Основні етапи етно – та націогенезу українців.:

Стр 1 из 3Следующая ⇒

Предмет, завдання та значення курсу історії України: Історія України — одна зі складових історичної науки, що досліджує закономірності становлення та розвитку українського народу, його боротьбу за національно-державну незалежність . Предметом вивчення вузівського курсу історії України є складний процес формування та розвитку багатомільйонного українського народу, його діяльності в соціально-економічній, духовній, політичній і державній сферах з давніх-давен до сьогодення. Вивчення історії сприяє формуванню історичної свідомості народу, в якій органічно поєднуються знання, погляди, уявлення про суспільний розвиток. Закріплена в традиціях, обрядах, художніх образах та теоріях, історична свідомість дає змогу людству узагальнити історичний досвід. Принцип історизму — один з найважливіших в науковій методології. Він дає змогу з'ясувати передумови та джерела зародження певних явищ, виявити закономірності сучасного стану суспільства, спрогнозувати майбутнє. Історія допомагає зрозуміти сучасність за допомогою аналізу минулого. Водночас історичне мислення є важливим чинником соціальної активності, виховання патріотизму, Знання історії є умовою ефективної участі людини в суспільному житті. Історія вчить кожну людину, спираючись на загальнолюдські цінності, творчо опрацьовувати і критично переосмислювати багатство світового історичного досвіду та засвоювати його уроки, формувати на цій основі власні переконання, громадянську позицію, здобути навички і вміння, необхідні для практичної діяльності. Отже, історія є специфічною наукою, яка перебуває на межі класичних наук та мистецтва. 2. Методи, принципи та джерела вивчення історії України: 1. Принцип об'єктивності. Він виходить передусім з цивілізаційного погляду на історію як об'єктивний процес. Водночас цей принцип вимагає спиратися на факти у їхньому правдивому вигляді, без перекручувань, підгонок під наперед задані схеми. 2. Принцип історизму. Він передбачає, по-перше, розгляд кожного явища з точки зору того, як воно виникло, які основні етапи пройшло в своєму розвитку. По-друге, вимагає, щоб кожне явище розглядалося у зв'язку з іншими, визначалось його місце в системі суспільних відносин, щоб чітко простежувались взаємовплив, взаємозумовленість історичних явищ. По-третє, він передбачає розгляд кожного явища крізь призму конкретного досвіду історії за умови збереження причинних зв'язків між різними явищами і подіями. Історизм дає можливість увійти в історію, зрозуміти її, оцінити мотиви вчинків і самі вчинки історичних діячів, з'ясувати їхнє значення. Історія України як галузь історичної науки використовує загальнонаукові методи, серед яких — історичний і логічний. Застосування першого дає змогу простежувати історичні явища на всіх етапах розвитку з урахуванням специфічності перебігу в конкретних умовах місця і часу. Логічний метод відкриває можливості для аналізу історичних подій, явищ на кінцевій стадії їх розвитку, коли всі їх основні властивості набули завершеного вигляду. Історичний і логічний методи пізнання взаємно переплітаються, доповнюють один одного. При вивченні історії України також використовуються (особливо зарубіжними істориками) міжнаукові або міждисциплінарні методи: метод конкретних соціальних досліджень, математичні методи, методи математичної статистики та ін. Джерелами історії України є матеріальні носії історичної інформації, що безпосередньо відображають той чи інший бік діяльності людей. Сукупність історичних джерел класифікують на п'ять основних типів: 1) речові джерела — пам'ятки матеріальної культури, тобто археологічні знахідки: засоби виробництва, предмети побуту, монети та архітектурні пам'ятки; 2) етнографічні джерела — пам'ятки, які містять дані про особливості буття, культури, звичаї певного народу; 3) лінгвістичні джерела — дані з історії розвитку мови; 4) усні джерела — народні пісні, історичні думи, перекази, легенди, народні прислів'я, приказки та ін.; 5) писемні джерела — літописи, документи тощо, які є основою історичних знань. 3. Сутність понять «етнос», «народність», «народ», «нація». Основні концепції формування українського народу.: Етнос (від грец. ethnos — народ, група, плем'я) — стійка, історично сформована на певній території спільність людей — плем 'я. етнос постає як соціально-економічний організм, що самовідроджується внаслідок етнічно однорідних шлюбів і передання новим поколінням мови, культури, звичаїв, традицій, віри, процесів природної та штучної (насильницької) асиміляції, міжетнічної інтеграції. Для усталеного існування етноса потребує створення своєї держави. Народність - мовна, територіальна, економічна і культурна спільність людей, що історично склалася і передує нації. Перші народності сформувалися за рабовласництва (давньоєгипетська, давньоеллінська та ін.). Процес утворення їх особливо широко розгорнулося при феодалізмі (давньоруська, польська та інші - в межах Європи). Складалися вони зазвичай з близьких за походженням і мови. Рідше - з різномовних племен і етнічних груп, які змішувалися результаті завоювання одних іншими. У процесі утворення народностей і ступеня посилення економічних і культурних зв'язків між окремими їх складовими мова одного з них ставала загальною, інші перетворювалися на діалекти або зовсім зникали. Одним з показників спільності, ситуація була нова єдина назва. Народ (грецькою — ἔθνος (етнос)) — багатопланове поняття, яке може мати такі значення: Народ — населення держави, мешканці країни. Народ — громадсько-політична сила, на яку опирається офіційна влада в країні. Народ — форма національної та етнічної єдності (нація, народність, іноді плем'я). Народ — взагалі люди, переважно у великій кількості. Нація (від латів.(латинський) natio — плем'я, народ), історична спільність людей, що складається в ході формування спільності їх території, економічних зв'язків, літературної мови, деяких особливостей культури і характеру, які складають її ознаки. Нації визначаються певним рядом характеристик, що стосуються як індивідуальних її членів так і всієї нації. Такі характеристики мають нести в собі як об'єднавчу функцію — спільнота людей, що не має між собою нічого спільного, не може бути нацією, так і відокремчу — що відрізняє дану націю від сусідніх. Будь-яка з таких характеристик може стати предметом дискусій, однак заперечення існування визначальних чинників містить в собі заперечення існування окремих націй.

основні етапи етно – та націогенезу українців.:

Серед сучасних вчених є чимало прихильників традиційної в радянській науці схеми поділу східнослов'янського етногенезу на такі три етапи:

– перший етап (IX–X ст.) – первісна консолідація русичів у єдину давньоруську народність у межах Давньоруської держави;

– другий етап (XII–XV ст.) – початок формування українського етносу завдяки освоєнню причорноморських степів та виникненню козацтва;

– третій етап (XV–XVI ст.) – завершення процесу формування українського етносу, який далі вже не зазнавав суттєвих іноетнічних вкраплень.

Виключаючи більш ранні етапи україногенезу, цей підхід суттєво звужував його межі, що також мало ідейне підґрунтя, бо доводило статус «старшого російського» та «молодшого українського» етносів. Не виходячи за межі такої ідеологічної платформи, спробу відсунути початки східнослов'янського етнотворення в глибину історії зробив авторитетний радянський вчений Б. Рибаков. Він визначив наступні етапи формування єдиного руського народу-етносу:

– перший етап (V–VII ст.) – створення союзів слов'янських плен

– другий етап (VIII – початок IX ст.) – об'єднання союзів слов'янських племен у «суперсоюзи»

– третій етап (у межах Давньоруської держави) – завершення процесу перетворення племінних союзів у новий суперетнос русичів, який надалі став основою для виокремлення трьох східнослов'янських народів.

5. Стародавні етнічні процеси на території України та їх роль в етногенезі українців:

Однією з головних ознак народу (етносу), нації як певної стійкої спільності людей є територія, на якій проживає ядро, основний масив цього народу і разом з якою він творить цілісний біогеографічний і етносоціальний організм. Отже, поняття етнічна, або національна, територія означає землю, яку з найдавніших часів заселяє той чи інший народ, яку цей народ освоював, захищав, був і є її корінним жителем та господарем. Етнічна територія – категорія більш стійка, ніж державна територія. Державні кордони нерідко пересуваються, встановлюються з порушенням етнографічних меж розселення народів. Особливо складною є доля народів, які втрачали державність і територія яких, залежно від певних політичних обставин, підлягала членуванню чи зазнавала утисків чужоземних завойовників. Але й за таких умов етнічна територія залишалася стійким утворенням, базисом цілісності народу і його державницьких потенцій.

6. Територія прабатьківщини словян та основні етапи словянського етногенезу.:

Поважні наукові студії на ниві слов'янського етногенезу розпочалися лише на поч. XIX ст., коли історія стала справжньою наукою. Поступово-до наукових досліджень залучаються свідчення історичної лінгвістики, особливо топоніміки. З перебігом часу вчені дійшли висновку, що давні слов'яни спершу жили десь поміж балтами, германцями та іранцями. На початку XX ст. російський славіст О. Погодін запропонував вважати прабатьківщиною слов'ян території Польщі, а також українських земель Поділля і Волині, де зафіксовано безліч прадавніх слов'янських гідронімів. Польський лінгвіст 1-ї пол. XX ст. Я. Розвадовський висловив передову тоді думку, за якою давні слов'янські землі простягалися од Вісли до Дніпра Однак названа територія була не досить конкретно окреслена географічно Варто згадати й концепцію видатного російського (згодом німецького) лінгвіста М. Фасмера, котрий локалізував слов'янську прабатьківщину в басейнах Прип'яті та середньої течії Дніпра У XX ст. за вивчення праслов'янського етногенезу взялись і археологи.

У 30—40-х pp. XX ст. вагомий внесок у теорію прабатьківщини слов'ян зробили польські археологи та лінгвісти. Так, Ю. Костшевський вбачав її у межиріччі Вісли і Ельби, а Т. Тер-Сплавінський — в обмеженому просторі між Віслою і Одером Але при цьому недооцінювались археологічний та лінгвістичний матеріали з межиріччя Вісли й Дніпра Український археолог і лінгвіст В. Петров, автохтоніст за переконаннями, гадав, що історію слов'янства слід починати з племен трипільської культури (етнос яких був змішаного й неслов'янського походження^, і обмежував їх давню землю територією пізнішої України. Його теорію не поділяють сучасні вчені Малокоректною в науковому відношенні є і гіпотеза відомого російського лінгвіста Ф. Філіна, котрий бачив прабатьківщину слов'ян поміж Західним Бугом і Середнім Дністром. Загалом же етнологи, археологи, історики, лінгвісти одностайні втому, що слов'янська прабатьківщина розташовувалась на розлогому просторі між Віслою чи навіть Одером і Дніпром, сягаючи на півночі Балтійського моря, а на півдні — Карпатських гір Такої позиції дотримуються польський археолог В Гензель, російські — П. Третяков і М. Артамонов, історик та археолог Б. Рибаков.

