Матвеев Р. Ф.Теоретическая и практическая политология. — М., 1993. 6 страница

Полторак В. Политический маркетинг. — Днепропетровск, 2001.

Полторак В. Політичний маркетинг та організація виборчих кам­паній // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. — 2002. — № 1.

Портер М. Международная конкуренция: Пер. с англ. / Под ред. В. И. Щетинина. — М., 1993.

Пшизова С. Демократия и политический рынок в сравнительной перспективе // Политические исследования. — 2000. — № 2.

Ростиашвили К. Государственное регулирование в либерально-демократической системе// Политические исследования. —1996. — №6.

Шампань П. Делать мнение: новая политическая игра. — М., 1997.

1.5. Політичний менеджмент

Управління є важливим і невід'ємним чинником полі­тичного життя суспільства. За його допомогою здійснюють координацію політичних, економічних і соціальних про­цесів у суспільстві, досягають конкретних цілей (завою-

Політичний менеджмент 95

вання довіри мас, перемога на виборах, розв'язання кон­фліктних ситуацій тощо). Управління соціальними систе­мами (суспільством, соціальними інститутами, організа­ціями, групами) реалізується через системну, відокремле­ну, цілеспрямовану діяльність людей, які мають свої цілі та здатні створювати структури, ухвалювати рішення і впливати одні на одних. Такий тип управління робить со­ціальні системи відмінними від усіх інших, наділяє суб'єктивністю управлінські відносини, робить їх складні­шими, залежними не тільки від системних вимог, а й від індивідуальних особливостей людей, залучених в упра­влінський процес.

Менеджмент як основний різновид соціального упра­вління модифікується відповідно до сфер суспільного жит­тя і діяльності, реалізуючись як соціально-економічний менеджмент (матеріальне виробництво), соціально-куль­турний менеджмент (духовне виробництво) і соціально-по­літичний менеджмент (політичне життя).

Політичний менеджмент є одночасно як наукою, так і мистецтвом управління. Беручи за основу аналіз тенден­цій політичного розвитку, він сприяє виробленню реко­мендацій для політичного керівництва, реалізації упра­влінських рішень, проектуванню нових типів мислення, життєдіяльності соціальної організації.

Сутність, особливості і функції політичного менеджменту

Практика управління людськими ресурсами має давню історію. У рабовласницькі часи керівники на плантаціях стежили за правильністю виконання робіт, та це був на­гляд, а не управління. За феодалізму, натурального госпо­дарства також існували керівники, помічники господаря, зусилля яких можна вважати одним із перших виявів управління, оскільки вони мали змогу маневрувати, мо­гли змінити вид робіт, використати заохочення або пока­рання, знизити податок (правда, лише за рахунок підви­щення податку для інших).

Це було примітивне, але все ж таки управління. Та на­віть у ранніх суспільствах правителі змушені були дбати про підвищення свого авторитету, посилення впливу на маси, а групи і клани, які конкурували між собою, завжди пгукали шляхи ефективного впливу на своїх вождів, коро-

96 Предмет і специфіка прикладної політології

лів, імператорів. По-справжньому менеджмент почав роз­виватися тільки з розвитком капіталізму.

Менеджмент (англ. management — керування, управління) — управління людськими ресурсами з метою досягнення значущих для суспільства, політичної, економічної або соціальної структури, окремих спільнот цілей; його здійснення пов'язане із впливом на окремих осіб, певні органи з використанням особливих інстру­ментів і методів.

Сучасний менеджмент є процесом безперервних вза­ємопов'язаних дій (управлінських функцій): планування, організування, мотивування, контроль.

Планування передбачає формулювання цілей об'єкта управління та визначення способів їх досягнення. Воно дає змогу отримати уявлення про існуючий стан, напрями необхідного і ймовірного розвитку, найефективніші способи досягнення цілей. Організування стосується організаційної побудови об'єкта управління, його внутрішньої структурної ієрархії, конкретних завдань, повноважень і відповідально­сті підрозділів, окремих осіб. Мотивування використовують для створення і використання внутрішніх спонук до певної діяльності. Контроль полягає у перевірці виконання планів, відповідності їх цілям. Його результати використовуються для вироблення нових управлінських рішень та коригуван­ня раніше схвалених організаційних заходів. Усі ці функції реалізуються в системі політичного менеджменту.

