Особливості етнічного розвитку в князівський період української історії.
Вирізнення українського народу із давньоруської етнополітичної спільноти
Отже, «український» етнографічний масив існував у складі давньоруського народу як етнополітичної спільноти ще до утворення Київської держави і зберігав особливості впродовж усього періоду її існування. Вважають, що початок формування українського народу як етнічної спільноти, тобто такої, що самоусвідомилась і вирізняла себе у відносинах з іншими спільнотами, припадає на другу половину XII ст. Зменшення ролі Києва як безсумнівного політичного і культурного центру всієї держави після смерті Мстислава Володимировича (1132) був уже викликаний піднесенням нових центрів притягання. В ХІ - першій половині XII ст. формувалися локальні політичні інтереси у Полоцька і Чернігова, Новгорода і Володимира на Клязьмі, Володимира-Волинського та Перемишля (потім Галича), інших міст і земель. У цьому розриві політичної єдності етнічні причини не простежуються. Але так чи інакше політична роздробленість Київської Русі руйнувала етноконвергенційну тенденцію, що мала до цього підтримку в національно-державній свідомості, в єдності панівної у всіх землях князівської династії, єдності літературної мови і професійної культури й ідеології.
Як відомо, визначальним фактором характеру етносу і його розвитку є культура. Тобто, яка культура, такий і етнос. У культурі ж у свою чергу слід розрізняти два пласти: народний і професійний. Очевидно, джерело розвитку чи розквіту професійної культури і мистецтва становить народна культура. Остання також не є індиферентною до професійної. Але генетичний код розвитку етносу міститься в його народній культурі (традиційному способі життя та виробництва, системі духовних, естетичних і етичних цінностей, мові). Внаслідок цього в XII ст., коли відносно єдиний верхній пласт політичних структур і професійної культури зазнав кризи, основою подальшого етнічного розвитку давньоруського народу могли бути лише ті етнографічні масиви, які вже існували. І вони ними стали не лише в другій половині XII ст., а виявились дійсно індиферентними до всіх драматичних зигзагів історії наступних часів, живили етнотворчий процес у період іноземних плюндрувань, окупацій, вікового гноблення і роз'єднання вітчизни.
|
|
|
Чимало істориків, зокрема Ф. Шевченко, пов'язували початок виділення українського етносу із давньоруського народу з першою літописною згадкою про Україну під 1187 р. Видається, однак, що давній літопис, можливо, ще не надавав слову Україна значення етнотопоніма, а як етнотопонім воно поширилося значно пізніше (про це поміркуємо у параграфі про українські етноніми й етнотопоніми).
|
|
|
Проте незалежно від цього «українські» етнодиференційні ознаки, як це було показано вище, існували протягом багатьох століть задовго до XII ст.
На шляху розвитку український народ пройшов чимало відмінних за етнокультурним, політичним і соціально-економічним змістом етапів, кожен з яких по-своєму позначився на його історичній долі, національній свідомості, розселенні, культурі, етнічній психології, характері.
Український етнос в умовах кризи давньоруської державності та золотоординського поневолення
Це був період, коли на етнічний розвиток народу впливали різні за характером фактори: в умовах занепаду загальноруської єдності почала пробивати дорогу локальна удільна свідомість. На тлі розриву політичних зв'язків під впливом зростання продуктивності праці зміцнювались економічні зв'язки між групами міст і удільних земель. Уже в XII ст. склалися чотири групи давньоруських земель, які торгували між собою і мали відносно вищий ступінь інших взаємних економічних зв'язків. Перша група: Новгород, Смоленськ, Псков, Полоцьк, Вітебськ; друга - Володимир, Рязань, Устюг, Ростов, Муром, третя - Київ, Чернігів, Новгород-Сіверський; четверта - Галич, Володимир-Волинський, Луцьк. Отже, українські землі (міста) хоч і не виступали у XII ст. як один регіон стосовно вищих внутрішніх економічних зв'язків, проте виявилися у двох окремих економічних районах, що з російськими і білоруськими землями мали відносно менші зв'язки.
|
|
|
В першій половині XIII ст. українські землі зазнали монголо-татарської навали. Вона підірвала вплив національного державного фактору на розвиток народу, його мову, культуру, свідомість, економіку, послабила позиції Галицько-Волинського князівства перед польською й угорською феодальною експансією і штовхнула українську феодальну верхівку на пошук союзу з інонаціональними державами та панівними верствами.
З огляду на людські, матеріальні та культурні втрати, яких зазнали українські міста в 1240-1241 pp., а також на занепад політичних структур, культурного життя в Україні після татарської навали, багато історичних джерел з XIII-XIV ст. не збереглося. У розпорядженні сучасного історика дуже мало документів, які б давали змогу повною мірою відтворити характер етнічних процесів, властивих для того часу. Тому в підході до висвітлення цього питання існує дуже багато поглядів. У російській історіографії поширювалась навіть думка про знищення на території сучасного Середнього Наддніпров'я давньоруського населення і перетворення на кілька століть цих земель у пустелю, яка була освоєна заново лише в XV-XVII ст. пришельцями із західних українських земель та Польщі. Найбезпардоннішим творцем і захисником такої версії був М. Погодін. Цієї думки дотримувався навіть такий видатний авторитет, як В. Ключевський. Про це дискутували М. Максимович з М. Погодіним, пізніше М. Грушевський з О. Шахматовим.
|
|
|
В сучасній історіографії, видається, немає прихильників версії про пустелю на Подніпров'ї. Найновіші археологічні дані категорично заперечують цю думку. І села, і міста, в тому числі зруйнований Київ, існували, піднімалися і занепадали впродовж XIII-XV ст. Необхідно додати, що орди Батия в 1240-1241 pp. підірвали державні утворення в Україні. Останні опинилися в становищі ординських данників, а Переяславське князівство взагалі перестало існувати, перейшовши у безпосереднє підпорядкування золотоординців. Руські князі випрошували у Золотої Орди ярлики на князівство. Це була принизлива залежність. Однак жодного суцільного плюндрування краю після 1240 р. не наступило. Не було ще й тих ординських спустошень, що впали на Україну з другої половини XV ст. і виходили від Кримського ханства. Народна пам'ять України відтворила стереотип татарського плюндрування і неволі саме під впливом нападів кримських орд від 1475 р. до другої половини XVIII ст.
Поширений погляд, що формування українського народу, так само, як російського і білоруського, почалося тільки в XIII-XIV ст. Б. Рибаков писав, наприклад: «Нові князівства ХІІ - початку XIII ст. становили ніби єдину сім'ю - давньоруську народність, яка розмовляла однією мовою, разом творила єдину культуру, мала низку спільних історичних завдань, мінуси феодальної роздробленості почали виявлятися не відразу». Так, усі ці явища в ХII-ХIII ст. мали місце, але вони захоплювали головно літературну мову і професійну культуру. В глибинах народної культури і мови етнічні особливості сформувалися раніше і тепер розвивалися на власній основі.
Дата добавления: 2018-02-18; просмотров: 329; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!