КУЛЬТУРА УКРАЇНИ ХІХ СТОЛІТТЯ

На відміну від інших видів мистецтва, що у XVII-XVIII ст. несли в собі яскраву і мальовничу естетику бароко, українські малярі ще довго трималися традицій візантійського і давньоруського живопису. Це виявило себе, передусім в українському іконописанні, яке формувалося у протиборстві двох тенденцій: діяли як співзвучні Ренесансу і бароко спрямування, так і прагнення малювати “по-грецькому”. Все ж ламання старих традицій було неминучим. Характерно, що одним із вагомих чиновників еволюції іконопису в ці часи стало народне малярство.

У тяжкі часи неспокою і боротьби культ Богородиці в Україні набув особливого змісту. У козаччину Божа Матір перестає бути абстрактною покровителькою. Вона набуває вигляду земної української жінки в багато гаптованому національному вбранні. Козацькі перекази розповідають: явилася їм з неба ікона Божої Матері і сказала “Як будете цю ікону знати, то не буде ніякий огонь брати”. Відтоді, мовляв, свято Покрови на Січі стало храмовим, а покровителькою громади вважалася Діва Марія. “Їй довіряли себе й долю”, оповідає єпископ Феодосій.

Напевне, тому Богородиця постає в центрі композицій, де під її захистом зображені козаки, гетьмани Сулима, Б.Хмельницький і останній кошовий Запорозької Січі – П. Калнишевський (ікона “Покрова” з Нікопольського собору”). У Києві поширеним був образ Печерської Богоматері із зображенням засновників Києво-Печерської Лаври-святих Антонія та Феодосія.

Український живопис епохи бароко залишається поки що недостатньо вивченим, про його професійних творців ми знаємо небагато. Одним з найяскравіших представників бароко в українському живопису на зламі XVII і XVIII ст. був Іван Руткович і з Жовки. Твори Рутковича відзначаються багатою і насиченою палітрою та динамічністю композицій. Вони урочисті і водночас заземлені і конкретні. Творчість І. Рутковича зумовлена естетичним світовідчуттям українського міщанського середовища з його практицизмом, спокійною діловитістю, органічним демократизмом.

Так склалося, що пам’ятки старого українського живопису збереглися лише на Галичині та Волині. На Лівобережжі і в центральних районах України вони здебільшого не вціліли. Хоча, безперечно, в ці часи значна роль як київського, так і загальноукраїнського іконостасу належала малярській школі Києво-Печерської лаври.

Окреме місце в українському бароковому живопису Східної України належить іконостасу Спасо-Преображенської церкви у Великих Сорочинцях Полтавської області, побудованої 1734 р. гетьманом Данилом Апостолом.

Сорочинський іконостас – цілий художній комплекс. В ньому більше сотні різних ікон. То яскраві, то глибоко притамовані тони серед її пишної різьби й позолоти створюють живу кольорову симфонію. А образи правого і лівого бічних вівтарів – “Введення до храму”, “Зішесття до пекла” за своїм характером є радше темпераментно написаними картинами. Вони вражають експресією руху, енергійними ракурсами, внутрішню напруженістю.

У розглядуваний період набуває розвитку український портретний живопис. В основі портретного образу, як і в західноєвропейському бароко, була висока станова свідомість феодалів.

Шляхетський (магнатський) репрезентативний портрет, що склався значною мірою на західноукраїнських землях, – це передусім, підкреслення суспільного престижу, виразна станова характеристика, що, однак, поєднується з гуманістичним уявленням про гідність людини. Такими є портрети короля Стефана Баторія, Костянтина Острозького, Яна Гербурта, Яна Замойського, Анни Гойської. Особлива увага художника до обличчя, виявлення характеру, вдачі. Портрети позначені лаконізмом деталей, стриманістю у зображенні емоції.

Пізніше – у другій половині XVII ст. – спостерігаємо тенденцію до підкреслення репрезентативності. Такими є зображення Олександра Острозького, Криштофа Збаразького, Кароля а та Олександра Корняктів, Юрія Мнішека. Власна, саме в цей час витворяються та композиційна схема, яка існуватиме до кінця XVIII ст.

Дещо пізнішим різновидом такого портрета стає домовинний – наприклад, портрет Костянтина Корнякта з братської Успенської церкви у Львові. На звороті – довгий латинський текст з основними біографічними відомостями про небіжчика. У портреті Корнякта – купця, що став жити на шляхетський взірець – все ж не відчувається тієї підкресленої чи прихованої гонористої самовпевненості, “шляхетського жесту”, який властивий магнатському портрету.

Про ранній наддніпрянський портрет збереглися скупі відомості. Іконографію образу Б.Хмельницького, наприклад, українська культура завдячує знаменитій гравюрі роботи гданського гравера Вільгельма Гондіуса. Саме вона стала основною майже всіх відомих нам зображень. Портерам козацької старшини не властива бундючність і гонористість. Як молода еліта, старшинство зберігає ще багато народного і в побуті, і в зовнішньому вигляді.

У козацькому образі підкреслюють ще й таку особливість, як його психологічна глибина, що передає, чи принаймі, натякає на складність козацької душі. П. Куліш писав про козаків: “добродії ці … якось припадали до душі кожному. Може тим, що вони безпечно та разом якось і смутно дивилися на Божий мир”. Дійсно, на портретах козаки вродливі, дужі, але засмучені – не лише Іван Гуляницький, а й Іван Сулима, й брати Шияни, й Леонтій Свічка. І класичний, “козак-бандурист” чи козак Мамай у народному малярстві не мають рис суворого воїна, а лише ознаки суму та елегійних роздумів.

У час, коли на Наддніпрянщині творився старшинський портрет, у Західній Україні, крім шляхетського, розвинувся міщанський, пов’язаний з різними верствами строкатого львівського населення. Художники малювали українських та вірменських жителів міста, римо-католицький і уніатський клір, львівський патриціат, інтелігенцію.

З другої половини XVII ст. як самостійний жанр виокремлюється гравюра. Гравери вміли оздоблювати книги в різноманітних техніках: ксилографія, гравюра на міді, офорт. Велике художнє значення мають, зокрема, ілюстрації до “Києво-Печерського патерика” майстра Іллі, твори гравера Федора до Псалтиря та Євангелія.

Скульптуру, яка була елементом монументально-декоративних композицій іконостасів і декору в архітектурі, відзначають теж пафос і рух. Найвідоміший майстер цієї доби – Пінзель, скульптурними роботами якого прикрашен собор Юра у Львові, ратуша в Бучачі. У кінній статуї Георгія – Змієборця на соборі все пройняте стрімким рухом – і кінь, що скаче з розвіяною по вітру гривою , і плащ вершника і фантастичний змій, що кільцями звивається під ратицями коня. Ратуша в Бучачі демонструє інтерес майстра до античної символіки – прекрасні і монументальні Геракл, Нептун та інші персонажі давньогрецького фольклору. Задумана як апофеоз роду великих феодалів Потоцьких, скульптура ратуші славить людський героїзм, протистояння злу.

У XVIII ст. посилюються контакти українського живопису з російським. У Києві над розписом Андріївської церкви працював художник В. Антропов. З України виїжджають до Петербурга і стають там уславленими художниками Д. Левицький, В. Боровиковський, А. Лосенко, Г. Сребреницький, К. Головачевський, І. Саблуків.

Досягає висого професійного рівня декоративно-ужиткове мистецтво цієї пори. У Києві було 20 ремісничих об’єднань, у Львові – 37 цехів. Сам перелік виробів промовистий: ткацтво, гутництво килимарство, меблі, художнє лиття (срібні пояси, ґудзики, столові вироби, посуд, ювелірні вироби, срібні хрести, зброя, дверні замки, окуття дверей та брам, дзвони), кераміка (посуд, кахлі, якими викладали цілі сюжети), вишивання та гаптування (плащаниці, гаптові та вишивані ікони – наприклад, гаптована золотом і сріблом на білому атласі ікона “Богоматір”у Путивльському монастирі) та ін.

Образотворче мистецтво пройшло за цей час різні стадії, вирішило чимало професійних завдань і створило пам’ятки нев’янучої краси і цінності.

* * *
* *

Найвищі мистецькі шедеври козацької доби втілено в архітектурі.

Перед визвольною війною в Україні було 1000 міст і містечок. У середині XVIII ст. Київ уже звівся з руїн. Другою столицею на час визвольної війни був Чигирин. Торговими центрами стали Луцьк, Дрогобич, Кам’янець-Подільський, Перемишль. Оборонними – Путивль, Новгород-Сіверський, Чернігів. У 20-50 рр. козаки забудовують Чугуїв, Миргород, Полтаву. А після невдачі козацьких військ під Берестечком у 1651 р. за повелінням Б. Хмельницького багато людей переходило з Полтавщини “у Великую Россию и там городами оседали”. Так виникли Суми, Лебедин, Харків, Охтирка.

У містах цієї пори значно зростає вага міщанства. Тут споруджуються ратуші, монументальні кам’яниці, а на околицях – житла ремісників. Слід пам’ятати, що містах жило багато іноземців – німців, вірмен, греків, євреїв. Тому в містах – Львові, зокрема, - можна було бачити силуети ратуш, латинських костьолів, українських та вірменських церков. Польська експансія позначилася і в тому що жодна церква не могла бути вищою за костьол.

У Придніпров’ї забудова міст пов’язана з традиціями давньоруського містобудування – вона є вільною і мальовничою. Форми і розміри кварталів визначалися примхливою мережею найважливіших вулиць – доріг, що вели до головного собору.

Значний вплив на будівництво “кам’яниць” тут мали форми дерев’яного житла. Найпоширеніший будинок – такий, що нагадує селянську хату “дві половини”. Характерною є “кам’яниця” чернігівського полковника Якова Лизогуба (кінець XVIII ст.). Фасади її були декоративні глибокими нішами, фігурними фронтонами і широкими пілястрами, що створювало багату світлотіньову гру і надавало будівлі святково-радісного вигляду.

Загальнонародне піднесення після визвольної війни - виявилося в тому, що козацькі та міщанські “громади” поспішають споруджувати у своїх маєтках і селах стрункі та урочисті храми.

Напевне, вже в другій половині XVI ст. були створені різні конструктивні та архітектурно-художні варіанти поєднання квадратного і восьмигранного в своїй основі зрубу з пірамідальними чи восьмигранними куполами (банями), які мали від одного до кількох заломів. Зберігся ряд високомистецьких дерев’яних споруд того часу. Одна з них – церква Святого Духа в Рогатині, побудована в першій половині XVII ст. на пагорбі біля злиття невеликих річок.

Україна будувала, тримаючи в одній руці меч, а в другій – орало. Вона не мала ні часу, ні коштів будувати з міцних і надійних матеріалів. Найхарактерніша особливість, що вирізняє українські дерев’яні храми, – та, що церковне приміщення перекрите не плоскою стелею, а високим, вежеподібним зрубом. Друга особливість: храми не мають ні головних, ні другорядних фасадів. Вони – як скульптура – мають розглядатись з усіх боків. Третьою особливістю дерев’яних храмів є велика кількість сполучень і варіацій нижніх, середніх і верхніх частин споруди. При цьому вдалі сполучення ніколи не загусають, щоразу створюються нові комбінації, що породжує багатоманітність і неповторність дерев’яних храмів у різних областях України.

