Педагогічна діагностика життєвої самотворчості

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ К. І. Приходченко

ОСВІТНІЙ МЕНЕДЖМЕНТ

Донецьк–2009

К. І. Приходченко. Освітній менеджмент : навчальний посібник. – Донецьк : ДонНУ, 2009. – 481 стор.

Рецензенти:

– Алфімов В. М., доктор педагогічних наук, професор, завідувач кафедри управління освітою Донецького національного університету;

– Кучерявий О.Г., доктор педагогічних наук, професор, завідувач кафедри педагогіки

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

К. І. Приходченко

ОСВІТНІЙ МЕНЕДЖМЕНТ

Затверджено на засіданні

кафедри управління освітою ДонНУ (протокол № 1 від 29.08.2008р.)

ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………………………………....6

I УПРАВЛІННЯ РОЗВИТКОМ ШКОЛИ…………………………………………..15

1.1. Школа як заклад життєвої самотворчості………………………………...…….15

1.2. Формування творчого освітньо-виховного середовища в закладах освіти як педагогічної системи…………………………………………………………21

1.3. Критерії і показники ефективної діяльності загальноосвітніх закладів у творчому освітньо-виховному середовищі…………………………………….27

II УПРАВЛІНСЬКІ ДІЇ УЧИТЕЛЯ-ФАЦИЛІАТОРА ПІД ЧАС НАДАННЯ ОСВІТНІХ ПОСЛУГ………………………………………………………….......38

2.1. Навчально-виховний процес школи як цілісна розвиваюча система…………38

2.2. Пріоритетні аспекти управління становленням учнівської особистості у творчому освітньо-виховному середовищі шкіл гуманітарного напряму розвитку………………………………………………………………..................43

2.3. Управлінські дії розвитку особистості у творчому освітньо-виховному середовищі……………………………………………………………………….55

III ПРОЯВ ПЕДАГОГІЧНОЇ МАЙСТЕРНОСТІ В НЕСТАНДАРТНИХ ФОРМАХ РОБОТИ З УЧНЯМИ………………………………………………...65

3.1. Організаційно-управлінська основа становлення особистості через розвиток творчих нахилів в урочній діяльності…………...…………………..65

3.2. Шляхи підвищення ефективності навчально-виховного процесу в школі з поглибленим вивченням окремих предметів …………..……………………..82

3.3. Організація впровадження освітньо-виховного потенціалу ігор у навчальний процес занять з фізичної культури……………………………….89

3.4. Самореалізація учня у творчому освітньо-виховному середовищі школи.......95

IV НЕ ОЦІНЮВАТИ, А МОТИВУВАТИ……………………………………........111

4.1. Управління функціонуванням творчого освітнього середовища в загальноосвітніх навчальних закладах гуманітарного профілю……….........111

4.2. Характеристика сучасних концепцій формування творчого середовища…..139

4.3. Діяльність педагогічного колективу у творчому освітньо-виховному середовищі закладу освіти……………………………………………………..169

4.4. Управління інтенсифікацією навчання як розвиваючим технологічним процесом становлення учнівської особистості………………………..……...184

V ДІАГНОСТИЧНИЙ ПІДХІД ДО ОРГАНІЗАЦІЇ ОСВІТНЬОЇ ДІЯЛЬНОСТІ………………………………………………………….….............198

5.1. Погляди учених на проблему діагностування творчого освітньо- виховного середовища…………………………………………………………198

5.2. Діагностика у виховному процесі……………………………………………...210

5.3. Управління процесом стимулювання соціально-комунікативної активності творчо спрямованих учнівських особистостей………………….276

5.4. Управлінська діяльність із формування націотворчої учнівської особистості на засадах козацької педагогіки…………………………………285

5.5. Системно-функціональний підхід до створення творчих умов для атестації педагогічних працівників…………………………………………...297

5.6. Дослідно-експериментальна робота зі створення творчого освітньо- виховного середовища в загальноосвітніх закладах освіти…………………328

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА……………………………………………….461

ВСТУП

Навчально-виховний процес є системою умов, що сприяють самореалізації особистості, формують високу моральність, спонукають до творчості. Уміле управління цим процесом сприятиме його покращенню. Адже навчання і виховання – це розвиток, а розвиток – самоствердження особистості. На кожну сферу дитини – інтелектуальну, мотиваційну, емоційну, вольову, регулятивну, предметно-практичну, екзистенційну переважно впливають бінарні методи „виховання-самовиховання”. Самовиховання тільки тоді виховання, коли воно „само”. Людина сама себе створює. Це „само” надмірно проявляється у підлітковому віці, особливо в 13–14 років, коли активно складається уявлення про своє „Я”. Аксіологічний підхід до навчально-виховної діяльності – це орієнтація на цінності особистості, що відповідають її запитам, а також визначеним суспільством нормам у певній історичній та життєвій ситуації. Творче освітньо-виховне середовище передбачає забезпечення поваги до чужої думки, виявлення таких суб’єктивних якостей учнів, як участь у діалозі та вміння робити вибір, обстоювання своєї позиції в оцінюванні фактів, подій, почуттів і відкриттів, відповідальність і самодисципліна.

Як показала практика, управління творчим освітньо-виховним середовищем, яке відповідає зазначеним параметрам, створює передумови для особистісної орієнтації змісту освіченості, що передбачає навчання та виховання з урахуванням інтересів і схильностей як підґрунтя розвитку життєвої самотворчості, життєвої активності особистості через застосування інтерактивних методів, які детермінують процеси особистісної трансформації та підвищують адаптивну здатність людини в комплексі, допомагають знайти шлях переходу від епохи жорстокості до епохи духовності, подолання кризи духу як найстрашнішої кризи людства. Адже тільки високодуховна людина здатна сприймати, відчувати, мислити, жити, творити, розрізняти рятівне та згубне у своєму оточенні.

Творче освітньо-виховне середовище як освітній менеджмент сприяє розширенню уявлення людини про себе та ступінь її включеності до соціуму; дає змогу змінити межі взаємозв’язку учнівської індивідуальності з її оточенням; усуненням або послабленням захисних механізмів. Це слугує підвищенню ступеня взаємодії у відносинах «індивідуальність – навколишній світ»; до саморегуляції, що фіксується в змінах ієрархії потреб; сприянню гуманізації відношень суб’єктів навчально-виховного процесу; розвитку самосвідомості – когнітивної, поведінкової; зростанню творчого потенціалу; спрямуванню його в русло життєвої самотворчості; побудові стратегії адаптації; розвитку здатності до рефлексії й саморефлексії; формуванню стійкої мотивації саморозвитку; забезпеченню особистісних духовних потреб. Творче освітньо-виховне середовище – це таке оточення особистості, в якому гармонізується стан людини; нейтралізуються наслідки стресу; розвиваються творчі здібності; здійснюється оздоровчий вплив на весь організм; взаємовідносини із соціальним оточенням спрямовуються у конструктивне русло; полегшуються контакти з власною сутністю, з внутрішнім „я”; зростають можливості виявлення цілеспрямованої творчої активності, збільшуються можливості включення до процесу творчої імпровізації з максимально можливою індивідуалізацією, саморозвитком і самотворчістю, осмисленням і визначенням можливостей і життєвих цілей.

Термін «менеджмент» далеко не новий у світовій науці. Зробимо екскурс в історію педагогічної думки. Так, ще Сократ сформулював принципи універсальності менеджменту (IV ст.). Ксенофонтом в цьому ж IV ст. було висунуто думку про визнання менеджменту як особливого виду мистецтва. Генрі К.Меткалф поновив думку, піднесену Ксенофонтом про мистецтво менеджменту та розробив його положення як науки управління (1886). Фредеріком У.Тейлером розвинено вчення про науковий менеджмент. Також ним запропоновані положення кадрового менеджменту, висловлені цінні поради щодо кооперації між працею і менеджментом (1900). В наступний, 1901р. Генрі Л.Гантт висунув думку відносно відповідальності менеджера за підготовку працівників до здійснення своєї діяльності. А перший підручник з менеджменту був виданий Дж.К.Дунканом у 1911 році. Через декілька років, у 1916 році, Анрі Файоло розробив першу повну теорію менеджменту, що надало можливість широкого впровадження менеджменту в навчальний процес. В цьому ж таки році Олександр Г.Черч створив функціональну концепцію менеджменту, взявши за основу вперше розглянутий комплекс концепцій менеджменту, зв’язавши в одне ціле.

