Політичні партії і партійні системи. небельних і екзотичних місцях за рахунок зацікавлених осіб чи організацій тощо

55

небельних і екзотичних місцях за рахунок зацікавлених осіб чи організацій тощо.

Лобізм зародився на початку XX ст. у США. Він довгий час залишався специфічним інститутом політичної системи цієї краї­ни. Сьогодні лобістські «групи тиску» діють у всіх розвинених країнах як усередині центрів влади, так і поза ними.

Інтернаціоналізація діяльності промислових і банківських угруповань, кількісне зростання ТНК зумовили посилення впли­ву лобістів на зовнішню політику держав, на міжнародні відноси­ни. А розширення масштабів діяльності лобістів спричинило ство­рення лобістських організацій, що спеціалізуються у тій чи іншій сфері. Такі організації діють професійно за замовленням.

Лобістський професіоналізм, вільна орієнтація лобістів у пи­таннях юриспруденції, зв’язки з ключовими фігурами законодав­чої влади, управління і суду коштують вельми дорого. Інколи ло­бісти користуються і недозволеними методами тиску на депутатів, міністрів, спікерів палат, лідерів партійних фракцій, застосовую­чи погрози, шантаж, підкуп, провокації. Це призвело до того, що багато держав встановили правове регулювання діяльності лобістів. Так, згідно з прийнятим у 1976 р. у США федеральним законом про регулювання лобізму, особи й організації лобістів зобов’язані реєструватися у клерка Палати представників і сек­ретаря Сенату і подавати їм відомості про те, на кого вони працю­ють, які цілі переслідують їх клієнти і яких витрат зазнають для проведення лобістських заходів. До кінця 1995 р. у Конгресі США було зареєстровано 32 тис. лобістів. Лобізм практикують не тільки підприємницькі організації, партії, великі фірми і корпорації. До послуг лобістів вдаються і багато інших організацій, проте, за будь-якими показниками лобістської роботи панівне становище посідає великий бізнес. Найбільш сильним і впливовим є лобі ВПК. На міжнародному рівні лідирує японське і сіоністське лобі.

Розділ 6 Політичний режим

Поняття політичного режиму

Учення про політичний режим посідає надзвичайно важливе місце в системі державознавства. Воно сполучає і об’єднує у собі характеристики соціальної сутності держави та її політичної фор­ми. Ось чому поняття «політичний режим» є досить складним і вельми значущим для визначення сучасної держави.

Під політичним режимом слід розуміти особливості політич­ного панування певних соціальних сил, що здійснюється правля­чими угрупованнями, які з допомогою спеціальних методів, за­собів та заходів безпосередньо управляють державою.

У навчальних і наукових виданнях породжують заперечення поширені погляди на політичний режим тільки як на один (по­ряд з формою правління і формою державного устрою) з елементів форми держави; на його характеристику виключно як на сукуп­ність методів, форм і засобів здійснення політичної влади, не тор­каючись її соціальної основи; на протиставлення політичного ре­жиму державному.

Щоб детермінувати характер державного режиму в окремих країнах, користуються різноманітними термінами. Йдеться про режими: конституційно-демократичний і одноособової влади, ліберальний і поліцейський, монархічний і республіканський, парламентський і диктаторський, дво- і багатопартійний, тоталі­тарний і режим законності, теократичний і військової диктатури, верховенства права і расистський. Така різноманітність пов’яза­на з тим, що в певних країнах режими відрізняються один від од­ного за численними ознаками. До них належать: методи впливу державної влади на економічні, міжкласові, міжнаціональні, міжконфесійні, ідеологічні відносини; ступінь державної захище­ності особи; характер соціальної бази державної влади; станови­ще законності; ступінь централізації або децентралізації і в ціло­му характер організації влади; характер партійного спектра і роль партій, взаємодії держави з правом, державного управління і дер­жавного устрою тощо.

Політичний режим

57

Політичний режим, по-перше, не може розглядатися як відок­ремлений елемент форми держави, він має значно ширший зміст. Методи, які застосовуються пануючими соціальними угрупован­нями, містять встановлення певних форм правління та держав­ного устрою, щоб полегшити здійснення державних завдань. Зга­даним методам властиві особливості політичного режиму в кон­кретних країнах. Так, безумовно, існують відмінності у політичних режимах за умов президентської і парламентарної республіки, конституційної та абсолютної монархії, унітарної та федератив­ної держави. Звідси випливає висновок, що слід погодитися з тими, хто розглядає політичний режим не як елемент форми дер­жави, а, навпаки, вбачає у формі держави складову частину полі­тичного режиму.