Дерев’яна храмова архітектура України представлена різними школами: волинською, галицькою, гуцульською, буковинською, закарпатською, а також лемківською, бойківською, придніпровською.

Прекрасними зразками створених народними майстрами XVII-XVIII ст. дерев’яних споруд служать храм Покрови у Ромнах Полтавської області заввишки понад 30 метрів, церква Миколая із села Кривки (нині у Львові), церква Параскеви у селі Крехів Львівської області, Михайлівська церква у Новосельцях Дніпропетровської області та чимало інших.

Блискучими пам’ятками козацького бароко в архітектурі стали кам’яні церкви. Пафос боротьби і перемоги викликав до життя справжні архітектурні шедеври. Гармонійність і пишність, подеколи бундючність форм, розмаїття мальовничих композицій найкраще відповідали естетичним смакам українців .Приваблювала в бароковому стилі динамічність, експресивність, внутрішня напруга, що були покликані вразити, збудити уяву.

Український козацький собор органічно вписується у картину духовних пошуків європейського бароко. Щоб краще зрозуміти його особливості, порівняємо два типу собору : бароковий – п’ятиверхий – і давньоруський – тридільний і прямокутний у плані, бо вони є найпопулярнішими типами сакральних споруд в Україні.

Давньоруський храм – будова цілком раціональна: має обличчя (фасад), спину (апсиди), його простір має початок і кінець, складається з функціонально диференційованих частин (місце для хрещення, для віруючих, для духовенства тощо); козацький же собор – однаковий із чотирьох боків. Кожен, хто спробує обійти Миколаївський собор у Ніжині чи Георгіївський у Видубицькому монастирі, відчуватиме, що весь час обертається довкола осі.

Піднесеність, схвильованість, фольклорна життєрадісність, але й загадковість, незрозумілість характерні також для таких шедеврів барокової архітектури, як Спасо-Преображенська церква у Сорочинцах, Катерининська церква у Чернігові, Всехсвятська церква на Економічних воротах у Києво-Печерській лаврі, Покровський собор у Харкові.

З посилення політики католицької експансії пов’язано спорудження великої кількості католицьких монастирів у Галичині, на Волині, Поділлі, Правобережжі (єзуїтський костьол Петра і Павла у Львові, костьол Кармелітів та ін.). Риси бароко властиві й іншим типам будівель – палацовим, замковим тощо (приміщення королівського арсеналу у Львові).

Бароко – це стиль архітектурних ансамблів. Достоїнства його у Придніпров’ї та східних областях України потужно виявили себе саме в унікальних архітектурно-ландшафтних ансамблях. Провідна ідея належить собору, але всі інші споруди поєднані масштабом, ритмом пластичних чергувань.

Стильові зміни пов’язані з ім’ям російського архітектора І. Шеделя, автора палаців Меншикова на Васильєвському острові та Оранієнбаумі. Він приїхав на запрошення Києво-Печерської лаври для будивництва великої дзвіниці. Лаврська дзвіниця – своєрідний програмний архітектурний твір свого часу. Це була найвища споруда в межах імперії – 96,5 м. Дзвіниця – вперше в українській архітектурі – побудована за принципами ордерної архітектури.

Крім споруд у Лаврі, Шедель виконує замовлення київського митрополита Рафаїла Заборовського і, судячи з усього, йому належить проект Брами Заборовського (західних воріт Софійського монастиря), що є однією із кращих і найхарактерніших пам’яток українського бароко XVIII ст. Шедель добудував також другий поверх Київської академії на Подолі, спорудив Софійську дзвіницю, яка стала подібно до Лаврської, однією з провідних домінант міської забудови.

У 1747р. починається будівництво у Києві Андріївської церкви – архітектурного шедевру світового значення. Вибір місця для спорудження не випадковий. По пагорбі, що домінує над Подолом, ще на початку XVIII ст. була побудова церква, що завершувала перспективу головної вулиці Києва. Центрична об’ємна композиція нового храму визначалась вже тим, що цю споруду було видно з усіх боків. Проект церкви виконаний видатним архітектором Растреллі. Андріївська церква – один із ранніх творів великого митця. Стрункий силует хрестової у плані церкви із стрімко злітаючим вгору високим куполом, що завершується бароковою главкою і чотирма тонкими вежками, з усіх сторін “прочитується” на фоні неба. Храм казково гарний у панорамі київських придніпровських пагорбів. Ошатність його підкреслена багатством пластики, світлою гамою бірюзових стін, білих колон і золотих капітелей на деталей декору.

Також за проектом Растреллі в той же час у Києві споруджується Імператорський (Маріїнський, як він став називатись пізніше) палац. У первісному вигляді він не зберігся, згорів і був відбудований у стилі растреллівської архітектури.

Справжнім шедевром барокової архітектури України є дзвіниця Дальніх печер Києво-Печерської лаври, побудована талановитим українським народним зодчим С.Ковніром, який майже протягом 60 років вів будівельні роботи у Лаврі та її володіннях. Проект дзвіниці, як вважають, належав видатному українському архітекторові І.Григоровичу-Барському, багаторічному головному архітектору київського магістрату, у творчості якого особливо яскраво виявилися національні риси.

З багатьох його споруд найцікавіша – як продовження традицій української національної архітектури – Покровська церква на Подолі.

Незвичайну композицію створив зодчий у дзвіниці Кирилівської церкви Києва, поставивши її на двоярусний обсяг із в’їзниими воротами у першому і церквою у другому ярусі. Тут, як і в усіх спорудах митця, вражає вишуканість барокового оздоблення м’якого трактування, властивого українському мистецтву.

Наступні роботи Григоровича-Барського (Набережно-Микільська церква на Подолі, ротонда фонтану “Самсон”) поруч з бароковим рисами мають вже й класицистичні.

У подальшому розвитку архітектури (як і всієї української культури) ми бачимо відхід від колишньої перенасиченості прикрасами до простоти і раціональності. Почуття поступається місцем розумові, розсудливості, що вже є прикметою нового стилю – класицизму.

 

Українська культура XVII-XVIII ст. – це духовний образ однієї з найважливіших епох нашої історії. На українських землях виросли десятки нових міст, складалася європейська освіта, нових висот досягло книгодрукування, з’явилася архітектура, що не поступалася гармонійністю і пишністю світовим зразкам, оригінальне малярство, самобутня музика. Література виробила ті форми і стильові засоби, на які могла спертися українська література нових часів.

В усіх галузях діяльності і в усіх сферах життя відбулися глибокі зрушення і зміни. Шануючи традицію, українські діячі – від воїнів та політиків і до митців – дивилися на світ новими очима – і тому в ці часи так багато свіжих, оригінальних надбань.   

ЄВРОПЕЙСЬКА КУЛЬТУРА XIX СТ.

1. Промисловий переворот і НТП та їхній вплив на свідомість людства.

2. Європа XIX ст.:

– романтизм як новий напрямок у мистецтві;

– формування історичного погляду на особу в реалізмі;

– творчість імпресіоністів і постімпресіоністів.

В культурі нового часу XIX ст. займає особливе місце. Культура XIX ст. поклала початок принципово новим процесам, визначаючи її розвиток до теперішнього часу і відокремлевши XIX ст. від попередніх століть як особову культурну цінність. XIX ст. - це доба класики, коли буржуазна цивілізація досягла свого розквіту.

У своїй основі культура XIX ст. будується на тих же засадах, що і вся культура нового часу: раціоналізм, антропоцентризм, європоцентризм тощо. Це доба трьох епохальних явищ, значення яких для долі євпропейської культури важко переоценіти : промисловий переворот в Англії, війна за незалежність у північноамериканських колоніях, Велика французька буржуазна революція – це низовий кордон XIX ст., хоч і не співпадає з хронолією. Серпень 1914 р. – це пункт прибуття культури нового часу з його раціоналізмом та оптимізмом, з вірою в безмежний прогрес і добру природу людини.

Окреслив часові кордони, розглянемо обличчя XIX ст. В цей час створюється зовсім новий тип сучасної людини. Три фактори створили умови для реалізації задумів нового часу: 1) демократія (ліберальна ідеологія), яка в політиці розподілила владу на законодавчу, виконавчу і судову; в економіці захистила право на приватну власність; в соціальній сфері – дотримувалася принципу “рівних можливостей”; 2) експериментальна наука; 3) індустріалізація. Два останніх об’єднуються під ім’ям “техніка.”

Бурхливий розвиток техніки призвів до промислового перевороту і відкрив епоху розквіту машинного виробництва. Багаточисельні технічні винаходи приводять до масового застосування машин – це початок наведення мостів між наукою і технікою. “Значення машин в історії людства, - пише в своїх “Очерках з новітньої історії політичної економіки” М. Туган- Барановський, - не може бути перебільшено… Машини ознаменували собою початок нової ери – визволення людей із-під влади зовнішньої природи; вони були тому плідною перемогою людського духу, тією прометеївською іскрою, з якої розгорілося велике полум’я, яке охопило з усіх сторін старий світ людських відносин”.

На перших порах темні сторони капіталістичного ладу приховувалися за блискучими перемогами людини над природою, за колосальним зростом багатства в окремих країнах, за тріумфом техніки не були помітними. Буржуа виставляли себе носіями передових ідеалів, які втілювали принципи свободи конкуренції талантів і енергії. Під час “медового місяця” захоплення новими ідеалами люди не бачили серйозних проблем, які неминуче з’явились з накопленням капіталу.

Вплив промислового перевороту на європейське суспільство посилився тим, що він визвав бурхливий зріст науки і техніки. Як показали підрахунки П.Сорокіна “тільки XIX ст. принесло відкритій і винаходів більше, ніж усі століття разом взяті, а точніше – 8.257”. Так, на Різдво 1813 р. на Вестмінстерському мосту в Лондоні вперше спалахнули газові лампи, а з 877 р. вулиці Парижу освітлювались електрикою. У 1881 р. по берлінським вулицям пройшов перший трамвай.

У 1807 р. американець Р.Фултон збудував перший в світі колісний пароплав, а у 1814р. англічанін Д. Стефенсон привів у рух перший локомотив і, нарешті, у 1830 р. було закінчено будівництво першої залізничної лінії загального користування між Ліверпулєм і Манчестером.

Великі наукові відкриття змінили не тільки повсякденне життя. Вони відіграли роль в історії людської думки, зробивши вплив на свідомість європейського суспільства, повністю визволивши людський розум і спрямувавши його на вивчення природи. Віра в чудове та незвичне вступила місце вірі в можливість пояснювати всі явища природними причинами.