7.особливості етнічного розвитку в князівський період:

Військові походи Олега та Ігоря свідчать про швидке зростання могутності державної організації Київської Русі. Так у поході 907 року прийняло участь, за оцінками істориків, близько 80 тисяч воїнів, у поході на Каспій 912-913 рр. — 50 тисяч. Однак внутрішня організованість держави за їх князювання була доволі примітивною. Відносини князівської влади з основною масою землеробського населення зводились, в основному, до збирання данини, яка не мала якихось чітко визначених розмірів. Це викликало незадоволення та спротив населення, що проявлялось у втечах на нові колонізаційні землі як на півдні, так і на північному сході, а також приводило до конфліктів з місцевою знаттю. Внаслідок одного з таких конфліктів у 945 році деревляни вбили князя великого київського Ігоря.

Значну реформу державного устрою провела наступниця Ігоря княгиня Ольга. Вона унормувала розміри податків та повинності (так звані "уроки та устави"), впорядкувала відносини між київською та місцевими владами, роблячи акцент на раціоналізацію господарських відносин, структурувала всю систему влади. В області зовнішньої політики Ольга продовжувала відстоювати торгівельні інтереси держави, але вже не військовими, а переважно мирними засобами, підтримуючи регулярні відносини з найбільшими державами тогочасної Європи — Візантією та Священною Римською імперією. Політичний устрій Київської Русі цього часу характеризується подальшим наростанням суперечностей у розвитку двох тенденцій політичного життя — прагнення до встановлення сильної, одноосібної влади та народоправства. Значне посилення князівської влади за часів наступників Ольги — Святослава і Володимира, внаслідок вдалих військових походів, розширення території та підкорення оточуючих племен, різко звужували можливості функціонування інституцій, що забезпечували народоправство. Віче, як форма реалізації самоуправління народу, була витіснена на північні терени держави (Новгород, певний час Псков) і майже не згадується в київських літописах. Князь видається майже не обмеженим у своїй владі і лише інколи радиться з вічем. Князь був невід'ємним елементом організації влади в епоху Київської Русі. При цьому, антикнязівські повстання зовсім не були виступами проти самого інституту князівської влади

8.Проблема формування трьох східнослов'янських етносів, теорія „давньоруської народності”: міф, чи реальність.:

Початки формування сучасних слов'янських народів криються в часах, коли на території Східної і Південно-Східної Європи розпочалося Велике розселення слов'ян, яке тривало до кінця VII ст. Єдина до цього слов'янська спільнота поступово розпадалася на східно-, західно-, південно- й північнослов'янські племінні утворення. На середину І тис. на історичних теренах України вже існували Антський і Склавинський союзи слов'янських племен. Після розгрому в V ст. гунів і загибелі Західної Римської імперії Антський союз почав відігравати помітну роль у Східній і Південно-Східній Європі. Однак на початку VII ст. він був розгромлений аварами. Вони також поневолили племінне утворення склавинів. Це дещо загальмувало, але не припинило суспільний і господарський розвиток тієї гілки слов'янства, яка в майбутньому стала основою формування українського етносу. Слов'янські племена колонізували нові землі й, об'єднуючись, утворювали нові союзи племен.

Спочатку виникали тимчасові об'єднання племен переважно для боротьби з ворогами чи проведення походів; згодом - союзи близьких за культурою й побутом сусідніх племен і, нарешті, утворювалися територіальні об'єднання протодержавного типу (землі, княжіння). Останні мали своїх князів і стольні міста.

Наприкінці VIII ст. на етнічних теренах України сформувалося сім політичних союзів: дулібів (волинян, бужан), деревлян, хорватів, полян, уличів, тиверців, сіверян. Одним із перших виник Дулібський союз, що об'єднував племена, які заселяли території від Західного Бугу на заході до Горині на сході та від Прип'яті на півночі до басейну Верхнього Дністра на півдні. Після його розпаду (середина VII ст.) частина племен створила союз бужан (волинян).

Загадковою залишається історія уличів і тиверців. Вочевидь, перші з них сформувалися на території, розташованій південніше полян, між річками Оріллю, Дніпром і Самарою та в лісостеповій частині Південного Бугу. У Прутсько-Дтстровському межиріччі утворилися племена тиверців, які згодом зайняли територію до Південного Бугу. Хорвати займали терени Верхньої Наддністрянщини (західніше р. Збруча), межиріччя Верхнього Пруту й Дністра, Північну Буковину, Прикарпаття й частину Закарпаття. Східніше волинян жили деревляни. Межі їхніх земель простягалися від р. Случі на заході й майже до Дніпра на сході, від річок Уборті та Прип'яті на півночі до р. Тетеріва на півдні. Після розпаду Полянського союзу племен поляни заселяли Середнє Подніпров'я від р. Тетеріва на півночі до вододілу річок Ірпіня і Росі на півдні. Сіверяни заселяли землі Лівобережжя в середній течії Десни, на берегах р. Сейм та у верхів'ях Сули. На теренах сучасних Білорусі й Росії існували східнослов'янські союзи племен дреговичів, радимичів, в'ятичів та ін. Важливе місце займали стосунки східних слов'ян із Візантією. Це були як воєнні конфлікти, так і мирні, інколи навіть союзницькі відносини. Розвивалася також взаємна торгівля. На заході доводилося спілкуватися зі словаками, поляками та чехами.

V—VIII ст. стали важливою віхою в історії слов'ян. Вони колонізують нові території. Утворюються основні політичні союзи. Виникають зародки державного життя.

9.Етнічний розвиток українських земель в період козаччини.:

Не маючи надії на захист степових кордонів державою, український народ організував його самотужки. Цю роль взяло на себе українське козацтво. Термін «козак» вперше зустрічається в джерелах XIII ст. — монгольській хроніці, датованій 1240р. У перекладі з тюркської означає «одинокий», «схильний до розбою, завоювання». Існують й інші трактування цього слова. Так, у словнику половецької мови за 1303 р. це слово перекладається як «страж», або «конвоїр», у 1490 р. воно вперше з'явилося в Україні на означення людей, що ходили в степ за здобиччю або боротися з татарами.

Нині не викликає сумніву, що основна причина утворення козацтва закорінена в тих соціально-політичних умовах, які склалися на українських землях у другій половині XV— XVI ст. Польща і Литва все більше обмежували самоврядування українських земель, аж до ліквідації залишків їхньої автономності. Посилювалась експансія католицизму. Водночас зміцнювався клас феодалів — шляхетство, внаслідок чого його землеволодіння на Україні розширювались. А становище українського населення погіршувалось з кожним роком.

Особливість суспільного життя в Україні в XV — першій половині XVI ст. полягала також і в тому, що основна маса населення зосереджувалася на обжитих землях Галичини, Поділля, Волині, Полісся, північної Київщини. Саме тут і відбувалося посилення кріпацтва. Решта території України — Середнє Подніпров'я, Побужжя, Запорожжя — була майже не заселена. В цих районах на порубіжжі з Диким полем знаходились прикордонні військові гарнізони (міста Остер, Канів, Брацлав, Вінниця). Далі тягнулись незаймані землі, де було багато дичини., риби, диких коней. Ватаги так званих ухідників із прикордонних селищ селились на уходах — в гирлах річок — і там рибалили, добували мед, полювали. Невдовзі до ухідників почали приєднуватись селя-ни-втікачі з Галичини, Волині, Полісся, Західного Поділля. Вже у другій половині XV — на початку XVI ст. на Наддніпрянщині утворились загони вільних озброєних людей із різних соціальних прошарків: від ухідників, селян та міщан до дрібної збіднілої шляхти і православного духовенства.

На формування козацького стану істотний вплив мав воєнний чинник. У XV—XVII ст. південь України був охоплений полум'ям безперервної боротьби з татаро-турецьки-ми загарбниками. Для оборони з рублених і січених колод будувались укріплення— «січі». Серед перших організаторів козацьких загонів були старости прикордонних міст: Остафій Дашкович, Предслав Лянцкоронський, Бернард Претвич, а також сини магнатів

Заславських, Корецьких та інші. їхніми зусиллями стихійно створені загони набували все більш організованої форми.

Помітну роль у формуванні козацтва відіграло розширення господарської діяльності українського народу, освоєння степової зони, що базувалось на вільній праці. Вільний труд на вільній землі є невіддільним від самої суті козацтва і становить одну з його фундаментальних рис.

Із середини XVI ст. пришвидшуються темпи формування козацької верстви. Важливу роль у цьому процесі відіграло заснування Запорозької Січі — своєрідного центру козацьких вольностей, який притягував до себе селян та міщан і став неприступною твердинею на шляху турецько-татарських орд до центральної України.

Проблема походження козацтва віддавна привертала увагу як вітчизняних, так і зарубіжних дослідників і мала різнопланове трактування. Представники російської «державницької школи» (С. Соловйов, К. Кавелін) або цілком не сприймали козацтва, або давали йому негативну оцінку. Українські історики дореволюційної доби (М. Костомаров, Д. Яворницький) ідеалізували запорозьке козацтво. Польські вчені схильні пов'язувати проблему виникнення козацтва тільки з діяльністю польської й української знаті, а традиційна англо-франко-американська історіографія вбачає в запорозькому козацтві щось на зразок середньовічних піратів-флібустьєрів, головною метою яких була нажива і грабунок сусідів. На жаль, всі ці версії грішать однобокістю.

10. Походження назв „Україна", „Малоросія", „Великоросія", „Росія".:

Украї́на або Вкраї́на (давньорус. Оукранnа, Въкранna; лат. Vkraina) — топонім у Східній Європі. Вперше згадується в Київському літописі під 1187 роком, у зв'язку із смертю переяславського князя Володимира Глібовича. З 19 століття назва території обабіч Дніпра, між Доном і Сяном, та Прип'яттю і Чорним морем, заселена переважно українцями.

Ма́лая Русь, Ма́лая Росси́я, позднее Малоро́ссия, реже Малору́ссия — историческое название Галицко - Волынской земли в 14-15 в.в. и территории Поднепровья в 15-16 в.в.

В России до начала XX века зачастую применялось как название Украины в целом.

Впервые термин «Малая Россия» встречается в начале XIV века в Византии для определения современных западноукраинских земель (Галицко-Волынское княжество) в церковно-административной практике. Галицкая митрополия, созданная в 1303 году, охватывала шесть епархий: галицкую, перемышльскую, владимирскую, холмскую, луцкую и туровскую (то есть, также часть территории современной Беларуси), которые в византийских источниках получили название Малая Русь (греч. Μικρά Ρωσία — Микра Росиа) в противоположность Великой России (Μακρά (Μεγάλη) Ρωσία — Макра Росиа), под которой с 1354 г. понималась территория епархий под властью киевского митрополита.

11.Становище українського етносу в 19-20 ст. :

Україна у складі Російської імперії (XIX ст. )Уся українська територія яка входила до складу Росії, була поділена на три генерал-губернаторства і дев'ять губерній: Київську, Подільську, Волинську, Чернігівську, Полтавську. Катеринославську, Таврійську, Херсонську та Харківську. Економічний розвиток України в першій половині XIX ст. характеризувався розкладом феодально-кріпосницької системи. Розвиток промисловості 30-х років XIX ст. характеризується також глибокими змінами. Це початок промислового перевороту. Суть його полягала у поступовому переході від феодальної мануфактури до капіталістичної фабрики.

