Особливості переживання втрат дитиною

Тема 3. Особливості та проблеми розвитку прийомної дитини / дитини-вихованця

ПЛАН.

1. Соціально-психологічний портрет дитини, яка потребує сімейних форм виховання. Деформованийсоціальний досвід дітей-сріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Психологічні проблеми. Педагогічназанедбаність. Проблеми із здоров’ям, спадковість. Затримка психічного розвитку.

2. Ризики дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, які влаштовуються до прийомної сім’ї/ДБСТ, залежно від місця попереднього перебування дитини. Типові проблеми та потреби прийомних дітей. Періодадаптації дитини у прийомній сім’ї/ДБСТ. Почуття втрати: причини і вихід із ситуації. Проблемні питання, що виникаютьу процесі виховання прийомних дітей.

3. Ризики сім’ї, яка бере на виховання дитину-сироту. Врахування батьками прив’язаностей дитини до:біологічних батьків, місця попереднього перебування. Можливість погіршення стосунків з родичами, соціальнимоточенням, конфліктів у сім’ї. Зміна ритму життя родини.

Соціально-педагогічна характеристика прийомних дітей і дітей-вихованців

Діти потрапляють у прийомні сім'ї / ДБСТ з різних причин і в різному віці. Комбінації цих двох змінних - причина та вік - визначає особливості розвитку й поведінки дітей. Діти, які потрапляють у прийомні сім'ї / ДБСТ за своїм «походженням» поділяються на декілька типів:

1. Діти, які в попередні роки проживали в рідних сім'ях:

- діти, які проживали в благополучних сім'ях;

- діти з неблагополучних сімей.

2. Діти, які від народження не знали рідних сімей.

Слід враховувати, що діти, які мали досвід проживання в сім'ї, але після цього виховувалися в інтернатних закладах, можуть мати характеристики обох типів.

Благополучна сім'я характеризується не тільки й не стільки матеріально-економічною забезпеченістю, рівнем доходів, а й високим рівнем внутрішньосімейної моральності, духовності, задоволення емоційних потребусіх членів сім'ї. Діти, які потрапили в прийомні сім'ї / ДБСТ безпосередньо з благополучних сімей, знають, що таке сім'я, їхні перші роки життя проходили в оточенні родичів. Здебільшого це діти, у яких померли обидва чи один із батьків; діти, батьки яких страждають на хронічні захворювання, внаслідок чого не можуть належним чином виховувати й утримувати дітей; діти інвалідів тощо.

Такі діти найбільш пристосовані до умов сімейного життя, а тому легше адаптуються до нового середовища. Вони не були протягом тривалого часу відірваними від сім'ї, знають і приймають умови життя родини, у них є необхідні соціальні навички. Проте в кожному конкретному випадку це дитина, котра втратила рідних, пережила сильний психічний стрес, унаслідок чого в неї можуть розвиватися різного роду відхилення, що відбивається на їїсамосприйнятті й самосвідомості. Дитина, яка втратила хоча б одного з батьків, має підвищене відчуття тривоги й неповноцінності. Для неї необхідною умовою створення рівноваги є емоційна підтримка з боку дорослої людини, її турбота, що формують почуття захищеності.

Неблагополучними називають сім'ї, які повністю або частково втратили свої виховні можливості в силу тих чи інших причин, у результаті чого в цих сім'ях складаються несприятливі умови для виховання дитини. Діти, які потрапили в прийомну сім'ю / ДБСТ із неблагополучних сімей - це:

- діти, батьки яких позбавлені батьківських прав;

- діти, чиї батьки обмежені в батьківських правах;

- діти, відібрані в батьків;

- безпритульні діти;

- діти, які перебувають в умовах, що загрожують їхньому розвитку та здоров'ю.

Найбільш поширеними причинами уникнення батьками свого природного обов'язку щодо виховання власної дитини є їх зловживання алкоголем, наркотиками, жебрацтво, ув'язнення батьків, позашлюбне народження дитини, важкі матеріальні та незадовільні житлові умови, нездоровий морально-психологічний клімат у сім'ї тощо.

Діти, які виховуються в сім'ях, де життя ускладнено пияцтвом і аморальною поведінкою батьків, характеризуються: обмеженістю мотиваційної сфери, підвищеною психічною тривожністю, нерозвиненістю емоційно-вольових характеристик.

У дітей, чиї батьки фактично не займаються їх вихованням, ведуть аморальний спосіб життя, деформуються соціальні орієнтири, порушуються духовні, пізнавальні, естетичні потреби, спостерігаються розлади фізичного та психічного здоров'я. На прикладі батьків у дитини можуть розвинутися асоціальні установки. Деформація дитячої особистості є захистом, своєрідним «імунітетом», що формується під впливом кризових умов аномальних сімейних стосунків. Негативні прояви поведінки можна розглядати як функцію самозахисту несформованої дитячої свідомості.

Прийомні діти / діти-вихованці з неблагополучних сімей дуже часто мають гострі і хронічні захворювання, вони гігієнічно занедбані (короста на шкірі , педикульоз ), відзначаються певною відсталістю у психічному розвитку тощо. У молодшому дошкільному віці вони погано ходять, говорять, можуть бути абсолютно замкнутими або надмірно агресивними.

Встановлено, що діти з неблагополучних сімей нерідко стають жертвами не тільки психічного, а й фізичного насильства. Це може відбитися на психіко-фізіологічному стані дітей, викликати такі явища, як гіперсексуальність, прояви нетрадиційних сексуальних орієнтацій.

Досить часто в дітей з неблагополучних сімей є кровні родичі. Однак, як правило, асоціальні батьки не проявляють інтересу до своїх дітей. Рідні ж брати й сестри можуть втратити зв'язок один з одним через те, що перебувають у різних закладах.

