Становище української економіки та аграрні відносини.
Тема 12: Українські землі в складі Польщі, їх правовий статус. Партійна і політична боротьба в Західній Україні.
План
1.Правовий статус українських земель та українського населення.
2.Становище української економіки та аграрні відносини.
3.Створення УВО.
4.Політичні партії у Східній Галичині.
5.Створення ОУН і методи її діяльності.
Література:
1.Турченко Ф.Г. Новітня історія України ч.І (підручник ),10кл., - Ґенеза,2006, ﻉ 63-67.
2. Середницька Г.В. Історія України,опорні конспекти, 10кл – К.,2009,2012, с. 159-175
Правовий статус українських земель та українського населення.
Західна Україна не є сталим історико-географічним поняттям. Найкраще означити цей регіон можна як землі, що до 1939 року не перебували під владою спочатку Росії, а потім Радянського Союзу. Західноукраїнські землі в період з 1919 по 1939 роки перебували в складі трьох держав: Польщі, Румунії і Чехословаччини. У кожній з цих держав українці становили національну меншину. Важко назвати точне число українців, які проживали у міжвоєнну добу на Західній Україні: офіційна статистика того часу відзначається крайньою недостовірністю. Кількість українців у Польщі на початку 30-х років коливалась між 5,2 та 6 млн. осіб. 2/3 українського населення проживало в Галичині, решта – на Волині, Поліссі, Холмщині та Лемківщині. Українці були найбільшою національною меншиною у Речі Посполитій (близько 14–16%).
|
|
|
Паризька мирна конференція в 1919 році уповноважила Польщу окупувати Галичину лише тимчасово до остаточного рішення держав-переможниць. Польща запровадила жорстокий окупаційний режим. Було скасовано Галицький крайовий сейм, ліквідовано всі органи самоврядування. Було заборонено вживати назвb “Західна Україна” і “Східна Галичина”. Замість цього вживався термін “Малопольська Всходня” . Щоб закріпити ці землі за собою, Польща провела в 1921 році перепис населення в краї, в 1922 році – парламентські вибори, включаючи окуповані землі. Українці, на знак протесту бойкотували ці заходи. Акцію протесту, саботажу і терору очолила УВО (Українська військова організація), утворена у Відні в 1920 році (очолив Є. Коновалець). До 1923 року у Відні існував еміграційний уряд ЗУНР, очолюваний Є. Петрушевичем. Державам Антанти потрібний був сильний заслон проти більшовицької Росії, яким мала стати Польща. Тому 14 березня 1923 року Рада послів великих держав визнала Східну Галичину частиною Польської республіки. Польща обіцяла забезпечити національним меншинам усі права та можливості вільного розвитку і надати Галичині автономію. Польська конституція 1921 і 1935 років підтверджувала правовий статус національним меншинам, але це були просто демагогічні обіцянки. У 1923 році міністерство освіти заборонило вживати слова “українець”, “український”. Замість них були терміни "русин", "руський". Причому русини трактувалися не як окрема нація, а як етнографічний матеріал для розбудови польської нації. А міністр освіти С. Грабський провів у сеймі закон, який перетворював більшість українських шкіл у двомовні ("утраквістичні") з перевагою польської мови. За 20 років польського панування кількість українських шкіл зменшилась з 3662 до 144. Законом 1924 року було заборонено вживати українську мову в усіх державних і муніципальних установах. У 1924 році прийнято закон про військову колонізацію краю (солдати і офіцери польської армії, що брали участь у війні з більшовиками, безплатно отримували в Галичині земельні наділи до 45 га, так звані осадники). В результаті було роздано 800 тис. га землі, а внаслідок цієї акції переселилися близько 200 тис. польських осадників. Зазнавала репресій і Православна Церква, особливо на Волині. В кінці 30-х тут провели акцію насильної "ревіндикації" (примусового навернення до католицької віри), під час якої було знищено мало не 200 православних церков, а ще близько 150 було пердано римо-католикам. В результаті із діючих в 1914 році 389 православних церков у 1939-му залишилась лише 51.
