ІІ. ПРІОРИТЕТИ ОСВІТНЬОЇ ПОЛІТИКИ
ТЕМА 1
ОСНОВИ ОСВІТНЬОЇ ПОЛІТИКИ
План.
1. Проблематика ОП України.
2. Поняття та характерні особливості ОП.
3. Пріоритети та етичні напрямки освітньої політики.
4. Ідеологічні засади ОП.
ПРОБЛЕМИ:
· Будь-яка політика, зокрема ОП – вітрина суспільства. Щоб мати уявлення про загальний стан розвитку політико-правової системи, достатньо відвідати середньостатистичний навчальний заклад, не залежно від того, який саме – середній, середньо-спеціальний чи вищий.
· Загальні проблеми ОП пострадянського суспільства (ідеологія, мова, питання співвідношення з колишньою метрополією, мовне питання, суперечливі питання вітчизняної історії та інших суспільних наук)
· Національна політика та національні реформи. Чи існують нові орієнтири освітньої політики і чи визначено стадії та пріоритети реформ у галузі освіти?
· Чітке визначення спрямування національної політики (орієнтація на що – схід чи захід) Проблема т.з. зовнішньої «багатовекторної політики» України, що на практиці означає невизначеність такої. (середина – кінець 90-х років.) Загострення питання наприкінці 2000 років.
· Невизначеність державної ідеології, проблема єдності нації та загроза розколу суспільства. Відчутність ідеологічного впливу зайшлого елементу в загальній політико-правовій системі України та прихована боротьба за ідеологічний вплив та історичну спадщину, з чого витікає наступна проблема.
|
|
|
· Протиріччя національної ОП України ідеологічного та політичного спрямування, як-от двомовність, боротьба прибічників різних ідеологій, що торкалась також і школи, невизначеність взаємодії школа-церква
І ПРОБЛЕМАТИКА ОСВІТНЬОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ
Проблематика освітньої політики (далі - ОП) України розпочинається з популярного нині дискурсу ОП, котрий є логічним продовженням тих суспільно-політичних процесів, що тривають в цивілізованому світі. Відтак, освітній дискурс стає важливим елементом політичного дискурсу, а сама освіта стає політико утворюючим фактором світової політики, таким, що завдає напрям світовому політичному розвитку. Політичний вимір освіти – відносно нова проблема для вітчизняного пострадянського суспільствознавства. Лише в останні 20 років вона набула певного розголосу та стала привертати більше уваги з боку дослідників. На початку 90-х років минулого століття «виникає новий за вітчизняних умов тип наукових інституцій, що займаються дослідженням проблем політики й напрацюванням практичних рекомендацій - громадські науково-дослідницькі й аналітичні центри». Важливою подією у формуванні сфери досліджень та аналізу освітньої політики можна вважати прийняття Національної доктрини розвитку освіти в ХХІ столітті.
|
|
|
ПРОБЛЕМАТИКА СВІТОВИХ СТАНДАРТІВ стоїть окремою темою вітчизняної ОП. І подолання застарілої спадщини має бути адекватним, з урахуванням тих позитивів, котрі мала радянська система освіти, а вони безумовно були. Взагалі радянська освіта, зокрема, шкільна освіта свого часу була своєрідним брендом, котрий не лишав сумнівів у своїй якості. Але так було у давні радянські часи, коли вся система освіти була орієнтована на випуск «всебічно розвиненої та освіченої особистості», що на практиці означало виховання доброго виконавця наказів та розпоряджень. Єра «дикого капіталізму 90-х» досить похитнула ідеологічну основу шкільної освіти та її цінностей, коли жорстка конкурентна боротьба лишала шанс не самим розумним та освіченим, а самим сильним та жорстким, котрі й виживали. Десь починаючи з 2000 років «акули бізнесу», наївшись вдосталь, раптом відчули необхідність в професійних кадрах, котрі здатні вирішувати поставлені перед ними конкретні завдання і, що важливо, в форматі наших реалій. Практика свідчить, що випускник Оксфорду чи Елля, дбайливо прихований своїм татусем за кордоном саме з метою «пересидіти лихо», виявлявся фактично безпорадним при вирішенні щоденних робочих питань, котрі, як відомо, докорінно відрізняються від аналогічних за океаном. Світ економіки є прагматичним, і наша країна, що намагається вийти на світовий рівень економіки, має враховувати його основні умови, однією з яких є гостра