Основна ознака цього періоду - поглиблення кризи феодально-кріпосницької системи і зародження капіталістичних відносин.Західноукраїнські Землі У Складі Австро-Угорської Імперії у XIX Ст.8 лютого 1867 p. була створена Австро-Угорська імперія.

Хоча Галичиною керував австрійський намісник із числа польських магнатів, край здобув обмежену автономію.нутрішнє самоврядування було надано також Буковині,проте доступ українців до Буковинського сейму був обмежений: у ньому домінували румуни і німці.Закарпаття стало частиною Угорщини і ніякого самоврядування не одержало.

Східна Галичина, Північна Буковина, Закарпаття зберігали аграрний характер економікикраїнський національний і громадсько-політичний рухи на західноукраїнських землях у другій половині ХIX ст.: -Москвофільство (русофільство)- Народовці (орієнтувалися на український народі виступали за впровадження української мови та літератури в усі сфери життя.)- Радикали (прагнули надати українському рухові більш революційного характеру)20 ст9 січня 1900 р . РУП заснована в Харкові Дмитром Антоновичем. 1905-1907 р Російська революція1905 р підписанння Миколою 2 Маніфесту ,у якому народові обіцяли громадянські свободи1906 р. Столипінська аграрна реформа (руйнуючи селянську общину, створювала умови для економічного зростання селянства шляхом передачі їм земельних наділів у приватну власністьТаким чином, селяни мали перетворитися на фермерів. )- безуспішнаЛипень 1914-листопад 1918 В роки війни значна частина України перетворилася на райони запеклих бойових дій (Галичина, Закарпаття, Буковина, Поділля, Волинь). Територія кілька разів переходила із рук у руки. Це призвело до значних жертв серед мирного населення, занепаду промисловості, сільського 1917 р Лютнева Революція в Росії — революційні події лютого-березня 1917 року, що завершились падінням монархії у Російській імперії.1917-1920- Українська національно-демократична революція 1918 р Українська Центральна Рада видала 4 універсал,в якому Україна проголошувалась автономною державою,З 1922 р Україна перебуває в складі СРСР,28 липня 1939 р Західна Україна приєднана до СРСР,1941р-1945р Велика Вітчизняна війна,1945-1950 Післявоєнна Боротьба ОУН-УПА з владою,Десталінізація 1956-1964,Процес перебудови в СРСР 1985-1991р

12.особливості формування укр нації:

На формування української нації справив вплив ряд чинників. Однобічне профілювання економіки України і перетворення її на сировинний придаток Росії, поява значної маси незайнятих селян активізували міграційні процеси, перемішування населення. Негативним чинником, що уповільнював процеси становлення української нації, була відсутність власної держави, національної еліти, Україна була поділена між Російською і Австро-Угорською імперіями. Суттєво гальмувала розвиток українців політика етноциду. У 1863 р. було заборонено друкувати українською мовою (Валуєвський циркуляр), а в 1876 р. — ввозити в імперію видані за кордоном книжки і брошури українською мовою, а (Емський указ). Крім того, русифікація і полонізація міст заважали розвитку української традиційної селянської культури, міської української культури і масовому поширенню її серед українства. Процес консолідації української нації значно прискорився після ліквідації феодально-кріпосницьких відносин у середині XIX ст. Визначальну роль у цьому процесі відігравала Наддніпрянщина. Українське населення Східної Галичини, Північної Буковини й Закарпаття вбачало в Наддніпрянській Україні свій природний центр, а відтак — прагнуло до возз'єднання з ним, щоб створити єдину соборну незалежну національну державу.
Українська нація формувалася переважно як селянська. Щоправда, протягом другої половини XIX ст. через індустріалізацію все більшої ваги набуває робітництво З розвитком капіталізму дедалі більшого значення набирала українська інтелігенція, яка стала рушійником консолідації української нації.
Консолідації української нації сприяв і загальний інтерес народу до свого історичного минулого. Позитивно впливала на культурно-національне життя українська журналістика другої половини XIX ст. У Східній Україні виходили часописи "Основа", "Киевская старина", а в Західній Україні — "Молот", "Друг".
Популяризували усну народну творчість. Виходили у світ збірники и пісень, дум, казок, переказів тощо.
Консолідуючим чинником становлення української нації виступала рідна мова. У цей період українська мова сформувалася як літературна, що мало ще тісніше згуртувати українців

13.Роль і значення української діаспори в сучасному укр ентогенезі:

три хвилі переселенського руху:
Перша – економічна – з початку 70-х років ХІХ ст. до початку Першої Світової війни.
Друга – економічно-політична – період між двома світовими війнами (1917-1939 рр.).
Третя – політична – роки Другої Світової війни та повоєнний період.
У середині 90-х років ХХ століття виникла четверта – новітня хвиля української:
виїзд на роботу за кордон спеціалістів та нелегальна еміграція. Сьогодні Україна – лідер на Європейському континенті щодо кількості нелегальних емігрантів. Це – мільйони людей, їх кількість збільшується з кожним роком. Ці потоки українців можна назвати четвертою хвилею еміграції. Гостро постала проблема захисту наших громадян з боку Міністерства іноземних справ України, а також збільшення робочих місць в Україні з метою повернення співвітчизників. Окремою проблемою є торгівля “живим товаром”. Позитивні аспекти новітньої хвилі діаспори

Розвиток українських діаспорних мереж сприяє посиленню впливу діаспори на прийняття політичних рішень в країнах проживання. Прикладом активної політичної діяльності, потенціал української діаспори проявився під час т.з. помаранчевої революції, визнання рядом країн Голодомору в Україні в 1932-1933 рр.

Також важливим чинником розвитку України з країнами ЄС є потенційні економічні
можливості української діаспорної мережі

Підприємці з числа української діаспори своєю економічною діяльністю сприяють інтеграції історичної Батьківщини в сферу міжнародної торгівлі

14.Сучасний стан української нації та етносу:

На нинішньому етапі етнонаціонального розвитку в Україні, коли омріяна століттями й багатьма поколіннями борців Українська держава стала реальністю, національна ідея істотно коригується,.

На перший план висувається вже не здобуття незалежності, що неодмінно було головним змістом української національної ідеї, а розбудова засад вже здобутої державності — політичних, соціальних, економічних, духовних. Тобто йдеться про створення модерної цивілізованої держави (а не бюрократично-поліцейського монстра, небезпека чого нині гостро відчувається) — національно орієнтованої, демократичної, правової, політично та економічно самодостатньої. Такий зміст національної ідеї стає основою консолідації нації і суспільства, формування засад громадянського суспільства, утвердження єдності поліетнічної спільноти навколо розв'язання загальнонаціональних завдань, реалізації національних інтересів. І цей зміст національної ідеї — державотворення — стає основою ідеологи в сучасному українському суспільстві.

На разі україінський народ переживає скрутні часи, присутнє непорозуміння між жителями Сходу та Заходу і центральних областей, інтервенція проти тереторіальної цілісності.

15. зародження українського визвольного руху 14-поч 17:

Національно-визвольний рух є невід’ємним компонентом історії людства. Феноменальність його полягає в тому, що в різні історичні періоди існували (і сьогодні існують) етноси, які борються за здобуття незалежності або намагаються її повернути. Тобто прагнуть здобути: політичне, національне, релігійне, соціальне та економічне визволення. Це є водночас основною причиною існування руху і його метою.

У 1481 р. українські князі, що походили з литовської династії, організували таємну змову з метою вбивства литовського князя Казимира, для припинення політики централізації. У змові взяли участь князі Іван Гольшанський, Федір Більський і Михайло Олелькович. Але конспірацію було розкрито і змова не вдалася. Останньою спробою українських аристократів здобути давні права було повстання, організоване Михайлом Глинським у 1508 р. Повстання охопило Київщину і Полісся, знайшло підтримку серед української знатті і духовенства. Литовська влада вислала проти Михайла Глинського війська і він, не змігши зорганізувати опір, припинив повстання та втік у Московію.

Після цієї невдачі українські аристократи відмовилися від подальших спроб змінити своє становище в державі за допомогою зброї, сподіваючись тільки мирними засобами обороняти свої давні права та надбання [13, с. 127]. Здебільшого місцеві українські феодали дотримувалися угодовської політики і не поспішали захищати інтереси співвітчизників (стримувати утиски і окатоличення). Загалом у середині ХVІ ст. українські князі і верхівка панства втратили роль виразника й провідника політичних прагнень свого народу. Замкнувшись у сфері соціально-економічних інтересів своїх удільних володінь і маєтків, вони остаточно відмовилися від планів розбудови національної держави, зреклися ідеї поновлення власного князівства. Значна частина аристократії асимілювалась, перейняла мову, традиції і віру завойовників.

Зважаючи на це, провідна роль у захисті етнічної самобутності переходить до міщанства. Вони разом з окремими представниками української аристократії проводять боротьбу за збереження української мови, освіти, культури, православної віри. Задля згуртування власних сил постали організовані структури – братства. Оскільки не було створено єдиного координаційного центру братств, то вони контактували між собою індивідуально. Завдячуючи діяльності братств, які постали в багатьох містах України (Львів, Київ, Кременець та ін.), українська спільнота не втратила своїх культурних надбань, навпаки вони примножувалися.

Наприкінці ХVІ та на початку XVII ст. у повстаннях проти польської окупації брала участь велика кількість селян та козаків, а тереном їхніх дій була вся територія України від Закарпаття до Слобожанщини. Хоча вони зазнали поразки, проте підготували ґрунт для подальшої боротьби проти соціального та національно-релігійного гніту. Відсіч українського народу шляхетсько-католицькій експансії сприймалася в Європі як одна з ланок зростаючої боротьби проти реакційних сил контрреволюції.

16. Створення та діяльність братств у XVI - початку XVII ст.:

Наприкінці XVI - на початку XVII ст. освіта в Україні стає одним із найважливіших засобів у боротьбі проти полонізації і окатоличення, за збереження етнічної цілісності. Діяльність, що її започаткували і розгорнули в цей час братства на ниві освіти, науки, книгодрукування, дає право віднести їх до громадських організацій нового, ренесансного зразка.

Братства - це світські організації, які відстоювали релігійні, політичні, національні, культурні, станові права українців. Їм належать великі заслуги у справі збереження української православної традиції, у становленні громадянського суспільства, його етнонаціональної консолідації, у підвищенні рівня освіти та культури.

Найстарішим і найвпливовішим було Львівське Успенське братство, розквіт діяльності якого припадає на 80-і р. XVI ст. Від 1585 р. його покровителем став князь К. Острозький, а згодом - князі Вишенські, Ружинські, Потоцькі, а також заможні купці та ремісники. 3окрема Костянтин Корн, який заповів львівському братству 4 тис. золотих.