Незважаючи на те, що діти з неблагополучних сімей мають багато проблем у процесі адаптації до умов прийомної сім'ї/ДБСТ, у них є певні уявлення про сімейні стосунки, соціальні ролі батька та матері, досвід відкритого спілкування з оточуючим світом. Це деякою мірою пом'якшує процес їхнього входження в прийомну сім'ю / ДБСТ.

Зовсім іншою є картина, коли мова йде про дітей, котрі ніколи не жили в сім'ї. Так, Г. М. Бевз та І. В. Пєша вказують на особливості фізичного розвитку дітей, позбавлених батьківського піклування, які проживають у державних закладах. Для них характерне зниження антропометричних показників і наявність порушень трьох груп:

• психічного розвитку;

• супровідних психічних захворювань.

Адаптаційні розлади проявляються в усіх сферах життєдіяльності: сімейній, соціальній, шкільній і на всіх рівнях нервово-психічного реагування.

Серед психічних розладів, що можуть діагностуватися в дітей-сиріт, які виховуються в інтернатах, можна виділити такі: гіперкенетичний розлад і дефіцит уваги, тривожні розлади, розлади настрою (депресія), епілепсія, неврози, психопатії, аутизм, дитяча шизофренія, розлади, пов'язані з фізичним здоров'ям: розлади сну, розлади, пов'язані із випорожненнями (енурез) та ін.

Діти, які виховувались в інтернатних закладах, часто страждають на госпіталізм. Це поняття ввійшло в психологію після Другої світової війни. За допомогою нього визначають психічний розвиток дітей, що втратили батьків і опинились у лікарнях або дитячих будинках. Госпіталізм - погіршення стану здоров'я під впливом перебування в госпіталях та лікувальних установах. Відрив дитини від матері в перші роки життя, особливо в період від 6 до 12 місяців викликає значні порушення у психічному розвитку дитини, що накладає відбиток на все її подальше життя. Явище госпіталізмувивчав французький психолог Рене Спітц, який проводив свої дослідження в дитячих будинках з великою кількістю обслуговуючого персоналу. Незважаючи на те, що догляд, харчування та гігієнічні умови були добрими, відсоток смертності був досить значним. У віці до 2 років багато дітей помирало від госпіталізму. Дитину, що захворіла на важку форму госпіталізму, неможливо вилікувати. Поряд з проявами фізичного госпіталізму відмічаються явища психічногогоспіталізму, для якого характерно: загальна млявість, малорухомість, затримка розвитку рухів і мови, превалювання емоційно-негативного стану, виникнення нав'язливих рухів у вигляді автоматичних розгойдувань голови, тіла, рук, прояви страхів, відставання та специфічні порушення в розвитку. В умовах госпіталізму страждає розвиток мовлення, розлука з матір'ю впливає на розвиток пізнавальних функцій, на емоційний розвиток дитини.

Характерно, що тривале перебування в інтернатних закладах практично нівелює особистість дитини. Вже через рік перебування в інтернаті дитина засвоює характерні звички, зумовлені специфічними умовами утримання та виховання в закритому закладі, що в подальшому важко піддаються корекції.

Брак реальної сімейної взаємодії, недостатній прояв позитивних соціально-рольових орієнтирів, корпоративність в умовах замкненого кола спілкування стають істотною причиною підвищеної агресивності вихованців інтернатів. Умовиінтернатного утримання формують у дитини відчуття соціальної відчуженості, нехтування нею як особистістю. Комплекс власної неповноцінності проявляється й у тому, що деякі з випускників шкіл-інтернатів, спілкуючись з однолітками, приховують факти власної біографії: виховання в інтернаті, статус дитини-сироти, асоціальну поведінку батьків.

У процесі входження вихованців інтернатних установ у прийомні сім'ї / ДБСТ виявляються деякі загальні проблеми цього процесу. Перш за все ще перед оформленням інтернатної дитини в прийомну сім'ю / ДБСТ слід у незалежній медичній установі підтвердити діагнози, які зафіксовані в особистій справі дитини. Прийомні батьки / батьки-вихователі повинні точно знати, які проблеми зі здоров'ям дитини чекають на них, розраховувати власні сили.

Якщо ж дитина вилучена із сім'ї без позбавлення батьківських прав або її батьки перебувають у місцях позбавлення волі чи під слідством, в неї можуть бути спотворені поняття «добре» й «погано». Батьки могли залучати її до кримінальних вчинків і хвалити за «мужність», за здобуття незаконних матеріальних цінностей, за виконання їхніх доручень. Дитина у зв'язку з цим може неадекватно оцінювати свої можливості і якості.

У дитини, від якої відмовилися батьки, яку залишили в пологовому будинку чи підкинули, взагалі може сформуватися почуття власної неповноцінності. У неї страждає не тільки самооцінка, а й майже відсутнякультурнаідентичність.

Безпритульна дитина, яка була покинута батьками чи сама залишила сім'ю, а потім потрапила до інтернатноїустанови, досить часто не має адекватної самооцінки й не розуміє своєї культурної приналежності.

Варто окремо розглядати таку категорію дітей, як діти-сироти, в яких батьки безвісти пропали чи померли. У цьому випадку дитина має позитивний досвід співіснування всіх членів сім'ї, родичів, вона пам'ятає сімейні традиції, свята, намагається зберігати сімейні реліквії, фото тощо, тобто у неї є сформована її культурна приналежність та ідентичність.

Самооцінка прийомної дитини / дитини-вихованця досить часто страждає через травму, фізичну або сексуальну наругу, через занедбаність або погане ставлення. Діти можуть відчувати відповідальність за погані речі, що з ними трапляються (бо їх не варто любити, їх не цінують). Вони іноді думають, що не заслуговують на любов, відчувають відповідальність і провинучерез те, що з ними трапилось.