Політичний менеджмент — особливий вид управління в політиці, наука і мистецтво аналізу тенденцій політичного розвитку, перед­бачення його наслідків, вироблення рекомендацій для політично­го керівництва, забезпечення їх реалізації в політичній практиці.

Як система управління політичними процесами полі­тичний менеджмент охоплює:

— маркетинговий аналіз кон'юнктури політичного ринку, створення відповідного іміджу «політичного това­ру» (організації, лідера, кандидата на виборах, політичної платформи);

— політичне забезпечення бізнесу;

— вивчення політичних і соціокультурних факторів, що впливають на ділову активність;

— зв'язок із громадськістю, професійне політичне ло-біювання;

•— оволодіння мистецтвом роботи з людьми, організа­ціями на основі морально-етичних цінностей суспільства.

Особливої актуальності політичний менеджмент набув у сучасному суспільстві, що пов'язано з такими чинниками:

Політичний менеджмент 97

1) зростання ролі мас у політичному житті суспільства. На зміну суспільствам, де все розв'язувалося аристокра­тичною меншістю, керованість соціумом забезпечувалася передусім завдяки інертності широких мас, їх невтручан­ню у сферу політичної влади, прийшли суспільства, в яких маси перестали підкорюватися цій меншості, що змушува­ло переходити від прямого тиску на них до більш витонче­них, прихованих способів дії;

2) утвердження у свідомості багатьох людей цінностей лібералізму: свободи особистості, ідеологічного і політич­ного плюралізму, толерантності, рівності всіх перед зако­ном, недопустимості втручання держави у приватне життя тощо. За таких умов для досягнення мети політичній еліті дедалі частіше доводиться вдаватися до непрямої дії на лю­дей, дбати про такий вплив на їх мотиваційну структуру, який не суперечив би їх ціннісним орієнтаціям, підтриму­вав відчуття свободи свого вибору, природності виконува­них ними дій;

3) демократизація суспільств. Становлення і розвиток правових держав різко звужували інституційні можливо­сті для свавілля, застосування нелегітимних форм насиль­ства з боку влади. Будучи обмеженими законом у своїх діях, державні посадовці, інші політичні діячі змушені були звертатися до теорії і практики політичного мене­джменту для зміцнення свого авторитету, посилення впли­ву, реалізації своїх задумів і рішень;

4) запровадження загального виборчого права. Масами людей, від волевиявлення яких залежали результати на виборах кандидата, потрібно було управляти настільки не­помітно, щоб у кожної людини, що прийшла на виборчу дільницю, завжди зберігалося відчуття вільного, самостій­ного її вибору;

5) перетворення політичних партій і громадських орга­нізацій, груп інтересів на самостійних суб'єктів, що праг­нуть відігравати активну роль на політичній арені. Як пра­вило, вони, на відміну від держави, позбавлені права на створення загальнообов'язкових норм, застосування легі­тимного насильства, тому політичний менеджмент є для них єдиною можливою формою впливу на маси;

6) «емпірична революція» в соціальних науках. Піоне­ром у прикладній соціології була Чиказька соціологічна нікола, представники якої на основі поєднання теоретич­них узагальнень з емпіричними дослідженнями розробля­ли конкретні програми вивчення соціальної реальності. Створений ними методологічний інструментарій дав змогу

98 Предмет і специфіка прикладної політології

достатньо точно визначати ціннісні орієнтації індивідів, груп, спільнот щодо політичних подій, лідерів тощо.

Напрацювання Чиказької школи переконали політи­ків у практичній значущості опитувань громадської дум­ки. Першим її використав для вимірювання своєї популяр­ності серед американців президент Ф. Рузвельт. Тоді поча­ли залучати вчених до участі в політичних кампаніях.

