Жанри і жанроутворення. Ступінь наукової розробки проблеми

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЖАНРІВ СУЧАСНОЇ ПРЕСИ

Система жанрів сучасної журналістики є унікальною за інформаційно-художньою структурою і такою, що постійно розвивається видозмінюючись. Як категорія узагальнена, масштабна, жанр не стільки і не тільки відображає дійсність. Жанр – це завжди певна точка зору, можливість адекватного сприймання об’єкта, засоби відображення, методологія підходу. У кожному жанрі сучасної журналістики по-різному віддзеркалюється авторська думка, кожний жанр не тільки інтерпретує подію з певної точки зору, а й самим фактом цієї інтерпретації – публікації в пресі, передачі на телебаченні, програми на радіо – впливає на подальший розвиток подій.

Внутрішній зв’язок між різними жанрами журналістики обумовлений єдиним типом творчості – публіцистичним [46, 8]. Зовнішній – багатьма суто суб’єктивними чинниками. Серед останніх: процес розвитку технологій та їх вплив на соціальне життя, індивідуальні й колективні конфлікти, глобальні катаклізми тощо. Відображення цих процесів у друкованих та інших засобах масової комунікації із застосуванням усього різноманіття жанрових форм у глобальному плані покликане оптимізувати процеси людської діяльності, взаємовідносини. Це своєрідне надзавдання, мегамета сучасної журналістики і системи жанрів як її складового компонента.

Жанри існують і розвиваються як за законами журналістської творчості, так і творчо переосмислюються, виходячи з реалій конкретних історичних подій.

На думку М. Бахтіна, “жанр завжди і той, і не той, завжди старий і новий одночасно. Жанр відроджується і оновлюється на кожному етапі розвитку літератури і в кожному індивідуальному творі цього жанру” [4, 178–179]. Це повною мірою стосується не тільки літератури, а й жанрів журналістики. Приміром, події в Україні, що мали виняткове значення для розвитку цивілізації (катастрофа на Чорнобильській АЕС), викликали новації у розвитку репортажного жанру, що швидко видозмінювався навіть в умовах офіційної цензури і однопартійного суспільства. Аварія також викликала появу цілої низки аналітичних матеріалів, де досить наполегливо ставилося і почасти вирішувалося питання конкретної вини за скоєне не тільки науковців та інженерів, а й партійно-господарського активу України.

Так само події, що дістали офіційну назву “Помаранчевої революції”, хоч і мали вже менш глобальний характер, проте в суспільній свідомості відобразилися у формі малої аналітики (коротких статей з репортажними елементами); кореспонденції з яскравими вставками у вигляді класичних інтерв’ю та інтерв’ю-монологів; небаченого поширення набуло бліцопитування, що дозволяло не лише оперативно фіксувати стан громадської думки, а й впливати на неї тощо.

Отже, жанри видозмінюються не тільки через збільшення колективного творчого досвіду редакційних колективів. Вони відповідають конкретним запитам соціальної реальності, до того ж з капіталізацією суспільства і зростанням конкуренції серед редакцій видозміна жанрів відбувається ефективно і прискореними темпами.

Історія жанрів української журналістики досліджена вкрай недостатньо і очікує спеціальних наукових розробок, де на конкретних прикладах простежувалася б еволюція кожного жанру в певних історичних умовах. Головною роботою з історії жанрів, за визначенням І. Михайлина, прийнято вважати “Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 року” Івана Франка. На думку вченого, основна цінність цієї статті полягає саме у викладенні історії української журналістики.

Дослідник стверджує також, що оскільки до 1890 року в українській і сусідніх національних культурах історії журналістики не існувало, то праця Франка є унікальною спробою створити власне історію національної журналістики [60, 30–36].

Спадщину І. Франка як дослідника української журналістики вивчали такі відомі вчені, як І. Курганський, О. Сербенська, М. Нечиталюк та ін.

Там, М. Нечиталюк, проаналізувавши твори видатного письменника, подав власну інтерпретацію визначення публіцистики [76, 12–14].

Однак слід зазначити, що про систему жанрів у роботах І. Франка не згадувалося, оскільки на часі був аналіз таких понять, як позапартійність, міжпартійність, аналітика у журналістиці.

Необхідність в аналізі системи жанрів виникла у зв’язку з поширенням друкованого слова в Україні та появою масового читача в 20– 30-х рокахХХ століття. Ця теза підтверджується і думкою М. Нечиталюка, який вважав, що “історія української журналістики як наукова дисципліна сформувалася тільки на початку ХХ століття” [76, 17].

Саме у 20-х роках в Україні, практично одночасно з Росією, почалася масштабна підготовка журналістських кадрів для газет нової влади. У Комуністичному університеті ім. Артема в Харкові, що був тоді столицею Радянської України, відкрили курси вищої журналістської освіти. Загальновідомо, що спершу університет мав два факультети: журналістики і підготовчий. Термін навчання становив три роки [59].

Заідеологізованість журналістської освіти, її буквальна закритість (до лав студентів зараховували виключно членів ВКП (б)) не дозволяли не лише достатньою мірою вивчати жанрову систему, а й заважали конструктивній дискусії щодо розвитку системи жанрів у західній журналістиці в порівнянні з власне радянською періодикою.

Епізодичні публікації про розвиток окремих жанрів, методичні рекомендації того часу зовсім не досліджені сучасною історією журналістики. Насамперед, це пов’язано з головною об’єктивною причиною – відсутністю або незначною кількістю публікацій, що само по собі не дозволяє проводити аналогії, не дає підстав для висновків. Суб’єктивна причина аналізу журналістикознавчих статей 20–40-х років у наш час – практично повна домінанта в них суто партійних, а не фахових питань, перенасиченість матеріалу цитатами класиків.

Після війни, коли потреба в більш ґрунтовній підготовці журналістських кадрів стала надзвичайно актуальною, фактично одночасно з’явилися факультети журналістики у Київському (1953) та Львівському (1954) університетах. При них одразу відкривалися спеціальні кафедри, що продукували наукові праці, підручники, методичні рекомендації.

До певного часу українські студенти і викладачі користувалися посібниками, виданими московськими колегами: О. Мішурісом, М. Черепаховим, О. Бережним. Квінтесенцією тогочасної журналістської науки став навчальний посібник “Жанрысоветской газеты” [38], перевиданий згодом і українською мовою.

Характерними ознаками цих видань були суто менторський стиль викладу; досить сувора регламентація щодо жанрових дефініцій; почасти звужене, як на наш час, розуміння саме жанрової специфіки. Звісно, посібник “Жанрысоветской газеты” був зорієнтований на підготовку партійно-радянських журналістів з домінантою на марксистсько-ленінське вчення про пресу. За кількістю посилань на твори класиків марксизму-ленінізму посібник з журналістики часто перетворювався на підручник з історії КПРС, де лише випадково траплялися теоретичні посилання і розробки жанрових систем.

Значною вадою підручників 50–70-х років була їх надмірна публіцистичність, домінування не наукового, а суто журналістського стилю подачі матеріалу. Іноді підручники складалися поспіхом, шляхом механічного поєднання окремих статей під однією обкладинкою.

Характерним прикладом такого видання, що за браком інших часто використовувалося студентами для підготовки до іспитів у вищих навчальних закладах Радянського Союзу, є книга “Газетные жанры” [26, 176], яка зазнала кілька перевидань у 70-х роках минулого століття. До списку літератури тут включено тридцять шість посилань на твори К. Маркса, Ф. Енгельса,В. Леніна, матеріали партійних з’їздів. Неодноразово цитуються праці М. Горького, Н. Крупської, В. Бонч-Бруєвича і лише три джерела мають суто журналістикознавчий характер.

Слід враховувати, що подібні некомпетентні, нашвидкуруч змонтовані збірники, під виглядом підручників чи колективних наукових праць, виходили друком чи не в усіх республіках колишнього Радянського Союзу, де в столицях було відкрито факультети чи відділення журналістики.

