Об’єкти й суб’єкти соціальної політики
Змістовий модуль 3
СОЦІАЛЬНА ПОЛІТИКА У СОЦІАЛЬНІЙ ДЕРЖАВІ. КОНЦЕПЦІЯ ДЕРЖАВИ ЗАГАЛЬНОГО БЛАГОДЕНСТВА
Мета лекції – аналіз теоретичних основ і досвіду організаційно-адміністративної роботи щодо реформування управління системою соціального захисту населення України.
Навчальні завдання лекції
1. Визначити основні поняття соціальної політики і системи соціального захисту.
2. Виділити предмет, об'єкт і суб'єкт соціальної політики.
3. Описати цілі і задачі менеджерського управління соціальної сфери соціальної держави.
4. Розкрити роль і значення соціальної політики на сучасному етапі розвитку України.
План лекції
1. Загальне поняття соціальної держави і його соціальної політики.
2. Об'єкт і суб'єкт соціальної політики.
3. Формування соціальної політики України (соціальне партнерство).
Основні поняття теми лекції
Політика, держава, державна політика, соціальна політика, соціальна держава, менеджмент в соціальній політиці, об'єкт соціальної політики, суб'єкт соціальної політики, соціальний маркетинг, стратегія соціальної політики, соціальне партнерство
Загальне поняття соціальної держави та її соціальної політики
Кінець ХХ – початок ХXI століття став періодом перегляду уявлень про економічний розвиток в Україні та його наслідки. Безумовно, економічне зростання – головна мета уряду нашої держави, проте обов’язкове соціальне забезпечення і поліпшення якості соціального захисту населення за допомогою соціальної політики є також важливою умовою розвитку і зростання держави.
|
|
|
Політика як процес (politics), підпорядковується певним закономірностям і є об'єктом політології. Вивчення державної політики (policy) передбачає її розгляд як продукту урядової діяльності, тобто пояснення її змісту, причин і наслідків.
Загальноприйнятого визначення державної політики немає. Декілька визначень державної політики наведено.
У літературі виділяється три компоненти соціальної роботи, які дають можливість чітко визначати, що є державною політикою, а що – ні:
Ø політика має бути зафіксована у письмовій формі, тобто мати законодавче закріплення;
Ø політика може бути ратифікована однією з трьох гілок влади: законодавчою, судовою, виконавчою;
Ø політика має управляти процесом прийняття рішень і, разом з тим, бути результатом цього процесу.
Наведемо ще декілька положень, які є важливими для розуміння сутності державної політики:
Ø державна політика – це те, що уряд насправді робить, а не має намір робити або тільки планує. Саме в такому контексті аналізується й оцінюється політика;
|
|
|
Ø державна політика може бути позитивною, якщо в результаті дій уряду вирішуються певні проблеми, або негативною, якщо уряд вирішує не вживати ніяких заходів щодо тих або інших проблем суспільства;
Ø державна політика формується на базі основного закону країни, Конституції;
Ø не вся урядова політика може втілюватися у життя органами державного управління і державними службовцями. Сьогодні до виконання урядових програм з наданням соціальних послуг населенню все частіше залучаються недержавні організації й фонди;
Ø державна політика, на відміну від політики недержавних організацій, ґрунтується на монополії держави, тобто на законному примусі. Держава має право піддавати покаранню порушників закону, а недержавні організації – ні.
У більшості вищенаведених визначень розуміння державної політики являє собою напрям діяльності держави, яка здійснюється урядом (органами влади). Отже, державна політика – це ідея, втілена в конкретний документ, затверджений законодавчою владою, яка служить керівництвом до дії і у свою чергу є результатом політичного процесу.
Поняття «соціальна політика» або соціальне адміністрування, уведене в науковий обіг не так давно. Перші теоретичні концепції соціальної політики з’явилися на межі ХІХ – ХХ століть, а їх підґрунтя склали наукові праці про соціальну політику Адама Сміта, Девіда Рікардо, Карла Маркса та інших. В роботах цих дослідників визначалося, що соціальна політика має бути спрямована на поліпшення умов життя людей, а сприятимуть такому поліпшенню революційні зміни. Хоча окремі приклади державного втручання спостерігалися в різних країнах і в середні віки (організація державою лікувальних та освітніх закладів масового користування).
|
|
|
У американській енциклопедії соціальної роботи автори Е. Баумхайєр і А. Шорр визначили соціальну політику як напрям дій щодо соціальних явищ з метою управління взаємовідносинами між людьми і розподілом соціальних ресурсів.