Розміщення дитини за межами її власної культури може негативно впливати на її культурну ідентичність. Ігнорування культурних коренів дитини та її індивідуальності може створити в неї враження, що з нею щось негаразд, або змусити її соромитися власних культурних традицій, звичаїв.

Іноді діти пережили не одне, а декілька переміщень, а тому не можуть успішно прив'язатись або пережити скорботу через втрату попередніх прив'язаностей. Вони можуть мати проблеми з розумінням того, що з ними трапляється й не можуть довіряти майбутньому. За всіх цих проблем дитині тяжко зберігати власну індивідуальність і підтримувати позитивну самооцінку. Дітям, які переживають численні переміщення, важко прив'язатися до нових умов життя, до «нових» батьків, членів сім'ї, вони не завжди мають позитивну самооцінку, не завжди можуть довіряти тим планам на майбутнє, які будують прийомні батьки / батьки-вихователі.

Прийомні діти / діти-вихованці часто втрачають частину своєї історії: гублять фотографії, документи, пам'ятні речі. Досить часто в історії дітей є багато білих плям, прогалин. Батькам слід пам'ятати про те, що відтворення минулого є дуже важливим моментом для формування ідентичності й культурної приналежності дитини.

У дітей може формуватися відчуття, що їхня сім'я не така як інші, вони можуть переживати через те, що мають статус прийомної дитини / дитини-вихованця. Діти іноді соромляться свого стану, точніше поділу їх суспільством на «рідних» і «нерідних» дітей.

Саме такі фактори заважають дитині відчути власну індивідуальність, культурну ідентичність, мати адекватну самооцінку. У прийомної сім'ї / ДБСТ є один шлях вирішення подібних проблем - це підтримання сталих сімейних зв'язків і підкреслення позитивних особливостей дитини. Таким дітям необхідно демонструвати безумовну любов і прийняття дитини, незважаючи на те, що вона може бути проблемною, багато чого не знати та не вміти. Прийомним батькам / батькам-вихователям варто бути терплячими до витівок, випробувань, які влаштовує прийомна дитина, перевіряючи батьків на здатність її любити і приймати такою, якою вона є.

Отже, у кожної дитини, залежно від попередньої історії життя, досвіду, вікових та індивідуальних психологічних особливостей, може спостерігатися різний рівень розвитку самооцінки, індивідуальності й культурної ідентичності, як і різні проблеми, що пов'язані з її формуванням. Прийомним батькам / батькам-вихователям слід пам'ятати про індивідуальний підхід до кожної дитини у вихованні, а також про те, що в дитини зберігається попередня прив'язаність до біологічних батьків, попередніх умов життя й вона не може швидко сформувати нові прив'язаності до нової сім'ї.

Практично всі діти, які потрапляють в прийомні сім'ї / ДБСТ з інтернатів, неблагополучних сімей, притулків і лікарень, страждають від постійного відчуття голоду. Вони звикли до недоїдання (в асоціальних сім'ях) внаслідок чітко дозованого меню в інтернатних закладах, тому в перші місяці перебування в прийомній сім'ї не можуть задовольнити свій потяг до їжі. Через переїдання в них виникають розлади системи травлення, надлишкова вага (помітно поправляються - до 15 кг за два місяці). Незважаючи на те, що про цю проблему потенційні прийомні батьки / батьки-вихователі знають ще з підготовчого тренінгу, тільки деякі з них можуть утриматись, аби не перегодувати дитину.

Цілком типовою в поведінці дитини може бути така риса як «жадібність». Нові речі, предмети, незвичайна їжа призведуть до появи синдрому «моє», дитина прагнутиме «наїстися», може потаємно красти їжу. Ця жадібність до їжі або речей пройде, коли вона зрозуміє, що може взяти що потрібно в будь-який час і що їжі завжди буде вдосталь. Термін цієї «жадібності» в дитини може тривати від 2 тижнів до 1,5 років, а тому на початку не варто примушувати дитину «ділитися», вона до цього не готова.

Не потрібно перевантажувати психіку дитини так званими позитивними емоціями (часті походи до крамниць, атракціонів, цирку, звіринцю).

Варто також дуже уважно слухати розповіді дитини про все, що пов'язано із її минулим. Це допоможе прийомним батькам / батькам-вихователям краще зрозуміти нового члена сім'ї.

У дітей-вихованців інтернатів може виявитись схильність до брехні і крадіжок. Брехня, як правило, спрямована на встановлення бажаного соціального статусу, отримання омріяних предметів, є спробою уникнути покарання, якого діти дуже бояться.

Проблема крадіжок у цілому пов'язана з тим, що в дітей з інтернату практично нівельовано поняття власності. Ці діти часто не можуть розрізнити «своє» і «чуже». Для них все за звичкою: «нічиє». Тому речей вони не шкодують, можуть ними обмінюватися, не розуміючи що це вже не «нічиє»,а «своє» і що батьки заплатили за це гроші. Внаслідок роботи з прищеплення навички «свого» і «чужого» діти, як правило, не беруть більше чужих Досить клопітно проходить знайомство дітей, які раніше виховувалися в інтернатних закладах, з побутовою технікою, а то й сантехнікою. Навіть уже дорослі діти (15-16 років) можуть не знати, як діє плита, холодильник,пральна машина, як користуватися ванною, чого не можна кидати в унітаз тощо.

Велику допомогу у вихованні дітей з інтернатів здатні надати інтернатні працівники . Вони знають особливості і звички як дітей взагалі, так і кожної
окремої дитини.

Формування прив 'язаностей прийомних дітей і дітей - вихованців

Для того, щоб ефективно будувати роботу з прийомними дітьми / дітьми-вихованцями, необхідно знати загальні особливості їхнього розвитку. На сьогоднішній день існує значна кількість теорій, концепцій і моделей, що описують хід психічного розвитку людини. Так, А. Г. Асмолов виділяє три основні теоретичні підходи:

Біогенетичний - у центрі уваги «знаходяться проблеми розвитку людини як індивіда, що характеризується певними антропоген етичними рисами (задатки, темперамент, біологічний вік, стать, тип будови тіла,нейродинамічні риси мозку та ін.), що проходить різні стадії дозрівання в міру реалізації філогенетичної програми в онтогенезі».