При фактичному пануванні тоталітарного режиму, в умовах однопартійної системи журналістикознавство розвивалося в межах ідеологічної догми. Система жанрів вважалася класичною вже за тим фактом, що вперше була визначена у відомому посібнику “Жанры советской газеты” [38], який став базовим для всіх студентів і викладачів у Радянському Союзі.

Однак, зважаючи на певний набутий досвід у підготовці журналістських кадрів у післявоєнний період, ротацію поколінь викладачів, розширення матеріально-технічної бази навчальних і пресових видавництв, наука про журналістику, особливо там, де йшлося про систему жанрів, поступово розвивалася. Хоча, як зазначають російські дослідники, ще у 80-х роках ХХ століття більшість теоретиків і практиків радянської журналістики дотримувалися традиційної класифікації жанрів: інформаційний, аналітичний і художньо-публіцистичний [46, 12–13].

Наголосимо, що ця концепція була висунута і фактично підтверджена як загальнодержавна журналістська доктрина вченими факультету журналістики Московського держуніверситету. Основні положення цієї концепції ніколи не змінювалися, незважаючи на їх явну невідповідність тогочасним життєвим реаліям. Так, приміром, звіт належав до групи інформаційних жанрів, хоча за всіма ознаками міг бути зарахований до аналітики. Звіти, за концепцією уже згаданого підручника, поділялися на загальні та тематичні. Загальний звіт за стилістикою викладу та інформаційною насиченістю швидше наближався до стенограми, ніж до газетного жанру. Тематичним звіт називався тоді, коли із загального звіту журналіст виділяв і об’єднував в одній статті факти, пов’язані між собою тематично. Це могли бути питання розвитку культури, сільського господарства або літакобудування, яким було приділено увагу на партійному, комсомольському та інших з’їздах. Отже, в другому випадку журналіст цілком очевидно проводив творчу аналітичну роботу, не тільки механічно відбираючи та виокремлюючи факти, а й опрацьовуючи їх для того, щоб вони природно й логічно вибудовувалися в газетну статтю.

За умови соціальних реалій у тоталітарному суспільстві звітам, як правило, виділялося до 90 % газетної площі. Звіти про пленуми та з’їзди партій займали від 8 до 12 сторінок “Правди”, що виходила, зазвичай, на 6 сторінках. У союзних республіках редакції друкованих видань, крім звітів про з’їзд КПРС, вміщували матеріали партійних з’їздів республіканських компартій, різних партійно-господарських активів тощо. Тому стає зрозумілим, що саме поняття, дефініція журналістського звіту, а також штучне зарахування його до певної групи жанрів, обмежувало можливості творчої журналістської праці навіть тоді, коли була змога це зробити, готуючи до редакції тематичний звіт.

Догматичне ставлення до груп жанрів фактично заперечувало їхній взаємоперехід. Ця теза затверджувалася на етапі викладання журналістикознавчих дисциплін у вищих навчальних закладах, що не дозволяло багатьом поколінням радянських журналістів варіювати, творити нові аспекти й особливості жанрової палітри, значно звужувало діапазон висвітлення тої чи іншої події, впливало, зрештою, на свідомий і підсвідомий процес сприйняття тексту читачем.

Однак сам факт певного упорядкування жанрової системи слід вважати кроком уперед у порівнянні з ситуацією, коли кожний навчальний журналістський осередок пропонував свої, часом надзвичайно оригінальні й вельми штучні визначення жанрів.

У посібнику, що вийшов за редакцією В. Пельта, хоч і з певним застереженням, уже визнавався той факт, що “межі жанрів можуть бути розмитими. Конкретний газетний матеріал, крім основної жанрової ознаки, має і кілька додаткових” [44, 7].

Проте подібні поступки у визнанні реалій газетно-журнальної практики тут же фактично нівелювалися. Констатація того, що мають тенденцію до змін характер і форми інформаційних матеріалів, визнавалася побіжно і лише почасти [44, 7].

Тим часом, незважаючи на досить вузькі канонізовані межі жанрів, журналістська практика доводила можливість сміливого експерименту з жанровою системою по суті. Траплялося так, що в одній великій публікації поєднувалися репортаж та інтерв’ю, нарис і суто авторська аналітика, ставлення до певної події.

Відомий російський журналіст Геннадій Бочаров у книзі нарисів “Что человек может” [9] поставив собі за мету проаналізувати дії людини в екстремальній ситуації, коли сам факт її фізичного існування лишається під питанням. Висока професійна майстерність та обдарованість дозволили авторові абсолютно вільно змінювати в межах художньо-публіцистичного твору не тільки жанр, а й стиль викладу.

Так, коли він розповідає про наслідки авіакатастрофи, аварії на шахті – стиль викладу типово репортажний. Короткі фрази, уривчасті діалоги, швидкі картинки ситуації змінюються щомиті [9, 52, 72, 98]. Переходячи до аналізу того, що трапилося, Г. Бочаров цілком свідомо вдається до складнопідрядних, складносурядних речень, довгих повторів, алегорій і порівнянь [9, 88–99].

У книзі іншого відомого журналіста В. Пєскова “Война и люди” [66], у нарисових матеріалах трапляються яскраво виявлені елементи репортажу, класичного інтерв’ю. Автор експериментує не тільки із жанровою палітрою. Інколи він змішує часові нашарування і головний герой, завдяки суто репортажній стилістиці, раптом опиняється у молодості, з мирного часу – на війні й т. ін.

Усі ці жанрові новації, досить незвичні для канонізованої журналістики, могли дозволити собі лише провідні журналісти здебільшого великих газет, які друкувалися у столиці тоді ще Радянського Союзу.

В Україні жанр нарису з елементами аналітики і подекуди репортажу панував переважно на шпальтах газети Спілки письменників України “Літературна Україна”, щотижневику “Культура і життя”.

Специфіка творення суто журналістських публікацій письменниками чи діячами культури полягала не лише у своєрідній художньо-мистецькій концепції зображення подій чи людей. “Рівень свідомості суб’єктивізації факту виокремив два типи образу: художній (відображений факт) і документальний (реальний факт)” [11, 59].

У документальному образі журналістського твору образ (реальний факт) не втрачає своєї первинності, адекватності. Специфіка образу визначається стосовно двох сфер: реальної дійсності та процесу мислення. Як відтворення дійсності, образ наділений чуттєвою достовірністю, часовою тривалістю, предметною закінченістю [50, 252].

Складні процеси, що відбуваються у свідомості літератора чи журналіста під час написання поліфонічних жанрових творів, коли не тільки стилі викладу фактажу взаємодіють, а й в аналітичній частині матеріалу зіставляються різні ціннісні системи оцінок того чи іншого вчинку людини, наслідків події, – не вкладаються у жорсткі регулятивні рамки канонізованих жанрових правил.

Це, безперечно, усвідомлювали творці журналістської теорії 70–80-х років минулого століття, що спричинило поступові зміни в самій теорії слідом за практикою. Значну увагу почали приділяти техніці написання журналістських творів, роботі над стильовими особливостями.

“Інтерв’ю – діалог між журналістом і особою..., котра більш активна у своїх висловлюваннях. Це веде до створення текстів досить значних за обсягом, впливає на відбір мовних засобів, більш властивих для монологу, зменшується ймовірність появи у тексті коротких реплік, збільшується можливість наявності довгих речень... Інтерв’ю відрізняється переходом від однієї думки до іншої, описом ситуацій, що швидко змінюють одна одну” [13, 65].

Рекомендації, на зразок наведеної вище, у посібнику для факультетів журналістики стають по суті домінуючими, поступово відтісняючи на другий план посилання на ідеологічні доктрини, цитати з творів класиків марксизму-ленінізму, приклади з публіцистичних творів видатних революціонерів, що призводило до канонізації живої теорії, яка будувалася, у свою чергу, на щоденній журналістській практиці.

У посібниках, хрестоматіях, навчальних довідниках, виданих наприкінці 80-х – на початку 90-х років, практика журналістської діяльності, ті новації, що з’явилися останнім часом у системі жанрів, остаточно витіснили із теорії лобіювання застарілих догм і стереотипів. Лише коли-не-коли в посібниках і хрестоматіях трапляються посилання на “критичні замітки К. Маркса та Ф. Енгельса, що служать за “взірець рецензій”, або стримане схвалення публіцистичних праць В. Леніна” [1, 5]. Проте вже зрозуміло, що подібні ремінісценції – вимушена данина однопартійній системі з її усталеними ідеологічними стереотипами.

