Тема 3. Родо – племенні (первісні) релігії.

Родо – племенні релігії є одним з типів релігій, вони виникали на ранніх етапах розвитку людства. Це релігії, поширені серед якогось племені, або групи племен. Основні характеристики таких релігій обумовлені нерозвиненістю суспільства, та й самої людини, зокрема, її інтелекту, а також обмеженістю можливостей людей в їх взаємодії з природою, можливостей впливати на соціальні зв'язки, непізнаністю навколишнього світу, який нерідко здається їм незрозумілим, лякаючим чи, навіть, ворожим.

Питання про первісні релігійні вірування - важливе і досить складне в історії релігії. Передусім це стосується часу появи найдавніших релігійних уявлень та чаклунства. З цією проблемою пов'язана також низка питань про інтелектуальні, емоційно-почуттєві та вольові здібності людини, з якими, в свою чергу, сполучна проблема формування образів надприродного та віри в нього. Не менш важливим є питання про те, чому і як виникли примітивні форми релігійності. Відомо немало спроб відповісти на ці питання. Складніше на сьогодні стоїть справа із з'ясуванням "механізму" гносеологічної та психологічної можливості релігії.

Особливо великою розбіжністю думок позначене питання про форми ранніх чи первісних релігійних вірувань. Причиною цього є майже повна відсутність прямих свідчень щодо цих вірувань, взагалі недостатня наукова опрацьованість проблеми і, зрештою, різна світоглядна орієнтованість дослідників. Зупинимося ближче ще раз на деяких підходах до цього питання.

Так, австрійський етнограф, лінгвіст і богослов В.Шмідт та його послідовники висунули концепцію прамонотеїзму, згідно з якою всі сучасні релігії беруть свої витоки з так званого "первісного монотеїзму". В.Шмідт у праці "Походження ідеї Бога", наводячи численні свідчення про вірування історично відсталих племен і народів, робить спробу довести, що нібито вже у ранніх віруваннях мали місце уявлення про єдиного Бога, а найдавніші фетишизм, тотемізм, тощо, були "магічними засобами" їхнього виразу. Проте ідея первісного єдинобожжя, яка обмежувала релігію виключно іманентними зв'язками, тим самим фактично знімала питання про її еволюцію, а відтак, не потребує якогось історико-культурного виправдання. Саме тому вона піддавалася критиці з боку тих релігієзнавців, які вважали, що задовго до появи теїстичних уявлень, релігія існувала у формах, які не знали віри в богів, тим більше - в єдиного Бога.

Представники згаданої вище еволюціоністської школи Е.Тейлор. Г.Спенсер та ін. фактично вперше розгорнуто поставили питання про історичність форм релігії, при цьому вважаючи її найдавнішою формою, "мінімумом" релігії – анімізм, як віру в безплотних сутностей-духів. Але уявлення Е.Тейлора, Г.Спенсера та ін. щодо анімістичного "мінімуму" релігії не сприйняли ті, хто вважав, що вони некоректні, бо анімізм не є її найдавнішою формою, оскільки пов'язаний він з вірою в душу не як духовну сутність, а як чуттєво-надчуттєву істоту.

Відомі, крім зазначених, ще й інші спроби визначити "мінімум" релігії як

вихідний стан її розвитку. Так, французький історик релігії Шарль де Брос ,важав найдавнішою формою вірувань фетишизм; Дж.Мак-Ленан, Дж.Фрезер, є Дюркгейм та багато інших - тотемізм; чимало хто з дослідників ще й досі переконаний, що анімізм був вихідною формою релігійних вірувань. До речі, Дж. Фрезер вважав, що магія не є релігійним феноменом, що вона історично передувала релігії, яку вчений взагалі розглядав лише як віру в богів.

І все ж було б несправедливим, якби не підкреслити, що сучасне релігієзнавство в аналізі первісних релігійних вірувань спирається на серйозні наукові дослідження вірувань народів світу, представлені працями Е.Тейлора. Дж. Фрезера, Л.Моргана, Б.Малиновського. Шантепі де ля Сосея, Л.Штернберга. [.Огієнка, В.Іорданського, С.Токарєва та багатьох інших вчених. Саме ці праці й :клали фактологічну основу наших уявлень про час, причини та передумови виникнення вірувань, про первісні форми релігійності та місце останньої у світосприйманні людини первіснообщинного суспільства.

За даними сучасної науки, первісні релігійні вірування зароджуються близько 40 тис. років потому - у пізнього неандертальця, що жив у мустьєрську епоху кам"яного віку. Саме тоді закінчувалося в основних рисах формування сучасного фізичного типу людини й починала складатися ранньородова організація суспільства. Щоправда, частина вчених пов'язує появу первісних вірувань з більш пізнім часом - з добою кроманьйонця - викопного представника "готового" типу людини. Але свідчення історії матеріальної і духовної культури. археології, палеантропології, порівняльної психології спонукають надати перевагу першій точці зору.

Відомо, що саме у пізнього неандертальця на зміну хаотично розкиданим останкам давніх людей вперше приходять навмисні поховання з примітними рисами обряду. Так, череп неандертальського хлопчика з печери Тешик-Таш (Узбекистан) був оточений кільцем попарно увіткнутих у землю рогів гірського козла, а в неандертальських похованнях у печерах Драхенлох (Швейцарія) і Петерсхеле (Німеччина) виявлено черепи ведмедів, обкладені камінчиками. Мабуть, цим елементам поховального обряду надавалося магічне значення Пізньонеандертальські поховання, як саме у печері Киїк-Коба (Крим), та інш. являли собою невеликі заглиблення, засипані землею й завалені кам"яними брилами. Знайдені в них кістяки мали незвичайне положення: у померлих були підібгані коліна, вони лежали на боку, в ряді випадків руки були покладені під голову, як це буває у сплячої людини. Це теж наводить на думку про можливість появи вже у давніх людей первісних релігійних вірувань, зокрема, уявлень про потойбічне життя.

Як бачимо, у ранньородовому суспільстві складається специфічний, суперечливий збіг соціумних та гносеологічних обставин - саме таких, у яких крилася можливість появи релігійних вірувань. Соціумною причиною виникнення останніх, став не просто низький, а такий рівень розвита продуктивних сил і суспільних відносин, який був ще недостатнім для послідовно правильної орієнтації людини в навколишньому світі, але вже достатнім для виникнення у неї вищих, суто людських пізнавальних здібностей Інакше кажучи, розвиток умов матеріального життя людей приводить до того, що на певному етапі їхньої історії, у ранньородовому суспільстві, складаються і гносеологічні передумови появи релігії. Вони пов'язані, кажучи загалом, і здатністю абстрактного мислення і фантазії в умовах обмеженості знань відриватися від дійсності, уособлювати таємничі сили довкілля, абсолютизуваті й догматизувати певні риси пізнавальної діяльності, створювати образи надприродного, викликати віру в його існування та його здатність впливати на людину і її довкілля.

Наявність названих причин та передумов    релігійних вірувань з необхідністю привела до віри в існування особливих, таємничих сил природи та уявлення про можливість чаклунського впливу на них. Це були наївні, не завжди чітко визначені первісні вірування, представлені чуттєво-надчуттєвим, а опісля – демоністичним типом.

Родо-племенні релігії, внаслідок вищесказаного, існують у вигляді різноманітних вірувань, культових дій тощо. Якусь цілісну в структурному відношенні релігію назвати практично неможливо. Можна лише говорити про загальні риси родо-племенних релігій та їх форми – тобто відносно цілісних вірувань, які підкріплені культовими діями і являють собою щось подібне до релігійних вчень. Рисами даного типу релігій є:

1. Відсутність чіткої повноцінної структури, що зумовлено нерозвиненістю суспільства.

2. Примітивність віровчення, що є наслідком первісного стану як суспільства та індивіда, так і суспільної свідомості.

3. Обожнювання природи ( культ природи ),що зумовлено тісною залежністю людини від неї.

4. Політеїзм ( багатобожність )- за кожним явищем природи “закріплюється” свій Бог.

5. Полідемонізм – світ первісної людини – це середовище існування різноманітних духів, тобто різноманітних надприродних істот – “лісовик”, “домовик”, “водяний” тощо.

6. Зооморфізм ( “звіроподібність”)- “надання” надприродним уявним істотам як людських , так і тваринних рис та якостей ( русалка, сирена тощо).

7. Слабо регламентований культ – обряди відправляються на основі традицій, а не закріплених каноном норм, часто – густо на основі імпровізації.

8. Етнічна та конфесійна ідентичність, це означає, що всі члени племені (соплеменники) – єдиновірні, релігійне інакомислення не допускалось.

Цей перелік можна продовжити й іншими характеристиками.

 До основних форм родо- племенних релігій можна віднести: анімізм, фетишизм, тотемізм, магію. Вважаємо неправомірним визначити як самостійні форми шаманізм, табуювання та інші, як це роблять деякі дослідники, бо їх особливості виявляються у всіх формах, як одна із сторін релігійних уявлень, або культових дій.

 Анімізм (від грец. “душа”) – сукупність уявлень і зумовлених ними дій, згідно з якими всі матеріальні предмети та явища мають духовні сутності ( душу). Іншими словами, кожен предмет уявляється живим.

 Фетишизм (“ідол”) - сукупність уявлень і зумовлених ними дій згідно з якими різним предметам приписуються (“надаються”) надприродні якості, в результаті чого вони можуть стати об'єктами поклоніння ( талісмани, амулети та ін.)

 Тотемізм (його рід, наш рід тощо) - сукупність уявлень і зумовлених ними дій, згідно з якими між людьми, племенем, з одного боку, і тваринами, а іноді й рослинами, з другого - існує якийсь надприродній зв'язок, що виявляється в співвідношенні деяких рис та якостей, спільності походження, взаємодопомозі тощо. Тотемна тварина, або її дух може стати об'єктом поклоніння, а відносини з цим видом живих істот регламентуються особливим чином ( заборона полювання на цих тварин, використання їх в релігійних ритуалах, відображення в релігійній та іншій символіці тощо).

Як можна бачити з наведеного, фетишистські, тотемістичні та анімістичні уявлення людини були в минулому і нині є формами чуттєво-надчуттєвого типу вірувань. Вони характеризуються спільними рисами надприродного. Останнє тут ще "обтяжене" грубою тілесністю: душа, фетиш, тотем - це звичайна чуттевість, на яку можна впливати предметним чином. Але водночас це й таємничанадчуттєвість, яка надає природному над-звичайної, над-природної якості. У цьому синкретичному чуттєво-надчуттєвому феномені постає сам акт зародження релігійного образу як символу, якому в  подальшому судилося зазнати ще багато колізій та перетворень, перш ніж сформуватися в уявлення про єдиного Бога-Творця і промислителя. Але спершу сфера впливу надприродного обмежувалася безпосередньою предметністю  зв'язків "людина - довкілля'";надприродне саме завдяки його чуттєво-надчуттєвій сутності уявлялося таким,яке не стоїть над природним, а взаємодіє з ним, виконуючи орудну,розпорядницьку функцію. Логічним наслідком таких уявлень було вшанування надприродного, а не поклоніння йому.