Соціогенетичний - акцент на вивченні процесів соціалізації людини,засвоєння нею соціальних норм і ролей, набуття соціальних установокта ціннісних орієнтацій.

Персоногенетичний - акцент на проблемі активності, самосвідомості ітворчості особистості, формування людського «Я», боротьби мотивів,виховання індивідуального характеру та здібностей, самореалізації,особистісного вибору, безперестанного пошуку сенсу життя в ходіжиттєвого шляху індивідуальності.

Зупинимось на змісті концепції, запропонованої американським психологом Еріком Еріксоном, в якій найбільш яскраво відображається зміст соціогенетичного підходу. Зокрема, Е. Еріксон розглядав проблему розвитку людини через переживання нею «вікових криз». На кожному новому етапі розвитку , на думку психолога, у людини виникають властивості, яких не було раніше. Вони входять у суперечність із наявними можливостями, психічними особливостями людини. Для того, щоб перейти до наступного етапу розвитку, людина повинна подолати основну суперечність попередньої фази, інакше ця суперечність неминуче проявиться пізніше. Перехід до нового етапу відбувається у формі вікової нормативної кризи.

На кожному етапі розвитку в дитини виникають специфічні потреби, які зумовлюють особливості її розвитку. Потреби формуються в дитини від самого народження. Задоволення кожної висловленої потреби розвиває почуття довіри до людей, які ці потреби задовольняють.

Цей цикл відображає процес формування прив'язаності. Кожного разу, коли існує потреба, і хтось задовольняє її, ми відчуваємо прив'язаність до цієї людини. Дитина поступово переконується, що хтось піклуватиметься про неї. Кількість прив'язаностей, які вона зможе розвинути протягом життя, необмежена.

Таким чином, під прив'язаністю розуміють сильні емоційні зв'язки між людьми, що поєднують їх у часі та просторі. Американський психіатр Боулбі визначає прив'язаність як процес встановлення й підтримки емоційного зв'язку з батьками або іншими емоційно значущими опікунами. Цей процес проходить безперервно, починаючись приблизно між 6 та 12 місяцями життя, та є основою для дослідження й пізнання навколишнього світу. Немовлята, за дослідженнямиБоулбі, «преадаптовані» до того, щоб здійснювати дії, які збагачують стосунки: посмішки, плач, чіпляння, подача сигналів. У немовляти прив'язаність до матері або іншої особи, яка здійснює догляд, є автоматичним, генетично запрограмованим процесом. Для того, щоб вижити, малюки повинні прив'язатись до якоїсь певної людини, яка відгукується на їхні потреби. Дорослим також притаманні поведінкові реакції, що забезпечують прив'язаність, задовольняють потреби малюка й доповнюють його реакції зворотним зв'язком - посмішками, дотиками, обіймами та покачуванням. Однак реакція матері на сигнали дитини, формування її прив'язаності до дитини не є генетично запрограмованими, а опосередковуються через соціально-психологічні фактори, до яких належать:

- почуття до батька дитини;

- самосприйняття;

- ставлення до вагітності, ступінь її бажаності;

- соціально-економічний статус;

- наявність чи відсутність підтримки від сім'ї;

- власні очікування від дитини.

Задоволення потреб, що висловлюються малюком, може бути трьох типів: гіперзадоволення, незадоволення й нормальне задоволення.

Гіперзадоволення прослідковується в тому випадку, коли будь-яке вираження дитиною потреби отримує увагу з боку дорослих; це те задоволення, яке переходить у крайність. Іноді потреби дитини взагалі не задовольняються, і тоді ми можемо говорити про незадоволення або недостатнє задоволення. Найкраще, коли потреби задовольняються в міру. Тоді батьки допомагають дитині управляти емоціями й поведінкою, особливо в умовах небезпеки або стресу. Відповідно, прив'язаність виконує важливу функцію зняття стресу.

Залежно від ступеня задоволення потреб у дитини розвиватимуться різні почуття до батьків або вихователів. Якщо потреби дитини задовольняються занадто - дитина повністю залежатиме від тих, хто задовольняє її потреби. Якщо ж потреби не задовольнятимуть, вона, навпаки, буде відчуженою. І тільки за умови нормального задоволення потреб буде сформоване почуття прив'язаності до батьків чи вихователів.

Кожного разу дитина шукає дедалі більш виразних способів для висловлення своєї потреби, наприклад, плач стає голоснішим, потім перетворюється в роздратування, а пізніше в деструктивну поведінку. Агресивна поведінка, яка спостерігається в занедбаних дітей, свідчить, в основному, про дуже гучне виголошення своїх потреб, які ніколи не задовольнялись. Або дитина на власному досвіді переконується, що дорослим не можна довіряти й покладатися на них у задоволенні потреб, і перестає висловлювати своїпочуття.

Прийомні діти / діти-вихованці зазвичай, мають порушені прив'язаності. Це означає, що почуття прив'язаності в дитини були викоренені, наприклад, через жорстоке фізичне ставлення. Але більшість дітей здатна розвинути деяке почуття прив'язаності до своїх батьків, навіть якщо ті до них погано ставляться, ображають і проявляють насильство. Здатність дітей формувати нові прив'язаності залежить від сили попередніх прив'язаностей. Якщо прив'язаності не було, дитині важко сформувати нову. Діти з сильними почуттями прив'язаності, хоча й більше страждають від розлучення з батьками, але здатні швидше сформувати нові прив'язаності, не відмовляючисьвід попередніх.