У 50-ті роки XIX ст. еволюційна теорія Ч.Дарвіна про походження видів шляхом природнього відбору визвала самі жваві дискусії, в тому разі в етиці, релігії, Біблії. Фундаментальне значення мало відкриття (1864р.) монаха з Моравії Г.Менделя законів спадковості, яке поклало початок нової науці – генетики.

У самому кінці XIX ст. подружжя М. Складовська-Кюрі та П. Кюрі зробили сенсаційне відкриття. Вони виявили властивість деяких металів випромінювати промін і- радіоактивність - відкривши шлях в світ мікрочастин. Це привело до ряду нових винаходів.

У XIX ст.будувались не тільки залізничні шляхи, а з’явився підводний човен, створено перше авто, наприкінці століття починається доба повітроплавання; з’явилось радіо, телефон, телеграф, фонограф, фотографія і кіно.

Але на рубежі століть у духовній атмосфері західноєвропейського суспільства почалося певне розчарування у тих ідеалах, які надихали просвітителів. Нове буржуазне суспільство хоч і було організоване набагато краще за феодальне, але зовсім не виглядало схожим на царство розуму. Старі цінності втратили авторитет, нові не визначились. Почалися запеклі суперечки між прихильниками нового і старого. У цій суспільній атмосфері виник романтизм, який утворив цілу епоху в історії європейської культури. Протягом кількох десятиліть він панував у літературі, музиці , живописі тощо.

* * *
* *

Життя новому мистецькому напряму дала Німеччина , відгукнувшись романтизмом на рубежі 1790-1800 рр. на революцію у Франції. Німецький романтизм відзначався підкреслено філософським характером. Його естетика складалася в “ієнському гуртку”, що виник наприкінці XVIII ст. у маленькому місті Ієні, поблизу Веймара. Головними теоретиками ієнських романтиків стали брати Август-Вільгельм і Фрідріх Шлегелі. Спираючись на філософське положення Ф. Шеллінга про розкутість, свободу людського духу, романтики вважали за потрібне утвердждення мистецтва з необмеженою свободою. Втеча від дійсності у світ фантазії і вигадок не виключала інтересів романтиків до навколишнього світу.

Романтизм відіграв значну роль у розвитку історичних поглядів, пробудивши інтерес до минулого, фольклору, національних традицій, історії мови й культури. Важливе значення мала боротьба романтиків за свободу особистості, утвердження самостійної цінності людини та її духовного світу. Пошуком загальнолюдського об’єктивно “прекрасного” ідеалу, нормативним канонам класицизму романтики протиставляли яскраву індивідуальну і національну своєрідність, багатство людських характерів та почуттів. В основі мистецтва романтизму лежить протиставлення прозаїчного буржуазного світопорядку і духовної свободи особистості героя, його сильних почуттів та ідеальних поривів з убогою дійсністю. Звідси – мотиви трагічного розладу з життям, насмішка над невідповідністю мрії і реальності, захоплення стихією природи, потяг до далекого від сучасної цивілізації укладу життя. Важливого значення романтична естетика надавала іронії як універсальному засобу піднесення над суперечністю між ідеалом і життям.

У романтизмі вигадливо поєднуються винятковість героїв, індивідуалізм, інтерес до минулого, потяг до незвичайного та екзотики (не типовість обставин) – і задушевність, ліризм, якесь особливе, доти невідоме літературі проникнення у глибини людської душі, В. Гюго вважав драму нецікавою, якщо вона, наче просте плоске дзеркало, відображає сіру нудьгу життя. Вона повинна бути “дзеркалом, яке концентрує, перетворює мигтіння на світло, а світло на полум’я!” Гюго не приваблював образ ані торгівцям - скнари і шахрая, ані буржуа – розважливого і бездушного. Романтичний герой був самотнім. Такими виступають Гяур, Корсар, Каїн, Манфред у Д. Байрона (герої “Східних поем” і “Манфреда”), Конрад Валленрод в А. Міцкевича, Рюї Блаз у В. Гюго, мандрівні музиканти в Ернста.

Старший сучасник Байрона В. Скотт став зачинателем історичного роману, який показав, що історія твориться людьми з живими, палкими серцями. В.Скотт майстерно передав історичні і національні особливості різних епох, країн, народів, надаючи їм яскравого романтичного колориту.

З романтизмом пов’язане збагачення літературних жанрів, руйнування колишніх уявлень про межі і правила творчості. Основними жанрами романтичної літератури стали драма, новела, романтична поема, балада, роман у віршах, а також казка лірико-філософського або фантастичного змісту.

У німецьких романтиків казка була одним з улюблених жанрів. Всесвітньої слави зажили народні казки, записані й опубліковані братами Грімм - Якобом та Вільгельмом. Чому ж німецьким романтикам не давали спокою “казки старих часів”? Поет Новаліс у романі - казці “Генріх фон Офтердінген” хворобливо переживав крах  старих, феодальних устоїв. Йому хотілося зупинити час, зберегти навіки старовинні замки, патріархальні звичаї.

Дуже обдарована людина Ернест Теодор Амадей Гофман (1776-1822 рр.) створив химерні, смішні і водночас трагічні повісті і романи (“Золотий горщик”, “Життєва філософія Кота Мурра...”, “Крихітка Цахес”). Творчість цього письменника, якому не судилося стати музикантом (а музика була його пристрастю, чиновника за родом занять), - не забава, а, як сказав Г. Гейне,“приголомшливий крик жаху на дев’ять томів”. Гофман задихався в задушливій атмосфері Німеччини початку XIX ст.

А сам Генріх Гейне (1797 – 1856 рр.) – це і напрочуд тонка лірика (“Книга пісень”), і дошкульна політична сатира (книга прози “Дорожні картини”, поема “Німеччина. Зимова казка”), й іронія, завдяки якій подолано романтизм і взято нову головну тему – реальне життя.

У США романтика пригод, вольові, відважні і цілеспрямовані герої, сюжети індіанських казок і легенд знайшли свого співця в особі Фенімора Купера (1789 – 1851 рр.) - це п’ятитомна епопея про Шкіряну Панчоху.

Французькі романтики – насамперед Віктор Гюго (1802 – 1885 рр.). Теоретично обґрунтувавши основні принципи романтизму, письменник втілив їх у своїх драмах і романах (“Ернані”, “Король бавиться”, “Марія Тюдор”, “Рюї Блаз”, “Собор Паризької Богоматері”, “Знедолені”, “Трудівники моря”, “Людина, що сміється”),змалювавши цілу низку непересічних людських характерів, неймовірних обставин, тріумфів добра, яке перемагає зло.

Відома письменниця Жорж Санд (Аврора Дюдеван-Дюпен, 1804 – 1876 рр.) – палка прихильниця жіночої рівноправності (“Індіана”, “Валентина”, “Консуело”). М.Салтиков-Щедрін відніс її творчість до белетристики ідейної, героїчної, що запалювала серця і хвилювала розум.

Докорінні зрушення відбувалися в цей час у репертуарі театрів і сценічному мистецтві. Романтичне мистецтво, ставши знаменням епохи, породило на сцені різні варіанти романтичного героя: розчарованого, який марно шукає спокою, скорботного юнака, але водночас полум’яного прихильника свободи, який кидає виклик усьому навколишньому світові. Новаторські шукання романтиків сприяли відмові від абстрактно-раціоналістичного принципу побудови вистави. Романтична поетика контрастів, вимоги “місцевого колориту”, виявляються у вільному вирішенні мізанецен, у зіткненні протилежностей, показі життєвих реалій.

Французькі театри ще довго залишалися твердинями класицизму, не пропускаючи на сцену романтичних п’єс. Але романтична драма в ці роки мала союзника в особі мелодрами, що утвердилася в репертуарі бульварних театрів Парижа.

У театральному репертуарі виникають нові теми, породжені новими умовами соціального буття. Тема багатства і бідності, наприклад, котра трактується як проблема особистих людських рис: багатство – нагорода за працьовитість, бережливість та доброчесне життя, хоч деякі драматурги намагалися викликати співчуття до чесної бідності і засуджували жорстокість багатіїв. Характерна щодо цього позиція В.Гюго, який приніс на театральну сцену не тільки її художню реформу, а й високий гуманізм (“Маріон Делорм”, “Король бавиться ”, “Рюї Блаз”). Найближчим соратником Гюго в його боротьбі за романтичну драму був Александр Дюма (Дюма - батько; 1802 – 1870 рр.), автор класичної пригодницької літератури.

Напередодні Великої французької буржуазної революції мистецтво країни було захоплене новою хвилею класицизму. Повернення до античної культури збіглося з потребою у мистецтві героїчному, високогромадянському, яке створить образи, гідні наслідування.

В архітектурі це оформлення майдану Людовіка XV (майдану Злагоди), відкритого до парку Тюїльрі й на Сену і зв’язаного з широкими зеленими масивами Єлисейських полів.

З початку нового століття домінує стиль ампір – монументальній в екстер’єрі, вишукано розкішний в інтер’єрі, з використанням давньоримських архітектурних форм. Класичні тенденції у живопису виникають у зв’язку з тим, що мистецтво знову закликають передусім виховувати людину, готувати її до служіння ідеям державності, а не бути забаваю і втіхою.

Жак Луї Давід (1748 – 1825 рр.), художник, чиє життя було тісно пов’язано з усіма політичними подіями періоду Великої французької буржуазної революції, поєднав у своїй творчості естетику класицизму з політикою революції, що й створило новий стиль у французькій культурі – “революційний класицизм”. Першим його паростком була картина “Клятва Гораціїв”.

За часів революційних подій Давід оформляє масові свята, займається націоналізацією творів мистецтва і перетворенням Лувру в національний музей. У ці роки Давід мало малює, бо є членом Конвенту, народних зборів революційної Франції, але на вбивство Марата Шарлоттою Корде відгукнувся картиною “Вбитий Марат” (або “Смерть Марата”). Це твір суто класицистичного стилю. Однак сучасниками він сприймався як істинно реалістичний. Реставрація Бурбонів змушує колишнього члена Конвенту, який проголосував за смерть короля, емігрувати з Франції.

Крім історичних полотен Давід залишив велику кількість чудових за характеристикою портретів, наприклад, знаменитий портрет мадам Рекам’є. Витонченістю стилю Давід у портретах визначав наперед характерні риси того класицизму початку XIX ст., який дістав назву стилю ампір.

Давід створив величезну школу учнів. Серед них був і славнозвісний Жан Огюст Домінік Енгр (1780 – 1867 рр.). Саме він перетворив класицизм Давіда на академізм, з яким воювали романтики. Більшу частину життя він залишався вождем офіційного академічного напряму.

Останні роки славетного митця пройшли у боротьбі спочатку з романтиками на чолі з Делакруа, а потім з реалістами, яких представляв Курбе. Енгр говорив, що Делакруа “малює скаженою мітлою”, а Делакруа та інші романтики звинувачували його в холодності, раціоналізмі, в тому, що він не творить, а “розмальовує” свої картини. Боротьба тривала майже півстоліття, романтизм добивався визнання дуже довго.

