Стародавні етнічні процеси на території України та їх роль в етногенезі українців.
Предмет, завдання і значення курсу історії України.
Історія України — одна зі складових історичної науки, що досліджує генезис і закономірності становлення та розвитку українського народу, його боротьбу за національно-державну незалежність та пов'язані з нею подвиги, тріумфи, драми, трагедії.
Предметом вивчення вузівського курсу історії України є складний процес формування та розвитку багатомільйонного українського народу, його діяльності в соціально-економічній, духовній, політичній і державній сферах з давніх-давен до сьогодення. Разом з тим історія України має розглядатися в тісному взаємозв'язку з глобальними історичними процесами, з історією її найближчих сусідів, з якими у різні часи українці перебували у складі різних держав.
Вивчення історії сприяє формуванню історичної свідомості народу, в якій органічно поєднуються знання, погляди, уявлення про суспільний розвиток. Закріплена в традиціях, обрядах, художніх образах та теоріях, історична свідомість дає змогу людству узагальнити історичний досвід.
Водночас історичне мислення є важливим чинником соціальної активності, виховання патріотизму, консолідації народних мас, інтеграції та їхньої мобілізації задля вирішення певних соціальних завдань. Знання історії є умовою ефективної участі людини в суспільному житті. Прикладом цього є М. Грушевський, який писав, що в політику прийшов через вивчення історії свого народу.
|
|
|
Історія вчить кожну людину, спираючись на загальнолюдські цінності, творчо опрацьовувати і критично переосмислювати багатство світового історичного досвіду та засвоювати його уроки, формувати на цій основі власні переконання, громадянську позицію, здобути навички і вміння, необхідні для практичної діяльності.
Відтворюючи історію, історики її моделюють. А моделей може бути безліч, навіть тоді, коли чітко зафіксовані одні й ті самі факти. Цим історія наближається до літератури і мистецтва.
Отже, історія є специфічною наукою, яка перебуває на межі класичних наук та мистецтва.
Методи вивчення історії України
Правдиве пізнання минулого можливе лише зі справді наукових методологічних позицій.
Історична наука спирається на такі основні методологічні принципи:
1. Принцип об'єктивності. Він виходить передусім з цивілізаційного погляду на історію як об'єктивний процес. Зобов'язує історика і кожного, хто вивчає історію, знаходити історичну закономірність суспільного розвитку, його зумовленість насамперед матеріальними й духовними чинниками. Водночас цей принцип вимагає спиратися на факти у їхньому правдивому вигляді, без перекручувань, підгонок під наперед задані схеми.
|
|
|
2. Принцип історизму. Він передбачає, по-перше, розгляд кожного явища з точки зору того, як воно виникло, які основні етапи пройшло в своєму розвитку. По-друге, вимагає, щоб кожне явище розглядалося у зв'язку з іншими, визначалось його місце в системі суспільних відносин, щоб чітко простежувались взаємовплив, взаємозумовленість історичних явищ. По-третє, він передбачає розгляд кожного явища крізь призму конкретного досвіду історії за умови збереження причинних зв'язків між різними явищами і подіями. Історизм дає можливість увійти в історію, зрозуміти її, оцінити мотиви вчинків і самі вчинки історичних діячів, з'ясувати їхнє значення.
Ці принципи реалізуються через сукупність наукових дослідницьких методів — теоретично обґрунтованих способів пізнання. Історія України як галузь історичної науки використовує загальнонаукові методи, серед яких — історичний і логічний. Застосування першого дає змогу простежувати історичні явища на всіх етапах розвитку з урахуванням специфічності перебігу в конкретних умовах місця і часу. Логічний метод відкриває можливості для аналізу історичних подій, явищ на кінцевій стадії їх розвитку, коли всі їх основні властивості набули завершеного вигляду. Історичний і логічний методи пізнання взаємно переплітаються, доповнюють один одного.
|
|
|
Сукупність історичних джерел класифікують на п'ять основних типів:
1) речові джерела — пам'ятки матеріальної культури, тобто археологічні знахідки: засоби виробництва, предмети побуту, монети та архітектурні пам'ятки;
2) етнографічні джерела — пам'ятки, які містять дані про особливості буття, культури, звичаї певного народу;
3) лінгвістичні джерела — дані з історії розвитку мови;
4) усні джерела — народні пісні, історичні думи, перекази, легенди, народні прислів'я, приказки та ін.;
5) писемні джерела — літописи, документи тощо, які є основою історичних знань.