У XX ст. відбулися серйозні зміни в психологічній нау­ці, яка прагнула пояснити поведінку людей, намагалася знайти механізми соціального впливу, мотивації політич­ної дії, проникнути в таємниці пізнання людиною навко­лишнього світу, а головне — застосувати ці знання на практиці. Розвиток психологічного консультування, що полягає в наданні допомоги людям при розв'язанні їх осо-бистісних проблем, засвідчив широкі можливості ефектив­ного застосування теоретичних знань у практичних цілях. Тому психологи-консультанти були першими професійни­ми радниками політичних лідерів з проблем формування іміджу. Активно розвивалися науки про управління, зорі­єнтовані на дослідження управлінських процесів, пропо­нування конкретних моделей, технологій, практичних принципів досягнення управлінської мети.

Учені, які досліджували соціальну реальність, намага­лися поєднувати теоретичне знання із знанням конкрет­ним, орієнтованим на розв'язання практичних завдань, у соціальних науках цей процес визначено як «емпірична революція». її результатами вперше скористалися не полі­тики, а підприємці, бізнесмени для ефективного просуван­ня товарів на ринку. Фінансування ними досліджень со­ціальної реальності сприяло професіоналізації цього на­пряму діяльності, формуванню справжніх фахівців.

Підвищення інтересу до політичного менеджменту в XX ст. також було зумовлене звуженням простору силово­го розв'язання проблем у сфері політичних (владних) від­носин, утвердженням цінностей і принципів правової дер­жави, ідеологічного і політичного плюралізму, поваги прав меншин, свободи опозиції, толерантності. Обмежен­ня дій вищих державних посадовців законом, проголошен­ня непорушності прав і свобод особи, вихід на політичну арену партій і інших організацій, не наділених статусними ресурсами влади, вимагали перегляду способів досягнення політичної мети. Методи державного примусу, відвертого насильства, що активно використовували раніше, вже не відповідали новим реаліям. Ефективності політичного, у тому числі державного, управління необхідно було досяга-

Політичний менеджмент 99

ти, використовуючи інші засоби, які б забезпечували вико­нання політичних рішень без застосування репресивного механізму, санкцій.

Політичний менеджмент охоплює всю сукупність управлінських процесів, що виникають у політичних від­носинах. Основними видами управління в політиці є:

а) управлінські відносини, що виникають між держав­
ними посадовцями, державними органами як суб'єктами
управління і населенням або окремими його групами. Цей
вид управління називають державним управлінням, оскіль­
ки його суб'єктом є держава, державні установи і посадовці.
Важливим його сегментом є державно-адміністративне
управління — управлінська діяльність, здійснювана орга­
нами виконавчої влади (урядом, міністерствами, відомства­
ми та іншими держустановами).

Головна особливість державного управління полягає в тому, що воно спирається на право «легітимного насиль­ства» — володіння суб'єктом управління владними пов­новаженнями, необхідними статусними ресурсами для ре­алізації управлінських рішень. У сучасному суспільстві державне управління здійснюється переважно шляхом створення відповідними органами й установами норм, які мають деперсоналізований характер, й існують у формі за­конів та інших загальних нормативних актів. Державне управління є багаторівневим, складним, що зумовлено ве­ликою кількістю державних організацій та установ;

б) управлінські відносини всередині державних і полі­
тичних організацій з метою впорядкування, підвищення
ефективності їх діяльності. Ці відносини обмежені рамками
окремих організацій (державних установ, політичних пар­
тій та ін.), що за багатьма ознаками споріднює їх із мене­
джментом економічних організацій. Управління в держав­
них установах і політичних організаціях також засноване
на правах суб'єкта управління (керівництво державної уста­
нови, керівні органи партії) використовувати статусні ре­
сурси, створювати загальнообов'язкові для представників
певної організації норми;

в) управлінські відносини, за яких суб'єкт (політична
організація, група тиску, державний діяч) не може спира­
тися на право «легітимного насильства» й особисті статус­
ні ресурси для досягнення мети, впровадити в дію закон,
розпорядження, що має обов'язковий характер, а тому
змушений вдаватися до інших форм і методів дії щодо
об'єкта управління. Цей вид управлінських відносин має

100 Предмет і специфіка прикладної політології

назву політико-технологічне управління, або політичний менеджмент.

Політичний менеджмент дає змогу політичним акто­рам розв'язувати специфічні завдання: зміцнення автори­тету державного або політичного діяча; створення прива­бливого образу державної установи, політичної партії, гро­мадської організації або групи тиску; розширення кола прихильників тієї або іншої політичної програми, упра­влінського проекту; формування електоральних переваг населення; організація політичних союзів, блоків; вплив на політичних опонентів у політичних конфліктах; вплив на осіб, які ухвалюють державні рішення; мобілізація мас для політичної підтримки.