Цей напрям виник як опозиція класичній школі Давіда, академічному мистецтву, що йменується “школою” взагалі. Але це була і опозиція всій офіційній ідеології епохи реакції, протест проти її міщанської обмеженості.

Першим художником романтичного напряму був Теодор Жеріко (1791 – 1824 рр.) - майстер героїчних сюжетів, монументальних полотен. У нього є і класичні риси, і могутнє реалістичне начало. У картині 1812 р. “Офіцер кінних єгерів імператорської армії, який іде в атаку” - романтика наполеонівської епохи відображена із запалом двадцятирічного юнака. Картина мала успіх. Жеріко постійно шукав героїчні образи у сучасності. Сюжетом своєї головної картини “Пліт “ Медузи” він узяв події, що сталися на плоту з пасажирами французького фрегата “Медуза”, який загинув з вини уряду, і створив гігантське полотно 7х5 м. Серед людей на плоту є мерці, божевільні, напівживі, вони несамовито вдивляються в далину. Тут і класицистичні (точний узагальнений малюнок, різка світлотінь), і романтичні риси (драматична подія, неймовірні переживання, крайнє психологічне напруження).

Справжнім вождем романтизму став Фердинанд Віктор Ежен Делакруа (1798 – 1863 рр.). Вже його перша робота “Човен Данте” викликала вогонь критики, але її із захватом сприйняв Жеріко. Постаті грішників, які чіпляються за барку на тлі пекельного сяйва вогнів, класично правильні, але в них відчувається величезна внутрішня могутність, похмурість і страшна приреченість.

Делакруа не вважав себе романтиком. Романтизм критикували за недбальство рисунка і композиції, за відсутність стилю і смаку. Хоча  принципи романтизму були розроблені Гюго, в образотворчому мистецтві вони не мали визначної програми. Ш. Бодлер говорив, що романтизм – це “не стиль, не живописна манера, а певний емоційний склад…” І справді, всіх роматиків споріднювало насамперед особливе ставлення до дійсності.

І все-таки цей художній рух існував, і Делакруа після виставки його картини “Різня на Хіосі” став визнаним його вождем “Метеор, який упав в болото”, “полум’яний геній” – такими були відгуки про Делакруа.

В Англії найцікавіші досягнення у живопису на рубежі століть зв’язані з пейзажем. Найяскравішим майстром цього жанру був Джон Констебл (1776 – 1837 рр.). Він малював готичні собори, краєвиди містечка Солсбері, морський берег у Брайтоні, свою рідну річку Стур, луки, пагорби долини, млини і ферми його “улюбленої старої зеленої Англії”. Художник одним з перших почав створювати етюди на пленері, завдяки чому в його картинах можна відчути силу вітру, прохолоду затінку, свіжість зелені.

Національну славу іспанському мистецтву приніс живопис Гойї (Франсіско Хосе Гойя - і - Лусьєнтес, 1746 – 1828 рр.). Як Давід у Франції , Гойя з його особливим баченням світу відкрив для іспанського мистецтва цілу епоху, поклавши початок реалістичному живопису Нового часу. Величезне значення мала творчість Гойї і для виникнення романтизму.

Розквіт живописної майстерності Гойї зв’язаний з портретом. Тонке, нервове обличчя у доктора Перакля; спокій і велич в обличчі славнозвісної трагічної актриси на прізвисько Ла Тірана; невиразні, без тіні духовності , сірі обличчя королівського сімейства… І, нарешті, знамениті “Махи” – “Маха вдягнена” і “Маха оголена”, яким Гойя завдав удару академічній школі і змусив пригадати венеціанське Відродження.

Після його смерті Іспанія забула свого видатного художника. І тільки молода передова Франція оцінила великого іспанця, інтерес до якого не згасає й досі.

* * *
* *

Провідне місце в літературі XIX ст. належить роману. Продовжуючи розпочате романтиками руйнування граней між жанрами літератури, творці реалістичного роману органічно сплітали епічне начало з ліричним і драматичним. Включення драматизму в оповідний жанр дало В.Бєлінському право говорити про народження “ драми у формі повісті і роману”.

Реалізм в англійської літературі утверджується з творчістю Діккенса та Теккерея.

Реалізм як художній метод передбачає правдиве відображення реальної дійсності, правдивість відтворення не лише деталей, а й типових характерів у типових обставинах.

Реалістична література, прагнучи бути правдивою, пізнати суть, схильна до викривання. З огляду на це показовий Чарлз Діккенс (1812 – 1870 рр.) – життя Англії XIX ст. з його конфліктами і суперечностями, соціальними болячками і психологічними драмами показане ним з надзвичайною майстерністю (“Пригоди Олівера Твіста”, “Крамниця старожитностей”, “Домбі і син”, “Холодний дім”,”Життя і пригоди Мартіна Чезлвіта”).

Великий англійський сатирик - реаліст Уїльям Мейкпіс Теккерей (1811 – 1863 рр.) пише роман про вищий світ – “Ярмарок суєті”, де герої метушаться, домагаються своїх, здебільшого, дрібних та егоїстичне цілей, зіштовхуючи з дороги всіх, хто їм заважає.

Очолили реалістичний напрям у літературі XIX ст. великі французькі романісти Стендаль і Бальзак.

Художник-психолог Стендаль (Анрі Марі Бейль, 1783 – 1842 рр.) умінням аналізувати найтонші відтінки думок, почуттів і вчинків людини відкрив нові шляхи літератури і мистецтва XIX ст. Добре знаючи суспільні відносини, побут і звичаї Реставрації та Липневої монархії (Стендаль пройшов з армією Наполеона весь її шлях, відчув сувору правду війни, позбувся ілюзій) , він створив образи людей, в яких відображена епоха (син теслі Жюльєн Сорель у романі “Червоне і чорне” та італійський аристократ Фабріціо дель Донго – у “ Пармському монастирі”).

Главою реалістичної школи 30-40–х рр. був Оноре де Бальзак (1799 – 1850 рр.). Практично все життя видатний романіст працював над створенням великого циклу романів і повістей, які згодом об’єднав під назвою “Людська комедія”. Письменник хотів створити “Людську комедію ” такою самою енциклопедією сучасного життя, якою була “Божественна комедія” Данте для свого часу. Справді, Бальзак зумів увічнити свою епоху, її типові характери, її психологію, побут, трагедії, але при цьому гостро відчував індивідуальність, унікальність, окремого людського буття.

Визначної майстерності досягла в цей період французька новела. Її найбільш визнаним майстром став Проспер Меріме (1803 – 1870 рр.). У ньому багато що від романтиків - письменника приваблюють незвичайні характери, яскраві барви, екстремальні ситуації. При цьому дуже реалістично відтворюється місцевий колорит. У його ставленні до героїв є певна відчуженість, личина байдужості, що надає особливого драматизму подіям (“Матео Фальконе”, “Таманго”, “Кармен”, “Коломба”).

маленькими шедеврами, де на кількох сторінках розкривалося життя в його повсякденному плані, але в якомусь особливому висвітленні були новели Гі де Мопассана (1850 – 1893 рр.) “Пампушка”, “Дядечко Мілон”, “Бранці”, “Два приятелі”, “Дуель” та ін. Новели його в основному ліричні, а романи (“Життя”, “Любий друг”) викривають цинізм, ницість дріб’язковість душі, примітивний гедонізм.

XIX ст. належать й інші видатні літератури і письменники: французи Альфонс Доде (“Дивовижні пригоди Тартарена з Тараскону”) та Еміль Золя (двадцятитомна серія романів “Ругон - Маккари”, котрі сам письменник визначав як “природну і соціальну історію однієї родини в епоху Другої імперії”); бельгійський прозаїк Шарль де Костер (“Легенди про героїчні, потішні і славні пригоди Тіля Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах”); датський казкар Ганс Християн Андерсен, польський поет Адам Міцкевич (який прославився насамперед своїми баладами і поемами – “Дзяди”, “Гражіна”, “Конрад Валленрод”); болгарський письменник Христо Ботев та інші. Багатьох чудових письменників дала у XIX ст. молода республіка - США: Едгар По (дивовижні оповідання про подорожі, детективні оповідання, фантастика), поети Генрі Лонгфелло (“Пісня про Гайавату”) та Уолт Уїтмен (поет-новатор, який прагнув оспівати всю багатоманітність життя, бо все гідне бути оспіваним: і паровоз, і Бруклінський міст, і негр-утікач, і кожний листочок, і кожна травинка…); нарешті, славнозвісний письменник-гуморист Марк Твен (Семюель Ленгхорн Клеменс): чудові гумористичні оповідання, дитячі книжки, сатиричні повісті (“Янкі при дворі короля Артура”)і автор майстерних оповідань зі щасливими кінцями О’Генрі (Уїльям Сідні Портер).

Наприкінці XIX ст. даються взнаки і тенденції, протилежні натуралізму. Виникає неоромантизм – оспівування здатності до подвигу, душевного благородства, повноти відчуття життя, максималізму пристрастей. Найбільш яскраво це виразилося у драматургії Едмона Ростана (1868 – 1918 рр.): “Принцеса Греза”, “Сірано де Бержерак”, “Орля”, “Остання ніч Дон Жуана”. Він уникає потрясінь реальності, але його п’єси гуманістичні, добрі і дуже сценічні.

Говорячи про реалізм середини XIX ст., мають на увазі певну художню систему, теоретично обгрунтовану як естетично усвідомлений досвід Е.Золя визначав реалізм як звернення до сучасності в усіх її проявах з опорою на точну науку. Реалісти заговорили чітко, зрозумілою мовою, яка прийшла на зміну “музичній”, але нечіткій мові романтики.

У французькому живопису реалізм виявився у пейзажі – найменш тенденційно насиченому жанрі. Його представниками стали художники так званої барбізонської школи, що дістала свою назву від невеличкого сільця Барбізон неподалік Парижа. Група молодих живописців – Теодор Руссо, Жюль Дюпре, Діаз делла Пенья, Константен Тройон, Шарль Франсуа Добіньї – приїхала у Барбізон малювати етюди з натури. Їх об’єднало бажання уважно вивчати природу і правдиво її зображати. Однак у кожного був свій погляд. Руссо тяжів до акцентування вічного у природі (“Дуби”), Дюпре любив світлотіньові контрасти, з допомогою яких передавав тривожне відчуття і світлові ефекти; Тройон вводив у пейзажі тварин; Добіньї малював ліричні краєвиди (“Берег Уази”, “Берег ріки”) в висвітленій палітрі, що зближує його з імпресіоністами.

У жанровому живопису реалізм зв’язаний з ім’ям Жана Дезіре Гюстава Курбе (1819 – 1877 рр.). Як писав Л. Вентурі, жодний художник не викликав такої ненависті міщан до себе, як Курбе, але жодний і не спричинив такого впливу на живопис XIX ст. У Салоні він дебютував “Портретом з чорною собакою”, згодом створив “Автопортрет з люлькою”. Тут він зобразив самого себе на блідо – червоному тлі, у білій з сіро-зеленими тінями сорочці і сірій куртці.Реалізм, як його розумів Курбе, є елементом романтизму і означає правдиве зображення того, що бачить художник.