У англійській енциклопедії «Blackwell Encyclopedia Social Work» дається визначення соціальної політики Дж. Стюарта. Він розуміє її як сферу державної діяльності, відповідальної за створення і надання соціального захисту, який включає соціальні послуги і виплати.
Т. Ганслі (Канада) розумів соціальну політику як функцію державної відповідальності за:
Ø використання суспільних ресурсів;
Ø регулювання індивідуальної діяльності;
|
|
|
Ø підтримку індивідуальної і колективної поведінки в суспільстві з метою максимізації соціальної вигоди і умов життя населення, яка включає:
® програми, безпосередньо спрямовані на забезпечення соціальних винагород у формі прибутку або послуг, включно з освітою, здоров'ям, соціальним захистом і персональними соціальними службами (розвиток людини, догляд за людиною, реабілітація і життєзабезпечення);
® заходи, які регулюють приватну поведінку для досягнення соціальних цілей, як–от: права і обов'язки громадян, забезпечення прав людини і правосуддя тощо;
® соціальні та інші місцеві умови, необхідні для перерозподілу податків, фінансових потоків, надання робочих місць тощо.
Практика державного регулювання соціальних проблем в державі набула розвитку в ХХ ст. Такий розвиток був безпосередньо пов'язаний з переходом, з одного боку, від державної до громадської доброчинності по відношенню до соціально вразливих верств населення, а з іншого – зі створенням загальнодержавних та місцевих органів соціальної допомоги.
Сучасні системи соціальної політики сформувалися в різних країнах в основному на початку 1940-х років і початково мали на меті нівелювати соціальну нерівність у доступі до ресурсів в суспільстві шляхом адресної допомоги тим особам чи соціальним групам, які не могли самостійно заробляти кошти для власного забезпечення.
Соціальна політика – це:
Ø направлена дія щодо соціальних явищ з метою управління соціальними взаємовідносинами і розподілом соціальних ресурсів;
Ø система спеціальних програм або заходів із забезпечення добробуту, підвищення рівня і якості життя всього населення країни або його окремих груп;
Ø діяльність з розвитку соціальної сфери, спрямована на задоволення і гармонізацію соціальних потреб особи або соціальних груп;
Ø певна орієнтація на оптимізацію соціального розвитку суспільства, відносин між соціальними та іншими групами, створення тих чи інших умов для задоволення життєвих потреб їх представників;
Ø принципи й види соціальної діяльності, які спрямовують і регулюють відносини між індивідами, групами, спільнотами, соціальними інститутами; детермінують розподіл ресурсів і рівень добробуту членів соціуму;
Ø сфера державної діяльності, відповідальна за створення і надання соціального захисту, який включає соціальні послуги й виплати;
Ø функція державної відповідальності за: використання суспільних ресурсів; регулювання приватної діяльності; підтримку приватно-індивідуальної і колективної поведінки з метою максимізації соціальної вигоди і умов життя населення.
Хоча наведені трактування є, на перший погляд, різними, більшість з них все ж таки мають загальні положення, пов'язані з рядом заходів уряду в соціальній сфері і направлені на регулювання взаємовідносин, розподіл ресурсів, підвищення добробуту і задоволення потреб як населення в цілому, так і його окремих груп та індивідів.
Відзначають наступні характерні риси соціальної політики:
Ø колективна (використовує ресурси колективу і відповідає колективним потребам);
Ø колегіальна (зосередження на соціальних проблемах організацій і установ);
Ø залежна від економічного стану через обмеження ресурсних можливостей.
Важливим документом, який регулює соціальну політику, стала Європейська соціальна хартія (1961), яка проголосила право людини на соціальний прогрес.
В основі ідеї соціальної держави лежить постулат про необхідність організації соціального захисту людини як найвищої цінності країни. Ще Аристотель розробив вчення, згідно з яким людина виступає як політичний суб'єкт, який може існувати і оптимально реалізовуватися в оточенні собі подібних, тобто в організованому людському суспільстві. Необхідною умовою для розвитку і самореалізації індивіда буде раціональна організація держави. Вона гарантує їй необхідний порядок і стабільність, мир і справедливість.
До середини XIX ст. підвищення ролі соціальних функцій держави стало настільки очевидним, що постала необхідність у фіксації цієї нової якості. Поняття «соціальна держава», уведене в науковий обіг Лоренцом фон Штайном в 1876 р. роботою «Сучасне і минуле право науково-державної Німеччини». У цій роботі проаналізовані всі атрибути, властиві даному феномену. А саме визначення соціальної держави містило ряд принципових положень, які розширюють традиційне розуміння обов'язків держави. Зокрема відзначалося, що соціальна держава має «підтримувати абсолютну рівність в правах для всіх різних суспільних класів, для окремої приватної особи, що самовизначається, за допомогою своєї влади. Вона зобов'язана сприяти економічному і суспільному прогресу всіх своїх громадян, бо кінець-кінцем розвиток одного виступає умовою розвитку іншого, і саме в цьому значенні слід говорити про соціальну державу».