Організаційне оформлення Львівського Успенського братства в 1585 р. збіглося із заснуванням школи та викупом друкарні в Івана Федорова з метою забезпечення її навчальними підручниками. Львівська братська школа — це був перший в Україні утримуваний на громадські кошти всестановий навчальний заклад, у якому початкове навчання поєднувалося зі школою вищого типу. Успенське братство підняло свою школу на такий щабель, що в перший період свого існування вона зайняла провідне місце серед українських навчальних закладів.

Слідом за Львівською братською школою почали з´являтися навчальні заклади і в інших містах західноукраїнських земель та Правобережжя. Міщани розуміли потребу ґрунтовної освіти, тим більше, що в XVI ст. з-поміж них були вже високоосвічені люди. Луцьке братство також створило школу вищого типу, що стала культурним осередком усієї Волині. За зразками Львівської та Луцької шкіл діяли братські школи в Галичі, Рогатині, Комарному, Перемишлі, Ярославі, Межибожі, Холмі.

17. Козацтво та його роль в історії українського народу:

Козацтво – це історичне явище ефективної організації громад, їх економічного та політичного устрою, військової справи, виховання молоді та інших важливих чинників.

Козацтво в Україні виникло більше 500 років тому, під час розпаду Київської Русі після монголо-татарської навали. Українські міста піднімалися з руїн, але господарем колись могутньої держави стали литовські князі, хоча переважна більшість населень Великого Князівства Литовського становили українці й білоруси. У перші часи українці під новою владою почували вільно, литовці не позбавили їх ні віри, ні мови, ні прав або звичаїв. І вже в ХV-ХVІ ст. підсилився вплив поляків, починається вилучення прав і процес покріпачення селян. Українці перестали почувати себе хазяями на власній землі

Свободолюбний народ, українці шукають виходу, ідуть у степу, за дніпровські пороги – на Запоріжжя. Там, у вільних, але дуже небезпечних місцях і виникає український різновид європейського лицарства, особливий військовий загін – козацтво.

Прославили козацтво хоробрі, талановиті проводирі: Остап Дашкевич, Дмитро Вишневецкий, Іван Свирговский, Богдан Ружинский, Іван Підкова, Самійло Зборовский, Северін Наливайко, Максим Кривоносий, Петро Конашевич-Сагайдачний, Іван Сулима й інші.

Впродовж усієї історії козацтво відігравало величезну роль в державотворенні України. Визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького завершилася створенням самостійної козацької держави – України. Вдруге, у 1918 році, на короткий час Гетьману Павлу Скоропадському вдалося створити незалежну державу. Козацька Україна швидко міцніла, будувалися храми, навчальні заклади, відроджувалися наука і культура. І тільки несприятливі зовнішньополітичні умови не дали змоги Україні затвердитись як самостійній державі.

Багатовікова історія козацтва переконливо довела його силу та здатність бути провідником та захисником народу, його незалежності, організації громад, які здатні ефективно протидіяти як зовнішнім, так і внутрішнім намаганням їх покріпачення.

18. Козацько-селянські повстання в кінці XVI - початку XVII ст:

Наприкінці XVI — на початку XVII ст. українськими землями прокотилося дві хвилі активного протесту народних мас проти існуючих порядків: перша (1591—1596) була порівняно короткою у часі, друга (1625—1638) тривалішою. Головною рушійною силою народних виступів було козацтво.

Основними причинами першої хвилі народного гніву були посилення кріпосницького та національного гніту (нагадаймо, що «артикули» польського короля Генріха Валуа (1573) та третій Литовський статут (1588) фіксували остаточне оформлення кріпосного права); енергійна експансія шляхти на відносно вільні українські землі, колонізовані «уходниками» та запорожцями; зіткнення інтересів шляхетської та козацької верств; намагання офіційної влади Речі Посполитої взяти під контроль козацтво.

Повстання Криштофа Косинського (1591-1593 рр.) стало одним із перших великих селянсько-козацьких виступів. Козаки оволоділи всією Брацлавщиною, Київщиною та іншими землями. Косинський титулував себе гетьманом і змушував людей присягати козацькій владі замість шляхетської. Біля м. П'ятки на початку 1593 р. відбулась вирішальна битва між козаками і поляками після якої завершується перший етап цієї хвилі повстань.

У 1594 р. розпочинаються повстання під проводом С. Наливайка, М. Лободи, М. Шаули та інших. Характерною рисою цього етапу боротьби було поєднання соціальної боротьби із захистом православної церкви. На бік повстанців перейшла значна частина священників, в тому ж числі і брат С. Наливайка православний священик Д. Наливайко.

Однак ці народні виступи зазнали поразки. Протягом наступних тридцяти років великих повстань не було. Польща не мала сталого відношення до козацтва, тому репресії часто змінювалися на "милість" - збільшення реєстру, надання привілеї тощо. Особисто Польща відчувала потребу у військовій силі, адже часто вела війну з Турречиною, Московською державою. І постійно зверталась за допомогою до козаків. Так, напередодні битви під Хотином, польський уряд погодився з П. Сагайдачним на збільшення реєстру до 3 тис. осіб і виплату їм платні в сумі 40 тис. злотих на рік.

Нова хвиля повстань розпочалась у 1625 р. на Київщині, де населення відмовилося виконувати феодальні повинності і самовільно проголосило себе козаками. Виступи козаків і селян відбулися під керівництвом Жмайла, Тараса Федоровича (Трясило), Павла Бута (Павлюка), Якова Остряниці, Дмитра Гуні. Ці повстання переросли в козацько-селянські війни. Вони зазнали поразки, але підняли гасло боротьби за звільнення України.

Поразка привела до нових репресій і утисків. У січні 1638 р. польським сеймом була прийнята "Ординація (упорядкування) Війська Запорозького реєстрового", яка позбавила реєстрових козаків автономії і збільшила переслідування нереєстрових козаків і біглого селянства. Ці утиски змусили багатьох козаків і селян покидати Україну і тікати на Слобожанщину, яка входила до Московської держави і де козаки отримували пільги. З 1638 по 1648 рік воєнного протистояння між польською владою і козаками майже не було і поляки називали їх "роками золотого спокою".

Отже, козацько–селянські повстання, що відбулися наприкінці XVI - XVII ст. закінчилися поразками. Основними причинами невдач були: стихійність; неорганізованість; недосконале озброєння повстанців; локальний характер дій; малочисельність лав повсталих; тертя між козацтвом; неузгодженість дій реєстрового та нереєстрового козацтва; нечіткість програмних установок; гнучка політика польського уряду, спрямована на розкол повстанців тощо. Проте, незважаючи на поразки козацько - селянські повстання відіграли значну роль в Історії України, оскільки суттєво гальмували процеси ополячення та окатоличення, зменшували тиск феодального гніту, підвищували престиж та авторитет козацтва, сприяли накопиченню досвіду боротьби, служили прикладом для майбутніх поколінь борців за визволення українського народу, прискорювали формування національної самосвідомості.

19. Українська національно-визвольна революція середини XVII ст.:

Причини політичного характеру - напередодні національно-визвольної війни в Україні не було своєї держави. Більша частина українських земель входила до складу Речі Посполитої, феодальне право якої відрізнялося особливою жорстокістю, а державні закони обмежувалися всевладдям магнатів і місцевої адміністрації. В українського народу фактично не було перспектив на повноцінний політичний розвиток за умови подальшого перебування у складі Речі Посполитої. Однією з причин війни стала невідповідність між набуттям козацтвом фактичного політичного лідерства в українському суспільстві та погіршенням його становища за «Ординацією 1638 p.», яку польський сейм ухвалив в січні 1639 р. Згідно з «Ординацією» реєстр зменшувався на 6 тис. і включав козаків, які не брали участь у повстаннях. При цьому ліквідувалося виборність козацької старшини, козацьке судочинство. Замість гетьмана призначався польський комісар. На посади полковників та осавулів призначалася представники польської або полонізованої шляхти. Селянам і міщанам заборонялося вступати до козаків. Козаки мали право оселятися тільки в прикордонних містах.

Причини національно-релігійного характеру - обмеження для українців у правах при обійманні урядових посад і роботі в органах самоврядування міст; нерівність у правовому та політичному становищі української православної шляхти, обмеження її інтересів з боку польських магнатів і шляхти; польські магнати й шляхта, католицьке духовенство презирливо ставилися до української мови та культури; після Берестейської церковної унії 1596 р. польська шляхта планомірно і цілеспрямовано запроваджувала серед українського населення католицизм, забороняла вживати українську мову в установах та навчальних закладах; стрімко зростав наступ католицизму й уніатства на права та свободи Української православної церкви: здійснювалася конфіскація її церковного майна і земель; впроваджувався обов'язковий податок для населення на утримання католицької й уніатської церков.

Характер і рушійні сили Національно-визвольної війни. За своїм характером цей всенародний рух був національно-визвольним, релігійним, антифеодальним. Рушійними силами Національно-визвольної війни стали козаки, селяни, міщани, православне духовенство, частина дрібної української шляхти.

Найважливішу роль у Національно-визвольній війні відігравало козацтво, яке винесло на своїх плечах основний тягар боротьби за незалежність. Саме воно створило кістяк армії, основу нової політичної еліти. Козацтво відіграло провідну роль у руйнуванні польських і становленні українських державних інституцій - центральних і місцевих органів влади, судових установ, армії, адміністративно-територіального устрою. Дуже активну участь у повстанні взяло селянство. Поголовно покозачившись у 1648 p., воно в наступні роки відчайдушно боролося за збереження «козацьких прав і вольностей». Активну участь у війні взяли також міщанство, частина дрібної шляхти і нижче православне духовенство.

Цілі Національно-визвольної війни. Цілями Національно-визвольної війни були: усунення польського політичного, національно-релігійного та соціального панування на українських землях; утворення та розбудова Української національної держави; ліквідація кріпосництва; завоювання селянами особистої свободи; радикальні зміни станової ієрархії в суспільстві, прихід до вершин влади національної за складом козацької старшини; ліквідація середньої та великої феодальної власності на землю; утвердження нового типу господарювання на основі дрібної (фермерського типу) козацької власності на землю; визволення українських міст з-під влади короля, магнатів, шляхти, католицького духовенства.

Початок і хід Національно-визвольної війни. Очолив народне повстання чигиринський сотник Богдан (Зіновій) Хмельницьким, що на собі відчув сваволю польської шляхти й труднощі безправного становища. He знайшовши справедливості, він із невеликим загоном однодумців виїхав па Січ, де в січні 1648 р. був обраний гетьманом Війська Запорозького. Ставши гетьманом, Б. Хмельницький у своїх універсалах закликав народ до повстання.

Початок війни. Бойові дії у 1648-1649 pp. Перші перемоги повсталі здобули в битвах на Жовтих Водах 5-6 травня 1648 p. і під Корсунем 16 травня 1648 р. Протягом літа 1648 р. повстання охопило території Київщини, Поділля, Волині та Лівобережної України.