Характерною особливістю культурного процесу в XIX ст. став поділ праці у художній сфері, що неминуче призводило до втрати стилістичної цілісності. Класицизм – останній стиль, притаманний і архітектурі, й живопису, й пластиці. Дуже швидко по всій Європі почався розпад цієї єдності. В архітектурі з середини століття запанувала еклектика. У живопису і скульпторі поряд з класицизмом, який чим далі, то більш набував рис академічної схеми, у 20-х рр. народився сильний романтичний напрям, а з 40-х рр. розвинувся реалізм. В останній третині століття позиції академізму зміцніли знову, і він став офіційним мистецтвом. Але вколі передової інтелігенції мистецтво “школи” (академізм) натрапило на опозицію . Виникнення імпресіонізму – природна реакція на академізм.

В останній третині ХІХ ст. і на початку ХХ ст. ідейне бродіння умів, нез’ясованість майбутнього, паростки якого пробивали твердиню традиційних цінностей, передчуття неминучих історичних і соціальних катаклізмів хоч і забарвлювали духовну атмосферу Європи у тривожні тони, але заохочували до пошуків нових ідеалів у житті і творчості.

* * *
* *

Так уже сталося, що цілий напрям у мистецтві, який припадає на останню чверть XIX ст., узяв на озброєння ідеї позитивізму, проголосивши як основне завдання зображення натури з “оптичною” точністю, уподібнюючи очі художника об’єктиву фотоапарата. Пісарро, Мане, Моне, Сіслей, Ренуар та інші видатні майстри не були прийняті офіційним журі на чергову виставку в 1863 р. – Салон , яка приносила славу художникам, і влаштовували свій “Салон відринутих”, де був репрезентований славетний “Сніданок на траві ” Е.Мане.

Картина, в якій художник у незвичайній живописній манері зобразив одягнених молодих людей і оголених жінок, викликала скандал. Ще більше обурення викликала “Олімпія” (Салон 1865 р.) – зображення оголеної жінки на жовтій шалі і голубуватих простирадлах, якій служниця приносить квіти. Це не поетичний портрет, у ньому холодно, безпристрасно, а то й нещадно передано схожість – “без поетичних викрутасів”.

Що мала на меті група художників, названа згодом імпресіоністами? У чому вбачала своє художнє завдання і суть нового художнього методу? Програма імпресіонізму найкраще поставала зі статей Е. Золя, який узяв під захист новий напрям у мистецтві, уподобавши тезу: твір мистецтва є куток природи, сприйнятий через темперамент. Золя з презирством говорив про тих, хто вишукує на полотні художника "сюжет“, зворушливу або жахливу історію, ідеї та ідеали, і вимагав (у “Моєму Салоні”), щоб художник на полотні відображав своє ставлення до природи, показував її “такою, якої він її бачить”, бо прекрасне – це життя у своїх нескінченних проявах, мінливих, завжди нових. Митець, як вважав Золя у ті роки, не зображає історичні події, не втілює думки, він “не вміє ні співати, ні філософствувати”, “він уміє малювати, і це все”. Такі декларації Золя були теоретично ще не досить обґрунтовані.

Самі художники не робили спроб дати визначення імпресіонізму. Але з їх висловлювань складалося розуміння імпресіонізму як нової течії.” Я малюю те, що зараз відчуваю”, - признався Пісарро.

Отож, головне - спіймати і закарбувати враження, засобами живопису створивши ілюзію світла й повітря. Імпресіоністи прагнули максимально передавати натуру такою, якою її бачить людина, а людина бачить будь-який предмет у всій його складній взаємодії із світло - повітряним середовищем. Вони відкрили або, у всякому разі, утвердили в живопису чудовий світ, змусивши глядача і на оточення дивитись іншими очима. Але пізнаючи світ реальний , відкриваючи його, імпресіонізм його ж змінював, ідеалізував, романтизував. Імпресіонізм остаточно вивів живопис на пленер, показав колір у всій його чистоті, створив високу досконалу культуру етюду.

Першим, як уже згадувалося, був Едуард Мане (1832 – 1883 рр.). Однак відрізняло його від імпресіоністів те, що він не відмовився від широко мазка, не препарував, не розкладав, не розчиняв предмети у світлоповітряному середовищі. Але висвітлена палітра, робота на пленері (“Аржантей”, “Партія у крокет”, “У човні”), гостро і точно вловлений рух і різноманітність випадковостей у зображених ним паризьких вулицях і барах.

У творчості Клода Оскара Моне (1840 – 1926 рр.) найяскравіше розв’язана основна проблема імпресіонізму – гармонія світла і повітря. Моне десятки разів втілює той самий мотив (його знамениті “Копиці”, “Руанський собор”), бо його цікавлять ефекти освітлення в різну пору доби або в різні пори року. Він перший зігнав зі своєї палітри чорний колір, вважаючи, що такого немає у природі і що навіть тіні насправді кольорові.

Каміла Жакоб Пісарро (1831 – 1903 рр.) малював тільки пейзажі – Париж та його околиці. Бузкові сутінки, сірий ранок, блакить зимового дня (“Бульвар Монмартр”).

Твори П’єра Огюста Ренуара (1841 – 1919 рр.) здаються намальованими легко, жартома, але насправді його композиції завжди обдумані, у них немає елементу випадковості, такого характерного для імпресіонізму (“Бал в Мулен де ла Галлет”, “Парасольки”, “Бал у Бужівалі”). Ренуар малював в основному жіночу модель: портрети і “ню” – оголену натуру. Його образи позбавлені психологічної глибини, але вони ґрунтуються на гармонії чистих, мажорних, яскравих комбінацій.

У скульптурі був близький до імпресіоністів у деяких працях Рене Франсуа Огюст Роден (1840 – 1917 рр.): “Мислитель, “Єва”, “Адам”, “Блудний син”, “ Мука”.

Імпресіонізм виявився плідним і для музики. Що не було природно, підтвердив композитор К.Дебюссі такими міркуваннями: “Займаються метафізікою, а не музикою…Ось, на мою думку, новий шлях. Це мистецтво вільне, іскристе, мистецтво вільного повітря, мистецтво порівняне зі стихіями, з вітром, небом, морем! Я тільки намагаюсь виразити з найбільшою щирістю відчуття і почуття, які переживаю: інше мало що для мене важить…” Серед композиторів, які належать до імпресіонізму, називають іспанця Мануеля де Фалья, італійця Джакомо Пуччіні , англійців Фредеріка Деліуса і Сіріла Скотта.

Класичним взірцем імпресіонізму і символізму стала творчість Поля Верлена (1844 – 1896 рр.). Майже одночасно Верлен оновив реалістичну поезію, утвердив імпресіонізм і створив “трамплін символізму”. У першій збірці “Сатиричні вірші” є цикл “Меланхолія”, “Офорти”, “Сумні пейзажі“, а це означає, що пейзаж “олюднюється”, наділяється властивостями душі, бо душа запозичує із зовнішнього світу краєвиди, здатні передавати (змалювати) її стан. До символістів належать М. Метерлінк та Е. Верхарн (Бельгія), Р. Рільке, Г. Гофмансталь і Г. Гауптман (Німеччина та Австрія), пізній Г. Ібсен, почасти А. Стріндберг та К. Гамсун (Норвегія), С. Пшибишевський (Польща), О. Уайльд (Англія), С. Мережковський, В. Брюсов, З. Гіппіус, Ф. Сологуб, а з 1900 р. - О. Блок, А. Бєлий, Вяч. Іванов, І. Анненський (Росія).

У Німеччині кінця минулого століття імпресіонізм сприймався не стільки як художній стиль або навіть як метод, скільки як світогляд, філософія і навіть “стиль життя”.

В Англії художні течеї кінця століття теж складалися не стільки як стилі мистецтва, скільки як стилі життя. Найяскравіший приклад англійської специфіки – Уайльд (Оскар Фінгал О’Флаерти Уїлс, 1854 – 1900 рр.), відомий насамперед як драматург. Але він водночас автор роману “Портрет Доріана Грея”, есе, численних афоризмів, любитель парадоксів, який ставив понад усе стиль - і в мистецтві, і в житті. Схиляння перед красою було проголошено його життєвим кредо. Основним в естетиці Уайльда було заперечення натуралізму й реалізму. Предметом зображення в мистецтві може бути тільки прекрасне, а реальне життя грубе і потворне.

Певна річ, свої ефективні парадокси Уайльд складав на противагу заповідям вікторіанської моралі. Навіть коли він в найкатегоричнішій формі закликав “воскресити старовинне мистецтво брехні” і зв’язував з цим воскресіння надії на відродження мистецтва, він передусім заперечував “міщанську мораль”.

Розпадаючись, імпресіонізм породив у самому собі протилежні напрямки, які перейшли від пленерних пейзажів до “синтезу”, до живопису духу. Художники, яких в історії мистецтва називають постімпресіоністами, - Сезанн, Ван Гог, Гоген – не були об’єднані ні загальною програмою, ні загальним методом, кожен з них – яскрава творча індивідуальність, кожний залишив свій слід у мистецтві. Постімпресіоністичний живопис не боявся здатись інтелектуальним, не цурався теоретичного оформлення своїх художніх намірів.

“Великого голландця” Вінсента Ван Гога (Вінсента Віллема, 1853 – 1890 рр.) називають постімперсіоністом. Та Ван Гог – швидше реаліст, бо він лише частково визнавав вірність кожного принципу імпресіонізму. Вивчати природу, за Ван Гогом, треба, але все-таки, на його думку, “найкращі картини створені напам’ять”. Ван Гог рішуче відкидав твердження, ніби мистецтву байдужий предмет зображення. І все - таки Ван Гог пізнав на собі вплив імпресіоністів у техніці малювання (“Дорога в Овері після дощу”, “Червоні виноградники в Арлі”). Його мистецтво не спонукає до споглядального милування, воно потрясає глядача, бо Ван Гог у своїх картинах втілив душевне сум’яття сучасної людини. Він тривожно сприймав суперечності і несправедливості життя, підвищене емоційне ставлення в нього не тільки до людей (“Прогулянка в’язнів”, “Автопортрет з відрізаним вухом”), а й до природи. Під його пензлем зображення простих предметів (“Спальня”) сповнені драматизму. Він олюднює світ речей, наділяючи його власною гіркою безнадією.

Остаточні висновки з уроків постімпресіонізму зробив уже дальший розвиток художньої культури новітнього часу.

Модернізм став одним із способів відкриття і пізнання реального світа, що склалися в останні десятиріччя ХІХ ст. Особливий тип поєднання об’єктивного і суб’єктивного у творчості дав імпресіонізм. Панує суб’єктивне начало (враження), але й воно завжди відштовхується від чогось зовні. У реальному житті мистецтво ця рівновага ненадійна – можуть розростатися начала об’єктивного, і тоді імпресіонізм своїми новими засобами виразності збагачує натуралізм і реалізм; розростання начала суб’єктивного веде до символізму, експресіонізму, формалізму, які вже у ХХ ст. поклали початок різним напрямам авангардизму.