конкурентна боротьба. Відносно до освітньої сфери постала необхідність у конкурентноспроможних фахівцях різних напрямків – від програмування до юриспруденції. У спеціалістах, котрі можуть приймати рішення, здатні мислити відповідно до кожної конкретної ситуації, а не по запропонованим шаблонам, не бояться йти на ризик. Всі ці якості радянська школа не виховувала, оскільки вони несумісні зі статусом працівника-виконавця. Відтак, необхідні були радикальні реформи, тобто, реформи на всіх рівнях системи світи та, головне, самої освітньої політики. Всі передумови для кардинальних реформ у сфері освіти склались на момент 2000 року і було зроблено чимало спроб їх здійснити, однак, лишається проблема на керівному рівні. Домагаючись запровадження в освітній сфері світових стандартів, урядовці, тобто. Працівники управлінської та політичної сфери чомусь забувають запроваджувати світові стандарти у свою роботу. Адже сама система контролю й управління освітньою сферою все ще побудована за радянськими схемами – вертикаль райвно, міськвно, облвно цілком та повністю повторює радянську систему, а основною задачею цих відділків народної освіти на всіх рівнях на практиці є штампування переможних звітів про підвищення якості освітніх послуг на підвідомчій їм території. Висновок – відважившись на реформу освітньої сфери, тодішнє Міністерство освіти мало відважитись на проведення реформи зверху, й лишається сподіватись, що відважиться врешті.
|
|
|
|
|
|
Нині сучасна освітня політика України не зараховується суто до сфери відомчої чи галузевої політики, а розглядається як загальнонаціональна, стратегічно важлива проблема. При дослідження освітньої сфери, її концептуалізації і побудови стратегії розвитку має бути врахування щонайменше двох факторів: 1)особливостей і закономірностей соціальної природи освіти, а також 2) розгляду генезису, динаміки освітнього розвитку в контексті взаємодії із політичним форматом суспільного буття.
При цьому важливо пам’ятати про дві застороги щодо «політики», «освіти» та «освітньої політики». Це засторога Ю.Вільчинського, який наголошує, що теоретизуючи та замислюючись над поняттям «політика», важливо «за половою розгледіти зерна реальної політики», адже як вважають наші американські колеги, що і сьогодні «занадто багато досліджень сучасних реалій є елегантним обманом, приховуванням проблеми, і фактично – не є пошуком рішень». Друга засторога - займаючись питанням освітньої політики, важливо не забувати також, як писав у свій час Дж. Дьюї, про саму освіту, а дослідження освітніх проблем мають бути якнайтісніше пов’язані із політичною проблематикою.
Проблема стосується також розуміння й тлумачення термінів. За радянських часів політикою зазвичай вважався «загальнодержавний процес, що спрямовується і керується вищими органами державної влади, посадовими особами тощо». Нині, завдяки аналізу політики, почався складний процес «децентралізації та демонополізації» поняття «політика». З'явились поняття «регіональна політика», «політика місцевих влади», «місцева політика» тощо. Політика вже не розглядалась виключно як прерогатива виключно державних органів, хоча рецидиви минулого остаточно неподолані і досі.
Нинішній «Англо-український глосарій термінів і понять з аналізу державної політики та економіки» Олександра Івановича Кілієвича (професор Києво Могилянської академії), зазначає, що «в українській мові термін «політика» відповідає двом різним поняттям, зокрема, в англійській, використовуються інші слова - policy та politics.
Політика в значенні politics завжди розумілась як сфера взаємовідносин різних соціальних груп та індивідів з приводу використання інститутів публічної влади задля реалізації своїх суспільно значущих інтересів та потреб. Це більш розповсюджене у нашому вжитку розуміння політики (politics ) як відносин акторів політичного процесу (політичних партій, суспільно-громадських рухів та організацій, політичних активістів тощо) поміж собою та з суспільством, що на практиці є інструментом, засобом для здобуття влади певними політичними силами, котрі мають розробляти і здійснювати визначений ними і запропонований суспільством курс.