20. Визвольна війна під проводом Б.Хмельницького:

Початок і хід Національно-визвольної війни. Очолив народне повстання чигиринський сотник Богдан (Зіновій) Хмельницьким, що на собі відчув сваволю польської шляхти й труднощі безправного становища. He знайшовши справедливості, він із невеликим загоном однодумців виїхав па Січ, де в січні 1648 р. був обраний гетьманом Війська Запорозького. Ставши гетьманом, Б. Хмельницький у своїх універсалах закликав народ до повстання.

На початку війни Богдан Хмельницький і козацька старшина прагнули лише до відновлення втрачених прав і вільностей, надання рівних прав православній і католицькій церквам, і тому після перших перемог почали мирні переговори з поляками. Але останні не пішли на поступки, а тільки тягли час, щоб зібрати військо для подальшої боротьби з повсталими.

13 вересня 1648 р. козацьке військо здобуло перемогу над поляками в битві під Пилявцями. Протягом жовтня - листопада 1648 р. тривала облога Львова. Козаки, діставши викуп, залишили місто й рушили далі до польської фортеці Замостя і дійшли до р. Вісли, але, дізнавшись про вибори нового польського короля, Б. Хмельницький дав згоду на перемир'я з ним і повернув козацьку армію до України.

23 грудня 1648 р. козацьке військо урочисто вступило до Києва. Тут, як стверджують історики, у Б. Хмельницького відбувся перелом у поглядах на основну ціль боротьби. Досі він не піднімався вище інтересів свого стану - козацтва. Тепер же він усвідомив свої обов'язки щодо всього народу. Під час переговорів із поляками він заявив про свій намір звільнити всю Україну й український народ від польської влади. Гетьман переосмислив уроки минулорічної боротьби, вперше в історії української суспільно-політичної думки сформулював основні принципи національної державної ідеї. Протягом цього часу відбувалися серйозні зміни в самосвідомості українців: пришвидшувався розвиток ідеї Батьківщини, її єдності та незалежності, чуття спільної мети й національної ідентичності.

Польська влада була неспроможна піти на компроміс, і продовження війни було неминучим. 5-6 серпня 1649 р. Б. Хмельницький за допомогою кримського хана здобув переконливу перемогу над польськими військами у битві під Зборовом. На протязі липня і серпня цього poкy продовжувалася облога Збаразької фортеці Але хан Іслам-Гірей III не дозволив завершити розгром польської армії. Він вирішив проводити політику «рівноваги сил», що вела б до взаємного виснаження України й Польщі й надавала б можливість Криму відігравати провідну роль у Пів-денно-Східній Європі.

Зборівський мирний договір. 8 серпня 1649 р. Б. Хмельницький і польський король Ян Казимир підписали Зборівський мирний договір. Його зміст фактично означав, що польський уряд вперше визнав автономію (самоврядування) української козацької держави в межах Речі Посполитої на території трьох воєводств - Київського, Брацлавського і Чернігівського.

На визволених землях почала складатися нова військово-адміністративна і політична система, формувалась Українська національна держава - Гетьманщина. На визволену територію переносився традиційний військовий і громадський устрій козацтва. До влади прийшла національна за складом козацька старшина. Досить впливову її частину становила православна українська шляхта.

Згідно з умовами договору Чисельність козаків Війська Запорозького обмежувалась реєстром у 40 000 осіб. Усі ті, хто не потрапив до козацького реєстру, мали повернутися до панів. Проголошувалась амністія всім учасникам національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького, православним і католицьким шляхтичам, які примкнули до козаків і воювали проти польських урядових сил. Православна Київська митрополія відновлювалася у своїх правах, а київський митрополит мав увійти до сенату Речі Посполитої. Питання про унію передавалось на розгляд сейму.

Підписаний мирний договір не задовольняв а ні козаків, а ні уряд Речі Посполитої. Обидві сторони почали підготовку до нового етапу війни.

3 1655 р. Б. Хмельницький розвинув активну дипломатичну діяльність, намагаючись іншими зовнішньополітичними зусиллями забезпечити незалежність Української держави. Зокрема налагоджувалися союзницькі відносини зі Швецією. Навесні 1655 р. шведський король Карл X Густав почав війну проти Польщі. Користуючись цим, Б. Хмельницький з українським військом і корпусом Ф. Бутурліна восени вирушив до Галичини, розгромив польську армію під Городком і почав облогу Львова. Оскільки Ф. Бутурлін від імені царя вимагав, щоб усі здобуті міста належали царю, то Б. Хмельницький не став штурмувати Львів, а обмежився викупом.

Українсько-московське військо здобуло й Люблін, і перед гетьманом відкрилися перспективи об'єднати всі українські землі під своєю булавою. Але тут на допомогу Польщі знову виступив хан. Це змусило Б. Хмельницького відступити від Львова. 20 листопада 1655 р. під Озерною татари атакували українсько-московський табір, і все закінчилося переговорами і втратою досягнень кампанії 1655 р. н-

3 кінця 1655 р. Росія, налякана успіхами Швеції в Прибалтиці, пішла на зближення з Річчю Посполитою, щоб вступити в боротьбу зі Швецією. Розпочалася російсько-шведська війна. А у Вільні була підписана угода про перемир'я між Росією і Польщею (1656 р.). На польсько-російські переговори українська делегація не була допущена. В Україні це було сприйнято як зраду.

Головною турботою Богдана Хмельницького в останній рік його життя було завершення визволення українських земель. 3 метою створення антипольської коаліції він уклав угоди зі шведським королем Карлом Х Густавом і семиградським князем Юрієм Ракоці II. На початку 1657 р. Україна й Семиграддя (Трансільванія) почали воєнні дії проти Польщі. Козацькі війська оволоділи Волинню, Турово-Пінщиною і Берестейщиною.

Шведи захопили більшу частину Польщі. Але незабаром почалися невдачі, і антипольська коаліція розпалася. Ці події були останнім ударом для хворого гетьмана, і 27 липня 1657 р. він помер у Чигирині. Його смерть значно ускладнила справу визволення України: вирвалися назовні внутрішні суперечності українського суспільства; загострилися протиріччя між старшиною, яка прагнула одержати феодальні привілеї, і рядовим козацтвом; розгорнулася боротьба старшинських груп за владу, яка призвела до Руїни.

21. Національно-визвольна і антифеодальна боротьба на Правобережній та Західній України наприкінці 17-18ст.:

На Правобережжі розпочинається активне відновлення польсько-шляхетських порядків. Землі регіону знову були поділені на Брацлавське, Волинське, Київське та Подільське воєводства. Магнати зрозуміли, що умовою їхнього збагачення є відродження та господарське піднесення краю. Саме тому вони почали створювати в межах своїх володінь «слободи», у яких селяни на певний час звільнялися від податків. Однак закінчення пільгових років, вимоги землевласників виконання панщини та натуральних повинностей, які супроводжувалися посиленням наступу уніатства на права православних, викликали значне соціальне напруження на Правобережжі, безпосереднім наслідком якої стала гайдамаччина.

Гайдамацький рух (від турецького «гайда» — гнати, переслідувати, турбувати) виник у першій половині XVIII ст. (перша згадка про гайдамаків датується 1714 р.) і був яскравою формою національно-визвольної боротьби українського народу проти польського гніту на землях Правобережної України. Гайдамаччина у своєму розвитку пройшла три хвилі піднесення:

1) 1734-1738 рр., (його каталізатором став вступ на територію Правобережжя російських військ разом з гетьманськими полками, які мали на меті допомогти синові короля Августа II вступити на польський престол. Серед місцевого населення поширилися чутки, що війська прийшли на допомогу українським селянам, а російська цариця Анна Іоанівна видала грамоту, в якій закликала до боротьби проти польської шляхти). Народний виступ швидко охопив Київщину, Поділля та Волинь. На чолі повстання став сотник Верланл.

Повстанцям вдалося захопити Жванець, Броди, Збараж, дійти з боями аж до околиць Кам'янця-Подільського та Львова. Між тим внутрішня ситуація у Польщі змінилася. Виконавши свою основну місію, царські війська були кинуті на придушення гайдамацького руху. Наприкінці 1738 р. російські та польські збройні формування за допомогою зрадника С. Чалого отримали перемогу над основними повстанськими силами.

2) 1750 р. – новий спалах активності гайдамацького руху, до якого приєднались запорозькі козаки. Повстанці, очолювані О. Письменним. М. Сухим, П. Тараном, протягом року контролювали землі Брацлавщини, Київщини, Східного Поділля. їм вдалося навіть захопити такі потужні фортеці, як Вінниця, Умань, Летичів, Фастів. Проте до зими 1750 р. цей виступ спільними зусиллями польських та російських військ було придушено.

3) селянсько-козацьке повстання 1768 р., що отримало назву «Коліївщина» (від слів «кіл», «колоти», «колій»), очолив Максим Залізняк.. Привід до повстання — поява російських військ у Правобережній Україні.

Основною силою Коліївщини було селянство.

Причини повстання:

– посилилось соціальне напруження. У Північній Київщині, яка надалі стала базою для розгортання Коліївщини, найменші соціальні утиски, збільшення панщини сприймалися як насильство і викликало бурхливу реакцію. До того ж близькість Запорожжя посилювала віру місцевого населення у власні сили.

– релігійний фанатизм польської шляхти, наступ на права православних на півдні Київщини (застосувались польські війська з метою перетворення православних на уніатів, ув'язнювались православні священики, карались різками). Одним з натхненників боротьби за православ'я, енергійним організатором мас став ігумен М.Значко-Яворський. Саме він зумів добитися аудієнції в Катерини II, під час якої вона пообіцяла православним Польщі підтримку та заступництво. Діючи через дипломатичні канали, російська цариця здійснила свою обіцянку. У 1768 р. польський король С. Понятовський під тиском Росії підписав трактат про формальне зрівняння в правах з католиками віруючих православної та протестантської церков.

Очевидно, йдучи на такий крок, Росія прагнула послабити Польщу, адже негативну реакцію шляхти на рішення короля та розгортання чвар і протистоянь можна було легко спрогнозувати; зміцнити зв'язки з православними Правобережжя, а відтак і посилити російський вплив в цьому регіоні; формувати в свідомості українців привабливий імідж Росії як захисниці православної релігії.

Значна частина польської шляхти перейшла до активних дій, створивши збройні союзи — конфедерації, вона оголосила «хрестовий похід» проти православних. Організуючим центром цього руху стала Барська конфедерація (м. Бар на Поділлі) – військово-політичне об’єднання польської шляхти і духовенства), зібравши 10 тис. війська, пройшлися Київщиною, Поділлям та Волинню.

Не маючи змоги самотужки вгамувати непокірних магнатів, польський уряд звернувся по допомогу до Росії. На Правобережжя для боротьби з конфедератами вступає російське військо на чолі з генералом М. Кречетниковим. Місцеве українське населення сприйняло появу російських збройних формувань як допомогу в боротьбі проти польської влади.