Щедрим матеріалом для історика є пам'ятки матеріальної та духовної культур давніх часів. Одним із зачинателів української та загальнослов'янської археології був польський вчений Адам Чарноцький, який першим досліджував кургани на території України. Особливої активності набула ця робота на початку XIX ст. з розгортанням розкопок на території Десятинної церкви і Софійського собору в Києві.
Серед писемних джерел XVII — початку XVIII ст. виділяються так звані «козацькі літописи», присвячені в основному добі Хмельниччини. Чільне місце серед них посідає анонімний твір, який перші видавці умовно назвали «Літописом Самовидця». Він охоплює події з 1648 до 1702 р.
|
|
|
Різноманітними цінними відомостями насичений літопис Самійла Величка «Сказание о войне козацкой с поляками через Зеновия-Богдана Хмельницкого». Він містить багато документів, грамот, універсалів, договорів, що надає йому великої історичної ваги. Літопис доведено до 1700 р.Цими визначними пам'ятками літописання другої половини XVII — початку XVIII ст. по суті завершується етап накопичення історичних даних, створення компілятивних хронік. В останні десятиліття XVIII ст. остаточно утверджується якісно новий, вищий етап розвитку української історіографії.
Вершиною активного процесу узагальнення фактологічного матеріалу і формування оригінальної концепції історії України стала поява на рубежі двох століть «Історії Русів». Уже майже два століття учені не можуть остаточно визначитися щодо особи його автора, оскільки він з політичних міркувань заховався під іменем Георгія Кониського. Цей твір був надрукований лише 1846 p., майже через 50 років після написання, але ще в ЗО—40-х роках, поширюючись у списках, справив велике враження на сучасників. Безперечним є його вплив і на формування історичного світогляду Т. Шевченка і М. Гоголя.
На розвиток історичних досліджень в Україні істотно вплинуло видання історичних матеріалів, яке розпочалося в 40-х роках XIX ст. На жаль, в Україні не було своїх наукових установ чи товариств, але національно свідомі дослідники зуміли використати російські офіційні установи для публікації численних матеріалів української історії. Так, М. Костомаров — автор «Книги буття українського народу» і багатьох праць з історії України — був видатним продовжувачем народницького напряму в історії України, започаткованого М. Максимовичем. Головну увагу в своїх працях він приділяв селянству, народним рухам, недооцінюючи часто державних діячів.
2 .Методи, принципи та джерела вивчення історії України.
Предмет історії України включає: політичні інститути, культуру, мораль, право, звичаї, побут народу, визначення ролі та місця його історичних діячів. Отже предмет історії України- це не лише перелік основних подій і явищ, але й розумінням, що вважають історичною долею народу,а Історія України - це не лише наука і навчальна дисципліна. Це - частина національного світогляду, складова загальної культури кожної людини.
У вивченні і викладанні історії України застосовують такі методи: історико-хронологічний, порівняльний та синхронний аналізи подій і явищ. Названі методи застосовуються у взаємозв'язку з принципами об'єктивності та історизму.
Принцип історизмудозволяє побачити, як та чи інша подія, історичне явище виникли, який шлях у своєму розвитку пройшли і чим вони завершились.
Порівняльний принципдозволяє порівняти, як було і як є, порівняти історичні процеси в Україні та в інших країнах, що дає можливість детальніше оцінити здобутки чи прорахунки, стан української держави, суспільства в конкретний історичний період.
3. Сутність понять „етнос",„народність", „народ ,„нація".Основні концепції формування українського народу.
Сутність етносу, нації. Поняття “національне” та “націоналізм”.
Поняття “етнос” (від грецького “ethnos” – народ, плем’я) увійшло в історико–етнографічну науку з Стародавньої Греції, де воно використовувалося для позначення окремих племен, народів.
Народи етноси виникають на певному етапі розвитку людства. Згідно з біблейським сказанням про “Вавилонський натовп”, спочатку люди жили в одному місці, складали один народ та розмовляли однією мовою. Якось вони замислили побудувати місто та вежу “з главою до небес”. Бог розлютився від такого нахабства та змішав мову людей так, щоб одні не розуміли промов інших, а людей розкидав по всій Землі. Скільки було тоді створено мов та кордонів, Біблія не повідомляє.
Етноси народи в своєму розвитку пройшли ряд етапів. Першим типом етнічної спільності був рід – кровно-родинна спільність людей. На основі розвитку родових відносин виникло плем’я - етносоціальна спільність людей з власним ім’ям, територією, мовою (діалектом племені), своїми звичаями, культовими обрядами. Наступним типом стала народність – етносоціальна спільність людей, яка має єдність членів за походженням, культурою, мовою, історичною долею. Як докапіталістична етнічна спільність народність носила риси натурального господарства та господарською відокремленості різних регіонів. Народність стала необхідною сходинкою та базою в процесі формування націй.