У 70–80-х роках ХХ століття теоретики в галузі журналістики почали серйозно цікавитися опрацюванням єдиної системи журналістських методів. Необхідність у порушенні даного питання була зумовлена тим фактом, що в теорії журналістики не було єдиного підходу у визначенні основного методу публіцистики.

Відомий науковець В. Горохов наголошував: “Складність визначення методу публіцистики визначається тим, що цей термін досі визначається синкретично. Оперуючи ним, одні дослідники мають на увазі загальний діалектико-матеріалістичний метод пізнання, другі дослідники – методи впливу на аудиторію, треті – особисті літературно-публіцистичні прийоми і т. д. Було б правильніше говорити про певну якість публіцистичної творчості, що не тільки об’єднує ці різні засоби, а й синтезує їх у внутрішню єдність... загальний метод публіциста” [32, 72].

Не викликає сумніву, що кінцевою метою друкованих видань, на відміну, приміром, від літературної творчості, є вплив на читацьку аудиторію, задоволення інформаційних потреб, а не створення художнього чи динамічного сюжету. Тому, коли йдеться про жанрові пошуки і новації в системі творення жанрів у 70–80-х роках ХХ століття, слід враховувати досить суттєвий вплив наукових методів пізнання на цей процес і використання в журналістській творчості таких специфічних наукових методів, як синтез, абстракція, узагальнення і виділення окремого.

Полеміка між фізиками і ліриками, що точилася на сторінках “Комсомольской правды”, журналу “Юность” у 60-х роках, була віддзеркаленням глобальних проблем розвитку технологічної цивілізації, коли на зміну усталеним виробничим відносинам, при яких дуже важливою ланкою економіки вважалася індустрія, прийшли такі інтелектуальні й часом незрозумілі для масової свідомості поняття, як кібернетика Вінера, нейролінгвістика, глибинна психологія Ранка, Ассаджолі тощо.

Цілком природно, що, намагаючись адекватно відобразити у своїх друкованих творах ці процеси, працівники ЗМІ свідомо чи несвідомо почали оперувати найновішими методами пізнання, екстраполюючи їх подекуди на моральні категорії, взаємовідносини між людьми.

На зміни у методах освоєння дійсності у журналістській практиці відреагували вчені-журналістикознавці. “Взаємодія документалізму з науковістю політичних концепцій становить особливість методу публіцистики”, – зазначала у цей час В. Ученова [93, 220].

Теза в чомусь спірна, виходячи з реалій новітніх часів, коли змінилася політико-економічна система, а з нею і політична доктрина суспільства. Проте не можна не погодитися з акцентуацією дослідниці на тісній взаємодії документалізму з науковістю, що є актуальним і донині.

Український вчений В. Здоровега приблизно в цей же час також стверджував, що “документалізм... є однією з ознак певного виду літератури, в тому числі журналістики” [41, 44].

 

22222222222Революція жанрової системи періодичної преси наразі є одним із найдискутивніших питань у теорії журналістикознавства. Порушуються проблеми жанру та методу, форми подання, різновиду чи модифікації, їх взаємодії та взаємопереходу, можливості трансформації. У свою чергу це викликає серед наукового загалу жваве обговорення усталеної жанрової системи друкованих ЗМІ, принципів поділу та упорядкування жанрових моделей у єдину типологічну структуру.

Тож об'єктом дослідження є теоретичні засади створення та функціонування жанрової системи преси, новітні концептуальні розвідки, що по-новому трактують проблему класифікації жанрів.

Мета статті – проаналізувати принципи та критерії поділу жанрів на відповідні групи, оглянути та узагальнити новітні підходи до упорядкування жанрів у типологічну структуру, визначити перспективу розвитку цього процесу.

Сучасні проблеми еволюції жанрової системи періодичної преси активно й плідно вивчають українські та російські журналістикознавці М. Василенко, В. Шкляр, І. Михайлин, Н. Мантуло, О. Дупак, О. Нерух, Ю, Гордєєв, Л. Кройчик, Є. Пронін, О. Тертичний, М. Кім, О. Колесниченко, Б. Місонжников та ін. Проте наразі немає дослідження, яке б мало системний, узагальнюючий характер, визначило й об'єднало основні напрями та тенденції цього процесу.

Дана робота у поєднанні з прикладними розвідками дасть змогу окреслити особливості, чинники і напрями розвитку жанрової системи друкованих ЗМІ.p>

Система журналістських жанрів – складна структура, компоненти якої поєднані за певними ознаками, характеристиками. Специфіка функціонування цієї системи полягає у рухливості, гнучкості, еластичності її елементів, можливості їх переходу та взаємодії. "Завдання під час вивчення системи полягає у виявленні специфічного характеру, особливостей цієї взаємодії у виділенні системоутворювальних елементів і домінант, у розумінні ієрархії, яка створюється всередині системи" [1, 61].

Хоча й жанрові системи літератури та журналістики побудовані за різними принципами, закони та закономірності їх функціонування й розвитку багато в чому збігаються. Наприклад, твердження про динамічність системи знаходимо у царині як літературознавства, так і журналістикознавства. "Жанрова система динамічна не лише тому, що вона постійно поповнюється новими компонентами, а й тому, що усередині її постійно проходить переміщення і її компоненти нерівнозначні як фактори, що створюють систему. Одні, відіграючи головну роль у певний період розвитку літератури, стають елементом її кістяка (термін Бахтіна), а інші так і залишаються тимчасовими, "випадковими" елементами у цей період, але вже в наступний саме на них може базуватися нова система" [1, 63–64].

Журналістикознавець Б. Місонжников зазначає, що "потрібно зважати на чутливість жанрової системи до зовнішніх ситуативних проявів, у ній дуже розвинутий діалектичний початок. У цьому випадку можна говорити про своєрідний прояв закону флуктуації: система, що складається із безлічі елементів, – а жанрова система є саме такою, – може відчувати випадкове відхилення від свого більш чи менш стійкого середнього значення, що має зазвичай тимчасовий характер" [2, 105].

Ще один спільний момент у теоріях жанрових систем журналістики та літератури виявляється у наступності, спадковості їх розвою. "Кожен новий етап у розвитку літератури є продовженням попереднього й опозицією до нього. Тому частина жанрів попередньої системи втрачає своє значення, частина "осучаснюється"... дає нові модифікації, частина "згадується" із попередніх, більш віддалених систем" [1, 66]. Схожі процеси нині відбуваються у медійній сфері, що є очевидним, проводячи зріз частоти вживання певних жанрів у радянський період та за часів незалежної України. Тезу про спадкоємність жанрової системи періодичної преси знаходимо у М. Кіма [3, 12], М. Василенка [4, 9–10], Ю. Гордєєва [5] та ін.

Еволюція, постійні зміни, яких зазнає жанрова система у певні періоди свого розвитку, забезпечується внутрішньою взаємодією її компонентів. "Поміж елементами системи немає статистичної рівності, навпаки, є динамічна співвідносність, своєрідна боротьба за конструктивну роль, встановлення щоразу нової ієрархії всередині системи" [1, 66]. Науковець М. Кім визначає внутрішні та зовнішні зв'язки всередині динамічної жанрової системи ЗМІ. Внутрішній зв'язок між різними жанрами журналістики обумовлений єдиним типом творчості – публіцистичним, а зовнішній – тим, що кожен жанр журналістики, на відміну, наприклад, від жанру літературного, завжди народжується потребами відображення сучасного життя з метою впливу на громадську думку [3, 9].