КУЛЬТУРА УКРАЇНИ ХІХ СТОЛІТТЯ

1. Духовні пошуки ХІХ ст.:

– формування національної самосвідомості;

– роль творчості Т.Шевченка у становленні української культури.

2. Література, образотворче мистецтво, музика, театр.

Виникненню й поширенню української національної самосвідомості сприяло багато факторів суспільно-політичного і культурно-освітнього характеру. Зокрема, це – російсько-турецькі війни за Північне Причорномор’я та Крим (70-80-ті роки), ліквідація Запорізької Січі (1775 р.), скасування автономії козацької адміністративно-політичної системи на Слобожанщині та Лівобережжі і юридичне оформлення тут у 1783 р. загальноросійського кріпосного права, насильницьке приєднання Російською імперією території Правобережної України, а Австрійською – Галичини і Буковини(70-90-ті роки).

Важливе місце в пробудженні національної самосвідомості українців належить творчості першого класика вітчизняної літератури й драматургії І. Котляревського (1769-1838 рр.). Його перелицьована “Енеїда”, без волі автора видрукувана 1798 р., була першою книжкою, яка надзвичайно високо підняла в очах українського громадянства народне українське слово. Своїми ж образами минулої козацької слави і сучасного гіркого селянського життя вона сприяла зацікавленню ними широких кіл української інтелігенції. З-поза веселих і часом грубих жартів і глузувань поставали образи “вічної пам’яті Гетьманщини”. Поставало народне життя, змальоване з великою любов’ю і знанням, пробуджувались зацікавленість і співчуття до його проблем.

Славнозвісна “Енеїда” започаткувала нову українську літературу й відіграла величезну роль в усвідомленні себе українцями національно індиферентних людей.

Процес українського національного відродження на першому етапі(приблизно до середини 440-х років ХІХ ст.) охопив найбільші культурні центри українських земель, що перебували під владою Російської імперії, – Харків, Полтаву, Ніжин, а згодом досяг Перемишля та Львова на території Галичини, яка входила до складу Австрійської імперії.

Національно–визвольні сюжети з історії України привертали увагу й класиків російської літератури О. Пушкіна та М. Гоголя. Їхні твори української тематики, не тільки художньо розкривали освіченим російським читачам багатий віковічними традиціями український світ, а й сприяли піднесенню національної свідомості самих українців. Досить вагомий внесок в цю справу зробили декабристи, зокрема, К. Рилєєв. У своїй поемі "Войнаровський" він створює художні образи реальних історичних діячів – українського гетьмана Івана Мазепи та його небожа Андрія Войнаровського, яких зображує патріотами й героями національно-визвольної боротьби в Україні.

Та й інші його твори, в яких оспівувалася боротьба українського козацтва, козацьких героїв проти поневолювачів( "Наливайко", "Гайдамак", "Палей", "Богдан Хмельницький"), цілком імпонували тоді тим, хто дбав про утвердження й поширення української національної самосвідомості в масах. Серед них був М.Маркевич, який професійно займався вивченням історії України і став одним з перших авторів фундаментальної багатомовної узагальненої праці з цієї проблематики.

Вітчизняна війна 1812 р. безпосередньо зачепила й долю українського народу. Серед прогресивної російської громадськості( незалежно від національності її діячів) пробудила романтизований інтерес до мови, фольклору та побуту населення України. З цього інтересу народилися перші українознавчі лінгвістичні та фольклористичні праці( у світ їх випустили видавництва Москви та Петербурга). Це – граматика української мови, складена вченим-мовознавцем із Сумщини О. Павловським (1818 р.), збірники українського пісенного фольклору М.Цертелєва, грузинського князя за походженням(1819р.), та М. Максимовича– вихованця Московського і майбутнього першого ректора Київського університету (1827 р.). Відомий російський учений-славіст І. Срезневський в статті "Взгляд на памятники украинской народной словесности» (1834 р.) виступив на захист української мови, її права на необмежене використання в літературі й науці. "Надії на славу літературну" побачив Срезневський у творчості українських письменників, своїх сучасників – І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, І. Квітки-Основ’яненка.

Активним поширювачем української культури став М. Костомаров – вихованець Харківського університету. З перших кроків своєї вченої кар'єри він настільки досконало оволодів українською мовою, що писав нею художні твори.

* * *
* *

Творчість Т. Шевченка відкрила новий, вищий етап у розвитку української культури. Нею був стверджений критичний реалізм в українській літературі, започаткований її революційно-демократичний напрям.

Ім'я Шевченка вперше стало відомим на просторах Російської імперії, коли півтора століття тому в Петербурзі вийшла невеличка книжка "Кобзар". В історії України автор цього видання був винятковим явищем – він вийшов з найглибших надр трудового народу і здобув всесвітню славу. Тарас Шевченко був вірним народові, ніколи не розривав з ним зв’язку і в кінці життя з гордістю писав:"…я по плоті і духу син і рідний брат нашого безталанного народу".

Природа дуже щедро обдарувала юнака – в нього було два покликання: художника і поета. Почав він творчий шлях як художник, здобув визнання вже в молоді роки, а в кінці життя йому було надано звання академіка.

Шевченко творчо використав багатющий досвід попередників і сучасників в українській, російській і зарубіжній літературах, але в поезію він прийшов сказати своє, нове слово.

Безперечно, у раннього Шевченка є дещо спільне з роматичною поетикою. Але ніколи, навіть у молоді роки, поет не втрачав своєї власної індивідуальності. Про це вагомо висловився І.Франко у статті про "Перебендю": "… геніальна натура нашого поета уміла впливи ті щасливо перетопити в одну органічну і глибоку поетичну цілісність" – у той сплав, ім’я якому – Шевченко.

Завжди відчуваючи нерозривний зв'язок з народом, поет сміливо черпав з усної творчості ідеї, сюжети, образи, ритміку. Це не "використання", властиве його попередникам і сучасникам - романтикам, це не стилізація під фольклор, до якої вдавалися численні поети до Шевченка, в часи його і після нього. Елементи усної народної творчості(певною мірою й несвідомо) впліталися у власні думи й слова поета. Інколи він міг запозичити з народної пісні навіть окремі рядки.

Засвоївши всі багатства передової людської думки, Шевченко піднісся на таку височінь, з якої міг повести за собою, показати йому шлях до визволення. Уже в ранніх творах поета виявились провідні риси всієї його творчості. Автор "Кобзаря" – передусім поет сучасності, який живе інтересами народу, поділяє його горе й радощі, протестує проти потворних явищ життя, закликає до волі ("Катерина", "Причина", "Тополя", "Утоплена", "Перебендя", ліричні поезії).

Невдоволення поета - патріота гнітючою дійсністю спонукало його звертатися думкою в минуле, до історичних тем.

Найвиразніше революційний характер романтизму поета виявився у поемі "Гайдамаки", що з'явилась через рік після виходу "Кобзаря". Назва говорила про те, що в ній буде оспівано широкі маси народних месників – борців проти феодально - кріпосницького й національного гніту. Хоча в поемі змальовані криваві картини покарання шляхти гайдамаками, весь твір проймає глибока людяність, гуманізм:

 

Болять серце, як згадаєш:

Старих слов’ян діти

Впились кров'ю…

 

У ліричних відступах Шевченко нагадував читачам, що два братні, слов’янські народи могли б жити в мирі й дружбі – "жити б та брататься". Як і інші історичні твори Шевченка, поема "Гайдамаки" міцно пов'язана з сучасністю. Змальовуючи минуле, поет раз у раз нагадує про сьогодення, висловлює невдоволення пасивністю селянських мас.

Дедалі більше Шевченко стає відомим як поет і художник. Його твори друкуються в журналі "Маяк" та альманасі "Молодик", виходять окремими виданнями: "Гамалія", "Тризна", "Чигиринський Кобзар", "Живописна Україна”. Він ще пильніше приглядається до життя народу, наполегливо шукає нових шляхів у творчості, в боротьбі з суспільним лихом.

Шевченко завжди залишався ніжним ліриком. І в сатиричних творах, і в поемах, сповнених інвектив, революційного пафосу, є чимало ліричних відступів, у яких виявляється щире серце поета, чистота його почуттів. Поруч з політичною поезією Шевченко створює ліричні шедеври: "Дівичії ночі", "Маленькій Мар'яні", балади("Лілея", "Русалка") і нарешті поему "Наймичка". Характеризуючи літературні достоїнства осінньої, І Франко підкреслив, що вона "…належить до найбільших тріумфів правдивої штуки і мусить уважатися за найкращий доказ великої геніальності Шевченка".

Каменяр написав це 1895р. Але ще за життя поета, в часи творення поезій "трьох літ", сучасники відчували те ж саме. Цікавий з цього погляду лист В. Білозерського до М. Гулака 1846 р. з приводу поеми Т. Шевченка "Іван Гус": "Я поневоле приятно задумался над тем – какого гениального человека мы имеем в Тарасе Григорьевиче; ибо только гений посредством одного глубокого чувства способен угадывать и потребности народа и даже целого века, – к чему ни приведут никакая наука, ни знания, без огня поэтического".

Незважаючи на весь тягар заслання, принизливість миколаївської солдатчини, революційний дух Шевченка не був зламаний: "Караюсь, мучуся… але не каюсь". І він пише нові визначні твори, в яких далі викриває несправедливий кріпосницький лад, але в більш типізованих образах ("Княжна", "П.С."). Новою була поява образів народних месників ("Варнак", "Якби тобі довелося"). Щє з більшою пристрастю поет бореться проти царату, закликаючи до відплати усім вінценосцям ("Царі").

Поруч з цими поезіями, сповненими революційного пафосу, Кобзарем були створені найніжніші перлини лірики – "Г.З." ("Немає гірше, як в неволі"), "За сонцем хмаронька пливе", "Зацвіла в долині", "У нашім раї на землі", "На великдень на соломі", численні пісні, що стали потім народними. У каторжних умовах не скам’яніло чисте, щире серце поета.

Кримська війна, смерть Миколи І спричинили певну відлигу в суспільному житті Російської імперії. Звільнений із заслання завдяки клопотанням російських друзів, Шевченко відновлює поетичну діяльність. У нових поемах та інвективах заяснів усіма барвами давній, уже широковідомий геній.

Т. Шевченко стає відомим поза межами Російської імперії, передусім серед своїх краян за кордоном. Через польську пресу Шевченко стає відомим у Франції. Важливим і знаменним фактом є вихід у Лейпцигу 1895 р. книжечки, в якій надруковано революційні поезії: "Кавказ", "Заповіт", "Розрита могила", "Холодний яр" та ін.

В ореолі слави повернувся поет із заслання до Петербурга. Він вживає енергійних заходів до надрукування великої книги "Поезія Т.Шевченка, т. І", але цензура дозволила видати тільки ранні, вже друковані твори під традиційною назвою "Кобзар". Проте поет невтомно працював для майбутнього.