Політика ( policy ) взагалі – це план, курс дій, або «напрям дій, прийнятий і дотримуваний владою, керівником, політичною партією і таке інше». Нинішня література обґрунтовує типологізацію політики. Зокрема, виокремлюється державна, громадська, регіональна, інституційна, європейська політика тощо. В усіх цих випадках, термін «політика» означає стратегію і тактику регулятивної, управлінської діяльності (policy), що визначає цілі й завдання розвитку певної сфери суспільного життя, включно з обранням і практичним застосуванням тих або інших шляхів та засобів досягнення цих цілей .
Отже, на сьогоднішній день тлумачення поняття «політика» через відповідні англомовні терміни «politics» та «policy», що є загальноприйнятним у світовому дискурсі, стало визначальним в обґрунтуванні визначень феномену освітньої політики. Відтак, «освітня політика» як «education politics» – це сфера взаємовідносин індивідів, різних соціальних груп з метою використання владних інституцій задля реалізації своїх інтересів та потреб. Суб’єктами освітньої політики виступають – індивід, соціальні спільноти (нація, професійні групи, еліти тощо) та соціальні інститути (держава, політичні партії та рухи, профспілки, групи інтересів тощо). А об’єктом є освіта як суспільне благо, як інтелектуальний і матеріальний ресурс суспільства, як система освітніх інституцій.
Погляд на освітню політику як policy поступово стверджувався в руслі нової дисципліни – науки про політику (Policy Study) та аналізу політики (Policy Analysis) лише протягом останнього десятиліття в дослідженнях українських науковців В цьому контексті освітня політика визначається як низка дій, спрямованих на досягнення цілей освітніх організацій та системи освіти вцілому.
Це визначення, з нашої точки зору, є цілком адекватним та обґрунтованим. Зокрема, воно позбавлене наявних у деяких авторів рудиментів бачення освітньої політики як певного інструменту в арсеналі держави, використання якого обов’язково дає позитивні результати.
Проблематика, що охоплюється поняттям «освітня політика» як politics, є об’єктом дослідження з боку представників політичної філософії, політичної науки, політичної соціології тощо. В Україні найбільш активно працюють дослідники, що репрезентують науковий колектив Національного університету «Києво-Могилянська академія», а також кафедру соціальної філософії та філософії освіти Національного педагогічного університету імені М.Драгоманова.
Крім того, необхідно розрізняти конкретні практики освітньої політики, а саме діяльності і процеси, що характеризуються поняттями “освітня політика держави” (“державна освітня політика”), освітня політика інших акторів політики на національному, регіональному (наприклад, “освітня політика Європейського Союзу”) та світовому (наприклад, “освітня політика Світового банку”) рівнях . Зрозуміло, що у демократичному суспільстві «державна освітня політика» і «публічна освітня політика» (як «освітня політика суспільства») не є тотожними явищами та поняттями. Вони співвідносяться як частина і ціле.
Проблематика освітньої політики є об'єктом уваги багатьох наукових дисциплін. Освіту вивчають представники соціальної філософії, філософії освіти, соціології освіти, порівняльної педагогіки (освіти). Політика - об'єкт уваги філософії політики, соціології політики, політичної науки (Political Science) та науки про політику (Policy Science). Інституційна організація суспільних наук має, як правило, наступні форми:
- академічні установи (науково-дослідницькі центри, наукові інститути тощо);
- пропедевтико-освітні системи (університети, коледжі, інститути);
- державні структури (інформаційно-аналітичні центри, консультативні ради);
- громадські організації (академії, асоціації, консорціуми, союзи).
До цього переліку можна додати ще різного роду постійно діючи семінари та періодичні конференції, симпозіуми, робочі зустрічі, а також наукові видання та міжнародні донорські організації та фонди. Це, зокрема:
- ЮНЕСКО ( UNESCO - United Nations Educational , Scientific and Cultural Organization), серед завдань якої сприяння зміцненню світу і безпеки за рахунок розширення співпраці держав і народів в області освіти, науки і культури проблеми дискримінації в області освіти і неписьменності; вивчення національних культур і підготовка національних кадрів; проблеми соціальних наук, геології, океанографії і біосфери.