У 20-ті роки удосконалюється державний апарат управління. Цей процес відбився і на Статуті єдиної трудової школи (1923р.) щодо прав і обов’язків керівників. Розділ «Управління школою» вперше підносив ідею визначення функціонального статусу завідуючого навчальним закладом: керівництво педагогічною, адміністративною та господарською частиною; контроль за перебігом навчально-виховного процесу, за розвитком учнівського самоврядування; організація праці школярів та створення системи ідейно-політичного виховання. У його функціональні обов’язки входило все, що стосувалося санітарно-гігієнічного стану шкільного приміщення, його ремонту, матеріально-технічного забезпечення навчально-виховного процесу. Передбачалося, що завідуючий школою має право скасувати постанову Ради школи, а в окремих випадках приймати самостійні виконання без Ради школи.

Великою подією ознаменувався і 1930 рік. Мері Р.Фоллетт розробив філософію менеджменту, основану на індивідуальній мотивації. Ним же розроблено і груповий менеджмент. Згодом, у 1938 році, Честер Барнард описав соціологічні аспекти менеджменту. Не дивлячись на складні проблеми світового масштабу, увінчався успіхом і 1943 рік. Ліндал Урвик здійснив кореляцію принципів менеджменту. 1949 рік приніс славу Норберту Вінеру та Кладу Шеннону за розроблену теорію інформації у менеджменті. У 1951 році Франк Абрамс та Селекман ввели мистецтво управління у мислення менеджерів. Нова хвиля відкриттів у менеджменті з’явилася 1960 року. Дуглас Мак Грегор довів, що відношення менеджера до своїх підлеглих суттєво впливає на їхню поведінку та на робочу атмосферу в організації. В теорії «Х» – утвердження пріоритету контролюючого менеджера, в теорії «У» – принцип розподілу відповідальності.

У 70-ті роки Г.Горська звертає увагу на необхідність постійного, цілеспрямованого професійного спілкування керівників школи з учителями, уважного ставлення до їхнього теоретичного та методичного зростання,

заохочення до опанування основ педагогічної майстерності.

І після деякого затишшя у розвитку менеджменту в 1976 році Розмарі Стюарт зробив детальний опис понять «альтернатива» та «обмеження дій менеджера» в найрізноманітніших ситуаціях. Також ним було розроблено відмінності між видами управлінських завдань.

Багато уваги дослідник С.Хозе приділяє взаємодії педагогічного колективу з науковцями, впровадженню розробок учених у практику. Він вважає, що саме цей підхід набуватиме все більшого значення, оскільки забезпечує активізацію суб’єктивного фактору в управлінні школою. С.Хозе відзначає, що сутність педагогічної діяльності керівника полягає у висуванні ідеї, опрацюванні творчого замислу.

Досить плідними в історії розвитку управлінської думки, теорії та керівництва є 80-ті роки. Керівник цього періоду разом із Радою школи повинен був вирішувати всі питання, які стосуються життєдіяльності закладу: вироблення режиму роботи, добір кадрів, оцінка діяльності вчителів, планування та організація навчально-виховного процесу, контроль за його перебігом, аналіз результатів педагогічного процесу тощо. Директора обирав колектив школи. У Положенні про загальноосвітню школу було передбаченовивільнення директора від адміністративно-господарської діяльності. Це дало змогу зосередитися на педагогічній роботі, творчо-пошуковій діяльності, керівництві учительським та учнівським колективами. У 1983 році науковець М.Портнов розробляє системний підхід в управлінні школою, беручи за основу зарубіжний досвід теорії управління системами. В 1987 році дослідник В.Симонов звертається до принципу гуманізації чяк необхідної умови розвитку здібностей учнів у навчально-виховному процесі. Він науково обґрунтовує цілі, зміст, методи управління на засадах системного підходу. Основні цілі управління він характеризує у двох напрямках: як раціональне використання ресурсів навчального закладу, а також як виховання активної творчої особистості. Науковець наголошує на необхідності узгодження мети управління із основними напрямками соціально-економічного та духовного розвитку суспільства. Зміст управління представлений як сукупність таких функцій прийняття рішення (планування), організації виконання, контролю та координації діяльності виконавців. Прогресивним для цього періоду є підхід до організації внутрішнього контролю. Найпильнішу увагу В.Симонов приділяє аналізу як найважливішому методу контролю та системному підходу як головному його принципу, актуалізує аналітичну та прогностичну функції керівника школи.

Учений В.Бондар (1987р.) визначає найбільш значущі функції управління, а саме: науково-теоретичну та контрольно-оцінювальну.

П.Худоминський підкреслює, що функції управління, до яких належать планування, організація, контроль , мають сенс тільки тоді, коли наповнюються педагогічним змістом. Оскільки функції управління доповнюють одна одну, то ефективним буде системний, інтегрований підхід, який дозволяє розглядати школу як цілісне динамічне утворення, соціальну систему.

П.Фролов (1988р.) за основу методології управління вважає системний підхід, який повязується з необхідністю опанування закономірностей педагогічного процесу. Система педагогічної діяльності розглядається як механізм досягнення мети. Вперше об’єктом внутрішкільного управління визнано педагогічний процес як взаємодію його учасників. Дослідником виділено такі групи методів: організаційно-педагогічні, соціально-психологічні, адміністративно-господарчі. Особливо підкреслює П.Фролов значення методичної роботи для зростання педагогічної творчості.

Чималий внесок зроблений: в теорію менеджменту В.С.Лазаревим, М.М.Поташников, О.М.Моісєєвим, Г.К.Капто, В.І.Єрошиним, О.Г.Хомерікі, В.Афанасьєвим, Б.Божиком, І.Новаком; в теорію системного підходу до проблеми управління – Д.Гвішіані, В.Кузьміним, Е.Юдіним; в теоретичне положення управління освітою – Є.Березняком, І.Зязюном, О.Кондратюком, В.Лазарєвим, А.Ліготським, В.Луговим, В.Масловим, В.Олійником, І.Підласим, В.Пікельною, М.Поташником, Р.Шакуровим; в удосконаленні та оновленні управлінських функцій керівника закладу освіти – В.Анжієвським, Є.Березняком, М.Захаровим, В.Мадзігоном, О.Савченко; в ідею демократизації, гуманізації, системності, інноваційності управління, впровадження менеджменту, цільового та адаптивного управління – Л.Даниленком, Г.Дмитренком, Г.Єльниковою, В.Крижоком, В.Масловим, В.Олійником, Є.Павлютенковим, В.Пікельною, Є.Хриковим; О.В.Лоренсовим розроблено менеджмент у розвитку школи. Суспільство чекає нових розробок, оновлених педагогічних технологій. Так, побудова діяльності учня досліджена Ю.Бабанським, М.Поташником, Г.Победоносцевим. Ними розглянута така класифікація організації навчальної роботи, як: навчально-організаційна, навчально-інформаційна, навчально-інтелектуальна, основаних на застосуванні евристичних, логічних, проблемно-пошукових завдань, активних та інтерактивних формах роботи. Діалектику виховання і самовиховання творчої особистості вивчав В.Андрєєв. Ним класифіковано основні уміння і навички управління творчим розвитком учнів. Сучасні системи творчого розвитку особистості базуються на уявленнях про людину як творчу особистість, якій наставник допомагає розвивати творчі якості на основі вибору видів урочної, позаурочної, позакласної, позашкільної, самостійної, самоосвітньої діяльності, зокрема використання інтерактивних технологій.

