Методи кримінологічних досліджень: загальна характеристика.

Предмет і система кримінології. Місце кримінології в системі соціальних наук.

Предметом кримінології є дослідження закономірностей і властивостей усіх структурних елементів, що становлять об'єкт кримінології. Нині до предмета кримінології входять такі основні елементи: злочинність як суспільно-правове явище; особа злочинця; причини та умови (детермінанти) злочинності; попередження злочинності; жертва злочину. Система кримінології перебуває у прямій залежності від предмета науки, відображає його структуру і базується на двох підставах: предметі дослідження та рівні узагальнення науково-практичної інформації. За предметом дослідження кримінологія складається з таких основних частин: вчення про злочинність; вчення про детермінацію злочинів; вчення про особу злочинця; вчення про засоби протидії злочинності; вчення про жертву злочину. За рівнем узагальнення науково-практичної інформації кримінологія поділяється на Загальну та Особливу частини. Загальна частина вивчає теоретичні проблеми злочинності як такої, дає поняття кримінології як науки, її предмета, завдань, функцій, системи, методології і методики досліджень, розглядає історію розвитку кримінології та аналіз різних теорій. Особлива частина досліджує окремі види злочинності, їх детермінанти та заходи боротьби з ними. Кримінологія тісно пов'язана з наукою кримінального права, але вона не є частиною цієї науки. Кримінологія є самостійною комплексною соціолого-психологічною наукою, котра використовує для дослідження злочинності досягнення інших наук: філософії, економіки, юриспруденції, педагогіки, біологічних наук, медицини і т. д.

2. Біологічні концепції причин злочинності.Початковий етап розвитку біологічного напряму пов'язується з ім'ям італійського професора медицини Чезаре Ломброзо (1836— 1909) і його опублікованої у 1876 році книги «Злочинна людина». Однак проблеми особистості злочинця порушувались дослідниками в галузі фізіономіки та френології ще задовго до Ломброзо. Ці ідеї синтезував і розвинув професор Ч. Ломброзо, який стверджував, що злочинець — це атавістична істота, яка відтворює у своїй особі інстинкти первісного людства і тварин. Ч. Ломброзо розробив таблицю ознак природженого злочинця — рис, які він виявив шляхом безпосереднього виміру фізичних характеристик злочинців, що показували, чи маємо ми справу з природженим злочинцем, чи ні. На основі своїх спостережень він дійшов висновку, що поведінка наслідково зумовлена і що типового злочинця можна ідентифікувати за конкретними фізичними характеристиками, такими, наприклад, як низький лоб, запалі очі, видовжені або, навпаки, нерозвинені мочки вух, велике підборіддя, зморшки на обличчі, надмірний волосяний покрив або облисіння, надмірна або притуплена чутливість до болю. У 1913 р. англійський кримінолог Ч. Горінг перевірив досліди Ч. Ломброзо, порівнявши ув'язнених зі студентами Кембриджа (1000 осіб), Оксфорда та Абердина (959 осіб), військовослужбовцями і викладачами коледжів (118 осіб). Виявилося, що жодних фізичних відмінностей між ними та злочинцями не існує.

3. Теорія аномії та її значення для сучасного розуміння причин злочинності.
Значне місце в теорії Дюркгейма займає розгляд поняття, названого вченим «аномія» (у буквальному перекладі — «безнормативність»). Відсутність соціальної згуртованості призводить до аномії. Дюркгейм розглядав аномію як прояв соціальної дезорганізації суспільства, а саму дезорганізацію — як причину правопорушень. Надалі поняття «аномія» розвивав сучасний американський соціолог Роберт Мертон (1910—2003), який у 1938 році опублікував статтю «Соціальна структура і аномія». Поняття аномії він розглядав як стан кримінальної схильності деяких груп суспільства до розвитку у своєму середовищі злочинних способів поведінки. Вчений дійшов висновку, що антисоціальна поведінка відчутно зростає, якщо у суспільстві вище за все ставляться певні символи успіху, нібито спільні для суспільства в цілому, в той час як соціальна структура цього суспільства обмежує чи повністю перекриває доступ для законних способів оволодіння цими символами для значної частини суспільства. На початку 60-х p. XX століття послідовники Мертона Р. Кловард і Дж. Олін опублікували монографію «Злочинність неповнолітніх і можливості: теорія молодіжних кримінальних груп». Автори переконливо показали, що суспільство, прищеплюючи підліткам різні цінності, мало піклується про те, чи є досягнення останніх реальним для більшості молодих людей. Насправді оволодіти цими цінностями законними способами можуть далеко не всі. Більшість змушена виявляти «спритність» — порушувати норми моралі та вимоги закону. Ця наукова праця дуже вразила Р. Кеннеді, з ініціативи якого було прийнято закон про запобігання злочинності неповнолітніх. Дж. Олін очолив спеціальну програму розширення можливостей молоді.

