини" тобто психічні явища, притаманні людині і тварині. Факти психології - це не предметні речі, а різні за змістом, інтенсивністю, тривалістю, пов'язаними між собою процеси, що перебувають у розвитку та належать певній людині.
Психологія вивчає внутрішній психічний світ людини, психічні процеси, стани, властивості, закони виникнення, розвитку й перебігу психічної діяльності, становлення психічних властивостей людини, життєве значення психіки.
Внутрішній психічний світ людини психологія розглядає як живий, неперервний процес, який формується і розвивається, породжує деякі продукти чи результати.
Психологічна наука вивчає такі психічні явища:
- психічні процеси, до яких входять відчуття, сприймання, запам'ятовування, мислення, уява, почуття і т.д.;
- психічні стани - уважність, байдужість, спокій, схвильованість, піднесення, зацікавленість тощо;
- психічні властивості - спостережливість, чутливість, розумові, емоційні, вольові якості людини, її здібності, риси характеру тощо.
Продукти психіки здійснюють взаємодію людини із довкіллям; допомагають людині орієнтуватись у середовищі, забезпечують її успіх в усіх видах діяльності (ігровій, навчальній, трудовій та ін.).
Психіка пов'язана з активним відображенням людиною об'єктивного світу, зі створенням у свідомості людини картини світу, її образу, із знаходженням свого Я в об'єктивному світі, з адаптацією до середовища.
Психічне відображення не є дзеркальним, механічним, пасивним копіюванням світу. Цеактивне відображення, яке завжди належить суб'єкту і залежить від його особливостей. Психіка - це суб'єктивний образ об'єктивного світу.
Психічному відображенню властиві такі особливості:
· воно дає змогу об'єктивно відображати світ. Правильність відображення перевіряєтьсяпрактикою;
· це змінне, динамічне явище, яке відображає минуле, теперішнє і майбутнє, може поглиблюватися та вдосконалюватись;
· воно забезпечує доцільність поведінки та діяльності;
· виражає індивідуальну своєрідність людини;
· має випереджальний характер.
· психічний образ - це ідеальне явище, тобто таке, що виникає та існує у психіці та свідомості людини, формується в процесі її активної діяльності;
Відображення майбутнього називають випереджувальним відображенням.
Структура психіка має три рівні: свідомий, підсвідомий, несвідомий.
У кожної людини питома вага цих рівнів різна. Психіку розглядають як динамічну систему, яка постійно змінюється під впливом зовнішніх і внутрішніх чинників.
Отже, психологія - це наука про закономірності формування і розвитку психіки як особливої форми життєдіяльності. Вона вивчає психічне життя людини в його суб'єктивних та об'єктивних вимірах.
Основні форми прояву психіки та їх взаємозв’язок
Відчуття - це відображення окремих властивостей предметів, які впливають на органи почуттів. Відчуття - об'єктивні, так як у них завжди відображений зовнішній подразник, а з іншого боку, суб'єктивні, оскільки залежать від стану нервової системи та індивідуальних особливостей. Як ми відчуваємо? Для того, щоб ми усвідомили який-небудь фактор чи елемент дійсності, потрібно, щоб що йде від нього енергія (теплова, хімічна, механічна, електрична чи електромагнітна) перш за все була достатньою, щоб стати стимулом, тобто порушити будь-якої з наших рецепторів . Тільки тоді, коли в нервових закінченнях одного з наших органів чуття виникнуть електричні імпульси, і зможе розпочатися процес відчуття. Найбільш поширена класифікація відчуттів - І. Шеррингтона: / 4, с.42 /
1) екстерорецептівние - виникають при дії зовнішніх стимулів на рецептори, розташовані на поверхні тіла;
2) інтерорецептівние - сигналізують про те, що відбувається в організмі (голод, спрага, біль);
3) проприорецептивной - розташовані в м'язах і сухожиллях.
