І. Спір між норманістами та антинорманістами

⇐ ПредыдущаяСтр 2 из 4Следующая ⇒

6 вересня 1749 року Ґергард Фрідріх Мюллєр (1705-83), офіційний російський імперський історіограф і член Імператорської Академії Наук у Петербурзі розпочав виголошення ювілейної промови на тему початків Росії під заголовком "Origenes gentis et nominum Russorum". Його лекція базувалася на дослідах, виданих у 1736 році його старшим земляком — німцем Ґоттлібом Зігфрідом Баєром (1694-1738), який увів до науки про Східню Европу такі джерела, як Annales Bertiniani та твори царя Костянтина Багрянородного. Виходячи з цих джерел, академік Мюллер розвинув теорію про те що старовинну державу Київської Руси заснували нормани, і саме цю теорію він почав подавати слухачам у своїй промові.

Мюллерові не судилося закінчити спою лекцію. Члени Імператорської Академії російської національности зняли бучу, протестуючи проти такого збезчещення. Один із них, астроном Н. І. Попов, вигукнув: "Ти, clarissime autor, nostrum gentem infamia afficis" ("Безчестиш наш народ, ясновельможний авторе!").

Справу передано президентові Академії, майбутньому гетьманові України Кирилові Розумовському (1750-64, пом. 1803) і цариці Елисаветі Петровні (1741-62), яка призначила спеціяльну комісію для розслідування, чи завдали писання Мюллера шкоди інтересам і славі Російської імперії. Одним з слідчих був відомий Михаїл Васильович Ломоносов (1711-62). Його свідчення було нищівне: Мюллерові заборонили продовжувати досліди над історією давньої Руси, а його публікації сконфісковано і знищено. Наслідком того заляканий учений перейшов у своїй науковій роботі на більш невинний предмет — історію Сибіру.

Усе ж таки 6 вересня 1749 року залишається важливою датою в історіографії Східньої Европи. Воно знаменує собою початок завзятого спору між норманістами й антинорманістами, що триває по нинішній день.

Норманісти вірять (слово вірять вживається тут для характеристики інтелектуального клімату дискусії) у північне походження терміну Русь. Вони вважають норманів — або, точніше, шведів — за головних організаторів політичного життя, спершу на берегах озера Ільмень, а пізніше на Наддніпрянщині.

Антинорманісти визнають доктрину, що Русь — це були слов'яни, які жили на південь від Києва з передісторичних часів, задовго перед тим, поки з'явилися нормани на европейській сцені. На підтримку цієї тези наводяться назви кількох річок як докази, наприклад, Рось — права притока Дніпра. Антинорманісти приписують цьому "корінному" слов'янському елементові вирішальну ролю в державотворчому процесі тієї епохи, особливо за доби Київської Руси.

Офіційна радянська історіографія прийняла антинорманістичну позицію з ось таких "наукових" причин: "Норманістична теорія політичне шкідлива, бо заперечує спроможність слов'янських народів утворити самостійну державу власними зусиллями".

Розглянемо тепер коротко аргументи, висунуті обома школами. Аргументи норманістів (визначніші з них: А. Л. Шлетцер, Е. Кунік, Ф. Томзен, А. А. Шахматов, Т. Й. Арне, С.Томашівський, А. Стендер-Петерсен) в основному такі:

1. Русь дістала спою назву від слова Ruotsi, фінського означення шведів у середині IХ ст., виведеного з назви шведського поморя в Упляндії, Roslagen (Rodslagen) та її мешканців, званих Rodslakar (rodr— "веслування або тягнення"). У видозміненому варіянті цієї етимології (автори: Р. Екбльом і A.Стендер-Петерсен) Русь походить від rod (er)s-byggiar "мешканці проток між островами" (roder).

2. Повість временних літ включає Русь до заморських варязьких народів, до яких належали свие (шведи), урмане (норвежці), англяне (англійці) і готе (готи або гавти).

3. Більшість імен руських послів, названих у договорах з Візантією (911, 944), очевидно, скандінавського походження, наприклад, Карлы, Инегелдъ, Фарлоф, Веремуд і т. д. (911).