По-друге, поняття «політичний режим» узагалі виходить за межі особливостей методів і засобів здійснення влади і поняття «форма держави» в цілому, тому що має більш глибокий зміст, оскільки характеризується, крім застосованих державною владою засобів, ще й тим, які соціальні групи або прошарки опинилися при владі. Від того, на яку соціальну базу безпосередньо спирається і в чиїх інтересах діє державна влада, залежать методи її здійснення. Це стосується тих, хто безпосередньо (політичне угруповання, партія, суспільний прошарок, особа, колегія) здійснює державну владу.

Методи здійснення державної влади, що разом з її соціальною базою становлять основу характеристики політичного режиму, досить різноманітні. Більшість їх використовується у діяльності держави сукупно, окремі можуть превалювати. До методів здійснення державної влади належать організаційна і виховна робота, застосування примусу (силового тиску), пряме насиль­ство (у тому числі зовнішня агресія), заохочення, переконання, соціальна демагогія. Держава може спиратися на методи парла­ментської боротьби, впливати на громадську думку через засоби масової інформації, встановлювати режим терору, використову­вати набір політичних прав і свобод людини тощо. Державні ме­тоди можуть бути законними (конституційними), незаконними, загальновизнаними (звичайними) і надзвичайними.

На характер політичного режиму суттєво впливає існування чи відсутність у країні системи партій і ставлення до них держав­ної влади, а також інших політичних і релігійних угруповань. В окремих країнах партії відсутні у зв’язку з державною забороною

58

Розділ 6

на їх існування, яка може тривати постійно (Саудівська Аравія, ОАЕ, Йорданія) або тимчасово через призупинення діяльності партій (Гана, Мавританія). Однопартійність має місце в деяких авторитарних країнах, особливо в тих, що схиляються до тоталі­таризму (Куба, КНДР, КНР при режимі Мао Цзедуна, Камерун, Габон). Поширеними є двопартійні (США, Великобританія, Ніге­рія) та багатопартійні (Італія, Франція, Індонезія, Японія) систе­ми, кожна з яких має певні різновиди.

Політичні партії є недержавними структурами. Проте вони суттєво впливають на здійснення політичної (державної) влади.

Щоб визначити характер політичного режиму, слід з’ясувати, яка партія є правлячою і в чому саме виявляється її провідна роль. Прихід до влади нової політичної партії так чи інакше певною мірою відбивається на характері політичного режиму. Тому немає сенсу відокремлювати такі два поняття, як політичний і держав­ний режими. Здійснення політичної влади розуміється як держав­на монополія, завдяки чому політичний режим є завжди режи­мом державним.

Політичний режим – це динамічне явище. У жодній країні він не може залишатися незмінним. Оскільки режим залежить від соціальної бази і методів здійснення державної влади, а також від характеру влади безпосередньо пануючої групи, то зміна кожно­го з цих чинників неминуче вносить певні зміни в характер полі­тичного режиму або навіть може спричинити зміну режиму. Тому, щоб визначити політичний режим будь-якої країни, до уваги слід брати конкретно-історичний етап її розвитку. Основне значення для встановлення характеру режиму має властива йому соціаль­на база та наявність безпосередньо владної структури. Саме від них залежать засоби і методи здійснення влади, властиві тому чи іншому режиму.

Усі види політичних режимів, що існують у різних країнах, можна розбити на дві великі групи: режими демократичні та ре­жими авторитарні.

Демократичний режим

Демократичному режиму як одному з величезних завоювань світової цивілізації притаманні широка соціальна база державної влади та відповідні методи її здійснення: що ширше його соціальна

Політичний режим

59

база, то демократичнішим він є. У розвинених демократичних державах ця база — весь народ, але, так чи інакше, за умов демок­ратичного режиму влада завжди підтримується більшістю насе­лення. Легітимація влади (її визнання громадською думкою) у таких державах відбувається під час проведення загальних, зас­нованих на демократичних принципах виборів. Легітимною вла­да стає внаслідок делегування її від одного суб’єкта – народу – іншо­му суб’єкту – державі. Отже, влада сприймається суспільством не тільки як законна, а й як така, що відповідає його прагненням. Шляхом виборів народний суверенітет перетворюється на суве­ренітет держави, обмежений лише необхідністю дотримуватися основних прав людини.