 Магія (від грец.чаклунство, чародійство) - - сукупність уявлень і зумовлених ними дій, згідно з якими всі предмети та явища перебувають в якійсь надприродній взаємозалежності, використовуючи яку можна впливати на них в потрібному напрямку.

 Магія є найбільш складною формою родо-племенних релігій, в тих чи інших різновидах вона розповсюджена й у сучасному суспільстві.

 Класифікувати магію можна, керуючись різними критеріями : за сферами життєдіяльності – промислова, медична, любовна, тощо; за цілями – позитивна (“біла”) чи негативна (“чорна”); за характером – агресивна чи захисна; за технологією проведення магічних дій – магія прямої дії та симпатичеська (опосередкована від грец. симпатія – схожість, співзвучність, пов'язаність), котра, в свою чергу, розподіляється на : гомеопатичну магію, яка заснована на принципі “подібного” ( “подібне породжує подібне”), згідно з яким, імітуючиі чи моделюючи якусь дію, або явище, можна досягти бажаного результату в дійсності; та контактну, що діє за принципом контакту (предмети, які були в контакті, продовжують впливати один на одного й після його припинення), згідно з яким, для того, щоб вплинути в тому чи іншому напрямку на об'єкт, потрібно піддати впливу предмет, з яким об'єкт знаходився в контакті, й навпаки, особливим чином “оброблений” предмет може впливати на об'єкт при вступі з ним у взаємодію.

Розглядаючи форми родо-племенних, первісних релігій, природно, на наш погляд, відстежити, як вони проявляються в сучасному суспільному та релігійному житті (чудотворні ікони, як вияв фетишизму, вплив тотемізму на геральдику та символіку, тощо).

Релігія - не лише сукупність поглядів та почуттів. У ній, на зразок мистецтва та моралі, єдиним функціональним планом представлені уявлення, почуття і специфічні культові дії- молитви, пости, обряди, ритуальні піснеспіви тощо. Релігія є практично-духовним засобом входження людини в світ. оволодіння ним. Сказане, звичайно, стосується й первісної, чуттєво-надчуттєвої та демоністичної релігійності, у якій уявлення про надприродне, переживання зв'язків з ним та чаклунські дії щодо нього були рівнодавніми. Діяльну сторону первісної релігійності за звичаєм називають магією (від грецьк. mageіа -чаклунство) і розглядають як зародкову форму релігійного культу.

Іноді магію зображують лише як сукупність заклинань, жертвопринесень, обрядів, табу і т.п. Але при цьому випадає з поля зору мотиваційний текст чаклування. Магія - не обрядовість, але і не самі по собі уявлення про надприродне. її змістом є віра в можливість вплинути на реально суще через надприродне шляхом певного практично-умовного дійства; магія - єдність релігійної свідомості і дії, в ній немов би в концентрованому вигляді проявляється загальна характеристика релігії як специфічного практично-духовного засобу входження людини в світ. Для віруючого, як відомо, дійсним. реально сущим є і природне, й надприродне. Тому мотивований текст, логіку його магічних дій можна виразити в такий спосіб: якщо на звичайні предмети та явища можна впливати практично, то з таким же успіхом практично можна впливати у бажаному напрямі й на незвичайне, надприродне, тобто на фетиши. тотеми,, душі і духів. Тому магія, як зазначав Г.Плеханов, "доповнюється анімізмом, анімізм доповнюється магією'".¹ Цю думку можна було б продовжити: магія доповнюється тотемізмом, тотемізм доповнюється магією і т.п.

Відомі різні види первісної магії: промислова, землеробська, військова, лікувальна, любовна, шкодоносна та ін. Вони полягали в заклинанні мисливських пасток, чаклунських процедурах на полі, спробах навести порчу (тобто зіпсувати здоров'я, наслати морок), приворожити, в чаклуванні над зброєю, над хворим, у різного роду замовляннях тощо. Залежно від цільового призначення магію поділяють також на "чорну" (лиху) і "білу" (добру). Але в кожному випадку вона була або фетишистською, або тотемістичною, або анімістичною, або ж, нарешті, пов'язаною з вірою в духів.

 

 

_____________________

 1. Плеханов Г. В. О так называемых религиозных исканиях в России // Избр. философ. произведения. В 5-ти т. Т. 3, - М., 1957. – с. 342

 Адже магія, як сплав чаклунського дійства і віри в можливість через нього вплинути на надприродне, відбула становлення і розвиток як складник первісної релігійності в цілому та як "мова" розглянутих вище форм чуттєво-надчуттєвих та демоністичних вірувань. Тому, не зупиняючись в даному разі на різновидах магії за ступенем її складності, за її загальною спрямованістю, цільовим призначенням, вербальною чи прикладною формами, звернімо увагу на її зміст та засоби його вираження на різних етапах розвитку первісної релігійності.

У ранньородовому суспільстві з притаманними йому чуттєво-надчуттєвими віруваннями магічні уявлення і дії пов'язувалися з вірою в можливість прямого, контактного впливу на надприродне, а тим самим і на той об'єкт, якому воно властиве. Так, андаманці, які уявляли душу в вигляді крові, при різних захворюваннях "лікували" тіло тим, що прикладали до нього червону глину, сподіваючись, що вона надасть хворому органові життєвих сил і він стане здоровим. Сліди подібних уявлень і дій спостерігаються в багатьох палеолітичних похованнях (натирання тіла померлого охрою і т.п.).

Можна навести приклади магії, що грунтується на фетишистські уявлення. Вірменські турки, зокрема, вірили, що в разі потреби дощ можна притягати, причому це притягування розуміли досить натурально. Вони кидали у воду камені-фетиші та вважали, що ті, йдучи на дно, потягнуть усю воду, в тому числі й небесну, тоді - вона випаде у вигляді дощу. Провідною ідеєю тут є фетишистський погляд на камінь, одна з рис якого - вага, гіпертрофована й наділена "особливими" властивостями, серед них і здатність притягувати воду. Але дощ можна не лише притягувати, а й припиняти. Бачучи, як вода, що потрапляє на розжарене каміння, випаровується, повертається "назад", люди племені сулка (архіпелаг Бісмарка) підкидали гаряче каміння до вверху щоб припинити дощ. Австралійські аборигени, люди племені арунта. вважали, що чуттєво-надчуттєве у деяких фетишах має лихі, отруйні властивості. Ці властивості могли, на їхню думку, проявляти себе тільки через дію предмета. віддільне від нього. Тому арунта, коли хотіли завдати комусь, скажімо чужинцю, пошкодження, ставили його між багаттям і паличкою, нібито наділеною магічною отрутою, вважаючи, що коли паличка достатньо нагріється. на стрибне на жертву і вразить її.

Досить поширеним різновидом магії є й таке чаклунство, що спирається на тотемістичні вірування. Вважаючи себе нащадками та співродичами того чи іншого виду тварин або рослин, люди вірили, що чаклунськими методами вони можуть впливати на своїх тотемів, на їхню плодючість, домагатися їхньої прихильності до себе, а також впливати на власну природу, безпосередньо, контактно переймати від тотемів найбільш цінні риси. Саме з цією метою австралійські туземці прив'язували до литок ніг шматки шкіри з ніг кенгуру тим, щоб у такий спосіб їм передалася прудкість бігу цих сумчастих. Жителі островів Торресової протоки виготовляли чучела морських корів та черепах і кидали їх у воду, сподіваючись, що вони "притягнуть", приваблять своїх співродичів і наведуть їх на мисливців.

Усе це - найдавніші різновиди первісної магії. Спільною рисою їх э  уявлення про можливість безпосередньо вплинути на природне шляхом контактного чаклування із злитим з ним надприродним. Пізніше, коли виникає демоністичний тип уявлень, коли складається віра в духів як окремих від тілесності, безплотних сутностей, зазнають істотних змін і магічні уявлення та дії. Тепер об'єктом чаклування є не сам предмет та його надчуттєві якості, а символічне зображення духа цього предмета, його привабливих рис. Здебільшого це були речовинні символи. Так, у свій час тюрінгський селянин висівав насіння льону обов'язково з довгого мішка і при цьому ходив по полю широкими кроками - щоб льон ріс високий, з довгими волокнами. Серед австралійських і баварських селян був звичай давати покуштувати перші плоди вагітним жінкам -це мало сприяти добрим врожаєм відповідних рослин у наступному році. У слов'ян було заведено в перший день польових робіт обов'язково одягати чисіл. світлу білизну - щоб і поле було чистим, щоб воно не заростало бур'янами. Прикладів демоністичної магії, тобто чаклунства. пов"язаного з вірою в духів, не перелічити. їх об'єднує головна особливість: уявлення про можливість впливати на природне опосередковано, символічним чином впливаючи на духа -розпорядника урожайності, здоров'я, добробуту тощо. Як бачимо, і в найдавніші. і в давні часи первісна релігійність була спробою практично-духовного освоєння людиною світу, але в своєму історичному поступі вона зазнає досить помітних змін, все глибше поділяючи світ на природний і надприродний та готуючи грунт до формування теїстичних вірувань і культу.

Що стосується "мови" первісної магії, засобів її вираження й чинності, то такими були чаклунські обряди, численні табу (полінезійське - "заборона"), що накладалися на певні дії, предмети й слова, заклинання, жертвоприношення. ритуальні ігри, пісні, танці, релігійні свята, а також ритуальні предмети - річні лопаточки, гачки, кошики для вловлювання душ, чучела і маски для навернення дичини, амулети і талісмани тощо. Спільно з уявленнями про надприродне усі вони теж відбули складний і тривалий шлях розвитку. Як і первісні вірування, вони справили великий вплив на пізнішу й сучасну релігійність і багато у чому збереглися до наших днів у видозміненому або й "чистому" вигляді.

У зв'язку з розглянутим, виникають питання про місце первісних релігійних вірувань у сукупності поглядів на довкілля, про взаємовідношення релігійного і міфологічного, про історично перший тип світогляду та інші.

Немає сумніву в тому, що свідомість формованих людей, яка ще тільки починала формуватися, була реалістично орієнтованою. Витоки духовного спілкування людей були безпосередньо породжені матеріальною практикою. Уявлення ж про надприродне виникає одночасово з уявленням про природне, тобто тоді, коли було практично створене над-природне у вигляді найпростішої ранньородової організації, а зв'язки людини з природою почали усвідомлюватися нею як її опосередковане відношення до цієї останньої.

Наведені вище відомості про чуттєво-надчуттєві вірування дають підстави констатувати, що спочатку в свідомості людей уявлення про надприродне посідали більш скромне місце, а реалістичні уявлення були домінуючими. Людина наділяла чуттєво-надчуттєвими властивостями, про що теж була мова, далеко не всі предмети і явища природи, а лише ті, які видавалися її особливими. До речі, як доведено численними дослідженнями, у багатьох зразках образотворчого мистецтва верхнього палеоліту релігійні мотиви взагалі відсутні. Це особливо стосується піктографічних та оповідальних малюнків та зображень, які були включені до орнаментів і мали переважно декоративне значення. Отже, йдеться про глибокий реалізм людини первісного суспільства та неспроможність уявлень про нібито притаманні їй "пралогічне мислення", "спіритуалістичну філософію" та всезагальну, до того ж теїстичну, релігійність. А це, в свою чергу спонукає дещо по-іншому поглянути на питання щодо історично першого типу світогляду.