4. Теорія диференційного зв'язку (диференціальної асоціації).
У 1939 році в об'ємній монографії «Принципи кримінології» Сатерленд сформулював свою ідею у вигляді розгорнутої концепції, що включала кілька пунктів.1 Суть теорії Е. Сатерленда полягала в тому, що: — злочинна поведінка нічим принципово не відрізняється від піших форм людської діяльності, людина стає злочинцем лише через свою здатність до навчання; — злочинне навчання включає сприймання криміногенних поглядів, звичок і умінь, що формуються внаслідок негативних соціальних впливів (наслідування поганому прикладові) і лежать в основі злочинної поведінки; — останній пункт, який, власне, і дав назву його теорії, полягає в тому, що людина навчається злочинній поведінці не тому, що має до цього особливі задатки, а тому, що кримінальні приклади частіше потрапляють їй на очі й у неї встановлюється більш тісний зв'язок із людьми, в яких вона може перейняти криміногенні погляди та вміння. Якби такий підліток із дитинства був включений до іншого кола спілкування, він виріс би зовсім іншим. Е. Сатерленд ввів у свою теорію два психологічних елементи. Перший полягає в тому, що злочинні погляди, орієнтації та вміння засвоюються в групі при особистому неформальному спілкуванні. Сутність другого елемента полягає в тому що особа стає злочинцем у результаті переважання в неї поглядів на користь порушення закону над законослухняними поглядами.

5. Теорія стигматизації та її значення для сучасного розуміння причин злочинності.Однією з впливових кримінологічних теорій є теорія стигматизації. «Стигма» в перекладі з латинської мови — «клеймо». Засновник теорії стигматизації — вчений Колумбійського університету США Френк Танненбаум, який у 1938 році опублікував цікаву працю «Злочинність і суспільство». На думку Ф. Танненбаума, негативні оцінки мають дві сторони: вони утримують від антисуспільних учинків, але при невмілому застосуванні (учений називає цей процес надмірною драматизацією зла) вони можуть ініціювати криміналізацію особи. Ф. Танненбаум припускав, що людина часто стає злочинцем не тому, що він порушує закон, а в силу процесу стигматизації — присвоєння йому владою статусу злочинця, його своєрідного морально-правового «таврування». У результаті людина відривається від суспільства і перетворюється на вигнанця, і злочинна поведінка стає для неї єдино можливою. Ця теорія передбачає корекцію практики впливу на злочинність у таких напрямах: розширення некаральних заходів; пошук і впровадження каральних заходів, котрі виключають стигму; пошук шляхів зниження ефекту стигматизації каральних заходів, відмовитися від яких не вбачається можливим; відмова від низки каральних заходів (короткострокового тюремного ув'язнення тощо).