Творчість останнього періоду життя стала найвищим етапом в розвитку поета. Як і раніше, жагуча революційна пристрасть поєднується в ньому з особливою, надзвичайною ніжністю, ліричною емоційністю ("Посажу коло хати", "Над Дніпровою сагою", "Тече вода з-під явора"). Безсмертя творчості Шевченка полягає в тому, що найпередовіші для того часу революційні ідеї було втілено в геніально просту поетичну форму.

В останні роки свого життя Шевченко не міг не відчувати, що вагомі зерна, посіяні ним, уже давали паростки ("Орю свій переліг – убогу ниву! Та сію слово. Добрі жнива колись-то будуть!"). Він бачив, як росте коло його соратників і однодумців, читав у пресі про визнання своїх заслуг перед народом. М. Добролюбов у рецензії на "Кобзар" назвав його першим справжнім народним поетом, а М. Чернишевський вважав Шевченка непохитним авторитетом, довів його світове значення.

Сама смерть Кобзаря і поховання на Чернечій горі біля Канева стали фактором революційного руху. Він був основоположником нової української літератури, нової української культури в цілому. Твори Шевченка перекладаються на російську, чеську, болгарську, хорватську, німецьку, французьку, англійську та інші мови.

Творчість великого Кобзаря належить до вічно живих явищ, які не спиняються на тій точці, на якій застала їх смерть, але далі розвиваються вже в свідомості суспільства. Кожна епоха висловлює про них свою думку, і як би вірно не зрозуміла вона їх, але завжди залишить наступній епосі сказати щось нове й вірніше, і жодна не висловить усього остаточно.

* * *
* *

В 50-60-ті роки XIX ст. українська література йшла, в основному, шляхом реалізму. Послідовники Тараса Шевченка Марко Вовчок, Л. Глібов, С. Руданський, А. Свидницький, Ю. Федькович збагатили красне письменство новими темами, образами, жанрами. У цей же час в художній прозі паралельно співіснує етнографічно-побутова традиція, представлена творами П. Куліша, Г. Барвінок.

Українська проза цього періоду позначена різноманітними жанрово-стильовими пошуками. Дебютує в жанрі оповідання М.Вовчок, пізніше з'являється соціальна її повість "Інститутка". Значне місце займають її антикріпосницькі оповідання соціальної та сімейно-побутової тематики ("Козачка", "Горпина", "Сестра", "Свекруха"). Майстерно використовуючи принцип контрастного зображення, письменниця протиставляє світлі поривання людей і жорстоку дійсність. Галерея жіночих образів – Олеся, Горпина, Одарка доносить до читача весь жах безправного становища жінки-кріпачки.

Соціальні проблеми визначають гострі конфлікти і в оповіданнях Ю. Федьковича ("Хто винен?", "Сафат Зінич", "Максим Чудатий"). Письменник звертається до психологічного аспекту в зображенні конфлікту. У його прозі переважають теми з жовнірського та селянського життя, і всі вони здійснені в оповідній манері. Залежно від особистості оповідача стиль оповідань Ю.Федьковича набуває певного забарвлення: якщо це селяни ("Хто винен?"), то в творі переважають глибокий ліризм і особливості усного мовлення.

Поряд з інтенсивним розвитком реалізму в літературі 50-60-х років продовжували жити певні традиції романтизму. М. Вовчок та Ю. Федькович розгортали деякий конфлікти в руслі саме цих традицій. Наділені надзвичайними пристрастями, герої оповідань "Максим Гримач", "Побратим", "Люба-згуба" – це романтичні характери, що ведуть гостру, непримиренну боротьбу.

У романтичному аспекті подають письменники й епізоди минулого (“Кармелюк”, “Невільничка” М. Вовчка, “Чорна рада” П. Куліша).

Роман П. Куліша повертає нас до складної історичної доби 1663 року, коли настав спад у героїчному піднесенні, коли більшість козацької старшини виявляла свою зрадницьку суть. Жанр історичного роману з його особливостями дає всеохоплюючу характеристику часу.

Висунутий Кулішем принцип “етнографічної правди”, стає настановою для Г.Барвінок (оповідання “Сирітський жаль”, “Нещаслива доля”), О.Стороженка (“Закоханий чорт”, “Не впусти рака з рота”).

Суттєвим кроком у розвитку великої епічної форми в українській літературі є створення соціально – побутового реалістичного роману.

У 70-90-ті роки ХІХ ст. в українську літературу вступають чимало нових прозаїків – П. Мирний, І. Нечуй - Левицький, І. Франко. В їхніх творах порушено глибинні проблеми епохи, художньо зафіксовано зрушення і зміни у всіх сферах народного життя. Значних художніх результатів досягли у своїх творах також Б. Грінченко, Н. Кобринська, М. Павлик, Т. Бордуляк, О. Маковей. Помітно змінюється форма оповіді – від усної до об’єктивно-побутової, соціально-психологічної, соціально-філософської.

Соціально-побутові романи, повісті та оповідання порушували найгостріші питання суспільного життя – безземелля, солдатчину, бурлакування. Зокрема, у творах І. Нечуя–Левицького, присвячених показу селянського життя, охоплено широкий історичний проміжок, починаючи від панських часів й закінчуючи розвитком капіталістичних відносин на початку нового століття.

“Микола Джеря” (1876 р.) несе гострий соціально-викривальний зміст, зображує жах часів кріпацтва, умови й характер праці втікачів-кріпаків, висуває, за словами І.Франка, “лицарський тип, що втілює невмирущість вільнолюбства українського народу”.

Одна з найталановитіших реалістичних соціально-побутових повістей І.Нечуя-Левицького “Кайдашева сім’я” насичена епізодами сімейного життя, які в сатиричній і гумористичній стихії розкривають егоїзм, бездуховність та черствість рідних між собою людей. Широко використано у творі арсенал фольклорних засобів, який допомагає глибшому розкриттю художніх образів.

Перший в українській літературі соціально-психологічний роман “Хіба ревуть воли, як ясла повні ?”(1880) П.Мирного простежує розвиток характерів протягом цілих історичних епох, в умовах соціально-економічних змін і оновлень.

Соціально-філософську тенденцію в прозі представляють повісті П.Мирного “Лихі люди”, “На дні”, а також “Борислав сміється” І.Франка, “Пропащий чоловік” М.Павлика. Ці твори, викриваючи існуючий лад, у романтично піднесеному плані малювали окремі риси суспільного майбутнього.

Новою темою стало змалювання життя інтелігенції. Першими ще в 60-ті роки до проблеми “нових людей” звернулись О. Кобинський, І. Нечуй-Левицький, І. Франко, М. Коцюбинський. Тип діяча - культурника, який виступає за національну освіту, представляють твори О. Кониського (“Семен Жук і його родичі”, “Непримиренна”), Б. Грінченка (“Сонячний промінь”, “На розпутті”), І. Нечуя-Левицького (“Хмари”). Реалістичні образи українських інтелігентів в цих творах розгортають свою діяльність, незважаючи на урядові заборони, розвивають культуру, несуть в народ ідеї національної самосвідомості.

У повісті “Лихі люди” та оповіданні “Народолюбивець” П. Мирний виводить ще один тип “нових людей” – борців за соціальне та національне визволення. Ці люди – діячі часів народництва. Вони прихильники не тільки освіти серед народних мас, але й пропагандисти методів революційної боротьби, ідеалів нового суспільного ладу.

Стильова розмаїтість української прози другої половини ХІХ ст. відзначається розвитком, поряд з ліро-епічним та епічним, гумористичного й сатиричного стилів. Продовжувачем традицій І. Квітки-Основ’яненка був І. Нечуй-Левицький. Гумор в його повістях та оповіданнях “Кайдашева сім’я”, “Не можна бабі Парасці вдержатись на селі” не стільки розважає читача, скільки примушує його замислитись над життєвими проблемами та конфліктами, що викликають цей “сміх крізь сльози”. У сатиричному світі змальовує І. Нечуй-Левицький численних представників духовенства, викриваючи їхню убогість та бездуховність (“Афонський пройдисвіт”, “Старосвітські батюшки та матушки”, “Поміж ворогами”).

Чимало зразків гострої соціальної сатири є також у прозі І. Франка. Його гнівний погляд було звернуто до вищих верств суспільства – польської шляхти, духовенства, буржуазії. Нищівно викривав він також політику уряду Австро-Угорщини (“Свинська конституція”, “Опозиція”, “Звірячий бюджет”, “Свиня”).

Творчі здобутки українських прозаїків другої половини ХІХ ст. стали якісно новим етапом в літературі, збагативши її новими темами, стильовими напрямками. Кращі зразки творів П. Мирного, І. Франка, І. Нечуя-Левицького сягають світового рівня.

Багатством тем і мотивів відзначається українська поезія 70-90-х років. Поряд з громадянською ширше розвинулась у цей час лірика філософська, психологічно-рефлексійна, пейзажна та інтимна. Передові поети спрямовували свій погляд на зображення життя селянина, робітника, інтелігента.

Глибокий ліризм і громадянська пристрасність відзначають поетичні твори П. Грабовсько, Б. Грінченка, І. Манжури, в них знайшли відображення людські страждання й натонші ліричні почуття.

М. Старицький у творах “Темрява”, “Швачка”, “До Шевченка” засобом контрасту протиставляє поневіряння бідних розкошам багатих. Тема поета і його місця в суспільстві розробляється у віршах “Поету”, “В грудях вогонь, холодне повівання”, “На спомин Котляревського”. М. Старицький урізноманітнює лексичні засоби поезії, збагачує поетичний словник.

Але найпомітніше місце на цьому етапі належить, безперечно, І. Франку. Збірка його поезії “З вершин і низин” (1887) відзначилась новим поглядом на суспільні проблеми. У розділах “З глибин”, “Осінні думи”, “Скорбні пісні” постає образ поета-громадянина, що підноситься над буденним, прославляє все прогресивне і засуджує потворне. Справжніми шедеврами вважаються його “Вольні сонети” і “Тюремні сонети”. Невідповідність змістовного наповнення традиційній формі загострила і з більшою силою підняла важливі проблеми сучасності.

Поезія І. Франка, П. Грабовського, М. Старицького, Я .Щоголіва збагатила українську літературу розмаїттям тем, мотивів і ритмів, глибиною філософської думки, жанровою багатоплановістю.

Широтою охоплення життя, рівнем художньої майстерності, новаторством українське письменство другої половини ХІХ ст. посіло помітне місце у світовій літературі.

* * *
* *

Характерним для українського образотворчого мистецтва другої половини ХІХ ст. було становлення його на позиціях реалізму, народності, життєвої правди. На розвитку художнього життя в Україні, на утвердженні демократичних тенденцій у живопису позначилась діяльність Товариства пересувних художніх виставок (“передвижники”), що виникло 1870 р. в Росії. Членами його були багато українських митців. В Одесі, Харкові, Києві відкрилися малювальні школи (згодом училища). Консолідації мистецьких сил України сприяли Товариство південноросійських художників у Одесі, Київське товариство художніх виставок, Товариство для розвою руської штуки у Львові, Товариство харківських художників та інші об’єднання.