Наявність певних ознак громадянського суспільства зумовлює створення демократичного режиму. Необхідно також, щоб у країні склалися конкретні форми самоврядування. Його існування й розвиток є однією з ознак і важливим напрямом функціонування та поширення демократії.

За умов демократії має бути виключене зловживання владою. Свобода кожної людини поєднується зі свободою всіх громадян. У суспільстві право панує як міра свободи, загальної і рівної для всіх.

У сучасному розумінні демократичний режим базується на додержанні й гарантованому захисті невід’ємних прав людини, на участі населення у формуванні й діяльності державних органів, прямої його участі у вирішенні державних справ. За сучасних умов головними ознаками демократичної держави є визнання найви­щої цінності особистості, захищеність її природних і невід’ємних прав, належне забезпечення всіма економічними, політичними, ідеологічними та юридичними гарантіями, у тому числі судовим захистом проти будь-яких порушень (у тому числі й з боку дер­жавних структур). Демократичний режим, що діє в інтересах гро­мадян, є обов’язково конституційним. Належить, щоб його функ­ціонування було засноване на визнанні примату права перед дер­жавою, обмеженості останньої правом, неухильному дотриманні законності, спрямованості на додержання принципів правової дер­жави (наприклад, верховенство правового закону, відпові­дальність не тільки людини перед державою, а й держави перед людиною).

Винятково важливим для демократичного режиму є здійснен­ня принципу поділу влади. Він не обмежується констатуванням

60

Розділ 6

існування законодавчої, виконавчої, судової та наглядово-конт­рольної гілок влади.

Кожна гілка здійснює певні функції. Відносини між ними за­сновані на взаємних стримуваннях і противагах, що гарантує пев­ну рівновагу цими гілками. Це виключає узурпацію влади будь-якою з її гілок і забезпечує захист інтересів кожної особи.

Демократичний режим характеризується економічною, полі­тичною та ідеологічною різноманітністю (плюралізмом), не до­пускає монополізації в будь-якій з цих сфер. Рівень демократії при цьому безпосередньо не залежить від кількості існуючих і конкуруючих політичних партій і організацій, від однопартійно­го чи коаліційного складу уряду. Він залежить від рівня політи-зації населення і свідомої підтримки суспільством окремих партій, рівня політичної культури партійних функціонерів і громадян.

Політичне життя у країнах з демократичним режимом має про­ходити на засадах гласності та врахування громадської думки. Дуже важливо, щоб поряд з підкоренням меншості рішенням, прийнятим у конституційному порядку більшістю, проводилися консультації і дебати між окремими суб’єктами політичних відно­син з метою узгодження різних точок зору, досягнення компро­місу або консенсусу, запобігання конфронтації, гарантування миру і злагоди у суспільстві.

За умов демократичного режиму слід забезпечити охорону прав усіх громадян, включаючи й представників меншостей. Тому більшість не повинна тиснути на меншість. За меншістю – етніч­ною, політичною, релігійною – зберігаються визначені законом права. На неї поширюється принцип рівності всіх перед законом. Меншість має право висувати власні ініціативи, бути репрезен­тованою у різних державних органах (наприклад парламентських комісіях), мати у процесі дебатів своїх співдоповідачів, критику­вати виконання прийнятих рішень тощо. Більшість не може прос­то ігнорувати меншість, а зобов’язана уважно розглядати й об­ґрунтовано відповідати на її критичні зауваження. Саме в інтере­сах меншості найважливіші політичні рішення приймаються кваліфікованою більшістю голосів.

Звичайно, демократичний режим існує і за відсутності тих чи інших властивих йому ознак. Наприклад, під час буржуазної ре­волюції в Англії і після неї, коли виникла вкрай обмежена елітар­на цензова демократія, така її важлива ознака, як конституційність

Політичний режим

61

режиму, складалася і реалізувалася без наявності системи партій, що, як вже підкреслювалось, є однією з головних ознак демо­кратії.

