Інститут президента України: критичні зауваження
До основних загальновизнаних юридичних та фактичних ознак будь-якої держави належить територія, народ та наявність апарату управління і примусу, тобто органів, які обираються населенням, яке проживає на певній території. Держава в сучасному праворозумінні може вважатися такою виключно у випадку наявності суверенітету та незалежності. Держава не може існувати без спеціальних органів влади, адже вони покликані забезпечувати її юридичне та фактичне існування, а також систематичний розвиток. Народ створює державу та надає владу її органам з метою забезпечення широкого кола своїх прав, свобод та інтересів. Народ обирає органи влади для того, щоб вони створювали йому умови для гідного життя та забезпечували повноцінний розвиток особистості. Виключно з корисливою для себе та суспільства метою та виключно з потребою в загальному розвитку народ обирає собі владу, яка зобов’язується представляти його інтереси та захищати права кожного. Інакше обирати владу та взагалі створювати державу немає потреби. Так само і необхідності в функціонуванні органів, що не мають влади, та(або) органів чи посадових осіб, яких неможливо відкликати з посади, звільнити чи негайно переобрати потреби немає, оскільки це невигідно народу держави.
Населенню будь-якої країни вкрай важливо, щоб органи державної влади мали чітку і зрозумілу структуру, логічно та юридично виважено закріпленні повноваження та функції. Народ повинен точно знати, який орган, за що несе відповідальність перед суспільством. Створення умов, за якими органи державної влади та посадові особи будуть з тих чи інших причин конкурувати між собою, не може бути прийнятним у сучасній державі, адже таким чином змінюватиметься їх призначення, яке полягає у корисній людській діяльності. В цьому зв’язку слід зазначити, що неприпустимо створювати систему органів та посадових осіб наділяючи, їх тотожними функціями і повноваженнями, адже це невигідно як з економічного погляду так і з практичного, тому що у такому разі влада зможе вводити свій народ в оману та ставати безвідповідальною. Тож цілком зрозуміло, що народу вигідно обирати та створювати владу, яка має чіткі та загальноприйнятні для всіх повноваження та функції. Тільки в такому разі може бути забезпечено ефективне функціонування всієї державної системи та як наслідок здійснення державної влади на користь самого народу.
|
|
|
У сучасному світі основним юридичним документом держави вважається Конституція. Як правило, саме вона закріплює основи державного ладу та суспільний устрій країни, а також загальний порядок розподілу влади між обраними та(або) призначуваними органами держави. В 1996 році Україна почала жити відповідно до нової Конституції, яка стала заміною Конституції УРСР. У державі було змінено конституційний лад та устрій, хоча в прямій формі цього факту в новому Основному Законі не було зазначено.
|
|
|
За 18 років Україна зуміла витримати, окрім економічно неефективних ринкових реформ, ще й політичні. Поряд зі здійсненням швидко ручної та безпрецедентно цинічної приватизації стратегічної економіки була впроваджена система політичних новацій, а саме постійний та конкурентний поділ влади між державними органами та посадовими особами, що не припиняється й донині. Повноваження органів влади змінювалися з огляду на новостворену та дійсну політичну систему. Наш народ відчув безпосередньо на собі функціонування державної влади на основі президентської республіки, та так званої змішаної, що станом на сьогодні трансформувалася з президентсько-парламентської до парламентсько-президентської. Цілком очевидно, що такі політичні реформи було здійснено з метою відволікання уваги суспільства від реальних економічних проблем та задля створення умов для більш законодавчо врегульованого розкрадання державної власності з боку сформованого в результаті розвалу соціалістичної системи СССР національного та компрадорського капіталу, інтереси якого почала відстоювати вся державна машина.
|
|
|
Аналізуючи сучасну Конституцію України, можна дійти висновку, що закладені у ній норми є причиною багатьох державно-політичних негараздів сьогодення, які безпосередньо відображаються на стані відносин взаємодії між органами державної влади, місцевого самоврядування та їхніми посадовими особами, що особливо яскраво виражається в сьогоднішньому протистоянні виконавчої влади з так званим інститутом президентства.
