Види здібностей: загальні і спеціальні.

Здібності людей поділяють на види передусім за змістом і характером діяльності, в якій вони виявляються. Розрізня­ють загальні й спеціальні здібності.

Загальними називають здібності людини, що тією чи іншою мірою виявляються в усіх видах її діяльності. Такими є здібності до навчання, загальні розумові здібності людини, її здібності до праці. Вони спираються на загальні вміння, необхідні в кожній галузі пильності, зокрема такі, як уміння усвідомлювати завдання, плану­вати й організовувати їх виконання, використовуючи наявні в досвіді людини засоби, розкривати зв'язки тих речей, яких стосуєть­ся діяльність, оволодівати новими прийомами роботи, переборювали труднощі на шляху до мети.

Під спеціальними розуміють здібності, що виразно виявляються в окремих, спеціальних галузях діяльності (наприклад, сценічній, музичній, спортивній тощо).

Розрізнення загальних і спеціальних здібностей має умовний характер. Власне, йдеться про загальні і спеціальні сторони в здібностях людини, які існують у взаємозв'язку. Загальні здібності виявляються в спеціальних, тобто у здібностях до якоїсь певної, конкретної діяльності. З розвитком спеціальних здібностей розвива­ються і загальні їх сторони. Високі спеціальні здібності мають у своїй основі достатній рівень розвитку загальних здібностей. Так, високі поетичні, музичні, артистичні, технічні та інші здібності завжди спираються на високий рівень загальних розумових здібнос­тей. Разом з тим за приблизно одного й того самого розвитку за­гальних здібностей люди часто різняться своїми спеціальними здібностями. Учні, котрі мають високі загальні здібності до навчан­ня, нерідко виявляють їх однаковою мірою щодо всіх шкільних предметів. Проте часто-густо одні з учнів виявляються особливо здібними до малювання, другі — до музики, треті — до технічного конструювання, четверті — до спорту. Серед видатних людей відо­мо чимало особистостей з різнобічним розвитком загальних і спеціальних здібностей (М.В.Гоголь, Ф.Шопен, Т.Г.Шевченко, О.П.Бородін та ін.).

Кожна здібність має свою структуру, в ній розрізняють провідні й допоміжні властивості. Так, провідними в літературних здібностях є особливості творчої уяви та мислення, яскраві наочні образи пам'яті, розвиток естетичних почуттів, почуття мови, в математич­них — уміння узагальнювати, гнучкість процесів мислення, легкий перехід від прямого до зворотного ходу думки; у педагогічних — пе­дагогічний такт, спостережливість, любов до дітей, потреба в пере­даванні знань; у художніх — особливості творчої уяви і мислення, властивості зорової пам'яті, що сприяють створенню і збереженню яскравих образів, розвиток естетичних почуттів, що виявляються в емоційному ставленні до сприйнятого, вольові якості особистості, які забезпечують перетворення задуму в дійсність.

Специфічними є шляхи розвитку спеціальних здібностей. Наприк­лад, раніше за інших виявляються здібності до музики, математики. Вирізняють такі рівні здібностей:

• репродуктивний — забезпечує високе вміння засвоювати знання, оволодівати діяльністю;

• творчий — забезпечує створення нового, оригінального.

Слід, однак, зважати на те, що кожна репродуктивна діяльність має елементи творчості, а творча діяльність включає і репродуктив­ну, без якої вона неможлива.

Належність особистості до одного з трьох людських типів — "художнього", "мислительного" і "проміжного" (за термінологією І.П.Павлова) — визначає особливості її здібностей.

Відносна перевага першої сигнальної системи у психічній діяль­ності людини характеризує художній тип, відносна перевага другої сигнальної системи — мислительний, певна їх рівновага — середній тип людей. Ці відмінності в сучасній науці пов'язують з функціями лівої (словесно-логічний тип) і правої (образний тип) півкуль голов­ного мозку.

Художньому типові властива яскравість образів, мислительному — перевага абстракцій, логічних конструкцій. У однієї й тієї самої людини можуть бути різні здібності, але одна з них перева­жає інші. Водночас у різних людей спостерігаються одні й ті самі здібності, які, проте, не однакові за рівнем розвитку.

Здібності і особистість.