В українському живопису чітко окреслились і набули специфічних ознак усі жанри. Під впливом демократичних тенденцій у розвитку культури на перше місце висувається побутовий жанр. Тематичні рамки цього жанру розширюються, він збагачується на нові сюжети й міцніше пов’язується із суспільною проблематикою. Художники прагнуть осмислити нового героя часу, знайти й утвердити нові мистецькі цінності. Зростання інтересу до минулого України зумовило піднесення історичного жанру. Любов до рідного краю, відчуття природи як суттєвого чинника в понятті “батьківщина” було основою формування пейзажного жанру, який набуває самостійно ідейно-естетичного значення.

Живописцями, які піднесли український побутовий жанр на високий рівень, були продовжувачі демократичних традицій Т. Шевченка – Л. Жемчужников, І. Соколов, К. Трутовський. Творча діяльність Л. Жемчужникова пройнята щирою любов’ю до українського народу, його історії та культури. Він створив проникливі картини “Кобзар на шляху”, “Козак їде на Січ”, “Чумаки в степу” та інші, був видавцем альбому, присвяченого Україні і, в пам’ять шевченківського, названого також “Живописною Україною”. Найвище піднесення мистецьких здібностей І.Соколова, про якого Шевченко відгукнувся як про людину, що “любить наш народ і нашу країну”, виявилося в картинах “Повернення з ярмарку”, “Проводи рекрутів”, “Погорільці”, “Ніч напередодні Івана Купала”, “Ранок після весілля в Малоросії”, “Українські дівчата ворожать на вінках”. До золотого фонду українського живопису по праву належить творча спадщина К. Трутовського. Митець з глибоким знанням відтворював побут та звичаї українського і російського народів ( “Хоровод у Курській губернії”, “Весільний викуп”, “Сорочинський ярмарок” та інші), гостро засуджував суспільні порядки (“Рекрутський набір”, “У судді” та інші). Художник залишив багато ілюстрацій до творів Т. Шевченка, М. Гоголя та інших письменників.

Історичний жанр в українському мистецтві ще не відзначався широтою тематики. Художники здебільшого вдавалися до героїчної історії козацтва (“Сторожа запорозьких вольностей”, “Козачий пікет” С. Васильківського, “Проводи на Січ” О. Сластіона, “Запорожці викликають ворога на герць” А.Кандаурова, “Тривога” Г. Крушевського, “Похорон кошового” О. Мурашка та інші).

Пейзажний жанр представлений насамперед у творчості видатного українського художника–реаліста С. Васильківського. Найцікавіше у його доробку – твори, присвячені рідній природі, – “Козача левада, “Степ на Україні”, “Ранок” та інші.

Реалізм в українській скульптурі утверджувався повільніше. У найбільш поширених в тематично-жанровій скульптурі малих формах і жанрі портрета помітних успіхів досягли Л. Позен (“Кобзар”, “Переселенці”, “Запорожець у розвідці”), П. Забіла (бюст М. Гоголя, мармуровий портрет Т. Шевченка), Б. Едуарс ( “Катерина”, “Життя невеселе”, скульптурний портрет Луї Пастера) та інші.1888р. в Києві було відкрито пам’ятник Б. Хмельницькому (скульптор М. Микешин).

Розвиток капіталізму наклав значний відбиток на розмах міського будівництва, сприяв удосконаленню будівельної техніки, появи нових матеріалів і конструкцій. В архітектурі переважав еклектизм – суміш елементів різних стилів. У другій половині ХІХ ст. у Києві було споруджено будинки Міської думи (архітектор О. Шілле), готелю “Континенталь”, політехнічного інституту, першої гімназії( архітектор О. Беретті), театру Соловцова та інші.

На західноукраїнських землях з’явилося чимало примітних споруд: у Львові – будинки політехнічного інституту (архітектор Ю.Захаревич), Галицького крайового сейму( архітектор Ю. Гохбергер), у Чернівцях – будинок резиденції митрополита Буковини(архітектор Й. Главка), на Закарпатті – мисливський палац графів Шенборнів, будинок ужгородської синагоги, комітатський будинок у Береговому. Отже, в архітектурі України другої половини ХІХ ст. разом із поглибленням суперечностей у пошуках стилю мали місце помітні здобутки кращих архітекторів.

Завдяки зусиллям передових діячів культури великі зрушення відбулися і в галузі розвитку музичної культури. Один з таких поштовхів дали українські драматичні професійні трупи, що широко пропагували українські народні мелодії, здобутки професійної музики, самотужки ставили оперні спектаклі. Видатний театральний діяч М. Кропивницький набув широкої популярності також як співак і композитор.

Цілу епоху в музичному житті України становить творчість М. Лисенка (1841-1912 рр.) – великого українського композитора, блискучого піаніста, талановитого хорового диригента, педагога, музикознавця і активного громадського діяча демократичного напряму. Йому судилося стати основоположником української класичної музики.

Починаючи з 70-х років М. Лисенко обробив та опублікував понад 600 зразків українського музичного фольклору. Зразком національної героїко-патріотичної опери стала монументальна народна музична драма Лисенка “Тарас Бульба”. На сюжети повістей М. Гоголя написані також опери “Різдвяна ніч”, “Утоплена”. Композитор створив музику до п’єси І. Котляревського “Наталка Полтавка”, оперету “Чорноморці”, дитячі опери “Коза-дереза”, “Пан Коцький”, “Зима і Весна”.

Незважаючи на адміністративно-цензурні утиски царського уряду, українська драматургія і театральне мистецтво також досягли високого рівня розвитку.

Українська драматургія розвивалася, спираючись на кращі здобутки усієї літератури, на драматургічні традиції І. Котляревського, Т. Шевченка, на досвід передової російської драматургії. Остаточно утвердившись на позиціях реалізму, українська драматургія збагатилася десятками нових п’єс, в яких порушувалися проблеми життя народу, висвітлювалися найголовніші конфлікти того часу.

Драматургічна спадщина М. Кропивницького – це понад 40 п’єс. Серед них: “Дай серцю волю, заведе в неволю”, “Доки сонце зійде, роса очі виїсть”, “Глитай, або ж павук”, “Дві сім’ї”, водевіль “Про ревізії”, жарт “Пошились у дурні” та інші. У постійних творчих пошуках драматург ішов шляхом поглиблення психологічних характеристик своїх героїв, використання скарбів усної народної творчості, розширення жанрів української драматургії.

Багатогранним був і талант письменника, драматурга М. Старицького, автора численних історичних романів (трилогія – “Перед бурею”, “Буря”, “Біля пристані”, “Руїна”, “Молодість Мазепи”, “Розбійник Кармелюк”). Дбаючи про розширення репертуару українського театру, Старицький вправно обробив ряд малосценічних п’єс різних авторів та інсценізував багато прозових творів українських, російських, зарубіжних письменників – “За двома зайцями”, “Різдвяна ніч”, “Тарас Бульба”, “Сорочинський ярмарок”, “Утоплена”, “Юрко Довбиш”, “Циганка Аза” тощо.

Найвизначнішою постаттю в українській драматургії другої половини ХІХ ст. є І.Карпенко-Карий (Тобілевич). Його драми та комедії поряд із п’єсами Кропивницького і Старицького становили міцну основу репертуару українського реалістичного театру. У плані психологічної соціально–побутової драми відомі його п’єси “Наймичка”, “Безталанна”. Невмирущу славу драматургові принесли його сатиричні комедії “Мартин Боруля”, “Сто тисяч”, “Хазяїн”, у яких висміяно гонитву багатіїв різного калібру за наживою, їхню глитайську психологію. Кілька п’єс Карпенко-Карий присвятив історичному минулому України (“Бондарівна”, “Сава Чалий” та інші). Творам драматурга притаманні незвичайна емоційність, ліричність, напруженість ситуації, яскравість мови персонажів, показ органічних зв’язків людини з її оточенням. “Я взяв життя,” – говорив драматург і цим визначив основний принцип своєї творчості.

Драматичні твори писали також прозаїки І. Нечуй-Левицький (“Маруся Богуславка”, “На Кожум’яках”), П. Мирний (“Лимерівна”, “Перемудрив”), Б. Грінченко (“Степовий гість”, “Ясні зорі”) та інші.

Український драматичний театр по суті був під забороною. Згідно з горезвісним Емським указом 1876 р. зовсім не допускалися “різні сценічні вистави на малоруському наріччі”. 1881 р. царат дозволив ставити п’єси українською мовою, якщо вони пропущені цензурою і схвалені генерал-губернатором. Цензура обмежувала тематику українських п’єс мотивами побуту або ж кохання. 1883 р. київський генерал-губернатор заборонив діяльність українських театральних труп на території п’яти підвладних йому губерній. Ця заборона діяла десять років. Таким чином, театральним діячам України “дозволялося” діяти у надзвичайно важких умовах.

1882 р. М.Кропивницький створив першу українську професійну трупу. До неї були запрошені актори - професіонали й аматори М. Садовський, Н. Жаркова, М. Заньковецька, Л. Максимович та інші. До її репертуару увійшли “Наталка Полтавка” І. Котляревського, “Назар Стодоля” Т. Шевченка, “ Чорноморці” М. Старицького, “Сватання на Гончарівці” й “Шельменко-денщик” Г. Квітки-Основ’яненка та інші. Вистави трупи різко виділялися на тлі тодішнього татру як змістом, так і виконанням. Кропивницький режисер прагнув до ідейно-художньої цілісності спектаклів, до гармонійного поєднання таких компонентів, як акторська гра, художнє оформлення, музика, співи, танці.

У 1883 р. директором трупи став М.Старицький, а М.Кропивницький залишився режисером і актором. Об’єднання найвидатніших діячів українського театру благотворно відбилося на творчому зростанні трупи. Її склад поповнився новими талановитими акторами (М. Садовська - Барілотті, Г. Затиркекич-Карпинська, П. Саксаганський, І. Карпенко-Карий та інші), а репертуар – новими постановами (“За двома зайцями” М. Старицького, “Запорожець за Дунаєм” С. Гулака–Артемовського та інші). Безпосередню підготовку музичних та вокальних сил трупи здійснював М.Лисенко.

Розвиток суспільно-політичного і культурного життя України другої половини ХІХ ст. свідчив про зростання національної самосвідомості, яке, з одного боку, було найсуттєвішим проявом інтенсифікацій процесу становлення української нації, а з другого, й саме впливало на цей процес у сфері такої важливої ознаки будь-якої нації, як спільність її психічного складу, національного характеру.

Духовна культура українського народу у ХІХ ст. досягла значних здобутків. Саме в цей час було закладено міцний фундамент для дальшого розвитку української культури як непересічного утворення, а кращі мистецькі зразки цього періоду дозволяють говорити про нього певним чином як про класичну добу, коли риси національного характеру знайшли своє цілковите втілення у творчості видатних представників народу.

---

Дата добавления: 2022-01-22; просмотров: 28; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!