Тема 5. Напрями еволюції християнства

Христос та християни: доля вчення та церкви.
Засади перетворення на державну релігію.
Запровадження християнства на Русі.
Розкол християнства. Православ’я та католицизм.
Реформація та протестантизм.

1. Для відповіді на перше питання плану треба пояснити відмінність ідей Христа і дій його послідовників, і перш за все – засновників і пізніших діячів християнської церкви. Ідеї Ісуса Христа були не тільки не надто добре осмислені його прибічниками, але вони ще й свідомо спотворювалися на догоду певним політичним та організаційним вигодам, причому це відбувалось іще в I столітті н.е., не кажучи вже про пізніші часи. Тож у цьому питанні треба висвітлити зміни в ідеях, обрядовості та організації християнських громад I - III століть н.е. (сувора дисципліна яких почасти нагадувала сучасні «тоталітарні секти»). Крім джерел, які були запропоновані до минулої теми, дивись про це, зокрема, тут: http://ezotera.ariom.ru/2009/10/23/uchenie.html (відмінність ідей Христа і дій християн);

http://beitaschkenas.de/index.php?option=com_content&view=article&id=290%3A2011-11-30-21-38-47&catid=86%3A2011-11-30-21-28-22&Itemid=161&lang=ru (синагога і єврейські християни);

http://beitaschkenas.de/Lib/Proishojdenie_nashey_veri.pdf (обставини життя перших послідовників Христа);

http://christsocio.info/content/view/679/42/ (соціальні погляди ранньої церкви);

http://outpouring.ru/news/2010-05-15-1616 (танці та застілля на богослужінні ранньої церкви); http://refarmaciya.com/index.php/2009-12-13-16-16-35/2009-12-22-18-42-14/340-2011-11-11-17-11-06 (богослужіння);

http://agedman.ru/svyatoj-pavel,-rannyaya-istoriya-czerkvi-i-osnovyi-xristianskogo-simvolizma (створення Церкви ап. Павлом);

http://www.hristianstvo.in/ru/Early-Christianity; http://agedman.ru/rannyaya-czerkov (організація ранньої церкви);

http://www.uralcoc.ru/library-articles-10-2.html; http://вся-история.рф/istorija-drevnego-mira/73-vozniknovenie-hristianstva-i-rannej-cerkvi.html; http://вся-история.рф/istorija-drevnego-mira/73-vozniknovenie-hristianstva-i-rannej-cerkvi.html; http://www.reformed.org.ua/2/201/3/Gonsalez; http://khazarzar.skeptik.net/books/sventsi1.htm (історія ранньої Церкви);

http://www.liveinternet.ru/users/adamieva/post164045812/; http://www.frateroleg.name/library/menn.htm (розвиток Церкви);

http://www.messcom.org.ua/2010/05/26/7774433/ (іудаїзм і фарисейство ранньої церкви);

http://www.history.vuzlib.org/book_o127.html (Донини А. У истоков христианства)

http://www.rodon.org/hsd/uijrc.htm (Холл С. Учение и жизнь ранней церкви).

2. Для відповіді на друге питання плану можна скористатися будь-яким підручником «Релігієзнавства» або веб-ресурсами, в яких можна познайомитись із ідейними та політичними чинниками, що сприяли перетворенню християнства на державну релігію Римської Імперії. Про це можна прочитати, серед іншого, тут:

http://velsat.net/prevrashhenie.html; http://yourlib.net/content/view/4672/58/; http://ru.wikipedia.org/wiki/Арианство (історія);

http://www.istorya.ru/book/religiarabov/index.php (історія християнства);

http://modernproblems.org.ru/hisrory/127-brinton1.html?start=21 (причини перемоги християнства); http://zhurnal.lib.ru/k/kac_a_s/pobeda.shtml; http://svany.narod.ru/popes/renan/marcus/ch31.htm (інші причини перемоги).

3. Для відповіді на третє питання плану можна скористатися будь-яким підручником «Релігієзнавства» або веб-ресурсами, в яких можна познайомитись із причинами і ходом запровадження християнства на Русі. Треба врахувати, що процес цей був далеко не такий гладкий та однозначний, як його представляє офіційна православна версія. Він розтягнувся на п’ять століть і був спершу підтриманий лише частиною правлячої верхівки, тоді як решта народу прийняла нову релігію тільки в умовах закріпачення і посилення централізації державного управління. Читайте про це, зокрема, тут:

http://statehistory.ru/1392/Arianskaya-versiya-kreshcheniya-Rusi/ (альтернативна теорія причин Хрещення Русі);

http://religio.rags.ru/journal/anthology2/a2_1.pdf; http://www.razumei.ru/files/others/pdf/Gordienko_Kreschenie_Rusi.pdf (теорії);

http://www.ateism.ru/articles/shatsky.htm; http://arnaut-katalan.narod.ru/alexeev1.html (примусовість Хрещення Русі);

http://www.gumer.info/bibliotek_Buks/History/Article/Vas_Rus980.php; http://www.bibliotekar.ru/gumilev-lev/15.htm (вибір віри);

http://ru.wikipedia.org/wiki/Крещение_Руси; http://uk.wikipedia.org/wiki/Хрещення_Русі; http://uk.wikipedia.org/wiki/Християнізація_каганату_Русі.

4. Для відповіді на четверте питання плану можна скористатися будь-яким підручником «Релігієзнавства» або веб-ресурсами, в яких можна познайомитись із розколом християнства та розвитком його окремих напрямів – Православ’я та Католицизму. Прочитати про це можна тут:

http://www.vehi.net/istoriya/general/text.html (схеми по історії християнства); http://www.liveinternet.ru/users/sir_michael/post70022174/ (відмінності між напрямами у християнстві);

http://religion.historic.ru/books/item/f00/s00/z0000004/index.shtml (Лозинський С.Г. Історія папства);

http://www.history.vuzlib.org/book_o078_11.html (Ковальский Я. Папы и папство) ;

http://www.gumer.info/bogoslov_Buks/Relig/radug/index.php (історія християнських церков);

http://ru.wikipedia.org/wiki/Православие_и_католицизм; http://www.verigi.ru/ (про різні напрями);

http://duluman.uath.org/Deshner.html (Дешнер К. Криминальная история христианства);

http://duluman.uath.org/Grekulov.html (Грекулов Е. Православная инквизиция в России).