Враховуючи перелічені вище властивості журналістської жанрової системи (динамічність, ієрархаїчність, наступність, спадковість, гнучкість, рухомість компонентів тощо), дослідники класифікують, систематизують жанри на групи. На думку Г. Мельник, більшість теоретиків журналістики розробляють класифікацію жанрів, зважаючи на їх стійкі (константні) ознаки, які виводяться з трьох типів відображення дійсності: факто-графічного (емпіричного), дослідницького (теоретичного) та художньо-дослідницького. Це дозволяє говорити про три типи текстів: інформаційні, аналітичні, художньо-публіцистичні. Іншими словами, при виділенні трьох груп жанрів – інформаційних, аналітичних та художньо-публіцистичних – можна назвати у кожному випадку одну стійку (домінантну) ознаку: інформаційність, аналітичність, художність журналістського тексту [6, 37–40]. Цієї ж думки щодо інформаційності, аналітичності та художньості як домінуючих ознак жанрів, що лежать в основі відносно умовного поділу на інформаційно-публіцистичні, аналітико-публіцистичні і художньо-публіцистичні жанри, дотримуються дослідники В. Шкляр [7, 244], М. Василенко [8, 13], В. Тулупов [9, 55] та ін.

Підхід до поділу жанрів на три групи (інформаційні, аналітичні, художньо-публіцистичні) вважається традиційним у журналістикознавстві. Наукова дискусія 60–80-х рр. ХХ ст. з цього приводу проаналізована Т. Трачук у монографії "Нарис з історії та теорії українського журналістикознавства" [10], що вийшла у співавторстві з В. Різуном. Дослідники стверджують, що "система жанрів радянської журналістики як чітка структура була сформована за єдиним принципом, критерієм (спосіб освоєння жанром життєвого матеріалу) у три групи" [10, 144]. Проте існували певні доповнення, точки зору, що не повністю збігалися з основним твердженням. Зокрема, В. Рубан вважав помилковим вживання терміна "інформаційний жанр". Він пропонував звернутись до видів, як у літературі, і виокремлював два постійні види журналістської творчості – інформацію та публіцистику. На думку Д. Григораша, усі газетні жанри відносяться до публіцистики, а І. Валько при класифікації жанрів запропонував виходити з основ теорії соціального відображення, яке може бути простим, узагальненим та узагальнено-естетичним. Саме через це І. Валько, як і В. Здоровега та Д. Прилюк, вважав поділ на жанри інформаційні та аналітичні умовним [10, 144–146]. Науковець Т. Трачук підсумовує, що загальна дискусія з приводу класифікації жанрової системи була узагальнена в навчальному підручнику "Теорія і практика радянської журналістики (Основи майстерності. Проблеми жанрів)", де зафіксовано поділ на три групи жанрів: інформаційні, аналітичні, художньо-публіцистичні [10, 146].

В. Пельт у праці "Диференціація жанрів газетної публіцистики" [11] виділяє ті ж самі родові групи основних газетних публікацій, і, порівнюючи з поділом Є. Прохорова (подієва, аналітична, художня) та Д. Прилюка (повідомлення новин, коментування фактів, публіцистичне розкриття), стверджує про аналогічність їх поглядів. Основна думка В. Пельта полягає у тому, що в загальних рисах у всіх класифікаціях присутня триєдина формула [11, 19–20].

Певні суперечності в загальному поділі свідчать про специфічність предмета систематизації – живої творчості, втіленої у жанрах, про постійний розвиток жанротворення, дифузійні та взаємокореляційні процеси між жанрами. Проте, незважаючи на певні індивідуальні зауваги та особливості, система журналістських жанрів все ж таки функціонувала за єдиними принципами, а групування відбувалось у межах основної традиційної класифікації.

На сучасному етапі, на думку Н. Ходорченко, немає єдиної канонічної жанрової класифікації, і численні спроби у цьому напрямі – свідчення того, що жанрові ознаки ще не викристалізувались у цілком усталену форму, що межі між жанрами (і навіть між жанровими групами) ще не досягли потрібної стійкості [12, 80]. Йдеться про те, що в нових політичних, економічних умовах, у новому соціальному контексті, кардинальних перетвореннях у сфері соціальних комунікацій, що історично починаються з незалежністю Української держави, відбувся певний "струс" жанрової системи. Тому сучасні журналістикознавці пропонують науковому загалу на розгляд нові підходи, концептуальні розробки щодо класифікації журналістських текстів.

Наприклад, російський учений Л. Кройчик зробив спробу класифікувати наявні в сучасній журналістській практиці тексти за критеріями оперативності, новинності, аналітичності та образності. Дослідник зазначає, що публіцистичний текст обов'язково містить три важливі компоненти: 1) повідомлення про новини чи проблему, що виникла; 2) фрагментарне чи детальне осмислення ситуації; 3) прийоми емоційної взаємодії на аудиторію (логіко-поняттєвий чи поняттєво-образний рівень). У зв'язку з цим тексти можна розбити на п'ять груп: оперативно-новинні (замітка та всі її різновиди); оперативно-дослідницькі (інтерв'ю, репортаж, звіт); дослідницько-новинні (кореспонденція, коментар (колонка), рецензія); дослідницькі (стаття, лист, огляд); дослідницько-образні або художньо-публіцистичні (нарис, есе, фейлетон, памфлет) [13, 138–139].

З першого погляду, ця класифікація ніби задовольняє всі новітні вимоги та потреби часу. Проте подальший аналіз виявляє певні зауваження. Вводячи нові критерії, автор пропонує основи, які дозволять ідентифікувати будь-який текст на сторінках газет, визначивши лише, чи у ньому просто повідомляється про новий факт, проводиться аналіз, чи додаються емоції. Л. Кройчик стверджує, що в кожному тексті є зазначені компоненти, а розрізнення матеріалів відбувається шляхом визначення, який із елементів є домінантним та якою мірою виражені чи взагалі присутні інші. Таким чином, ми знову приходимо до традиційного поділу на інформаційні, аналітичні та художньо-публіцистичні жанри, в яких, враховуючи процеси міжжанрової дифузії та взаємокореляції, функціонує безліч різновидів та модифікацій. Оперативно-новинні жанри – це інформаційні; оперативно-дослідницькі – інформаційні з аналітичним забарвленням; дослідницько-новинні та дослідницькі – аналітичні, які інколи можуть мати й публіцистичний відтінок. Головним є питання про те, що інколи жанри, які вчений відносить до однієї з п'яти груп, виходять за їх межі. Наприклад, чи можна назвати звіт оперативним дослідженням, тоді як це швидше оперативний опис, що лише в деяких випадках порушує актуальні питання, наштовхує на роздуми (йдеться про тематичний чи проблемний звіти). Хоча на певні недоліки таки є, ця класифікація заслуговує на увагу та обговорення, адже викликала величезну дискусію.

Наприклад, В. Здоровега стверджував, що, "незважаючи на безперечні прорахунки (автор, скажімо, вочевидь "загубив" низку таких традиційних жанрів журналістики, як публіцистичний огляд, огляд преси; не цілком виправдана термінологія), не можна не погодитися із диференціацією інформаційних жанрів на оперативно-новинні та оперативно-дослідницькі. Оперативно-дослідницькі ми, щоправда, називаємо оперативно-узагальнювальними, щоб не зумовлювати плутанину подієвої інформації з аналітичною" [14, 170]. М. Кім вважає, що основним недоліком класифікації Л. Кройчика є те, що, з одного боку, виділяються чисті типи текстів (дослідницькі), а з іншого – гібридні (оперативно-дослідницькі). На думку М. Кіма, було б логічніше, якби гібридні типи текстів групувались навколо чистих жанрових видів, що мають стійкі ознаки [3, 16]. Твердження є слушним з погляду на те, що це дасть змогу не ускладнювати вже усталену структуру, а знайти для конкретних жанрових моделей відповідне місце.

Інший російський дослідник Є. Пронін використав при побудові своєї типологічної моделі принцип перехресної класифікації. Усі жанри він розділив за двома критеріями: за предметом відображення (реалії, позиції, ідеали, абсурди, думки, контакти, рішення тощо) та рівнем осмислення (повідомлення, орієнтування, корекція, символізація). Як результат, він отримав складну типологічну структуру журналістських жанрів. Цінність запропонованої Є. Проніним класифікації полягає в тому, що він встановив відповідність між жанрами, що мають різний обсяг, назву та цільову настанову щодо рівня осмислення відображуваного явища соціальної практики. Проте в теоретичних та практичних журналістських колах ця типологічна модель не мала широкого поширення [3, 13–15].

