Відшкодування моральної шкоди.
Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України
Східноєвропейський національний університет ім. Лесі Українки
Реферат на тему:
«Захист немайнових прав та інтересів»
(з дисципліни «Цивільне право України»)
Виконав: студент 22 гр.
юридичного ф-ту
Сергійчук Р. С.
м. Луцьк-2012
План
1. Поняття особистих немайнових прав та інтересів
2. Характеристика способів захисту особистих немайнових прав та інтересів
3. Відшкодування моральної шкоди.
4. Право юридичної особи на відшкодуваня моральної шкоди.
Поняття особистих немайнових прав та інтересів
Особисті немайнові права — це такі права, що належать кожній фізичній особі від народження або за законом, тісно пов'язані із фізичною особою та не мають економічного змісту.
Фізична особа володіє особистими немайновими правами довічно, вона не може відмовитися від них та не може бути позбавлена цих прав (ст. 269 ЦК України).[2]
Основні риси особистих немайнових прав фізичної особи:
належать кожній фізичній особі від народження або за законом;
|
|
|
підставою їх виникнення є певні юридичні факти (факт народження, факт досягнення певного віку, інші юридичні факти, передбачені законом);
тісно пов'язані із фізичною особою, є природними та не можуть бути відчужені;
не мають економічного змісту. Вартість особистих немайнових прав у грошовому еквіваленті визначити неможливо;
належать фізичній особі довічно.
Цивільне право здатне регулювати особисті немайнові відносини до моменту їхнього порушення. Відносини формуються і розвиваються у нормальному (непорушному) стані, коли поведінка інших суб`єктів відповідає вимогам закону. Громадяни та організації повинні наділятися правом на захист. Це пояснюється тим, що неможливо встановити санкцію, якщо не визначено права і обов`язки, які ця санкція охороняє чи забезпечує дотримання. Регулювання будь-яких суспільних відносин означає і їх правову охорону.
Право на захист особистих немайнових прав – це регламентоване правове регулювання на випадок оспорення, невизнання, заперечення, виникнення загрози порушення чи порушення особистого немайнового права. Змістом права на захист особистих немайнових прав є такі повноваження:
|
|
|
· Вимагати непорушення цих прав;
· Вимагати припинення всіх діянь, якими порушуються ці права;
· Вимагати відновлення вказаних особистих немайнових прав у випадку їх порушення.
Для захисту особистих немайнових прав кожна особа, у якої було порушено її право має право звернутися до суду. Згідно зі ст. 124 Конституції України юрисдикція суду поширюється на всі правовідносини, які виникають у державі. Ст. 55 Конституції України гарантує судовий захист прав і свобод людини і громадянина. Законодавством про судоустрій України гарантується усім суб`єктам правовідносин захист їх прав, свобод і законних інтересів незалежним і неупередженим судом, утвореним відповідно до закону.[1]
Для захисту особистих немайнових прав можна застосовувати загальні способи захисту прав (ст. 16 ЦК України) та спеціальні, які встановлюються спеціально для певної категорії прав, в цілому та для конкретного права зокрема (ст. 276, 277, 278 ЦК України).[5]
Характеристика способів захисту особистих немайнових прав та інтересів
Цивільне законодавство, визнаючи за тією чи іншою особою певні суб’єктивні права і обов’язки, надає уповноваженій особі також право на їх захист. Суб’єктивне право, хоча і таке, що належить особі, але не забезпечене законодавчо від порушень необхідними засобами захисту, «залишиться лише декларативним правом». Таким чином, право буде проголошено у законі, але не буде забезпечено державними правоохоронними заходами, відповідно, додержуватиметься на добровільних засадах з боку неуповноважених осіб і буде забезпечено лише нормами моралі, оскільки у разі його порушення держава або уповноважений суб’єкт не будуть мати можливості реалізувати своє право на захист внаслідок відсутності у законі відповідних заходів.[5]
|
|
|
Способи захисту, які застосовуються до порушників цивільних прав, можна поділити на: способи фактичного характеру, що застосовуються уповноваженою особою при самозахисті прав (необхідна оборона, заходи крайньої необхідності); способи оперативного характеру, які хоча і є способами юридичного впливу, але застосовуються самою уповноваженою особою (відмова від прийняття простроченого виконання); правоохоронні способи державно-примусового характеру, які застосовують державні або громадські органи, що розглядають спір. До них входять: цивільно-правові санкції як способи цивільно-правової відповідальності; способи державно-примусового характеру як визнання права за тією чи іншою особою (поділ спільного майна між власниками, повернення сторін у первинний стан внаслідок визнання правочину недійсним тощо, які не можуть бути віднесені ні до цивільних санкцій, оскільки не пов’язані з покладанням на правопорушника цивільно-правової відповідальності, ні до способів оперативного впливу, бо застосовуються не самою уповноваженою особою, а тим органом, який розглядає і вирішує даний цивільно-правовий спір.