5. Для відповіді на п’яте питання плану можна скористатися будь-яким підручником «Релігієзнавства» або веб-ресурсами, в яких можна познайомитись із причинами та ходом Реформації, а також особливостями віровчення та організації такого нового напряму християнства як Протестантизм. Потрібно знати також і те, що він складається із незліченої кількості окремих громад і церков, деякі з яких широко відомі (баптисти, англікани, лютерани, єговісти), а інші – ні (до речі, треба знати і причини такого їх розмаїття). Прочитати про це можна тут:

http://www.reformatia.ru/; http://www.evangelie.ru/forum/t22410.html; http://ru.wikipedia.org/wiki/Протестантизм;

http://lib.eparhia-saratov.ru/books/02b/bulgakov/handbook/contents.html (довідник християнських сект);

http://www.vokrugsveta.ru/encyclopedia/index.php?title=%D0%9F%D1%80%D0%BE%D1%82%D0%B5%D1%81%D1%82%D0%B0%D0%BD%D1%82%D1%8B; http://webcenter.ru/~zeleny/protsacr.txt (децентралізація протестантських церков).

Тема 6. Іслам

Історія Мухамеда та ісламу.
Мораль ісламу та його прозелітичні переваги.
Напрями в ісламі (сунізм, шиїзм, ваххабізм, суфізм).

1. Для відповіді на перше питання плану треба коротку історію діяльності Мухамеда як творця віровчення та церковної організації ісламу, а також політичного діяча нової теократичної держави (Арабського Халіфату). Крім того, потрібно знати основні етапи розвитку Арабського Халіфату і перетворення його на велику світову імперію, що простягалася від Індії до Іспанії (адже ця історія невіддільна від історії ісламу). Проте в цьому питанні слід звернути увагу не стільки на військові завоювання, скільки на культурні та наукові здобутки цієї імперії (арабські цифри, алгебра, архітектура, медицина, збереження античної літератури, знищеної у християнській Європі, дамаська сталь, хімія, астрономія тощо). Матеріалу по цьому питанню достатньо, тому важливо лише, щоби джерела, які студент собі обере, були для нього достатньо зрозумілим і він зміг би у своїй відповіді пояснити на прикладах зазначені вище моменти. Див. про це тут:

http://oneislam.ru/?p=4227#more-4227; http://oneislam.ru/?p=1209#more-1209; http://oneislam.ru/?p=2118#more-2118 (Коран і Біблія);

http://www.gumer.info/bogoslov_Buks/Islam/Klim_Koran_index.php; http://ru.wikipedia.org/wiki/Коран (про Коран);

http://www.gumer.info/bogoslov_Buks/Islam/panova/index.php; http://www.gumer.info/bogoslov_Buks/Islam/Grun/index.php;

http://ru.wikipedia.org/wiki/Ислам; http://www.gumer.info/bogoslov_Buks/Islam/Solov/index.php (про Мухамеда та іслам);

http://uchebos.ru/2011-03-09-20-03-32.html; http://www.gumer.info/bogoslov_Buks/Islam/index.php (багато всього про іслам);

http://istor.99k.org/proish1.htm (про парадоксальність цієї імперії та її досягнень);

http://mirasky.h1.ru/islhst/arabhal.htm (завоювання Арабського Халіфату);

http://www.gumer.info/bibliotek_Buks/History/Irvin/index.php (Ирвин Р. Ислам и крестовые походы 1096-1699);

http://www.gumer.info/bibliotek_Buks/Pravo/istrp/26.php (організація держави);

http://www.islamdag.ru/analitika/4246 (про культурні досягнення);

http://www.gumer.info/bogoslov_Buks/Islam/Montgomery_Islam_europe.php (вплив ісламу на Європу).

2. Для відповіді на друге питання плану можна скористатися будь-яким підручником «Релігієзнавства» або веб-ресурсами, в яких можна познайомитись із мораллю ісламу (її назва тут – «шаріат») та його прозелітичні переваги, тобто причини його не військових, а суто релігійних перемог, інакше кажучи – його переваг у здатності навертати у свою віру. Дивись:

http://www.i-r-p.ru/page/stream-library/index-21863.html#_edn2 (дефіцит норм у Корані)

http://ru.wikipedia.org/wiki/Шариат; http://www.gumer.info/bogoslov_Buks/Islam/Article/smirn_musetik.php (мораль ісламу);

http://www.echo.msk.ru/programs/fis/983754-echo/ (податки як знаряддя ісламізації, краще ніж зброя);

http://ru.wikipedia.org/wiki/Принудительное_обращение (прозелітизм в ісламі і християнстві);

http://ruskline.ru/analitika/2011/10/31/ot_prozelitizma_k_sovremennym_polittehnologiyam/ (католицький прозелітизм).

3. Для відповіді на третє питання плану можна скористатися будь-яким підручником «Релігієзнавства» або веб-ресурсами, в яких можна познайомитись із напрямами в ісламі, зокрема такими як сунізм, шиїзм, ваххабізм та суфізм. Про це можна прочитати навіть у словниках, головне, щоби джерело, яке студент собі обере, було для нього достатньо зрозумілим і він зміг би у своїй відповіді пояснити на прикладах особливості кожного із цих напрямів. Дивись про це, зокрема, тут:

http://www.strana-oz.ru/2003/5/osnovnye-napravleniya-i-techeniya-v-islame (історія виникнення напрямів);

http://www.plam.ru/hist/istorija_religii_vostoka/p11.php; http://sy-islam.omkara.ru/raskol.htm (ідейні відмінності напрямів);

http://ru.wikipedia.org/wiki/Исламские_течения; http://www.sociosinfo.ru/socios-975-1.html (напрями, зокрема - радикальні);

http://islam.on.ufanet.ru/pub/encyclopedia/006.religiozno-politicesciye.techeniya.i.secti.html (сучасні напрями).