Можливі різні рівні і зміст демократизму і, безперечно, є значні відмінності між режимами розгорнутої або обмеженої так званої елітарної демократії, де владним є невеликий прошарок суспіль­ства, а державне керівництво здійснюється вузьким колом осіб (аристократія, верхівка бізнесу, фахівці та ін.). Рівень демокра­тизму залежить від питомої ваги примусу в процесі здійснення державної політики.

Щодо розвинутої демократії, то її виникнення можна очікува­ти лише тоді, коли влада здійснюється безпосередньо або через представницький орган широкими верствами населення і коли права кожної особи надійно захищені, незалежно від того, хто саме у даний момент при владі. Ця захищеність має спиратися, в пер­шу чергу, не на державний примус, а на високу свідомість пред­ставників державного апарату й усього населення.

Від філософів Просвітництва (Ж.-Ж. Руссо) до політичних ідеологів сучасності (Ш. де Голль) усі наголошують на перевазі демократичного режиму, що спирається, головним чином, на пря­ме здійснення народовладдя всім населенням через референду­ми, петиції, народні обговорення тощо, порівняно з таким, осно­вою діяльності якого є народне представництво, тобто парламен­тський режим, деякі переваги якого слід, однак, визнати. Лише він уможливлює прийняття рішень на належному професійному рівні, узгодження в рамках представницького органу, різноманіт­них поглядів за допомогою компромісу. Парламентаризм дозво­ляє враховувати в ході державного управління переконання і пра­ва меншості. Саме тому представницьке правління більш сприяє формуванню корисного, обґрунтованого, ефективного законодав­ства і становить вищий рівень демократичного режиму. Усе це не виключає корисності, а в деяких випадках і необхідності поєдну­вати парламентське правління з безпосереднім народовладдям. Останнє є пріоритетним тоді, коли вирішуються особливо важ­ливі державні питання, прямо віднесені до компетенції суверен­ного народу, проведення референдуму з яких визначено законом як обов’язкове. Уможливлюється й те, що з появою сумнівів сто­совно відповідності волі вищого представницького органу до волі народу, виникає необхідність проведення референдуму за народ-

62

Розділ 6

ною ініціативою. У зв’язку з цим воля народу фактично перевер­шує над волею народного представництва.

Одним з різновидів демократичного режиму є ліберально-де­мократичний режим, в умовах якого передбачається суворе обме­ження міри втручання держави в суспільні і, особливо, економічні відносини. Так, на ранньому етапі розвитку капіталізму державна влада фактично виконувала функцію «нічного вартового» суспіль­них відносин. За останні роки певні зрушення в бік лібералізму спостерігаються у США. У Великобританії поворот до лібералізму був пов’язаний з правлінням консервативного на чолі з М. Тетчер уряду, який розгорнув активну діяльність щодо денаціоналізації націоналізованих лейбористським урядом підприємств. Через змен­шення політичної ваги лівих сил у Франції за наших часів там роз­почалися аналогічні процеси. Ряд авторів, констатуючи існування ліберальних режимів у розвинених країнах у XIX ст., зазначає їх виникнення за сучасних умов у деяких країнах, що розвиваються (Індія, Філіппіни). Як ознаки цього режиму вони підкреслюють наявність вузької соціальної бази правлячої еліти, неспроможність більшості населення користуватися демократичними інститутами внаслідок його культурної відсталості. У певних країнах, що роз­виваються, політичні режими дійсно мають згадані особливості, але навряд чи це є підставою для їх належності до ліберально-демок­ратичних режимів.

Особливо слід підкреслити, що найважливішою рисою демо­кратичного режиму є те, що він характеризується одночасно як режим законності. Жодні зміни державного керівництва не до­зволяють відмовитися від цього режиму, відхилитися від дотри­мання чинного, правового за змістом, законодавства.

Безумовно, навряд чи можна говорити про існування в сучас­ному світі моделі ідеальної демократії. За наших часів в окремих країнах спостерігається відсутність тих чи інших перерахованих вище ознак і принципів демократії чи відхилення від них. Це, на­приклад, порушення власного законодавства, спроба занадто об­межити окремі права людини, вводити без істотних підстав ре­жим президентського правління тощо. Наявність згаданих явищ в умовах збереження переважної частини ознак і принципів, при­таманних демократичному режиму, не може розглядатися як зни­щення цього режиму, не виключає його існування, хоча й у вуж­чих рамках.