4. Annales Bertiniani, тогочасне французьке джерело, розповідає, що в 839 році посли народу Rhos ("Rhos vocari dicebant"), які прибули від візантійського царя Теофіла до імператора Людовіка І в Інгельгайм, виявилися шведами ("eos gentis esse Sveonum"), і володар їх носив титул Chacanus (Каган, оцей титул також появляється в тогочасних іслямських і пізніших київських джерелах).

5. Візантійський цар Костянтин Багрянородний у своєму творі De administratio imperio (написаному бл. 950 року) цитує назви порогів Дніпра як по-слов'янськи, так і по-руськи. Більшість руських імен виводиться з старо-скандінавської мови, наприклад, Ульмфорс (староскандінавске (h)ulmforsi), що відповідає слов'янському Oстровні прах).

6. Іслямські географи і мандрівники ІХ-Х ст. завжди чітко відрізняли Rus від as-Saqaliba (слов'ян).

На це антинорманісти (включаючи С. Ґедеонова, М. Грушевського, Б. Д. Грекова. С.Юшкова, Б. Рибакова, М. Н. Тіхомірова, В. Н. Пашуто, Н. В. та А. В. Рязановських) наводять такі протилежні докази:

1. Назва Русі, спочатку була зв'язана не з Великим Новгородом і не з Ладогою на півночі, а з Києвом на півдні. Більше того, Русь існувала на Київщині від непам'ятних часів. Для підтримки цієї тези наводяться два аргументи: поперше, вищенаведені топонімічні, себто існування назв кількох річок у тому районі, таких як Рись; подруге, існування Історії церкви Псевдо-Захарії Ритора, складеної в 555 році після Р. Хр. (задовго до появи норманів), в якій є згадка про Hros (себто, на їх думку, — Русь) у зв'язку з деякими північно-кавказькими народами, що жили, як приймають, на південь від Києва.

2. У Скандінавії не було відоме ніяке плем'я чи народ під назвою Русь, і ні одне староскандінавське джерело, включно з сагами, не згадує про нього.

3. Скандінавські імена руських послів, що відвідали Інгельгайм у 839 році і підписали договори з Візантійським Царством у Х ст. не є доказом, що Руси були скандінавами (шведами). Нормани були тільки представниками слов'янських руських князів, фахівцями, які виконували торговельні та дипломатичні доручення. Тому і в них бачили людей "з роду руського" ("от рода русьскаго").

4. Один з найстаріших іслямських письменників Ібн Хурдадгбег, який писав бл. 840-888 років, ясно називає Rus племенем слов'ян.

5. Археологічні матеріяли з міст і торговельних шляхів Східньої Европи показують, що в тому районі перебувало мало скандінавів.

Критичний розгляд цих аргументів виявляє і їхню слабість, і причину, чому дискусія триває донині.

Зв'язок назви Русь з фінським Ruotsi і Roslagen сумнівний. Ruotsi веде нас до Ruzzi, а не до Русі. Антинорманісти також мають рацію, коли сумніваються в існуванні скандінавського (шведського) племени, званого Русь, навіть якщо то були селяни, (а не будівники імперії), як це тепер формулює Стендер-Петерсен.

В. Мошін писав у 1931 році: "хто починає орудувати термінами, виведеними з Рус або Рос, попадає в трясовиння".

Сірійське Hros (555 рік після Р. Хр.), знайдене у творі Псевдо-Захарії і введене до історії Східньої Европи Й. Марквартом у 1903 році, не має, як виявляється, ніякого зв'язку з Русь. В одному з додатків до Історії церкви є цікавий звіт про християнську місію якогось Кардаста серед гунів на Північному Кавказі, що включає також список гунських племен. Цей звіт спонукав ученого переписувача навести епізод про амазонок із середньоперської версії Повісти про Олександра, в якій уживається грецький термін герос ("герой") у застосуванні до гігантських чоловіків амазонок. У сирійській адаптації цей грецький термін прийняв форму hros.