Новітні підходи до поділу журналістських жанрів викладено в роботах О. Тертичного [15] та М. Кіма [3]. Їхніх основних тверджень виникла жвава наукова дискусія. Зокрема, М. Василенко досить критично окреслив їхні розвідки. "Загальною характеристикою цих наукових праць, піддручників, де викладено основні теоретичні положення, є заангажованість і значний розрив із повсякденною журналістською діяльністю. Зокрема, численні роботи О. Тертичного за змістом і стилістикою є не стільки продовженням, скільки невдалим копіюванням відомого посібника за редакцією В. Пельта. Ґрунтовна праця М. Кіма переобтяжена посиланнями на літературознавчі та соціологічні дослідження… Фактично, відмовившись від класичного для радянського часу поділу жанрів на групи, автор пробує ввести власну систему класифікації, що має штучний і незрозумілий вигляд" [4, 79]. Проте слід зазначити, що цінність типологічної структури жанрів за М. Кімом полягає у детальному описові кожного жанру за основними критеріями (предмет відображення, цільова функція, метод роботи з інформацією).

Дослідник Ю. Клюєв, детально вивчивши класифікацію жанрової системи О. Тертичного, вказує на такі недоліки та суперечності. Насамперед, майже всі аналітичні жанри, викладені О. Тертичним, насправді є не жанрами, а соціологічними методами збирання інформації, які більш тяжіють до інформаційної групи, оскільки не подають аналізу та оцінки фактів на безпосередньому вербальному рівні. Відповідні зауваги наводяться до усіх груп жанрів [16, 68–76].

Практик-журналіст В. Третьяков стверджує, що історично сформувались і виокремились як найбільш економні та ефективні всього чотири основні (головні) класичні жанри журналістських матеріалів. Це інформація, репортаж, інтерв'ю (інформаційні) та стаття (як коментарний або аналітичний жанр). Усі інші жанри автор називає різновидами попередніх [17, 263–269]. Український учений О. Чекмишев усі продукти журналістської творчості поділяє на жанри новинної, аналітичної і полемічної, розважальної журналістики та публіцистичні жанри [18, 39]. Виникає питання, а чи не є новинні та аналітичні жанри певною мірою публіцистичними, так само, як публіцистичні твори часто є гостро полемічними.

Російський журналіст-практик О. Колесниченко пропонує розрізняти такі групи жанрів: новинні (коротка новина, розширена новинна замітка, "пісочний годинник", інформаційне інтерв'ю); раціональна публіцистика (ньюс-фіче, коментар, аналітична стаття, експертне інтерв'ю); емоційна публіцистика (репортаж, фіче, особисте інтерв'ю, портрет) [19, 33–35]. Ця класифікація має революційний характер, адже кардинально перевертає усталені уявлення про жанрову систему періодичної преси. І хоч автор даної типологічної структури апелює до її прикладного спрямування, – відображення у першу чергу сучасної практики, – викладені твердження викликають певні сумніви. По-перше, віднесення деяких жанрів, наприклад репортажу та особистого інтерв'ю, до емоційної публіцистики; по-друге, надання різновидам однієї жанрової моделі значення самостійного жанру (коротка новина, розширена новинна замітка, "пісочний годинник"); по-третє, називання усталених жанрів новими іменами (ньюс-фіче як оповідь про тенденцію, яку помітив автор за подіями, у традиційній класифікації називають оглядом; фіче як історія від третьої особи, що дає можливість пережити побачене, витісняє нарис). Та найбільшу дискусію викликає принцип поділу жанрів на групи. За О. Колесниченком, у жанрів емоційної публіцистики предметом виступає людина, яка виходить на перший план, тоді як подія відходить на другий, методом є опис людей у драматичних ситуаціях [19, 33]. Тож виникає природне запитання: куди зараховувати журналістські матеріали, згадуючи фейлетони М. Кольцова "Похвала скромності", Остапа Вишні "А по-моєму – сукняна доба", памфлети М. Твена "Сполучені Лінчуючі Штати", М. Подоляна "Яструб голубом не стане", в яких головною дійовою особою є річ, предмет, явище та навіть природа. Окрім того, невже емоційна публіцистика не використовує аналіз, узагальнення, порівняння тощо. Поділ жанрів на новинні, а також раціональну та емоційну публіцистику, їх переміщення у нетрадиційні групи не вирішує проблему гібридних форм, численних різновидів та модифікацій, які є результатом міжжанрової дифузії та взаємокореляції. Наприклад, О. Колесниченко називає кореспонденцію різновидом новини [19, 34], жанр, який поєднує факт із аналітичним його опрацюванням, тобто раціональним компонентом. Говорячи про нарис як гібрид портрета та коментарю [19, 34], автор обмежує його функціонально-предметну природу та образно-виражальні можливості.

Таким чином, сучасні підходи щодо упорядкування журналістських жанрів у певні групи характеризуються такими особливостями:

– відсутність єдиного принципу поділу;

– застосування принципу перехресного класифікування;

– виокремлення соціологічних методів збирання інформації як самостійних жанрів;

– тенденції як до спрощення (за В. Третьяковим), так і до надмірного ускладнення (за Є. Проніним, М. Кімом, О. Тертичним, Л. Кройчиком), нагромадження елементів у типологічній структурі жанрів;

– намагання класифікувати всі журналістські тексти, навіть ті, що не вкладаються у межі традиційних жанрів;

– спроба упорядкувати гібридні жанрові форми, що є результатом взаємокореляційних процесів.

Для порівняння доречно навести класифікації із зарубіжних шкіл журналістики. Наприклад, французькі дослідники виділяють дві основні групи жанрів: інформаційні (факт, розширене повідомлення, замітка-"суміш", звіт, репортаж, інтерв'ю, розслідування) та публіцистичні (коментар, передова стаття, аналітична стаття, хроніка, критика, репліка, відгук, замальовка, портрет) [20]. Німецька школа пропонує форми подання новин (повідомлення та короткі звіти), власної думки (іронічна замітка, коментар), розважальної інформації (нарис) та інтерв'ю [21, 53]. В американських підручниках журналістики виділяють чотири великих класи повідомлень: 1) загальні (промови, інтерв'ю, звіт); 2) прості (про хвороби, пожежі, злочини); 3) складні (судові слухання, робота уряду, освіта, релігія тощо); 4) спеціальні (спорт, мистецтво, розваги, літературно-художня критика, редакційні статті, колонка коментатора) [22]. Таким чином, класифікації жанрів зарубіжної преси мають дещо спрощений характер, основними принципами для групування є тематика та наявність чи відсутність авторського аналізу, зважаючи, що повідомлення чітко розділяються на новини та коментарі до них.

Складність упорядкування журналістських матеріалів у єдину типологічну структуру полягає у наявності численних різновидів та модифікацій жанрів. Вони з'являються як наслідок детальної тематичної розгалуженості (наприклад, біографічне портретне інтерв'ю, подорожній нарис, кінорецензія), функціо-нального призначення (хронікальний звіт, звіт-свідчення, інтерв'ю "потік свідомості", пропагандистська стаття), специфіки певного методу збирання та обробки інформації (журналістське опитування, інтерв'ю-анкета, фокусоване інтерв'ю, журналістське розслідування, соціологічний нарис), обсягу тексту (розширена інформація, міні-огляд, звіт короткий та звіт розгорнутий, маленький фейлетон), міжжанрової дифузії та взаємокореляції (звіт-замітка, звіт-нарис, репортаж-зарисовка, репортаж-роздум, репортаж-інтерв'ю, рецензія-діалог, рецензія-лист, рецензія-есе).

Крім наведених жанрових моделей, існують такі різновиди та модифікації, які ще не знайшли своє остаточне місце в жанровій системі, як-от: аналітичне опитування, аналітичний прес-реліз, моніторинг, експеримент, рейтинг, анкета, прогноз, версія, життєва історія, легенда тощо. Тривають дискусії щодо доречності зарахування їх до самостійних жанрів, лунають пропозиції розглядати їх як новітні методи збирання та обробки інформації.