Політичний режим

63

Авторитарний режим

Авторитарний режим суттєво відрізняється від демократич­ного. Він характеризується такими головними ознаками, як підви­щений ступінь централізації влади; обмеження або повна відсутність автономії особи; широке застосування в державному управлінні силових методів; обмеження плюралізму; фор­мальність або недостатній рівень гарантування прав особи; пріо­ритет держави перед правом. В умовах авторитарного режиму провідне місце посідають примусові методи державного керівниц­тва, завжди панує надмірно жорстка державна дисципліна, регу­лярно застосовуються надзвичайні методи державного керівниц­тва, відкрите насильство. У системі державних органів немає по­ділу влади, знецінюється значення народного представництва, встановлюється пріоритет виконавчої або навіть партійної влади чи об’єднання останньої з владою державною, спостерігаються слабкість і відсутність дійсної незалежності судових органів. Відомі численні засоби переходу від демократичного режиму до авторитарного. У деяких випадках такий перехід відбувається легальним шляхом, включаючи законний прихід до влади анти­демократичних угруповань внаслідок їх перемоги на загальних виборах. Класичним зразком цього є прихід до влади в умовах Веймарської республіки у Німеччині націонал-соціалістичної фашистської партії на чолі з Гітлером. Авторитарний режим ус­тановлюється шляхом державних переворотів (режими Піночета у Чилі, Перона в Аргентині, Аюб-Хана у Пакистані, так званих «чорних полковників» у Греції). В Іспанії 30-х років минулого століття авторитарний тоталітарний режим, очолений генералом Франко, було встановлено через антидержавний заколот і грома­дянську війну.

Авторитарний режим може встановлюватися поступово з ог­ляду на загарбання влади антидемократичними силами на основі створення в союзі з деякими політиками правлячого демократич­ного режиму нового коаліційного уряду. У результаті утворення такої коаліції можуть скасовуватися інститути колишньої демо­кратичної системи. У такий спосіб може скластися режим авто­ритарності державної влади відносно низького рівня. Згодом цей рівень легалізується з прийняттям нової, антидемократичної за змістом конституції країни.

64

Розділ 6

Соціальна база авторитарної держави значно вужча, ніж де­мократичної і завжди становить меншість населення. При владі перебувають представники державно-партійної бюрократії; вер­хівка так званої номенклатури, релігійної, фінансової або земель­ної аристократії, расової меншості, група заколотників тощо. За­лежно від соціальної основи влади серед авторитарних режимів розрізняють режими одноособової влади (С. Хусейна в Іраку, М. Каддафі у Лівії), расистські (тривалий режим апартеїду у ПАР), воєнної диктатури (численні режими, що виникали у краї­нах Південної Африки й Азії внаслідок військових переворотів) тощо. За авторитарного режиму повністю або здебільшого відсутні ознаки громадянського суспільства.

Деякі прояви авторитаризму іноді спостерігаються ще в умо­вах демократичного режиму. Це, наприклад, концентрація влади, обмеження плюралізму, посилення центральних державних органів, надмірні вимогливість до державної дисципліни та відпо­відальність за її порушення. У цілому ця тенденція є негативною. Але поява цих ознак далеко не завжди перетворює демократич­ний режим на авторитарний. Більше того, вимоги до підвищення рівня авторитарності державної влади нерідко висуваються пе­реконаними прихильниками демократії і можуть бути корисни­ми, навіть необхідними, для поліпшення організаційних засад дер­жавного керівництва. Із застосуванням у рамках демократичного режиму відповідних заходів нерідко складаються сприятливі умо­ви для посилення ефективності впливу держави на розвиток еко­номіки країни, підвищення відповідальності виконавчої влади, зміцнення громадського порядку і законності, здійснення рево­люційних перетворень. Отже, згадані заходи за деяких умов мо­жуть стати необхідними і корисними. Це має особливо велике значення у так звані перехідні періоди або після здобуття краї­ною політичної незалежності (прикладом є існування однопар­тійного політичного режиму Ататюрка в Туреччині, а також стан справ у ряді сучасних африканських країн).

