Відлига і десталінізація.
Відли́га — неофіційна назва періоду історії СРСР, що розпочався після смерті Й. Сталіна (друга половина 1950-х р. — початок 1960-х р.). Його характерними рисами були певний відхід від жорсткої Сталінської тоталітарної системи, спроби її реформування в напрямку лібералізації, відносна демократизація, гуманізація політичного та громадського життя.
Початок відлиги пов'язують зі смертю Сталіна 1953 р. До періоду «відлиги» також відносять нетривалий період, коли фактичним керівником країни був Георгій Малєнков. Саме він на першому ж закритому засіданні Президії ЦК КПРС висловився про необхідність припинення політики культу особистості і переходу до колективного керівництва країною.
Із відлигою пов'язують перш за все засудження «культу особи» Сталіна. На ХХ з'їзді КПРС Микита Хрущов засудив сталінські репресії.
Багато політичних ув'язнених в СРСР і країнах соціалістичного табору було звільнено й реабілітовано. Було дозволено повернення на батьківщину для багатьох народів, яких було репресовано у 1930-х — 1940-х роках. Додому було відправлено десятки тисяч німецьких і японських військовополонених. У деяких країнах до влади прийшли порівняно ліберальні керівники, такі як Імре Надь в Угорщині. Було досягнуто домовленості з західними державами про державний нейтралітет Австрії й виведення звідти всіх окупаційних військ. 1955 року Хрущов зустрівся в Женеві з президентом США Двайтом Ейзенгауером і головами урядів Великобританії та Франції. У зовнішній політиці було проголошено курс на «мирне співіснування» з капіталістичним світом.
|
|
|
Було помітно послаблено цензуру, перш за все у літературі, кіно, інших видах мистецтв.
Але межі дозволеного виявилися досить чіткими. Придушення радянськими військами Угорської революції 1956 року, засудження Бориса Пастернака, якого 1958 року було нагороджено Нобелівською премією з літератури, придушення заворушень серед населення (зокрема, у Грозному 1958 року, Новочеркаську 1962) тощо.
Остаточним завершенням відлиги вважають відсторонення Хрущова[2] і прихід до влади Брежнєва (1964). Десталінізацію було зупинено, а у зв'язку зі святкуванням 20-ї річниці перемоги у Вітчизняній війні почалося звеличення ролі Сталіна як організатора перемоги радянського народу.
5 березня 1953 року помер Йосиф Сталін. Після його смерті розпочався новий період радянської історії. Гостро постало питання про нового голову держави. Спочатку провідні позиції обійняв Георгій Маленков, якого було призначено головою Ради Міністрів СРСР. Однак до влади рвався керівник органів безпеки Лаврентій Берія. Вирішальним аргументом у сутичці за владу була військова сила. Військові на чолі з маршалом Георгієм Жуковим, який після смерті Сталіна одразу повернувся до Москви, заарештували Берію. Його звинуватили у спробі заколоту, шпигунстві та інших, зокрема, і надуманих злочинах і розстріляли. Після цього на провідні позиції у керівній верхівці висунувся Микита Хрущов. У вересні 1953 року він став першим секретарем ЦК КПРС. На початку 1955 року Георгія Маленкова було усунуто з посади голови уряду й замінено Миколою Булганіним, який не претендував на головну роль у керівництві.
|
|
|
Наступники Сталіна розуміли, що продовження політики «закручування гайок», терору й репресій безперспективне й приховує небезпеку могутніх соціальних вибухів. Попереджувальним дзвінком стали повстання в'язнів Воркути (1953) та інших таборів ГУЛАГу. Нове керівництво згодилося на деяку лібералізацію суспільно-політичного життя. Почався період хрущовської відлиги.