У відповідь навесні 1768 р. запорожець М. Залізняк сформував під Чигирином повстанський загін, його ядром були запорожці, навколо яких об'єдналися тисячі селян. На бік повсталих перейшов уманський сотник І. Гонта зі своїми козаками. Повстанці взяли Умань — міцну фортецю, одну з опорних точок польської шляхти в цьому регіоні, що стало переломним моментом у розгортанні Коліївщини. Ця перемога робила досить реальною перспективу розростання гайдамацького руху як у західному, так і в східному напрямках, що означало його поширення і на Лівобережжя.

Катерина II чудово розуміла, що в основі Коліївщини лежать не лише національно-визвольні змагання та релігійне протистояння. Важливою складовою цього руху була антифеодальна боротьба, і тому попадання на російський ґрунт навіть іскри гайдамацького руху спричинили б серйозні соціальні наслідки: російські селяни також могли піднятися проти феодалів. До того ж тактика доброзичливого ставлення до гайдамаків ускладнила російсько-турецькі відносини, оскільки повстанці, переслідуючи шляхту і євреїв, перейшли кордон і спалили турецьке місто Балту. Цей інцидент викликав бурхливий протест турецького султана, кримського хана та молдавського господаря. Причому Туреччина загрожувала навіть війною, до якої Росія у той час не була готова. Росія розпочинає в другій половині червня 1768 р. каральні акції проти повстанців. Підступно були схоплені М. Залізняк та І. Гонта. Протягом липня-серпня було розгромлено більшість гайдамацьких загонів, але остаточно Коліївщина була придушена лише навесні 1769 р.

Жорстоко розправилася з повстанцями Польща. Лише в містечку Кодні (поблизу Житомира) поляки знищили 3 тис. осіб. І. Ґонту після жахливих тортур (здерто смуги шкіри) було порубано на частини, а його голову прибито до воріт Могилева. Що стосується гайдамаків – підданих Росії, то їхнє покарання мало характер демонстрації. Росія мусила переконати турків і поляків у своїй непричетності до виникнення Коліївщини. Саме тому частина вироків гайдамакам була здійснена або ж на польській території, або на турецькому кордоні. Водночас, чудово розуміючи, що жорстокі репресії проти повстанців зашкодять іміджу Росії в очах українців Правобережжя, російський уряд в останній момент замінює М. Залізняку та 250 гайдамакам смертний вирок довічним засланням до Сибіру.

Гайдамацький рух зазнав поразки через стихійність, неорганізованість, невизначеність цілей.

На західноукраїнських землях визвольна боротьба була представлена опришківським рухом, пов’язаним з іменем Олекси Довбуша, який організовував походи у 1738-1745 рр. Опришки збиралися у невеликі мобільні загони (10-50 чол.) і використовували партизанську тактику (нападали на маєтки шляхти, торгові обози, відібране майно роздавали бідним, панів карали).. У ХVІІІ ст. кульмінацією опришківського руху стало повстання, очолюване О.Довбушем (1738–1745 рр.). Поляки навіть після загибелі мужнього ватажка не могли придушити цей рух. Лише після приєднання Галичини до Австрійської імперії рух став поступово згасати.

Характер гайдамацького руху — антифеодальний, національно-визвольний.

Рушійні сили:

• незаможні селяни, що втікали від панщини;

• робітничі люди з гуралень, млинів, панських фільварків;

• козацтво, міщанство, православне духовенство.

Завдання гайдамацького руху:

• відновлення козацьких вільностей;

• визволення від шляхетсько-магнатської залежності;

• захист прав українства;

• захист прав православної церкви та боротьба з примусовим окатоличенням;

• визволення від іноземного гніту.

Причини поразки повстання (Коліївщина)

1. Повстанці не мали чіткої програми дій, належної підготовки й організації.

2. Стихійність, розрізненість дій повстанців.

3. Повстання мало місцевий (локальний)характер.

4. Віра багатьох селян у "доброго російського царя", який допоможе їм звільнитися з-під влади поляків.

Значення повстання

• Національно-визвольна боротьба свідчила, що український народ зберігав ідею незалежності, прагнення до суверенності, ця ідея не згасла і в найтяжчі роки.

• Героїчну боротьбу гайдамаків успадкували наступні покоління борців українського народу за свободу.

• Коліївщина підготувала ґрунт для подальшої національно-визвольної боротьби українського народу проти чужоземних гнобителів.

• Образи народних героїв — гайдамаків - назавжди залишилися в пам'яті народній як приклад відданості тій справі, за яку вони віддали життя.

• Їхній приклад надихав український народ на боротьбу проти поневолювачів, сприяв формуванню української національної відомості.

• Коліївщина відіграла важливу роль в утвердженні волелюбних традицій українського народу, його прагнення до свободи.

• Ця боротьба розхитала підвалини феодально-кріпосницької системи.

22.Українське національне відродженя 19ст. його сутність та зміст:

Колонізаторська політика російського царизму в Україні призвела до зростання протидій цій політиці з боку національно свідомої частини українського суспільства, активізації українського національного руху в усіх його формах, як політичних, так і культурних. У сукупності ці процеси дістали назву українського національного відродження кінця XVIII-XX ст. Об'єктивна мета цих процесів полягала в консолідації української нації та відтворенні української державності.

Історія українського національного відродження поділяється на три етапи: 1) збирання спадщини чи академічний етап (кінець XVIII — 40-ві роки XIX ст.); 2) українофільський, культурниць кий етап (40-ві роки XIX ст. — кінець XIX ст.); 3) політичний етап (кінець XIX — 1917 p.).

Українське національне відродження базувалося на попередніх досягненнях українського народу, зокрема, традиціях національної державності, матеріальній і духовній культурі. Соціальною базою для потенційного відродження було українське село, що зберігало головну його цінність — мову. Виходячи з цього стартові умови для відродження були кращими в Подніпров'ї, оскільки тут ще зберігалися традиції недавнього державного-автономного устрою, політичних, прав, залишки вільного козацького стану, якого не торкнулося покріпачення, а найголовніше — тут хоча б частково збереглася власна провідна верства — колишня козацька старшина, щоправда, переведена у дворянство.

Істотний вплив на початок українського національного відродження зробила революція кінця XVIII ст. у Франції, що проголосила «права народів». Це стимулювало інтерес до основних рис своєї спільності таких, як фольклор, історія, мова і література.

Національному відродженню сприяло і поширення романтизму як художньої течії в літературі та мистецтві.

Національно-культурне відродження розвивалося в кількох напрямках, серед яких слід виділити етнографічний, літератур но-мовний, театрально-драматургічний, історичний. Перший етап національного українського відродження саме й розпочався з видання фольклорних збірок. У 1777 р. у Санкт-Петербурзі вийшла друком етнографічна збірка Г. Калиновського «Описание свадебных украинских простонародных обрядов». У 1798 р. побачила світ «Енеїда» І. Котляревського, з якою найчастіше пов'язують початок українського національного відродження.

Колишня козацька еліта стала основним джерелом постачання діячів першої хвилі українського національного відродження. Вона намагалася відстояти свої права і привілеї, підтвердити своє знатне походження, але разом з тим захищала ідею автономії України. Необхідність документально підтвердити права козацької старшини викликала інтерес до своєї історії і стала імпульсом національного відродження. Поширення історичних знань про минуле України було найзначнішим фактором утвердження масової національної свідомості. Воно об'єднувало людей усвідомленням спільності їх історичної долі, виховувало патріотизм, підтримувало традиції боротьби за національне визволення і державність.

Національне відродження базувалося на активному збиранні та публікації історичних джерел та пам'яток історичної думки, виданні журналів та альманахів, створенні історичних товариств, написанні узагальнюючих праць з історії України. Велику роль у національному відродженні відіграв твір «Історія Русів» (автор невідомий, уперше надрукований 1846 р.). У ній викладений історичний розвиток України від найдавніших часів до 1769 р. Автор працював у традиціях козацьких літописів, цими літописами він і користувався, доповнюючи виклад власними спогадами, а іноді (XVII ст.) — документами. Русами в ньому називаються українці. Основна ідея твору — природне, моральне й історичне право кожного народу на самостійний державно-політичний роз виток, а боротьба українського народу за звільнення — головний зміст книги. Центральна фігура «Історії Русів» — Богдан Хмельницький, якому автор дає високу оцінку. Фактично «Історія Русів» є політичним трактатом, втіленим в історичну форму.

Поява праць з історії України, у свою чергу, стимулювала інтерес української еліти до життя народу, його звичаїв, традицій і обрядів.

Зміни в соціально-економічному розвитку України, поглиблення кризи феодально-кріпосницького ладу привели й до зрушень у суспільно-політичному житті. У 40-х роках XIX ст. в опозиційну до існуючого ладу боротьбу включаються не лише передові представники дворянства, але й різночинці (інтелігенція, службовці). Поступово розвивається національна ідея — ідея, пов'язана з національно-державними перспективами розвитку України, із зростанням національної самосвідомості, усвідомленням українського народу себе як етнічної спільності. Виникають політичні організації, учасники яких ставили за мету не лише соціальне, а й національне визволення українського народу. Першою такою політичною організацією стало Кирило-Мефодіївське товариство (за іменами перших слов'янських просвітителів — Кирила і Мефодія), засноване в січні 1846 р. у Києві. Воно скла далося з 12 осіб та кількох десятків (за деякими даними — до 100) співчуваючих. Організаторами і найактивнішими учасниками товариства були М. І. Костомаров — професор історії Київського університету, син поміщика і кріпачки; П. О. Куліш — талановитий письменник, автор першого українського історичного роману «Чорна рада»; М. І. Гулак — вчений-правознавець, спів робітник канцелярії генерал-губернатора; В. М. Білозерський — викладач Полтавського кадетського корпусу. У квітні 1846 р. до товариства вступив Т. Г. Шевченко. За своїми поглядами члени товариства поділялися на дві групи: помірковані (на чолі з Костомаровим і Кулішем) і радикальні (Шевченко, Гулак).

Члени товариства розробили декілька програмних документів, зокрема «Книгу буття українського народу» та Статут. У цих документах було висунуто прогресивні ідеї: республіка — як основна форма політичного устрою; повалення самодержавства; рівність громадян перед законом; скасування станів як чинників не рівності в суспільстві; ліквідація кріпосництва; національне визволення слов'янських народів; поширення освіти. Значну увагу приділяли національному питанню, яке розглядалося у контексті ч панславізму. Ця теорія на той час набула певного поширення. її основною тезою було прагнення об'єднати всі слов'янські народи у федерацію на зразок. Сполучених Штатів Америки. При цьому кожний слов'янський народ зберігав би свою самостійність. Україна ділилась на два штати: Східний (Лівобережжя) і Захід ний (Правобережжя); інші слов'янські народи теж утворювали б по штату кожен. На чолі федерації стояв би загальний сейм із представників усіх слов'янських народів. Київ не повинен був належати до якогось штату й служив би місцем зборів загального сейму. У кожному штаті мав бути свій сейм і свій президент, обраний на чотири роки. Верховна центральна влада належала б всесоюзному президенту, обраному теж на чотири роки.