|
|
|
Найкричущим порушенням прав українців була "пацифікація" (умиротворення), яка охопила близько 500 сіл. Армійські загони і поліція руйнували українські громадські центри, бібліотеки, конфісковували майно, жорстоко карали селян за підпали майна польських посадників, застосування принципу колективної відповідальності всієї української громади за дії її окремих представників. У 1934 році створено спеціальний концентраційний табір Береза Картузька (нині м. Береза в Білорусі). Мав рацію історик І. Лисяк-Рудницький, коли характеризував політику міжвоєнної Польщі щодо українців словами Палейрана: "Це гірше ніж злочин, це – дурість". І все-таки слід зазначити, що політична система Польщі грунтувалась на конституційних засадах. Це давало можливість українцям, незважаючи на дискримінацію, обстоювати власні інтереси через легальні, офіційні установи державної влади. Певно, саме тому вже в 1925 році українці мали 12 своїх політичних партій, що представляли широкий політичний спектр (від пропольської до прорадянської і самостійницької орієнтації). В економіці протидія польському офіційному курсу здійснювалась через український кооперативний рух. Як слушно відзначає О. Субтельний, "кооперативний рух став розглядати себе як знаряддя самоврядування та економічного самозахисту". Так, у 1939 році в Галичині було вже 4000 кооперативів.
|
|
|
|
|
|
Коли тиск польської влади став нестерпним, реакція українського населення дедалі більше почала відходити за межі легальних, мирних форм, набирати характеру революційного, а іноді екстремістського характеру. Очолила цю боротьбу ОУН (Організація українських націоналістів), яка була створена у січні 1929 року у Відні (очолив Є. Коновалець).
Становище української економіки та аграрні відносини.
Західноукраїнські землі стали колонією, аграрно-сировинним придатком іноземних держав. Сприяючи розвитку промисловості в центральних районах, польський уряд свідомо гальмував промислове будівництво на західноукраїнських землях. У 1938 р. Західна Україна виробляла 7-10% промислової продукції Польщі, при цьому її населення і територія становили чверть території Польщі.
Західноукраїнська промисловість у післявоєнний період відчувала величезні труднощі в одержанні кредитів. З цього вміло скористалися заправили західноукраїнського й американського монополістичного капіталу і прибрали основні позиції в економіці до своїх рук. У промисловості Західної України змінилося тільки те, що місце австро-німецького капіталу зайняв французький, англійський, американський. Частково посилив свої позиції й польський капітал.
У 1929 р. економічне піднесення змінилося нечуваною кризою. Зайнятість у фабрично-заводській промисловості зменшилася на 40-50%. Занепало дрібне виробництво. Хоча пізніше й настало деяке піднесення, однак до 1939 р. ні фабрично-заводська промисловість, ні дрібне ремісництво вже не перевищили рівня 1928 р. Середньорічна кількість робітників, зайнятих у середніх і великих підприємствах переробної промисловості Західної України, в 1938 р. становила близько 50-55 тис. чол. У гірничодобувній промисловості й на лісорозробках чисельність робітників зросла, але це не змінило загальної картини економічного застою західноукраїнських земель.
Нафтова і озокеритна промисловість Прикарпаття в 20-30-х роках була доведена іноземним капіталом до занепаду. Видобуток нафти знижувався з кожним роком. В порівнянні з 1912-1913 рр. він зменшився в 3-4 рази і становив 370,8 тис. пудів у 1938 р. Озокеритні шахти наприкінці 30-х років припинили роботу.
Деякі зрушення на краще відбулися у калійній промисловості. Поряд з Калуськими копальнями, у 20-30-х роках відкриваються копальні у Стебнику і Голині. Проте розвиток калійної промисловості обмежувався невеликим обсягом внутрішнього польського ринку і труднощами експорту. Відстале сільське господарство Західної України й Польщі не застосовувало належним чином мінеральних добрив, а їх експорт не відповідав інтересам міжнародних хімічних монополій.
У післявоєнний період, незважаючи на повільний розвиток економіки краю, зросла чисельність українських підприємців. У конкурентній боротьбі з польськими, румунськими та чеськими підприємцями вони зміцнювали свої позиції в промисловості і торгівлі, розширювали вплив на банківсько-кредитну систему. В кілька разів збільшилися капітали в таких національних об'єднаннях, як "Народна торгівля", "Маслосоюз", "Центросоюз", "Центробанк", "Карпатія", "Дністер" та ін. Дедалі більше українців ставало власниками фабрик, заводів, житлових будинків.