Однією з найважливіших ознак соціальної держави у даному визначенні виділяється рівність всіх людей (осіб), визнається домінанта «особа-держава» замість попередньої «держава-суспільство», а головною метою діяльності держави визначається економічний та соціальний прогрес. Таким чином, початковим критерієм виділення соціальної держави в особливий тип став державний патерналізм, звернений на всіх членів суспільства незалежно від їх соціальної приналежності.
Широке використання терміна «соціальна держава» фактично ознаменувало визнання нової природи державності. Дане поняття відобразило перехід від «поліцейської» держави, «держави суспільного договору», «держави як вищої форми влади» до держави соціальних функцій. Тобто така держава брала на себе відповідальність за добробут громадян, зобов’язувалася надавати соціальну підтримку всім членам суспільства, створювати державні системи соціального забезпечення і соціального захисту, запровадити бюджетне фінансування соціальних програм і нові механізми соціальної політики у вигляді державного соціального страхування.
Соціальне законодавство стало не просто сектором правового поля, але почало потужно впливати на правовий зміст всієї нормативної бази держав. У 1930 р. Г. Геллер увів поняття «соціальна правова держава», яка акцентує право громадянина на соціальні гарантії з боку держави.
Констатація правової природи соціальної держави фактично закріпила за державою її соціальні функції. З часом вони стали провідними для держави, трансформуючи, у свою чергу, державну правову базу. Особисті права людини сталі наріжним каменем всієї правової системи держави, визначаючи через виборче право владу, через громадянські права – політичну природу держави і її соціальні обов'язки, через соціальні права – її соціальні функції. Правовий фундамент додав соціальним функціям обов'язкового характеру. Соціальні функції стали невід'ємною частиною функціональної структури держави. Відбулася остаточна передача соціальних функцій від суспільства до держави.
Визначення соціальної держави як правової стало принциповим для визначення її нової соціальної якості. Уперше в історії одвічне порівняння свободи і рівності було зняте через компроміс, уможливило обмеження свободи «заради соціального добробуту, щоб нагодувати голодних, улаштувати знедолених».
Поняття «соціальна держава» закріплене в Конституціях Німеччини (1949 р.), Франції (1958), Іспанії (1978), а з 1990-х років – Росії, Польщі, Македонії, інших країн. А в українському законодавстві відсутнє чітке трактування поняття такої держави, його задачі і принципи функціонування.
Зміст соціальної держави розкривається в двох аспектах: правовому й економічному. У правовому (юридичному) аспекті основні характеристики соціальної держави поєднуються з характеристиками правової держави, що виражається в:
Ø обмеженні сфери діяльності правової держави охороною прав і свобод особи;
Ø верховенстві права як вищої справедливості і його загальності;
Ø правовій рівності всіх громадян перед законом;
Ø суверенітеті народу та конституційно-правовій регламентації державного суверенітету;
Ø розділенні влади;
Ø визнанні свободи й права інших людей як єдиного обмежувача свободи індивіда;
Ø пріоритеті в державному регулюванні громадянських відносин методу заборони над методом дозволу.
Така держава забезпечує солідарність кожного окремого індивіда шляхом уведення юридичних гарантій громадянських і політичних прав особи і встановлення чітких меж можливого державного втручання. Але в цьому виявляється і її недосконалість: вона (держава) не забезпечує інших, не менш важливих для індивіда прав, зокрема права на гідне життя.
Таким чином, соціальна держава – це держава, в якій реально забезпечена охорона і захист основних прав людини.
До суб’єктів такого захисту відносять:
Ø президента;
Ø законодавців;
Ø представників виконавчої влади;
Ø політичні партії;
Ø громадські організації;
Ø науково-дослідні організації;
Ø засоби масової інформації;.
Ø окремих громадян.
Кожний з названих суб’єктів різними способами, за допомогою різних методів, як офіційних так і неофіційних, може впливати на виробництво, прийняття і реалізацію державних рішень з питань соціальної політики.
Суспільний процес, особливо в економічній сфері, так само як і крупні історичні факти й події, визначили контури соціального життя двадцятого століття.