- Програма розвитку Організації Об'єднаних Націй (ПРООН) - надає країнам доступ до джерел знань, досвіду та ресурсів задля допомоги людям в усьому світі поліпшити рівень життя. ПРООН також прводить всебічну аналітичну діяльність і складає Human Development Index — Індекс розвитку людського потенціалу в країнах і регіонах світу, котрий використовується у рамках спеціальної серії доповідей ООН про розвиток людини.
- СВІТОВИЙ БАНК окрім іншого, займається моніторингом освітнього рівня країн світу. В цьому контексті Банк розробляє стратегії допомоги для кожної зі своїх країн-клієнтів у співробітництві з державними органами, неурядовими організаціями й приватним сектором. Представництва Банку в різних країнах світу займаються реалізацією його програм, підтримують зв'язок з урядом і цивільним суспільством і сприяють більше глибокому розумінню проблем розвитку .
- Тhink tanks Аналітичні (чи «мозкові») центри «Мозкові центри» реалізують оригінальні дослідження та освітні програми, спрямовані на навчання та здійснення впливу на політиків і осіб, які формують громадську думку з широкого кола економічних, соціальних, політичних, екологічних питань та проблем безпеки. Крім того, вони виступають інструментом суспільного контролю, а відтак, визначають цілі та цінності суспільства.
- Міжнародний фонд «Відродження» став одним із головних ініціаторів впровадження у національне наукове середовище основ одного із напрямів нової науки - аналізу суспільної (державної) політики (Policy Analisis) - аналізу освітньої політики (Education Policy Analysis). Освітні проекти в діяльності Міжнародного фонду «Відродження», а також Інституту освітньої політики (Будапешт) займають важливе місце в їх діяльності в Україні. Вони брали найактивнішу участь в розробці Національної доктрини розвитку освіти у ХХІ столітті, фінансували діяльність «Лабораторії наукового перекладу», разом із Видавництвом Соломії Павличко «Основи» забезпечували переклад і видання праць відомих західних фахівців в сфері досліджень та аналізу освітньої політики.
- Український центр економічних і політичних досліджень імені Олександра Розумкова, створений у 2001 році, вивчає увесь спектр проблем «переходу» України до демократії. Його аналітики, спираючись на Аналітичну доповідь запропонували у 2004 р. цілу низку пропозицій щодо заходів, які могли б, з їхньої точки зору, «зупинити розвиток несприятливих тенденцій (принаймні мінімізувати їх), сприяти покращенню ситуації» в сфері освіти.
Отже, в Україні, як в будь-якому пострадянському суспільстві, освітня політика, з одного боку, поступово, долаючи спадщину минулого, набуває сучасної конфігурації (рух до відкритості, плюралізму, співпраці, пошуку консенсусу між її агентами тощо), з іншого, стає, в результаті, досить дієвим соціальним інструментом мобілізації наявних ресурсів, досягнення поставлених цілей у реформуванні освіти, її інтеграції у європейський та світовий освітній простір. Українські науковці за роки незалежності пройшли складний, але разом із тим, досить плідний шлях у вивченні феномену освітньої політики. Зокрема, обґрунтовано теоретико-методологічні засади, напрями дослідження. Чимало зроблено і в плані обґрунтування відповідного понятійного апарату. Існуючі визначення освітньої політики надають дослідникам певні евристичні можливості у подальшій розробці зазначеної проблематики. Зокрема, потребують, з нашої точки зору, поглибленого дослідження феномену європейської освітньої політики як politics і як policy.
І. ПОНЯТТЯ ТА ХАРАКТЕРНІ ОСОБЛИВОСТІ ОСВІТНЬОЇ ПОЛІТИКИ.
Протягом навчального курсу «Освітня політика» розглядаються ОП країн різних правових систем – романо-германської, та тих, що тяжіють до такої, англо-саксонької, та тих, що тяжіють до такої, традиційної та змішаної. Враховуючи останні тенденції сучасних держав, зокрема держав європейської цивілізації, або ж тих, котрі розбудовані на європейських цінностях, в т.ч. правових та ідеологічних, освітня політика на сьогоднішній день є однією з головних суспільних політик таких держав, котра існує й розробляється нарівні з економічною, фінансовою, правовою, міграційною та іншими. Будь-яка суспільна політика має реалізовувати очікування й домінуючі цінності суспільства, котрі не є й не можуть бути однаковими, оскільки кожна країна пройшла свій шлях державно-правового розвитку й має свої цінності, політичні цілі та пріоритети. Розвиток освіти є вирішальним фактором міжнародного позиціонування України.