Не можна легко відмахнутися від антинорманістичного пояснення, що можлива присутність скандінавських фахівців на дворі деяких руських князів не є обов'язковим доказом тотожности русів із скандінавами. Проте Ібн Хурдадгбег не ототожнює Rus iз Saqaliba(маючи на увазі слов'ян). Арабський термін джинс (латинське genus) має перше значення "зразок, порода". Можна припустити, що, вводячи назву Rus до арабської науки, Ібн Хурдадгбег узагальнював ("а вони, якщо йдеться про їх породу, є [чимсь подібними до] Saqaliba") у своєму поясненні, хто такі були ті нові торговельні партнери на обрії Аббасидської імперії. В арабській культурній сфері (що належить до середземноморської культури) термін Saqlаb (Sclav) із значенням "русоволосий невільник" був відомий раніше (ще десь у VI ст.), ніж назва Rus. Оскільки Rus прийшли з півночі і відповідали антропологічним критеріям назви Saqlаb (із значенням "рижий і рум'яний", у порівнянні, очевидно, з народами Близького Сходу), автор додав цю фразу як пояснення.

Історик міг би з правом поставити питання, як це й зробив брітанський археолог Дейвід М. Вилсон (1970): "Чому так мало археологічного матеріялу скандінавської доби в руських містах?" Можна, каже Вилсон, відповісти тільки за аналогією: ’’В Англії єдине місто, яке дає якусь кількість переконливого вікінзького старовинного матеріялу, — це Йорк, та навіть і тут, його кількість перебільшена. Рідко знаходяться в Йорку споруди англійсько-данської доби; навіть ті, що їх знайдено, не мають специфічно вікінзького характеру. Інші вікінзькі міста в Англії [відомі з історичних джерел — О. П.] майже не виявляють ніякої вікінзької старовини. Проте, нам відоме, що вікінги там були’’.

Підсумовуючи полеміку, ми не можемо не поставитись критично до вчених, які розглядали цю справу у вузькій перспективі і майже виключно зосереджували свою увагу на терміні Русь. Такий підхід приблизно так само придатний, як вивчення етимології назви Америка для зрозуміння появи Конституції Сполучених Штатів.

Дискусія ще донині не закінчена, на мій погляд тому, що у своїх дискусіях історики часто підмінювали нові, поліпшені засоби історичної методології політичними (або патріотичними) концепціями, мали обмежене знання світової історії і користувалися першоджерелами упереджено. Роботу таких істориків можна порівняти з роботою укладачів мозаїки. Як і останні, вони з'єднують в одне ціле уривки з джерел різного походження, але часто не звертають уваги на істинне значення оригіналу, тому що вони звикли покладатися на прості переклади, нехтуючи вивченням першоджерел в оригіналі та самостійним дослідом семантики культурних сфер.

II. Пропонована методологія

Походження Руси — це перш за все історичне питання. В аналізі цієї проблеми археологія і мовознавство мають другорядну допоміжну вагу. Вони, безперечно, ділянки науки, гідні пошани, але мають свої власні методи і цілі і своє поле відповідальності. Історія починається — наголошую на слові починається — писаними джерелами. Не можна розтягнути історію до тих часів, коли таких джерел не було, дарма що археологічні і мовознавчі дані можуть бути дуже корисні у висвітленні певних фактів і проблем, якщо, крім них, є ще власне писані джерела.

Однак, всупереч переконанню радянських учених, не можна розглядати археологію як передісторію. Нема причинного зв'язку між археологією й історією! Історія, яка відображає найвищий ступінь людського досвіду, не може виникати з археології наче deus ex machina. Тільки люди з історією можуть принести її на землі без історичної свідомости.

Як приклад границі між історією й археологією візьмемо рік 1620 з історії Америки. З одного боку, це був початок історії Нової Англії, але з другого — кінець археологічної ери в Північній Америці. Тут ясно видно, що наступний історичний період не виникнув і не розвинувся з археологічного періоду (як це нібито сталось у Київській Русі, за твердженням радянських учених) але був принесений ззовні тими, що мали історичну свідомість, розвинену раніше на своїй старій батьківщині. У цьому розумінні історія й археологія не мають між собою спільної мови.

Історія , як і всі точні науки, є абстрактною інтелектуальною дисципліною. Вона є продуктом вищого, тобто лінеарного, розвиткового думання, її дія поділяється на два основні процеси:

процес аналізи, значить, розчленування, критики т. зв. історичних джерел, при чому вислідом цього першого процесу є встановлення т. зв. історичних фактів;

процес сполуки, будови або синтези функції історичних фактів, тобто встановлення структур, моделів історичного розвитку, дорогою інтелектуального експерименту (порівняння). Або, іншими словами, конструкція гіпотез у формі моделів на базі аналізи функції історичних фактів та обов'язкової провірки отих гіпотез.