Після смерті Сталіна нові радянські лідери оголосили амністію ув'язненим на термін до п'яти років. На волю вийшли здебільшого кримінальні злочинці, оскільки політичні в'язні мали триваліші терміни ув'язнення. Це спровокувало вибух злочинності в країні. Виправні трудові табори реорганізовувалися в колонії, скасовувались одіозні укази, серед них «Про судову відповідальність робітників і службовців за самовільний відхід з підприємств та установ і прогул без поважної причини». Після арешту Л. Берії розпочався перегляд справ політв'язнів. Десятки тисяч виправданих потягнулися з сибірських таборів, несучи правду про ГУЛАГ. Було ухвалено рішення про реабілітацію репресованих у роки війни народів та відновлення їхньої національно-територіальної автономії. Повернулися до рідних місць чеченці, інгуші, карачаївці, балкарці, калмики. Однак у праві на реабілітацію було відмовлено поволзьким німцям, кримським татарам та деяким іншим народам.
|
|
|
Кульмінаційним моментом «відлиги» став XX з'їзд КПРС у лютому 1956 року. У доповіді на закритому засіданні М. Хрущов вперше розкрив страхітливі злочини, скоєні Сталіним та його оточенням. Однак нове партійно-державне керівництво, розвінчуючи «культ особи», прагнуло переконати, що сталінські злочини були лише «деформацією» соціалізму. М. Хрущов закликав відкинути сталінізм і повернутися до ідей Леніна, замовчуючи при цьому, що перший практик комуністичного будівництва започаткував масовий терор проти мирних людей, що саме за його наказом було створено перші табори та організовано ЧК — інструмент для придушення всякого інакодумства і невдоволення режимом.
|
|
|
Переважна більшість радянського суспільства вітала критику сталінізму, незважаючи на її обмеженість і непослідовність. Натомість, консервативні кола, а також чимало людей, запаморочених багаторічною більшовицькою пропагандою, розвінчання «великого вождя» сприйняли вороже. У жовтні 1956 р. у Тбілісі відбулася демонстрація протесту проти нового керівництва СРСР на захист Сталіна, яку було розстріляно військами МВС. Антисталінський курс М. Хрущова зустрів опір більшості Президії ЦК КПРС. Георгій Маленков, В'ячеслав Молотов, Лазар Каганович, Дмитро Шепілов та інші сталіністи вступили у змову, щоб позбавити М. Хрущова посади. У вирішальний момент М. Хрущову вдалося скликати партійний пленум (червень 1957 р.). На ньому більшістю голосів було схвалено пропозицію М. Хрущова про виведення зі складу ЦК «антипартійної групи» (так було названо вищезгаданих змовників). На відміну від часів Сталіна, опозиціонерів не розстріляли; їм було дозволено працювати на керівних посадах у нижчих ланках управління. Це стало помітною прикметою пом'якшення комуністичного режиму.
Перемога на пленумі зміцнила позиції М. Хрущова. У березні 1958 р. він обійняв ще й посаду голови Ради Міністрів. Зосередження влади й перетворення її на особисту, не рятували від свавілля нового вождя і підлеглого йому апарату. М. Хрущов, як і попередні вожді, прагнув ощасливити народ, крокуючи чимдуж до комунізму. На початку 60-х років він проголосив курс на будівництво комуністичного суспільства першочерговим завданням, розрахованим на двадцятирічний період. У дусі цього рішення було розроблено й ухвалено нову програму партії (XXII з'їзд КПРС 1961 р.), у якій проголошувалося: «Нинішнє покоління радянських людей житиме за комунізму».
Шістдеся́тники — назва нової генерації (покоління) радянської та української національної інтелігенції, що ввійшла у культуру (мистецтво, літературу тощо) та політику в СРСР в другій половині 1950-х — у період тимчасового послаблення комуністично-більшовицького тоталітаризму та хрущовської «відлиги» (десталінізації та деякої лібералізації) і найповніше себе творчо виявила на початку та в середині 1960-х років (звідси й назва).
У політиці 1960—1970-х років 20 століття «шістдесятники» являли собою внутрішню моральну опозицію до радянського тоталітарного державного режиму (політичні в'язні та «в'язні совісті», дисиденти). З початком політики «Перебудови» та «Гласності» (друга половина 1980-х — початок 1990-х рр.) «шістдесятниками» стали називати також представників нової генерації комуністичної еліти, чий світогляд сформувався в кінці 1950-х — на початку 1960-х років і що прийшла до влади. Це політики — М.Горбачов, О.Яковлев; філософи О.Зінов'єв, М.Мамардашвілі, Ю.Левада, політологи О.Бовін, Ф.Бурлацький, редактори масмедіа — В.Коротич, Є.Яковлєв, С.Залигін та багато інших.
Дата добавления: 2016-01-04; просмотров: 19; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!