Загальну масу екстерорецептівних відчуттів схема І. Шеррингтона дозволяє розділити на дистантних (зорові, слухові) і контактні (дотикові, смакові). Нюхові відчуття займають в цьому випадку проміжне становище. Найбільш древній є органічна чутливість (відчуття голоду, спраги, насичення, а також комплекси больових і статевих відчуттів), потім з'явилися контактні, перш за все тактильна (відчуття тиску, дотику) форми. І найбільш еволюційно молодими слід вважати слухові; і особливо зорові системи рецепторів.
Прийом і переробка людиною надійшла через органи почуттів інформації завершується появою образів предметів чи явищ. Процес формування цих образів називається сприйняттям («перцепція»). До основних якостей сприйняття відносять такі: 1) Сприйняття залежить від минулого досвіду, від змісту психічної діяльності людини. Ця особливість називається аперцепціей. Коли мозок отримує неповні, неоднозначні чи суперечливі дані, він зазвичай інтерпретує їхвідповідно до вже сформованою системою образів, знань, індивідуально-психологічних відмінностей (за потребами, схильностям, мотивами, емоційних станів).Люди, що живуть у круглих житлах (алеути), насилу орієнтуються в наших будинках з великою кількістю вертикальних і горизонтальних прямих ліній. Фактораперцепціі пояснює значні відмінності при сприйнятті одних і тих самих явищ різними людьми або одним і тим же людиною в різних умовах і в різний час.
2) За склалися образами предметів сприйняття зберігає їх розміри і колір незалежно від того, з якої відстані ми на них дивимося і під яким кутом бачимо. (Біла сорочка залишається для нас білої і на яскравому світлі верб тіні. Але якщо б ми бачили тільки невеликий її шматок через отвір, вона здалася б нам в тіні швидше сірої). Ця особливість сприйняття називається константності.
3) Людина сприймає світ у формі окремих предметів, незалежно від нього наявних, що протистоять йому, тобто сприйняття носить предметний характер.
4) Сприйняття як би «добудовує» образи сприймаються ним предметів, доповнюючи дані відчуттів необхідними елементами. У цьому полягає цілісністьсприйняття.
5) Сприйняття не зводиться тільки до утворення нових образів, людина здатна усвідомлювати процеси «свого» сприйняття, що дозволяє говорити проосмислено-узагальненому характері сприйняття.
Для сприйняття будь-якого явища необхідно, щоб воно змогло викликати реакцію, яка і дозволить нам «налаштувати» на неї свої органи почуттів. Подібна довільна або мимовільна спрямованість і зосередженість психічної діяльності на будь-якому об'єкті сприйняття називається увагою. Без нього сприйняття неможливо.
Увага володіє певними параметрами і особливостями, які багато в чому є характеристикою людських здібностей і можливостей. До основних властивостей уваги зазвичай відносять такі.
1.Концентрірованность. Це показник ступеня зосередженості свідомості на певному об'єкті, інтенсивності зв'язку з ним. Концентрованість уваги означає, що утворюється як би тимчасовий центр (фокус) всієї психологічної активності людини.
2.Інтенсівность. Характеризує ефективність сприйняття, мислення та пам'яті в цілому.
3.Устойчівость. Здатність тривалий час підтримувати високі рівні концентрованості і інтенсивності уваги. Визначається типом нервової системи,темпераментом, мотивацією (новизна, значущість потреби, особисті інтереси), а також зовнішніми умовами діяльності людини.
4.Об'ем - кількість однорідних стимулів, що знаходяться у фокусі уваги дорослої людини - від 4 до 6 об'єктів, у дитини - не більше 2-3. Обсяг уваги залежить не тільки від генетичних факторів і від можливостей короткочасної пам'яті індивіда. Мають також значення характеристики сприймаються об'єктів та професійнінавички самого суб'єкта.