За характером взаємодії суб’єктів навчання виділено такі форми його організації:

- внутрішньошкільні (профільні класи, статичні профільні групи, профільне навчання за індивідуальними планами і програмами курсів за вибором з метою задоволення запитів обдарованих дітей, динамічні профільні групи);

- зовнішні (міжшкільні профільні групи, вивчення предметів за інтересами на факультативах, спецкурсах, у гуртковій роботі).

В середині 90-х років поряд із поняттям «керівник» почав широко вживатися термін «менеджер». Розвивається менеджмент в освіті – вид управлінської діяльності, який складається із сукупності засобів, методів та форм впливу та індивідуумів і колективу з метою ефективного функціонування даної галузі. А людина, яка володіє цими знаннями та уміннями – менеджер.

Л.Даниленко визначає нові функції директора школи: прогностичну, консультаційну, представницьку, менеджерську та політико-дипломатичну, які найкраще реалізуються у створюваному творчому освітньо-виховному середовищі. Воно виконує вимогу сьогодення – спрямування основної функції директора школи на управління розвитком освітнім закладом. Вчені В.Єрошин, Г.Капто, В.Лазарєв, В.Лоренсов, О.Мойсеєв, М.Поташник, О.Хомерікі заклали теоретичні основи управління розвитком школи, розробивши систему, яка вміщує відомості про школу як об’єкт розвитку, роз’яснює функцію управління та розвиток керівної системи.

Творче освітньо-виховне середовище є відносно цілісною частиною реальної взаємодії педагогів, батьків, учнів, соціуму, що оптимізує позитивний розвиток кожного. Йому властива соціально-культурна парадигма освіти, в якій процес пізнання ставить кожного учасника в позицію здобувача та носія кращого духовного досвіду людства, в процесі освічення якого вони самі реалізуються як індивідуальності. Творче освітньо-виховне середовище – це спільний творчий пошук шляхів зростання, в якому домінуючими є емоційна, етична, духовна сфери розвитку інтелекту. Його місія – допомогти сучасному учню набути життєво необхідні знання і вміння: приймати рішення, застосовувати нові інформаційні технології, бути мобільним, адаптивним та здібним навчатися протягом життя. Нами зроблена спроба змоделювати творче освітньо-виховне середовище, яке покликане бути структуроутворюючим компонентом змісту навчально-виховного процесу закладу, що забезпечує входження учня в якості суб’єкта в суспільство, в життєві ситуації, в позитивно перетворюючу діяльність, змінює освітній вектор в такому напрямку, щоб учень був готовий і здатний безперервно набувати та оновлювати власний досвід, що адекватно відповідає тенденціям розвитку дійсності, попереджуючи можливі протиріччя та проблеми, тобто бути творчою особистістю з індивідуальною життєвою позицією, з власним стилем, з тільки йому притаманним творчим проявом. Адже кожна людина прагне набути власного „я”, бути індивідуальністю, особистістю та суб’єктом сталого розвитку самого себе, мінливого середовища своєї життєдіяльності, системи ціннісних відношень людини та суспільства до дійсності, результатів і наслідків перетворень, прагне до розкриття сутнісного потенціалу, самореалізовуватися,

бути носієм смислів людини, її індивідуальності та прийнятих нею духовних змін.

Розглядаючи творче освітньо-виховне середовище як основу модернізації освіти, можна стверджувати: воно сприяє забезпеченню сталості життєдіяльності учня за допомогою освіти, перетворюючої та творчої діяльності, його знань, світогляду, мислення; емоційно-ціннісне відношення до дійсності основане на гармонійній взаємозалежності існування всіх його складових; відбувається прагнення до постійного розвитку культури, науки, освіти тощо; вибудовується відношення до самого себе як до єдиної цілісної особистості, яка збагачується за рахунок самовдосконалення та розвитку всіх своїх якостей – розуміння внутрішніх потреб, що виникають і виростають безперервно; виробляється здатність до виявлення протиріч та проблем, що перешкоджають їх задоволенню через позитивно творчу діяльність; властивості до добротворення, до аналізу та оцінки умов; упорядковується система освіти, яка має орієнтованість на внутрішню і зовнішню рівнозначність її компонентів, що вирішують задачу розвитку, навчання та виховання учнів всередині інфраструктури, що складалася зовні, та разом з нею, формується особистість з різносторонніми якостями, які мають можливість проявитися в індивідуальній, колективній, груповій видах роботи тощо.

Оволодівши всією системою відношень, особистість переходить на новий рівень самопроявів та отримує якості „суб’єкта буття”:

· самостійно організовувати своє середовище;

· насичувати його певним ціннісним змістом;

· підпорядковувати позитивним життєвим цілям;

· обирати індивідуально-неповторні засоби та способи діяння тощо.

Саме такі умови і створює середовище, що носить творчий характер і має освітньо-виховне спрямування.

Таким чином, формуючи творче освітньо-виховне середовище, відбувається становлення щасливої особистості, здатної до життєвої самотворчості, де тріада „громадянин-держава-освіта” і критично-креативна (трансформаційна) парадигма освіти є превалюючими. Виходячи з вище сказаного, творче освітньо-виховне середовище має такі характерні риси, як: культуроцентричність, аксіологічність, поліваріантність, діалогічність, емоційність, толерантність.

Удосконалюючи навчально-виховний процес, використовуючи різні розвивальні форми роботи, створюючи атмосферу зацікавленості кожного учня в роботі класу, стимулюючи його до висловлювання, прагнемо до формування особистості, здатної до творчого процесу вцілому, до життєвої самотворчості зокрема. Цим самим сприяємо вихованню людини-оптиміста, людини-життєлюба, людини-творця.

I УПРАВЛІННЯ РОЗВИТКОМ ШКОЛИ

1.1. Школа як заклад життєвої самотворчості

Аналіз психолого-педагогічної літератури свідчить про те, що дослідженню проблеми становлення особистості, здатної до життєвої самотворчості, її духовному розвитку, завжди приділялася належна увага, зокрема таким її аспектам, як: індивідуально-диференційований, особистісно-орієнтований підходи у вихованні (І.Д.Бех, І.І.Єрмаков, І.А.Зязюн, Л.І.Рувінський та ін.); розкриттю сутності духовного розвитку (А.С.Макаренко, Е.О.Помиткін, О.К.Рудницька, В.О.Сухомлинський та ін.); підготовленості вчителя до здійснення процесу формування особистості (Е.К.Білозерцев, В.К.Бондар, І.С.Мар’єнко, С.М.Полгородник, В.М.Турченко та ін.); активності суб’єкта самовиховання (О.Арет, О.Кочетов, С.Єлканов).

Життєва самотворчість розглядається нами як сукупність якостей, що характеризують внутрішній, суб’єктивний світ людини, основні риси культурної спрямованості особистості, її життєві інтереси, переконання, погляди, ставлення до життя, до інших людей, до своїх обов’язків і до самої себе, її осмислення вчинків, бажання, воля, естетичні і моральні почуття. Формування духовної особистості, здатної до активної життєвої самотворчості, із розвиненими креативними якостями – вища мета педагогічного процесу. Дослідження О.Арета, Л.Рувінського, В.Симиченка, Я.Пономарьова дійшли висновку про адекватність процесів творчості та саморозвитку. Заслуга ж І.Канта полягає в пізнанні творчого процесу, в осмисленні спорідненості естетичної ідеї і мети життя людини як морального єства.

Навчально-виховний процес організовується на принципах гуманності, гуманізації і демократизації, пріоритетними критеріями яких є:

– педагогічна любов до дітей, зацікавленість їх долею;

– оптимістична віра в дитину;

– співробітництво, співпраця, майстерність спілкування співтворчість учителя і учня;

– пріоритет позитивного стимулювання;

– творчий розвиток і саморозвиток.