Освітня політика – це низка дій, спрямованих на досягнення цілей освітніх установ, організацій та системи освіти в цілому, котра планується та реалізовується на офіційному державному рівні.
ОП будь-якої країни передбачає попередню аналітичну роботу і стосується:
· Організації системи освіти
· Якості освіти;
· Стандартів знань;
· Компетенції освітян та кваліфікації науковців;
· Ідеологічного вектору освіти.
Перераховані орієнтири ОП спрямовані на кінцевий результат – виховання фахівців-професіоналів. Європейська система ОП передбачає виховання таких фахівців, котрі не лише володіють певними знаннями та досвідом професійної діяльності, але й таких, що володіючи цими знаннями, вільно орієнтуються в нових реаліях повсякденності, здатні відповідати на нові виклики часу, приймати нестандартні рішення й, по можливості, прогнозувати наслідки й перспективи цих рішень.
Говорячи про характерні особливості ОП необхідно визначити такі моменти:
1. Багато аспектів ОП не відображаються в офіційних політичних документах, котрі, як правило, є продуктом тривалих, складних та суперечливих обговорень та компромісів з боку різних зацікавлених груп. Відтак, ОП передбачає вміння брати до уваги смисловий контекст і передісторію прийняття політичних рішень в сфері освіти.
2. Крім того, ОП формується за певних обставин, а значить, необхідно враховувати історичний, соціальний, економічний, етнічний та релігійний контекст її формування. Щоб краще розуміти проблеми вітчизняної ОП, перспективи її розвитку та вміти співставити їх з тенденціями інших країн, зокрема, країн європейської цивілізації.
3. Оскільки політику розробляють зацікавлені групи, які різняться наявністю влади і впливовістю, вона представляє собою неоднорідне утворення з багатьма різними чинниками. Особливо вітчизняна ОП.
4. ОП перебуває на межі відносин між державою і приватним сектором. З одного боку, держава має представляти інтереси всього соціально-неоднорідного суспільства, з іншого - приватні інтереси окремих категорій населення не завжди враховуються, відтак, відносини між державою і приватним сектором є досить складними. Однак, не зважаючи на це, відповідальність за розробку і впровадження національної освітньої політики несе держава.
5. ОП взаємодіє з іншими політиками, насамперед, з економічною, фінансовою, міжнародною, відтак, той хто формує основні напрямки ОП має стежити за подіями, що відбуваються в зазначених сферах та враховувати їх. Довгий час у країнах Центральної та Східної Європи освіта визначалась як пріоритетна сфера, однак, очевидною є її залежність від економіки та фінансів.
6. Впровадження ОП не буває прямим й миттєвим. ОП не впроваджується прямо, шляхом віддання наказів та розпоряджень, а впроваджується шляхом взаємодії зі всіма суб’єктами освітньої сфери.
7. ОП має очікувані та неочікувані наслідки, оскільки важко передбачити їх всі можливі.