Відповідно до ч. 1 ст. 6 Конституції України (далі – КУ) державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Стаття 75 КУ встановлює положення, за яким єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент, – Верховна Рада України. Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади (ч. 1 ст. 113 КУ). Як зазначено в ч. 1 ст. 124 КУ, правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій суддів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Також ч. 1 ст. 147 КУ чітко вказує, що єдиним органом конституційної юрисдикції є Конституційний Суд України. Враховуючи те, що норми Конституції України мають пряму дію (ч. 3 ст. 8), можна впевнено стверджувати, що владою в нашій країні є виключно ВРУ, КМУ та йому підвідомчі органи, а також система судів загальної юрисдикції та Конституційний Суд України. Це означає, що відповідальність за стан розвитку держави та за рівень життя народу в цілому мають нести саме органи державної влади, тобто ВРУ, КМУ та суди. Беручи до уваги тривалий та непростий розвиток держави і права, аналізуючи сутність держави та її призначення в житті людей можна стверджувати, що потреби в існуванні інших органів влади окрім, законодавчої, виконавчої та судової абсолютно немає.
|
|
|
Проте всупереч нормі ч.1 ст. 6 КУ, де вказано, що владою в Україні є виключно виконавчі, законодавчі та судові органи сама Конституція передбачає також так званий інститут президентства. Як вказано в ч.1 ст. 102 КУ Президент України є главою держави і виступає від її імені. А відповідно до ч.2 цієї ж статті така посадова до того ж є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. Крім цього, за ч. 3 ст. 106 Президент України на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження, які є обов’язковими до виконання на території України. Аналізуючи ст. 102 та 106 КУ в системному зв’язку з ч.1 ст.6 КУ можна говорити про те, що главою держави, гарантом її суверенітету, територіальної цілісності України, а також додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина є посадова особа, що немає влади. Більше того, така посадова особа не маючи влади ще й має можливість видавати нормативно-правові акти навіть з питань, що прямо не передбачені самою Конституцією. В зв’язку з цим виникає цілком логічне питання, – яким чином Президент може бути грантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина, якщо у нього немає влади? Для чого тоді його наділено повноваженням видавати укази і розпорядження? Та й взагалі, навіщо громадянам України обирати Президента України (ст. 103 КУ), якщо за Конституцією України влада йому не належить, адже розподіляється вона виключно між виконавчими, законодавчими та судовими органами держави? Велике здивування в необхідності у функціонуванні інституту президентства в Україні виникає ще й тому, що відповідно до норм цієї ж Конституції народ немає абсолютно ніяких важелів впливу на обраного і без того незрозуміло для чого Президента, адже відкликати його з посади неможливо. Окрім цього, таку посадову особу Конституція наділяє ще й абсолютною недоторканістю. Все це, незважаючи на те, що Президент відповідно до ст. 6 немає ніякого стосунку до влади.
Ще більше система політичного устрою нашої держави за нинішньою Конституцією починає дивувати, коли аналізуєм надані інституту президентства важелі впливу на процес діяльності системи державного управління і примусу та на безпосереднє життя суспільства, адже, наділяючи владою виконавчі, законодавчий та судові органи наша Конституція водночас наділяє Президента повноваженнями, які вочевидь не слід ототожнювати з владою. Але, проаналізувавши норми Основного Закону щодо так званих повноважень безпідставного, недосконалого та без аргументованого органу, який покликаний фактично гарантувати гідне життя країни слід впевнено говорити про те, що інститут президентства має всі повноваження влади, незважаючи на те, що влада не може відповідно до норм КУ розподілятися між іншими органами та посадовими особами, окрім законодавчої, виконавчої та судової гілки державних органів та посадових осіб. Аргументуючи таке твердження, слід спиратися передусім на ст. 106 КУ, яка закріплює за Президентом України численні повноваження. Вважаю за необхідне зупинитися на найбільш важливих та впливових на життя країни повноваженнях Президента.
Так, гарант Конституції здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України (п. 3 ч. 1. ст. 106); приймає рішення про визнання іноземних держав (п. 4. ч. 1. ст. 106); призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях; приймає вірчі і відкличні грамоти дипломатичних представників іноземних держав (п. 5. ч. 1 ст. 106); Пунктом 6 ч. 1 ст. 106 покладає на Президента обов’язок призначати всеукраїнський референдум щодо змін Конституції України відповідно до ст. 156 цієї Конституції та проголошувати всеукраїнський референдум за народною ініціативою. В цьому зв’язку слід наголосити, що юридичний факт безвідповідальності інституту президентства, що забезпечується нормами Конституції дає змогу Президенту не виконувати всім відому вимогу громадян України про необхідність у проведенні референдуму щодо вступу до НАТО та приєднання до ЄЕП. Президент України, навіть, незважаючи на рішення Конституційного Суду та Суду загальної юрисдикції, які зобов’язали його проголосити відповідний референдум за народною ініціативою не виконує пряму норму Конституції і водночас не несе ніякої відповідальності. Виникає цілком зрозуміле та логічне питання, – навіщо тоді обирати на посаду Президента, якщо він не виконує своїх повноважень та не несе разом з цим ніякої відповідальності перед народом?