Випускник школи повинен бути комунікабельним: уміти адаптуватися в різних соціальних умовах, працювати взаємно в різних галузях, у різних ситуаціях, попереджувати чи виходити з будь-яких кризових чи конфліктних ситуацій навколишнього соціуму, повинен бути всебічно розвиненою особистістю з позитивною «Я-концепцією», уміти здобувати самостійно нові знання, бути всебічно розвиненою людиною, здатною до життєвої самотворчості (рис.1.1).

Проектуючи і здійснюючи свій життєвий шлях, особистість набуває статусу творця, оскільки творчість стає для неї універсальним способом світовідчуття і життєздійснення. Тому принципово важливим стає прогнозування її розвитку, отримання інформації, яка попереджала б можливі соціально-економічні та психолого-педагогічні наслідки управлінських рішень. У нашій роботі надаємо перевагу педагогіці співдружності „Від педагогіки навчання до педагогіки життєвої самотворчості”. Основні положення її закладені в експериментальну програму „Педагогіка життєвої самотворчості в умовах становлення спеціалізованої гуманітарної школи”.

Пріоритетними є лінії педагогічної діагностики якостей особистості та лінії коригування її можливостей.

Перший блок включає:

– навчитися жити творчо, взявши за основу слова І.П.Котляревського „З честю і правдою служити Вітчизні” – на полі битви, на літературній ниві, у сфері громадського життя;

Рис.1.1. Особистість, здатна до життєвого саморозвитку

– навчитися жити разом так, щоб провідними були слова П.Куліша „Світ, правда, честь – оце мої догмати”;

– навчитися робити (працювати) так, щоб іскрометно проходили через все життя слова М.Шашкевича „протягом життя працювати на користь народу…”;

– навчитися пізнавати, взаємооб’єднуючою ланкою яких є девіз „Пізнай самого себе – тоді пізнаєш весь світ” (Г.Сковорода).

Навчитися жити творчо – значить оволодіти естетичним ставленням до життя, сприяти становленню особистості, розвитку її творчих здібностей, виявленню талантів, обдарованості, знайти смисл життя, зробити правильний життєвий вибір, виробити потребу в самопізнанні, саморозумінні, самореалізації у різних видах творчої діяльності.

Навчитися жити разом – виховувати толерантність, розуміння іншого й відчуття взаємозалежності, взаєморозуміння й миру, усвідомлювати потреби й погляди інших, володіти культурою спілкування, бути свідомим громадянином України, державотворцем.

Навчитися творчо робити (працювати) – розвивати інтерес до трудової діяльності, мати культуру життєвого самовизначення, сформувати соціально-активне ставлення до життя, проблемне соціокультурне мислення і соціальну дію.

Навчитися пізнавати – формувати зріле інтелектуальне і духовне ставлення до життя, виробляти високий рівень інтересу до пізнання, формувати оволодіння системою наукового знання, сприяти розвитку проблемного бачення і ставлення до світу, продуктивності, творчій спрямованості у ставленні до життя (табл.1.1).

Всі названі вище критерії і показники школи як закладу життєвого саморозвитку особистості беруть за основу пріоритетність творчої діяльності особистості, здатної до життєвої самотворчості перед репродуктивною, оскільки одним із засобів досягнення взаєморозуміння є, на думку психолога Е.Фрома, творча діяльність.

Тому провідним гаслом у нашій роботі є „Від творчості учителя – до творчості учнів”, яке ґрунтується на принципах:

1) Софійності – розвитку у дітей філософського бачення проблем життя, свого внутрішнього світу;

Таблиця 1.1

Педагогічна діагностика життєвої самотворчості

Навчитися жити творчо	Навчитися жити разом	Навчитися творчо працювати	Навчитися пізнавати	Життєвий саморозви-ток
Спецкурси, факультативи, курси за вибором
„Права лю-дини”, „Лі-тературна казка”, „Світ дити-ни в худож-ній літера-турі”, „Ва-леологія”, „Сімейна економіка”, „Екологічне виховання”, „Фізичне здоров’я”, „Мова як генетичний код наро-ду”, „Я і світ”, „Літе-ратура як мистецтво слова”, „На-родна дра-ма”, „Паро-німи”.	„Мистецтво спіл-кування”, „Сі-мейноведення”, „Вступ до євро-пейського права”, „Людина і су-спільство“, „Ети-ка на основі на-родознавства”, „Основи держави і права”, „Прак-тичне право”, „Ділова англій-ська мова”, „Мо-раль”, „Пареміо-графія”, „Введен-ня в громадян-ство”, „Етнолін-гвістика як засіб формування ДУ-ховності люди-ни”, „Художня література як основа форму-вання етичної культури учнів”.	„Теорія на-писання творчих ро-біт”, „Мето-дика напи-сання нау-кових ро-біт”, „Ди-зайн, графі-ка, архітек-тура“, бісе-роплетіння, лозоплетінь-ня, кили-марство, на-родна ви-шивка, „Природа в творах українських письменни-ків”, „Сві-това літера-тура в пере-кладах українських митців сло-ва”.	„Пізнай себе”, „Зарубіжна літе-ратура”, „Логіка”, „Психологія”, „Українознав-ство”, „Соціоло-гія”, „Україна в колі світових ци-вілізацій”, „Украї-на і світова куль-тура”, „Художни-ки-ілюстратори”, „Український жи-вопис”, „Україн-ські письменники в художній літе-ратурі”, „Історія книгодрукувань-ня”, „Перекла-дацька діяльність українських пись-менників”, „Фра-зеологія перекла-дів М.Лукаша”, „О.Гончар і сло-в’янські літерату-ри”.	„Бути самим собою”, „Моя мета в житті”, „Обе-ри свою до-лю”, „Куль-тура життє-вого самови-значення”, „Учись учи-тися”, „Ху-дожнє читан-ня”, „Робота з науковими джерелами”, „Елементи народної риторики”, „Філософія здоров’я”, „Риторика”, „Уповнова-жена освіта”.

2) Духовності, гармонійного освоєння світу, органічне поєднання засвоєння знань із внутрішнім збагаченням особистості, проблема виходу людини за межі вузькопрагматичного буття, сходження особистості до своїх ідеалів, цінностей і реалізації їх на життєвому шляху відповідно віри, надії, любові, добра;

3) Гуманності, гуманізму, гуманізації, гуманітаризації (вивчення гуманістичних ідей в житті праукраїнців, гуманізму в творчості видатних українських мислителів, в життєвих ситуаціях, право дитини на вільний вибір, на власну точку зору, тому стиль відношень – не забороняти, а направляти, не управляти, а співуправляти, не обмежувати, а надавати свободу вибору.

Гуманізація та гуманітаризація шкільного процесу навчання та виховання сприятиме забезпеченню розвитку кожного учня, створенню таких умов, завдяки яким вільний творчий розвиток кожного є умовою вільного розвитку всіх. При цьому принципи управління навчальним процесом передбачають:

Другим блоком передбачено лінії розвитку: фізичну, яка передбачає виховання фізично здорового молодого покоління, гаслом якої є твердження „Найголовніше для людини – це життя, а найбільшою цінністю в житті є здоров’я”; громадянську, девіз якої – „З честю і правдою служити Вітчизні” (І.Котляревський), що базується на пріоритетності національних інтересів; духовну, яка ставить за мету збереження і розвиток інтелектуального потенціалу нації, і проголошує: „Людина створила культуру спілкування, а культура спілкування – людину” (В.Русанівський); естетичну, головним девізом якої є „Творити красу – значить творити добро”; життєвого саморозвитку, основним спрямуванням якої є „Зрозуміти світ з тим, щоб краще пізнати самого себе” (рис.1.2).