Іноді у країнах розвиваються більш жорсткі форми авторита­ризму, який можна назвати твердим, або передтоталітарним. Ці досить різноманітні форми засновані на підвищеній концентрації державної влади, пріоритеті держави, відсутності установ, що мають самоврядування; на відвертій ліквідації політичного плю­ралізму і створенні однопартійних систем; відкиданні або, при-

Політичний режим

65

наймні, значному обмеженні ряду демократичних принципів і свобод (гласності, свободи інформації тощо); поширеному засто­суванні репресивних заходів щодо противників існуючого режи­му (режим Піночета у Чилі) і т. ін. Якщо деякі інститути демок­ратії формально зберігаються за такого режиму (легальна опози­ція, представницькі установи тощо), то вони є не більш як своєрідною вітриною державної влади. Властиві авторитарному режиму негативні риси сягають крайнощів при тоталітаризмі – найбільш жорстокому його різновиді.

Соціальною основою тоталітарного режиму є панування пар­тійної (іноді релігійної) верхівки, державно-партійної номенкла­тури, верхівки чиновницької та військової бюрократії. За умов то­талітаризму народ повністю відчужений як від власності на засоби виробництва, так і від політичної влади. Відсутні будь-які ознаки громадянського суспільства, небачено підвищується роль держави і фактично керуючих нею партійних структур. Держава поглинає суспільство, панує над ним. Разом із партією вона виступає в ролі адміністративно-командної системи, яка має необмежену владу.

Найважливішою ознакою тоталітарного режиму є здійснення цією системою монопольного керівництва і контролю над усіма сферами життя суспільства – економікою, політикою, соціальним життям, ідеологією, культурою, навіть над приватним життям.

Роль особистості зводиться нанівець і людина розглядається як знаряддя досягнення мети, проголошеної правлячою верхів­кою. Інтереси особи повністю підпорядковані інтересам партії й держави. Ті мізерні права людини, що формально проголошують­ся, вважаються подарованими державою. Держава намагається контролювати навіть думки підданих, широко пропагуючи лише програмні положення панівної верхівки у сфері суспільного роз­витку (націоналістичні та теократичні теорії, програмування «соціалістичних» перетворень). Великого розмаху набуває соці­альна демагогія, яка є однією з типових ознак тоталітаризму.

Державна ідеологія, сформульована правлячою партією, має загальнообов’язковий характер (ідеологія націонал-соціалізму у фашистській Німеччині, сталінізму у колишньому СРСР, мусуль­манського соціалізму в Іраку, Лівії, ісламського фундаменталіз-му в Ірані). Правлячі структури здійснюють монополію на інфор­мацію. Будь-які думки, що розходяться з офіційною ідеологією, розглядаються як інакомислення, що переслідується законом.

66

Розділ 6

Тоталітаризму притаманне зосередження влади в руках однієї особи – своєрідного некоронованого абсолютного монарха. За умов крайніх виявів тоталітаризму, наприклад у Південній Кореї, є навіть тенденція фактичної передачі влади за спадщиною. Од­ноособова влада ідеологічно підтримується пропагандою культу особи.

Відомі два основних різновиди тоталітарних держав, що існу­вали у XX ст., – класичний фашизм (Німеччина, Італія, Іспанія, Португалія) та панування адміністративно-командної системи в колишніх країнах так званого соціалістичного табору (Північна Корея, КНР за режиму Мао Цзедуна, колишній СРСР та ін.). У деяких країнах останнім часом тоталітарні режими складаються також на базі панування верхівки мусульманського духовенства.

Тоталітарні держави характеризуються широким застосуван­ням насильства. Воно спрямоване на створення атмосфери загаль­ного страху, проти потенційних ворогів усередині країни. За то­талітаризму особливо широко розвинута система каральних органів, що мають великі повноваження, в’язниць і концентрацій­них таборів. Характерним є створення розвинутого ВПК із сучас­ним озброєнням армії. У більшості таких країн складається міліта­ризована й контрольована державою економіка, провадиться аг­ресивна зовнішня політика.

Насильство в умовах тоталітаризму сягає велетенських масш­табів. Здійснюється політика фізичного знищення цілих народів, тобто розгортання масових незаконних убивств, ув’язнення, при­мусового переселення і довголітньої примусової, фактично рабсь­кої, праці мільйонів людей. У Кампучії режимом Пол Пота було запроваджено політику відкритого геноциду навіть проти власно­го народу – фізично було знищено понад мільйон кампучійців. Держава за умов тоталітаризму стоїть над правом, не обмежена ним. Закони закріплюють свавілля, мають здебільшого антиправовий характер, вони виконують роль простого знаряддя здійснення дер­жавної (партійної) політики, встановлюють суворі покарання за відхилення від офіційної ідеології і усталеного способу життя.