Занепад промисловості негативно відбився на становищі трудящих. У 1931 р. налічувалось 730,3 тис. найманих робітників. Величезний резерв робочої сили давав підприємцям можливість знижувати заробітну плату до мінімуму. У Західній Україні вона становила 30-50% заробітку робітників промислових центрів Польщі й не забезпечувала прожиткового мінімуму. В умовах економічної кризи безробіття стало хронічним явищем. У 1936 р. лише у Львові не мало роботи понад ЗО тис. чоловік. Фабриканти і заводчики широко використовували працю жінок і підлітків, оскільки платили їм значно менше, ніж робітникам — чоловікам.
Становище у сільському господарстві ускладнювалось колонізаторською політикою Польщі, Чехословаччини і Румунії. З поміщицьких і церковних земель були створені спеціальні фонди для польських, румунських і чеських колоністів. Протягом 20-х років лише польський уряд виділив на західноукраїнських землях понад 600 тис. га для майже 77 тис. колоністів. Це були військові й цивільні поселенці, їх інтереси захищали "Центральна спілка військових поселенців" та "Спілка поселенців". Аналогічну політику проводили румунський і чеський уряди. На Буковині було виділено 5 тис. га для румунських, а на Закарпатті - 19 тис. га для чеських колоністів.
Усе це ще більше загострювало проблему аграрного перенаселення, безземелля і малоземелля західноукраїнського селянства. Важким тягарем на його плечі лягли податки, побори та різні напівфеодальні повинності, особливо по ремонту та будівництву шляхів. Високими були ціни на промислові товари і надмірно низькими — на сільськогосподарські, що вкрай підривало економіку сільських господарств. Безперервно зростала їх заборгованість. Тисячі розорених селян, роками не маючи постійного заробітку, залишали рідний край і емігрували за кордон. За даними офіційної польської статистики з чотирьох воєводств Західної України в 1925-1939 роках емігрувало понад 373 тис. чоловік, переважно працездатного сільського населення.
Певну роль у господарстві західноукраїнських земель відіграла кооперація, яка зародилась у другій половині XIX ст. як один із засобів боротьби за національне визволення. У міжвоєнний час кооперативи об'єднували переважно сільських споживачів і торговельні організації, регулювали ціни на сільськогосподарські продукти та готові вироби.
Занепокоєні зростанням кооперативного руху, польські урядовці систематично перешкоджали його дальшому розвитку. Вони звинувачували українців у нібито неправильному складанні зведень, порушенні правил будівництва або гігієни тощо. Та попри всі труднощі кооперативний рух прискорював суспільну мобілізацію і національну інтеграцію серед західних українців.
Таким чином, період між двома світовими війнами характеризувався неоднозначними процесами розвитку світового господарства. Це був час економічного зростання і кризи розвинутих країн. Подолання кризових явищ відбулось за рахунок активного втручання держави в економічне життя суспільства.
В цей час в Радянській державі на зміну товарно-грошовим, ринковим відносинам прийшла жорстока система централізації, яка виразилась в абсолютизації ролі держави в господарському житті, ліквідації свободи і самостійності товаровиробника. Незважаючи на значні зрушення в економічному розвитку країни, командно-адміністративна система спричинила значне розорення господарського життя. Це виразилось, зокрема, в голодоморі 1932-1933 років.
Створення УВО.
Передумови. Постала УВО з метою продовжувати збройну боротьбу за державність. У ній брали участь військовики різних політичних партій, а створенню її сприяла міжнародна і внутрішньо-українська ситуація: в Україні тривала партизанська боротьба, справа Східної Галичини ще не була вирішена в міжнародній політиці, і хоч два українські уряди (УНР і ЗУНР) діяли не скоординовано, однак все це підносило настрій і творило надії на майбутнє. Тоді спонтанно поставали конспіративні гуртки молоді в самій країні і за кордоном під різними назвами («Молода Україна», «Комітет Української Молоді», «Воля» тощо), які згодом зникли або увійшли до УВО.
Створення.У вересні 1920 у Львові створилася тимчасова Начальна Колегія УВО (О. Навроцький, М. Матчак, Я. Чиж, Ю. Полянський і В. Целевич), яка з приїздом з-за кордону полковника Є. Коновальця (20. 7. 1921) переіменувалася на Начальну Команду (НК) на чолі з Є. Коновальцем і шефом штабу полковником Ю. Отмарштайном. В УВО були організаційно-кадрова, розвідна, бойова і пропагандивно-політична референтури. Основною територією дії УВО була Галичина, яку поділено на 13 військових округ, округи на повіти з округовими і повітовими командами (всіх 58). НК утримувала зв'язок з кожною командою окремо; до осени 1922 вони відбули три таємні конференції у Львові, де був центр УВО. Діальність УВО в УРСР розробляв Ю. Отмарштайн, практичну роботу вів Ю. Тютюнник. Для зв'язку з повстанцями ще раніше вислано старшин І. Андруха, М. Опоку, В. Романика, Нерослика й Решетуху (перших двох убито при викритті повстанського штабу в Києві, інші загинули без вісті). Амністія 1923, політика НЕП та українізація не сприяли військовій боротьбі.