Українська національна система освіти як частина соціальної інфраструктури охоплює дошкільні заклади, загальноосвітні школи, професіонально-технічні, середні спеціальні та вищі навчальні заклади. Європейська ОП ґрунтується таких основних принципах: 1. Доступність для кожного громадянина всіх форм і типів освітніх послуг, що надаються державою; 2. Рівність умов кожної людини для повної реалізації її здібностей, таланту, всебічного розвитку; 3. Гуманізм, демократизм; 5. Пріоритетність загальнолюдських духовних цінностей над політичними і класовими інтересами; 6. Органічний зв’язок із національною історією, культурою, традиціями; 7. Незалежність державної системи освіти від політичних партій, іншихгромадських і релігійних організацій; 8. Науковий світський характер освіти у державних навчально-виховнихзакладах; 9. Інтеграція з наукою та виробництвом, взаємозв’язок з освітою іншихкраїн;10. Гнучкість і прогностичність системи освіти;11. Єдність і наступність системи освіти;12. Безперервність і різноманітність освіти. Концепція безперервності освіти була запропонована на Конференції UNESCO у 1965 р.;13. Відповідність освіти світовому рівню;14. Поєднання державного управління і громадського самоврядування в системі освіти. В Україні для управління освітою створена система органів державного управління і система органів місцевого самоврядування. Вони діють умежах повноважень на основі законодавства та здійснюють ініціативнудіяльність, не заборонену законодавством. Органами державного управління освітою є Міністерство освіти, науки, молоді та спорту.міністерства та відомства України, які мають навчально-виховні заклади,ВАК України, місцеві ради. В Україні встановлена єдина структура системи освіти, що включає:дошкільне виховання; загальну середню освіту; професійну освіту; вищуосвіту; післядипломну підготовку (стажування, клінічну ординатуру тощо);аспірантуру; докторантуру; підвищення кваліфікації, перепідготовкукадрів; позашкільне навчання і виховання; самоосвіту. Загальна середня освіта забезпечує всебічний розвиток дитини якособистості, її нахилів, здібностей, талантів, професійнесамовизначення, формування загальнолюдської моралі, засвоєннявизначеного суспільними, національно-культурними потребами обсягу знаньпро природу, людину і суспільство, екологічне виховання, фізичневдосконалення. Середні загальноосвітні навчально-виховні заклади є основним видомнавчальних закладів, що здійснюють загальноосвітню підготовку. Цесередня загальноосвітня школа 3 ступенів: перший — початкова школа;другий — основна школа; третій — старша школа, кожна з яких можефункціонувати самостійно. Школа третього ступеня дає повну загальнусередню освіту. Обов’язковим є навчання в школі до 15 років.
ОП в Україні регулюється низкою нормативно-правових актів, зокрема,
1. ЗУ «Про освіту»2. ЗУ «Про основні засади внутрішньої та зовнішньої політики» від 2012.3. Національна стратегія розвитку освіти в Україні на 2012-2021 роки.4. Постанова Кабміну № 1392 «Державний стандарт базової і повної загальної середньої освіти» від 23.11.2011.5. Наказ МОНмолодьспорт № 920 від 16.08.12 року Про затвердження Положення про навчально-реабілітаційний центр.ІІ. ПРІОРИТЕТИ ОСВІТНЬОЇ ПОЛІТИКИ
Існують пріоритети, що описані в офіційній політичній документації кожної країни: якість, ефективність, рівність освіти.
Якість – це одна з проблем сучасної ОП, що передбачає і питання забезпечення гідного рівня освіти, і питання проведення моніторингу, й форми оцінювання. Ця проблема, що достатньо успішно вирішується у країнах Західної Європи та Північної Америки, є порівняно новою для країн Центральної та Східної Європи, враховуючи історичний контекст формування їхніх політик та тієї спадщини, котру вони, будучи соціалістичними країнами, отримала внаслідок панування концепції комуністичного виховання.
Ефективність передбачає відповідність витрат отриманим результатам та спрямованість освіти на відчутний результат. Сучасні освітні системи стають дедалі дорожчими. Перед політиками, що відповідають за освітній процес та його ефективну реалізацію, постає чимало завдань - яким чином фінансувати освіту? Яким чином інвестиції повертаються? Звідки вони повинні надходити? Яке оптимальне співвідношення між державними, приватними інвестиціями і вкладеннями користувачів? Які існують шляхи підвищення ефективності освіти?
Ці питання відчутно злободенні у країнах Центральної та Східної Європи, оскільки можливість вкладень в освіту з боку держави обмежена, а картатість політичного складу держав та відсутність сформованої політичної культури подекуди зводить нанівець реформи в освітній галузі. Зокрема, протягом останніх одинадцяти років кілька разів змінювалась концепція суспільних наук та їхньої питомої ваги у Вузівських програмах. Навчальний курс Історії України то запроваджувався, то знімався із загального переліку обов’язкових Вузівських курсів, так само, як і майже кожного року «стрибає» кількість навчальних годин, запропонованих Міністерством освіти та науки щодо даного курсу. Та й саме
Рівність Міністерство постійно реформується та змінюється, перетворившись з Міністерства освіти та науки України у Міністерством освіти, науки, молоді та спорту України. Питання ефективності, як правило, - серед основних мотивів обґрунтування фінансових реформ в сфері освіти.