Рід – плем’я –народність –нація – ось головні етапи становлення та розвитку етнонації. В сучасній суспільствознавчій літературі, етнос визначається як стійка соціальна спільність людей, які об’єднані спільністю мови, своєрідністю культури, побуту, традицій, звичаїв, а також усвідомленням своєї єдності та відмінності від інших подібних спільнот (самовідомості).
Сукупність усіх цих ознак утворює повну етнічну культуру – систему випрацьованих засобів життя, які стають звичними для цього етносу. З’ясуємо це..
Якщо я, як носій певної культури, звикаю до якогось певного стилю життя, то уявлення іншого стилю для мене скрутне, бо він не може вписатись в мій стереотип. Але ж особливо велика взаємонепривабливість культур, якщо істотно розрізняються системи заборон та дозволів.
Етичне – це поперед усе культурне. Сторіччями випрацьований механізм культивації особливого способу життя. Тому ідея асиміляції в іншу культуру не припустима. Кожна культура має цінність та багатство в світовій культурі.
Отже, етноси розрізняються досить істотними рисами. Кожен етнос вважав свою культуру справедливою та в кожному випадку не бажає відмовлятися від неї, асимілюватися (зливатися).
За різними оцінками на Землі зараз можна налічити від двох до трьох тисяч етнонаціональних утворень, а держав – членів ООН – біля 200. Тільки 270 етносів налічують в своєму складі більш одного млн. людей, інші значну меншість. Є країни переважно мононаціональні (Норвегія-99,8%-норвежці Японія-99% - японці Австрія-92,5% - австрійці та ін.). Але більшість сучасних держав багатонаціональні, вони об’єднують корінні етноси та інші етнічні та національні групи, і для них проблеми етнонаціональних відносин, національної політики залишаються серед найбільш важливих.
Які ж риси притаманні нації? Що кладеться в саме поняття “нація”?
При політично-правовому підході під нацією розуміють – співгромадянство, політичне об’єднання людей – громадян тієї чи іншої держави. В Конвенції про громадянство, яка була розроблена в межах Ради Європи, поняття “громадянство” визначається як “правові відносини особи з державою без вказівки на етнічне походження цієї особи”. В міжнародному праві, коли кажуть про націю, мають на увазі саме громадянські або політичні нації. Використовуючи поняття “національна економіка”, “національний прибуток”, “національна безпека” (як і “національна академія”) під “національним” мається на увазі не “естетичне”, а “державне”.
При соціокультурному підході нація розглядається як спільність людей, для якої характерні спільність духовної культури, мови, релігії, звичаїв, тобто головних ознак етнічної культури. В політичному житті національна спільність нерідко ототожнюється тільки з релігійною спільністю. Наприклад, кажуть про “арабську націю”, скріплену релігією ісламу. При всій відмінності громадян Єгипту, Саудівської Аравії, Іраку, Тунісу та ін. країни, всі вони вважають себе перед усім арабами і тільки потім – єгиптянами та ін. Хоча ця єдність не забезпечує їх спільність і різне розуміння ісламу (поряд з іншими причинами), приводить до кровопролитних війн (Ірак – Іран, Ірак Кувейт – підтвердження цьому).
Більшість націй сформувалися шляхом злиття декількох етнічних груп.
Інший шлях формування нації – коли велике етнічне утворення трансформується в націю, при цьому можуть виникнути декілька націй. Наприклад, з давньоруської народності (етносу) сформувалися 3 нації: білоруси, росіяни та українці.
Процеси формування нації та викликані ними рухи, вели до створення держав. Якщо врахувати, що більшість держав об’єднувало декілька етносів, то однією з головних функцій держави було підтримання порядку та стабільності, обмеження агресивних спрямувань одних етносів та оберіганню від агресії інших. Держава це робить шляхом встановлення загальних для усіх законів, незважаючи на етнічну та взагалі будь-яку належність. Держава виступає фактором подолання етнічних суперечок. В цьому сенсі держава констатує націю, хоча в межах нації продовжують існувати етнічні групи. Так, у США всі, хто має громадянство – американці, але американці-японці, американці - українці та ін., у Великобританії – всі англійці, але англійці - шотландці та ін.
Національна самосвідомість – це усвідомлення нацією або окремим індивідом своєї належності до певного етносу, який відрізняється спільністю історичної долі, характеру, менталітету, психології, культури. Національні звичаї та традиції, що є компонентами буденної свідомості, виступають як засіб об’єднання, інтеграції національної спільності, пробудження національної самосвідомості.