Причиною емоційної незрілості й відхилень в емоційному розвитку є нетільки психічна, соціальна, емоційнадепривація, але й спадкова (спадкова обтяженість нервово-психічною патологією) та вроджена (наприклад, органічне враження центральної нервової системи в період внутрішньоутробного розвитку) патологія.

Найбільш поширеною у прийомних дітей / дітей-вихованців є затримка психічного розвитку (ЗПР). Це уповільнення темпів розвитку, яке виражається в недостатності загального запасу знань, незрілості мислення, переважанні ігрових інтересів, швидкому пересиченні в інтелектуальній діяльності.

Виділяються дві групи причин, що призводять до порушень психічного та фізичного розвитку:

1. Ендогенні (генетичні): різні спадкові захворювання; захворювання,пов'язані із зміною в чисельності та структурі хромосом.

2. Екзогенні (фактори середовища):

- у пренатальний (внутрішньочеревний) період: хронічні захворювання батьків, особливо матері, інфекційні захворювання, інтоксикація (отруєння) матері, недостача харчування матері під час вагітності, особливо нестача білків, мікроелементів, вітамінів, резус-конфлікт, травми і т. д.;

- у натальний (пологовий) період: травми при пологах, інфікування плоду, асфіксія плоду;

- у постнатальний (після народження) період: залишкові явища після інфекційних та інших захворювань, різноманітні травми, інтоксикації, недотримання санітарно-гігієнічних норм, несприятливі умови довколишнього біологічного та соціального середовища (екологія,відсутність догляду, жорстоке фізичне поводження, емоційний тиск і зневага, асоціальна поведінка батьків).

Якщо дитині із затримкою психічного розвитку створити відповідні умови для навчання, виховання та розвитку, вона зможе подолати затримку і, у подальшому, розвиватиметься як повноцінна особистість. За невідповідних умов для розвитку у нормальної дитини може уповільнитись темп розвитку, що призводить до затримки психічного розвитку. Дитина ж із ЗПР у цій ситуації не зможе повноцінно адаптуватись у суспільстві.

Для дітей із затримкою психічного розвитку характерні такі особливості:

1. Дитина, яка досягла шкільного віку, продовжує залишатись у колі дошкільних , ігрових інтересів.

2. Увага характеризується нестійкістю, дитина часто відволікається, не вміє сконцентруватись на об'єкті.

3. Низький рівень розвитку сприйняття, дитина не осягає цілісного образу предмета, тому їй складно впізнавати предмети, що знаходяться в незвичному ракурсі або представлені в контурних і схематичних зображеннях.

4. Дитина не усвідомлює себе учнем і не розуміє мотивів навчальної діяльності та її мети, тому відчуває складнощі в організації власної цілеспрямованої діяльності.

5. Сприйняття й засвоєння інформації уповільнене, для більш повного сприйняття потребує наочності й максимальної розгорнутості інструкцій. Словесно-логічне мислення недорозвинене.

6. Низький рівень працездатності, швидка втомлюваність, обсяг і темп роботи нижчий, ніж у нормальної дитини.

7.Наївність, несамостійність, безпосередність, часті конфлікти з однолітками.

Затримка психічного розвитку є проміжним явищем між нормальним рівнем розвитку й розумовою відсталістю.

Особливості переживання втрат дитиною

Однією з важливих особливостей розвитку прийомної дитини / дитини-вихованця є переживання втрати. Під втратою розуміють позбавлення того,чим володів.

У своєму житті дитина зіштовхується з різними втратами, наприклад, із втратою власної сім'ї, звичного середовища, друзів тощо. Всі ці втрати мають наслідки для дитини й відображаються, насамперед, в її поведінці.

Найчастіше втрати поділяють на дві категорії: ті, що є невід'ємною частиною нашого життя (наприклад, втрата літніх батьків, втрата дітей, що виросли й переїхали до власних домівок, вихід на пенсію та втрата роботи через вік); непередбачувані втрати (наприклад, хвороби, травми, смерть дитини, батьків у молодому віці).

Залежні від об'єкта втрати поділяються на: втрата здоров'я (як фізичного, так і психологічного); втрата близької людини (через смерть або розлуку); матеріальні втрати; втрати духовних цінностей (сенсу життя, самоповаги, гідності, любові, віри).

Люди, що пережили втрату, переживають чотири основні емоції: страх, злість (гнів), вину й печаль. Кожен, кого торкається смерть, переживає ці емоції в різній мірі тяжкості. Реакція на смерть у дорослого та дитини суто індивідуальна. Разом з тим, існують певні спільні реакції.

Для того, щоб вміти ефективно організовувати свою діяльність з дітьми, що пережили втрати, необхідно знати закономірності цього процесу

На переживання дитиною втрат впливає багато факторів, серед яких основними вважають:

• Природа втрати. Важливим є тип втрати, а також, чи передбачуваною вона є. Найважчою є втрата батьків, які піклуються про дитину.

• Вік на час кожної втрати. На різних етапах розвитку певні речі для дитини мають різне значення. Наприклад, здатність немовлят розуміти, що з ними відбувається, обмежена. Дитина 1-3 років може не пам'ятати втрати, але може виявляти агресивну реакцію.

• Ступінь прив'язаності до особи, з якою розлучається дитина. Чим міцніша прив'язаність, тим глибша втрата. Діти, які не можуть подолати страждання через втрату прив'язаності, мають меншу здатність до формування нових прив'язаностей.

• Здатність зрозуміти, чому відбулась втрата. На різних стадіях емоційного та інтелектуального розвитку діти мають різні здібності до абстрактного мислення й розуміння причинно-наслідкових зв'язків. Саме тому для дітей дуже важливим є наявність інформації та пояснень стосовно того, що з ними сталось.

• Обставини, що стали причиною втрати. Наприклад, реакція на смерть родичів, які померли внаслідок тривалої хвороби, нещасного випадку або самогубства буде різною.