Кирило-мефодіївці вважали, що творцем історії є Бог, а її рушійною силою — християнська релігія. Суспільство, на їхню думку, повинно будуватися за принципами первісного християнства (рівність, добро, справедливість, 10 заповідей).

У своїх програмних документах члени товариства ідеалізували минуле України, прикрашали історію козацтва і суспільних відносин («одвічний демократизм і єдність українського народу»). Україні відводили месіанську роль: вона повинна була ста ти центром слов'янського союзу.

Тактика досягнення цілей у різних течій товариства суттєво відрізнялася: помірковані вважали можливим реалізувати їх еволюційним шляхом, за допомогою реформ, пропаганди, просвітництва. Радикальна частина на чолі з Т. Г. Шевченком виступала за революційний шлях — повстання народу.

Члени товариства, окрім розробки теоретичних документів, займалися практичною діяльністю. Вона була пов'язана з пропагандою своїх поглядів і поширенням програмних документів братства, революційних творів Шевченка, просвітницькою діяльністю, залученням нових учасників, встановленням зв'язків з діячами інших опозиційних рухів.

Кирило-Мефодіївське товариство проіснувало недовго (до березня 1847 р.), тому розгорнути широкої діяльності не змогло. Про його діяльність царським властям доніс зрадник, і члени товариства були заарештовані і відправлені на заслання в різні губернії Росії під нагляд поліції без права повернення в Україну і з забороною займатися освітянською діяльністю. Найтяжче покарали Т. Г. Шевченка, якого віддали в солдати, заборонивши писати й малювати.

Значення діяльності товариства в тому, що воно розробило теоретичні засади національного відродження України, висунуло демократичні, антикріпосницькі, антицаристські гасла, стало першою українською політичною організацією.

До 30-х років XIX ст. належать початки національного відродження і на західноукраїнських землях. У цей період центром національного руху стає Львів, а його авангардом виступає громадсько-культурне об'єднання «Руська трійця» (з 1833 p.). Його засновники Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич і Яків Головацький — у той час студенти Львівського університету — розмовляли українською («руською») мовою, звідси й назва об'єднання. Вони боролися проти політичного, соціального, духовного гноблення, за розвиток національної самосвідомості українського народу. Цьому була підпорядкована науково-дослідницька та публіцистична діяльність «Руської трійці». Вони виступали за розвиток національної літературної мови на народ ній основі, проти спроб латинізації письменства. Характерною особливістю їх літературної діяльності було те, що вона здійснювалася в дусі романтизму. У 1836 р. вони видали у Будапешті альманах «Русалка Дністровая», який за змістом (возвеличення історії України, поетизація народних героїв — Морозенка, Довбуша) та формою (народна мова, фонетичний правопис) був феноменальним явищем тогочасного літературного та суспільно-політичного процесів. Цей твір високо оцінювали Т. Г. Шевченко та І. Я. Франко. Австрійський уряд конфіскував практично весь тираж альманаху, а видавців віддав під нагляд поліції.

Діяльність «Руської трійці» започаткувала новий етап у роз витку національного руху на західноукраїнських землях, пере хід від культурологічних проблем до соціально-політичних.

В реалізації цієї провідної тенденції можна виділити такі основні етапи. Перший етап, кінець XVIII - перша половина XIX ст., характеризується зародженням національного руху в формі гуртків, таємних організацій, просвітницької діяльності, збиранням пам'яток старовини, становленням національної літератури та наукових досліджень в галузі історії, етнографії, фольклору, виникненням федералістинної ідеї. На другому етапі національного відродження в Україні, 60-90 рр. XIX ст., національний рух набуває форм народницького руху. Саме в цей період відбувається диференціація національного руху за регіональним принципом. Національна свідомість набуває свого вираження у високих літературних формах і в науковій діяльності. Національна ідеологія перебуває в зародковому стані. Третій період у розвитку національного українського відродження, кінець XIX - початок XX ст., пов'язаний з динамічною політизацією національного руху через залучення широких мас, виникнення політичних партій, парламентську діяльність українців, формування політичних доктрин націоналізму.

22. Українське національне відродження у ХІХ ст., його сутність та зміст:

Українське національне відродження базувалося на попередніх досягненнях українського народу, зокрема, традиціях національної державності,матеріальній і духовній культурі. Соціальною базою для потенційного відродження було українське село, що зберігало головну його цінність — мову. Виходячи з цього стартові умови для відродження були кращими в Подніпров'ї, оскільки тут ще зберігалися традиції недавнього державного-автономного устрою, політичних, прав, залишки вільного козацького стану, якого не торкнулося покріпачення, а найголовніше — тут хоча б частково збереглася власна провідна верства — колишня козацька старшина, щоправда, переведена у дворянство.

23.Особливість українського національного відродження 19ст. Західній Україні:

було викликано посиленням феодального і національного гніту в Австрійській імперії, що набуло виразу у збільшенні феодальних повинностей селян, посиленні бюрократично-поліцейського режиму, забороні на викладання української мови в школах, насадженні німецької мови, політиці асиміляції українського населення.

Після реформ Марії-Терезії і Йосифа II склалися певні умови для пожвавлення українського національного життя, але їхні наступники на австрійському престолі скасувавши цілий ряд прогресивних реформ. Зокрема у 1805 р. початкові школи були поставлені під контроль римсько-католицької церкви; у 1809 р. було закрито Український інститут при Львівському університеті; у 1812 р. австрійська влада скасувала обов'язковість освіти.

Але цього ж часу починає пробуджуватися національне життя в західноукраїнських землях. Ідея національної свідомості стає панівною.

Починає набирати значення національна мова, історія, література і фольклор. Шлях до національної свідомості пролягав через книги. Рух за національне відродження на західноукраїнських землях очолило греко-католицьке духовенство. Центром церковного життя була метрополія у Львові. У період між 1837 і 1850 pp. вийшло 43 книги, написані українською мовою. Цікаво, що 40 із них належали перу священників.

Активним діячем українського національно-визвольного руху в Галичині був греко-католицький священик I. Могильницький, який в 1816 р. за підтримки єпископа М. Левицького організував «Клерикальне товариство» з метою поширення в селянському середовищі релігійних текстів українською мовою. Таким чином, вони ставили і другу мету: вберегти селян від переходу до римсько-католицької церкви й ополячення. I. Могильницький написав першу в Галичині «Граматику» української мови і наукову працю «Відомості про руську мову», у який довів помилковість тверджень, що поширювалися про українську мову як діалект російської або польської мов.

У 30-х- 40-х pp. ХIХ ст. набуває значного піднесення суспільно-політичний рух у зв'язку з потребою вирішення невідкладних соціально-економічних і політичних проблем. У Львові та інших містах Східної Гали-чини виникають таємні підпільні гуртки та групи, що ставили на меті повалення монархії Габсбургів та ліквідацію феодально-кріпосницьких порядків. Але наприкінці 30-х pp. більшість із них була розгромлена.

2. «Руська трійця». На початку 30-х pp. XIX ст. серед української прогресивної студентської молоді Львова виник гурток «Руська трійця», куди ввійшли студенти богослов'я М, Шашкевич, I. Вагилевич та Я. Головацький. За своїм характером це був демократично-просвітительський гурток. Метою гуртка була культурно-просвітницька діяльність, зокрема пропаганда української історії та мови - мови без штучної «вишуканості» і зрозумілої для всіх людей, а також національних традицій для пробудження національної свідомості. Це, на їхню думку, відкрило б селянству доступ до знань і полегшило його долю. Діяльність гуртка розгорталась в умовах, коли в Галичині панували німецька, польська та латинська мови.

Члени цього гуртка розгорнули масштабну просвітницьку діяльність. У 1836 р. I. Вагилевич зробив перший переклад «Слова о полку Ігоревім» живою українською мовою; М. Шашкевич створив «Читанку», готував граматику і словник української мови. У трьох церквах «трійчаки» читали проповіді українською мовою.

У 1834 р. гуртківці підготували історико-літературний збірник «Зоря». У цьому збірнику були матеріали про Богдана Хмельницького, С. Наливайка та рух опришків. Віденська поліція заборонила друкувати збірник. Діячі «Руської трійці» зображували козацтво як символ національно-визвольної боротьби, робили упор на тому, що Б. Хмельницький вважав Волинську, Галицьку, Берестейську землі невід'ємною частиною всієї України. Уперше в суспільно-політичному русі на західноукраїнських землях у програмних документах цього гуртка було порушено питання про возз'єднання всіх українських етнічних земель.

3. «Русалка Дністрова». У 1837 р. у Будапешті було видано збірку (альманах) «Русалка Дністрова». В альманах були вміщені народні пісні, думи, перекази, історичні документи, що розкривали героїчне минуле, заняття, побут, культуру українського народу. Ці матеріали і публіцистичні статті звеличували боротьбу українського народу за своє визволення, поетизували народних героїв і проголошували необхідність возз'єднання всіх українських земель. Вихід «Русалки Дністрової» був своєрідним викликом демократичної молоді державній реакції, протестом проти денаціоналізації та роз'єднання українських земель.

Невеликий наклад видання майже повністю був конфіскований властями, а видавців альманаху було притягнуто до суду і передано під нагляд поліції. Але Маркіян Шашкевич, Яків Головацький, Iван Вагилевич не відмовилися ні від своїх ідейних принципів, ні від патріотичної діяльності. Це видання залишило помітний слід у суспільно-політичному житті Західної України та сприяло зміцненню зв'язків галицьких українців з Наддніпрянщиною. У цілому діяльність «Руської трійці» свідчила про еволюцію національного руху на західноукраїнських землях від вирішення культурно-мовних до постановки соціально-економічних і політичних питань.

4. Революційні події 1848-1849 pp. на західноукраїнських землях.

4.1. Початок революцій. Скасування панщини в Східній Галичині. У 1848-1849 pp. в ряді європейських країн, у тому числі і в Австрійській імперії, відбулися буржуазні революції. У березні 1848 р. австрійський імператор проголосив конституцію, яка передбачала надання громадянам деяких демократичних свобод (свободу слова, друку, зборів) і скликання парламенту.

Революція спричинила широкий розмах національно-визвольного руху в Східній Галичині, що поступово зазнавав все більшої політизації. У квітні 1848 р. австрійський уряд був змушений скасувати панщину в цьому краї. Ця подія відбулася на п'ять місяців раніше, ніж в інших провінціях Австрійської імперії. Закон про скасування панщини лише в серпні 1848 р. поширився на Буковину. На Закарпатті під час революції 1848 р. панщина була формально теж скасована, але реально вона існувала ще 5 років.

4.2. Створення Центральної ради народової (ЦРН) і Головної руської ради (ГРР). Відповідно до проголошених австрійським урядом ряду демократичних свобод у Східній Галичині виникли різні політичні організації, керівництво якими захопили буржуазно-ліберальні кола.