Таким чином, жанрова система журналістських текстів є динамічною, рухливою, гнучкою та множинною структурою. Саме у цьому і полягає складність її дослідження. Еволюційний розвиток сучасної теорії жанрів загалом, а в лоні жанрової системи зокрема, проходить відповідно до закону наступності, спадковості. Практична діяльність медіа презентує нові форми висловлення авторської думки, які є не лише результатом зовнішніх упливів із суміжних із журналістикою сфер, а наслідком внутрішнього розвитку, взаємопереходу та взаємокореляції жанрів.

Спроби науковців запропонувати новітні підходи до жанрової системи демонструють стрімкі, кардинальні трансформації в сучасній теорії жанрів, що потребують осмислення та узагальнення. На нашу думку, подальший розвиток жанрової системи друкованих ЗМІ може відбуватись у двох напрямах. По-перше, якщо брати до уваги і зараховувати як самостійні ті жанрові моделі, що прийшли з соціології, статистики, психології, реклами, документознавства, зв'язків із громадськістю тощо, додаючи сюди анекдот, легенду, життєву історію і тощо, то типологічна структура жанрів преси потребує трансформації, доповнення, відповідної переробки. По-друге, погляд на традиційну систему жанрів крізь призму нового соціального контексту, ідентифікування та віднадходження відповідного місця для жанрових різновидів та модифікацій у загальній структурі дасть можливість дещо реформувати усталену жанрову систему, але в жодному разі не відмовитись від неї остаточно. Вирішення цього питання вимагає звернення до практичної діяльності журналістів, вивчення численних текстів у контексті сучасних тенденцій розвитку сфери соціальних комунікацій.

 

33333333Жанр (франц. genre) - тип твору в єдності специфічних властивостей його форми і змісту. [1] «Жанр, - наголошують В. Н. Вакуров, М. М. Кохтев, Г. Я. Солганик - це відносно стійка композиційно-мовленнєва (композиційно-синтаксична) схема, яка реалізує певне абстраговане ставлення до дійсності, тобто форму образу автора, визначає спосіб відображення, характер ставлення до дійсності, ступінь і глибину охоплення матеріалу(масштаб висновків) і створювана відносно стійким з'єднанням компонентів авторській мові, а також елементів авторської і чужої мови». [2]
Інтерв'ю (від англ. Interview-буквально зустріч, бесіда) - жанр публіцистики, що представляє собою розмова журналіста з політичним, громадським або іншим діячем з актуальних питань. Жанри журналістики розрізняються по цілях впливу на аудиторію, широті освітлення реальності, виразно-образотворчим засобам, глибині аналізу та широті узагальнень. У зв'язку з цим вони поділяються на три види - інформаційні, аналітичні та художньо-публіцистичні. [3]
Інтерв'ю відноситься до групи інформаційних жанрів, тобто до різних жанрів, що становлять суспільний інтерес відповіді конкретної особи (групи осіб) на запитання журналіста.
Перші інтерв'ю з'явилися саме в друкованих ЗМІ. У пресі почала ХIХ століття вже з'являються матеріали, оформлені у формі запитань і відповідей, закладаються основні риси, які характеризують інтерв'ю: певні типи питань, формули ввічливості, риторичні та стилістичні фігури.
Прогрес науки і техніки привів до еволюції жанрів. Народження радіо і телебачення зумовило появу нових різновидів колишніх жанрів. Так з'явилися радіо й телевізійне інтерв'ю, які однак не витіснили вже имевшееся газетне, а розвивалися поряд з ним. З появою інтенет з'явилося інтерв'ю в системі електронних ЗМІ, однак його слід розглядати скоріше як підвид друкованих ЗМІ: по-перше, інтерв'ю публікуються на офіційних сайтах видань, по-друге, на незалежних інформаційних сайтах інтерв'ю носить той же текстовий характер, що і в друкованих ЗМІ.
Таким чином, слід говорити про особливості інтерв'ю в друкованих та електронних ЗМІ, що народжуються з їх текстової природи, в порівнянні з інтерв'ю на радіо і телебаченні.
Визначення специфіки жанру інтерв'ю в друкованих та електронних ЗМІ є основною метою цієї роботи.

 

4444444444Журналістські методи пізнання дійсності: емпіричні, теоретичні, художні методи. Емпіричні методи
1) Метод спостереження. Заснований на особистому спостереженні, особистому пізнанні дійсності шляхом чуттєвого сприйняття її. Журналістське спостереження цілеспрямовано. Класифікується по різних підставах.
- За способом організації: відкрите і приховане;
- За ступенем участі: включене та неувімкненою;
- У залежності від умов вивчення: пряме і непряме;
- За тимчасового ознакою: швидко і тривалий.
2) Метод опрацювання документів. Найбільш поширений. 2 способи аналізу.
- Інтерпретація;
- Контент-аналіз.
3) Методи безпосереднього контакту з носієм інформації.
- Інтерв'ю (пред'явлення заздалегідь заготовленого списку питань);
- Бесіда (питання задає як журналіст, так і носій інформації);
- Опитування (з'ясування думки багатьох людей по одних і тих самих питань);
- Анкетування (опитування із застосуванням спеціально розроблених анкет).
4) Метод експерименту.

- Теоретичні методи
1) Формально-логічні. Оперують з відомими фактами, шляхом умовиводів виводячи з них нове знання.
- Індукція (висновок від приватного до загального, має імовірнісний характер);
- Дедукція (висновок від загального до конкретного);
- Аналогія (зіставлення з метою виявити подібності);
- Порівняння (зіставлення з метою виявити відмінності).
2) Змістовно-логічні. Чи враховують мінливість, розвиток світу, виявляють внутрішні та зовнішні зв'язки.
- Аналіз (виявлення причинно-наслідкових зв'язків шляхом розчленування предмета на складові його елементи);
- Синтез (з'єднання складових елементів у нове ціле);
- Гіпотетичний (прогнозірованіе. носить імовірнісний характер);
- Історичний (виявлення головних етапів у розвитку предмета).

Передумови "прийняття" аналітичного тексту аудиторією.
Аналітичний текст може стати засобом орієнтації масової аудиторії тільки в тому випадку, якщо буде прийнятий їй. Прийняття - це внутрішня згода реципієнта з пропонованої йому інформацією. Існує кілька факторів прийняття тексту:

- Наявність у аудиторії практичної необхідності в даній інформації.
Створити текст, здатний задовольнити всі мотиви аудиторії, навряд чи можливо, тому необхідна «орієнтація» тексту на конкретні мотиви тієї чи іншої аудиторії. При цьому можливе складання прогнозу оцінки аудиторією адресованих їй публікацій з точки зору «потрібність» їх для неї.

- Відповідність тексту об'єктивної реальності.
Однією з причин звернення аудиторії до ЗМІ є потреба в достовірності інформації. Звідси - відповідні вимоги до журналіста: посилення пошукової діяльності з виявлення істини.

- Певна організація тексту.
З одного боку, текст повинен відображати пізнання автором якогось явища дійсності, з іншого - як засіб спілкування - відображати комунікативний акт, мовну діяльність, адресовану автором аудиторії.

- Орієнтація на домінантні проблеми аудиторії
Текст має стовідсоткову ймовірність прийняття, якщо він орієнтований на ті потреби, які добре усвідомлені аудиторією, але тривалий час не задовольнялися.

- Співвіднесеність з «минулим досвідом» аудиторії.
Поняття «минулого досвіду» містить у собі запас знань, систему фіксованих установок, стереотипів, норм, ціннісних орієнтацій; здібності, вміння, навички здійснення різних розумових операцій; стиль мислення. Журналістський текст повинен враховувати «минулий досвід» аудиторії, і будуватися, доповнювати його.