Відповідно до п. 17 ч. 1. ст. 106 КУ Президент, який не має влади, вважається Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України, що дає йому змогу призначати на посади та звільняти з посад вище командування Збройних Сил України, інших військових формувань, а також здійснювати керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави. А відповідно до п. 18. ч. 1. ст. 106 він очолює Раду національної безпеки і оборони України, рішення якої відповідно до Конституції вводяться в дію указами глави держави (ч. 7. ст. 107). У військовій сфері Президент України має ще й інші повноваження, серед яких необхідно виділити можливість у разі збройної агресії проти України приймати рішення про використання Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань (п. 19 ч. 1 ст. 106), та приймати відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України (п. 20. ч. 1 ст. 106).
Пунктом 26 та 27 ч. 1. ст. 106 КУ дають змогу Президенту приймати рішення про прийняття до громадянства України та припинення громадянства України, про надання притулку в Україні та здійснює помилування відповідно. Знову ж таки все це, незважаючи на те, що Президент немає влади. Та це ще далеко не всі важелі впливу інституту президентства на життя суспільства та розвиток держави. Вважаю за необхідне зупинитися та особливо виокремити ті повноваження Президента, які забезпечують функціонування так званого принципу стримувань та противаг та дозволяють гаранту Конституції, який, нагадаю, відповідно до Конституції немає влади в свою чергу прямо втручатися у діяльність органів державної влади.
Розпочнемо з важелів впливу Президента України на законодавчий орган держави, який на відміну від першого має відповідно до КУ владу. Отже відповідно до ст. 93 КУ Президент має право законодавчої ініціативи у Верховній Раді України. А законопроекти, визначені ним як невідкладні, мають розглядатися Верховною Радою України позачергово. Та це ще не все. Вражає своїм цинізмом норма КУ про те, що Президент, який немає влади, може, якщо захоче підписувати закони, які приймає ВРУ. А випадку, якщо йому щось не подобається в прийнятому нормативно-правовому акті, він може його взагалі заветувати, простіше кажучи заборонити його дію. В такому разі єдиному законодавчому органу держави доведеться витрачати бюджетні кошти на спеціальне додаткове засідання тільки для того, щоб прийняти раніше обговорений та узгоджений законопроект ще раз. Але для цього вже потрібно не більшість голосів від нормативного складу ВРУ, а 2/3, тобто 300 з 450. Саме так можна розтлумачити ст. 94 КУ. Та це далеко не все. Президент наділений навіть правом скликати, коли йому заманеться позачергову сесію ВРУ (ч. 2 ст. 83 КУ). Таким чином цей орган, який немає влади, фактично є щодо ВРУ паном, який керує колективним та законодавчим органом та втручається в його діяльність як завгодно. Слід також сказати, що у разі оголошення Указу Президента України про введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або окремих її місцевостях Верховна Рада України зобов’язана збиратися на засідання у дводенний строк навіть без скликання та повідомлення про це від самого Президента (ч. 3 ст. 83 КУ).
Особливий цинізм у законодавчо визначених відносинах законодавчого органу державної влади та інституту президентства проглядається у необхідності прийняття рішення ВРУ про направлення запиту до Президента України на вимогу народного депутата України, групи народних депутатів України чи комітету Верховної Ради України, попередньо підтриману не менш як однією третиною від конституційного складу Верховної Ради України (п. 34 ст. 85 КУ). Тобто єдиний законодавчий орган, та й взагалі народний депутат України ще й обмежується у можливості звернення з окремих питань до гаранта прав, свобод та інтересів людини та громадянина. Добре, що хоч вето в такому разі не передбачено до застосування.
Стаття 87 КУ передбачає навіть обов’язок для ВРУ за пропозицією Президента, який немає влади збиратися на засідання для того, щоб прийняти резолюцію недовіри Кабінету Міністрів України.
Проте найбільш знаковим та цинічним є повноваження Гаранта Конституції щодо можливості розпускати ВРУ та відповідно призначати позачергові вибори (ч. 2 ст. 90). Тобто орган, що обирається безпосередньо народом, орган, який наділений законодавчою владою та власне повинен систематично забезпечувати злагоджене функціонування державної влади, та нарешті орган, якому підконтрольна виконавча гілка влади може розпустити Президент, який немає ніякої влади та ні за що не несе відповідальності, враховуючи за неконституційний розпуск Парламенту (в цьому вся світова громадськість переконалася в 2007 році, коли Президент незаконно та абсолютно безпідставно з порушенням Конституції розпустив діючу та щойно вибрану народом ВРУ).
Логічно було б таку «взаємодію» між інститутом президентства та парламентом назвати законодавчо встановленим та нормативно передбаченим безладом, але правляча політична еліта називає таку ситуацію системою стримувань та противаг, зазначаючи, що така форма функціонування системи органів державної влади забезпечує демократію.
Отже, можна говорити про те, що вагомі повноваження Президента України щодо ВРУ є фактором, який негативно впливає на злагоджену роботу єдиного законодавчого органу державної влади.