а) Створення Центральної ради народової. Польська ліберальна буржуазія і поміщики 13 квітня 1848 р. створили у Львові Центральну раду народову (ЦРН), яка, спираючись на створену національну гвардію, мала на меті перетворення всієї Галичини (у тому числі і Східної) в польську автономну провінцію, заперечуючи право на окремий національний розвиток більшості населення Східної Галичини - українців. При цьому більшість поляків продовжувала стверджувати, що галицькі українці не мають нічого спільного з українцями Наддніпрянщини, що це - гілка польського народу, a українська мова - діалект польської.

б) Створення Головної руської ради. Українська інтелігенція Східної Галичини рішуче виступила проти намагань поляків втягнути цей край до Польщі і 2 травня 1848 р. створила свою політичну організацію - Головну руську раду (ГРР), яка, підтримуючи проведення прогресивних реформ, прагнула забезпечити вільний розвиток українського населення (українці себе називали русинами). У містах, містечках і селах Східної Галичини організувалося майже 50 місцевих руських paд , до складу яких входили селяни, міщани, інтелігенція, представники духовенства . Ці ради стали організаторами боротьби українського населення за територіальну автономію Східної Галичини, тобто за її відокремлення від Західної (польської) Галичини, за викладання в усіх навчальних закладах рідною мовою, за створення української національної гвардії.

Програма ГРР обґрунтовувала приналежність українського населення Галичини до єдиного українського народу, закликала до національного пробудження, активної діяльності щодо поліпшення становища українців у межах австрійської конституції.

ГРР почала формувати загони української національної гвардії. Австрійці відмовилися задовольнити політичні вимоги Ради, обмеживши її діяльність культурно-просвітницькими функціями. У 1851 р, ГРР була розпущена.

4.3. Посилення українсько-польського протистояння в Галичині. Цього часу посилилося протистояння між українцями і поляками в Гали-чині. Польська Центральна рада народова 23 травня 1848 р. утворила з представників полонізованої української шляхти, яка не бажала відокремлюватися від польського суспільства, свою організацію «Руський собор». Його головними завданнями були: підпорядкувати собі український національний рух і проголосити незалежність Польщі під верховенством Габсбургів,

На початку червня 1848 р. у Празі відкрився Слов'янський з'їзд (з'їзд слов'янських народів Австрійської імперії), який серед інших питань намагався здійснити спробу зблизити позиції українських і польських діячів (ГРР і ЦРН). Українці намагалися розділити Галичину на Східну (українську) і Західну (польську) з автономією Східної Галичини. Поляки були за єдину Галичину з польською автономією в Австрійський імперії (при формальній рівності поляків і українців). Було складено угоду «Вимоги українців у Галичині», яка так і не набула чинності.

4.4. Збройне повстання у Львові. Основною причиною збройного повстання у Львові, яке Почалося 1 листопада 1848 р. під впливом жовтневого повстання у Відні, був наступ контрреволюційних сил, які намагалися ліквідувати політичні та національні свободи, завойовані під час революції.

Львівські робітники, ремісники і студенти різних національностей (українці, поляки, євреї) спільними зусиллями збудували барикади і встановили контроль над центром міста. Наступного дня захисники барикад зав'язали бій з урядовими військами і змусили їх відступити. Командувач австрійськими військами віддав наказ обстріляти місто з гармат, установлених на прилеглих пагорбах. Пожежа охопила головні будівлі центру міста. Повстанці зазнали значних утрат і припинили опір. Сотні учасників були піддані військовому суду. У місті, а через кілька днів і у всій Східній Галичині, було запроваджено воєнний стан. Перемога контрреволюційних сил наблизила реставрацію абсолютизму в Австрійській імперії.

25.Роль Кирило-Мефодіївське братство в українському національному відроженні в 19ст.:

На думку історика Симоненка Р. Г., історичне значення Кирило-Мефодіївського братства полягає у тому, що воно було першою спробою української інтелігенції вдатися до політичної боротьби. Братство вперше розробило широку політичну програму національно-визвольного руху, яка стала дороговказом для його наступників. Принципово важливим було і те, що Кирило-Мефодіївське братство стало самостійним і самобутнім політичним формуванням, яке організаційно не підпорядковувалося, а ідеологічно не повторювало політичних настанов жодної з загальноросійських суспільних течій. Це позитивно вплинуло на національну свідомісті

Український історик Орест Субтельний зауважив, що Кирило-Мефодіївське товариство не лише явило собою першу, хоч і невдалу, спробу інтелігенції перейти від культурницького до політичного етапу національного розвитку, а й привернуло увагу царського уряду (що доти намагався розіграти карту українофільства проти польських культурних впливів на Україні) до потенційної небезпеки зростаючої національної свідомості українців; ліквідація товариства дала сигнал до наступу антиукраїнської політики і ознаменувала початок довгої безупинної боротьби української інтелігенції з російським царатом

26.Вплив ідей Т.Шевченко,М.Драгоманова, М.Міхновського на розвиток українського національного руху:

Тарас Шевченко

Діяльність "Основи"

У 1861 р. у Петербурзі члени Кирило-Мефодіївського товариства Т.Шевченко, М.Костомаров, П.Куліш, В.Білозерський, які з'їхалися сюди після заслання, заснували журнал "Основа". Журнал установив зв'язки з Громадами, знайомив читачів із життям українського народу.

Він діяв до 1862 р. і став першим українським журналом у Російській імперії, сприяв пробудженню національної свідомості української інтелігенції, розкиданої по всій імперії.

Польське повстання 1863-1864 рр. і його відгуки в Україні

М.Драгоманов (1841 - 1895 рр.) - мав значний вплив на український національний рух, організатором і ідеологом якого він виступав. М .Драгоманов розробив так звану концепцію громадівського соціалізму. Основу справедливого суспільного устрою українського народу він вбачав у федералізмі - в існуванні децентралізованих, політично вільних і самостійних громад, об'єднаних для спільної праці на спільній землі, фабриці чи заводі. На Його думку, справжня демократія можлива лише за умови ліквідації приватної власності на землю, фабрики і заводи, за відсутності соціального і національного гноблення. Обстоюючи право українського народу на національне самовизначення, М.Драгоманов не закликав до створення незалежної України. Будучи поборником дружби і рівності усіх народів, учений виступав за автономію України в рамках федеративної демократичної Російської держави.

Виникнення політичних організацій та партій

Наприкінці ХІХ ст. відбувається політизація національно-визвольного руху. Першою політичною організацією на цьому етапі стало "Братство тарасівців", яке діяло впродовж 1891-1893 рр. Його засновниками були українські студенти М. Махновський, І.Липа, В.Шемет. Організація мала прибічників у різних містах України, що надало її діяльності загальноукраїнського характеру. "Тарасівні" ставили за мету реалізацію основних ідей Тараса Шевченка, досягнення повної незалежності Української держави. І хоч тогочасне українське суспільство у своїй більшості не поділяло ідеї самостійної України, діяльність "Братства" підготувала сприятливий грунт для поширення державницько-самостійних настроїв.

Першою політичною партією в Наддніпрянській Україні стала утворена в 1900 р. у Харкові Революційна українська партія (РУП). Засновники - Д.Антонович, М.Русов, Д.Матусевич та інші. Одне із відділень РУП знаходилося у Львові, де діяла партійна друкарня. Спочатку за програмний документ партії використовувалася брошура М.Міхновського "Самостійна Україна", в якій обґрунтовувалася ідея української державної самостійності. Згодом РУП відмовилася від цієї ідеї і висунула вимогу національно-культурної автономії України в межах Росії. Взагалі, партія не мала чітких програмних вимог, що призвело до її розколу на поч. XX ст.

Нині ідеї М. Драгоманова щодо української національної справи — про народно-національну єдність, демократичні перетворення, адміністративну автономію та децентралізацію — розглядаються й обговорюються як найбільш конструктивні ідеї державного будівництва в процесі суверенізації. Як безсумнівне надбання української політико-ідеологічної думки, вони повинні ввійти в її сьогоденний контекст, «запрацювати» в сучасному політичному, ідеологічному і культурному полі. Для цього їх треба лише осмислити адекватно з тим змістом й ідеологічною спрямованістю, в якому викладав їх вчений.

Значним доробком української політичної думки XX ст. є самостійницька теорія М. Міхновського (1873 - 1924), суть якої він виклав у своєрідному катехізисі самостійників «Десять заповідей УНП».

Ставлення до цього маніфесту завжди було далеко не однозначне. Одні захоплювались ним як найбільш чітким документом і практичною програмою національного визволення, інші — таврували як вияв крайнього націоналізму, ворожого народам, на яких розповсюджується його чинність. Більшість же просто не мали змоги з ним ознайомитись. Російська радянська влада замовчувала, приховувала, шельмувала цей документ, перекручувала його окремі положення, спотворювала їх суть і спрямованість. Практично невідомим він був і для широкого українського загалу. Таким чином, це — документ великої політико-ідеологічної ваги, хоч і дуже суперечливий. З урахуванням соціально-історичних, культурних і духовних змін від часу його написання, ряд положень мають сенс і в наші дні.

У своєму прагненні дійти до народних мас, української інтелігенції М. Міхновський, як і інші самостійники, змушений був долати не лише опір царської бюрократії, а й стикатися з відвертою неприязню українських соціалістів і лібералів. Він був «незручним», незрозумілим навіть для С. Петлюри, В. Винниченка, М. Грушевського. Логічно поставити запитання: а що було незрозумілим у поглядах М. Міхновського? Хоч більша частина «заповітів» не викликає сумніву й сьогодні, деякі з них не можуть бути прийняті, оскільки не відповідають ідеалам сучасної цивілізації. Можна зрозуміти психологічно позицію М. Міхновського, який бажав звільнення України від колоніалізму і категорично заперечував колабораціоналізм. Але незрозумілим було інше: чому зненависть до політичних та економічних панівних еліт держав-гнобителів українського народу треба переносити на усі народи цих країн?

Сила будь-якої теорії, ідеології, якщо вони орієнтовані на гуманізм, в людяності, в пошуку компромісу, коли мова йде про розв'язання кризи. Безумовно, не можна нехтувати докорінними інтересами країн, народу, але не можна насаджувати норми ксенофобії, шовінізму в будь-якій формі.

Фактично В. Липинським, Д. Донцовим і М. Маіхновським завершуються концептуальні побудови універсальних політико-ідеологічних моделей українського державотворення. Радянський період історії України до мислителів подібного спрямування був немилосердним. Він у зародку знищував усе, що могло б розгорнутися в теорію. І хоч оригінальні політико-ідеологічні ідеї висловлювали В. Чорновіл, В. Стус, Л. Лук'яненко, Є. Сверстюк, В. Лісовий і багато інших духовних провідників українства, їхні ідеї залишались лише ідеями — концептуально не оформленими; важливими, своєчасними, але — не завершеними. Грандіозний обсяг інформації, поточна політична боротьба, вузька спеціалізація та інші фактори кінця XX — початку XXI століття свідчать, що час учених і політиків-універсалів закінчується. Колективний розум починає домінувати на Землі.

Дата добавления: 2018-02-18; просмотров: 1131; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

12 3 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!