• Кількість попередніх втрат. Діти, які часто міняють опікунів і вихователів, втрачають здатність формувати прив'язаності.

• Допомога, надана до, під час та після втрати. Визнати втрату і право на страждання - це перший важливий крок допомоги. Підтримка,яку ми отримуємо, розуміння і втручання на всіх етапах страждання,є другим важливим фактором.

Таким чином, прийомні діти / діти-вихованці зазнають величезного негативного впливу через свої втрати. їм необхідна кваліфікована допомога в подоланні страждання. Крім того, їм також необхідно подолати відставання в розвитку, спричинене численними втратами або «застряванням» у процесі страждання.

Діти, що пережили втрату, можуть демонструвати різноманітну поведінку, на яку дорослі повинні реагувати кваліфіковано й толерантно:

- дитина переживає, що вже ніхто не піклуватиметься про неї - до дитини треба виявляти більше любові, займатись її поточними справа мита впевнити в тому, що є люди, яким не байдужа її доля.

- дитина плаче - це здорове і прийнятне вираження горя, воно знімає напругу. Якщо у дитини є потреба поплакати, нехай плаче вільно.

- фізичні реакції у вигляді втрати апетиту або переїдання, безсоння - для дитини важливою є збалансована дієта, відпочинок і помірні навантаження.

- багаторазове повторення одних і тих же запитань - необхідно заохочувати дитину за поставлені запитання й давати прості й чесні відповіді, які були б для неї зрозумілими. Відповіді повинні ґрунтуватись на потребах дитини, які вміщає запитання. Для дитячого віку характерне буквальне сприйняття інформації, тому таке формулювання інформації може призвести до підвищення рівня тривожності й формування невпевненості:

«мама буде спати в мирі та спокої вічно» - дитина може відчувати - страх перед сном;

«це воля Божа» - дитина може не зрозуміти, чому Бог забирає людину, яку вона любить;

«Бог забирає найкращих» - для того, щоб не померти, необхідно бути поганим; «батько хворів і помер у лікарні» - дитині необхідно пояснити відмінність між складностями різних хвороб, у неї може сформуватись стереотип «потрапити в лікарню - значить померти»;

- дитина не знає, як правильно поводитися в ситуації – заохочувати дитину говорити про свої почуття, ділитись з нею власними почуттями. Люди, які оточують дитину, повинні стати прикладом того, як правильно висловлювати свої почуття;

- дитина може злякатись, що теж може померти або ж відчувати вину за смерть близької людини - необхідно пояснити дитині причину
смерті і впевнити, що вона в будь-якому разі не може стати причиною смерті;

- дитина може захотіти здійснити певні ритуали - необхідно вирішити разом, яким чином це зробити, наприклад, відвідати церкву, цвинтар.

Бажано розповісти дитині раніше, що вона здатна переживати в цей час. Підтримка дорослих у цей момент є дуже важливою. Головне –не примушувати дитину робити те, що їй неприємно;

- дитина може проявляти регресивну поведінку - загальна реакція на стрес - повернення на ранню стадію розвитку; регрес - це явище тимчасове, якщо виявляти турботу про дитину й задовольняти її потреби.

Особливості адаптації дитини в новій сім'ї

Для того, щоб зрозуміти, як протікає процес адаптації, необхідно уявити собі, що вас раптово перемістили в зовсім незнайоме місце, причому це відбулося без вашої згоди, бажання й попередньої підготовки. Що ви відчуєте при цьому? Ймовірно, що ваш стан буде близьким до шокового, ви будете розгублені. Тривалість шокового стану залежатиме від вашого психотипу чи особливостей нервової системи, різними можуть бути й варіанти поведінки від прагнення втекти й повернутися на попереднє місце до остовпіння. Коли шок пройде, ви, напевно, розпочнете оглядатися навколо, помічати що і хто знаходиться поряд, спробуєте освоїтися на новому місці. Якщо поряд виявляться люди, ви зможете звернутися до них із запитаннями, адже вас зацікавлять оточуючі предмети й речі. Подальше пристосування до нового місця залежатиме від вашого досвіду, умінь і знань, бажання жити в цьому місці, від того, як задовольнятимуть ваші потреби. На процес звикання до умов, що змінилися, впливатимуть люди, які поряд, їхня підтримка й допомога.

Потрапляючи у нові умови, прийомна дитина / дитина-вихованець і прийомні батьки / батьки-вихователі відчуватимуть приблизно ті ж почуття і стани, що були перелічені вище. Це називається адаптацією - процесом звикання, притирання людей один до одного, до умов і обставин, що змінилися. Адаптація в прийомній сім'ї - процес двосторонній, оскільки звикати до нових умов доводиться як дитині, так і дорослим. Адаптація в різних дітей відбуватиметься по-різному. Багато залежатиме від віку дитини, рис її характеру й минулого досвіду. Хтось перебуватиме в піднятому, збудливому настрої, прагнутиме все роздивитися, торкнутися, а якщо хтось буде поряд, то попрохає показати, розповісти про все, що є навколо. А хтось - злякається, тулитиметься до дорослого, намагаючись ніби захиститися від потоку вражень, що нахлинули, або лише споглядатиме речі і предмети, боячись доторкнутися до них.

Зважаючи на складність адаптивного процесу, соціальний працівник і прийомні батьки / батьки-вихователі мають володіти основними механізмами соціально-психологічної адаптації, зокрема такими, як:

- когнітивний, який включає всі психічні процеси, пов'язані з пізнанням: відчуття, сприйняття, уявлення, пам'ять, мислення, фантазування тощо;

- емоційний, який охоплює різні моральні почуття й емоційні стани: стурбованість, заклопотаність, співчуття, засудження, тривогу, радість тощо;

- практичний (поведінковий), який спонукає до певної спрямованої діяльності дитини в соціальному середовищі.