Тема 7. Формування етносів та міжетнічної толерантності

1. Традиційне суспільство та його модернізація

2. Фази етногенезу

3. Формування політичних націй

4. Основні терміни теми

1. Традиційне суспільство являє собою сукупність підданих суверенного монарха. У ньому піддані різного етнічного походження об'єднуються в певну сукупність по вертикалі і залежать від держави, який уособлює з монархом. Зате громадянське суспільство являє собою сукупність громадян, які формують державу. У суспільстві громадяни різного етнічного походження об'єднуються між собою перш за все по горизонталі, в результаті чого між ними виникають стійки зв'язку. Поєднання етнічного та суспільно-політичного вимірювань в такій нації-державі породжує феномен політичної нації.

Становлення громадянського суспільства і політичної нації відбувається одночасно. Власне, відокремити громадянське суспільство від політичної нації неможливо, адже це різні виміри одного суб'єкта - такої держави-нації, в якій громадяни мають колективний суверенітет.

Аграрне суспільство виникло під впливом першої технічної революції, яку англійський археолог Гордон Чайлд охарактеризував як неолітичну. Головним її змістом був перехід від привласнюючого господарства (полювання, збиральництво, рибальство) до відтворюючого (землеробство, тваринництво, рибництво). Відтворює господарство знаменувало собою появу суспільства. Людина виділилася з тваринного світу, первісна орда поступалася місце родоплемінних колективам.

Найважливішу роль у розвитку людської цивілізації, яка з'явилася під впливом неолітичної революції, зіграло поява приватної власності на природні ресурси та засоби виробництва. У спільнотах з більш розвиненою соціальною структурою почалися державотворчі процеси, внаслідок чого вони отримували перевагу перед іншими в боротьбі за територію з її природними ресурсами. Зрештою неолітична революція ознаменувалася появою письменності і переходом до технологій обробки металів.

Традиційне суспільство було консервативним. Політичні катаклізми не могли перерости в соціально-політичну революцію, тобто перетворити підданих верховного правителя в громадян. Катаклізм міг змінити тільки верховного правителя, але не його підданих.

Щоб перетворитися в громадян, вихідці з усіх соціальних верств мали стати економічно і політично вільними від людини або людей, які перебували на вершині влади. Іншими словами, вони повинні були самі вибирати собі верховного правителя або обмежувати його влада за допомогою законів, обов'язкових для всіх. Отже, вони повинні були бути здатними на революцію - політичну і соціальну.

Влада верховного правителя в традиційному суспільстві випливала з факту володіння головним матеріальним ресурсом – землею. Володар віддавав землю в користування людям, які уособлювали державу і військо (часто разом з селянами, які працювали на цій землі).

Соціальна структура такого суспільства була простою: два привілейовані стани, тобто світські та церковні землевласники користувалися плодами праці третього стану, в яке входили «всі інші». Відповідно сформована на руїнах родоплемінного ладу народність була нескладною за своєю структурою. Тим не менш, вона вже мала три основні ознаки, властивих наступної етнічної спільності - нації: спільність мови, території і духовного життя.

Влада монарха не поширювалося на товарний обмін через те, що будь-яка ринкова угода завжди була вільним дією, в якому беруть участь покупець і продавець. Товарно-грошовими відносинами не можна було володіти, як землею. В міру денатуралізації матеріального виробництва соціальна структура суспільства ускладнювалася.

Разом з ринком з'явився торгово-промисловий клас, який формувався з різних станів традиційного суспільства. Як правило, монарх сприяв його розвитку, забезпечуючи законність і порядок, яких вимагав безликий ринок, щоб мати можливість користуватися грошима - тим ресурсом, без якого його суверенна влада ставала примарною.

На стику Середньовіччя і Нового часу з третього стану («всіх інших») став виділятися соціальна верства, народжений товарно-грошовими відносинами. Структура народності як форми етносу початку ускладнюватися, поки в ній не з'явилася буржуазія, яка була вже не станом традиційного, а класом нового - індустріального суспільства. Разом з буржуазією почав розвиватися робітничий клас.

Друга виробнича революція народжувалася в Англії з 60-х рр. XVIII ст. Вона характеризувалася переходом від мануфактури, тобто заснованого на ручній праці виробництва, до великої машинної індустрії. Аграрне товариство, яке тривало тисячоліттями, в провідних країнах світу в лічені десятиліття переросло під впливом промислової революції в індустріальне суспільство. У ситуації, коли соціально-економічні чинники революціонізували суспільні відносини, народність почала переростати в націю. Стали можливими соціально-політичні революції, які розмивали традиційне суспільство і перетворювали підданих суверенних монархів в громадян.

Визначаючи хронологічну послідовність нації, іспанський філософ Х. Ортега-і-Гассет у роботі «Повстання мас» (1930) висловлювався цілком категорично: «Відносна спільність мови і крові, якої сьогодні пишаються, - це більш пізній результат політичного об'єднання. Отже, не кров і мова створюють національну державу - навпаки, це воно вирівнює складу еритроцитів і артикуляцію звуків. І так було завжди. Вкрай рідко держава збігалося, якщо взагалі співпадало з первинним спільнотою крові і мови».

Отже, іспанський філософ справедливо вважав, що етнічна нація виникає в плавильному тиглі людей різного етносу, які об'єднані однією державною структурою. Висуваючи тезу про багатоетнічному суспільстві, в якому вона формується, він допускав виключення, коли держава утворилася на основі однієї етнічної спільності і лише потім розширювалося, вбираючи в свої кордони інші спільноти.

Історичні джерела дозволяють нам лише в двох випадках простежити розвиток об'єднуються державою багатоетнічних спільнот з самого початку, тобто від родоплемінного ладу. Йдеться про племенах хань і латинів. Плем'я хань створило племінний союз, який переріс в державу, а це держава поглинуло сотні невідомих сучасній етнології народів.

35 століть в плавильному тиглі цієї імперії сформувалася згуртована етнічна нація - китайці (хань), чисельність якої разом з діаспорою в різних країнах (хуацяо) перевищила півтора мільярда людей. Можна згадати і про державу, створеному племінним союзом латинов, яке розповсюдило свої межі на все Середземномор'я, а після розпаду Римської імперії дало життя багатьом народам романської мовної групи.