Далі слід зупинитися на повноваженнях Президента щодо впливу на діяльність виконавчої гілки влади. Відповідно до ст. 113 КУ Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Тобто регулярний та систематичний контроль за виконанням повсякденних завдань, що стоять перед державою забезпечує КМУ. Фактично цей орган є серцевиною державності, її механізмом. Задля того, щоб він працював злагоджено та відповідально в сучасних цивілізованих державах виконавчий орган повністю підпорядковується законодавчій гілці влади та радам (парламентська республіка), або ж його діяльність повністю контролюється главою держави (президентська республіка). В Україні ж цей орган постійно перебуває в стані війни на два фронти. З одного боку,на нього має вплив ВРУ, а з іншого боку, на нього постійно тисне своїми важелями впливу інститут президентства, який не має відповідно до Конституції ніякої влади та нізащо не відповідає. Керманичі держави називають таку ситуацію системою стримувань КМУ та противаг йому у вигляді втручання в його безпосередню діяльність з боку конкуруючих органів. Отже, як вказує ч. 2 ст. 113 Кабінет Міністрів України, відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених цією Конституцією. Крім цього, Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується цією Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.
Відповідно до ч. 3 ст. 114 КУ кандидатуру для призначення на посаду Прем’єр-міністра України вносить до ВРУ Президент України, а ч. 4. цієї ж статті унормовує повноваження Президента на внесення подання до ВРУ про призначення Міністра оборони України та Міністра закордонних справ України. Дві останні посади, окрім Прем’єр-міністра, є надзвичайно відповідальними та важливими в структурі КМУ. Тобто такі повноваження є першим свідченням того, що Президент повинен фактично нести відповідальність за діяльність уряду. Але як ми вже знаємо, цей так званий орган ні за що відповідальності не несе, тому що він немає начебто влади. Такі реалії Конституції та розподілу влади в Україні.
Поряд з можливістю розпускати Парламент, український Президент наділений повноваженням ініціювати за власним бажанням також питання про розпуск КМУ (ст. 87 КУ). Таке питання вважається політичним, а це означає, що Президент може бути винуватцем звільнення з посад вдалого складу КМУ. Знову ж таки, ніякої відповідальності за такі дії Президент нести не буде.
Так звана система стримувань та противаг у відносинах КМУ та інституту президентства прослідковується навіть на нижчих щаблях виконавчої влади. Так, відповідно до ч. 4 ст. 18 КУ голови місцевих державних адміністрацій, які очолюють виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі (ч. 1 ст. 118) призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України. Голови місцевих державних адміністрацій при здійсненні своїх повноважень відповідальні перед Президентом України і Кабінетом Міністрів України (ч. 5 ст. 118). Більше того, рішення голів місцевих державних адміністрацій можуть бути відповідно до закону скасовані Президентом України (ч. 8 ст. 118). А ч. 10 ст. 118 передбачає положення, відповідно до якого Президент України повинен прийняти рішення про відставку голови місцевої державної адміністрації у випадку, якщо недовіру голові районної чи обласної державної адміністрації висловили дві третини депутатів від складу відповідної ради. Тобто абсолютно незрозуміло, навіщо створювати таку ситуацію, коли Президент все ж таки може не прийняти рішення про відставку окремого голови місцевої державної адміністрації та знову ж таки не нести за це ніякої відповідальності як у випадку з референдумом за всенародною ініціативою, де на Президента також покладено обов’язок, а не право вчиняти юридично значущу та суспільно необхідну дію. Звичайно, було б набагато простіше з юридичного та фактичного погляду підпорядкувати місцеву виконавчу владу безпосередньо радам, які б і могли контролювати діяльність виконавчих комітетів на місцях. Проте знову ж таки, за логікою сучасних українських керманичів у такому разі б порушувався «демократичний принцип стримувань і противаг».
Отже, враховуючи той факт, що діяльність органів виконавчої влади на місцях теж певною мірою залежить від забаганок інституту президентства можна впевнено говорити про абсолютну безглуздість юридичного та фактичного існування так званого органу, який начебто гарантує права, свободи громадян та забезпечує їхні інтереси.