Основні прийоми тлумачення об'єкта відображення (опис, пояснення, прогноз, оцінка, доказ)

- Опис
Якась фіксація знання, мета якої - ознайомити читача з предметом, ввести його в курс цієї розмови, створити наочний образ. Опис - база для подальших теоретичних операцій. Від опису залежить інтерес аудиторії до предмету. Два методи побудови опису:
1) Групування даних. Систематизація знань про предмет по їх подібності/відмінності. Дозволяє зв'язати розрізнені факти в єдину систему, що відповідає концепції тексту.
2) Типологізація. Виявлення стійких загальних властивостей предметів.

- Пояснення
Встановлення причинно-наслідкових зв'язків усередині події або між різними подіями. Для цього потрібно: 1) виділити певну сукупність фактів і знайти те спільне, що їх пов'язує; 2) знайти вихідну точку; 3) відновити весь ланцюжок; 4) виходячи з логіки розвитку ланцюжка, припустити її подальший розвиток.

- Прогноз
Найважливіший елемент. Використовується в будь-яких аналітичних матеріалах. Кілька методів прогнозування:
- Метод експертних оцінок (бажано думку декількох незалежних експертів);
- Сценарний метод (сценарії - публікації, що відображають життя якогось об'єкта, що дозволяють висунути гіпотези прогностичного характеру);
- Метод екстраполяції (перенесення висновків про якоїсь частини явища на іншу частину, проекція тенденцій, присутніх у минуле та сьогодення, на майбутнє);
- Метод аналогії.
З тексту має бути добре видно, що прогноз носить імовірнісний характер.

- Оцінка
Зіставлення чого-небудь з ідеалом. Сильно впливає на систему взаємовідносин «автор-аудиторія» (один з факторів прийняття-неприйняття тексту). Методи вираження оцінки:
1) Виборча. Акцент робиться на одній грані аналізованого явища. Використовується в пропагандистських цілях, рекламних матеріалах.
2) Об'єктивно-комплексна. Оцінюються всі межі, в кінці - висновок автора про перевагу будь-якої з них.
За способом вираження оцінка буває прямої авторської (оціночні слова) і опосередкованою (через опис своєї дії або дій тих чи інших людей). До неприйнятним методам оцінки явищ відносяться:
- Домисел і «перетримки» (свідоме спотворення оцінюваного явища, приписування йому невластивих якостей, наслідків; ці методи спираються не неможливість перевірки достовірності, на непоінформованість аудиторії);
- Апеляція до «особистості» (оцінюється не подія, а челов?? к, що має до нього відношення);
- Апеляція до «публіці» (автор ухиляється від обгрунтування тверджень шляхом «загравання» з читачем, лестощів на його адресу);
- Навішування ярликів (предмету оцінки приписуються ті якості, яких у нього немає);
- Плітка (використання неперевірених джерел інформації).

- Доказ
Завдання докази - підтвердження авторських суджень. Складається з трьох елементів:
1) Теза. Основна ідея, яку потрібно довести. Повинен бути чітким і певним, не мінятися по ходу докази, повністю підтверджуватися аргументом.
2) Аргумент. Те, що підтверджує істинність тези. Повинен бути наочним, відповідати реальності, перевірятися практикою, бути самостійним незалежно від тези. Він не повинен суперечити іншим аргументам в рамках даного докази.
3) Демонстрація. Пред'явлення аргументів, встановлення їх зв'язку з тезою.
Існує дві помилки при роботі з доказом: 1) уявне слідування (відсутність логічного зв'язку між тезою та аргументом); 2) стрибок докази (висновок робиться з тих аргументів, з яких він не буде).
Для посилення докази використовуються:
- Прив'язка доказу до досвіду аудиторії;
- Прив'язка доказу до можливості перевірки аудиторією;
- Прив'язка доказу до авторитетної думки або джерела;
- Прийом «переваги думок».

Основні принципи побудови аналітичного тексту.
Сприйняття тексту багато в чому залежить від його структури. Хоч до стандартних схем побудова аналітичного тексту звести не можна, є деякі принципи. Будь-який текст має на увазі наявність факту (предмет відображення) і комментария (авторська оцінка, прогноз і т.д.).

Виділяють такі типи побудови:
- Пізнавально-орієнтовані тексти. В основі сприйняття лежить людська цікавість. Використовується у випадку, якщо аудиторія гранично зацікавлена в предметі. В узагальненому вигляді виглядає як: опис фактів - пояснення - оцінка - припис. Існує кілька методів побудови пізнавально-орієнтованих текстів.
- Як опис окремого елемента процесу пізнання (плюси: четкофіксіруются пізнавальні дії журналіста; мінуси: може входити в аналітичний текст як фрагмент);
- Як виклад декількох взаємопов'язаних елементів процесу пізнання (важливо, щоб всі вони відображали суть проблеми, кожен з них розкривав її, між елементами була присутня логічний зв'язок);
- Як виклад завершеного, цілісного акту пізнання (акцент на завершеність, використовується, коли інтерес представляє не сам процес пізнання, а результат; приклад - журналістське розслідування);
- Як опис схеми пізнавального міркування (використання формально-логічних методів пізнання, важливо не зводити до рівня наукових доказів.).

- Комунікативно-орієнтовані тексти. Для аудиторії журналістський текст часто є засобом комунікації. Існує кілька груп комунікативних потреб. За спрямованістю виділяють:
- Власне соціальні (соціальних груп для здійснення соціальної діяльності);
- Соціально-психологічні (інформаційні потреби окремих людей для вироблення адекватної соціальної орієнтації, професійної діяльності).

За цілі комунікації виділяють:
- Осведомітельние (ознайомлення аудиторії з предметом відображення);
- Регуляторні (передача інформації, що спонукає до якого-небудь дії);
- Емотивної (інформаційний вплив на чуттєво-емоційну систему людини або на окремі емоції).

У відповідності і з урахуванням цих груп будуються комунікативно-орієнтовані тексти.
- Орієнтація на змістовний момент.
- Метод оптимального співвідношення функціонально цінних елементів тексту (найбільш значущі для даної аудиторії соціальні та соціально-психологічні потреби + врахування специфіки бажаних їй форм комунікації);
- Метод оптимального співвідношення функціональної та додаткової інформації (людина краще засвоює інформацію, якщо вона прикладена до вже наявної базі; додаткова інформація повинна викликати емоції, які допомагають прийняти функціональну інформацію).
- Орієнтація на емотивної складову.
- Метод оптимального поєднання чуттєвих і раціональних елементів у тексті (емоційні елементи служать для посилення логічного впливу);
- Метод оптимального поєднання образного і понятійного в тексті (використання прийомів художньої публіцистики);
- Метод оптимального співвідношення монологічного та діалогічної форм викладу;
- Метод смислового акцентування уваги (залучення читача до будь-якого фрагменту тексту за допомогою композиційних та мовних засобів);
- Метод драматизації викладу (надання тексту інтриги, парадоксальності);
- Метод квантифікації (поділ тексту на відрізки, що чергуються інформаційною насиченістю).
У чистому вигляді пізнавально - орієнтовані та комунікативно-орієнтовані тексти зустрічаються рідко, частіше синтезуючи один з одним.

