Забезпечення виконання зобов’язання
Права та інтереси кредитора в разі невиконання боржником зобов’язання захищаються різними засобами. Так, на боржника покладається відповідальність, на його майно звертається стягнення за допомогою державних органів тощо. Однак ці засоби впливу на недобросовісного боржника не завжди виявляються дієвими, а отже, вимоги кредитора можуть залишитися без задоволення. Таким чином, ще в момент виникнення зобов’язання кредитор заінтересований у наданні йому гарантій виконання зобов ’язання та можливості спонукати боржника до належного виконання зобов’язання під страхом невигідних для нього наслідків.
Римському праву були відомі такі способи забезпечення виконання зобов’язання: порука (adpromissio); завдаток (arra); неустойка (stipulatio poenae); застава (fiducia; pignus;hypotheca).
Порука (adpromissio) — це договір, за яким третя особа (поручитель) з метою забезпечення виконання зобов’язання бере на себе відповідальність перед кредитором за виконання зобов’язання боржника.
Порука являла собою особисту гарантію, що надавалася не самим боржником, а третьою особою (поручителем). Як правило, порука застосовувалася в разі, якщо основний боржник був нездатний забезпечити виконання зобов’язання власним майном, зокрема його заставою. Поручителем могла бути особа, яка здатна розпоряджатися належним їй майном і, як правило, дуже заможна. Порука була поширеною у відносинах патронату3, коли за виконання зобов’язання вільновідпущеником (клієнтом) поручався його колишній господар (патрон).
|
|
|
Завдаток (arra) — це грошова сума або інша цінна річ, яку одна сторона (боржник) передає іншій стороні (кредитору) в момент укладення договору
У класичному періоді завдаток виконував посвідчувальну функцію, тобто був доказом укладення між сторонами основного договору. Найбільшого поширення він набув при укладенні договору купівлі-продажу та найму.
За загальним правилом, при невиконанні основного договору зав даток повертався боржнику. Тільки в епоху Юстиніана завдаток виконує свою штрафну функцію. Доля завдатку в разі порушення основного зобов’язання залежала від того, яка сторона його порушила. Так, якщо основний договір не виконував боржник (особа, яка передавала завдаток), він утрачав завдаток на користь кредитора.
Неустойка (stipulatio poenae) — це грошова сума, визначена в договорі, яку боржник зобов’язувався виплатити кредитору в разі невиконання або неналежного виконання основного зобов’язання.
Зобов’язання про неустойку здійснювалося у формі стипуляції. Стипуляція (лат. stipulatio — вимовляння, благання (вигід)) — це усний договір, укладений шляхом запитання майбутнього кредитора і відповіді боржника, яка збігається із запитанням. Під цією назвоюзазначений договір фігурував, коли він розглядався зі сторони кредитора. Зі сторони боржника він виступав під назвою обіцянка.
|
|
|
У Давньому Римі неустойка не набула поширення, тому що кредитор не міг бути впевненим у сплаті неустойки боржником, що був неспроможний здійснити основний платіж. Неустойкою здебільшого забезпечувалося виконання зобов’язання, яке не мало позовного захисту, зокрема натурального зобов’язання (naturales). Утім у разі порушення вказаного зобов’язання кредитор, хоча і не мав права на позов щодо основного зобов’язання, але міг вимагати сплати йому неустойки.
Вважається, що в разі порушення зобов’язання, забезпеченого неустойкою, кредитор мав право вимагати або відшкодування завданих йому збитків, або стягнення неустойки. І лише в деяких випадках, зокрема, якщо це було прямо передбачено в угоді про неустойку, кре-дитор має право вимагати і відшкодування збитків, і сплати неустойки (кумулятивна неустойка).
Застава —це спосіб забезпечення виконання зобов’язання, за яким встановлюється речове право заставодержателя на предмет застави.
|
|
|
У разі невиконання зобов’язання, забезпеченого заставою, кредитор (заставодержатель) мав право задовольнити свої вимоги за рахунок речі — предмета застави. Порядок звернення стягнення на предмет застави залежав від її форми. Як уже зазначалося , римському праву були відомі такі форми застави: фідуція (fiducia); пігнус, або ручний заклад (pignus); іпотека (hypotheca)..
Зобов’язання за своєю суттю має тимчасовий характер. Воно виникає з огляду на свою природну тенденцію для того, щоб припинитися, з’являється з метою зникнути.
Припинення зобов ’язання — це припинення правового зв’язку між його учасниками (сторонами).
Способи припинення зобов’язання:
- Добросовісне виконання зобов’язання;
- Новація;
- Залік (лат. compensatio —вирівнювання,компенсація) —припинення зобов’язання шляхом зарахування його як зустрічної вимоги;
- Поєднання (лат. confucio —збіг)кредитора і боржника в однійособі припиняло зобов’язання автоматично, адже виконання на свою користь втрачало сенс. Якщо хтось став спадкоємцем свого боржника, то на підставі збігу він перестає бути кредитором (D. 18. 4. 2. 18). Те саме можна сказати і про ситуацію спадкування після свого кредитора.
- Смерть кредитора або боржника,як правило,не припинялазобов ’язання, оскільки з найдавніших часів при спадкуванні мало місце універсальне наступництво2. Отже, права та обов’язки (борги), що становили зміст зобов’язання, переходили до спадкоємців, відповідно — кредитора або боржника. Однак в окремих випадках зі смертю фізичної особи припинялося й зобов’язання, учасником якого вона була.
|
|
|
- Неможливість виконання (impossibilium). Зобов’язання припинялося в разі неможливості виконання за умов, якщо вона була випадковою (відсутня вина боржника в неможливості виконати зобов’язання) та настала після виникнення зобов’язання.
- Звільнення від боргу (remissio debiti) —це одностороння відмовакредитора від стягнення за зобов’язанням. Тим самим кредитор звільняв боржника від виконання ним свого обов’язку. Закон вимагав, щоб звільнення від боргу здійснювалося в тій самій формі, в якій укладалося зобов’язання.
- мирова угода (transactio) сторін спірного правовідношення щодо відмови від певних прав;
- заміна виконання (datio in solutum)за згодою кредитора тощо.
Дата добавления: 2022-01-22; просмотров: 18; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!