У сучасному суспільстві неможливо досягти значущих політичних результатів, якщо в щоденній практиці не розв'язувати хоча б частину цих завдань. Для їх реалізації суб'єкт управління не може скористатися владними пов­новаженнями, видати указ або прийняти закон, вдатися до примусу — він повинен спонукати до дії. Об'єкт упра­влінської дії в такому разі перебуває поза зоною статусно­го підпорядкування: він не зобов'язаний (згідно із зако­ном, за своїм статусом) любити або ненавидіти політично­го лідера; у кабіні для таємного голосування має право вільно обирати; може прилучитися до будь-якої дозволеної в країні політичної організації тощо.

Різновиди політичного менеджменту

Політичний менеджмент дає змогу розв'язувати різно­манітні політичні проблеми. Спочатку ними займалися одні і ті самі особи, однак зростання ролі політичного ме­неджменту в сучасному політичному процесі зумовило ди­ференціацію і професіоналізацію діяльності в цій сфері, вихід на арену фахівців із різних аспектів політико-техно-логічного управління. Виокремлення видів політичного менеджменту є досить умовним. На практиці одному й тому ж суб'єкту управління нерідко доводиться розв'язува­ти різні завдання, наприклад створювати зрозумілий для населення образ політичної організації, формувати імідж сильного, компетентного її лідера. Система політичного ме­неджменту має такі основні види:

1) іміджмейкінг (створення привабливого для широ­ких мас іміджу, тобто образу державного, політичного діяча);

Політичний менеджмент 101

2) корпоративний політичний іміджмейкінг (форму­
вання в масовій свідомості позитивного образу державної
установи, політичної організації, партії);

3) електоральні технології (системна організація перед­виборної кампанії);

4) політичний брендинг (внесення у масову свідомість символів, значень, образів, здатних відповідно до цілей суб'єкта політико-технологічного управління об'єднувати людей або поділяти їх на конкурентні групи). Політичний бренд (символ, що викликає політичні емоції) дає змогу за допомогою одного слова, словосполучення, графічних сим­волів формувати відповідне почуття належності людей до певної політичної групи, ставлення до її ролі в політично­му просторі. Головним сенсом політичного брендингу як виду політико-технологічного управління є формування політичної, соціальної ідентичності на користь суб'єкта управління;

5) технології політичних союзів (залучення до розв'я­зання завдань політичних союзників і опонентів);

 

6) технології регулювання і розв'язання політичних конфліктів (пошук шляхів і засобів зменшення політично­го протистояння і політичної напруженості в суспільстві);

7) технології лобізму (тиск на органи влади, держав­них посадовців з метою ухвалення певних управлінських рішень);

8) етнополітичний менеджмент як складова єдиної си­стеми правового й адміністративного регулювання міжет­нічних відносин. У його структурі виокремлюють конкрет­ні рівні впливу на етнополітичну сферу: стратегічний (ух­валення загальнодержавних етнополітичних рішень), тактичний (розроблення конкретних методів, заходів, під­ходів та засобів реалізації ухвалених рішень), оператив­ний (реалізація державної етнополітики в регіонах, відсте-ження результатів виконання прийнятих рішень).

Кожен вид політичного менеджменту характеризуєть­ся цілями, які може ставити перед собою суб'єкт політич­ного управління. Досягнення їх відбувається з викори­станням різних стратегій.

Взаємодія між видами політичного менеджменту мо­жлива за наявності в їх основі загальних принципів орга­нізації управлінської взаємодії та технологічних прийомів досягнення мети, що потребує зусиль фахівців з різних га­лузей науки. Наприклад, у формуванні іміджу політика беруть участь учені-аналітики, психологи, візажисти, спічрайтери, PR-фахівці, організатори публічних акцій,

102 Предмет і специфіка прикладної політології

рекламісти. Такий функціональний розподіл праці прита­манний усім видам політичного менеджменту, оскільки складність управлінських завдань потребує виконання функціональних обов'язків на основі глибоких знань, умінь і навичок. Це стало передумовою класифікації полі­тичного менеджменту за професійною ознакою, тобто ви­окремлення таких напрямів діяльності в політичному ме­неджменті: аналітичне забезпечення політичних кампа­ній; політична реклама; політичні PR; іміджмейкінг; спічрайтинг; організація і проведення масових політич­них акцій.