Лист як жанр публіцистики. Епістолярна та дидактичне початку, особливості композиції.
Лист - особливий жанр публіцистики, що має форму особистого листування, але адресований широкої аудиторії. Він містить у собі безпосереднє звернення до особистісної, емоційній формі, ставить проблему, звертає увагу на проблему, пропонує шляхи вирішення проблеми.
Виникнення жанру:
1) з певної трансформації ділового листування, в яку були включені невластиві елементи, відступи (дал жанру дидактику, міркування, аргументацію на основі власного досвіду, суб'єктивізм);
2) пов'язано з особливостями розвитку особистої переписки в певних соціальних умовах, коли автор листа прекрасно знає, що воно стане надбанням широкої аудиторії (дал жанру звернення до соціально значущих проблем, елемент парадоксальності).
Залежно від теми, проблематики, цілі лист може приймати різні форми, тяжіти до різних жанрів (кореспонденції, статті).
Специфіка:
1) Інший принцип відбору фактів. Автор спирається лише на ті факти, які торкнулися його особисто; факти даються у суб'єктивному сприйнятті.
2) Логічний аналіз, близьке до наукового підміняється відтворенням власного емпіричного досвіду, який домінує над логічними аргументами;
3) Особа автора - на передньому плані.
Листи поділяються на три групи:
- Мають конкретного адресата;
- Звернені до конкретної частини населення;
- Звернені до невизначеної аудиторії.
Лист звертається до конкретної людини, щоб вказати на його роль у позначеної проблеми. Прагнення чинити тиск на адресата підкреслюється публічної розголосом змісту листа. Автор не ставить за мету проаналізувати всю діяльність адресата, його цікавить тільки діяльність, пов'язана з визначеною проблемою. Звертаючись до адресата, автор виступає або як його супротивник, або як однодумець, розкриваючи свою позицію. Ще буває «погляд з боку», коли позиція автора не визначена, що дозволяє підсилити критичну складову і показати абсурдність позиції адресата.
Основні компоненти листа:
- Якась самохарактеристика;
- Гранично суб'ектівізірованное ставлення автора до проблеми;
- Оцінка позиції адресата;
- Схема дій, прагматичний елемент.

 

· 555555555 емпіричні дослідження. Основним змістом таких досліджень є збір і аналіз фактичних, реальних даних про об'єкт (явище).

Щодо використання кінцевих результатів розрізняють дослідження:

Більшість емпіричних досліджень мають прикладний характер, тобто отримані результати знаходять практичне застосування в різних сферах суспільного життя.

666666666666У науковому плані з огляду на жанрову дифузію цікавий досвід російських дослідників, зокрема Лева Кройчика та Олександра Тертич-ного [6; 7]. На їхню думку, істотні перетворення спостерігаються в системі як інформаційних, аналітичних, так і в системі художньо-публіцистичних жанрів російської преси. Це пояснюється тим, що на зміну панівному знеособленому стилю публіцистики радянського періоду прийшов персоніфікований і демократичний публіцистичний стиль пострадянського суспільства, який, окрім того, працює в режимі діалогу з аудиторією, використовуючи риси літературності: змінюється його стилістика, текст стає експресивнішим, емоційнішим, дотепнішим [6].

Виходячи з того, що попередня, радянська класифікація, застаріла, Лев Кройчик уважає за потрібне виокремити три найважливіші компоненти публіцистичного тексту — повідомлення новини, осмислення ситуації, емоційний вплив на аудиторію, де для нашого дослідження важливим є факт уподібнення такого бачення до класифікації діалогічних циклів взаємодії смислових позицій у типовій програмі журналістської діяльності — інформування, оцінювання, спонукання до відповідних дій [6].

Олександр Тертичний дотримується традиційної жанрової класифікації, при цьому істотно розширюючи межі та збільшуючи перелік жанрових типів журналістських текстів. Наприклад, він пропонує виокремити як самостійні жанри такі, що раніше вважалися газетними рубриками, редакторськими колонками, жанровими різновидами чи журналістськими та соціологічними методами: версія, експеримент, прогноз, моніторинг, соціологічне резюме, журналістське розслідування, рейтинг, рекомендація та подібні [7].

Українські дослідники-журналістикознавці, зокрема Володимир Шкляр, Олександр Меле-щенко, Григорій Вартанов радять дотримуватися суворішого, усталеного погляду на визначення та класифікацію жанрів.

Науковці В. Шкляр і Г. Вартанов у навчальному посібникові Основи теорії журналістики: Конспект лекцій пропонують класичний поділ жанрів на інформаційні, аналітичні, художні та констатують наявність публіцистичних ознак у кожній категорії журналістських текстів, вважаючи, що публіцистичність властива будь-якому журналістському творові, незалежно від жанрової віднесеності [8]. Отже, утворюється така жанрова класифікація:

Автори підручника характеризують сучасну українську журналістику як таку, що формує власне обличчя, розвиває національний менталітет, набуває особистих творчих рис як за змістом, так і за формою. Спрямованість розвитку та зміст вітчизняної журналістики повсякчас корегується суспільно-політичними подіями, явищами, фактами. З другого боку, від українських ЗМІ залежить, яка інформація надається масовій аудиторії, які форми та методи впливу на свідомість реципієнтів функціонують у суспільстві, як ЗМІ ретранслюють та інтерпретують ті чи ті події українського політичного буття.

Справді, політична комунікація неможлива без інформаційного процесу в суспільстві. Засоби масової інформації виступають як матеріально-духовний компонент інформаційного процесу і, власне, являють собою спосіб передачі, збереження, виробництва та розповсюдження політичних орієнтирів, соціальних прі-оритетів, культурних цінностей у суспільстві.

Поділяємо думку вітчизняних журналісти-кознавців, які наголошують на тому, що в системі жанрів не все прямолінійно, оскільки через специфіку кожного жанру та критерії його віднесеності до тієї чи тієї групи жанрові береги бувають розмитими. Проте є ще домінуючий критерій, на основі якого прийнято відповідно групувати жанри журналістики. Такими критеріями виступають інформацій-ність, аналітичність і художність як найваж-ливіші ознаки жанрів [8, 31].

Наслідуючи наукову спадщину української журналістикознавчої школи, дотримуємося класичного поділу журналістських жанрів на інформативні, аналітичні, художньо-публіцистичні. А оскільки матеріалом для дослідження слугує політичний газетний текст, який увібрав у себе риси публіцистичного стилю та випромінює емоційність, експресивність, оцінність, образність, то й поділ журналістських творів політичної спрямованості на жанрові категорії буде такий: інформаційно-публіцистичні, аналітико-публіцистичні та художньо-публіцистичні жанрові типи.

Вибудована система жанрів вельми умовно, зважаючи на певну розмитість меж, укладається в таку схему:

Інформаційно-публіцистичні жанри:

Замітка: інформаційне повідомлення; хронікальне повідомлення; критичне повідомлення.

Інтєрв'ю: інтерв';ю-монолог; інтерв';ю-діа-лог; інтерв';ю-полілог.

Рєпортаж: прямий; проблемно-тематичний; подієвий/неподієвий; критичний; репортаж-роздум; колективний.

Звіт: інформаційний (прямий); проблемно-тематичний; звіт-пояснення; звіт-оцінка.

Аналітично-публіцистичні жанри:

Корєспондєнція: інформаційна; аналітична: критична.

Комєнтар: політичний; критичний; сатиричний.

Стаття: передова (оперативна); проблемна; теоретична; загальнополітична (пропагандистська).

Огляд прєси: інформаційний; загальний; тематичний.

Рєцєнзія: інформаційна; аналітична.

Лист.

Художньо-публіцистичні жанри: Нарис: портретний (замальовка); дорожній; проблемий.

Фейлетон:

— тематично-спрямований: документальний; проблемний; соціально-спрямований; внутріш-ньодержавної тематики; загальнодержавної тематики.

— за критерієм художнього наповнення: бе-летристичний; публіцистичний.

Памфлет

Наведена схема показує чималу розгалуженість жанрових типів політичної газетної публіцистики, на формування якої найперше впливають:

— об'єкт журналістського твору (сфери економіки, політики, права, релігії, моралі тощо);

— предмет (відображення подій, процесів, ситуацій, осіб у їхній різноманітності та відне-сеності до різних сфер суспільства);

— мета журналістської творчості (об'єктивне інформування, маніпулятивна дія, опис предмета (створення його наочної моделі), виявлення причинно-наслідкових зв';язків, оцінка предмета відображення, прогноз розвитку предмета, відображення формулювання програми дій);

— методи дослідження предмета.

Предмет відображення як жанроутворювальний чинник має особливе значення лише для деяких жанрових типів текстів. Тому говорити про жанрову різноманітність журналістики, маючи на увазі лише предмет відображення, можна тільки в певних межах: на-приклад, нарис та інформаційна замітка містять один і той же предмет відображення. Цього не відбувається при порівнянні нарису з рецензією. Але це не применшує ролі предмета відображення як важливого жанроутворюваль-ного чинника.

---

Дата добавления: 2016-01-03; просмотров: 14; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!