Найбільшим впливом на діяльність КМУ та взагалі системи органів виконавчої влади є повноваження Президента зупиняти дію актів Кабінету Міністрів України з мотивів невідповідності цій Конституції з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їхньої конституційності (п. 15 ч. 1 ст. 106 КУ), а також надана йому можливість скасовувати акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим (п. 16 ч. 1 ст. 106 КУ), та рішення голів місцевих державних адміністрацій, про що вже було зазначено вище. Як показує практика зупинення дії актів КМУ надзвичайно негативно впливає на діяльність КМУ. Окрім цього, Президент фактично може систематично зловживати наданим правом, що як наслідок може повністю дестабілізувати діяльність вищого органу виконавчої влади. Знову ж таки слід зазначити, що абсолютно ніякої відповідальності за такі цинічні дії, інститут президентства, який немає влади не несе. А таке законодавчо дозволене пряме втручання в діяльність КМУ надає Президенту можливість користуватися сприятливою для себе політичною кон’юктурою та звинувачувати КМУ в провальній діяльності. В підсумку, Президент, після систематичного та повного блокування діяльності КМУ та підпорядкованих йому органів вже начебто обґрунтовано може ініціювати політичне питання про прийняття резолюції недовіри КМУ, що може вилитися в відставку всього складу уряду, який можливо і працював на користь громадян, чи принаймні хотів це робити. З огляду на викладене вище можна впевнено та обґрунтовано говорити, що система стримувань та противаг в частини взаємовідносин між КМУ та Президентом себе не виправдовує та є надзвичайно дестабілізуючим фактором в ефективній діяльності вищого виконавчого органу. Саме тому було б доцільно ліквідувати законодавчо врегульовану та негативно реалізуючу функцію втручання Президента України в діяльність КМУ. Виконавчий орган повинен працювати в злагоджених взаємовідносинах, а не бути під постійним тиском органів, які на відміну від нього ні за що не відповідають та не мають влади.
Отже, підсумовуючи функціонування системи стримувань та противаг в діяльності Президента та виконавчої гілки влади треба зазначити, що по-перше вона є не ефективною, і по друге, – вона є загрозливою для діяльності всього цілісного апарату системи державних органів. КМУ повинен бути вільним у своїх можливостях та відчувати підтримку в інших органів державної влади, а не працювати в умовах конкуренції та політичної ворожнечі. Найкращим варіантом для діяльності виконавчих органів є повна парламентська республіка, та як наслідок – повне підпорядкування виконавчої гілки влади радам, які і будуть її контролювати, як у центрі (парламент), так і на місцях (виконкоми рад).
Далі слід зупинитися на повноваженнях Президента впливати на діяльність системи всіх судів в Україні. Суди завжди відігравали важливу роль у функціонуванні будь-якої держави, тим більше демократичної. Відповідно до ст. 114 КУ правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування ж функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. Частина 2 ст. 126 КУ вказує, що вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється. Стаття 128 КУ проголошує офіційне паво Президента на перше призначення на посаду професійного судді. Це означає, що Президент має відповідати за діяльність ще й судової системи. Але як б це смішно та прикро для людей не звучало, але і судді, так і Президент користуються недоторканістю та незалежністю. Притягнути їх до відповідальності так просто неможливо, а важелів прямого народного впливу на діяльність як Президента, так і суддів люди не мають. Слід зазначити, що при існуванні СРСР судді не призначалися зверху (окрім суддів вищих судів), а обиралися населенням на певний строк. Це давало можливість народу безпосередньо впливати на діяльність судів. А самі судді боялися порушувати закон та дотримувалися у своїй діяльності верховенства права, тобто, простіше кажучи, відчували свою відповідальність перед народом.
Проте призначення всіх суддів, які йдуть працювати на цю посаду вперше є далеко не єдиним правом Президента вмішуватися в діяльність судів. Справа в тому, що п. 22 та п. 23 ч. 1 ст. 106 КУ наділяє повноваженням Президента України призначати на посади та звільня з посад третини складу Конституційного Суду України, і окрім цього дає право гаранту, який немає повноважень навіть утворювати суди у визначеному законом порядку. Ось на цих повноваженнях слід зупинитися детальніше. Треба розуміти, що таке законодавчо передбачене втручання в судову систему з боку однієї посадової особи є безпрецедентним повноваженням, яке практично не зустрічається у світовій практиці. Враховуючи той факт, що Президент не є органом державної влади, та навіть більше того, немає влади, – сама можливість його навіть найменшого втручання в діяльність будь-яких органів, а тим паче судів вбачається не просто нелогічною, а навіть дивною з огляду на елементарну логіку та правову природу державних органів та судової системи. Така ситуація, коли Президент наділений повноваженням як утворювати всі суди в державі, так і має право сам їх призначати, тобто фактично самостійно вирішувати де і якому судді в якому суді працювати є загрозливою для демократії та повністю нівелює незалежність у своїй діяльності всієї гілки судової влади. Важко назвати країну, в якій би посадова особа, яка немає влади могла мати так багато можливостей для впливу на судову систему, як це передбачено законодавством України. Звичайно, ніякої злагодженої та законної роботи від судової системи в такому разі чекати не треба, що й ми бачимо на власні очі живучи сьогодні в Україні. Враховуючи викладене вище вбачається просто за необхідне повністю змінити порядок призначення суддів на посади та утворення судів, віддавши більше повноважень безпосередньо народу. Було б доцільно повернутися до практики обрання на певний термін суддів міських та районних судів на посади безпосередньо населенням окремого регіону з правом їх відкликання. Тільки в такому разі можна буде сподіватися на те, що судді відчують свою відповідальність перед суспільством та не будуть працювати на користь посадової особи, яка немає повноважень.