Політична практика спричинює виникнення нових ви­дів діяльності та відповідної професійної належності. Останнім часом активно функціонують у цій сфері ньюс-мейкери (створювачі подій, новин або інформаційних при­водів), спін-доктори (організатор пропагандистської кам­панії, спрямованої на зменшення ролі негативної для полі­тичного діяча інформації) та ін.

Об'єкт і предмет політичного менеджменту

Політичний менеджмент як особливий вид управлінсь­кої взаємодії, що характеризується прагненням однієї сто­рони впливати на дії іншої без використання насильства, примусу, є стійким компонентом політичного життя будь-якого суспільства. Охоплені цим типом політичних відно­син індивіди завжди додають його реальним формам і про­явам особливих ознак, роблять його унікальним. Попри те, конкретні прояви політичного менеджменту, лобіюван-ня інтересів певних груп, формування іміджу політичних діячів тощо не спричинюють зникнення універсальних, типових, характерних для нього ознак.

Специфіка політичного менеджменту визначається особливими ознаками, які відрізняють його від інших від­носин у суспільстві. Політологи вважають його приклад­ною політичною наукою, напрямом, у якому безпосе­редньо поєднується теорія і практика політичного життя. Соціологи вбачають у політичному управлінні особливу форму соціальної взаємодії. Психологи розглядають його як особливий випадок психологічної дії на особистість. На­віть новітні управлінські науки стосуються його проблема­тики. Це доводить, що політичний менеджмент може бути комплексно вивчений тільки на основі методологічних підходів з використанням інструментарію багатьох дисци-

Політичний менеджмент 103

плін: політології, соціології, психології і теорії управління (менеджменту) та ін.

Політичний менеджмент як об'єкт дослідження охо­плює все різноманіття управлінських відносин, що ви­являється в конкретних діях, кроках його реальних учасни­ків у певній країні або в певний період. Він потребує теоре­тичних і прикладних знань про цей управлінський процес, що дає змогу виробити практичні рекомендації з метою розв'язання конкретного управлінського завдання. Теоре­тичною основою політичного менеджменту є сукупність теоретичних концепцій, що пояснюють природу, специфі­ку цього типу відносин у політиці; практичною — нави­чки, що реалізовуються в управлінській практиці, вміння пізнавати, досліджувати, пояснювати конкретні ситуації. В управлінні неможливо абсолютизувати дію об'єктивних закономірностей у суспільному житті, оскільки це прини­жує роль свідомої діяльності людей, у т. ч. й управління. Водночас не слід розглядати суспільство як об'єкт всеохоп-ного, тотального управління. З огляду на це предметом по­літичного менеджменту є: вивчення політичного управлін­ня як процесу, в якому реалізуються суб'єктно-об'єктні відносини, умов його виникнення, структур, чинників впливу, тенденцій розвитку, а також дослідження внутрі-особових процесів, що впливають на мотивацію і поведін­ку людей, залучених до політико-технологічного процесу, чинників, які спонукають людей до участі в цьому виді по­літичного управління, особливостей цієї взаємодії.

Методологічний інструментарій політичного менеджменту

Ефективність управлінської діяльності значною мірою залежить від її соціотехніки — сукупності форм, методів і засобів, які використовують суб'єкти управління для дося­гнення поставлених цілей. Соціотехніка охоплює і стиль управління, що є суб'єктивно-особистісною формою реалі­зації тих чи інших методів. Внаслідок цього один і той са­мий метод дає різні результати, якщо він використовуєть­ся різними суб'єктами управління.