Разом з тим практика свідчить, що вчитель не завжди використовує можливості навчальних занять для творчості, розвитку індивідуальності учнів, їх ініціативи, підготовки до самостійного життя, що особливо важливо в старших класах, коли відбувається вибір певної соціальної позиції.

Тому для вдосконалення навчального процесу нами розроблена модель інтегрованого тематично-блочного алгоритму структурування програмної теми, де особистість учня йде в паралелі з особистістю вчителя.

Рис.1.2. Лінії коригування можливостей і якостей, здатних сприяти життєвому саморозвитку учнівської особистості

1.2. Формування творчого освітньо-виховного середовища в закладах освіти як педагогічної системи

Процес навчання і виховання як цілісна система розглядається сучасною педагогічною думкою з точки зору цінності та його цілісності. В.Каган і І.Сичеников під цілісністю системи навчання розуміють її здатність забезпечити високий рівень підготовки всіх навчаючих до самостійного прийняття рішень, тобто створення творчого освітньо-виховного середовища. С.Гончаренко дає таку дефініцію поняття „зміст освіти” – це система знань про навколишній світ, сучасну культуру, мистецтво, виробництво, де узагальнені інтелектуальні і практичні уміння і навички, теоретичні і практичні проблеми, зміст освіти передбачає засвоєння учнями системи етичних норм [1]. Аналіз дидактичної літератури показує, що зміст освіти формується на таких наукових підходах, як: гуманітарний, демократичний (Г.Балл, П.Підкасистий), соціальний (А.Сорокін), оптимальний (Ю.Бабанський), діяльнісний (А.Алексюк), системно-структурний (Т.Ільїн), особистісно-орієнтований (О.Савченко). Головною метою виховання гуманістичної педагогіки являється формування відкритої особистості, здатної до креативної діяльності, яка має стійке критичне мислення і реально усвідомлює свої природні можливості та направляє власне життя на досягнення поставленої мети. Теоретичною основою гуманістичної педагогіки являється положення А.Маслоу про ієрархію людських потреб. Відомий психолог дійшов висновку, що найвищою людською потребою являється постійне прагнення особистості до розкриття своїх потенційних можливостей [2]. К.Роджерс, представник гуманістичної педагогіки, вважає, що учням треба створювати умови максимальної свободи навчання як процесу самовиховання через вільний вибір змісту роботи у самостійній пізнавальній діяльності [3]. За метким висловлюванням Ш.Амонашвілі, істинно гуманна педагогіка – це така педагогіка, яка дозволяє залучити дітей до процесу творчості самих себе [4]. А І.Зязюн підкреслює, що гуманістична спрямованість навчально-виховного процесу – найголовніша характеристика педагогічної майстерності [5]. За В.Сухомлинським, головна мета гуманізації відношень між учнем, вчителем та батьками – це олюднення взаємовідношень, стимулювання роботи душі. Він багато писав про виховання гуманності, людяності через прояв доброти до людей. Людяність і розуміння педагога – поняття соціально обумовлене, ідейно загострене, підпорядковане історичним цілям [6].

Р.Акофф і Ф.Емері, досліджуючи біхевіоральні системи (тобто системи, яким притаманна поведінка), запропонували сукупність понять, розроблених ними в межах створення об’єктивної наукової теорії, спеціально призначеної для опису та інтерпретації людської поведінки як системи цілеспрямованих дій, тобто „цілеспрямованої системи”. Системою, виходячи з визначення Р.Акоффа і Ф.Емері є множина взаємозв’язаних елементів, кожний з яких поєднаний прямо чи посередньо з кожним іншим елементом, а дві, будь-які підмножини цієї множини не можуть бути незалежними. З огляду на дану класифікацію найскладнішим типом функціональних індивідів і систем є тип “активні, багатофункціональні й незалежні від оточення, цілеспрямовані”, тобто люди. Лише цілеспрямованим системам властивий певний спосіб дій. Вони можуть змінювати свої задачі за постійних оточуючих умов, обираючи задачі й засоби їх виконання, виявляючи волю, тобто проходячи стадію свого становлення [3].

Розглядаючи зміст освіти як систему, в яку, крім знань, умінь і навичок, включається на правах елементів сукупний досвід творчої діяльності та емоційно-чуттєвого відношення до дійсності як рівня вихованості, І.Лернер констатував наявність між цими елементами певних зв’язків, завдяки яким самі знання міняються за своїми якісними характеристиками, проходячи через емотивно-чуттєву сферу особистості і є мірою її вихованості. Іншими словами, знання набувають все нові якості по мірі того, як учні засвоюють інші елементи змісту освіти, у вигляді: 1) усвідомлено сприйнятого і зафіксованого в пам’яті знання; 2) готовності до засвоєння його в подібних умовах, за зразком; 3) здатності до творчого застосування знань у нових, несподіваних умовах, ситуаціях, як процесу становлення особистості в результаті взаємодії всіх учасників навчально-виховного процесу [7]. Звідси, педагогічна система – це система, яка „взаємозв’язана з педагогічним впливом на оточуючих” [8, С.38]. Соціальна система – це та, яка „відноситься до суспільства, зв’язана з життям та відношеннями людей до суспільства” [8, С.214]. Нами розуміється соціально-педагогічна система як система поглядів, виховних впливів з боку батьків, педагогів, які враховують суспільні перетворення, традиції, звичаї певної країни, соціуму, середовища, облагороджуючи їх високопозитивними впливами.

Сучасна школа знаходиться в пошуках ефективних управлінських систем.

До них відносяться:

1) функціональна (процесуальна) система, у якій управління школою розглядається як процес, що об’єднує в собі сукупність безперервних взаємодій видів діяльності (дії і операції). Досліджували його М.Меекон, М.Альберт, Ф.Хедоурі;

2) проблемно-функціональна (або проблемно-орієнтована система) дозволяє перейти від епізодичних заходів в управлінні школою до розробки стабільного механізму цільової орієнтації учасників освітнього процесу для вирішення сукупності проблем. Розробкою такого підходу займалися вчені В.Лазарєв, Ю.Конаржевський, П.Третьяков, Т.Шамова та ін.;

3) проблемно-цільова система – в основі якої лежить здійснення проблемно-орієнтованого аналізу і побудова на його основі узгодженої системи цілей діяльності школи:

а) визначення бажаного результату діяльності школи;

б) оцінювання реального результату діяльності;

в) постановка проблеми результату;

г) система встановлення джерел генеруючої проблеми – навчально-виховного процесу в цілому, а потім і умови (кадрові), навчально-методичне забезпечення і т.д.

Розробкою основних положень проблемно-цільової системи займалися вчені М.Поташник, В.Лазарєв.

4) цільова система – ієрархія цілей будується зверху вниз, а реалізується знизу вверх. Розробляли цю систему В.Садовський, Є.Сібіль, Є.Сироватко, С.Подмазін. Останній наголошує, що треба не нав’язувати людині шляхи його особистісного розвитку, а створювати всі можливості для саморозвитку в умовах соціокультурних норм [6];

5) синергетична система управління навчально-виховним процесом передбачає чітко окреслений план дій, образ мети як інструмента для постійної орієнтації в умовах, що змінюються, і корекції відносно змін, які вже відбулися. Такий підхід визначає складні соціальні системи як такі, що здатні до саморозвитку, що є відкритими, або дисипативними, пов’язаними з явищем флуктуацій – випадкових відхилень, що не справляють суттєвого впливу на врівноважені особистості як системи, а в неврівноважених, навпаки, підсилюються. Тут стає важливо вчасно спрямувати індивіда з нестійкою системою поглядів від точки біфуркації, або розгалуження, у бік позитивної самоорганізації, подальшого добротворчого розвитку, технологічно допомагаючи перейти від нестійкості до позитивно вираженої стійкості.