|
|
|
Запропоновані В. П. Грибановим способи впливу на винну особу застосовуються при порушенні цивільних прав як певної сукупності, окремої підсистеми прав людини. Однак, виділяючи з даної підсистеми особисті немайнові права людини, слід зазначити, що не все запропоноване можна застосувати у разі порушення названих прав. Гак, важко навести випадки, коли при порушенні таємниць особистого життя людини застосовували б засоби оперативного характеру, здійснювані самою уповноваженою особою. Очевидно, вплив слід співвідносити з характером права, що захищається.
Наведене свідчить про те, що особисті немайнові права не можуть охоронятися за допомогою універсальних способів захисту. Навіть тоді, коли деякі з них можна застосовувати у названих випадках, останні повинні застосовуватися з урахуванням низки особливостей, що обумовлюються об’єктом захисту, пов’язаним з психологічними, соціальними, фізіологічними чинниками, притаманними кожній окремій особистості.
ЦК вказує на захист цивільних прав, припускаючи при цьому як майнові, так і особисті немайнові права. Зазначені у ньому способи захисту повністю застосовуються до майнових прав людини, але складніша справа із захистом особистих немайнових прав, які хоча й не виміряються в точних одиницях, але посягання на які може завдати, як правило, значно більшу шкоду людині, ніж применшення її майнового інтересу.
Ведучи мову про характер заподіюваної людині шкоди, пов’язаної з порушенням її немайнових прав, слід зазначити, що остання має моральний, психологічний аспект і не завжди піддається повному відновленню. Так, розголошення відомостей, які становлять медичну таємницю, є незаконним вторгненням у сферу особистого життя людини, що порушує її звичний спосіб життя, ставить під загрозу розірвання сімейних, ділових відносин. Вказана інформація може стати відома досить широкому колу осіб; і жодний спосіб захисту не в змозі цілком відновити її душевний спокій та повернути людину до звичного способу життя.
Оскільки порушені особисті права важко піддаються відновленню і захисту, то певне значення при охороні особистих прав повинно бути відведено запобіганню правопорушення шляхом встановлення системи заходів, спрямованих на пропаганду правових знань і посилення відповідальності винних посадових осіб.
Велика увага проблемі віднайдення способів захисту особистих немайнових відносин приділялася вченими у 60-70 pp. XX ст. У цей період розробляється досить широкий перелік цивільно-правових способів захисту вказаних відносин. Так, С. М. Братусь до зазначеного переліку відносив: право вимагати визнання особистого немайнового права, якщо воно порушено або будь-ким оспорюється; право вимагати припинення дій, що порушують особисте право; право вимагати вчинення позитивних дій, спрямованих на усунення наслідків порушення і які забезпечують відновлення порушеного права. Л. О. Красавчикова серед названих способів виділяла: визнання права; відновлення становища, що існувало до порушення права; припинення дій, які порушують право; припинення і зміну правовідношення.