Уперше типологію управлінських методів і стилів до­слідив у 30-ті роки XX ст. Курт Левін (1890—1947), ви­окремивши такі з них:

а) авторитарний тип — управління за допомогою вольо­вих, жорстоких засобів, коля один суб'єкт, використовуючи повноту своєї влади, керує всім, нехтуючи думкою інших;

104 Предмет і специфіка прикладної політології

б) анархічний тип — намагання суб'єктів діяльності
управляти всім, виходячи за межі своїх повноважень. Не­
рідко цей тип називають ліберальним, пасивним, м'яким;

в) демократичний тип — взаємодія всіх суб'єктів упра­
вління на основі раціонального розмежування функцій і
сфер регулювання. Цей тип ще називають гнучким, уні­
версальним, що поєднує елементи авторитарного і лібе­
рального методів.

Як свідчить соціально-політична практика, авторитар­но-командний і анархічний типи управління дискредиту­вали себе за багатьма критеріями, суспільне життя потре­бує гнучких методів керівництва і постійної демократиза­ції управління.

Політичний менеджмент може бути теоретичним і кон­кретно-прикладним, кожен вид такого знання потребує своєї методології. Теоретичне знання передбачає пошук позачасових, універсальних, інваріантних властивостей, що досягається за допомогою спеціальних теоретичних ме­тодів, призначених для виявлення таких знань про цей об'єкт, що недоступні безпосередньому спостереженню. Формуються вони на перетині декількох наукових дисци­плін за різних наукових підходів. Теоретичні методи, призначені для пояснення політико-технологічного упра­вління, можна поділити на дві групи.

1. Методи для аналітичного конструювання політико-технологічного управління як особливого сегмента полі­тичної реальності з такими якісними характеристиками, що дають змогу виокремити його серед розмаїття соціаль­них і політичних феноменів. Ця система методів охоплює:

а) структуралістський метод. Він ґрунтується на при­пущенні, що в суспільстві і в політиці є усталені соціальні утворення — структури (інститути, норми, групи, спільно­ти, статуси, ролі — все, що пов'язує людей, визначає їх по­ведінку, існуючи об'єктивно, поза їх волею і свідомістю). Поведінка конкретних людей у межах структуралістсько­го підходу не береться до уваги, оскільки вважається, що індивід передусім підпорядковується у своїх діях вимогам тієї або іншої структури, тобто статус людини, належність до соціальної групи, політичної організації зумовлюють її електоральний вибір. Досліджуючи статусні, соціаль-ногрупові структури, можна визначити ступінь соціальної підтримки кандидата на виборах. Отже, структуралістсь­кий метод дає змогу побачити об'єктивні соціальні утво­рення, які впливають на політичні орієнтації, політичну

Політичний менеджмент 105

поведінку залучених до них людей, всебічно їх вивчити і проаналізувати;

б) топологічний метод. Цей метод забезпечує розгляд
політики за категоріями політичного простору. Як прави­
ло, індивід перебуває під впливом кількох структур, маю­
чи певні статуси, ресурси, займає відповідну нішу в багато­
вимірному політичному просторі. Оскільки людина одно­
часно належить до кількох статусних груп, виникає так
званий рольовий набір — вона повинна грати у суспільстві
роль, яку від неї очікують представники різних соціаль­
них груп, орієнтуватися на різні норми.

Люди з однаковими ресурсами (рівень освіти, мате­ріальне становище, статус у політичній ієрархії) займа­ють у соціальному і політичному просторах близькі пози­ції, тяжіють один до одного. Внаслідок цього в суспіль­стві утворюються групи, що об'єктивно за багатьма критеріями відрізняються одна від одної. Ніша в полі­тичному просторі, яку займає людина, впливає на її інди­відуальну поведінку, спосіб життя, прагнення, політичні переваги. Цей метод використовується при визначенні становища, соціальних і політичних груп політичної елі­ти в суспільстві;

в) функціональний метод. Використання його акцентує
увагу на виявленні залежностей між об'єктивними соціаль­
ними утвореннями (структурами). Відповідно до цієї тради­
ції появу політичного менеджменту можна пояснити визрі­
ванням у суспільстві, політичній системі відповідної потре­
би. Логіка аналізу за такого підходу зумовлена необхідністю
правильно сформулювати значення функції. Функціоналіст-
ська методологія відображає взаємозалежність усіх елемен­
тів соціального світу, пропонує відповідну логіку пояснення
об'єктивних причинно-наслідкових зв'язків, не пов'язаних
з намірами, інтересами окремої людини;

г) метод системного аналізу. Він орієнтує дослідників на
розгляд соціального об'єкта як відкритої системи, що взає­
модіє з навколишнім середовищем і перебуває в постійному
розвитку. У соціальних науках системний аналіз синтезу­
вав загальнометодологічні принципи теорії систем, кібер­
нетики, синергетики, структуралізму і функціоналізму. За
допомогою системного аналізу можна описувати політичну
управлінську взаємодію як складну цілісність, що містить
внутрішні механізми самовідтворювання, що забезпечують
відновлення системи.