Поза українськими землями УВО утримувала експозитури під різними назвами. Найважливіші в Чехо-Словаччині (Крайова Команда), в Берліні (Закордонна Делегація УВО), у Данциґу, в Литві (Гурток українців при Литовсько-Українському Товаристві). Поставали гуртки УВО й за океаном, які стали статутовими товариствами під різними назвами і політично й фінансово підтримували УВО. Експозитури ставили собі завданням леґалізувати членів УВО за кордоном, підтримувати зв'язки з чужинецькими колами, транспортувати зброю та літературу, організувати вишкільні курси.
Як військова організація, УВО лишила політику у вужчому розумінні українським урядам, але була від них незалежна, хоч свою діяльність достосовувала до їх дипломатичних заходів. Контакти з екзильними урядами були неофіційні і посередні: з ЗУНР через Міжпартійну Раду або Делеґатуру ЗУНР у Львові, з УНР — тільки через військові кола.
Діяльність. У діяльності УВО можна розрізнити два періоди: революційно-військовий (1920 — 22) і революційно-політичний (1922 — 31). УВО здійснила реєстрацію військовиків, оформила їх в організовані формації, при чому ударною силою на випадок війни мали бути українські інтерновані частини в Чехо-Словаччині та формовані з полонених в Італії. Збирано й магазиновано зброю, частково куповано її за кордоном. Як реакція на незаконні польські акти (конскрипція 30. 9. 1921, вибори до сойму 5; 12. 1922, призив новобранців до війська), велася широка діяльність з бойовими виступами, вершком яких була саботажна акція восени 1922. У висліді відбувалися процеси проти членів УВО, з яких найголовніші були за атентат 26. 9. 1921 С. Федака на маршала Й. Пілсудського і воєводу О. Ґрабовського у Львові та за вбивство 15. 10. 1922 українського кандидата до сойму С. Твердохліба.
У висліді були хвилі арештів; полковник Коновалець та дехто з НК виїхали за кордон, команду у Львові перебрав А. Мельник. Конференція в Оліві біля Данціґу на початку зими 1923 реорганізувала УВО, створивши НК тимчасово в Берліні й Крайову Команду у Львові. Тоді ж остаточно відмежовано УВО від ЗУНР. Після рішення Ради амбасадорів 15. 3. 1923 уряд ЗУНР втратив міжнародний статус, президент Є. Петрушевич хотів далі боротися з Польщею, спираючись на УРСР. Большевики обіцяли допомогу, але вимагали повністю підпорядкувати УВО Петрушевичеві й усунути Є. Коновальця. Це викликало внутрішню кризу в УВО, що тривала майже два роки. Більшість членів УВО відстоювала соборницький принцип НК УВО, але деякі галицькі старшини висловлювалися за політику Петрушевича, відбувши окрему нараду 1925 в Ужгороді. Перемогла НК УВО, опозицію виключено. Вона оформилася 14. 5. 1926 в ЗУНРО (Західно-Українська Національно-Революційна Організація) і почала видавати неперіодичний орган у Берліні «Український Революціонер» (1926 — 29). Ця організація не знайшла відгуку на рідних землях і незабаром занепала.
УВО поступово перебирала і політичне виховання. Найперше створила Політичну Колеґію при НК у Львові; з 1. 1. 1927 почала видавати власний орган «Сурма» (наклад 10 000, було окреме видання для Америки), що друкувався в Берліні, а згодом у Литві. УВО користувалася для зовн. інформації журн. «Osteuropäische Korrespondenz» у Берліні, на рідних землях фінансувала «Червону Калину», відновила й підтримувала «Літературно-Науковий Вісник», закупила уділи в новозаснованій газеті «Новий Час», яку протягом 1924–1926 рр. за дорученням проводу УВО редагували Д. Паліїв і М. Матчак.
Дата добавления: 2022-01-22; просмотров: 16; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!