Окрім можливого втручання Президента на виконавчу, законодавчу та судову владу цей інститут, який немає ніяких повноважень може впливати й на інші сфери життя в країні та створювати своїми рішеннями дестабілізуючу ситуацію в діяльність інших органів та посадових осіб. Зокрема відповідно до п. 11 ч. 1 ст. 106 КУ Президент наділений правом призначати на посаду та звільняти з посади за згодою Верховної Ради України Генерального прокурора України, таким чином впливає на діяльність системи органів прокуратури.
Президент також має повноваження на призначення на посади та звільння з посад половину складу Ради Національного банку України (п. 12 ч. 1 ст. 106 КУ), а також наділений правом вносити подання про призначення та звільнення з посади голови Національного банку України (п. 18 ст. 185 КУ). Таким чином Президент, який немає повноважень безпосередньо впливає на банківську систему країни, а отже, повинен разом з НБУ нести відповідальність за стабільність гривні та всієї фінансової системи країни.
Окрему загрозу демократії та правовій системі країни несе повноваження Президента на внесення подання до ВРУ про призначення на посади та звільнення з посад за бажанням гаранта абсолютно всіх членів Центральної виборчої комісії. Це також є безпрецедентним по своїм масштабам повноваженням. Фактично, Президент має змогу впливати на результати виборів та референдумів, що безумовно не може вважатися прийнятним для цивілізованої демократії в державі.
Президент країни також має вплив на інформаційний простір держави та офіційну редакційну політику джерел телебачення та радіомовлення, адже він, відповідно до п. 13 ч. 1 ст. 106 КУ, призначає на посади та звільняє з посад половину складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення.
Достатньо важливим для країни є повноваження Президента на внесення до Верховної Ради України подання про призначення на посаду та звільнення з посади Голови Служби безпеки України, що прямо передбачено п. 14. ч. 1. ст. 106 КУ. Знову ж таки, відповідальності за дії голови СБУ Президент не несе і тільки від рішення гаранта залежить вирішення питання про зняття з посади керівника силового відомства, який невдало виконує свої повноваження.
Можна проаналізувати ще й інші можливості Президента, який немає влади впливати на життя суспільства та розвиток держави в цілому, але думаю, всього переліченого більше ніж достатньо, щоб зробити висновок про те, що цей інститут є непотрібним та зайвим для демократичної і правової держави сьогодення, а спеціально створена для нього система стримувань та противаг є надзвичайно не прийнятною для цивілізованої держави та не може забезпечувати ефективну діяльність всієї системи органів державної влади.
Слід сказати, що в умовах функціонування парламентсько-президентської форми державного правління посада Президента в частині наданих йому повноважень для потреби в існуванні в політичній системі державного правління викликає велике запитання. А з огляду на те, що політична реформа та настрої в суспільстві передбачають формування в Україні повної парламентської республіки інститут президентства взагалі вбачається недоречним. Логічне обґрунтування наявності такого органу можна було б обумовити у разі функціонування виключно президентської форми правління, де виконавча влада повністю б зосереджувалася в руках однієї особи, – Президента. Проте Україна обрала інший шлях, сформований на принципах колективізму та демократичному централізму. В першу чергу тому, що монархічний спосіб управління народу нашої держави не притаманний. Менталітет українців та їхні прагнення спрямовані на формування та життя у демократичному суспільстві, а тому, зосередження влади в руках однієї особи втрачає привабливість та вбачається неперспективним з огляду на сучасний стан справ та настрої як у політичної еліти так і у виборців.
Тривалий час інститут президента був фактично та юридично невідомий населенню теперішньої України. Та й потреби в ньому не виникало, адже система органів за часів функціонування УРСР були юридично виваженою та цілком зрозумілою. Основним та головним державно формуючим органом були ради, яким повністю підчинялися органи виконавчої влади. Такий розподіл політичної влади давав змогу дуже чітко визначити відповідальність того чи іншого органу або посадової особи. Народ обирав ради, які в свою чергу формували підзвітні їм органи виконавчої влади. Отже, потреба в створенні якихось інших органів, чи тим паче посадових осіб в системі центральних органів державної влади повністю відпадала, та навіть більше того, викликала б цілковите здивування у громадськості.