Відомо, що світогляд як форма суспільної самосвідомості людини "бере" дійсність під кутом зору потреб, інтересів, установок, завдань і цілей суб'єкта і що об'єктивне відношення "людина-світ" з нього не виключено. Необхідною ознакою світогляду є також узагальнений погляд на світ, місце людини в ньому (незалежно від ступеня цієї узагальненості). Зрозуміло, що уявлення людини ранньородового суспільства ще не мали цієї ознаки, їх конкретність, націленість на даний предмет, явище чи ситуацію, що проявлялося не лише в реалістичних, а й релігійних (фетишистських, тотемістичних. анімістичних) уявленнях та логічних діях, не мали в собі того, що міститься в понятті узагальненого погляду на світ. Стосовно свідомості людини ранньородового суспільства буде, мабуть, правильним казати, що в цей період складалися передумови для формування світогляду як явища більш пізнього.

Свідомість людини ранньородового суспільства, уже знайомої з чуттєво-надчуттєвими віруваннями, не можна назвати й міфологічною. "Міф, - зазначає Ф.•Кессиді, - сам по собі нерелігійний'", бо в міфі дійсне "зливається з фантастичним", а релігія "відрізняє фантастичне від дійсного"¹. І, що особливо важливе, міф задовольняється правдоподібністю створених фантазійно ситуацій персонажів, явищ: бажаєш - вір у те, що легендарний афінський художник і зодчий Дедал із пір'я та воску змайстрував крила і зі своїм сином Ікаром відлетів із Кріту, де тримав його, мов полоненого, цар Минос; а бажаєш - не вір у розповідь, від того вона не перестане бути міфом. Релігія ж без віри в надприродне як дійсне, реально суще, субстанційне не існує. Міф стає релігійним тоді, коли його зміст, його сенс випливають з віри в існування надприродного.

 

_____________________________________

1. Кессиди Ф. Х. От мифа к логосу. – М., 1972. – с. 51-52

Такими є давньогрецькі, давньогерманські та інші міфи про богів і духів; таким є, зокрема і давньоукраїнський міф про те, як Бог творив світ за допомогою архангела Сатанаїла, та як цей останній намагався "приточити" своє ім'я до слави Господньої.

Не на користь міфологічності свідомості людини ранньородового суспільства, у тому числі і її чуттєво-надчуттєвих форм вірувань, говорить і таке міркування: "Основним питанням, на яке відповідає ... міфологія, є питання не про те, хто створив людей і тварин, а про те, звідки вони прийшли".¹ Але ж свідомість людини, про яку йдеться, ні в релігійній, ні в безрелігійній сферах ще не ставила і не могла ставити ні першого, ні другого питання. Міфологічне, мабуть, - явище більш пізнє, воно передбачає більш високий розвиток практики, суспільної організації й інтелектуальних здібностей людини.

Правдоподібно, поняття "міфологічне'' і "світоглядне" вперше можуть бути віднесені до свідомості людини розвинутого первіснообщинного суспільства. Іншими словами, ці феномени історично складаються тоді ж, коли виникають демоністичні уявлення про духів. Саме у цей час мисленне відокремлення надприродного як духа від чуттєво-надчуттєвого, як і вихід усієї свідомості за межі конкретних класів предметів і явищ, залучає до нового. світоглядного осмислення те, що раніше уявлялося лише індивідуальним і навіть одиничним.

У цю ж епоху виникають і уявлення про те, "'звідки прийшли" тварини і люди, причому в них релігійне поєднується з безрелігійною фантастикою. Приклади таких уявлень наводить, зокрема, відомий американський етнограф і дослідник первісного суспільства Л.Г.Морган (1818 - 1881 рр.). "'У багатьох родів, як у моки, - пише він, - поширені перекази, за якими їхніми пращурами були перетворені в чоловіків і жінок тварини або неодушевленні предмети, які стали символами родів. Так, людина роду журавель у оджибве розповідає, шо пара журавлів літала над широкими просторами від Мексиканської затоки до Великих озер і від степів Міссісіпі до Атлантичного океану, розшукуючи багате на харч місце, і врешті-решт обрала водоспади на рукаві Верхнього озера...

_____________________________________

1. Плеханов Г. В. О так называемых религиозных изысканиях в России. – с. 344.

Коли_, вони сіли на березі річки й склали крила, Великий дух відразу ж перетворив їх на чоловіка і жінку, які й стали пращурами роду журавель племені оджибве".

Отже, в розвинутому первіснообщинному суспільстві сфера дії надприродного розширена, свідомість людини в цілому набирає світоглядних рис, тут же виникають й міфологічні уявлення про світ і людину.

Що ж стосується змісту цього архаїчного світогляду, то відповідь на питання залежить від розуміння того, як взаємодіяли, здавалося б, відособлені "потоки" уявлень: релігійний і безрелігійний, неадекватний і адекватний. Становили вони замкнуті сфери чи якось перепліталися, утворюючи певну цілісність? Відомий вчений-африканіст В.Іорданський вважає, що ці "потоки" уявлень в архаїчній свідомості перебували "у нерозривній зрощеності", що перше не суперечило другому, не виключало його, а доповнювало й продовжувало".¹ французький лінгвіст і етнограф М.Уї дотримується такої самої думки. Немає нічого більш помилкового, каже він, ніж уявляти собі поведінку давньої людини як таку, що в одному випадку керувалася утилітаризмом і "здоровим глуздом", а в іншому - певною схильністю спиратися на навіювання невидимих істот; насправді одноразово використовувалися різні прийоми. На користь зазначеного дослідники наводять багаті етнографічні свідчення щодо менталітету давньої людини.

Все це дає підставу зробити висновок, що історично першим типом світогляду був не міфологічний, не релігійний і не наївно-реалістичний, а синкретичний світогляд людини розвинутого первіснообщинного суспільства, що брав свої витоки з досвітоглядного синкретизму більш раннього періоду суспільного розвитку. Звичайно, синкретичний світогляд - не щось аморфне. Він являв собою поліфункціональну цілісність відносно осібних реалістичного, релігійного, міфологічного і просто помилкового елементів. В ньому ці елементи не просто співіснували, а були включені в єдиний план синкретичного світорозуміння.

 

_____________________________________

1. Иорданський В. Б. Хаос и гармония. – М., 1982. – с. 24

 

Наведене також свідчить про те, що синкретичний світогляд людини розвинутого первіснообщинного суспільства усіма своїми складниками був влитий у практично-духовне освоєння світу, тоді як більш пізня свідомість включається в таке освоєння

лише художніми, моральними та релігійними уявленнями. Й нарешті, ці останні, як і феномени демоністичної магії, у світлі сказаного можуть розглядатися лише як відносно самостійні й осібні форми в загальному комплексі культури давньої людини й одна щодо одної. Відбуваючи складні перипетії й колізії розвитку, демоністична, як і чуттєво-надчуттєва релігійність були необхідним для свого часу засобом входження людини в світ, закономірним попередником національно-державних і світових релігій.

 

 

Теми рефератів

1. Родо-племенні релігії і сучасність.

2. Магія і сучасні релігії.

3. Первісні релігії як ступінь у розвитку релігійних уявлень.

Література

1. Григоренко А.Ю. Разноликая магия.- М.: Сов. Россия,1987.

2. Заянчковский И.Ф. Животные, приметы и предрассудки.- М.: Знание,1991.

3. Калінін Ю.А., Харьковщенко Є.А. Релігієзнавство-К.: Наукова думка, 1998.

4. Кулаков А.Е. Религии мира – М.: АСТ,1997.

5. Радугин А.А. Введение в религиоведение – М.: Центр,2000.

6. Фрезер Дж. Золотая ветвь : Исследование магии и религии – М.:, Политиздат,1980.

Тема 4 Національні релігії

Національні релігії – це релігії, що розповсюджені й звернені до якоїсь нації, народності, етносу. Це релігії часто супроводжують процес становлення та розвитку етнічної спільності й уже внаслідок цього виступають як складові його історії. Іноді вони зв'язані зі становленням національної державності і їх функціонування переплітається з функціонуванням державних органів, що дає підстави називати ці релігії національно-державними (конфуціанство, іудаїзм). Задля об'єктивності слід відмітити, що в розвитку держави того чи іншого народу може відіграти важливу роль і світова релігія (наприклад, іслам в арабському світі), тобто державною може бути не тільки національна релігія, а й світова, тому термін “національно- державна релігія” є не зовсім правомірним. Сама категорія “ національна релігія” часто використовується для визначення релігій, котрі можна віднести до релігій перехідного типу (наприклад, релігія стародавніх греків), або локальних, що розповсюджені в якомусь певному регіоні, але не звернені до якогось певного народу або націй (наприклад, зараостризм). У першому випадку забувають, що нація – це продукт достатньо високого рівня розвитку суспільства. Оскільки неможна говорити про давньогрецьку чи давньоєгипетську націю, то й віднести релігії Стародавнього Єгипту або Стародавньої Греції до національних неможливо Навіть якщо визнати існування древньоєгипетської та древньогрецької народностей, ці релігії не відповідають в належній мірі критеріям національних. Виходячи з цього деякі дослідники розрізняють ранні національні релігії (куди й відносять ті ж релігії Стародавньої Греції тощо ) та пізні, що навряд чи можна визнати правильним . Щодо розпізнання локальних релігій, то критерієм тут має бути відповідь на запитання, чи є та спільнота, до якої звернена релігія, нацією, етносом, народом. Такий підхід допомагає чітко розпізнати й визначити, є та чи інша релігія дійсно національною чи ранньонаціональною (при всій двозначності такого терміну) чи локальною тощо. Деякі вчені для визначення окремих видів національних релігій використовують терміни „етнічні” та „народні” релігії.

Виходячи із етимології грецького слова etnikos (родовий, народний. язичницький), народні релігії тотожні, власне, етнічним у вузькому розумінні цього слова. Народними релігіями традиційно вважаються так звані природні релігії, тобто ті, які виникають природним шляхом внаслідок поступового й довготривалого розвитку світоглядних уявлень тієї чи іншої етнічної спільноти про світ природний і надприродний,  які представлені у вигляді міфів, традицій, звичаїв, обрядів, культів. Певна етнічна спільність виникає й підтримується завдяки єдиному генетичному (кровноспорідненому) походженню, спільній території проживання та мові спілкування, спільній історичній пам'яті, які зафіксовані у родових легендах про походження народу і постійно відтворюється при здійсненні колективних обрядів. Деякі дослідники навіть ототожнюють етнос і етнічну релігію, вважаючи складові етносу тим що становить його етнічну релігію"¹.