В політичному плані національна самосвідомість національна самосвідомість може грати подвійну роль. З одного боку – це, безумовно, прогресивний процес, що веде до нового позитивного рівня розвитку національно-етнічної спільності та її взаємовідносинам з іншими етнонаціональними групами. Але надмірний акцент на національну самосвідомість, національні цінності, в шкоду цінностям інших націй та загальнолюдським цінностям, може привести до націоналізму.
Існує декілька підходів, які оцінюють по-різному роль та значення націоналізму. Прибічники позитивного підходу вважають націоналізм – позитивним соціальним явищем, основою розвитку патріотизму. До визначення “націоналізм” вони додають такі прикметники, як “прогресивний”, “народний”, “науковий”, “революційний” та ін. Так автори учбового посібника “Основи політології” під ред. (Київ, “Либідь”,1988) пишуть, що “…націоналізм – це ідеологія нації, головна мета якої – створення та забезпечення всіх необхідних умов для прогресивного національного розвитку \с.123\”. В підручнику “Політологія” /Під ред. О.І.Семківа (Львів, вид. “Світ”,1994) націоналізм визначається як спосіб захисту національних інтересів. Він не віддільний від існування нації і завжди дає про себе знати тоді, коли йдеться про інтереси нації /с.235/.
Спочатку націоналізм був відносно прогресивним явищем, бо його головним завданням була консолідація формуючих націй, їх самовизначення. Націоналізм відіграв свою роль в боротьбі народів колоній за незалежність, рівноправ’я та рівність в світових політичних та господарських відносинах. В такому розумінні націоналізм сприяв росту національної самосвідомості, вирішенню проблем національного розвитку, тобто питань захисту національних інтересів та цінностей, відродженню культури, мови та ін. Але переважна більшість дослідників – спеціалістів розглядають сучасний націоналізм в якості виключно реакційного явища.
Характерною для націоналістів є відмова визнати за іншими народами на “власній” території ті права, яких вони вимагають для себе. Для інших – ніякого самовизначення! А що робити з іншими етносами, що проживають на цій території? По різному. В Югославії (Косово) націоналісти заявили про боротьбу за створення “етнічно чистих територій”- в Азербайджані силою виселяється населення вірменських сіл. У Прибалтиці “некорінне” населення обмежене в багатьох правах та свободах та ін.
Для націоналістів важливий “образ ворога” навіть більш ніж “нація”. Ворог – антипод націоналізму, бо якщо його не буде, то націоналізм втрачає сенс, бо не ясно “проти кого ми дружимо”. Ворог може бути зовнішнім, а також внутрішнім, як молодший партнер зовнішніх ворожнечих сил. Сучасний дослідник з ФРН Д.Хоффман писав: “Образ ворога грав роль інтегратора на протязі всієї історії німецького народу та держави”.
Націоналізм не має майбутнього, бо загальна світова об’єктивна тенденція – об’єднання зусиль людства у вирішенні завдань, що стоять перед ним, інтеграція. Але зникне націоналізм ще не скоро, бо він спирається на реальну базу і ту соціальну структуру “знедолених”, яку залишив у спадщину попередній режим.
Стародавні етнічні процеси на території України та їх роль в етногенезі українців.
Проблема походження окремих східнослов'янських народів належить до числа найбільш заполітизованих в історії Східної Європи. Нажаль вона формувалася і вирішувалася більшою мірою політиками, а не науковцями. Як наслідок, історична істина виявилась настільки викривленою, що наймолодший серед східних слов'ян етнос був проголошений "старшим братом". Офіційна імперська наука традиційно звинувачувала татарську навалу в появі на світ окремих російського, українського та білоруського етносів. Нібито монголо- татари у ХШ ст. зруйнували єдину давньоруську народність і зумовили появу окремих східнослов'янських народів.
Розвиток науки та зняття ідеологічного тиску метрополії дозволяє переглянути офіційну точку зору на етногенез східних слов'ян з позицій об'єктивної науки.
Крім історичних, лінгвістичних, антропологічних, етнографічних даних все більшу роль у вирішенні проблеми грають висновки археологів. Вагомий внесок у вивчення проблеми походження слов"янства та історії південних русичів зробили київські археологи (Брайчевський, 1994, Петров, 1992, Баран, 1972, 1993, Максимов, 1982, Приходнюк, 1975, Козак, 1984, Терпиловський, 1984, Толочко, 1980, 1996, Моця, 1993, Залізняк, 1996). Узагальненню досягнень археології в дослідженні складних процесів розселення слов'янства серед балтських та фінських племен лісової зони Східної Європи присвячені фундаментальні монографії В.Седова 1979, 1982, 1987, 1996 рр.
