Категорія прекрасного в естетиці: підходи та аспекти.
Система естетичних категорій. Поняття про естетичне
Найзагальніші поняття естетичної теорії або категорії естетики фіксують особливості естетичного ставлення до світу, естетичного його освоєння, естетичні якості дійсності і закономірності естетичної діяльності. З одного боку, до них належать категорії, які закріплюють у поняттях естетичного досвіду у його проявах, а з іншого – названі у попередньому розділі категорії естетичної свідомості. Найширшими є категорії естетичного ставлення або категорії естетичного пізнання (прекрасне, піднесене, трагічне, комічне тощо). Отже, категорії закріплюють естетичну міру ставлення людини до світу, досвід естетичного переживання предметів небайдужості.
Категорії естетичного ставлення є дуже своєрідною системою, між ними існують зв’язки, вони розгортають певні якості. Вони закріплюють закономірне у досвіді емоційно-небайдужого, творчого ставлення людини і людства до світу. Їх можна розташувати парами на зразок діалектичного протиставлення: прекрасне-потворне, піднесене-низьке, трагічне-комічне; або – за ступенем прояву гармонії, її руйнації – від прекрасного до потворного. Цікавими є переходи від однієї категорії до іншої, помітні у багатьох творах мистецтва. Виділяють також різноманітні модифікації основних естетичних категорій такі як гармонія, грація, катарсис, іронія, героїчне, гротеск, чарівне, елегантне тощо.
|
|
|
Естетичне є метакатегорією естетики. Як категорія, воно оформилося лише у 20 столітті, проте вживалося ще з часів І. Канта як предикат. У загальному розумінні під естетичним розуміється та сфера суб’єкт-об’єктних стосунків, в якій сприйняття об’єкта або уявлення про нього супроводжується некорисливим, незацікавленим задоволенням. Деякі мислителі ще з кінця 19 століття ототожнювали його з естетським як таким, що визнає творчий, художній досвід як вершину саморозвитку, або – з гедонізмом (негативний відтінок розуміння). О. Ф. Лосєв називав естетичним вираження тієї або іншої предметності, даної як самодостатня споглядальна сутність та обробленої як згусток суспільно-історичних відносин.
Естетичне як категорія поширилося багато в чому тому, що категорія прекрасного девальвувалася у 20 столітті, і з’явилося багато явищ, котрі потрібно було досліджувати, але вони не охоплювалися категорією прекрасного. Попередня традиція, що центральною в естетиці вважала категорію прекрасного, цим самим ніби замикала гармонійну триєдність культури, де у пізнанні метою й ідеалом була істина, у етичному знанні – добро, і зрештою – в теорії чуттєвого пізнання – краса. Однак краса і прекрасне не вичерпували і не відображали розмаїття процесуальності становлення форм духовного досвіду, який по суті є єдністю гармонії і дисгармонії, творення і руйнації. Та й сфера виразності і виразних форм аж ніяк не вичерпувалася тільки красою. Наприклад, потворне так чи інакше також пробуджує небайдужість. Більше того – воно актуалізує гостроту сприйняття. Дисгармонія може так само гостро переживатися і бути джерелом естетичних переживань. Небайдужість може вирости від зустрічі не лише із красою, але й з піднесеним, низьким, трагічним, комічним, жахливим або потворно-непристойним.
|
|
|
Категорія естетичного є найбільш дискусійною. За допомогою неї визначають особливий духовно-матеріальний досвід людини, який зводиться до специфічної системи не утилітарних взаємовідносин суб’єкта та об’єкта, у результаті чого суб’єкт отримує духовну насолоду. Духовне споглядання або передує художній практиці, або відбувається синхронно із нею. Духовна насолода є ніби свідченням реальності контакту суб’єкта та об’єкта естетичних відносин. Цікавою була позиція київського філософа А. Канарського, котрий наголошував, що рух естетичних знань пов'язаний із виявом саме чуттєвих характеристик буття, самі ж чуттєві акти свідомості є передумовою пізнання і водночас – умовою успішності процесу і результативністю наслідку в об’єктивному смислі та суб’єктивному (у духовному досвіді).
|
|
|
Естетичне є завжди якісно визначеним ставленням – особливим емоційним і небайдужим переживальним. Водночас воно є ставленням до виразних форм дійсності, в якому відбувається своєрідне переживання переживання. На особливу увагу заслуговує те, як розкриває його смисл І. Кант у праці «Критика здатності судження». У нього естетичне є багаторівневою за характером творчою взаємодією суб’єкта із об’єктом, коли останній відкривається виразними якостями як самоцінний і стає джерелом для рефлексуючої здатності суб’єкта. Внаслідок небайдужості суб’єкта предмети набувають іншої життєвості – духовної. Якості предметів отримують самоцінний зміст, вони ніби живлять почуття і розум людини. Інші предмети будуть викликати інші почуття, розкривати інші грані їх багатства. Важливий нюанс, який додає Кант – здатність естетичного ставлення є проявом свободи особистості у її ставленні до світу. Виходить, що саме естетичне ставлення є тою сферою самоздійснення, де реалізується можливість вільного самоздійснення (ані у пізнанні, ані у моральній сфері такої можливості немає). У естетичному ставленні уява суб’єкта вільно розгортається довкола якостей об’єкта, разом із тим пробуджується розсудок, який надає грі уяви правильності і зумовлює внутрішнє відчуття доцільного душевного стану.
|
|
|
Інші категорії є модифікаціями естетичного. В. В. Бичков виділяє п’ять моделей естетичного:
1. Об’єктивно-духовна: естетичне – це результат одухотворення світу Богом або абсолютною ідеєю.