Виховання у прийомній сім'ї / ДБСТ спрямоване на забезпечення умов для адаптації дитини в соціальному середовищі, максимальну нейтралізація набутого нею негативного досвіду, компенсацію вад фізичного і психічного розвитку, набутих в умовах асоціального оточення. У цьому процесі можна бачити два аспекти соціальної адаптації дітей: вузький і широкий.

Адаптація у вузькому розумінні означає передусім пристосування дитини до умов життя в сім'ї, які повністю задовольняють потреби, необхідні для розвитку особистості. Тому одне з першочергових завдань прийомних батьків / батьків-вихователів - спроба пробудити «відчуття сім'ї» у прийомної дитини. Дитина, яка опиняється в новому оточенні, перш за все, повинна пристосовуватися до нього, відчути себе частиною сім'ї, а не просто вихованцем, якого взяли на певний час.

Навчити дитину теоретично усвідомити, що таке сім'я, сімейні стосунки, неможливо, це почуття закладено в дитині, але воно не може розвинутися, якщо дитина перебуває поза сім'єю. Лише за умови дружнього ставлення з боку оточуючих членів родини можливе пробудження в дитині закладених природних потреб та навичок до сімейного співжиття.

Соціальна адаптація у вузькому розумінні передбачає всебічний розвиток дитячої індивідуальності, формування особистісного «Я», позитивного досвіду сімейної взаємодії, що стане психологічною основою для створення власної сім’ї.

Адаптація в широкому розумінні пов'язана із поступовим виведенням дітей на простір суспільних стосунків поза родиною: відвідування дитячого садка, школи, гуртків, секцій, неформальне спілкування з однолітками, іншими особами. Такі стосунки розвивають у дитини навички соціального життя, становлення соціального індивіда й засвоєння відповідних соціальних ролей. Спілкування прийомних дітей / дітей-вихованців з родичами, сусідами, знайомими родини розширює соціальний досвід дитини, формує вміння й навички спілкування.

Період адаптації дитини залежить від наявності емоційного контакту з прийомними батьками / батьками-вихователями, рівня довіри, відкритості стосунків у родині, наявності певних проблем у дитини.

Перш за все, дитину в новому середовищі нічого не повинно налякати, викликати негативні емоції та насторожити (наприклад, домашня тварина, до якої звикли батьки, а дитина ніколи її не бачила).

Імовірніше за все, що реакція дитини на членів сім'ї також може бути різною. Деякі діти нікому не віддають переваги й однаково ставляться як до батька, так і до матері. Іноді трапляється, що дитина віддає перевагу комусь одному. Чому так відбувається - дорослим важко зрозуміти, а дитина часто не може пояснити. Наприклад, одні діти можуть тулитися до мами, бабусі, оскільки, ймовірно, у їх одязі, зачісці, посмішці дитина побачила знайомі риси нянечки з дитячого будинку. Ті діти, яким не вистачало в будинку дитини чоловічої уваги, підсвідомо можуть тягнутися до батька, дідуся.

Але попри всі ці розбіжності, у поведінці дитини можна відмітити деякі загальні закономірності. Психолог Г. С.Красницька вирізняє декілька стадій перебігу адаптації дитини в прийомній сім'ї.

Першу стадію можна охарактеризувати як «Знайомство», або «Медовий місяць». Це стадія, на якій панують ідеалізовані очікування як у дитини, так і в прийомних батьків. Кожна із сторін сповнена надій і намагається сподобатися одна одній. Батькам хочеться обігріти дитину, віддати всю накопичену потребу в любові. Дитина відчуває задоволення від свого нового становища, вона готова до життя в сім'ї, із задоволенням виконує все те, що кажуть, просять батьки. Деякі діти вже на цій стадії намагаються називати дорослих мамою й татом, але це ще зовсім не означає, що вони цілковито полюбили їх, діти лише намагаються це зробити.

Дитина може відчувати радість і тривогу одночасно, бути непосидючою, не здатною довго зосередитися на чомусь, братися то за одну справу, то за іншу. Дорослим необхідно врахувати той момент, що перед дитиною в цей період з'являється дуже багато нових людей, яких вона не в змозі запам'ятати. Не слід дивуватися, якщо дитина може забути де тато, а де мама, не відразу скаже як їх звати, плутає імена та родинні зв'язки, перепитує «як тебе звати» по декілька разів. Таке відбувається або тому, що дитина нездатна запам'ятати й засвоїти всю масу нових вражень, або тому, що їй зайвий раз хочеться поспілкуватися й підтвердити, що дорослі є насправді її новими батьками. Приблизно через місяць труднощі реальних взаємин і проблем руйнують ідеалізований образ «мрії, що збулася», настає перша криза, у дитини залишаються старі прив'язаності, нові ще не сформувалися, пристосування до зміни вимог і правил потребує значних зусиль, у результаті чого й виникають «конфлікти установок». Сім'я стикається зовсім не з тими проблемами, які передбачалися. Деякі прийомні батьки починають відчувати свою безпорадність або розчарування, що в них виявилася зовсім не така дитина, яку вони собі уявляли. У кожній сім'ї трапляються періоди сумнівів, підйомів і спадів, тривог і хвилювань.

Другу стадію можна визначити як «Повернення в минуле», або «Регресія». Перші враження та ейфорія спали, і тепер розпочинається тривалий і кропіткий процес притирання, звикання членів сім'ї, тобто розпочинається своєрідна взаємна адаптація. Дитина розуміє, що це інші люди, а в сім'ї - зовсім інші правила, відмінні від тих, що були, наприклад, в інтернаті. А тому не відразу вдається пристосуватися до них, спочатку дитина покірно підкорялася правилам, тому що це для неї було новим, але ось уся новизна зникла, і дитина намагається поводитися як раніше, придивляючись, що подобається оточуючим, а що ні. Відбувається дуже болюча ломка стереотипу, що уже склався. Як зазначають психологи, на цій стадії в дитини можуть помічатися такі симптоми, як: фіксація на чистоті, або навпаки на бруді, почуття безпомічності або почуття залежності, надмірна стурбованість власним здоров'ям, перебільшення скарг, підвищена чутливість, відмова від усього нового, приступи злості, плачу, стомленості, тривоги, депресії, які важко пояснити. У цей період часто виявляються психологічні бар'єри: несумісність темпераменту, рис характеру, звичок дитини й дорослих.