Безпосередніми пращурами українців, росіян та білорусів, як відомо, були слов'янські племена УІІІ-ХІІ ст., які описані у найдавнішому літописі Київської Русі "Повість минулих літ". Розвиток археології дозволяє вирішувати проблеми генези окремих літописних племен східного слов'янства, без чого неможливо зрозуміти коли і як народилися окремі слов'янські народи Східної Європи.
Як зазначалося волиняни, деревляни, поляни, білі хорвати, тиверці, уличі, частково сіверяни УІІІ-ХІ ст. фактично були праукраїнцями. Формування білорусів відбулося на основі племен дреговичів, кривичів, частково радимичів. У генезі росіян брали участь ільменські словени, кривичі, частково в'ятичі та переселенці з Південної Русі. Науці відомий четвертий східнослов'янський етнос - псково-новгородці, що постали з ільменських словен, а у ХV-ХVІ ст. були асимільовані росіянами в процесі експансії Московського князівства на захід (Дашкевич, 1993, Залізняк, 1996). Отже, знання генези літописних східнослов'янських племен - обов'язкова умова вирішення проблеми
Незмінність населення, безперервність розвитку його культури та мови на згаданих споконвічних українських територіях від людності празької культури У-УІІ ст. донині дає підстави вважати останню праукраїнцями. Ця найстарша безсумнівно слов'янська спільнота асоціюється фахівцями з легендарними дулібами Волині - найдав-нішими літописними племенами "Повісті минулих літ" (Седов, 1982, с.90-94). За часів літописця Нестора дулібів вже не було: "дуліби живяху по Бугу, де нині волиняни..." Германське походження етноніму дуліби за О.М.Трубачовим (1974, с.52) вірогідно свідчить про його формування ще в першій половині 1 тис. н.е. десь в зоні контактів з германськими племенами готів чи вандалів, експансія яких саме у цей час відбувалася у Західну Україну.
Арабський автор Х ст. Масуді писав, що слов'янське плем'я волинана (волиняни) вдавнину панувало над іншими. Однак внаслідок міжплемінних чвар це переддержавне утворення начолі з князем Маджаком розпалося і кожне слов'янське плем'я почало обирати власного князя. В.О.Ключевський, Л.Нідерле, М.С.Грушевський (1991, с.377) висловили думку, що волиняна Масуді - це перший слов'янський племінний союз, відомий за літописом Нестора як дулібське племінне об'єднання. Воно розпалося під ударами аварів за візантійського імператора Іраклія, що правив від 61 до 641 р. "Сі ж обри воеваху на словенах і примучиша дулібів, сущих словен, і насилля творяху жонам дулібським",- сповіщає "Повість минулих літ".
Про українців, як етнокультурно консолідовану цілісність, можна говорити з постанням першої української держави Київська Русь, тобто з Х ст. Наскільки лондонці, парижани, пражани чи мешканці Гнезно Х-ХШ ст. були відповідно англійцями, французами, чехами чи поляками, настільки сучасні їм мешканці Києва, Чернігова, Галича були українцями.
В'ятичі басейну Оки сформувалися у VІІІ ст. внаслідок змішування місцевого фінського населення зі слов'янськими переселенцями з басейнів Десни та Сейму. Не випадково різні дослідники неодноразово підкреслювали велику подібність кераміки, домобудівництва, поховального обряду в'ятичів до матеріальної культури сіверян, полян, деревлян, волинян, відомих по решткам роменської та лука-райковецької культур. Тому В.В.Седов інтерпретує вислів літописця Нестора "...радимичі бо й в'ятичі від ляхів..." не в етнічному, а в географічному сенсі. Дослідник вважає, що цими словами літописець хотів сказати, що слов"янські пращури в'ятичів прийшли на Оку із заходу (Седов, 1982, с.148). Не випадково етновизначальні для в'ятичів семилопатеві скроневі кільця (Мал. 13, 5), особливо їх ранні типи, дуже нагадують семипроменеві кільця західних сусидів радимичів. В похованнях в'ятичів знайдена значна кількість виробів, властивих традиційній культурі фінів та балтів. Найпізніші пам'ятки в'ятичів датуються ХІІІ і навіть ХІV ст., тобто часом формування російського етносу.
Заселення деревлянами та волинянами Білоруського Полісся відбувалося поступово. У VІІ ст. пам'ятки празької культури з'явилися на березі Прип'яті, де пізніше постав племінний центр дреговичів Турів, а також Пінськ. У VІІІ-ІХ ст. слов'янські переселенці з Прип'яті просунулись ще далі на північ у середовище балтських племен Верхнього Німану. Основний потік слов'янських колоністів на північ у VІІІ-ІХ ст. протікав з Південного Полісся через землі дреговичів по Дніпру та Березині на Верхню Двіну (Седов, 1982, с.116). Волиняни також просувалися вниз по Західному Бугу на Берестейщину (Мал. 15).