Реформатори освіти завжди переймались питаннями рівності та соціальної справедливості. Однією з цілей освіти є соціальна інтеграція. Як забезпечити рівні умови для дітей на початку навчання? Як підтримувати дітей з «груп ризику» впродовж усього навчання? Які існують можливості «другого шансу» для тих, хто кинув школу? Як піклуватись про дітей з особливими потребами? Як інтегрувати національні меншини та іммігрантів? Як забезпечити доступ до вищої та професійної освіти для безробітних, військових, ув’язнених? У колишній соціалістичній системі вважалось, що проблеми рівності, рівних можливостей не існує, хоча це було не завжди так. І це підтверджується наступним періодом 90-х років – переломним періодом, що супроводжувався соціальними та економічними змінами, котрі не породили, а лише виявили ту соціальну нерівність та нові проблеми, що фактично існували у країнах Центральної та Східної Європи.
Пріоритети ОП, як правило, визначені в політичних документах різними способами. Іноді вони навіть викладені у формі великих завдань, найважливіших для певної країни або регіону. Як приклад можна навести освітню політику ЄС. Тут на основі пропозицій Євро комісії та внесків країн членів у 2001 році Рада прийняла «Звіт про конкретні майбутні завдання освітніх систем», що фактично, був першим документом, який визначав конкретний загальний підхід до національної освітньої політики в контексті Євросоюзу. На основі трьох завдань:
· Підвищення якості та ефективності систем виховання і навчання у ЄС;
· Зробити освіту впродовж життя доступною для всіх;
· Зробити системи освіти більшою мірою спрямованими назовні, на навколишній світ.
У країнах Центральної та східної Європи, де ще з початку 90-х років відбулась низка відчутних реформ всієї політичної системи держави, освітня система та ОП були першими сферами, котрих ці реформи стосувались. Зокрема, у Литві національні пріоритети були визначені ще у 1998 р. Після закінчення першої стадії національних реформ, Міністерство освіти і науки республіки Литва розробило нові орієнтири освітньої політики і визначило три пріоритети для наступної стадії реформ:
· Модернізація навчання та викладання і підвищення якості освіти;
· Поліпшення соціальних і педагогічних умов навчання та викладання;
· Гармонізація системи освіти* (під цей пункт можуть підпадати будь-які прогресивні зміни всієї системи освіти, що потреновані литовським суспільством)
На початку ХХІ відбулись концептуальні зрушення в підходах до ОП провідних міжнародних установ та організацій. Зокрема, Світовий банк, що є структурним підрозділом ООН, у статті «Приховані зміни в системах освіти в перехідних економіках» так бачить цілі освіти для посткомуністичних країн в Європі та Центральній Азії:
· Зблокування системи освіти з ринковими економіками та відкритими суспільствами.
· Подолання бідності завдяки підвищенню справедливості в суспільстві.
· Фінансування задля якості та справедливості.
· Удосконалення управління, підзвітності сектору.
У 2001 р., центр Радо у роботі «Перехід в освіті» окреслює політичні питання та напрямки ОП перехідного періоду у країнах Центральної та східної Європи:
· Децентралізація та лібералізація;
· Перевизначення якості освіти;
· Зміцнення зв’язків з ринком праці;
· Підвищення ефективності використання коштів;
· Рівність освіти.
Відтак, найважливішими пріоритетами ОП країн Центральної та Східної Європи є: децентралізація, якість, зв'язок з ринком праці, рівність, ефективність, дієвість. Як бачимо, ці напрямки, що окреслені на рівні статей чи нарисів, не дають і не можуть давати якихось механізмів для їх реалізації в контексті національного законодавства певної окремо взятої країни Центральної та східної Європи, оскільки й самі по собі є оглядом-рекомендацією. Механізм реалізації знаходиться в площині національної політики та національних пріоритетів вітчизняної політики.
Дата добавления: 2022-01-22; просмотров: 20; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!