5.Распределеніе, тобто здатність зосереджувати увагу на декількох об'єктах одночасно. При цьому формується як би кілька фокусів, центрів уваги, що дає можливість здійснювати кілька дій або стежити за кількома процесами одночасно, не втрачаючи жодного з поля уваги. Наполеон міг, за деякими свідченнями, диктувати своїм секретарям сім відповідальних дипломатичних документів одночасно.
6. Переключення уваги розуміється як можливість більш-менш легкого і досить швидкого переходу від одного виду діяльності до іншого. З перемиканням функціонально пов'язані і два різноспрямовані процеси: включення і відключення уваги. Переключення може бути довільним, тоді його швидкість - це показник ступеня вольового контролю суб'єкта над своїм сприйняттям, і мимовільним, пов'язаних з відверненням, що є показником або ступеня нестійкості психіки, або свідчить про появу сильних несподіваних подразників.
Пам'ять - пізнавальне якість, механізми і процеси, що забезпечують запам'ятовування людиною, збереження і відтворення досвіду і значущої інформації. Запам'ятовування, збереження, впізнавання, пригадування і відтворення - основні процеси пам'яті. / 3, с.94 /
Прийнято розрізняти механічне і смислове запам'ятовування. Процес механічного запам'ятовування нудний. Внутрішні, істотні зв'язки явищ, подій при цьому не розкриваються, потрібні багаторазові повторення. Смислове, або логічне, запам'ятовування спирається на глибоке проникнення у зміст явищ або предметів. Збереження - непассівний процес утримання інформації. У психології розкрита залежність збереження від установок особистості (професійна спрямованість пам'яті, злопам'ятність емоційної пам'яті), умов та організації заучування. Особливу роль у збереженні інформації, алгоритмів дій грає практичне їх застосування, практика. Відтворення - процес вилучення з пам'яті збереженого матеріалу. Відтворення буває мимовільне, коли думка спливає в пам'яті без наміру особистості і довільне, коли встановлюється ідентичність сприйманого і збереженого в пам'яті. Кращим допоміжним засобом пригадування є опора на впізнавання. Зіставляючи кілька подібних ідей чи образів, людина може легше згадати, а іноді і просто дізнатися серед них потрібні.
Пам'ять розвивається в боротьбі з забуванням. Забування - процес, зворотний запам'ятовуванню. Забування виявляється тим більш глибоким, ніж рідше включається певний матеріал в діяльність, чим менш значущим стає він для досягнення актуальних життєвих цілей.
Розрізняють такі типи пам'яті: словесно-логічний і образний. Образну пам'ять поділяють на зорову, слухову, рухову. У залежності від установки на тривалість збереження (пам'ятати протягом декількох хвилин або утримувати у свідомості тривалий час) виділяють короткострокову та довгострокову пам'ять.
Велике значення для розвитку професійної пам'яті мають виховання сумлінності, відповідальності, інтересу до своєї спеціальності, ознайомлення з прийомами ефективного запам'ятовування, збереження в пам'яті і відтворення інформації, відповідні тренування пам'яті. / 3, с.94 /
Мислення - психічний пізнавальний процес, що складається в опосередкованому і узагальненому відображенні людиною дійсності в її істотних і складних зв'язках і відносинах. Мислення неможливе без мови. Завдяки мисленню людина пізнає не тільки те, що може бути безпосередньо сприйнято з допомогою наших органів чуття, а й те, що приховано від прямого сприйняття і може бути пізнане лише в результаті аналізу, порівняння, узагальнення.
Основними формами мислення є: поняття, судження і умовиводи. Поняття - думка, в якій відбиваються загальні, істотні та відмінні (специфічні) ознаки предметів і явищ дійсності. Зміст понять розкривається в судженнях, які завжди виражаються у словесній формі - усній чи письмовій, вголос або про себе. Судження - це відображення зв'язків між предметами і явищами дійсності або між їх властивостями та ознаками. Судження бувають істинними або помилковими. Умовивід - висновок про тих чи інших предметах, явищах, процесах. Розрізняють два основних види умовиводу: 1) індуктивні (індукція) умовивід від окремих випадків до загального положення і 2) дедуктивні (дедукція) - від загального положення (судження) до окремого випадку.