Кривичі мешкали в ІХ-ХІІІ ст. у Верхів'ях Дніпра, Західної Двіни та Волги (Мал. 15). О.О.Спицин висловив припущення про західне походження кривичів та їїхніх північних сусідів ільменських словен. Послідовником цих поглядів є В.В.Седов, який однак відзначав, що ніяких археологічних слідів просування слов'ян з Вісли на Псковщину поки що не виявлено (Седов,1982, с.58). Більш аргументованою виглядає точка зору переважної більшості дослідників, які вважають, що кривичі походять від переселенців-слов'ян з Подніпров'я. Численні археологічні факти свідчать про слов'янську колонізацію Верхнього Дніпра та Західної Двіни у другій половині І тис.н.е. мігрантами із Середнього Подніпров'я та Волині.
Крім переконливих археологічних матеріалів на користь так званого дніпровського шляху просування слов'ян на лісову північ свідчать дані антропонімії. Білоруський дослідник М.Я.Грінблат (1968, с.98-101) звернув увагу, що численні білоруські призвища на -енка (Анціпенка, Лукашенка тощо), мають масові паралелі в українській антропонімії. Український суфікс -енк на думку О.Б.Ткаченка (1958) є дуже давнім, властивим спільнослов'янській мові УІ-УІІ ст. Як зазначалося, останньою говорили у цей час склавини Північно-Західної України, які фактично були пращурами українців.
Архаїчний український суфікс -енк здавна був поширений у Середньому Подніпров'ї: Київщина, Чернігівщина, Черкащина, Кіровоградщина, Полтавщина. На Волині та у Прикарпатті більше прізвищ на -ук та -юк. Відповідно поширені аналогічні призвища і на теренах Білорусі. Якщо на заході в Побужжі багато прізвищ на -юк, то на Верхньому Дніпрі та на Західній Двіні в районі Полоцька здавна і масово поширені наймення з древнім суфіксом -енко. Зона таких прізвищ тягнеться й далі на північний схід за межі Білорусі на Смоленщину і навіть на Псковщину. Однак, під пізнішим російським впливом такі слова стали закінчуватися не на -ко, а на -ков. Появу цієї антропонімії на Верхньому Дніпрі та на Західній Двіні М.Я.Грінблат (1968,с.100) переконливо пояснює міграцією її носіїв з місць їх споконвічного проживання в Українському Подніпров'ї по Дніпру на північ ще у кінці І тис. н.е. У той же час на північ вздовж Західного Бугу рухалася людність іншого праукраїнського племені волинян, що зумовило поширення в Західній Білорусі вже згадуваних прізвищ на -чук (-юк).
Численні наукові дані переконливо свідчать про потужну міграцію праукраїнських племен дулібів, волинян, деревлян, полян протягом УІ-Х ст. на північ у Білоруське Полісся. Тому в Південній Білорусії донині відчуваються сильні впливи традиційної української культури та мови (Півторак, 1993, с.81-83). Зрозуміло чому значна частина етнографів та лінгвістів вважає Берестейщину, південь Пінського та Мозирського Полісся давніми етнічними землями українців. Наслідком постійного просування волинян вниз долиною Західного Бугу стало поширення українських говорів по всій Берестейщині аж до Біловіжжя та Гроднинщини. Відомий московський фахівець з археології Полісся Ю.В.Кухаренко вважав межою між українцями річки Ясельду та Прип'ять (Гринблат, 1968, с.84).
Аналогічний напрямок розселення праукраїнців з Волині та Середнього Подніпров'я підтверджують дані антропології літописних східнослов'янських племен. Відомий російський антрополог Т.Алексеєва (1973) відзначила поширення деяких особливостей антропології праукраїнських племен на прабілорусів та праросіян лісової півночі Східної Європи. Маються на увазі певні сходження в антропології дреговичів, полоцьких кривичів, радимичів та ільменських словен з деревлянами та волинянами, а смоленських кривичів та вятичів - з полянами та сіверянами. Ця антропрологічна картина стає зрозумілою, якщо згадати загальну схему слов'янської колонізації півночі Схїдної Європи (Мал. 15).