Однак, іспанський філософ розглядав багатоетнічне населення даної держави поза часом і простором. Зрозуміло, що держава можна розглядати як плавильний тигель, в якому величезна кількість етнічних спільнот нижчого типу перетворюється в народність, яка характеризується спільністю мови і духовного життя, тобто культури і в переважній більшості випадків - релігії (спільність території забезпечується самим існуванням держави). Однак лише перехід традиційного суспільства в індустріальне забезпечує докорінну зміну характеру держави, веде до появи громадянського суспільства, а вже звідси народжується новий вид етносу - політична нація.

З народженням громадянського суспільства і політичної нації етнічна нація не зникає. Навпаки, вона стає основною інтегральною частиною нації політичної. Почуття приналежності до етносу предків, як уже підкреслювалося, є одним з найглибших у людини. Разом з тим громадяни наділені почуттям патріотизму, тобто відданості своїй країні і її багатонаціональному населенню.

Перевага одного з цих двох почуттів визначає силу чи слабкість держави, яке територіально об'єднує населення. Повна відсутність або жалюгідне існування громадянського суспільства в країнах, де перемагає диктаторський режим, заважає їх багатонаціональному населенню гуртуватися в політичну націю. Поява нових держав, які сформувалися в імперіях, що розпалися і розвиваються за демократичним сценарієм, обумовлює початок розвитку в них громадянського суспільства і політичної нації. Однак ці процеси не лише ця хвилина. Формування політичної нації вимагає тривалого часу.

Надійним критерієм у визначенні ступеня переростання етнічної нації в політичну є судження кожного окремо взятої людини про те, ким він себе перш за все вважає - громадянином своєї держави, представником власної етнічної нації, жителем регіону, в якому живе і т. п.[7]

2. Л. Гумільов пояснює процеси етногенезу, виділяючи наступні фази:

• підйому (фаза інтенсивного росту пасіонарного напруги, наступного за пассіонарним поштовхом, коли різко зростають всі види активності, відбувається демографічний вибух, формуються соціальні інститути);

• акматичну (коли пасіонарна напруга досягає вищих для даної системи значень, що супроводжується появою нової домінанти у пасіонаріїв: не перемога етносу як цілого, а максимальна реалізація себе як особистості);

• фазу надлому, що виражається в різкому зниженні пасіонарного напруги, розкол етнічного поля, гострих конфліктах всередині системи, збільшенні числа субпасіонаріїв;

• інерційну (характеризується зміцненням державної влади, інтенсивним накопиченням матеріальних та культурних цінностей, активним перетворенням вміщує ландшафту, значним обсягом творчої роботи;

• фазу обскурації, коли пасіонарна напруга спадає до рівня нижче гомеостатичного, в результаті чого етнічна система може стати легкою здобиччю більш пасіонарних сусідів. Ця фаза передує загибелі етносу або переходу його в стан етнічного гомеостазу.

3. Найважливіша роль у формуванні більшості націй належить державі. Спільно з інститутами громадянського суспільства, за допомогою систем масових комунікацій та загальнонаціональної системи освіти воно цілеспрямовано формує у людей уявний образ «Батьківщини-Нації» («Італії», «Франції» тощо) та їх «громадянську свідомість», яка має домінувати над більш древніми расовими та етнічними ідентичностями. Тому варто розібратись: чим відрізняються «нації» від «етносів» і яким чином формувалися нації та національні держави в Європі? Очевидно, що відповідь на друге питання в значній мірі залежить від того, як ми відповімо на перше. І ось тут ми потрапляємо в концептуальний капкан: теоретично відрізнити нації від етносів майже неможливо.

Ні спільність антропометричних характеристик і мови, ні спільність території і економічного життя, ні загальні культура, самоназва і самосвідомість, що зв'язують людей в одне антропосоціокультурне ціле, не дозволяють зробити це з необхідною впевненістю. Лише наявність власної держави або прагнення його знайти («націоналізм») є те, що емпірично (у громадській думці) дійсно відрізняє нації від етносів, - за всіма іншими ознаками вони збігаються.

Виходить, що «нація» - категорія умовна (конвенціональна). Констатація цієї обставини дозволила ще в 1964 році британському суспільствознавцю Ернесту Геллнеру заявити, що «нації – це винахід націоналістів», завдяки якому вони проводять в життя свої політичні ідеї. Значною мірою це дійсно так. Нація – мета будь-якого націоналізму, а націоналізм – засіб формування, розвитку і експансії націй. Після виходу книги К. Дойча «Зростання націй» (1964), роботи Е. Д. Сміта «Теорії націоналізму» (1971), монографії Е. Геллнера «Нації та націоналізм» (1983), книги Б. Андерсона «Уявні спільноти» (2001) і збірника статей під редакцією Еріка Хобсбаума і Теренса Рейнджера «Винахід традиції» (1983) це положення стало максимою для більшості фахівців. Надалі принцип усвідомленого політичного й соціокультурного конструювання основних європейських націй, грунтовно підкріплений аналізом історії становлення «національних держав» в Західній, Центральній і Східній Європі, отримав розгорнуте теоретичне обгрунтування в роботах Дж. Брой, М. Манна, Ч. Тілі, М. Шадсона, М. Хроха, Е. Хобсбаума і деяких інших дослідників. Якщо узагальнити і підсумувати їх висновки, ми отримаємо таку картину процесу утворення націй і національних держав в Європі XVIII-XIX століть.

Незалежно від того, чи розуміємо ми «нації» як переважно антропосоціокультурні або як політичні (громадянські) спільноти, їх формування було пов'язано зі становленням і розвитком громадянського суспільства і європейського капіталізму XVIII-XIX століть. Мотором останнього була прискорена модернізація всіх сфер життя європейських країн, а наслідком – розвиток ринкових відносин, науки, техніки і виникнення європейського раціоналізму. Однак провідним фактором в інтеграції етнічно, конфесійно, культурно і лінгвістично різнорідних груп людей в якесь щодо гомогенне ціле (націю) виявлялося нове, сучасне, держава, «бюрократична машина» якого успішно «перемелювала» численні етноси, століттями жили на території європейських країн.