Таким чином, основними технологічними системами формування творчого освітньо-виховного середовища як розвивальними активно-діяльнісними способами навчання, виховання і розвитку є:

- система розвивального навчання Л.Занкова;

- технологія розвивального навчання Л.Занкова, Т.Ельконіна, В.Давидова, О.Дусавинського;

- система проблемного навчання А.Матюшкіна, Д.Вількеєва, М.Махмутова та ін.;

- система творчого розвитку особистості І.Волкова, І.Іванова, Г.Альтшуллера;

- особистісно зорієнтована система навчання (Г.Селевко), що базується на самоствердженні, самовираженні, захищеності, самоактуалізації. Учений у формуванні людини за домінанту бере індивідуальний стиль діяльності, має самокеровані механізми особистості;

- змістовно-операційна система розвитку В.Паламарчук та ін.;

- ідея про співвідношення прямого і побічного продуктів діяльності: розвиток учнів має бути так самоосновним продуктом діяльності, як і предметні знання.

Сучасні системи творчого розвитку особистості вцілому, творче освітньо-виховне середовище зокрема, базуються на уявленнях про людину як творчу особистість, якій наставник допомагає розвивати творчі здібності, креативне і критичне мислення, на основі вибору видів урочної, позаурочної, позакласної, позашкільної, позанавчальної самостійної, самоосвітньої діяльності через організацію потреб особистості в її самореалізації, у формуванні позитивної „Я”-концепції людини-творця на основі самоосвіти, саморозвитку, самовиховання, самовдосконалення, моральної завершеності особистості з об’єктивним самосприйняттям, адекватною й ефективною взаємодією з соціумом, що володіє якостями лідера, дослідника, є діяльнісно-орієнтованою людиною, що сприяє оновленню і збагаченню інтелектуального генофонду нації, вихованню її духовної еліти, примноженню культурного потенціалу України.

Таким чином, нами зроблена спроба систематизувати та описати інноваційні системи щодо реалізації задач виховання та навчання майбутніх громадян нашої держави, які сприятимуть більш якісній їх підготовці до самостійного життя, до більш поміркованого прийняття нестандартних рішень, формування особистості, достатньо оснащеної глибокими знаннями, розвиненої інтелектуально, здатної до творчості, критичного і креативного мислення, соціально та морально відповідальної.

Література:

1. Докучаєва В. Проектування інноваційних педагогічних систем у сучасному освітньому просторі: монографія. – Луганськ: Альма-матер, 2005. – 304с.

2. Маслоу А. Самоактуализация // Психология личности. Тексты. – М., 1982. – С.108–117.

3. Роджерс К. Взгляд на психологию становления человека // Перев. с англ. – М.: Прогресс Универс, 1999. – 480с.

4. Амонашвили Ш.А. Как живете дети?: пособие для учителя. – М.: Просвещение, 1996. – 174с.

5. Зязюн І.А. Педагогіка добра: ідеали і реалії. – К.: МАУП, 2000. – 309с.

6. Сухомлинський В.О. Батьківська педагогіка. – К.: Рад. школа, 1978. – 263с.

7. Лернер П.С. Развитие мышления учащихся в процессе обучения истории: пособие для учителей. – М.: Просвещение, 1982. – 191с.

8. Тлумачний словник української мови. – 2-е вид. – К.: Освіта, 2000. – 534с.

1.3. Критерії і показники ефективної діяльності загальноосвітніх закладів у творчому освітньо-виховному середовищі

Найвища цінність суспільства – людина. Україна підтримала Концепцію ООН про сталий людський розвиток як напрям дій на XXI століття. Одним із складних і багатогранних завдань, визначених у Національній доктрині розвитку освіти України у XXI столітті (2002р.) є створення умов для формування духовно багатої особистості громадянина нової епохи, модернізація галузі освіти відповідно до потреб XXI століття. На думку академіка П.К.Анохіна, людство вступило в еру надзвичайних емоційних навантажень. І можна протистояти цьому, лише виховуючи волю, навчившись керувати емоціями.

Спробуємо розкрити критерії і показники ефективної діяльності спеціалізованої гуманітарної школи як такої, що сприяє життєвій самотворчості всіх його учасників. Безперечною вимогою сучасної школи є потреба у вчителеві-гуманістові, якого дослідниця І.М.Сілютіна називає “майстром людинознавчих наук”. Відповідати цьому призначенню може тільки той, хто володіє такими критеріальними категоріями, як: культурою відчуття й сприймання слова та поведінки, взаєморозуміння й спілкування, врешті, готовністю до педагогічної творчості. Саме такий зміст вкладали в поняття “емоційна культура вчителя” представники гуманістичної педагогіки – Я.А.Коменський, Й.Г.Песталоцці, А.Дистервег, К.Д.Ушинський, Я.Корчак, А.С.Макаренко, В.О.Сухомлинський та ін. [1]. У філософії під поняттям „гуманізація” розуміється цілісна концепція про людину як найвищу цінність. Дослідник П.Гомон зазначає: „Нині часто-густо висловлюються думки про значущість альтруїзму, доброти, гуманітарної допомоги, взаємодопомоги, людського фактору і подібне. На грані третього тисячоліття значно здеморалізованіше, ніж в епоху Відродження, суспільство врешті згадало про людину і 2000-й рік проголосило Міжнародним роком культури миру, одним із завдань якого є сприяння свідомому прийняттю гуманної педагогіки. Відтак гуманізацію освіти можна умовно вважати симптоматичною прикметою часу” [2, С.3].

Другим показником є завдання учителя формувати особистість учня як активного творця власної життєвої долі. „У випадку позитивного результату маємо вихід на високий рівень особистісної самореалізації”, – наголошує О.Киян. [3, С.33]. Аналіз психолого-педагогічної літератури свідчить про те, що дослідженню проблеми становлення особистості, здатної до життєвої самотворчості, її духовному розвитку, завжди приділялася належна увага, зокрема таким її аспектам, як індивідуально-диференційований, особистісно-орієнтований підходи у вихованні (І.Д.Бех, І.І.Єрмаков, І.А.Зязюн, Л.І.Рувінський та ін.); розкриттю сутності духовного розвитку (А.С.Макаренко, Е.О.Помиткін, О.К.Рудницька, О.В.Сухомлинський та ін.); підготовленості вчителя до здійснення процесу формування особистості (Е.К.Білозерцев, В.К.Бондар, І.С.Мар’єнко, С.М.Полгородник, В.М.Турченко та ін.) [1].

Наступним показником є сформована життєва самотворчість, самоудосконалення і самореалізація, які розглядаються нами як критерії сукупності якостей, що характеризують внутрішній, суб’єктивний світ людини, основні риси культурної спрямованості особистості, її життєві інтереси, переконання, погляди, ставлення до життя, до інших людей, до своїх обов’язків і до самої себе, її осмислення вчинків, бажання, воля, естетичні і моральні почуття. Визначне значення має саме добротворчість „як пошук шляхів поліпшення суспільного життя або окремої людини, що забезпечує виховання в особистості волі, працелюбства, трудової активності, чуйності як умов формування її інтелектуальних, моральних, фізичних і творчих рис, набуття у свідомості людини таких головних духовних цінностей, як Істина, Добро, Краса. Тому саме добротворчість у концепції креативної освіти розглядається як рушійна сила становлення творчої особистості” [4, С.9].

Всі названі показники і критерії спеціалізованої гуманітарної школи органічно взаємозв’язані між собою, взаємодоповнюються, взаємодіють, взаємофункціонують, взаємозмінюються.