До народних релігій відносять такі релігійні комплекси, які виникли в середовищі ранніх етносів і відповідали їхнім духовним, ідеологічним, культурним потребам. Це, насамперед, давньоіранські, давньоєгипетські, давньоіндійські, давньогрецькі, давньослов'янські та інші релігії, які передавали більш розвинутим релігіям державних етносів-народів (зороастризм, грецький чи римський політеїзм, релігія ацтеків чи інків, релігія східнослов'янських племен Київської Русі тощо). Народні релігії - це вияви автохтонних традицій, які не лише зберігають їх, а й розвивають, удосконалюють. Народні релігії є обов'язковими для сповідання представниками певних етнічних спільнот. їх, як правило, не вибирають, у них -народжуються.

 

 До характерних рис національних релігій можна віднести :

1. Наявність в тому чи іншому вигляді ідеї “богообранності” даного народу.

2. Наявність в тому чи іншому вигляді обмежень на контакти (спільна діяльність, шлюб тощо) з представниками інших конфесій.

3. Специфічна обрядовість (культ).

4. Ритуалізація побутового життя (перетворення в обряд якоїсь побутової акції, наприклад, “меква” в іудаїзмі).

5. Національні релігії відображають суспільно-політичні умови життя даного народу (конфуціанство й імператорський устрій в Китаї, індуїзм і кастовий поділ суспільства в Індії тощо).

_____________________________________

1. Див. Лозко Етнічна релігія як наукове поняття // Етнос і релігія, - К., 1998. – с. 4.

6. Національні релігії віддзеркалюють ментальність та психологію свого народу.

Найбільш характерними для типу національних релігій можна назвати конфуціанство, даосизм, синтоїзм, індуїзм, іудаїзм, а раньонаціональні – давньогрецька, давньоєгипетська, давньоіндійська.

Давньогрецька релігія також являє систему політеїстичних вірувань і культів племен та народів Стародавньої Греції періоду виникнення й розвитку рабовласницького суспільства. Характерними особливостями цієї релігії були уособлення й одушевлення явищ природи (анімалізм), пов'язані з ними людиноподібні боги та тлумачення їхньої поведінки за допомогою міфів. Все. що оточувало стародавніх греків, за їхніми уявленнями, було заселене божествами. Особливою шаною у греків стародавньої доби користувалась годувальниця всього - Гея, в чому знайшов відображення вплив матріархату. За часу панування родової знаті дрібні місцеві божества були замінені олімпійськими божествами, ієрархію яких очолив Зевс - богів "батько людей”. Він втілював у релігійній формі риси патріархального владики: панував над небом, землею, морем і пеклом. Типові образи богів давньогрецької релігії описали Гомер в "Іліаді'* й "Одісеї" (VIII ст. до н.е.) та Геосид у "'Теогоні':", тобто "Родоводі богів"" (VII ст. до н.е.). На початку нової ери стара грецька віра все більше і більше поступається християнству, яке відповідало новим вимогам часу і духовним потребам людей.

Давньоєгипетська релігія склалася як система політеїстичних вірувань і культів народів Давнього Єгипту в VI-!V тис. до н.е. У кожній області (номі) Єгипту були свої пантеони та культи богів, втілених у небесних світилах. камінні, деревах, тваринах, птахах, зміях і т.д. Пізніше місцеві божества групуються у вигляді тріад начолі з богом-деміургом (фіванська тріада - єн і сонця Амон, його дружина Мут - богиня неба, їхній син Хонсу - бог місяця. мемфіська - Птах, його дружина Сехмет - богиня війни, їхній син Нефертум -бог рослинності і т.д.). Велику роль у давньоєгипетській релігії відігравали уявлення про загробне життя як безпосереднє продовження земного, але тільки в могилі. З часом виникають уявлення про те, що душі (ба) померлих подорожують по світу тощо. Характерною рисою цієї релігії є обожнювання тварин. До найбільш шанованих тварин - втілення різних богів - відносились. бик (Апіс, Мневіс та інші), корова (Хатор, Ісіда), баран (Амон, Хнум), змій-крокодил (Себек), кішка (Баст), сокіл (Гор), ібіс (Тот) та ін. Пізніше відбувалась антропоморфізація пантеону, однак зооморфні риси у божеств не повністю було витіснено і, як правило, поєднувались з антропоморфними. Так, Бас зображалась у вигляді жінки з головою кішки, Тот - у вигляді чоловіка ^; головою ібіса і т.д. Підвищення ролі нових релігійних і політичних центрів. розвиток богословської думки супроводжувались процесом злиття. синкретизації богів. Наприклад, з Амоном ототожнювались Ра. Монту, Птах. Гор, з богом Ра - Атум, Гор, Амон, Осітіс, Птах і т.д. За уявленням стародавніх єгиптян світ спочатку мав вигляд хаосу, був водною безоднею, з якої вийшли боги, що створили землю, небо, людей тварин і рослини. Тут на перше місце бога-деміурга виступає Сонце. Традицією давньоєгипетської релігії було обожнювання фараонів, які бачились як "служителі Гора", що впливало на династійність царювання.

Давньоіндійська релігія - це сукупність релігійних поглядів та обрядів. що виникали в II тис. до н.е. в середовищі індоаріїв і яка історично передує власне індуїзму. Виділяють ведичну та брагманську доби функціонування цієї релігії. Ведична доба свою назву отримала від давньоіндійського джерела, яке було створене в цей час, Вед - священних книг, де описуються боги, важливі сторони ритуалу та обрядовості. Весь пантеон складається з тисячі богів, які діляться на земних, атмосферних та небесних. Важливе місце у цей період займають також різноманітні божества, напівбоги, міфологізовані діячі, ворожі сили. Головний сенс обрядовості - жертвоприношення (яджна) у формі вживання священного напою сома або принесення в жертву богам рослин, тварин, людей. Світ, за Ведами, створений або з води ворожими силами (девами і асурами), або з яйця богом Праджапаті чи Брагманом. Всесвіт складається з п'яти елементів - води, землі, вогню, повітря, ефіру (акаша). Брагманська доба відзначається зміною ритуалу, створенням коментарів до Вед - брагманів та аран'як, а також релігійно-філософських трактатів упанішад. Остаточно відокремлюється каста духовних вчителів та виконавців обрядів - брахманів. поширюється явище аскези. Світ, згідно з вченням цього періоду, керується загальними законами карми, якій підкоряються боги й люди. Панівною стає концепція реінкарнації (переселення душ) та необхідності звільнення від нескінченних змін своїх станів (сансара).

 

 Конфуціанство – національна релігія китайців. Її поява пов'язана з іменем стародавнього китайського мислителя Конфуція (551-479 рр. до н.е.) Цікаво, що конфуціанство існувало спочатку як філософське вчення і тільки пізніше набуває рис релігії. Джерела конфуціанства – роботи, написані Конфуцієм та його послідовниками (так зване дев'ятикнижжя). Найбільш відома книга Лунь–Юй „Бесіди й судження”. Верховне божество – Небо.

 Центральне місце в конфуціанстві займає етична проблематика. Проповідуються п'ять основних доброчинностей: мудрість, гуманність, вірність, почитання старших і мужність.

 Їх наслідування забезпечує порядок та гармонію. Людська доля визначається Небом. Головний зміст релігійного життя - культ предків. Кожна сім'я мала храм предків. Обряди відправлялись старшими в сім'ї. Верховний священнослужитель - імператор, який мав титул “син неба”. В конфуціанстві відсутні професійні священнослужителі, всі обряди виконували чиновники. Зникнення імператорсткого режиму зумовило кризу конфуціанства.

 До типових національних релігій можна також віднести індуїзм (релігія більшості населення Індії - індусів), що виник в 4-6 ст. Релігійні канони зафіксовані в священих книгах Ведах. Індуїзм - політеістична релігія. Центральне місце займає трійця богів : Брахма (бог-творець), Вішну (бог-хранитель), Шива (бог-руйнівник). Поряд з богами почитаються напівбоги, духи, тварини, рослини.

 Індуїзм сприймається віруючими не тільки як релігія, але й як визначений життєвий шлях. В індуїзмі є вчення про дхарму - перелік правил, які треба виконувати й від яких залежить карма (доля, воздаяння), що визначає добре чи погане переродження в іншому житті. При цьому правила поведінки кожного зумовлені його належністю до відповідної касти. Окрім вчення про переселення душ та карму для індуїзму характерні ідеї про неминучість розплати за все скоєне, рай, пекло, недопустимість нанесення зла живому.

 В індуїзмі немає єдиного центру, єдиної обрядностї, церковноўї ієрархії, але відпрацьована така структура, що дозволяє контролювати життя віруючого через священнослужителів, а також через кастові ради.

Іудаїзм - одна з найдавніших національних релігій. Основи її віровчення викладені у Танаху (Старий Заповіт) та Єрусалимському і Вавілонському Талмудах. Іудаїзм вважається етнічною релігією, оскільки представники різних народів, які її сповідують, вважаються євреями, незважаючи на їх різні мови. звичаї, культури, раси і т. і.

Віровчення це сформувалось в античній Іудеї, де було складено його Священне Писання. Визначну роль у цьому процесі відіграли фарисеї, які продовжили розвиток віровчення після руйнації Храму. Раббі Іоханан Бен-Заккай, який зумів врятуватись з обложеного римськими військами Єрусалиму, після його падіння заснував у містечку Явне школу, яка стала духовним центром прихильників іудаїзму. Саме там був складений перший збірник коментарів до Танаха, названий Мішною.

Мішна стала головним предметом вивчення, удосконалення та подальших коментарів і в палестинських, і у вавілонських іудейських школах. Вчителі, яких називали амораїм ("промовці"), обробляли Мішну слово за словом, вивчали та обговорювали її зміст, погоджували протиріччя, що зустрічалися, і простежували корені мішнаїстских вчень у Священному Писанні.

Інтелектуальна діяльність багатьох поколінь вчених обумовила появу Гемари (що буквально означає "завершення"). Разом із Мішною Гемара утворила Талмуд, що зберігся у двох варіантах - єрусалимському і вавілонському. Талмуд містить багатий матеріал, що охоплює буквально всі сфери іудейської релігії й етики. Це - моральні міркування, афоризми життєвої мудрості, метафізичні ідеї, історичні і легендарні оповіді з біблійної історії, мрії про майбутнє євреїв і месіанські бачення порятунку всього людства, а також багато зауважень, що часто є результатами рідкісної спостережливості в геометрії, медицині, астрономії, фізіології, ботаніці та ін. Єрусалимський і Вавілонський Талмуди - результат діяльності двох різних духовних центрів -відрізняються один від одного матеріалом і методологією, стилем і мовою.