Відображення навколишнього світу в процесі мислення здійснюється за допомогою розумових операцій: аналізу, синтезу, порівняння, абстрагування, узагальнення, конкретизації, систематизації, класифікації. Аналіз - розкладання цілого на складові частини.
Синтез - відновлення розчленованого в ціле на основі розкритих аналізом істотних зв'язків. Операція порівняння полягає в зіставленні речей, явищ, їх властивостей і виявленні спільності або відмінностей між ними. Операція абстракції полягає в тому, що людина подумки відволікається від несуттєвих ознак досліджуваного предмета, виділяючи в ньому основне, головне. Узагальнення зводиться до об'єднання багатьох предметів явищ за якогось спільного ознакою. Конкретизація - це рух думки від загального до приватного, нерідко це виділення якихось певних сторін предмета або явища. Класифікація передбачає віднесення окремого предмета, явища до групи предметів або явищ. Це підбиття приватного під загальне, здійснюване зазвичай по найбільш істотних ознаках. Систематизація - це уявне розташування безлічі об'єктів у певному порядку. Залежно від характеру пізнавальної діяльності людини в психології розрізняють мислення наочно-дієве, образне і абстрактне.
Наочно-діюче мислення проявляється безпосередньо в процесі діяльності людини. Образне мислення протікає на основі образів, уявлень, які людина сприймала і засвоїв раніше. Абстрактне, абстрактне мислення здійснюється на основі понять, категорій, які мають словесне оформлення та образно не представляються.
Мислення кожної людини характеризується певними якостями: глибина, гнучкість, широта, швидкість, цілеспрямованість, самостійність і деякі інші.
Мова - це психічний процес використання мови з метою обміну інформацією, спілкування та вирішення інших завдань. Мова людини розвивається і проявляється в єдності з мисленням. Зміст і форма мови людини залежать від його професії, досвіду, темпераменту, характеру, здібностей, інтересів, станів і т. д. За допомогою мови люди спілкуються між собою, передають знання, впливають один на одного, впливають на себе. Мова у професійній діяльності є носієм інформації і засобом взаємовпливах. У мовної діяльності фахівця можна виділити мова усну та письмову, внутрішню і зовнішню, діалогічну і монологічну, буденну і професійну, підготовлену і непідготовлену.
Уява - це психічний процес створення нових образів, уявлень і думок на основі наявного досвіду, шляхом перебудови уявлень людини. Уява тісно пов'язане з усіма іншими пізнавальними процесами і займає особливе місце в пізнавальній діяльності людини. Завдяки цьому процесу людина може передбачати хід подій, передбачити результати і наслідки своїх дій і вчинків. Воно дозволяє створювати програми поведінки у ситуаціях, характеризуються невизначеністю.
З фізіологічної точки зору уява - це процес утворення нових систем тимчасових зв'язків у результаті складної аналітико-синтетичної діяльності мозку.
Уява буває активним і пасивним. У психології розрізняють два види активного уяви: що відтворює і творче. Наприклад, досвідчений юрист на основі окремих фактів, слідів події як би відтворює досить повно картину ситуації. Творча уява - це процес створення нових образів, тобто образів таких об'єктів, яких взагалі немає в дійсності. Винахідництво, раціоналізаторство, вироблення нових форм навчання і виховання грунтуються на творчій уяві. Уява може бути і пасивним, що відводить людину від дійсності, від вирішення практичних завдань. Людина як би йде у світ фантазії і живе в цьому світі, нічого не роблячи (маніловщина) і тим самим віддаляючись від реального життя. Цінність особистості визначається тим, які види уяви в ній переважають: чим більш активні і значущі, тим більш зріла особистість.
Дата добавления: 2018-04-05; просмотров: 1231; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!