Зсув вектора культурної самоідентифікації з етнічної площини в площину національну було пов'язано зі змінами в області мови, характеру інформаційних зв'язків і освіти. Так, поширення в Європі «друкованих мов» в формі світських книг і газет заклало основу «національної свідомості». Перш за все були створені уніфіковані поля обміну та комунікацій – менш великі, ніж на латині, але ширші, ніж на розмовних діалектах. Адже середньовічна людина навіть не міг уявити собі таку надетнічну спільність, як «нація». Його погляди на навколишній світ і сприйняття цього світу були принципово обмежені тотальним місництвом (вокалізмом) способу життя такої людини і розмовною мовою, словниковий запас якої формувався в межах етнічно обмеженого кола спілкування.

Але масове поширення в XV-XVI століттях технологій друкування книг і газет радикально змінило усвідомлення і сприйняття світу, зробивши психологічно прийнятним такий феномен, як «нація». Люди, які вживали різні форми французьких, англійських та іспанських діалектів і не розуміли один одного в розмові, тепер стали розуміти – завдяки друкарству та паперу. Ці читачі, пов'язані спільною друкованою мовою, утворили в своєму світському житті зародок «національно уявного суспільства» - «нації», попутно змінивши уявлення європейців про час.

«Роман і газета, - пише Б. Андерсон, - були тими формами, які забезпечували технічні засоби для виникнення уявних спільнот типу нації. Дії персонажів роману відбуваються в одному часі, що фіксується годинником і календарем, але при цьому персонажі можуть абсолютно нічого не знати один про одного. В цьому новизна такого уявного світу, створюваного автором в умах читачів. Дійсно, зазначена Андерсоном коаліція протестантизму та «друкарського капіталізму», який використав дешеві масові видання, швидко створила велику читаючу публіку, що включала також купців і жінок, не обізнаних, як правило, у латині, і водночас мобілізувала її для політико-релігійних цілей.

Крім цього вона принципово змінила мовну ситуацію. В Європі та інших частинах світу в додрукарський період різноманіття розмовних діалектів було величезним. Але різноманітні діалекти піддавалися злиттю в механічно відтвореній «друкованій мові», придатній для поширення за допомогою ринку. Якщо друковані та адміністративні мови стандартизували основний спосіб масової комунікації, то розвиток загальнонаціональних систем освіти в XVIII-XX століттях стандартизував культуру як провідний спосіб національної інтеграції. Поширюючись по схемі «центр – периферія», загальна для всіх «висока культура», створена літераторами, художниками та вченими домінуючого етносу, крок за кроком охоплювала всю територію країн Західної Європи, поступово перетворюючи їх поліетнічне мульти-культурне населення (гасконців, бретонців, валлійців, п’ємонтців і т.д.) в якесь культурно гомогенне ціле – людей, що належать до однієї «нації». Цей процес тривав не одне століття, вимагаючи постійних зусиль і контролю держави, яка часто використовувала репресії.

Освічені в результаті численних воєн держави Західної Європи являли собою новий тип держави, одне з найважливіших завдань якого полягало в легітимному примусі до національної єдності: в'язниця, сокира та гільйотина використовувалися в XVIII столітті як важливі засоби національної інтеграції. Але по-справжньому держава взяла на себе роль «вихователя нації» лише в XIX столітті, коли масова і світська початкова освіта стала нормою в більшості західноєвропейських країн. Вражаючим прикладом цього є «зфранцуження» іншокультурних провінцій у Франції. Ще в 1789 році половина населення Франції зовсім не говорила по-французьки. У 1863 році приблизно п'ята частина французів не мала тією мовою, яка офіційно визнавався французьким, а для багатьох школярів вивчення французької було рівнозначно вивченню другої мови. Звіт про становище в Бретані в 1880 році містив рекомендацію про «зфранцуження» півострова шляхом створення мережі шкіл. Вони повинні були по-справжньому об'єднати півострів з іншою Францією і завершити історичний процес анексії, який завжди був готовий припинитися.

З різним ступенем інтенсивності аналогічні процеси акультурації, важливими факторами інтенсифікації яких були спочатку друковані ЗМІ, а потім радіо і телебачення, відбувалися в бісмаркської Німеччини, царської Росії, а пізніше і в Радянському Союзі. Але ні в дореволюційній Росії, ні в СРСР процес націотворення не був завершений – головним чином через імперських амбіцій і непослідовності державних дій.

4. Основні терміни теми «Формування етносів. Міжетнічна толерантність»:

Народ – це та частина суспільства, яка пишається своєю приналежністю до даної країни і намагається бути їй корисною, не прагнучи влади. Це люди, які всупереч національним та ідейно-релігійним відмінностям і різному рівню життя реалізують єдину політичну культуру суспільства.

Народ і, зокрема, його політична культура об’єктивно визначають рамки легітимності влади у своїй країні, і саме тому виступають базовим, системоутворюючим елементом політичної системи.

Політична культура – це система традицій поведінки народу щодо влади і влади щодо народу. Вона не вимірюється рівнем освіти і знань і не виявляється у ввічливості, «культурності» або «духовності», а скоріше є синонімом ментальності чи «національного характеру» і, як і вони, не змінюється впродовж сотень літ.

Типи політичної культури (за Г.Алмондом та С.Вербою): а) патріархальна – традиція сприймати владу як «батька», від якого люди очікують вирішення усіх своїх проблем (навіть тих, які б мали вирішувати самі) і за це дозволяють йому бути жорстоким та несправедливим; б) підданицька – традиція сприймати владу як «вождя», що має «підняти» усіх на силову боротьбу із ворогом (досягти високої політичної мобілізованості мас), «винуватим» у головних проблемах суспільства; в) активістська – традиція сприймати владу як «партнера», який має точно виконувати свої договірні обов’язки і якому не пробачається жодне відхилення від юридичних норм і традиційних функцій (переважає активність у вирішенні індивідуальних проблем).

Політична соціалізація – процес несвідомого засвоєння політичної культури через наслідування поведінки тієї групи, яку людина вважає «своєю». Якщо політична культура суспільства не є фрагментованою, то копіюючи традиції свого оточення, людина засвоює водночас цінності, переконання, критерії легітимності та манеру поведінки щодо влади усього народу.