У системі освячення життя в іудаїзмі найбільш важливим інститутом після домашнього вогнища служить синагога. Це - місце і богослужіння, і навчання, і суспільних контактів. Синагога сприяє тому, щоб єврей усвідомив своє призначення як член свого народу і вселюдської спільноти. Як і в домашньому житті, у синагозі є свої символічні особливості. Головна особливість зовнішнього вигляду синагоги - ковчег. Це - своєрідна шафа, у якій зберігаються сувої Тори (Арон Койдеш) і до якої звернені всі, хто молиться. У синагозі є також постійний вогонь, що нагадує про вогні семисвічника, який постійно горів у Храмі. Крім того, кожна синагога має кафедру з пюпітром, альмамар (або біма), на якій читають Тору. Вона служить нагадуванням про вівтар Храму і, подібно вівтарю, розташована в більшості випадків у центрі приміщення. До синагоги примикають класи, що у Талмуді називаються бет-л-сефер (будинок книги), де навчають Торі дітей. Часто при синагозі є також бет а-мідраш - будинок навчання, у якому підлітки і дорослі люди займаються вивченням Тори. Деякі общини мають ще й навчальні заклади вищого рівня -єшиботи, де вчаться молоді люди, що присвятили себе науці іудаїзму. Тут готуються кадри майбутніх духовно-релігійних керівників єврейського народу.

Важливу роль в освяченні щоденного існування відіграють ""усталені дні" - свята і пости, що утворюють характерну рису єврейського життя. Перше місце серед них займає Шабат, щотижневий святковий день відпочинку. У цей день віруючий єврей не працює, не займається ніякими справами, не користується транспортом і не бере в руки ніяких знарядь та інструментів, якщо тільки не виникає небезпеки для життя, що автоматично знімає всі суботні заборони.

Головне свято іудаїзму - Песах (Великдень). Він випадає на 15 день місяця Нисан (березень-квітень) і триває сім днів (у діаспорі - вісім). У дні Песах забороняється їсти продукти, виготовлені з квашеного тіста, усе квашене повинно бути видалене з будинку ще до настання свята. Песах - свято весняного відродження природи і символ народження ізраїльської нації, що відбулося при виході з Єгипту.

Третє щорічне свято - це Суккот (Кущі). Свято починається в п'ятнадцятий день Тишрей (вересень-жовтень) і продовжується тиждень. Воно збігається із завершенням збору винограду і виражає подяку Богу за рясні й щедрі дарунки. Свято відзначається чотирма рослинами: етрогом (цитроном), пальмовою гілкою, миртою і гілками верби. З останніх трьох складають щось на кшталт букета, яким разом із етрогом помахують в усіх напрямках, виспівуючи псалми й гімни. З ними в руках утворюють процесію в синагозі, проголошуючи хвалу Богу - дарувальнику всіляких благ. Відповідно до єврейського традиції, иі чотири рослини символізують чотири типи людських характерів, об'єднаних воєдино. Другою примітною рисою свята Суккот є спорудження сукки - куреня із солом'яним або листяним дахом, у якому прийнято їсти весь святковий тиждень.

Якщо три описаних свята носять в основному характер національно-історичний і нагадують про особливі зв'язку Бога з Ізраїлем, то Рош-Ашана, єврейський Новий Рік. що випадає на перший день Тишрея (вересень-жовтень) і святкується два дні (і в Ерец Ізраїль), виходить за рамки вузько національні і набуває характеру загальнолюдського. Це - річниця дня Творіння.

Йом-Кіпур (день Спокути), що припадає на десятий день Тішрей, -кульмінація днів каяття. Це - день утихомирення плоті (у цей день запропоноване повне утримання від їжі і напоїв).

Крім основних свят, визначених Торою, існує ряд святкових днів і постів. менш важливих за своїм значенням. Вони встановлені в пам'ять про радісні або сумні події історії єврейського народу. Найрадісніше з них - свято Пурім. позв'язане із пам'яттю про врятування євреїв від повного знищення. Свято післябіблійного походження - Ханука (Освячення), що триває вісім днів. Це -пам'ять про перемогу, здобуту над сирійцями ще в 165 р. до н.е. єврейськими загонами під проводом Суди Маккавея і про наступне очищення й освячення Храму. На Хануку запалюють на спеціальному восьмисвічнику першого дня одну свічу, другого - дві і т. д.. доки в останній день не загоряються усі вісім свічок.

Свято Лаг баомер вважається святом вчених. Починаючи з XVI століття. воно присвячується раббі Шим'ону Бар-Иохаї (II ст. н є.), славному патріоту, що не схилився перед римською владою й тиранією, і легендарному автору прославленої книги Зоар, класичного твору єврейської містики.

На відміну від євреїв Європи, євреї, що проживали в країнах ісламу, мали свій центр у Вавілонії і вавілонські школи, з якими підтримувався постійний поштовий зв'язок, керували всіма їхніми релігійними звичаями і практикою. Так почали складатися два найбільших напрямки єврейської традиції. Вже до початку XI ст. одне з них представляло єврейство країн ісламу й Іспанії, що знаходилося під впливом Вавілонії, а інше - євреїв Італії, Франції і Німеччини. Що знаходилися під впливом Палестини. Перша гілка стапа називатися сефардською (від сфарад - іспанець), а друга - ашкеназійською (від "ашкеназ" -німець).

У середині VIII століття в іудаїзмі виник рух. що сколихнув усе світове єврейство і якийсь час взагалі загрожував йому розколом. Засновником руху був Анан Бен-Давид. що мав успадкувати титул екзіларха. Однак, запідозрений у підривних поглядах і тенденціях, він не одержав цього звання, і екзілархом став його молодший брат. Розгніваний цим рішенням, Анан Бен-Давид відкинув Талмуд і заснував новий рух. що. як колись садукеї, не визнавав авторитету "сного Вчення і покладалося винятково на текст Тори, зрозумілий буквально. Прихильники цього руху одержали назву караїми (від давньоєврейського кореня кара - читати, зокрема, читати Священне Писання), що значить "читачі Біблії". На відміну від прихильників Талмуду, котрих стали звати "раббинім"

Охороняючи і розвиваючи традиції Талмуду і гаонів (духовні лідери. буквально генії), прямими спадкоємцями яких він став, середньовічний раббинізм зумів утворити норми поведінки, придатні для будь-яких нових умов і обставин. Тим самим раббинізм зберіг контроль над життям особистості й общини, спрямовуючи її у всіх сферах, починаючи з найбільш інтимних і священних й кінчаючи зовнішніми і світськими. Середньовічний раббинізм. таким чином, прищепив життю євреїв внутрішню дисципліну, що, аж ніяк не обмежуючи розум і подавляючи дух, вберегла іудаїзм від надмірного збочення у раціоналізм та містику. Загальновизнаним главою іудейських коментаторів став раббі Шеломо Бен-Іцхак із Трва (Франція, 1040-1105 рр.), названий по перших літерах його імені Раші. Він мав найбільший вплив на єврейське мислення і\ освіту. Коментарі, які Раші створив фактично до всього Талмуду, не залишивши без пояснення або тлумачення майже жодного терміну, ідеї, фрази або концепції, з часу своєї появи стали необхідним посібником і для вчителів Талмуду, і для їхніх учнів.

Найбільш систематизованою і вичерпною збіркою законів іудаїзму (Галахи) став кодекс Маймоніда (рабі Моше Бен Маймон, 1135-1204 рр.) "Мішне Тора" ("Повтерення Закону"), названий "Яд хазара" ("Потужна рука"). Маймонід створив цей твір для сучасників і як основу для майбутньої єврейської держави. Іспанський біженець Йосеф Каро (1488-1575 рр.) склав звід законів "Шулхан Арух" ("Накритий стіл"), що обумовив певну стандартизацію іудейського законодавства.

Хасидизм, засновником якого був Ісраель Баал-Шем-Тов (Бешт) (1700-1760 рр.), запропонував вихід і засіб уникнення занепаду духу й розпачі, якому євреї піддалися після численних трагедій ХУІ-ХУІІІ століть. Хасидизм націлює: увагу на спокутну силу Бога в дійсності, у ході повсякденного життя. Не послаблюючи віри в месіанський рятунок, хасидизм вчить, що кожна мить реальності є момент порятунку окремої особистості і крок вперед до загального остаточного порятунку. За допомогою цієї концепції хасидизм розраховує витягти народ із безодні розпачу, в яку той занепав. Месіанські надії, звичайно, не збулися, але процес блаженного порятунку продовжується тут і тепер. Кожна людина може в ньому брати участь. Для цього не потрібно особливих якостей.

До хасидизму увійшла ідея цадика, визнаного праведника, що зайняла в процесі розвитку хасидизму центральне місце. Цадик, що вміє звільниш свідомість від усіх думок щодо земних турбот, у стані сконцентрувати всі помисли на Богові і піднести ефективну молитву. Отже, обов'язок віруючих йти за цадиком. Силою особистого прикладу цадик може допомогти своїм прихильникам розвинути їхні духовні можливості і водночас за допомогою спілкування з Богом забезпечити їм вдачу в земних і небесних справах. Наділяючи свого цадика надприродними спроможностями, його прихильники зверталися до нього за допомогою і порадою. Цадик брав на себе весь вантаж їх сумів і тривог, молився за них, зміцнював їх і наповнював їхні серця оновленої вірою, новою мужністю і надією. Принцип цадикізму спричинив наступніст лідерів хасидизму, який має ряд гілок, заснованих цадиками брацлавськимі сквирськими, тверськими, самарськими, любавічськими та іншими.

Філософом хасидизму був Шнеур-Залман з Ляд (1746-1813 рр.). До нього в хасидизмі переважали емоції і почуття. Навіть теоретичні доктрини, на які він спирався, містили в собі дуже мало філософського. Усе сприймалося на віру, бєз сумнівів, не кажучи вже про критичну перевірку й аналіз. Головним було вчення про існування Божественних іскор у всьому, в позитивному й негативному.

Такий стан речей влаштовував неосвічених євреїв України, але ніяк не міг задовольнити потреби інтелектуального єврейства Литви. Шнеур-Залман став перед необхідністю створити нове вчення хасидизму, у якому теоретична частина була б подана в чіткій формі, а почуття - підпорядковане розуму. Так виник хасидизм Хабада - термін, утворений із початкових літер трьох вищи: сефірот - Хохма (мудрість), Біна (розуміння) і Даат (знання). Мудрість позначає народження ідеї; розуміння - розробку її у всіх подробицях; знання - повне сприйняття ідеї розумом. Такі форми мислення Хабада, які Шнеур-Залмаї застосував у хасидских доктринах, що стосуються Бога, душі та обов’язків людини в житті, із великою пристрастю і глибиною виклав у своїй кинзі навчання "Сефер Танія", що стала настільною книгою хасидів Хабада.

У згоді зі своїм інтелектуальним підходом Хабад надає великого значеній вивченню Талмуду. Цадик у Хабаді розглядається не як квазіпосередник між людиною і Богом та чудотворець, а як вчитель, шанований насамперед завдяки своїй вченості і знанням Тори. Проте Хабад зберігає повною мірою екстатичне відношення до молитви і єдність хасидської громади, живий центр якої – ребе. Як і в діяльності інших хасидів, важливу роль у релігійному житті Хабаде грають спеціальні мелодії. Як продукт раббинізму, незважаючи на тенденції до антиномій, характерних для всіх містиків, хасидизм твердо стоїть на грунті Шулхан Аруху і навіть йде далі цього кодексу законів, вносячи в ритуал і Церемонії додаткові деталі. Хасидизм запровадив ряд змін у літургію.