6. Клінічна кримінологія (теорія небезпечного стану).
Учні Ломброзо — Е. Феррі (1856—1928), Р. Гарофало (1859—1934) та інші, які переглянули окремі положення Ломброзо, доповнили їх тим, що визнали роль деяких соціологічних факторів у формуванні особистості злочинця. Так, італійський кримінолог Р. Гарофало у своїй книзі «Критерії небезпечної поведінки» (1880) уперше сформулював поняття небезпечного стану як перманентну (мінливу) та іманентну (внутрішньо властиву людині) схильність до здійснення злочинів. Сучасні прихильники цієї теорії вважають, що небезпечний стан — явище не юридичне, а клінічне, яке розкривається головним чином клінічними методами. На їхню думку, всяка кримінологічна діагностика відбувається в три етапи: 1) діагностика злочинних здібностей; 2) діагностика соціальної непристосованості (без адаптації); 3) діагностика небезпечного стану. Діагностика виявляє злочинний поріг особи, тобто «легкість» переходу її до злочину. В якості підстав для антикримінального застосування лікарських засобів представники клінічної кримінології використали дослідження нейрофізіологів, які встановили взаємозв'язок агресивності з аномаліями функціонування ряду ділянок головного мозку. Теорія небезпечного стану не пояснює причин злочинності в суспільстві, а має за мету застосування до осіб превентивних заходів безпеки.

7. Віктимологічна концепція причин злочинності.Жертва злочину стала об’єктом кримінологічних досліджень лише з часів другої світової війни. Жертву злочину класики і позитивісти розглядали як механічне, статичне поняття. Німецький кримінолог Ганс фон Гентиг (1887–1974) у своїй роботі «Зауваження по інтеракції між злочинцем і жертвою» у 1941 році уперше протиставив цій точці зору динамічну концепцію виникнення злочинності. Злочинність – це індивідуальне психопатологічне явище, жертва злочину, по Гентигу, не повинна більш розглядатися як пасивний об’єкт, тому що вона – активний суб’єкт процесу криміналізації. Кожна особистість може бути оцінена з погляду ймовірності її перетворення в жертву злочину. Ця ймовірність визначає віктимність людини (чим більше ймовірність, тим вище віктимність); віктимність - властивість певної особистості, соціальній ролі або соціальній ситуації, що провокує або полегшує злочинне поводження. Відповідно виділяються особистісна, рольова й ситуативна віктимність; віктимність залежить від ряду факторів: а) особистісних характеристик; б) правового статусу посадової особи, чиї службові функції сполучені з ризиком піддатися злочинному посяганню; в) ступеня конфліктності ситуації, особливостей місця й часу, у яких ця ситуація розвивається; величина віктимності може змінюватися. Процес її росту визначається як віктимізація, зниження - девіктимізація. Впливаючи на фактори віктимності, суспільство може знижувати її й тим самим впливати на злочинність.

8. Психологічні причини злочинності. Фрейдизм. Великого поширення в зарубіжній кримінології набула психоаналітична школа австрійського лікаря-психіатра Зиґмунда Фрейда (1856—1939), що розглядала злочинність як результат дефективного розвитку особистості. Суть його поглядів полягає в тому, що людина від народження біологічно приречена на постійну боротьбу із властивими їй глибинними інстинктами, такими як агресивність, страх. В її основі два основних інстинкти: творення, різновидом якого є самозбереження, і руйнування. Останнє може бути спрямоване як всередину, що призведе до самогубства, так і назовні, що знаходить своє втілення в агресивності. Ця боротьба одержала у Фрейда міфологічні найменування: комплекс Едіпа — схильність до вбивства, комплекс Електри — спрага помсти та інші. На думку прихильників розглянутої теорії, під впливом таких комплексів (комплексів неповноцінності) особи, що не зуміли стримати свої підсвідомі антисоціальні потяги, скоюють злочини. Положення цієї теорії спрямовані на пошук відхилень у поведінці та причин злочинної поведінки винятково в самій особистості, без урахування зовнішніх соціальних явищ, які цією теорією недооцінюються. Теорія психоаналізу обґрунтовано критикується як психологами, так і кримінологами, які вважають, що фрейдівські теорії є продовженням учення Ломброзо без його антропометричних вимірів.