Політична ідеологія – система міфів, що ілюструють схвалювану і зневажувану у даній країні політичну поведінку. Складається із художньо перероблених історій про «героїв» і «антигероїв», що формують політичну свідомість суспільства, тобто настроюють його на певне емоційне ставлення до важливих для даної ідеології явищ, і тим створюють масові переконання (майже релігійну віру) і безкорисливу діяльність мас на благо суспільства і режиму.

Завдання політичної ідеології: а) підвищити легітимність влади шляхом заспокоєння і переконання людей у тому, що влада веде країну у вірному напрямку і тому старанна праця і виконавська дисципліна обов’язково окупляться у майбутньому, - або підвищити легітимність опозиції шляхом переконання у прямо протилежному і заклику людей до політичної мобілізації і радикальних змін (останній варіант ідеології називається утопією); б) згуртувати суспільство навколо перспективних політичних цілей та ідеалів (проводячи задля цього періодичне «розігрівання віри» шляхом емоційних пропагандистських кампаній); в) посилити політичну однорідність суспільства, роблячи поведінку людей схожою і зрозумілою.

Конструктивність ідеології – це міра переважання у ній закликів до старанної праці і виконавської дисципліни (конструктивність) або до політичної непокори, мобілізації та радикальних змін (деструктивність). Впливовість ідеологіївизначається кількістю її прихильників у суспільстві та силою їх віри в неї, а отже і готовністю безкоштовно та самовіддано діяти заради її ідеалів.

Нація– це історично особлива сукупність людей, яку об’єднує (1) ринкова економічна система (адже нація виникає лише при переході до капіталізму), (2) ефективно діючий державний апарат, (3) єдина політична культура (а якщо це багатонаціональна країна і політичні культури окремих націй не збігаються навіть за типом, то у них мають виробитись якісь спільні політичні традиції та терпимість до особливих традицій кожної), а також (4) національна гордість, що створюється завдяки національній ідеології (причому «національної» в сенсі «політичної нації», тобто ідеології, що об’єднує всі народи даної країни, стимулюючи їх віру у спільне світле майбутнє, у велике і спільне минуле і у сучасне, яким можна пишатися).

Націоналізм – це ідеологія і політика, скерована на відстоювання інтересів окремої нації у багатонаціональній країні або окремої країни у міжнародних відносинах. Ця ідеологія і політика є абсолютно природньою на першому етапі формування нації, тобто на етапі її самовизначення, відмежування від інших і створення своєї держави і культури. Цей етап співпадає із часом розпаду феодалізму (що у більшості країн Європи відбувалось у XVI-XVIII століттях), однак у XX сторіччі, із початком процесів глобалізації, потреба у націоналізмі відпала, оскільки на другому етапі формування нації, етапі міжнаціонального зближення і культурного взаємозбагачення він суперечить потребам розвитку власної нації і держави. Втім, і зараз ця ідеологія і політика не може вважатись анахронізмом, адже забути про національні інтереси і цілковито покластися на своїх міжнародних друзів було би згубним для будь-якої країни.

Види національної політики: а)націоналізм, котрий на практиці означає надання переваг одній нації перед іншими (причім у крайній формі може виявлятись і у дискримінації або геноциді), але здебільшого має форму сепаратизму, тобто намагання відокремити від багатонаціональної країни територію компактного проживання (або історичну область) даної національної меншини; б)шовінізм, тобто «великодержавна» політика фактичного підпорядкування собі інших країн під приводом турботи про них із боку «старшого брата»; в)інтернаціоналізм, тобто політика знищення національних відмінностей під приводом «міжнародної солідарності трудящих» у боротьбі проти класового ворога; г)расизм, тобто політика узаконеного підкорення усіх представників іншої раси або нації під приводом їх «неповноцінності»; д)сегрегація, тобто юридично узаконена політика часткової дискримінації представників іншої раси (недопущення їх до певних закладів, обмеження при прийомі; мав місце у США до кінця 1960-х років); е)апартеїд, тобто юридично узаконена політика географічно роздільного проживання різних рас (в ПАР до 1985 року «чорношкірі» мали право жити лише у спеціальних гетто – «бантустанах», але не в містах); є)геноцид, політика цілеспрямованого, систематичного знищення представників якоїсь раси або нації (не обов’язково офіційно визнана владою).

Види міжнаціональних відносин: а)асиміляція – культурна експансія, підтримана політикою знищення або дискредитації носіїв культури національних меншин (наприклад, русифікація багатьох республік СРСР); б)ізоляція – намагання звести до мінімуму культурний обмін між націями; в)конфлікт – відкрита, в тому числі збройна боротьба між представниками різних націй, що виникає при накопиченні економічних проблем, які не вирішуються державою і використовуються політиками-екстремістами (що працюють під гаслами утопічних та націоналістичних ідей) для збільшення свого впливу на людей із популістсько-протестною свідомістю і скерування народного незадоволення в русло міжнаціональної ворожнечі; г)екологізація міжнаціональних відносин, тобто досягнення не лише порозуміння або толерантності у взаємному ставленні різних націй, але й знаходження певної «екологічної ніші» для культурних особливостей кожної з них у соціальній системі країни. процес трансформації

Масовизація суспільства– результат розпаду традиційних спільнот (аристократичні клани, ремісницькі цеха й селянські громади) феодального суспільства в ході індустріалізації та урбанізації, а також об’єднання цих, «атомізованих» індивідів (люмпен-пролетаріїв, маргіналів) у тимчасові, аморфні утворення, схожі на юрбу і підпорядковані її законам, зокрема законам несвідомого наслідування й емоційного зараження та підкорення найбільш галасливим, радикальним лідерам-вождям (чому посприяв розвиток засобів масової інформації та пропаганди і використання їх тоталітарними режимами).

Політична свідомість (на її масовому, буденному рівні) – це нетривка, здебільшого, сукупність емоційних оцінок і стереотипних уявлень щодо влади, її дій і законів, яка, з одного боку, базується на типових для даної політичної культури масових настроях, а з іншого боку – підпорядковується впливу домінуючої на даний момент політичної ідеології.