Тільки ті гіпотези, що витримують якнайбільш ригористичну перевірку, мають рацію існування як "історична правда".

Тут треба звернути увагу на те, що обидва процеси — процес аналізи і процес синтези — є в постійному діялектичному взаємо-відношенні. Модель синтези допомагає зрозуміти, які історичні факти є стосовні для аналізи, тобто допомагає їх вбачати і вибирати, а аналіза фактів конкретної епохи (відтинку часу) корегує модель.

Оскільки історик не може відтворювати минуле "wie es eigentlich gewesen" (всупереч Ранке [Ranke]), ні "наново переживати" чи пак "наново розігравати минуле" у своєму розумі (всупереч Дільтею [Dilthey] та Кроче [Сгосе]), він, історик, мусить вмістити свій аналітичний експеримент у ширший теоретичний контекст.

Як твердив французький історик Марк Блок (Маrc Bloch), підставою правильного розуміння всякого "історичного експерименту" є дослід на універсальному рівні (проте всупереч Тойнбі [Toynbee] є тільки один універсальний розвиток, а не ізольований розвиток окремих культур) — отже дослід на універсальному рівні функції вибраних фактів (тобто таких, що творять конкретний модель), при чому фактів, що становлять собою частину більшої системи. Зате відкриття та вивчення самих тільки історичних фактів — це праця антиквара, не історика.

Історик залежить від джерел, які не завжди ідеально надаються для його потреб (він попросту часто не мас вибору, мусить задовольнитися тим, що є), а крім того не раз джерела даної епохи частинно або цілком пропали. Але подібно, як вистачить мати дві точки, щоб провести лінію, так і для розуміння й відтворення функції історичного процесу треба мати принаймні два обсерваційні пункти, які вможливили б конечну перспективу.

Можливий брак джерел по лінії даного розвитку так само не внеможливлює розуміння основного напряму того ж розвитку (хоч деталі можуть остатися невідомими), як брак інших крім двох координатів на довшій лінії (поміж ними) не утруднює можливости встановити кожну потрібну точку.

У моделі історика є різні точки по різних ізометричних лініях, визначених економічним, культурним і політичним розвитком, як на синхронному, тобто статистичному, так і на діяхронному, тобто динамічному, плянах. Справжнім завданням історика є розпізнати дану систему (структуру, модель) і відкрити її спільні знаменники.

Тому, що історичні джерела є єдиною основою для встановлення історичних фактів, функцію яких власне вивчає історик, ніколи не можна підходити до джерел без попередньої всебічної філологічної, текстологічної та історичної аналізи. Зокрема важливо розуміти семантику епохи постання джерела, а це вже просто злочин виривати з джерел поодинокі речення, вигідні для заздалегідь підготованої тези, та вкладати в джерело ідеї сучасні історикові.

Суперечні свідоцтва не мусять бути неправдивими; вони — як це виказав Ortega y Gasset — можуть правдиво передавати ту частину правди, якої дане джерело було свідком. Звідти можливість мультиперспективізму джерел. Наприклад, свідоцтво одного туриста, знайомого з лісистою стороною гори, не мусить ставити під сумнів свідоцтво про ту саму гору другого туриста, який знав скелисту і лису її сторону.

Історія, ще раз підкреслюю, є точна наука, яка може давати точні відповіді тільки тоді, коли повністю розпізнано перспективу даної проблеми.

До того, як ми перейдемо до проблеми походження Руси, треба розв'язати деякі методологічні питання. З досі сказаного ясно, що є тільки один можливий спосіб науково досліджувати виникнення держави Руси — метода "історичного експерименту" в межах ширшої системи.

Історія починається від Шумеру в Месопотамії у третьому тисячолітті до Р. Хр. Старовинні греки, які відкрили людину і наукову історію, і римляни, прагматичні будівники імперії, зосередили історичний розвиток у басейні Mare Nostrum, тобто в басейні Середземного моря. Тому до ІХ-Х ст. після Р. Хр. історія головним чином зосереджувалась у басейні Mare Nostrum (Китай був майже ізольований від Европи в той час, і тому ми виключаємо його з нашої дискусії).