Емансипація принесла євреям звільнення від багатьох форм гноблення, які панували століттями в християнських і мусульманських країнах. Вона дала євреям рівні з християнами цивільні права і цим поклала початок кінцю автономії єврейської общини, що колись мала владу жадати від своїх членів підпорядкування раббинізму. З цього моменту раббинізм, хоча і не скоротив своєї широкої і різноманітної діяльності, позбавився колишнього майже незаперечного панування.                                         Раббинізм змушений був відступити під тиском ових рухів, з якими йому довелося боротися за вплив на єврейську душу. Для іудеїв загальну атмосферу XVIII століття характеризував рух, який отримав назву Просвітительства, що було спробою західноєвропейської частини людства застосувати наукові критерії до всіх сфер людської діяльності. Щодо релігії, то автономія знань означала розрив із всякою догмою, авторитетом і традицією. Самостійна особистість ставала єдиним суддею своїх переконань, а в соціально-політичних відношеннях вона поставала проти будь-якої нетерпимості й абсолютної влади та вимагала свободи і рівності для всіх людей

Значну роль у справі поширення духу Просвітництва серед євреїв відіграв Мойсей Мендельсон (1728-1786 рр.). Він вніс ясність у відношення розуму до віри і здолав концепцію іудаїзму, не допускаючи жодного пункту віри, який не міг би бути самостійно розкритий розумом. В результаті в іудаїзмі народився реформаторський рух, що, виникнувши в Німеччині і перекинувшись в Америку й Англію, прагнув пристосувати стародавні форми і практику єврейського життя до духу культурної атмосфери тих націй, до життя яких євреї прилучилися в ході історичного розвитку.

Консервативний іудаїзм, займаючи проміжне положення між ортодоксами і реформістами, з одного боку, засвоїв цілий ряд зовнішніх особливостей реформізму. Як і там, у консерваторів, за рідкісним винятком, чоловіки і жінки моляться разом, що неможливо для ортодоксальних іудеїв; у службу входять молитва англійською мовою; у багатьох синагогах застосовується орган. З іншого боку, консерватизм заявляє про визнання всієї системи раббинізму, хоча й дозволяє собі інтепретувати релігійні догмати у залежності від сучасних потреб і власних переконань. Поступово консервативний рух зайняв у релігійному, інтелектуальному і громадському житті американського єврейства панівне місце, яке він зберігає й донині. Проміжне положення між реформістами та консерваторами займає прогресивний іудаїзм.

Проте в Ізраїлі лише ортодокси мають своїх представників у Кнесеті і, як правило, в уряді Ізраїлю. Вони мають значний вплив на систему освіти країни, але сам іудаїзм не став ще монолітним утворенням. В Ізраїлі діють сефардійський і ашкеназійський раббінати; реформісти мають значно менше прав, ніж ортодокси. Частина останніх вважає Ізраїль ознакою початку месіанської ери, а інші (харедім) -не визнають цього. Окремі угрупування (Нетурей карта та інші) доходять у своєму негативізмі до антисіонізму. Значна частина ізраїльтян виступає проти звільнення учнів єшиботів від віськової служби, що також ускладнює відносини секулярної та релігійної частин населення країни.

Другим після Ізраїлю центром іудаїзму є США, де переважна більшість євреїв належить до громад реформістської та консервативної спрямованості. Аналогічні позиції займає іудаїзм і в Західній Європі.

В Україні за радянських часів зберігалась деяка кількість іудейських громад, які діяли в умовах постійних утисків з боку державних структур. В незалежній Україні діють десятки ортодоксальних, хасидських і реформістських релігійних організацій, які об'єднані у республіканські структури, фінансуються переважно єврейськими організаціями США та Західної Європи і мають значний вплив на ряд єврейських дитсадків, середніх та недільних шкіл.

 

Теми рефератів.

1. Особливості віровчення конфуціанства (або якоїсь іншої національної релігії).

2. Особливості культу іудаїзму (або якоїсь іншої національної релігії).

3. Особливості організації іудаїзму (або якоїсь іншої національної релігії).

4. Роль національних релігій в житті того чи іншого народу (на прикладі конкретної релігії).

 

Література

1. История и теория атеизма-М.: Мысль,1987.

2. Калінін Ю.А., Харьковщенко Є.А. Релігієзнавство - К.: Наукова думка, 1995.

3. Кулаков А.Е. Религии мира - М.: АСТ,1997.

4. Настольная книга атеиста.-М. Политиздат,1987.

5.  Релігієзнавство /за ред. Бублика С.А. - К.: Юрінком Інтер,1999.

6.  Степовик Д. Релігії світу.-К.: Бібліотека українця, 1993.

7.  Токарев С.А. Религия в истории народов мира - М.: Политиздат, 1986.

 

Тема 5. Світові релігії

Світові релігії - це релігії, звернені до всіх людей і мають широке розповсюдження (у планетарному масштабі). Цей тип релігій складають буддизм, християнство, іслам.

 Слід звернути увагу на некоректність деяких дослідників, які стверджують, що в часі ці релігії виникають після національних, тоді як насправді деякі з них набагато старіші за національні (наприклад, буддизм).

 Попри всю різницю та розбіжності між світовими релігіями можна виділити такі спільні для них характерні риси:

1. Зверненість до всіх людей, незалежно від етнічного, соціального і т.ін. походження;

2. Соціальна та етнічна гнучкість, адаптивність, тобто здатність пристосовуватись до різних соціально-політичних та національних особливостей, що підтверджує вся багатовікова історія цих релігій в тій чи іншій країні;

3. Прозелетизм, бажання залучити до своєї віри якомога більше число послідовників;

4. Масштабність, широта розповсюдження;

5. Визнання рівності людей перед Богом:

· в буддизмі -в стражданні,

· в християнстві- в гріхі,

· в ісламі - в покірності.

Буддизм - є самою стародавньою релігією із світових, він виник в 6 ст. до н.е. на території сучасної Індії. У перекладі на нашу мову буддизм означає “просвітлення”, а будда - “досягнувший просвітлення”.

 У цій релігії немає поняття бога-творця, спасителя і т. под. Багато хто вважає буддизм мало не “атеїстичною” релігією і для такої точки зору є підстави. Під “богом” буддисти розуміють якийсь абсолют, універсальне першоджерело, абстракцію. При цьому небо і земля, згідно з буддизмом, населені багаточисельними богами з пантеону Вед, брахманізму та ін. Будда - це не бог, а лише діставший просвітлення індивід, який вказує іншим шлях до самоудосконалення. Виходячи з цього можна констатувати, що буддизм - політеістична релігія. Головна священна книга буддистів - Трипітака (Три корзини).

 Засновником буддизму вважається реальна історична особа - Сідхартха Гаутама, який належав до правлячої династії невеликого князівства Шакья, розташованого на півночі Індії. Згідно з легендою, зіткнувшись з суворою реальністю буття вже в достатньо зрілому віці він змінює спосіб життя, стає пустельником, переживає просвітлення й починає проповідувати.

 Звичайно, тут треба враховувати, що утвердженню й розповсюдженню буддизму сприяли соціально-економічні й політичні причини, а також особливості духовного життя тодішньої Індії.

 Формуючи своє вчення, Будда використовує принцип перевтілення (сансари), переселення душі (реінкарнації), ідеї воздаяння (карма), праведного шляху (дхарми).

Згідно з буддизмом, світ у всіх його проявах - це різні комбінації нематеріальних утворень - дхарм. Характер їх сполучень зумовлює буття всього сущого (людей, тварин, рослин, неорганічної природи).Після розпаду відповідного сполучення настає смерть, але дхарми не зникають безслідно, а утворюють нові комбінації. Ця комбінація утворюється відповідно до законів карми - воздаяння, залежно від поведінки в попередньому житті. Ця нескінченна послідовність перевтілень повинна мати на меті досягнення нірвани, тобто стану благодаті, спокою, злиття з Буддою - така ціль людських прагнень.

 Згідно буддизмом, у всіх людей рівні можливості стати на шлях просвітління. Соціальні, етнічні відмінності не мають значення, головне - моральне самоудосконалення індивіда, тобто акцент змішується на індивідуальне релігійне життя, виконання кожним визначених моральних норм, що тільки й дає можливість заслужити добру карму й гідне перевтілення у майбутньому житті.

 У деяких буддистських першоджерелах дається досить детальна картина світоустрою, згідно з якою світ схожий на піраміду з декількох ступенів, рівнів. На найнижчому знаходяться пекло й відповідні жахливі істоти, а на вищих рівнях живуть міфічні істоти й боги. Люди, за цією схемою, як істоти, котрі суміщують пекельно-тілесне й божественно-духовне начало, займають такий собі середній рівень. При цьому, вмираючи на одному рівні, істота може відродитися як на більш низькому, так і високому. Цікавим видається й опис землі як циліндрічного диска в пустому просторі та інші картини, описи уявних конструкцій світоустрою.

 Центральне місце у віровченні буддизму займає вчення про життя, що включає чотири основних положення, котрі іноді називають “4 істини Будди” :

1. Суттю життя є страждання.

2. Причина страждань - жага до життя (бажання й прихильності)

3. Щоб позбавитись страждань, треба придушити жагу до життя (з коренем вирвати бажання й різні прихильності).

4. Для цього необхідно вести доброчинне життя за законом так званого восьмирічного шляху, що включає вісім принципових позицій :

1)  вірні погляди (віра в Будду);

2)  вірні устремління (рішучість, готовність до подвигу);

3)  вірна мова, висловлювання;

4)  вірна поведінка (відмова від зла);

5)  вірний спосіб життя (мирний, чистий, чесний);

6)  вірні зусилля (самодисципліна, обачливість);

7)  вірна увага, активна пильність свідомості, уважність;

8)  вірна зосередженість (роздуми), медитація й самоспоглядання.

Моральні заповіти буддизму (панчашила) мають характер заборон :

· не вбивати нічого живого ;

· утримуватись від крадіжок ;

· утримуватись від розпусти (прелюбодійство) ;

·  утримуватись від брехні ;

· утримуватись від збуджуючих напоїв.

 Задля необхідності залучення якомога більшого числа послідовників у буддизмі відпрацьована концепція вузького й широкого шляху спасіння. Вузький шлях спасіння (хінаяна) визначає аскетичний спосіб життя (по суті, монаший), широкий шлях спасіння (махаяна) передбачає виконання принципів панчашила й не вимагає відмови від світського життя.