За ставленням до держави можна розрізняти три типи політичної свідомості: етатистський тип, - що базується на вірі в необхідність активного контролю держави за суспільними процесами; ліберальний тип, схильний вірити у необхідність якнайменшого контролю держави за суспільними процесами; анархістський тип, для якого характерна віра в переваги бездержавного регулювання суспільних процесів. За прихильністю мас до тих або інших методів політичного управління можна виділити демократичний, авторитарний і тоталітарний типи політичної свідомості (дивись відповідні політичні режими). А в залежності від ставлення різних груп населення до суспільних змін політична свідомість може бути консервативною (орієнтованою на збереження наявних суспільних порядків через страх перед змінами), радикальною (орієнтованою на докорінні й швидкі перетворення), реформістською (орієнтованою на здійснення планомірних, поступових соціальних змін).

За ступенем нереалістичності уявлень можна виокремити утопічну свідомість (схильну вірити пафосним, ідеалістичним обіцянкам подолати усі проблеми за допомогою найпростіших рішень, яка формується, здебільшого, через безнадійність реальної ситуації) та популістську свідомість (зосередженість мас на найпримітивніших бажаннях і потребах і схильність вірити політикам, що потурають їм, проголошуючи їх своєю вищою метою; це, фактично, прагнення бути жертвою обману, яка породжується надто палким бажанням помститись вигаданим «винуватцям» їхніх лих або забрати у них багатства і поділити серед усіх «скривджених). За ступенем політичної активності можна виділити протестну свідомість (схильність мас звинувачувати владу у всіх своїх негараздах, певна ворожість і недовіра до неї та готовність протестувати проти будь-якого, навіть правильного її кроку, що є ознакою низької легітимності влади та кризи довіри до неї – принаймні у якоїсь частини населення), конфронтаційну свідомість (що за кожною проблемою схильна шукати ворогів, а не причини, що близько до так званої конспірології і не дозволяє насправді щось змінити, а тому вся енергія цих звинувачень «уходить в гудок», а не в реальний поступ) та екстремістську свідомість (що є крайньою формою радикалізму, яка керується принципом «чим гірше, тим краще» і виявляється нерідко у тероризмі). Неважко помітити, що самостійна політична активність мас є, як правило, неконструктивною, - і, навпаки, руйнівною, - і мало ефективною за практичними результатами для тих самих мас.

Відомий у різних формах (зокрема і у вигляді т.зв. «царистських ілюзій») вождізм– це також тип політичної свідомості, що являє собою схильність вірити не стільки в ідеї, цілі або засоби їх досягнення, скільки у конкретну особистість, в лідера, що виведе дану спільноту із кризи. Сила цих ілюзій така, що після гіркого розчарування в одному ватажку, люди із вождістською свідомістю миттєво скеровують свою несамовиту відданість на іншого «спасителя». Близьким до вождізму є патерналізм, тобто схильність мас пасивно очікувати допомоги від держави і конкретних керівників при повній невірі у можливість добитись чогось власними силами. Патерналізм виявляється у готовності терпіти будь-яке беззаконня або зловживання з боку влади, якщо вона проводить активну соціальну політику, тобто допомагає бідним і хворим, захищає їх відросту цін тощо.

Нарешті, егалітаризм – це схильність мас вимагати майнової рівності усіх членів суспільства. Таке вирівнювання може бути лише насильницьким, а тому носії цієї свідомості стають зазвичай вельми агресивними й нетерпимими, схильними до вождізму та радикалізму. Патерналізм та егалітаризм беруть свій початок в общинній свідомості феодального суспільства і найбільш активно і масово проявляються на етапі переходу до капіталізму, коли ринок та демократія іще не сформувались, але потім вони майже повністю зникають. Втім, можливі й більш дрібні класифікації політичної свідомості – за прихильністю до різних політичних партій та ідеологічних рухів: пацифістська, антиглобалістська, екологічна, соціалістична, націоналістична, ісламістська тощо). Можна, мабуть, стверджувати, що в Україні, і не лише у нас останнім часом виник особливий тип корпоративної (кланової) політичної свідомості, схильної до безумовної взаємодопомоги (навіть у протизаконних діяннях), до кругової поруки і вирішення всіх питань «по знайомству» і «блату», в якій вищою цінністю є відданість своєму клану і незраджування «своїх», навіть якщо вони напевно неправі.

Тема 8. Нові культи

Деструктивні культи та тоталітарні секти (Мормони, Єговісти, Саєнтологія, “Біле братство”, харизматики, орієнталісти, культи Крайона, П.Іванова, Г.Грабового, Анастасії, О.Асауляк, психокульти Рейкі, М.Норбекова, комерційні культи).
Цілі та методи насадження фанатизму.

4. Для відповіді на перше питання плану варто скористатися спеціальною літературою або веб-ресурсами, в яких можна познайомитись із тим, що таке деструктивні культи та тоталітарні секти, а також із конкретними їх представниками, зокрема такими, як Мормони, Єговісти, Саєнтологи (Л.Р.Хаббард), «Біле братство» (М.Цвигун), харизматики, орієнталісти, ченнелінг (зокрема, Крайон), культи П.Іванова, Г.Грабового, Ананстасії (О.Гузь), О.Асауляк («Школи духовних подвижників»), психокульти Рейкі, М.Норбекова та комерційні культи (бізнес-секти). Не обов’язково знати все, але треба розуміти у найзагальніших рисах, що це за культи. Дивись про них тут:

http://psyberlink.flogiston.ru/internet/bits/dk.htm; http://ru.wikipedia.org/wiki/Деструктивный_культ (багато про культи взагалі);

http://psyfactor.org/sekta9.htm; http://pravbeseda.ru/library/index.php?page=book&id=931 (види культів і сект);

http://www.sektam.net/forum/index.php?showforum=5; http://www.sektoved.ru/; http://religio.rags.ru/religios/6.php (огляд культів);

http://www.otechestvo.org.ua/main/20069/2111.htm; http://www.polit.ru/article/2009/09/28/religiya/ (історія культів і сект);