Але головну роль у суспільстві відіграє навіть не держава, а партія, лідер якої (вождь, фюрер, дуче, каудильйо, аятола) кон­центрує у своїх руках усю повноту влади. Партійне керівництво має такий характер, що держава нібито відсувається на другий план, стає своєрідним придатком партії. З другого боку, відбу-

Політичний режим

67

вається змішування партійних і державних функцій, фактичне ототожнення партії і держави. Одержавлена правляча партія без­посередньо через свій апарат застосовує державний примус. Дер­жава передає у разі необхідності кошти зі свого бюджету, фінан­сує партійну діяльність, безпосередньо підпорядковує партії дер­жавні структури тощо.

Отже, за умов тоталітаризму складається своєрідна діалектич­на суперечність у розвитку суспільства. З одного боку, спостері­гається небувале зростання ролі держави, що має тотальний харак­тер, її управлінського апарату. Особливо поширюється роль караль­них органів і армії. Але, з другого боку, держава втрачає функцію одноособового керівника, оскільки цілком перетворюється на зна­ряддя в руках правлячої партійної (або релігійної) верхівки.

У цілому тоталітарний режим не може бути зведений до набору стандартних ознак. У певних країнах спостерігається різноманіт­ність у рамках цього режиму і за характером його виникнення, і за соціальною базою, і за роллю у керівництві економікою, і за мето­дами здійснення насильства тощо. Так, у сфері економіки тоталі­тарна держава лише інколи провадить повну або часткову націона­лізацію засобів виробництва. Тому за умов тоталітарної економіки в одних країнах в основу була покладена керована державою вели­ка приватна власність, у других – так звана змішана приватно-дер­жавна власність, у третіх – відбувалося повне усуспільнення за­собів виробництва. Проте тоталітарна держава прагне замаскува­ти свою антинародну сутність. Зберігається суто формальне існування деяких демократичних установ (насамперед парламен­ту), проголошення тих чи інших прав людини, урочисте прийнят­тя «демократичних» конституцій. Провадиться широка, безмежна соціальна демагогія щодо нібито здійснення принципів народо­владдя у будь-якій країні.

Слід зважати на те, що історично режими розвивалися від ав­торитаризму в умовах необмеженої монархії до демократичного конституційного парламентського правління. З цієї точки зору установлення за сучасних часів таких режимів, як фашистський, расистський, теократичний, військової диктатури тощо є повер­ненням у новій формі від демократії до авторитаризму, тобто вияв соціального регресу.

У «чистому» вигляді окремі режими взагалі не існують. Роз­виток у межах демократичного режиму деяких ознак авторита-

68

Розділ 6

ризму або, навпаки, у межах авторитарного режиму – окремих ознак демократії є свідченням більшої або меншої можливості зміни політичних режимів, їх взаємопереходів. Як уже зазнача­лося, за умов перехідного періоду для демократичних перетворень корисними можуть бути навіть такі елементи авторитаризму, які здатні сприяти забезпеченню більшої організованості, порядку й ефективності реформаторської діяльності держави і які поступо­во зникатимуть з вирішенням головних завдань цього періоду. Так, саме існування тих чи інших демократичних інститутів і установ за авторитарного режиму відкриває певні можливості переходу до демократичного режиму шляхом поступового реформування старої системи під тиском громадської думки і політичних кон­курентів або з власної ініціативи державної влади. У цілому пе­рехід від вищого ступеня авторитаризму до нижчого і далі – до демократичного режиму може відбуватися мирним шляхом, як це було з переходом від фашистського до демократичного режи­му в Іспанії, з ліквідацією на конституційній основі расистського режиму в ПАР.

Об’єктивною основою демократизації влади є поступове фор­мування елементів громадянського суспільства, розширення соці­альної бази держави. Можливе й протилежне, коли дії скомпро­метованої державної влади заходять у гостру суперечність з во­лею народу, тобто влада втрачає легітимність. У таких випадках на базі різкого загострення політичної боротьби на порядку ден­ному може постати питання про повалення старого режиму шля­хом застосування насильницьких методів. Саме так розгорталися події при поваленні режиму Чаушеску в Румунії, Гамсахурдія – у Грузії.

Розділ 7

---

Дата добавления: 2018-02-28; просмотров: 456; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!