На протязі того часу, тобто від створення Римської імперії до IХ сторіччя, сталися три знаменні історичні події, важливі для виникнення Руси в IX ст., при чому кожна з них викликала ланцюгові реакції:

1. Залишення римського Limes (оборонної границі Райн-Дунай) римськими легіонами (бл. 400 після Р. Хр.).

2. Створення нового типу степової імперії — аварської держави з осередком у теперішній Угорщині (бл. 568-799).

3. Вторгнення арабів до басейну Mare Nostrum (бл. 650).

Перша історична подія — залишення римського лімес, викликала переселення народів і створення напівцивілізованих германських держав і кочових паксів у межах імперії та (або) в областях, розташованих біля самих римських кордонів. Найважливішою з них була германська держава франків, спочатку заснована в Нідерляндах, а потім у Ґаллії, оскільки франки були єдиними варварами, які прийняли "правильний", католицький варіянт християнства, їхнє співробітництво з папським Римом та їх зв'язок з Італією стали у майбутньому наріжним каменем розвитку Західньої Европи.

До того, як ми обговоримо значення наступних двох історичних подій, появу аварської держави і арабське вторгнення, я хочу представити і визначити три групи термінів: 1) "officina gentium…velut vagina nationum", 2) "кочова імперія" і "кочівництво" і 3) "кочовики моря", зокрема вікінги і варяги (Vaerings).

Перший з них термінів був уведений готським істориком Йорданом (551 рік після Р. Хр.). Описуючи долю готів, він примітив: "Із того самого острова Скандза (Скандінавії), що править за фабрику народів (оfficina gentium) або, точніше, матицю народів, вийшли, згідно і традицією, готи із своїм королем Берігом".

Були два місця в Евразії, з яких звичайно починалися великі переселення народів: Арабська пустеля на заході —"батьківщина" всіх семітських народів, та пустеля Ґобі в Монголії, справжня vagina nationum — всіх алтайських народів, тобто гунів, тюрків, монголів і манджу-тунгузів.

Століттями вчені висували різні теорії, щоб пояснити це надзвичайне явище. Деякі середньовічні книжники навіть наводили на думку, що кочовики, як сарана, родяться у регулярних проміжках часу з піску, і тому появляються у вигляді періодичних експльозій населення. Звичайно, ми не можемо прийняти такого "дотепного" пояснення і також мусимо відкинути деякі недавні теорії, наприклад, про те, що кліматичні зміни осушували степ і викликали пересування, які ставали ланцюговими міграціями.

Кліматологічні досліди довели, що не було ніяких значних кліматичних змін на протязі історичних тисячоліть. Уважне вивчення першоджерел, таких, як китайські літописи, також унаочнило, що кочовики могли переселятися лише тоді, коли їхні коні були ситі, здорові і сильні. Тому переселення ніколи не відбувалося в часи голоду або злиднів.

Аравія та Монголія стали центрами міграції населення не тому, що обидві були пустелями, а тому, що розташовані на перехресті важливих торговельних шляхів, які сполучали сільськогосподарські і політичні центри. Просуваючися туди, кочовики здобували контроль над цими торговельними шляхами і також діставали можливість шантажувати дану осілу державу, при чому завжди мали змогу відступити або заховатися у пісках.

Відносно термінів "кочова імперія" і кочівництво — "номадизм" треба вказати, що кочовий пакс (рах) — це конфедерація кількох кочових племен, головним джерелом існування яких є випас худоби. Військова рухливість цих племен забезпечує функціонування міжнародної торгівлі і контроль над торговельними шляхами, які є дійсною підставою їхньої економії.

Кочовий пакс не може виникнути та існувати сам собою. Він скоріше завжди виникає немов би як виклик осілому суспільству. Наприклад, як тільки дана сільськогосподарська імперія (Рим, Іран, Китай) розвивала економічну стабільність і досягала стану добробуту (себто встановлювала міжнародні торговельні зв'язки), з'являлася спокуса для кочовиків спробувати щастя і вирвати собі долю у тім El Dorado. Звичайно цe відбувалося так.