9. Виникнення та розвиток вітчизняної кримінології як самостійної науки (СРСР-Україна).У дореволюційний період кримінологія в Україні розвивалась як особливий розділ кримінально-правової теорії. Харківський професор М. Чубинський називав її кримінальною політикою. Того часу панувало два напрями — соціологічний і традиційний нормативістський. Великого поширення набули біологічні теорії злочинності (А. Дріль, М. Неклюдов) та психологічні (С. Познишев). У Києві (при юридичному факультеті Інституту народного господарства), в Одесі (при Будинку примусових робіт) та у Харкові було відкрито кабінети кримінальної антропології та судово-медичної експертизи. У 1925 року в Москві було створено Інститут по вивченню злочинності та злочинців. У 1963 році було створено Всесоюзний інститут по вивченню причин і розробці заходів попередження злочинності, на який була покладена координація наукових досліджень у сфері кримінології. З 1964 року викладання кримінології було введено в програми юридичних вузів. В Україні кримінологія почала відроджуватися у Київській вищій школі МВС СРСР (нині — Національний університет внутрішніх справ), значною мірою це було пов'язано з ім'ям професора П. Михайленка. У незалежній Україні кафедри кримінології створено у Харківському юридичному інституті (нині — Національна юридична академія ім. Я. Мудрого), Національному університеті внутрішніх справ, Одеській юридичній академії. Значний внесок у розробку зазначених і багатьох інших кримінологічних проблем зробили такі видатні українські вчені, як П.П. Михайленко, А.П. Закалюк, І.К. Туркевич, О.М. Костенко, О.М. Джужа, 1-М. Даньшин, В.Г. Лихолоб, Л.В. Багрій-Шахматов, А.Ф. Зелінський і багато інших. У 1998 році було створено Кримінологічну асоціацію України, завдання якої полягає в об'єднанні та координації зусиль учених і практичних працівників щодо розвитку кримінології.

Методи кримінологічних досліджень: загальна характеристика.

Методи наукового пізнання будь-якої науки, у тому числі кримінології, складаються з чотирьох основних частин: 1) методи, що безпосередньо випливають із філософського діалектичного методу як загального методу пізнання; 2) загальнонаукові методи, якими користується будь-яка наука, вони є складовою і продуктом розвитку теорії наукового пізнання; 3) методи інших наук, що використовуються однією наукою при пізнанні у своїх цілях об'єктів, які належать до предмета інших наук, але частково, у певному ракурсі є предметом пізнання й цієї науки; 4) методи певної науки, які є результатом і частиною розвитку її власної теорії (теорій). До загальнонаукових теоретичних методів належать: синтез та аналіз; наукове абстрагування та перехід від абстрактного до конкретного, логічний метод; методи гіпотез, порівняння, історизму, системно-структурний метод. Другу частину загальнонаукових методів пізнання становлять емпіричні (грец. етреігіа — досвід) методи: загальнонауковий метод спостереження, метод експерименту. Третю частину методів будь-якої науки, у тому числі кримінології, як зазначалося, складають методи інших наук: соціологічні методи (різні модифікації методу спостереження, а серед них метод опитування, метод вивчення доку ментів). Серед психологічних методів у кримінології частіше застосовується психологічне спостереження, метод психологічного тестування, метод психологічного експерименту, біографічний метод, патопсихологічні методи. Статистичні методи: статистичне спостереження, метод оцінки достовірності вибіркової сукупності та репрезентативності (довіри) висновків, методи та конкретні процедури математичної статистики. Останню (четверту) частину методів наукового пізнання кожної науки, включаючи кримінологію, становлять методи (методичні положення, принципи, прийоми), опрацьовані власне цією наукою.

11. Програма та план кримінологічного дослідження. Кримінологічне дослідження починається з розробки програми і плану аналізу об'єкта, що вивчається. Від ступеня наукової обґрунтованості та рівня організаційно-технічного оформлення цих документів значною мірою залежить результативність дослідження. Загалом процедура кримінологічного дослідження зводиться до таких етапів (стадій): - підготовчий — визначення і вивчення проблеми, ознайомлення з літературними джерелами тематики, визначення наукової гіпотези і напряму дослідження; - розробка програми (проекту) дослідження, що складається з методологічного та процедурного розділів. У першому визначають мету й завдання дослідження, об’єкт і предмети дослідження, уточнюють основні поняття, якими оперуватимуть, а також джерела інформації з проблеми, що вивчається. Другий розділ охоплює загальний план дослідження, опис конкретних методів (методики), які використовуватимуться для збирання інформації та її аналізу, можливих висновків, рекомендацій, поетапний план і терміни дослідження, склад учасників, матеріально-технічне забезпечення; - визначення емпіричних об'єктів дослідження; - розробка методики конкретного дослідження; - апробація методик (пілотаж) і їх доопрацювання; - збирання первинної інформації; - кількісна та логічна обробка отриманих даних; - інтерпретація результатів, обґрунтування висновків, рекомендацій і пропозицій. План-програма майбутнього дослідження повинна сприяти його повноті й об'єктивності. Програма наукового дослідження — це викладення основних завдань, методологічних передумов і гіпотез дослідження з описом методик і логічної послідовності операцій з їх перевірки. У ній визначаються тема, мета і завдання дослідження; дається обґрунтування дослідження; формулюються гіпотези, які слід перевірити; вказуються характер і обсяг необхідної інформації з теми дослідження; описуються методи і науковий інструментарій дослідження, шляхи їх реалізації; намічаються склад групи дослідження і загальні строки проведення дослідження