Формування кривичів очевидно відбувалося у VІІІ-ІХ ст. на грунті балто-слов'янської людності, що лишила на Верхньому Дніпрі та Двині пам'ятки типу Колочин та Тушемля-Банцеровщина в умовах потужного допливу нових слов'янських переселенців з Прип'ятьського Полісся та Середнього Подніпров'я. На формування західної гілки кривичів (полочан) суттєво вплинули дреговичі, що просувалися з півдня (Гринблат, 1968, с.117). Визначальною ознакою курганів кривичів є срібні скроневі кільця браслетовидної форми (Мал. 13, 6). Однак в похованнях знайдені і речі балтських типів, що свідчить про значну роль балтів у генезі кривичів (Седов, 1982, с.164). Полоцьк та Смоленськ виникли як племінні центри кривичів. З ХІ ст. кривичі фігурують в літописах під назвою полочан Подвіння та смолян Верхнього Дніпра. У Х-ХІ ст. кривичі Верхнього Дніпра інтенсивно просувалися на схід на правий берег Верхньої Волги, де саме в цей час розпочався процес формування російського етносу.
Оскільки російський етнос посідав впродовж останніх століть панівне місце у Східній Європі, історія Російської імперії подавалася як історія всіх народів регіону. Тому час формування основ російського культурного комплексу (XIV-XV ст.) екстраполювали на історію найближчих сусідів, в тому числі українців, які почали формуватися значно раніше росіян. Отже, корені згаданої пізньосередньовічної версії походження українського народу у тенденційній імперській історіографії.
Таким чином, якщо генетичне підгрунтя білорусів, псково-новгородців та росіян творилося в УІ-ІХ ст. в процесі переселення праукраїнців Середнього Подніпров'я та Волині на північ у балтське та фінське середовище, то остаточне формування молодих східнослов'янських етносів відбулося вже в Х-ХІІ ст. в складі імперії Київська Русь, державотворчим етносом якої були праукраїнці Південної Русі. Причому етно-генетичні процеси, що призвели до їхнього постання не є чимось унікальним у світовій історії. Навпаки аналогічна етно-історична ситуація неодноразово і невідворотньо повторювалася на руїнах великих імперій минулого. Мається на увазі постання в підкорених імперією провінціях нових етносів, споріднених з народом - завойовником. Відбувалося це в умовах потужного адміністративного, культурного, мовного впливу розвиненої метрополії на відсталу периферію.
Іншими словами, якщо хтось і може претендувати на культурно-історичну спадщину Стародавнього Риму, то це перш за все італійці. Творцями історії та культури Стародавньої Греції та еліністичної імперії Олександра Македонського були пращури сучасних греків. Тому прямими спадкоємцями імперських Мадріду та Лондону є відповідно сучасні іспанці та англійці, а не мексиканці чи американці. Точно так безпосередніми генетичними потомками панівного етносу Російської імперії є сучасні росіяни, а не примусово інкорпоровані до неї латиші, українці чи казахи. Відповідно Київська Русь є органічною частиною етнічної історії українців, хоча елементи її культури стали невід"ємними складовими молодих східнослов"янських етносів, що близько тисячі років тому зародилися на периферії імперії внаслідок впливів з київської метрополії.
Про сталість та універсальність законів етнотворення на постімперських просторах свідчить разюча подібність історичної картини зародження романських та східнослов"янських народів. Як стародавній Рим романізував свої північні варварські провінції, так княжий Київ русифікував (від Русь, а не Росія) безкраї лісові обшири півночі Східної Європи.
Потужний вплив Риму на периферію своєї імперії призвів до постання романської групи народів. Іспанці та португальці - це латинізовані племена іберів, кельтів, готів Піренейського півострова. Французи - латинізоване кельтське плем"я галів, а румуни - латинізовані фракійські племена даків, гетів, мезів, що також включили слов'янський компонент. Аналогічний вплив київської метрополії на малозаселену лісову периферію імперії зумовив русифікацію місцевих балтських та фінських племен і зародженню на їхніх
Абсурдність цього твердження виступає ще більш рельєфно якщо врахувати той факт, що ні в кого не викликає сумніву, що переважна більшість згаданих шедеврів творилася безпосередньо в Києві, або в інших містах Південної Русі. У канонічних зразках давньоруської літератури фігурують історичні та культурні діячі, а також прості мешканці саме руського Півдня. Та і як мешканці Верхнього Подніпров"я та Поволжжя могли нарівні з людністю княжого Києва творити його культурні цінності, якщо культурно-економічний розвиток Південної Русі в Х-ХІІ ст. був на порядок вищий, ніж на лісовій півночі імперії, слов"янська колонізація якої на той час лише розпочиналася? Нагадаємо, що росіяни з"явилися на історичній арені у другій половині ХІІ ст., тобто після створення південними русичами більшості канонічних творів руського мистецтва.