 Буддистський культ передбачає різноманітні дії (пасамперед, медитації як індивідуальні, так і колективні, молитва тощо) й використання різноманітних предметів ( статуї Будди, богів тощо), реліквій, що зумовлюється особливостями того чи іншого напрямку в буддизмі. Оснсвними напрямками є: дзен-буддизм, ламаїзм, що має не тільки відмінності у віровченні та культі, але й своєрідну організаційну будову, ієрархію багаточисельних священослужителів на чолі з далай-ламою тощо.

 У нашій країні буддизм не має ширикого розповсюдження. Найбільш популярний буддизм у країнах південної, південно-східної Азії та Далекого Сходу ( Індія, Таіланд, Кампучія, Вўєтнам, Китай, Японія, Монголія та ін.).

Християнство

Християнство являє собою найбільш розповсюджену релігію, що має величезний вплив на розвиток нашої цивілізації. Вона виникла близько 2000 років тому на території східного Середземномор'я, котре в ті часи знаходились під владою Римської Імперії. Його виникнення прибічники теологічної концепції походження релігії по'язують з міфічною особою Ісуса Христа, чиє ім'я й дало назву цій релігії (Христос - месія, помазаник божий, Ісус - спаситель). Розглядаючи умови появи й становлення християнства, слід враховувати соціально-політичні, історичні й духовні умови життя Римської Імперії та населявших її народів.

 Християнство - монотеїстична релігія : Бог один, але один в трьох особах : Бог-отець, Бог-син, Бог-Дух святий. Священна книга християн (Священне письмо) - Біблія, яка складається зі Старого й Нового Заповітів. Старий Заповіт співпадає зі священними текстами іудаїзму й включає 1) П'ятикнижжя Мойсея, 2) Пророки, 3) Писання. Старий Заповіт, перекладений на грецьку мову (Септуагінта), має деякі доповнення.

 До змісту Старого Заповіту входять тексти, що описують “створення” світу й людини, життя й відносини перших людей на землі, всесвітній потоп, деякі реальні події та їх інтерпретації з історії народів східного Середземномор'я.

 Новий Заповіт присвячений, насамперед, описанню життя й діяльності Ісуса Христа та його учнів, а також головним положенням нового віровчення. Структура Нового Заповіту включає 4 Євангелія, названі за іменами їх авторів, в яких, власне, й описується народження, життя, смерть, воскресіння та вознесіння на Небо Ісуса Христа ( Євангеліє від св. Матвія, Євангеліє від св. Марка, Євангеліє від св. Луки, Євангеліє від св. Іоанна). До Нового Заповіту також входять книга “Діяння святих апостолів” (описання подвижницької діяльності найближчих сподвижників Ісуса Христа), Послання апостолів та Откровення Іоана Богослова.

 Основні догмати християнства включають такі положення, які, до речі, сформульовані в так званому Символі віри. Це догмат про святу Трійцю (Бог-отець, Бог-син, Бог-Дух святий), догмат про єдиного Бога-творця, який створив все суще й керує всім в цьому світі, котрий є справедливий суддя, який нагороджє за добро й карає за зло; догмат про боговтілення, спокутну жертву Христа, тобто сина Божого, його чудесне воскресіння й вознесіння; догмат про безсмертя душі, посмертне воздаяння, спасіння, як наслідок благодаті Божої; догмат про Страшний суд, воскресіння мертвих й вічне життя тощо.

 Моральне вчення християнства в основному відображено в так званому Декалозі - 10 заповідях (викладених у Старому Заповіті):

 - Я, Господь Бог твій, не будеш мати інших богів, крім мене;

 - Не роби собі ідола... не вклоняйся їм, не служи їм;

 - Не позивай даремно імені Господа Бога твого;

 -  Пам'ятай день святий святкувати...день сьомий;

 - Шануй отця свого і матір свою;

 - Не убий;

 - Не прелюбствуй;

 - Не кради;

 - Не свідчи ложно на свого ближнього;

 - Не жадай жони, майна ближнього свого.

В Євангелії від Матвія наводяться ще дві заповіді Божі :

 - Возлюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всією мислею твоєю.

 - Возлюби ближнього твого, як самого себе.

Більшість напрямків і течій у християнстві мають розвинений культ та різноманітну обрядовість. До основних обрядів можна віднести сім святих таїнств - хрещення, миропомазання, сповідь, євхаристія, священство, подружжя (шлюб), єлеосвячення.

 Християнство має складну й багату на події історію, на протязі якої розвивалося віровчення, удосконалювались обряди, змінювались організації. Якщо в перші десятиріччя і навіть століття свого існування християнство було об'єктом гонінь та репресій з боку властей Римської Імперії, то з 324 року внаслідок едиктів імператора Костянтина воно стає не тільки дозволеною, легальною, але й практично державною релігією Римської Імперії.

 Величезне значення для становлення християнського віровчення та культу мали Вселенські собори : 1-й Нікейський в 325 р. та 2-й Константинопольський в 381 р. на яких прийнято “Символ віри”. З розпадом Римської Імперії на Західну та Східну в 395 р. християнство також починає розділятись. Виникають православ'я та католицизм. В 1054 р. розкол між цими гілками християнства закріплюється остаточно. Хоч і задовго до цього, внаслідок розбіжностей історичної долі територій, що входили до Східної та Західної Римської Імперії, ці течії в християнстві розвиваються по-різному. При цьому відмінності мають місце як в богословії, так і в культі та принципах організації церков, а також в їх місці й ролі в суспільстві, значенні в політичній, духовній та інших сферах суспільного життя.

 У 16 ст. внаслідок причин соціально-політичного та релігійно-духовного характеру виникає 3-й напрямок в християнстві - протестантизм. Датою його появи часто називають 31 жовтня 1517 р. - день, в який виступив з вимогами реформ в релігійному житті Мартін Лютер. Однак процес реформ зайняв цілу епоху, яка й одержала назву - епохи Реформації. Наслідком цілого ряду перетворень в релігійній сфері в деяких країнах Західної Європи стало утворення нового напрямку в християнстві, який відокремився й дистанціювався від католицизму й римсько-католицької церкви, на основі руху протесту проти всевладдя Папи Римського та інших сторін католицизму.

    Таким чином, в християнстві сьогодні існують три основні течії : православ'я, католицизм, протестантизм (протестанство).

Православ'я як самостійна течія спочатку розвивалась на теренах Східної Римської імперії, а потім розповсюдився на деякі території Східної Європи. Православне віровчення засноване на Святому письмі (Біблії) й постановах перших семи Вселенських соборів, перші два з яких (325 р. і 381 р.) прийняли Нікейсько-Царьградський Символ віри, а наступні п'ять були присвячені уточненню окремих положень й вирішенню релігійних спірних питань.

  Таким чином, можна сказати, що православне віровчення відображає ранню, спільну для всього християнства догматику в більш-менш незмінному (ортодоксальному) вигляді.

 Культові дії в православ'ї займають дуже важливе місце, особливе значення мають згадані вище 7 таїнств, релігійні свята, що мають чітку градацію, обряди, почитання ікон, тощо.

 Щодо організації православ'я, то слід відзначити, що воно не має єдиного організаційного центру й складається з кількох (більше 15) автокефальних (самостійних) церков. Найбільшою з них є Руська православна церква (РПЦ), історія розвитку якої заслуговує на окрему розмову, але як основні віхи її розвитку слід назвати :

988 –прийняття Християнства в Київській Русі ;

1448 –вихід РПЦ з під влади Константинопільського патріарха ;

 1458 – розподіл РПЦ на Київську й Московську митрополії ;

 1589 – утвердження патріархату в Москві ;

 1721 – скасування патріархату Петром І ;

 1917 -  відтворення патріархату в РПЦ ;

 1990 – надання автономії РПЦ в Україні - УПЦ – Московського патріархату ;

 1992 – виникнення УПЦ – Київського патріархату.

 Православ'я – найпоширеніша релігія в Україні, головною проблемою тут є розкол серед православних, подолати який є важливою проблемою суспільства.

 Католицизм (вселенський, всесвітній) – найкрупніша течія в християнстві.

 Утворившись в результаті розколу з православ'ям, католицизм бере за основу віровчення й культу не тільки Святе письмо, але й Священний переказ, який утворюють постанови 21 собору, а також офіційні документи (послання) голови католицької церкви – Римського папи. В католицькій обрядності також є відмінності від православ'я. Але головна відмінність католицизму полягає в організації - католицької церкви, котра є строго централізованою структурою й має єдиного главу - Папу Римського.

Основні відмінності католицизму :

1. Специфічне розуміння Символу віри в еманації (виходженні) Святого духу не тільки від Бога-отця, але й від Бога-сина (так зване “феліокве”);

2.  Широке почитання Богородиці й догмат про її тілесне вознесіння;

3.  Догмат про чистилище;

4. “Целібат” - заборона брати шлюб для духовенства;

5.  Надання свідоцтв про відпущення гріхів (індульгенція);

6.  Укріплення авторитету папи, який вважається намісником Христа на Землі;

7.  Визнання непогрішимості Папи Римського;

Можна також зупинитись на інших особливостях, згадати, як проходять богослужіння в католицьких храмах та чим вони відрізняються від православних служб, звернути увагу на відмінності в символіці, святах, обрядах, тощо.

 Католицтизм розповсюджений переважно в Західній Європі, Північній та Південній Америці та інших регіонах планети.

 Протестантизм (від “протест”) - третя основна течія в християнстві, виникає в 16 ст. на хвилі широкого невдоволення діяльністю римсько-католицької церкви, Папи Римського, католицьких священослужителів Західної Європи. Виникнення протестантизму пов¢язане з розвитком суспільно-політичного, соціокультурного й релігійного руху 16-17 ст. антифеодального, по суті ,який отримав назву Реформація й проходив під лозунгами виправлення католицького віровчення, культу й організації в дусі первісних християнських ідеалів.

 Лідерами Реформації були Мартін Лютер (1483-1546), Ж. Кальвін (1509-1564), І. Цвінглі (1484-1531).

 Протестантизм складається з різноманітних течій та напрямків і не є  єдиним віровченням, немає також й єдиних вимог до культу.

 Але слід відзначити, що в цілому протестанти керуються тільки Святим Письмом ( Біблія), Святий Переказ відкидається, як правило, хоча в деяких протестантських церквах є своя специфіка з цього питання.

Загальні відмінні риси протестантизму :

1) заперечення влади Папи й культу святих;

2) заперечення Святого переказу як джерела віри;

3) принцип спасіння вірою ( тільки завдяки особистій вірі можливе спасіння);

4) принцип загального священства, заперечення особливого статусу духовенства;

5) скасування монашества;

6) упрощення й здешевлення культу;

7) національний характер церкви ( незалежність від Риму, національна мова).

 У протестантизмі треба розрізняти ранні напрямки, які виникають ще в 16-18 ст. й утворюють англіканську, лютеранську, кальвіністську та інші церкви й секти, а також пізні протестантські течії, що виникають в 19-20 ст., – баптизм, адвентизм, ієговізм, тощо.

 Протестантизм в основному поширений в Західній Європі, Північній Америці, хоча реалізує широку активну прозелетиську діяльність.