2. Суб’єктивно-духовна: естетичне – проекція духовного багатства особистості на естетично нейтральну дійсність.
3. Суб’єктивно-об’єктивна дуалістична: естетичне виникає завдяки єдності властивостей дійсності та людського духу.
4. Матеріалістична: естетичне – природня здатність предметів.
5. Суспільна: естетичне – об’єктивна властивість явищ, обумовлена їх співвіднесенням із життям людства, воно проявляється завдяки діяльності людей, що втягує все у сферу людських інтересів.
Категорія прекрасного в естетиці: підходи та аспекти.
Прекрасне та потворне
Категорія прекрасного є найширшою в естетиці і відображає доцільні в собі самих форми існування явищ світу, форми людського життя, згідно із ідеєю досконалості. Вона вказує на налаштування свідомості на гармонійні зв’язки зі світом та відображає закони гармонійної взаємодії якостей в об’єкті, здатність духовних структур суб’єкта до гармонійної взаємодії з ними. Існує і проблема гармонізації в самій людині як досягнення відчуття злагоди зі світом та із самим собою. Явища виявляються як прекрасні на основі виявлення таких їх якостей як міра, гармонія, пропорція, порядок, врівноваженість тощо, що і надають об’єктам виразної і доцільної життєвості.
Становлення теорії прекрасного пов’язують вже із естетикою Давньої Греції, коли проявилися дві тенденції: пошук ідеальних мірок прекрасного, котрі існують і проявляються в самому предметному світі (у Піфагора або Аристотеля) та виведення умоглядної ідеї прекрасного, застосування якої до конкретних речей і явищ давало б змогу осягнути їх досконалість (у Платона або Плотіна). Починаючи з Сократа, проблема прекрасного постає як проблема свідомості, розуму. Саме він вивів на рівень філософського узагальнення і специфічну античну категорію калокагатія, що позначала прекрасно-добре. Вона спочатку функціонувала на прикордонні етики та естетики і позначала ідеальну людину. У Сократа вона була виведена на один рівень із мудрістю та іншими чеснотами. Платон розумів калокагатію як співмірність душі і тіла та визначав її як здатність обирати найкраще. За Аристотелем, бути калокагатійним означало бути прекрасним в усіх аспектах і доброчесним. Отже, традиція поширювати поняття прекрасного не лише на естетичне, але й на моральнісне починається з часів давніх греків. Проте, у 19 столітті данський філософ, предтеча екзистенціальної філософії і філософії екзистенціалізму С. Кіркегор (1813-1855) виділив три стадії розвитку духовного самості в її унікальному існуванні: естетичну (чуттєву), етичну (філософську) та релігійну. Причому перша і друга – протиставлені, а не єдині, вони настільки відмінні, що філософ говорить до неможливість їх єдності.
Осмислюючи категорію прекрасного, не можна не згадати і таку категорію як гармонія. Вона відображає внутрішню і зовнішню узгодженість, співмірність і цілісність форм і змісту в явищах. З часів давніх греків саме цим поняттям позначали упорядковану життєвість явищ на противагу хаосу. Нині гармонію визначають як певний порядок системи. Сутнісною характеристикою прекрасного також є міра, яка з одного боку означує якість об’єкта, а з іншого – визначає його зв’язки з іншими об’єктами. Порушення естетичної міри може призводити до деградації, проте концентрація міри якостей здатна надавати ще більшої виразності. (Однак інколи порушення міри може призводити до несподіваних ефектів у мистецтві, надалі ми торкнемося цього під час осмислення різних категорій).
У шедеврі середньовічної японської прози «Нотатки у головах» Сей-Сенагон можна знайти розділи, котрі представляють приклади різних варіантів прекрасного. Незважаючи на те, що писалося це японською жінкою кілька століть тому, вони звучать дуже переконливо:
Те, що витончено-прекрасне
Біла накидка, підшита білим зверху на блідо-бузковому одязі.
Яйця дикого гусака.
Сироп з солодкої лози з дрібно наколотим льодом в новій металевій чашці.
Вервечка з кришталю.
Засипане снігом сливове квітування.
Гарненька дитина, котра їсть суниці.
Дата добавления: 2022-01-22; просмотров: 29; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!