Класичним прикладом абсурдних претензій на культурну спадщину України-Руси є проголошення "Слова о полку Ігоревим" найдавнішим твором "староросійської літератури". І це не зважаючи на те, що події твору протікають більш ніж за півтисячі кілометрів на південь від російських етнічних земель на прабатьківщині українців. Без сумніву українськими є не тільки місце дії, але й історичні реалії, лексика, художні образи, літературна форма твору (Белинский, 1900, Півторак, 1993, с.170-176). Абсурдність твердження стає ще більш очевидною коли згадати, що саме під час антиполовецького походу південних русичів на чолі з князем Ігорем Володимиро-Суздальщина була найближчим союзником половців у боротьбі з Києвом. Отже, ні здійснити військовий похід на половців, ні оспівувати його суздальці не могли, а значить проголошувати "Слово" продуктом творчості праросіян немає підстав.
Немає сумніву, що головними творцями києво-руської культури Х-ХІІ ст. була перш за все людність Південної Русі. Звідси канонічні зразки культури Княжого Києва поширювалися і на північну периферію імперії, впливаючи на розвиток прабілорусів, праросіян, новгородців.
Ще менше підстав вважати державу Київська Русь та її історію першим етапом російської держави та історії. Адже на думку класика російської історичної науки В.Ключевського "Великорос вперше виступив на історичну арену в особі Андрія Боголюбського", - тобто в другій половині ХІІ ст., або за 300 років по виникненню держави Київська Русь. Це все одно, що вважати першим етапом румунської чи французької історії історію стародавнього Риму, а першою державою американців - Англійське королівство Х-ХУ ст.
Отже, державотворчим етносом ранньосередньовічної імперії Київська Русь були мешканці Південної Русі. Тяглість історичного розвитку від неї до козацької України дає підстави вважати південних русичів праукраїнцями. На відміну від італійців, які сформувались в окремий етнос внаслідок змішування латинян з різноманітними варварами-завойовниками стародавнього Риму, розпад держави Русь в ХІІІ-ХІУ ст. не призвів до суттєвих змін населення в Україні-Руси. Про це ж свідчить і антропологічний тип більшості українців, єдиний для княжої, козацької і сучасної України.
Все це дає підстави вважати Київську Русь ІХ-ХІІ ст. продуктом творчості українського етносу у княжий період його історії.
Підсумовуючи сказане про етнотворчі процеси в Київській Русі зазначимо, що спільнота, яку проімперські сили наполегливо і безпідставно називають єдиною давньоруською народністю була постімперським конгломератом споріднених, але окремих східнослов"янських народів. Формувалася вона під потужнім впливом праукраїнської метрополії на північну варварську периферію імперії Русь. Історичними аналогами цієї руської групи східнослов"янських етносів є романська, латиноамериканська та інші постімперські етнічні спільноти, що неодноразово і невідворотньо поставали на руїнах великих імперій минулого.
Таким чином, науці відомо не три, а чотири східнослов'янські народи, з яких українці найстарші. Білоруський, псковоновгородський, російський етноси фактично постали як відгалуження від українського і сталося це не пізніше середини ХІІ ст., тобто майже за сто років до приходу татар. Простежується два головні етапи впливу праукраїнців на формування інших східно-слов'янських народів. Розселення праукраїнської людності у V-ІХ ст. з територій між Середнім Подніпров'ям і Карпатами на північ призвело до постання в лісовій зоні Східної Європи своєрідного слов'яно-балто-фінського етнокультурного субстрату. Саме на ньому в Х-ХП ст. під потужним культурним, мовним, адміністративним впливом праукраїнської Київської метрополії завершилася початкова фаза формування білорусів, псково-новгородців, росіян. Псково-новгородці були асимільовані росіянами під час експансії Московського князівства на захід за Івана ІІІ та Івана ІУ Грозного.
У процесі колонізації балтських та фінських земель праукраїнці зазнали суттєвого впливу місцевого неслов'янського населення, що відчутно змінило код їхнього етнокультурного комплексу і призвело до постання окремих, хоча і споріднених східнослов'янських етносів. Первинна консолідація і народження білоруського, псково-новгородського та російського етносів сталися в складі праукраїнської держави Київська Русь за універсальними законами етнотворення під потужним впливом метрополії на периферїю імперії. Етнічна специфіка українців, білорусів, росіян пояснюється також своєрідністю історичного шляху, пройденого кожним з цих народів після розпаду Київської Русі і до їх підкорення Російською імперією.
Дата добавления: 2018-02-18; просмотров: 420; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!