Структуралізм, топологічний аналіз відкривають мо­жливості для вивчення політико-технологічного управлін-

Ю6 Предмет і специфіка прикладної політології

ня як об'єктивного соціального явища, результату діяль­ності людей, що створили за відносно короткий час особ­ливий тип взаємодій, зв'язків і відносин, а також як особли­вий сегмент соціальної реальності. Замість людини як осо­бистості в контексті цих методів об'єктом аналізу стають суб'єкти і об'єкти управління, функції, групи, організації, статуси і ролі, інформаційні канали і системні відносини.

Попри важливість вивчення системно-функціонально­го контексту політико-технологічного управління, пріо­ритетним є дослідження мотивації політичної дії, що зумо­влено специфікою цього виду політичного управління, яке реалізовується здебільшого не шляхом створення норма­тивних обмежень для об'єкта управління, а завдяки впли­ву на мотивацію людей, залучених в управлінський про­цес. Мотивацію не можна пояснити в рамках методологіч­них підходів, орієнтованих на конструювання соціальної реальності. Внутрішній світ, свідомість установки люди­ни, не можна описувати за допомогою тих понять і катего­рій, що й об'єктивний світ політичних відносин, інститу­тів, норм і організацій.

Створені в соціальних науках методи, зорієнтовані на пізнання мотивації соціальної дії, використовуються для пояснення різних типів поведінки. їх можна застосувати і для вивчення специфіки поведінки людей, залучених у по-літико-управлінський процес. Існують такі теорії вивчен­ня поведінки людей:

— теорії раціонального вибору і теорії обміну. Ця мето­дологічна концепція ґрунтується на тезі про існування універсального прагнення людини до отримання макси­мальної винагороди за мінімальну ціну («закон вигоди»). Засновник «теорії обміну» в соціології Джордж Хоманс (1910—1989) вважав, що індивід вступає у взаємодію, спо­діваючись отримати матеріальну винагороду, особисту без­пеку, любов, статус тощо. Наприклад, виборець, голосую­чи за кандидата, сподівається на розв'язання актуальних для нього проблем, діючи за принципом: «Що ти для мене зробив, щоб я за тебе голосував?». Тобто він може очікува­ти підвищення пенсій, зниження податкового тиску, вдос­коналення системи охорони здоров'я та ін. Кандидат, у свою чергу, прагнучи отримати якомога більше голосів, обіцяє розв'язання проблем, що хвилюють виборців. При цьому вважається, що і кандидат, і виборець діють ра­ціонально, адекватно оцінюють наслідки своїх дій, раціо­нально обирають способи досягнення цілей.

Г. Саймон сформулював принцип «обмеженої ра­ціональності», відповідно до якого людині властиво пере-

Політичний менеджмент 107

більшувати розумність своїх вчинків, а справжні мотива­ційні стимули мають складнішу природу;

— психодинамічні теорії особистості. Вони, як і теорії раціонального вибору, пояснюють поведінку людини вну­трішніми чинниками, описуючи джерело активності як складний, не завжди усвідомлюваний процес. Так, заснов­ник психоаналізу Зигмунд Фройд (1856—1939) наго­лошував на особливій ролі несвідомого, пояснюючи склад^-ність поведінки суперечностями між Я (несвідомим), Его (свідомістю) і Супер-Его (засвоєними індивідом моральни­ми нормами). Головною рушійною силою, що спонукає лю­дину до дій, прихильники цих теорій (А. Маслоу) вважають потреби. Загалом подібні теорії націлюють політичного технолога на пізнання складних внутрішніх процесів, які переживає людина, залучена до управлінської взаємодії;

---

Дата добавления: 2016-01-06; просмотров: 12; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!