Дуже важливо зазначити, що система державних органів в УРСР функціонувала на основі повної та злагодженої взаємодії. Ніяких протиріч, чи тим паче конкуренції між органами державної влади та посадовими особами бути не могло. Зрозуміло, що така система розподілу влади була додатковим плюсом для ефективного функціонування органів державної влади та як наслідок систематично забезпечувала права та законні інтереси більшості. Проте з плином часу все змінилося. І на заміну юридично та логічно виваженій системі гілок влади було сформовано так звану новітню систему органів центральної державної влади на основі принципу дії системи стримувань та противаг. До чого призвело таке політичне реформування сьогодні вже видно не озброєним оком. Говорити про переваги такої системи функціонування органів державної влади не приходиться, адже вона не відповідає основному призначенню державних органів, та більше того, повністю суперечить здоровому глузду.
Обґрунтовуючи точку зору призначення влади, яка надається органам народом слід передусім зауважити, що держава – це цілісний організм, частини якого не можуть знаходитися один до одного в опозиції та конкуренції. Ще з давніх часів люди будували адміністративні приміщення для влади в одному місці, таким чином виокремлювали принцип її дії та призначення. Не дивно, що й приміщення сьогоднішнього КМУ та ВРУ знаходяться буквально в одному місці. Тобто сама суть та призначення органів держави повністю вбачається у співпраці. Взаємодія є правовою природою державних органів та посадових осіб. Обґрунтування ж в такому разі принципу розподілу гілок влади та тим більше про нав’язану органам дивовижний погляд систему стримувань та противаг вбачається юридично та прагматично не зрозумілим з точки зору призначення в існуванні системи органів державної влади та посадових осіб.
Враховуючи вищевикладене, – найкращий варіант для України – це повна парламентська республіка без інституту президентства, де влада належить радам, які обирають у свою чергу виконавчих органів, які повністю знаходитимуться під контролем у представницьких органів державної влади та місцевого самоврядування. Витрачання ж бюджетних коштів держави на заяві і нікому не потрібні органи вбачається абсолютно недоцільним, тим більше, з огляду на сьогоднішню економічну кризу, яка, очевидно затягується на довго.
| Бевзенко Володимир Доцент кафедри цивільно-правових дисциплін Херсонського юридичного інституту Національного університету внутрішніх справ Херсон
Форми реалізації владних повноважень президента України
|
Із проголошенням в 1991 році незалежності України одним із першочергових заходів, вжитих молодою державою, було запровадження інституту президентства. Для України, яка за нетривалий період своєї чергової незалежності пережила істотні зміни форми правління − від радянської республіки через президентську республіку до напівпрезидентської республіки, − характерною була відповідна зміна правового статусу Президента України − глави Української держави. На жаль, заснування та становлення інституту президентства в Україні не базувалося на належних теоретичних і державно-правових розробках, відбувалося здебільшого некритичного сприйняття відповідних моделей США, Франції та Росії. У підсумку, на переконання деяких авторів-дослідників, інститут президентства в Україні на сьогодні є гіпертрофованим, який у своїй поточній діяльності виходить за межі наданих повноважень.
Як наслідок − у державі спостерігається протистояння глави держави й гілок влади; нерідко рішення, дії чи бездіяльність Президента України на переконання деяких представників державно-політичної еліти піддаються сумніву, їх законність та обґрунтованість оспорюються у судовому порядку.
Ці та інші негативні прояви, супутні інституту Президента України, є, зокрема, наслідком того, що цей інститут порівняно нове явище у політичному житті і державному будівництві України. Тривалий час в Україні функції глави держави виконували переважно Верховна Рада України, яка вважалася найвищим органом державної влади України, її президія як постійно діючий орган державної влади та її голова. Теоретичною основою зосередження функцій глави держави у Верховній Раді України, в особі її постійно діючого органу − Президії Верховної Ради України була концепція «колективного президента», яким вважалася президія та вчення про ради і радянське державне будівництво в цілому: народ здійснює державну владу через ради народних депутатів України, що становить єдину систему органів державної влади і є політичною основою держави, а Верховна Рада України − найвищим органом державної влади. Тому цілком закономірно, що нинішній інститут президентства в Україні остаточно сформувався не одразу, пройшовши кілька етапів становлення, змінюючи свої назви та статус [2; с. 229].
Як бачимо, попри тривалий час, який минув з моменту набуття Україною незалежності та початку формування її найважливіших суспільно-державних інститутів, проблемні питання функціонування цих інститутів, особливості здійснення ними владних повноважень до сих пір врегульовані. Отже, викладене свідчить, що нині в умовах сучасного державно-політичного життя, в контексті конституційно-правової реформи нагального розв’язання потребує питання ролі та обсягу повноважень Президента України в сфері регулювання й управління суспільно-державним життям країни.