Крім викладених способів, у науці цивільного права розроблені й нетипові способи захисту особистих прав: відшкодування заподіяної шкоди і самостійний захист своїх особистих прав у випадках, передбачених законом.
Що стосується сьогодення, то ЦК у ст. 16 визначив загальні способи захисту цивільних прав.
Визнання права. Цей спосіб є саме способом охорони особистих прав, а не захисту, оскільки необхідність його використання виникає тоді, коли ще немає прямого порушення конкретного права особи, але існування у неї даного права заперечується іншою зацікавленою особою. Так, законодавець визнає таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції особистим немайновим правом людини і охороняє його від незаконних втручань (ст. 31 Конституції). Разом з тим опікун або піклувальник, надмірно витлумачивши свої правомочності, може вимагати перегляду всієї кореспонденції, у тому числі й особистої, своїх підопічних.
Застосування зазначеного способу охорони здійснюється й у випадках, коли один з адресатів листа намагається опублікувати документацію, яка має особистий характер, без згоди на те іншої зацікавленої особи.
Відновлення становища, яке існувало до порушення права, припинення дій, що порушують право. Слушно зазначала 3. В. Ромовська, що передбачені у цих двох способах дії (відновлення і припинення) повинні розглядатися у більшості випадків як двоєдиний процес. Саме припинення протиправних дій ще не має можливості повністю захистити право, оскільки результати цих дій не усунуті. З іншого боку, відновлення становища, що раніше існувало, без припинення протиправних дій практично нездійснене. Це вірно, однак лише для такої ситуації, де протиправні дії тривають до постановленім судового рішення. Якщо ж ці дії до зазначеного часу припинилися, суд ставить своїм завданням лише ліквідацію наслідків такої поведінки, тобто відновлення становища, що існувало до порушення права. При захисті права даним способом суд не встановлює наявність у потерпілої сторони відповідного права. Воно не викликає сумніву в суду. Не заперечує існування цього права й відповідач.[4]
Даний спосіб захисту застосовується при посяганнях на такі особисті немайнові права як честь, гідність. У цьому випадку засобом відновлення становища, що існувало до порушення права, є спростування. Однак навряд чи можна погодитися з тим, що в разі, наприклад, розголошення адвокатської, банківської, медичної таємниці можна за допомогою даного способу захисту відновити становище, Що існувало до порушення права. І справа тут не у тому, яким повинен бути спосіб захисту, а швидше у тому, що повністю відновити становище, яке існувало до порушення, взагалі неможливо, оскільки конфіденційна інформація вже піддана розголошенню. Тому тут скоріше потрібно вести мову про можливість тільки припинення дій, які порушують право.[4]
Припинення дій, що порушують право - найбільш результативний спосіб захисту таємниць особистого життя людини.
Примусове виконання обов’язку в натурі є одним із способів захисту суб’єктивних прав. Зазначений спосіб застосовується у тому випадку, коли на особу покладений певний обов’язок, але вона не виконала його, порушивши тим самим суб’єктивні права іншої особи. Зобов’язання вважається виконаним у натурі тільки за умови виконання взятого на себе зобов’язання.
Дана форма захисту застосовується лише при захисті майнових прав. Вона не може застосовуватися при захисті немайнових прав, оскільки можливість використання цього права обмежується лише випадками порушення права внаслідок невиконання уречевленого цивільно-правового зобов’язання.
Відшкодування моральної шкоди.