Об’єкти й суб’єкти соціальної політики
Менеджмент у соціальному захисті є одним з видів соціального управління, тобто такого управління, головним суб'єктом і об'єктом якого виступає людина. Сфери діяльності соціальної політики: соціальний захист, зайнятість населення, охорона здоров'я, житлова політика, освіта тощо. Проблеми, у вирішенні яких бере участь соціальна політика: безробіття, економічна незалежність, бідність, безпритульність, дискримінація, інвалідність, непрацездатність, підтримка мінімально прийнятного рівня життя, нівелювання соціальної нерівності, забезпечення соціального добробуту.
Об'єктом соціальної політики є все населення держави, на відміну від соціального захисту, де об'єктом залишаються тільки вразливі верстви населення. За принципом потреби в соціальних благах можна виділити такі соціальні групи: новонароджені й матері, сім'я і діти, учні та молодь, працездатне населення (зайняті й безробітні), пенсіонери (працюючі і непрацюючі), особи похилого віку, важкохворі й інваліди, люди, які постраждали в результаті воєн, катастроф, стихійних лих, біженців і мігрантів, національні меншини.
Суб'єкт соціальної політики – держава, завдяки якій здійснюється вплив на суспільство через затвердження законів організації соціального захисту населення, а суб'єкти соціального захисту безпосередньо надають соціальні послуги за допомогою державного сектора, комерційного сектора, суспільного сектора, неформального сектора.
Задачу соціальної політики можна визначити як посилення соціальної солідарності і партнерства населення в напрямку підвищення загального добробуту суспільства.
Цілі соціальної політики – вирішення або поліпшення соціальних проблем, зменшення нерівності в суспільстві та уникнення економічної й соціальної маргіналізації.
Завдання соціальної політики – поліпшення умов праці й життя всіх верств населення, надання особливого захисту і допомоги бідним і малозабезпеченим групам населення.
Поле діяльності державної соціальної політики обумовлене наявними в суспільстві соціальними проблемами, які належать до компетенції соціальної політики.
Менеджмент соціального захисту – поняття багатозначне і виражає різні сторони, грані, аспекти управління. Основні з них:
1. Організаційно-структурний аспект. Ключова проблема – суб’єкт менеджменту соціального захисту.
2. Функціональний аспект соціального захисту пов'язаний зі способом виконання функцій. Він висвітлює як різні структури в системі соціального захисту (допомоги) виконують певні функції – загальні й конкретні.
3. Професійно-діяльний (кадровий). Відображає структуру й функціональні обов’язки професійних кадрів управління.
4. Процес постановки цілей, задач і організація практичної діяльності, спрямованої на їх виконання за допомогою різних засобів, форм і методів. У процесі управління соціальним захистом важливо пов'язувати цілі і задачі, а також ухвалюванні управлінські рішення з ресурсами – інформаційними, матеріальними, трудовими, фінансовими, часовими.
5. Гносеологічне, тобто менеджмент соціального захисту є наукою, яка вивчає структуру функції, професійну діяльність і процес управління.
6. Навчально-освітнє, тобто менеджмент соціального захисту розглядається як навчальна дисципліна, яка є складовою частиною навчальних планів і програм з підготовки й підвищення кваліфікації кадрів системи соціального захисту, допомоги.
Таким чином, кожен з наведених аспектів (значень) розкриває певну сторону такого багатозначного поняття як «менеджмент соціального захисту».
Сутність управління в соціальній роботі виявляється: по-перше, в підтримці, збереженні характеристик, значень, результатів керованого об'єкта, керованої системи соціального захисту, допомоги. Тому в процесі соціального управління часто використовується стратегія й практика збереження того, що вже досягнуто в попередній період часу; по-друге, в поліпшенні, розвитку, вдосконаленні параметрів об'єкта, системи.
Останнє задається як процесом постановки цілей, задач «на зростання», так і практичними діями з їх досягнення, виконання й знаходить віддзеркалення в стратегії і тактиці розвитку. У результаті об'єкт, система переходять в інший, бажаний стан з поліпшеними параметрами. По-третє, сутність управління проявляється також і в погіршенні параметрів об'єкта, системи або навіть у зведенні їх «до нуля». Таким чином, аналіз поняття «менеджмент соціального захисту» дозволяє зробити висновок про те, що система управління в соціальній роботі недостатньо вивчена. Подальше проведення досліджень в області менеджменту соціального захисту має бути зосереджене не тільки на питаннях розробки нормативно-правового забезпечення функціонування соціальних служб, центрів, але й на організації діяльності нових видів соціальних послуг.
Дата добавления: 2022-01-22; просмотров: 19; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!