 

Поняття обдарованостіне дістало загальновизнаного визначення. Найпоширенішим є визначення німецького психолога В.Штерна: "Обдарованість — це загальна здатність індивіда свідо­мо орієнтувати своє мислення на нові вимоги; це загальна здатність психіки пристосовуватися до нових завдань і умов життя". Незважа­ючи на критику, зокрема, з боку англійського психолога Ч. Спірмена, який спрямував свої заперечення проти "пристосування" і теологічності, визначення, дане В.Штерном, лишається провідним у сучасному трактуванні проблеми обдарованості.

Обдарованість — це ніби природний дар, щось спадково зумов­лене. Обдарованість є функцією всієї системи умов життєдіяльності в її єдності, функцією особистості. Вона нерозривно пов'язана з усім життям людини й тому виявляється на різних етапах її розвитку. Природні задатки організму самі по собі не детермінують однознач­но обдарованості людини. Вони лише є невід'ємним компонентом тієї системи умов, які визначають розвиток особистості, її обдаро­ваність. Обдарованість виражає внутрішні можливості розвитку не організму як такого, а особистості. Однак якщо обдарованість вира­жає внутрішні особливості особистості, то до неї повною мірою можна віднести концептуальне положення про те, що внутрішнє завжди опосередковане зовнішнім і невіддільне від нього.

Обдарованість виявляється лише через свою співвіднесеність з умовами, в яких відбувається конкретна діяльність людини. Вона виражає внутрішні дані й можливості людини, тобто внутрішні пси­хологічні умови діяльності в їх співвіднесенні з вимогами, які ста­вить ця діяльність. Для динаміки обдарованості істотне значення має оптимальність рівня вимог, що висуваються під час діяльності людини, наприклад вимог, які ставить учневі навчальна програма.

Щоб стимулювати розвиток, ці вимоги мають бути досить високи­ми, проте посильними.

Спеціальна обдарованістьвизначається співвіднесенням внутріш­ніх психічних умов із вимогами спеціальних видів діяльності. Це співвіднесення є не тільки абстрактним, а й реальним зв'язком, що зумовлює формування обдарованості. Спеціальні здібності визнача­ються нахилом до окремих спеціальних різновидів діяльності. Все­редині тих чи інших спеціальних здібностей виявляється загальна обдарованістьіндивіда, що співвідноситься з більш загальними умо­вами провідних форм людської діяльності.

У літературі, присвяченій проблемі обдарованості, питання про загальну і спеціальну обдарованість є найбільш дискусійним.

Ч.Спірмен обстоює положення про існування загальної обдаро­ваності у своїй теорії "двох чинників", розглядаючи її як "загальний чинник" (general factor) поряд із спеціальними здібностями. Існу­вання загальної обдарованості визнають також В.Штерн, Е.Мейман та ін.

Найрішучішими опонентами цього погляду є Т.Циген, Е. Торндайк, тобто представники асоціативної психології. Загальної здіб­ності інтелекту, або обдарованості, не існує, стверджує Т.Циген. Під поняттям обдарованість слід розуміти певні інтелектуальні задатки, пам'ять з її численними підвидами, утворення понять і так зване "комбінування". Обдарованість, таким чином, розкла­дається на особливості ряду функцій. Існують не тільки спеціальні здібності, а й загальна обдарованість у спеціальних здібностях (С.Л.Рубінштейн). При визначенні обдарованості досягнутий рівень чи результат розвитку має співвідноситися з умовами роз­витку.

З метою встановлення співвідношення розумового віку і хроно­логічного В.Штерн запровадив поняття інтелектуального коефі­цієнта (10). Це спроба визначити не просто рівень обдарованості, а й темп розвитку. Однак по суті 10 встановлює лише рівень розвитку, досягнутий на конкретному його етапі. Водночас практичне значен­ня вимірювання обдарованості полягає в тому, щоб мати змогу прог­нозувати подальший розвиток, притому у співвіднесенні з умовами життєдіяльності.

У психологічному вченні про особистість здібності й обдаро­ваність виступають як важливі складові загальної структури особис­тості, пов'язані з характером і темпераментом, спрямованістю індивідуально-психічного розвитку в процесі виховання та суспільно-практичної діяльності. Природною основою індивідуально-психічних відмінностей і особливостей є тип нервової системи та спеціальні ти­пи вищої нервової діяльності людини.