Компенсація моральної шкоди - один із способів захисту особистих прав людини. Законодавство України довго йшло до визнання факту: в результаті заподіяння шкоди особистості неминуче виникають моральні переживання, страждання, змінюється звичний спосіб життя, порушуються нормальні життєві зв’язки, розриваються стосунки з оточуючими людьми, настають інші негативні наслідки. Інакше кажучи, заподіюється моральна шкода. Поява у правовій системі як способу захисту суб’єктивних цивільних прав - компенсації моральної шкоди - обумовлюється прагненням держави створити умови для захисту прав людини, передусім тих, що мають особистий немайновий характер. Моральна шкода - це втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, що заподіюються особі незаконними діями чи бездіяльністю інших осіб.[3] На жаль, назвати таке визначення поняття моральної шкоди бездоганним не можна було з різних міркувань. Насамперед, у ньому без достатніх підстав відокремлювалися фізичні та моральні страждання, хоча фізичний біль є неминуче і болем душевним, а отже, розривати їх не можна.[4]
Із запропонованого визначення випливав такий логічний ряд: незаконна дія породжує моральні чи фізичні страждання, а моральні чи фізичні страждання викликають моральну шкоду. Однак таке розуміння входило в колізію з логікою життя. Адже моральні страждання: стресовий стан, фізичний біль, крах надій - це і є моральна шкода.[4]
У кожному конкретному випадку негативні емоції, які переживає потерпілий, різні за силою, глибиною, тривалістю, зовнішніми проявами і наслідками. Поступово вони досягають такого кількісного і якісного стану, що тягнуть за собою зміни в різних сферах людської діяльності: втрату творчого натхнення, нервове захворювання, депресію, втрату або погіршення стосунків на роботі, вимушену зміну чи обмеження у виборі професії, втрату звичного кола спілкування, втрату або погіршення стосунків у сім’ї тощо. Зазначені втрати і є моральною шкодою.
Матеріальні збитки можна підрахувати до копійки. Оцінити у грошах вартість страждань, пов'язаних, наприклад, з каліцтвом, чи вартість страждань, викликаних вбивством дитини, неможливо. Звісно, те, що неможливо оцінити в грошах, не може бути відшкодоване грішми.
Стосовно моральних страждань, то ні «відшкодування», ні «компенсація» не підходять повною мірою, адже гроші не можуть ні відшкодувати, ні компенсувати моральної шкоди. Відкриваючи для потерпілого певні нові матеріальні можливості, гроші та час можуть цю шкоду лише заспокоїти.
Тому термін «відшкодування моральної шкоди», як і деякі інші, слід сприймати з певною часткою умовності.
Право на відшкодування моральної шкоди, як зазначено у частині 1 статті 23 ЦК, має особа, права якої порушені. Отже, відшкодування моральної шкоди є способом захисту лише права, а не інтересу. А це неминуче звужує коло тих, хто міг би на таке відшкодування претендувати.[4]
Чи не є ця норма помилковою?
Як записано у п. 7 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 р. «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», моральна шкода відшкодовується особі, щодо якої була вчинена протиправна поведінка. Близькі родичі цієї особи не мають права на відшкодування, крім випадків, коли такими діями безпосередньо були порушені і їхні права.[3]
Родичі чи інші члени сім'ї мають за законом право на відшкодування моральної шкоди лише у разі смерті потерпілого.
Згідно із частиною 2 статті 1168 ЦК, моральна шкода, завдана смертю фізичної особи, відшкодовується її чоловікові (дружині), батькам (усиновлювачам), дітям (усиновленим), а також особам, які проживали з нею однією сім'єю. Отже, у цьому випадку предметом захисту є інтерес.
Можна сподіватися, що засада справедливості буде підставою для відшкодування моральної шкоди й іншим особам, зокрема, таким, як батьки P., нареченій померлого, яка виявилася вагітною, тобто на розширення переліку осіб, для яких відшкодування моральної шкоди є способом захисту інтересу.
У частині 3 статті 23 ЦК України йдеться про «розмір грошового відшкодування моральної шкоди». Така правова конструкція видається кращою серед тих, якими оперувала наука та судова практика («розмір моральної шкоди», «заподіяна моральна шкода відшкодовується»). Якби у ній було записано «відшкодування за моральну шкоду», її можна було б вважати ідеальною.
Дата добавления: 2018-02-15; просмотров: 328; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!