http://www.sektoved.ru/articles.php?art_id=16; http://www.k-istine.ru/psychocults/psychocults.htm; http://ru.wikipedia.org/wiki/Психокульт;

http://www.k-istine.ru/sects/raiky/raiky_kulikov.htm (психокульт Рейкі); http://rusk.ru/st.php?idar=110039 (педагогічні секти);

http://www.k-istine.ru/mlm/mlm.htm (про бізнес-секти); http://www.scorcher.ru/mist/sects/8.php (медичні секти);

http://waytosoul.ru/node/7134; http://oko-planet.su/phenomen/phenomendiscussions/18178-biznes-na-yere-vodoleya.html (Крайон);

http://ru.wikipedia.org/wiki/Грабовой,_Григорий_Петрович; http://missia.od.ua/164-pravda-ob-uchenii-olgi-asauljak..html (О.Асауляк);

http://wyksa.ru/gorod/hrchud/anas/ (Анастасії); http://sectam.net/index.php?option=com_content&task=view&id=58&Itemid=2 (ДЕІР);

http://www.sektainfo.ru/allsects%20analit.htm; http://www.scorcher.ru/idea_gallery/idea_gallery.php (перелік сект і шахраїв);

http://www.iriney.ru/sects/50/news120.htm (довідник сект); http://drugoe.us/articles/34-religion-and-society/8178-sectanty (лідери);

http://www.dionis0.narod.ru/download/Harizm.htm; http://ru.wikipedia.org/wiki/Харизматическое_движение;

http://www.eresi.net/analiz-charizmaticheskogo-dvizheniya/; http://www.zarodinu.org.ua/page/434 (Харизматики в Україні);

http://www.liveinternet.ru/users/nianfora_n/post203984078/; http://www.zip.org.ua/talent/pr.htm (Харизматики в Україні);

http://www.iriney.ru/links/sites/rahmanov/www.entheta.ru/public/time.html (про Саєнтологію);

http://lib.rus.ec/b/117388; http://www.evangelie.ru/forum/t117059.html; http://ukrsekta.info/static/deathcult.html; http://ukrsekta.info/2009/08/22/dzhejjms_dzh_bojjl_sektyubijjcy.html; http://iriney.ru/sects/killers/index.htm (секти-вбивці).

5. Для відповіді на друге питання плану варто скористатися спеціальною літературою або веб-ресурсами, в яких можна познайомитись із цілями та методами насадження фанатизму. Прочитати про це можна, серед іншого, тут:

http://psyfactor.org/lib/reladdict2.htm (Старшенбаум В. Религиозный фанатизм: описание, терапия);

http://www.islam.ru/content/nauka/fanatizm_razbor_ponaytiya_kriterii_ocenki; http://www.oicos.narod.ru/fanatizm.html; http://www.islam.ru/content/nauka/psihologicheskie_predposilki_razvitiya_religioznogo_fanatizma (причини і прояви фанатизму)

http://evolkov.net/cults/books/Lifton.R/Lifton.R.Thought.reform.psychol.totalism.content.html#_Toc29877586 (методи культів); http://www.sektoved.ru/; http://www.e-reading-lib.org/book.php?book=34431; http://iriney.ru/sects/commerc/001.htm (методи);

http://awake.kiev.ua/soc/xinao.htm; http://www.aquarun.ru/psih/ks/ks9.html (контроль свідомості та «промивання мізків»);

http://psyfactor.org/lybr8.htm; http://ariom.ru/wiki/N'juJejjdzh; http://www.k-istine.ru/sects/new_age/new_age_steffon.htm (багато статей);

http://www.psychiatry.ua/books/religion/paper32.htm; http://www.antisectik.narod.ru/mat/destr_cult/destroy.htm (методи);

http://ru.wikipedia.org/wiki/Нью_Эйдж (нові культи); http://ru.wikipedia.org/wiki/Культ_карго (дивні культи);

http://humanism.al.ru/ru/articles.phtml?num=000094; http://ssop.kspu.ru/book_medvedev.htm; http://ru.wikipedia.org/wiki/Псевдонаука.

[1] Див.: Опитувальник комунікативної толерантності В.В. Бойка // http://psycabi.net/testy/83-test-kommunikativnoj-tolerantnosti-v-v-bojko; онлайн-тест: http://psytests.org/boyko/tolerance.html

[2] Кон И. Психология предрассудка. О социально-психологических корнях этнических предубеждений // https://scepsis.net/library/id_887.html

[3] Див. про поспішні узагальнення: http://www.bibliotekar.ru/logika-2/127.htm

[4] Для цього Д. Борланд-молодший запропонував заборонити всі форми й аналоги слів «бути» і «є», щоби позбутися мислення, яке звеличує приємних нам людей і «демонізує» неприємних, - тобто замість твердження «Саша – веселий» слід казати «Саша поводить себе як весела людина (часто, іноді, в конкретних умовах)», а закид «Ігор – зрадник» замінити на «В моєму нинішньому стані мені здається, що цей вчинок Ігоря був зрадою наших домовленостей (або – невиражених очікувань)».

[5] Див.: Уилсон А. Квантовая психология. Гл.13. - Режим доступу: http://www.wanderer.org.ua/book/psy/quantum/quantum.htm

[6] Це називається «розмовний рефреймінг». Див. про це: http://trenings.ru/materialy/stati/664-statya-razgovornyj-refrejming.html

[7] Див. про це: Кульчицкий С. Закономерности формирования украинской политической нации. Часть 1. – Режим доступу: http://argumentua.com/stati/stanislav-kulchitskii-zakonomernosti-formirovaniya-ukrainskoi-politicheskoi-natsii-chast-1; Народы и Нации (традиционалистский подход). – Режим доступу: http://www.gumilev-center.ru/narody-i-nacii-tradicionalistskijj-podkhod/#_ftn6; Семёнов Ю. Общество, этнос, нация. – Режим доступу: http://scepsis.net/library/id_1074.html; Зарождение и формирование европейских наций по Хосе Ортегу-и-Гассету. – Режим доступу: http://vikent.ru/enc/5017/

Дата добавления: 2018-02-28; просмотров: 261; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 1 2 3 45

Мы поможем в написании ваших работ!