У дітей, які виховуються в державних закладах опіки та піклування часто формується власний ідеал сім'ї, а з цим ідеалом пов'язуються відчуття свята, прогулянок, ігор. Дорослі ж зайняті життєвими проблемами, мають для дитини зовсім мало часу, полишаючи її наодинці з собою або, навпаки, надміру опікаючи її. Іноді в них просто не вистачає сил, а головне - терпіння й часу дочекатися поки дитина самостійно зробить те, що потрібно. Особливо яскраво в цей період проявляються: відсутність знань про особливості вікового розвитку дитини, умінь встановлювати довірливі стосунки та обирати потрібний стиль спілкування з дитиною. Спроби дорослих опертися на власний життєвий досвід щодо того, як їх виховували, часто руйнуються. Виявляються розбіжності в поглядах на виховання в батьків, вплив авторитарної педагогіки, прагнення до абстрактного ідеалу, завищені, або навпаки, занижені вимоги до дитини. Процес виховання починає розцінюватися як виправлення існуючих недоліків, зникає радість від спілкування, природність взаємин. Може виникнути прагнення підкорити дитину своїй владі. Замість природного прийняття дитини, занижуються її достоїнства, замість чуттєвого реагування на навіть найменші досягнення дитини, розпочинається процес її порівняння з однолітками, звичайно не на користь дитини. Усе це наводить дитину на думку, що дорослі не турбуються про неї.

Іноді, у цей період дитина регресує у своїй поведінці до рівня, який не відповідає її віку. Одні стають занадто вимогливими й вередливими, віддають перевагу іграм з дітьми молодшого віку й домінують над ними. Інші проявляють ворожість до свого нового оточення, приступи злості, стомленості і тривоги, відмічається повернення енурезу, шкідливих звичок.

Звикнувши до нових умов, дитина розпочинає шукати лінію поведінки, яка б задовольнила батьків. Щоб привернути до себе увагу, дитина може не очікувано змінювати поведінку, ось чому не варто дивуватися, коли весела, активна дитина раптом перетворюється в капризну, плаче, б'ється, робить на зло те, що не подобається батькам, братикам, сестричкам. А замкнута - проявляє інтерес до оточення, особливо, коли за нею ніхто не спостерігає. Непідготовані батьки можуть відчувати шок, переляк. «Ми бажаємо їй добра, а вона... ми її так любимо, а вона ні крапельки....», - типові для даного періоду скарги. Виникає відчай і бажання відмовитися від дитини, повернути її в інтернат. Виправдовуючи себе, батьки починають шукати в дитині недоліки, викликані поганою спадковістю, генами, не підозрюючи, що багато недоліків у розвитку спричинені не спадковими факторами, а соціальною запущеністю дитини, і завдяки хорошому сімейному догляду, турботі й терпінню зникають безслідно. Дуже важливо поспостерігати за поведінкою дитини і зрозуміти її причини, корисно звернутися до спеціалістів за порадою й підтримкою. Таким спеціалістом для прийомних батьків може бути й соціальний педагог.

Третя стадія - «Звикання», або «Повільне відновлення». Батьки можуть помітити, що дитина якось не очікувано подорослішала. Якщо її раніше приваблювали малюки, то тепер вона залишає їхні ігри і обирає компанію, яка близька їй за віком. Зникає відчуження, і дитина може вільно жартувати, обговорювати свої проблеми і труднощі з дорослими. Дитина звикає до правил поведінки й поводиться так само природно, як поводиться рідна дитина в біологічній сім'ї, беручи активну участь у всіх справах сім'ї. Дитина без напруження згадує про своє попереднє життя, її поведінка відповідає особливостям характеру, темпераменту й адекватна ситуаціям. Вона відчуває себе вільною, незалежною та самостійною. У багатьох дітей змінюється навіть зовнішність, виразнішим стає погляд. Вони стають емоційнішими,розгальмованість змінюється на стриманість, а скованість на відкритість. Це і є форма прояву подяки батькам, що прийняли їх у свою сім'ю.

Пристосувавшись до нових умов, діти рідше згадують минуле. Якщо дитині добре в сім'ї, вона майже не згадує попередній спосіб життя, гідно оцінює всі переваги цієї сім'ї. Якщо дитина відчуває хороше ставлення, виникає прив'язаність дитини до батьків і відповідні відчуття. Вона без проблем дотримується правил, відповідно реагує на прохання батьків, проявляє інтерес та увагу до всіх справ сім'ї, бере в них посильну участь. Дитина сама помічає зміни у своїй поведінці, з іронією згадує свої погані вчинки, співчуває батькам. Діти й батьки живуть звичайним життям нормальної сім'ї, якщо тільки не відчувають страху перед поганою спадковістю й можуть адекватно сприймати вікові зміни, що відбуваються з дитиною.

Якщо прийомні батьки / батьки-вихователі не змогли знайти шлях до серця дитини і встановити довірливі стосунки, то загострюються негативні риси (агресивність, замкнутість) або нездорові звички (крадіжки, куріння, прагнення до бродяжництва), а також мстивість, демонстрація безпорадності, прагнення надмірної уваги, впертість, негативізм тощо, тобто кожна дитина шукає свій шлях захисту від несприятливих зовнішніх впливів.

Дата добавления: 2022-01-22; просмотров: 164; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

12 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!