Утворення Української Ґельсінської спілки
У ч и т е л ь.
Погром 1972–1973 рр. примусив учасників руху опору, що залишились на волі, замислитись над оновленням тактики боротьби. Можливості такої зміни з’явилися після підписання у Ґельсінкі 1 серпня 1975 р. Заключного акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі, невдовзі опублікованого в СРСР. Громадяни імперії чи не вперше дізналися про міжнародні зобов’язання свого уряду з гуманітарних проблем, зокрема щодо прав людини. Це дало поштовх до активізації легального правозахисного руху.
На думку опозиції, Ґельсінський Заключний акт створював умови для громадського контролю за його виконанням. Відтак, 12 травня 1976 р. у Москві на скликаній академіком Андрієм Сахаровим прес-конференції професор Юрій Орлов оголосив про створення Групи сприяння виконанню Ґельсінських угод в СРСР з 11 осіб. Під установчим документом поставив свій підпис і генерал Петро Григоренко.
Першою з національних груп утворилася українська — 9 листопада 1976 р. У Декларації про створення Української громадської групи сприяння виконанню ґельсінських угод (усталена її назва: Українська Ґельсінська група — УҐГ) зазначалося: «Своїм головним завданням Група вважає ознайомлення урядів країн-учасниць і світової громадськості з фактами порушень на території України Загальної Декларації Прав Людини та гуманітарних статей, прийнятих Ґельсінською Нарадою». Декларацію, з поданням домашніх адрес, підписали: Олесь Бердник, Петро Григоренко, Іван Кандиба, Левко Лук’яненко, Оксана Мешко, Микола Матусевич, Мирослав Маринович, Микола Руденко, Ніна Строката, Олексій Тихий. Очолив групу відомий український поет і прозаїк, колишній секретар парткому СПУ, згодом виключений з КПРС (1974 р.) і СПУ (1975 р.) за «ідеологічні ухили» Микола Руденко. Група робила спроби зареєструватися як громадська організація. Вона подала офіційним інстанціям свої установчі документи. Окрім того, відповідне клопотання було надіслане Раді Міністрів УРСР 14 жовтня 1977 р., але й воно залишилось без відповіді.
|
|
|
У першому ж відкритому листі «До людей доброї волі» (14 листопада 1976 р.) Микола Руденко заперечив повідомлення, що УҐГ є відділком московської Ґельсінської групи: «Наші відносини є побудовані на приязні й співпраці, але не на підлеглості». Представляти інтереси УҐГ у Москві погодився Петро Григоренко.
Підготовлений протягом листопада–грудня і підписаний 6 грудня 1976 р. Меморандум № 1 фактично визначив программу діяльності УҐГ. Йшлося, зокрема, про те, що «боротьба за Права Людини не припиниться доти, доки ці Права не стануть щоденною нормою суспільного життя». Викривалися злочини режиму: розкуркулення, голодомор 1933 р., репресії 1937 р., винищення УПА і мирного населення, у тому числі переодягненими «повстанцями» чекістами, русифікація, ігнорування національних прав України, погром УРСС і «шістдесятництва». Пропагувалася правомірність можливого виходу України зі складу СРСР. Констатувалися не лише порушення міжнародних угод і декларацій щодо прав людини, а й власної Конституції та законів, у тому числі з боку КПРС та КДБ. Передбачалося, що «найближче десятиліття стане періодом великих демократичних перетворень в нашій країні».
|
|
|
До кінця 1980 р. УҐГ оприлюднила 30 подібних меморандумів, декларацій, маніфестів, звернень та інформаційних бюлетенів (останні почали виходити 1978 р.). Кожен з цих документів ставив перед українською та світовою громадськістю важливі проблеми української державності, політичної, економічної та духовної незалежності, захисту прав людини. У Меморандумі № 5 від 15 лютого 1977 р., адресованому країнам-учасницям Белградської наради керівників європейських держав, стверджувалося, що Група не бореться за повалення радянського ладу, але пропонує, щоб її ідеї були стверджені або відкинуті всенародним референдумом. Існування опозиції визнавалося властивістю нормальної суспільної структури. З-посеред проблем державності найвагомішим було положення: «Не людина для держави, а держава для людини». Отже, «народ повинен бути господарем своєї землі, своєї традиції, свого творчого спадкоємства, своєї волі до побудови кращого життя». У розділі прав людини висувалися вимоги: вільного виїзду з батьківщини і повернення назад; вільного поширення ідей; вільного створення наукових, творчих, мистецьких та інших об’єднань; ліквідації цензури, звільнення всіх політв’язнів.
|
|
|
Окремі документи не вдавалося погодити з членами Групи, і вони виходили в авторській редакції. Наприклад, «Маніфест Українського Правозахисного Руху» від 9 листопада 1977 р. підписав керівник УҐГ (з 5 лютого 1977 р.) Олесь Бердник. Широковідомий лист українських політв’язнів «Історична доля України» підписали Олекса Тихий та священик Василь Романюк.
Діяльність УҐГ не обмежувалася українськими проблемами.
Група інформувала про створення і діяльність московської, грузинської, вірменської, литовської ґельсінських груп, протестувала проти переслідувань, арештів і судів над її учасниками, проти порушення прав людини на всіх теренах СРСР. Особисте налагодження контактів з правозахисними групами інших республік Союзу і за кордоном відрізняло УҐГ від попередників. Посилання на Ґельсінські угоди підносило національно-визвольну боротьбу українського народу до рівня загальноєвропейського демократичного процесу, ставило її на міжнародну правову основу.
|
|
|
Позитивну роль у підтримці правозахисного руху в Україні, виданні матеріалів УҐГ та донесенні їх до світової громадськості відіграли вашингтонський Комітет ґельсінських гарантій для України, створений у листопаді 1976 р. із зарубіжних правозахисників і очолений Андрієм Зваруном, та Закордонне представництво Української Ґельсінської групи (ЗП УҐГ), започатковане у жовтні 1978 р. за дорученням УҐГ позбавленим громадянства СРСР Петром Григоренком.
До ЗП УҐГ увійшов також Леонід Плющ, а згодом — Ніна Строката. 1980 р. вони заснували інформативне видання «Вісник репресій в Україні» (укладач і редактор Надія Світлична, що домоглася виїзду до США у жовтні 1978 р.).
Дата добавления: 2022-01-22; просмотров: 24; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!