У якомусь кочовому племені в Аравії або Монголії з'являється відважний вожак, якому вдасться пограбувати багатий караван. Його слава негайно поширюється, і люди з навколишніх земель ідуть до нього юрбами (до Аравії або Монголії), щоб узяти участь в його принадному підприємстві. Тепер починається період тренування, так яскраво описаний у всіх першоджерелах про виникнення монгольської держави під владою Темуджіна Чинггіс Хана. Напади частішають і все більшають, поки не настає час, коли вождь об'єднує усі євразійські кочові племена — споріднені і чужі — і починає війну проти даної осілої імперії. Якщо кочовики виходять переможцями, їхній харизматичний клан заміняє осілу династію і на протязі двох-трьох поколінь відбувається акультуризація найактивніших кочових елементів. Так закінчується один кочовий цикл.

Щоб показати на прикладі паралелізм і синхронізм між кочовими народами і осілими імперіями, пригадаємо, що III ст. перед Р. Хр. було добою розвитку не тільки трьох осілих імперій (Риму, Ірану Арсакидів та Ханської династії в Китаї), але також кочового паксу гунів (Hsiung-nu), з центром у Монголії. Біля 220 року після Р. Хр. усі чотири держави занепали майже одночасно.

Отже, економічні досягнення, а не природні лихоліття, були причиною активности матиці народів — євразійського пустинного степу від 200 року перед Р. Хр. до 200 року після Р. Хр., як пізніше економічний занепад осілих імперій був причиною розпаду гунського паксу.

Уже в історії стародавнього Єгипту читаємо про кочовиків степу і кочовиків моря і довідуємося про співробітництво між ними. Вивчаючи т. зв. вікінзьку добу європейської історії, не можна не побачити разючої подібности в появі й устрої держав, засновуваних кочовиками моря. У їхній появі ролю матиці народів грав або якийсь скелястий острів чи півострів (наприклад, Ютляндія, Скандінавія, Естонія), або болотиста внутрішня частина країни, озера якої сполучені були водяними дорогами з морем (Ладога, пізніше Новгород), якщо тільки вони були розмішені поблизу важливих торговельних шляхів.

Рухливість, якої досягали кочовики степів при допомозі коней або верблюдів, забезпечували кочовикам моря човни.

Тут дозволю собі також згадати про ролю капіталу, який забезпечували професійні міжнародні купці. Звичайно, вони були зацікавлені у встановленні миру на міжнародних торговельних шляхах. До XVI ст. тільки кочові держави могли дати таку охорону миру. Тому ми й бачимо тісне співробітництво між міжнародними купцями та кочовими харизматичними кланами. Наприклад, майбутній Чинггіс Хан був безсумнівно військовим генієм, але без капіталу, доставленого йому мусулманськими хорезмськими і согдійськими купцями (які тоді контролювали торговельні шляхи з Ірану до Китаю), він ніколи не зміг би утримувати свою величезну армію і забезпечити своїх воїнів зброєю, харчами тощо. Щойно появлявся якийсь надійний об'єднувач степу, міжнародні купці даного району робили все, щоб заручитися його співпрацею. Тому нас не повинне дивувати те, що ми знаходимо в джерелах: після того, як монголи завоювали Китай і Східню Европу, середньоазійські іранські купці керували ними як губернатори, відкупники податків тощо.

На протязі середньовіччя засновниками міст у євразійському степу і також у районі Mare Balticum (Балтицького моря) було не корінне населення, а чужоземні, міжнародні торгівці. В Евразії ними були, як уже згадано, іранці; у північносхідній Европі ними спершу буди жиди і фризійці, а потім німці-саксонці Ганзи.

Дотепер я вживав термінів "кочівництво" і "кочовики" в традиційному розумінні. Але ці терміни, взяті з антропології, ірелевантні як історичні поняття.

Коли читаємо, що між 550 і 740 роком після Р. Хр. середньо-азійські тюрки були володарями "кочової" імперії, а османи, бувши тюрками, тобто кочовиками, заснували імперію, перед нами постає ось яке питання: чи Османська імперія була також "кочова"? Відповідь буде "ні", тому що спільним знаменником у цьому силогізмі є не "кочівництво", а імперія.

Єдиним сталим елементом у т. зв. євразійському "пастушому кочівництві" була ідея імперії, або паксу, який був створений для того, щоб приносити економічний зиск. І тому там завжди існувало співробітництво степової аристократії з верхівкою міжнародних торгівців, які звичайно були іранського походження. Це співвідношення розпізнав Кашгарі, тюркський філолог XI ст., який записав таку тюркську приказку: Tatsiz Turk bolmas, bassiz bork bolmas — "Без тата нема тюрка, без голови нема шапки", при чому слово тат означає тут іранського купця.