Іслам

Іслам – наймолодша зі світових і друга за чисельністю релігія в сучасному світі. Він вважається державною або офіційною релігією в 28 країнах, які заснували організацію ісламська конференція. Подія ця симптоматична, оскільки демонструє особливу роль цієї релігії в різноманітних сферах життя окремих країн або регіонів, та й всієї планети в цілому.

 Іслам у перекладі з арабської означає “покірність”, присвячення (надання) себе Богу; послідовники ісламу – мусульмани – “покірні”. 

 Іслам виник у 7 в. на території Аравійського півострова, населеного арабськими кочовими племенами, що знаходились на етапі розпаду родо-племінних відносин. Головна священна книга мусульман - Коран (читання), поряд з цим священною книгою вважається Сунна (Священний переказ), в якій у формі коротких повчальних оповідань відображаються деякі ідеї ісламу. Іслам – монотеїстична релігія. Теза про єдиного Бога – Аллаха проводиться чітко й послідовно. Він є єдиний Бог, який створив все суще й визначає його існування.

 Соціологи й історики визнають, що виникнення ісламу відповідає закономірностям появи будь-якої іншої релігії й, крім цього, ця релігія розвивалась під впливом більш ранніх релігій ( іудаїзму та християнства), що не заперечують і самі ісламські теологи, що випливає з ісламського віровчення.

 Однак згідно з мусульманським переказом, основні положення ісламського віровчення (зміст Корану) були передані пророку Мухамеду, який був обраний з числа найдостойніших для цієї місії самим Аллахом, через посередництво ангела Джебраїла окремими откровеніями, головним чином, вночі через видіння. Основу Корану утворюють перші проповіді Мухамеда, котрі були записані його секретарями-писцями. Таким чином, іслам на відміну від християнства не використовує принцип боговтілення, або буддистський принцип просвітлення. Контакт між Богом і людьми відбувається через передачу істини одному з обраних достойних людей, який стає пророком.

 Дослідники ісламу вважають, що Мухамед був реальною історичною особою (роки життя : 570-632) й дійсно багато зробив для становлення та розвитку цієї релігії. Багато подій з його життя, факти біографії стали основою для формування догматики, культу й навіть ісламського літочислення. Згідно з ісламським переказом Мухамед в досить зрілому віці, десь в 610 р. починає проповідувати нове віровчення. Не знайшовши підтримки й розуміння в оточуючих, він був вимушений в 622 р. переселитись з Мекки в Медіну. Наступні роки – це роки боротьби за утвердження нової віри. Нарешті, в 630 р. пророк Мухамед повертається в Мекку. З цього моменту формується мусульманська феодально-теократична держава, яку він очолює до своєї смерті в 632 р. Після його смерті на місце Халіфа – замісника пророка обрано його найближчого сподвижника Абу-Бекра, який організував декілька крупних завойовницьких походів і став на чолі обширного Арабського Халіфату. До речі, в подальші десятиліття як раз завдяки, успішним завойовницьким війнам арабів на Близькому й Середньому Сході, в Північній Африці іслам отримує широке розповсюдження, а в цих регіонах утворюється цілий ряд арабських держав. Можна вважати, що саме ця обставина зумовила концепцію священної війни (джихад) як способу утвердження та розповсюдження релігії.

 Основні положення віровчення ісламу сформульовані в декількох

тезах, так званих “семи акидах ісламу” :

1.Віра в єдиного Бога Аллаха – Аллах єдиний Бог, творець і верховний суддя всього сущого, йому покірні всі явища природи, люди, ангели, демони.

2.Віра в ангелів. Ангели й демони – безтілесні істоти, які виконують волю Аллаха. До них відносяться носії доброго начала : Джебраїл, Мікаіл, Асрафіл, Азріл; ангели смерті – Накір та Мункаф; вартовий раю- Ридвана; вартовий пекла – Малік; а також втілення зла Ібліс, якого прокляв Аллах.

3.Віра в пророків. У Корані згадуються деякі біблейські пророки : Ібрахім (Авраам), Муса (Мойсей), Нух (Ной), Іса (Ісус), але головне значення надається пророку Мухамеду.

4.Віра в абсолютний авторитет, істинність Корану.

5.Віра в майбутній кінець світу. На Страшному суді сам Аллах буде допитувати кожного з живих і мертвих й визначати його долю ( рай або пекло), при цьому заступництво Мухамеда може пом¢якшити долю грішників.

 6.Віра у воскресіння мертвих.

 7.Віра в божественне попереднє визначення. Все суще підпорядковане волі Аллаха, яка нічим не обмежена й не може бути збагнута людсь

ким розумом.

Мусульманин повинен також вірити в інші положення (догмати): безсмертя душі, посмертне воздаяння у формі раю, або пекла, описання яких являє собою досить яскраві картини, тощо.

 Етика ісламу досить елементарна. Вимагається бути справедливим, за добро платити добром, а за зло – злом, бути щедрим, допомагати бідним.

 Головні культові вимоги ісламу сформульовані у вигляді так званих п¢яти “стовпів віри” :

1. Перша культова вимога – вимова вголос основного положення символу віри – “Немає Бога окрім Аллаха і Мухамед пророк його”.

2. Друга культова вимога – щоденна п¢ятикратна молитва (намаз).

3. Третя культова вимога – дотримання посту (ураза) в місяць рамазан.

4. Четверта культова вимога - обов¢язковий податок (закят) на користь бідних та духовенства. Окрім цього існує добровільне пожертвування у вигляді 1/40 частини річного доходу.

5. П¢ята культова вимога - паломництво в Мекку (хадж).

( Деякі богослови ще одним стовпом віри вважають священну війну проти невірних – джихад).

 Разом з основними п¢ятьма стовпами віри існують й інші вимоги, заборони, вказівки, обряди. Це насамперед, культ Кааби (храм в Мецці) й культ мазарів (святих місць). Особливо важливу роль в ісламському культі відіграють свята (ураза-байрам- закінчення посту, курбан-байрам- жертвопринесення через 70 днів після закінчення посту тощо). Цікаві вимоги щодо ініціації (обрізання), сімейно-шлюбних відносин. Важливою складовою ісламу є заборона на ті чи інші види діяльності, вживання деяких продуктів харчування, види мистецтв і т. под.

 Важливою частиною системи исламу є шаріат.

      Шаріат (належний шлях) – перелік норм права, моралі, культурологічних вимог, регулюючих все громадське й особисте життя мусульманина. Шаріат базується на Корані й Сунні, він формувався протягом двох століть. Якщо на початку його формування дії мусульманина розподілялись на два види : заборонене й схвалене, то сьогодні вони розділяються на п'ять категорій : 1) обов¢язкові дії; 2) бажані дії; 3) добровільні дії; 4) небажані дії; 5)суворо заборонені дії.                                          

 Шаріат є важливим знаряддям впливу ісламу на життя суспільства й індивіда, в деяких країнах він є основою судової системи.

Іслам, як і більшість інших релігій, не являє собою єдиного утворення. Основні течії в ісламі : - сунізм та шиїзм. Сунніти як основу віровчення й культу визнають всі положення Корану й Сунни. Шиіти, визнаючи абсолютний авторитет Корану, в Сунні визнають лише ті хадіси, авторами яких є четвертий халіф Алі та його послідовники. Разом з тим шиїти мають власний “Святий переказ” – ахбари, куди входять хадіси пов¢язані з діяльністю Алі – прямим спадкоємцем пророка Мухамеда. Шиїти вважають, що державна влада має божественну природу й повинна наслідуватись – вчення про імамат. Вони визнають 12 імамів, з числа прямих нащадків Алі. При цьому дванадцятий імам таємниче зник й з¢явиться серед людей в переддень Страшного суду для встановлення справедливості.

 Принципових культових розбіжностей між шиїзмом та сунізмом немає. Хоча можна згадати день загибелі Хусейна (брат онука Мухамеда Хасана, який очолив заколот проти Муравії, який став халіфом після вбивства Алі в 661 р.), який відмічають шиїти (свято Шахсей – вахсей).

 Релігійним організаційним центром і місцем культових заходів в ісламі є мечеть, що виступає й як соціо-культурний центр. Первісною організаційною одиницею в ісламі є релігійна община. Керує нею імам і мулла, який обирається мусульманами зі свого складу. У головних релігійних культових будівлях – соборних мечетях є спеціальний штат служителів на чолі з муфтієм. На рівні регіону, або загальнонаціональному рівні формується єдина спільнота – умма.

 Керують релігійним життям як в сунізмі, так і в шиїзмі мулли. Найбільш авторитетних теологів й поважних духовних осіб в шиїзмі називають аятола, а найвище звання – великий аятола.

 Організації мусульман формуються й структуруються в масштабах окремих країн (там же утворюються загальнонаціональні керівні центри, основою яких є зібрання духовенства). Існує й кординація в діях мусульман й на міжнародній арені.

 Найбільш актуальні проблеми сьогодні тут пов¢язані з явищем ісламського фундаменталізму.

 Основні регіони поширення ісламу – країни Близького й Середнього Сходу, Центральної Азії, Північної Африки, райони Північного Кавказу, тощо. В Україні вплив ісламу відмічається серед кримських татар.

 Особливу увагу при вивченні ісламу слід приділити проблемам впливу цієї релігії на різні сторони суспільного життя й міжнародної політики в сучасному світі.

 

Теми рефератів.

1. Особливості віровчення буддизму.

2. Соціальна активність і буддизм.

3. Історичні умови виникнення християнства.

4. Історичні умови хрещення Русі.

5. Православ¢я й католицизм.

6. Ватикан і Україна - проблеми й перспективи взаємовідносин.

7. Релігійна ситуація в Україні.

8. Етика протестантизму.

9. Іслам в Україні.

10. Фундаменталізм й модернізм в ісламі.

11. Іслам і політика.

12. Світові релігії в історії цивілізації : їх місце і роль.

 

Література.

1. Бессонов М.Н. Православие в наши дни –М.: Политиздат, 1990.

2. Вебер М. Протестантская этика и дух капитализма -/ В сб. М. Вебер. Избранные произведения – М.: Прогресс, 1990.

3. Гараджа В.И. Протестантизм – М.: 1973.

4. Ислам. – М.: Наука, 1983.

5. Калінін Ю.А.,Лубський В.І. Релігієзнавство /Курс лекцій,-К.,ВІПОЛ,1996.

6. Кочетов А.Н. Буддизм.-М.,Наука,1983.

7. Лозинський С.Г. История папства – М.: Политиздат,1986.

8. Мчедлов М.П. Католицизм, - М.: Политиздат,1974.

9. Основы религиоведения. /Под ред. Яблокова И.Н. – М.: Высшая школа, 1998.

10.Панова В.Ф., Вахтин Ю.Б. Жизнь Мухаммеда.- М.: Политиздат, 1990.

11. Свенцицкая И.С. Раннее христианство: страницы истории.- М.: Политиздат, 1989.

12. Степовик Д. Релігії світу.-К.: Бібліотека українця, 1993.

 

---

Дата добавления: 2022-01-22; просмотров: 24; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!