Спеціальні здібності визначаються тими об'єктивними вимога­ми, які ставить перед людиною певна галузь виробництва, культу­ри, мистецтва тощо. Кожна спеціальна здібність являє собою син­тез певних властивостей особистості, що утворюють її готовність до активної й продуктивної діяльності. Здібності не тільки виявляють­ся, а й формуються в діяльності. Спеціальні здібності становлять продукт розвитку спеціальних видів діяльності, які мають провідне значення в загальному розвитку особистості. Продуктом загального розвитку є обдарованість, яку С. Л. Рубінштейн називає "загальною здібністю".

Таким чином, за питанням про співвідношення обдарованості та спеціальних здібностей стоїть ще більш фундаментальна проблема — проблема співвіднесення загального і спеціального розвитку, вирі­шення якої має важливе значення для дитячої педагогічної психо­логії. У генетичному плані співвідношення між загальним і спеціаль­ним розвитком, а відповідно — між обдарованістю і спеціальними здібностями — з віком змінюється. Застосування кожного з цих пси­хологічних понять є правомірним, утім, не слід забувати про віднос­ний характер їх, адже спеціальні здібності як генетично, так і струк­турно пов'язані з обдарованістю, а обдарованість конкретно вияв­ляється в спеціальних здібностях і розвивається в них.

Обдарованість є своєрідним поєднанням здібностей, від яких залежить можливість досягнення більшого або меншого успіху у виконанні тієї чи іншої діяльності. Розуміння обдарованості суттєво залежить від того, яка вага надається тим чи іншим різно­видам діяльності і що розуміють під успішним виконанням кожної конкретної діяльності. Вчений зазначає, що поняття обдарованості традиційно розглядається головним чином як поняття кількісне, якісний підхід до обдарованості обмежується тим, що з'ясовується, про яку обдарованість ідеться: про так звану загальну чи спеціаль­ну. Щодо кожного з видів спеціальної обдарованості питання ста­виться так: наскільки велика ця обдарованість у тієї чи іншої людини; який її рівень? Прикладом такого кількісного підходу до проблеми обдарованості є теорія Ч. Спірмена, згідно з якою "розу­мова обдарованість" визначається кількістю "розумової енергії".

Обдарованість і здібності людей відрізняються не кількісно, а якісно. Якісні відмінності обдарованості виражаються не тільки в тому, що одна людина обдарована в одній сфері, інша — в іншій, а й у рівні сформованості обдарованості. Пошук у здібностях якісних відмінностей — важливе завдання психології. Мета дослідження об­дарованості полягає не в ранжуванні людей за її рівнем, а в розробці способів наукового аналізу якісних особливостей обдарованості та здібностей. Основне питання не в тому, наскільки обдарована чи здібна конкретна людина, а в тому, якими є обдарованість, здібності цієї людини.

Талант— високий рівень здібностей людини до певної діяль­ності. Це поєднання здібностей, які дають людині змогу успішно, самостійно й оригінально виконати певну складну трудову діяльність.

Талант — це високий рівень розвитку, насамперед спеціальних здібностей. Це сукупність таких здібностей, що дають змогу одержа­ти продукт діяльності, який вирізняється новизною, високим рівнем досконалості і суспільною значущістю. Вже в дитячому віці можуть проявитися перші ознаки таланту в галузях музики, матема­тики, лінгвістики, техніки, спорту тощо. Разом з тим талант може проявитись і пізніше. Формування і розвиток таланту значною мірою залежить від суспільно-історичних умов життя і діяльності людини. Талант може виявитися в усіх сферах людської праці: в організаторській і педагогічній діяльності, в науці, техніці, в найріз­номанітніших видах виробництва. Для розвитку таланту велике зна­чення мають працьовитість і наполегливість. Для талановитих людей характерна потреба в занятті певним видом діяльності, яка часом виявляється у пристрасті до обраної справи.

Поєднання здібностей, які є основою таланту, в кожному ви­падку буває особливим, властивим тільки певній особистості. Про наявність таланту слід робити висновок за результатами діяльності людини, які мають вирізнятися принциповою новизною, оригі­нальністю підходу. Талант людини спрямований потребою у твор­чості.

Геніальність— найвищий рівень обдарованості особистості, втілюється у творчості, що має історичне значення для життя суспільства. Геній, образно кажучи, створює нову епоху у своїй ца­рині знань. Для генія характерні творча продуктивність, оволодіван­ня культурною спадщиною минулого і водночас рішуче долання старих норм і традицій. Геніальна особистість своєю творчою діяльністю сприяє прогресивному розвитку суспільства.

---

Дата добавления: 2022-01-22; просмотров: 41; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!