Коли якась правляча кляса степового паксу втрачала свою харизму, на зміну їй приходила інша. Третій елемент паксу — його територія, був теж мінливий. Коли не було потрібне, вони здобували нову територію, за умови, що вона мала таке ж саме значення з погляду економічної стратегії.

Щоб забезпечити існування імперії, треба було утримувати постійну армію і мати діючу бюрократію. Подібно до тогочасної Західньої Европи творці степового паксу не могли до XIII ст. здобувати таку кількість готових грошей, яка була конечна для їхньої оплати. Єдиною альтернативою було використати для цієї мети доходи від пастушого господарства. Це рішення нагадувало західній февдалізм. Але османи не мали в своєму розпорядженні євразійського степу. Тому для них рішенням було створення великої бюрократичної машини без індивідуального зобов'язання, особистої чи родинної відданости. Єдиною ціллю системи було видобувати гроші з підкорених земель. Для вдержання імперії, як людей для цієї своєрідної машини для витискання коштів, так і добірні військові частини (яничарів) вербовано з-поміж спеціяльно обучених невільників системою "куллук", винайденою середньоазійськими іранськими купцями далеких шляхів, які часто були довго поза домом. Система була так довершено побудована, що навіть голова Османської імперії, султан, мусив бути сином рабині; ніхто в державному апараті не мав права мати членів своєї рідні.

Але османи не перші ввели до історії систему тренування рабів з метою створення панівної еліти держави. Невеличка група молодих, але підприємливих авантюристів з Середньої Азії як алтайського, так й іранського походження, не більше кількох тисяч, з'явилася в Европі в середині VI ст. Вони називали себе аварами (обрами), бо те ім'я, належавши раніше сильній степовій державі, забезпечувало їм покірність далеких племен, що їх, колись авари залякували.

Прибувши до Середньої Европи, ті псевдоавари обрали собі слов'ян, досі маловідомий народ, для двох цілей. Поперше, серед них вони добирали людей на керівні пости, які після відповідного тренування ставали т. зв. fsu-pana (жупанами), дослівно "пастухами" (людського) стада". Подруге, вони використовували слов'янські маси як "гарматне м'ясо", назване befulci тогочасним франкійським літописцем Псевдо-Фредеґаром, "бо, — як він пише, — своїми військовими загонами вони двічі йшли в наступ і таким чином прикривали гунів" (себто аварів). Цей вибір слов'ян псевдо-аварами був власне відкриттям їх на більшу скалю і водночас їх властивим вступом в історію.

Від VIII до Х ст. були тільки два типи торговельних поселень в Евразії: на Сході перський var, різновид орієнтального міста (яке мало індивідуального власника), або суміш вару і клясичним полісом; а на Заході постійне або напівпостійне торгове поселення для мандрівних купців, так зване по-германськи vik (по-романськи portus), поблизу замка (burg) або єпископського столу. Границею між тими двома типами, var і vik, була річка Лаба (Ельба).

Як у віку, так і у варі були місцеві і чужоземні робітники, що служили купцям за охоронців, найманців, мореплавців, помічників тощо, які до деякої міри нагадують пізніших козаків у Східній Европі. На захід від Лаби цих людей називали вікінгами (вік); на схід від Лаби вони були відомі як варяги (вар).

Вряди-годи ті робітники унезалежнювалися від своїх роботодавців і діяли на свою руку; оскільки вони добре знали усі подробиці даного промислу, їхні наскоки звичайно були успішні, і тому середньовічні літописці добачали в цьому "чудотворну" руку.

Дарма намагалися встановити національність вікінгів і варягів, бо в них її не було: вони були перш за все професіоналами, готовими служити кожному, хто потребував їхніх умінь і міг заплатити за їхні послуги.

Можна тут додати, що джерела підтверджують також, що завжди було співробітництво в торгівлі між кочовиками морів і річок та кочовиками степів, а також поміж ними та їхніми помічниками в містах — вікінгами, варягами тощо. Виразним прикладом є майбутні угорці, первісне угро-фінські річкові кочовики, які стали у IX ст. партнерами тюркських кочовиків степу.

Дата добавления: 2021-11-30; просмотров: 19; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 123 4 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!