„Формування духовної особистості, здатної до активної життєвої самотворчості із розвиненими креативними якостями, – вища мета педагогічного процесу” [1, С.50], його над завдання, метаціль. Ще Цицерон визначав життєвий шлях як найбільш синтетичну характеристику психології і педагогіки, що дає змогу індивідуального становлення кожної учнівської особистості. З цього приводу він стверджував: – „Ми самі вимірювали свої потяги мірою власної натури” [5, С.298]. Стародавні греки долю /мойру/ визначали як сам життєвий шлях. На думку Е.Еріксона, людина постійно взаємодіє із світом, перебуваючи під впливом зовнішніх обставин полярності механізмів пристосування і водночас впливаючи на середовище полярності домінуючих переживань. Проблема життєвої самотворчості особистості цікавила і С.Рубінштейна, Він запропонував концепцію суб’єкта як ідею про індивідуально активну людину, „що будує умови життя та своє ставлення до нього” [6, С.28]. Виходячи з концепції ученого, поняття суб’єкта життя включає здатність до розв’язання власних проблем, відповідальність за свої вчинки, а також ставлення до інших людей. За С.Рубінштейном, активна особистість повинна самовизначатись відповідно до цілісного ходу життя. Звідси, життєвий шлях – це не тільки рух вперед, а й рух вгору, до особистого удосконалення. Дослідник Б.Ананьєв зробив спробу поєднати в концепції життєвого шляху історії особистості з історією суспільства, оскільки розвиток життя кожної людини взаємозв’язаний з історичним розвитком її країни і світової історії вцілому, бо „вік людини завжди є конвенцією біологічного, історичного та соціального часу” [7, С.226]. Пізніше проблеми життєвої самотворчості особистості досліджували К.Абульханова-Славська, Л.Коган, І.Костюк, Г.Логінова, І.Мартинюк, Н.Соболєва, В.Роменець, Л.Сохань та інші. Сучасна школа має виконувати соціальне замовлення особистості – „бути конкурентно здатною в суспільстві з ринковою економікою, вміння планувати стратегію власного життя, орієнтуватися в системі найрізноманітніших, суперечливих і неоднозначних цінностей, визначати своє кредо і стиль” [8, С.19].

До джерельної бази нашого дослідження, крім названих вище, нами включені також наукові праці таких учених, як: О.Арета, Л.Рувінського, В.Симиченка, Я.Пономарьова, учителів-новаторів В.Шаталова, В.Швеця, Г.Бойка, І.Шингоф, які привели до висновку про адекватність процесів творчості і саморозвитку через дослідження природи, суспільства, людини, через добування нових знань, через готовність до самовираження і утвердження в полікультурному соціумі. Заслуга ж І.Канта полягає в пізнанні творчого процесу, в осмисленні спорідненості естетичної ідеї і мети життя людини як морального єства. Безперечно, найвищий вияв творчості притаманний лише геніям і творцям, але в повсякденному житті творчість – необхідна умова існування. Те, в чому є хоча б йота нового, за висловом Виготського, зобов’язане своїм походженням людському творчому процесу і є найбільш потужним (продуктивним) чинником-стимулом (мотивом) існування людства, суспільства, людини.

Значні надії покладаються на школу як на заклад, що з нього виходить у самостійне життя сформована особистість. Тому основною ідеєю є перехід спеціалізованої гуманітарної школи з режиму стабільного функціонування до режиму створення школи життєвого саморозвитку дитини, яка стане світом спокою, захищеності, співробітництва і взаєморозуміння, поклавши за основу слова С.Русової про те, що нова школа кладе собі за головну мету – збудити, дати виявитися самостійним творчим силам дитини. Перед сучасною педагогічною наукою і школою гостро стоїть питання про необхідність докорінних реформ у сфері освіти, які спрямовані на всебічну підготовку підростаючого покоління, її цілісний і гармонійний розвиток та особистісне зростання, тобто через створення освітньо-виховного середовища.

Спеціалізована гуманітарна школа по своїй суті спрямована в майбутнє. Тому принципово важливим стає прогнозування її розвитку, отримання інформації, яка попереджала б можливі соціально-економічні, організаційні та психолого-педагогічні наслідки управлінських рішень. Гуманізація та гуманітаризація шкільного процесу навчання та виховання сприятиме забезпеченню розвитку кожного учня, створенню таких умов, завдяки яким вільний творчий розвиток кожного є умовою вільного розвитку усіх.

Перед педагогами саме життя ставить завдання – виховання суб’єкта власного життя, здатного на свідомий вибір розумових ідей, гуманне ставлення до людей. Зрозуміло, що передача вчителем своїх ціннісних ставлень вихованцям у цьому разі недостатня. Учень повинен виробляти, в міру свого соціального розвитку, власний варіант життя, гідний його як людини, набувати власного досвіду повноцінних відносин, ствердження свого істинного людського „я”, тобто здатного до життєвої самотворчості.

Закінчуючи школу, готуючись до самостійної діяльності, діти повинні відчути, що суспільство їх визнає як повноправних, інтелектуально розвинених індивідів, здатних до життєвого самотворчого самовизначення, до виконання свого громадянського обов’язку, до самоусвідомлення себе як цілісної особистості, до оцінки своїх можливостей, обраної життєвої позиції, інтерес до всіх форм самоосвіти, стійкість захоплень, їх відносна незалежність від думки оточуючих. Зазначена проблема завжди хвилювала педагогів. Класична спадщина А.С.Макаренка, В.О.Сухомлинського, К.Д.Ушинського дає сучасникам зразок гуманістичного підходу до навчання і виховання підростаючого покоління, до їх творчого розвитку як індивідів, як громадян України.

Для сучасної соціальної психології категорія життєвого шляху означає „складний, суперечливий психологічний феномен, в якому переплітаються автономні лінії онтогенетичного, психологічного та соціального розвитку особистості” [9, С.43]. За визначенням дослідниці О.Киян, „життєвий шлях – це, в першу чергу, результат прояву активності особистості. Існує єдність трьох часових модусів минуле-теперішнє-майбутнє, яка сприймається індивідуумом у формі психологічного часу. Тобто спрямованість на майбутнє спиратиметься на досвід минулого та уроки теперішнього” [3, С.34].

Звідси, основна мета гуманітарної школи полягає в тому, щоб випускник школи був комунікабельним: вмів адаптуватися в різних соціальних умовах, умів працювати взаємно в різних галузях, в різних ситуаціях, попереджував або виходив з будь-яких кризових чи конфліктних ситуацій навколишнього соціуму, був всебічно розвиненою особистістю з позитивною „Я-концепцією”, умів добувати самостійно нові знання, був всебічно розвиненою людиною, здатною до життєвої самотворчості, самоудосконалення і самореалізації. Навчально-виховний процес спеціалізованої гуманітарної школи організовується на принципах гуманності, гуманізації, демократизації, науковості, системності, конкретності, послідовності, неперервності, творчості, колективності, мобільності, пріоритетними напрямками яких є:

– педагогічна любов до дітей, зацікавленість їх долею;

– оптимістична віра в дитину;

– співробітництво, співпраця, майстерність спілкування співтворчість учителя і учня;

– пріоритет позитивного стимулювання;

– модернізація надпредметної діяльності;

– оптимізація процесу навчання;

– узгодженість процесу навчання, позакласної і позашкільної роботи;

– створення ситуації вільного вибору навчального завдання;

– управління психологічним змістом творчого процесу;

– формування навичок самостійно працювати з художньою та науковою літературою;

– індивідуальна робота з учнями з урахуванням їх можливостей;

– цілеспрямована діяльність з обдарованими дітьми;

– творчий розвиток і саморозвиток, самоактуалізація, самоудосконалення і самореалізація, самопізнання, самодіагностика, самовияв, самодисципліна, самоконтроль, саморегулювання волі й поведінки, самоволодіння, самоуправління через позитивне самостимулювання, негативну самозаборону, формування конативного (поведінкового) компоненту самосвідомості.

Основними підходами до навчання, виховання і розвитку є:

– особистісно-орієнтований;

– проблемно-діагностичний;

– орієнтація на успіх;

– рефлексія власної діяльності;

– стимулювання в процесі і за результатами діяльності;

– застосування методики діалогу;

– робота в малих групах.