Статус Президента України, його владні повноваження закріплені Основним Законом України. Так ст. 102 Конституції України визначено, що Президент України є главою держави і виступає від її імені, він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. Задля здійснення цих конституційних завдань, Президент України наділений повноваженнями, які з огляду на їх зміст, характеризують главу держави також як суб’єкта владних повноважень.
Реалізація повноважень Президентом України − діяльність багатогранна, яка проявляється у різних формах та сферах суспільно-державного життя, тому практичне значення для розкриття сутності цих повноважень, інших їх особливостях відіграє класифікація. Завдяки такому упорядкуванню повноважень Президента України, можливим стає вичерпне з’ясування завдань, які на нього покладаються, змісту правовідносин глави держави із іншими владними суб’єктами, сфер суспільно-державного життя, у яких відбувається реалізація цих повноважень. Наприклад, згідно зі ст. 106 Конституції України Президент України має широкі повноваження в різних сферах державного життя. В одних випадках ці повноваження належать виключно главі держави, в інших − певним чином розподілені між ним та органами державної влади. Так, Конституція розмежовує функції Президента України як глави держави і Верховної Ради України як її єдиного органу законодавчої влади. Водночас повноваження Президента України у його відносинах із Верховною Радою України дають можливість розглядати главу Української держави як повноправного учасника законодавчого процесу. По-перше, Президентові України належить право законодавчої ініціативи, а по-друге, законопроекти визнані Президентом України як невідкладні, розглядаються Верховною Радою України у позачерговому порядку. Крім того, Президент України підписує закони, прийняті Верховною Радою Україною.
|
Здійснення арбітражних функцій Президентом в умовах дуалізму виконавчої влади: проблема «співіснування» Савчин Михайло К. ю. н., доцент кафедри теорії та історії держави і права, завідувач відділу Інституту філософії та євроінтеграційних досліджень Закарпатського державного університету
Дуалізм виконавчої влади>і правотворчі повноваження Президента За французьким прототипом напівпрезидентського правління, запозиченим Україною, існує подвійна структура влади, тобто “дуалізм” виконавчої влади. Відтак уряд повинен мати підтримку глави держави і парламенту. Так уряд самостійно може приймати відповідальні і стратегічні рішення як у випадках “розділеного правління”, так і наявності пропрезидентської парламентської більшості, що підтримує уряд. Водночас, урядові потрібна певна воля до політичного компромісу, коли настає період „співіснування” – уряд сформований парламентською більшістю, представленою політичними силами, що перебувають в опозиції до політичного курсу Президента. Коло повноважень глави держави визначають конкретні сфери суспільного життя, на які в силу конституційних положень Президент вправі впливати власними правовими актами та управлінськими діями. Із конституційного переліку повноважень Президента (ст. 106) безпосередньо не випливає, що він володіє певними правотворчими повноваженнями. З іншого боку, Президент забезпечує додержання основних прав і свобод, державний суверенітет, територіальну цілісність України. З цією метою Президент забезпечує державну незалежність і правонаступництво держави. Такі формулювання містять в собі приховані елементи можливого нормотворення у діяльності Президента. Нормотворчі повноваження Президента слід тлумачити у контексті конституційних принципів поділу влади та законності управління (ст.ст. 6 та 19). Президент у своїй нормотворчій діяльності зв’язаний законом. Згідно з принципом поділу влади регулювати правовідносини на основі закону вправі КМ, оскільки він згідно з Конституцією (ст. 116 Конституції) здійснює зовнішню і внутрішню політику держави, а тому може встановлювати правила. Однак Президент забезпечує керівництво у сфері зовнішньої політики, національної безпеки та оборони. Тому у зазначених сферах Президентові належить першість у здійсненні нормотворчих повноважень. Відповідно до Конституції Президент на здійснення власних повноважень видає укази на основі Конституції і законів України. Президент не вправі розробляти шляхом видання указів первинні правові норми, оскільки це є прерогативою парламенту. У випадку законодавчого упущення Президент може видавати укази з певних питань, однак вони повинні бути схваленні на засіданні РНБО. Для подолання стану законодавчого упущення Президент володіє достатніми правовими засобами – звертатися з щорічним чи позачерговим посланням до народу на засіданні Верховної Ради, правом законодавчої ініціативи, визначати окремі законопроекти як невідкладні. У випадку видання актів КМ, що суперечать Конституції, Президент може зупинити ці акти та одночасно звернутися до КCУ щодо вирішення цього питання. Також у таких випадках важливою є взаємодія Президента із фракціями у парламенті, що підтримують його політичний курс у період „співіснування”, для забезпечення парламентського контролю за ефективністю діяльності уряду та попередження прийняття ним неконституційних актів. Таке повноваження глави держави може коригувати політичний курс уряду. І ще слід додати, що важливим вбачається налагодження каналів зворотних зв’язків між КМ та Секретаріатом Президента.
 Мы поможем в написании ваших работ! |