Проектуючи і здійснюючи свій життєвий шлях, особистість набуває статусу творця, оскільки творчість стає для неї універсальним способом світовідчуття і життєздійснення, адже, за висловом В.Л.Блажкунова, найвища творчість – розкриття і реалізація кожним учнем своїх потенційних можливостей.

Процес життєвої самотворчості, самореалізації у творчому освітньо-виховному середовищі спеціалізованої гуманітарної школи передбачає:

„а) осмислення людиною свого призначення,

б) вироблення життєвої концепції і життєвого кредо,

в) свідомий вибір життєвих цілей і оформлення їх у життєву програму як систему довготермінових цілей і засобів їх досягнення у певній часовій перспективі,

г) наявність необхідних умов для самореалізації сутнісних сил,

д) формування відповідного рівня соціальної і психологічної зрілості,

е) відповідальне ставлення до свого життя та самого себе” [10, С.276].

Всі названі вище критерії і показники спеціалізованої гуманітарної школи як закладу життєвого саморозвитку особистості беруть за основу пріоритетність творчої діяльності особистості, здатної до життєвої самотворчості перед репродуктивною, оскільки одним із засобів досягнення взаєморозуміння є, на думку психолога Е.Фрома, творча діяльність. Спрямовуючи роботу на потребу в пізнанні себе, на збагачення досвіду і вияв інтелектуального рівня, що служить в свою чергу рятівною силою у подоланні труднощів, готуємо дітей до життя, вчимо їх образному мисленню, спонукаємо до нових словесних пошуків, допомагаємо розкрити їх індивідуальність, сприяємо прояву їх таланту, життєвому саморозвитку, зростанню інтелекту, духовної культури, як внутрішньої, так і зовнішньої творчої активності.

самоосвіти, стійкість захоплень, їх відносна незалежність від думки оточуючих.

Недаремно в педагогіці життєвої самотворчості, в індивідуальній педагогічній взаємодії перевага віддається саме таким показникам, як: прийомам творення, зокрема, як особистість стає творчою, чи будь-яка творча людина готова до вирішення життєвих ситуацій, як розвинути її творчий потенціал, який би допоміг знайти правильний шлях в сучасному соціумі.

Таким чином, виходячи з вище сказаних положень, нами і була взята за основу педагогіка життєвої самотворчості. Саме вона, на нашу думку, є актуальною проблемою та потребою сьогодення, системотворчим компонентом діяльності вчителя, його професійної майстерності у творчому освітньо-виховному середовищі спеціалізованої гуманітарної школи, в якій закладено:

1) ставлення і розвиток кожної особистості за індивідуальним планом;

2) гуманістичну сутність педагогічних поглядів, використання загальнолюдських цінностей в навчально-виховному процесі, опору на народні традиції, народну педагогіку;

3) рівність учнів, учителів, створення сприятливих умов для їх діяльності, розвитку, саморозвитку, життєвої самотворчості;

4) удосконалення структури управління навчально-виховним процесом;

5) створення максимальних умов для найповнішого розкриття її здібностей, для її постійного самовдосконалення та саморозвитку.

Від школи як закладу життєвої самотворчості вимагається вчасна і якісна підготовча робота з підростаючим поколінням із питань життєвої самовизначеності, самореалізації, саморозвитку, самовдосконалення. Критеріями і показниками діяльності слугуватимуть: 1) педагогічна діагностика, коригування можливостей та якостей учнів в їх спільній діяльності; 2) єдність сім’ї, школи та суспільного виховання як чинників життєвого саморозвитку, їх гармонія у становленні учнів як особистостей; 3) безперервність навчально-виховного процесу від сімейного до шкільного, від шкільного до вузівського, професійного, тісний зв'язок з дошкільними закладами, професійно-технічними училищами, технікумами, вузами; 4) створення умов для реалізації творчих здібностей педагогічного і учнівського колективів, гуманізація і гуманітаризація навчально-виховного процесу; 5) адаптація дітей, батьків, учителів до нових соціальних умов, які створюються у процесі розвитку школи; 6) розвиток професійної майстерності і культура педагогів; 7) оволодіння новими технологіями навчання – диференційованого навчання за інтересами дітей, індивідуального навчання, розвитку і становлення самодостатньої особистості, її самореалізації; 8) модернізація змісту освіти; 9) створення експериментальних навчальних майданчиків і базових навчально-виховних ліній з метою соціалізації, суспільної зумовленості й суспільної спрямованості навчання і виховання, єдиної цілеспрямованості дослідницько-творчої й громадської діяльності, які допоможуть реалізуватися життєвій самотворчості через реалізацію принципу особистісної значущості діяльності. Адже, за висловом М.Каверіна, єдине, що здатне по-справжньому звеличити будь-яку країну – це її люди, сильні як особистості. Їх потрібно багато і різних. А педагогіка життєвої самотворчості – це щасливе навчання дитини в школі, щоденна радість, увага до її особистості, гідності, величезна повага до неї, вміння бачити в кожному учневі державотворця. Вирішення цих завдань потребують великих зусиль і певного часу. Це вимога життя. Ці проблеми ставить сьогодення, це соціальне замовлення молодої незалежної України, це педагогічне кредо розвиваючої школи.

Література:

1. Приходченко К.І. Організаційно-управлінська основа становлення особистості через розвиток творчих нахилів на уроках гуманітарного циклу // Теоретичні питання культури, освіти та виховання: зб. наук. праць. Вип.XX. – Київ: Вид. центр КДЛУ, 2002. – С.50–56.

2. Гонтаровська Н.Б. Проблема створення освітнього середовища як фактору цілісного розвитку особистості (На матеріалі досліджень у НВК №28 м.Дніпропетровська) // Наша школа. – 2000. – №2–3. – С.240–243.

3. Киян О. Майбутнє очима молодшого школяра // Початкова школа. – 1998. – №11. – С.33–35.

4. Сологуб А.І. Концепція креативної освіти у природничо-науковому ліцеї // Рідна школа. – 2000. – №12. – С.9–19.

5. Приходченко К.І. Комплексний підхід до виховання творчої особистості // Рідна школа. – 1998. – №4. – С.25–27.

6. Абульканова-Славская К.А. Деятельность и психология личности. – М.: Наука, 1980. – 335с.

7. Ананьев Б.Г. О проблемах современного человековедения. – М.: Наука, 1997. – 380с.

8. Федорова Н. Філософія інноваційних закладів освіти // Рідна школа. – 2000. – №12. – С.19–21.

9. Приходченко К.І. Краєзнавство в шкільному компоненті освіти // Регіональний і шкільний компонент змісту загальної середньої освіти: здобутки, проблеми, перспективи: Матеріали другої Всеукр. наук.-практ. конф. Донецьк, 13–14 листопада 1997р. – Київ-Донецьк, 1997. – С.36–37.

10. Антология педагогической мысли Украинской ССР / Сост. И.П.Колесниченко. – М.: Педагогика, 1988. – 635с.

Питання для контролю знань:

1. Чому, на Вашу думку, у контексті цивілізованого виміру XXI століття саме інтелект стане провідною продуктивною силою в розвитку і саморозвитку кожної людини?

2. Прочитайте визначення життєвої самотворчості та прокоментуйте його.

3. Назвіть шляхи формування особистості.

4. Розгляньте рис.1.1 «Особистість, здатна до життєвого саморозвитку» (стор.17). Кожну тезу представте більш об’ємно у вигляді розгорнутої відповіді.

5. Аналогічну роботу проробіть з табл.1.1 «Педагогічна діагностика життєвої самотворчості» (стор.19).

6. Доведіть, що у творчому освітньо-виховному середовищі процес навчання, виховання і розвитку розглядається сучасною педагогічною думкою як цілісна

система.

7. Які критерії і показники ефективної діяльності існують в загальноосвітніх закладах, де створюється творче освітньо-виховне середовище?

Дата добавления: 2018-04-04; просмотров: 752; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

12 3 4 5 6 7 8 9 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!