12. Вибіркове дослідження. Методика формування виборки. Застосування вибіркового методу передбачає обов’язкове дотримання певних умов, основною з яких є репрезентативність вибірки (тобто вибірка повинна бути представницькою). А. Зелінський виокремлює три основні умови репрезентативності вибірки:- здійснювати вибірку необхідно тільки з великої генеральної сукупності. Недоцільно здійснювати вибірку з множини, що складається з менш як тисячі одиниць- відбирати вибіркову сукупність необхідно так, щоб кожна одиниця генеральної сукупності мала однакові шанси потрапити до вибірки. Іншими словами, вибірка не повинна бути тенденційною, залежною від волевиявлення і нахилів дослідника;- обсяг вибіркової сукупності повинен забезпечити її представницький характер (репрезентативність).Обсяг вибірки визначають за спеціальною формулою; він залежить від частки ознаки, що вивчається у генеральній сукупності, й заданої помилки репрезентативності. Для визначення обсягу вибірки можна також скористатися спеціальними таблицями.Відбір вибірки є важливим етапом дослідження. Неправильне застосування способів відбору призводить до суттєвого спотворення результатів дослідження. Застосовують чотири основні способи відбору: випадковий, ступеневий, типовий і серійний.

13.Анкетне опитування. Види анкетування. Структура анкети. Техніка формування питань в анкеті. Анкета - засіб опитування, що включає в себе формулювання питань і можливі варіанти відповідей, з яких респондент повинен вибрати найбільш підходящі або за зразком яких запропонувати власні.. структура (Питання –Відповідь) анкета має стандартну структуру і складається з таких компонентів:1. ЗверненняМета даного підрозділу - пояснити респонденту хто і з якою метою проводить дослідження, та надати поради щодо заповнення анкети. 2. Основна частина анкетиДана частина складається з запитань та варіантів відповідей.3. Демографічна частішаУ даному підрозділі збирається інформація щодо соціально-демографічного статусу респондента. Зокрема, ставляться запитання про стать, вік, освіту, сімейний стан, зайнятість, віросповідання, рівень доходів. 4. Інформація про анкету В анкетах, як правило, зазначений підрозділ знаходиться в кінці і заповнюється особою, яка проводить анкетування. Тут зазначаються дата заповнення, населений пункт, в якому проводилось анкетування, якщо необхідно - конкретна установа або підрозділ

14. Інтерв'ю та його види. Техніка кримінологічного інтерв'ю. Інтерв'ю являє собою особливий підметод маркетингового опитування. Це проведена за визначеним планом бесіда, що припускає прямий контакт інтерв'юера з респондентом, причому запис відповідей ведеться або безпосередньо інтерв'юером (його асистентом), або механічно (на диктофон). Основна відмінність інтерв'ю полягає в тому, що, реалізуючи (як і анкетне опитування) функцію одержання первинної інформації, воно є певною формою соціально-психологічної взаємодії дослідника і респондента. а) особисте;б) телефонне;в) глибинне. Мета такого інтерв’ю – одержати найбільш порівняні відомості. Даний метод має декілька переваг . По-перше, інтерв’ю дозволяє більш глибоко проникнути у соціально-психологічні причини людської поведінки. По-друге, під час його проведення можна встановити ступінь відвертості респондента. По-третє, інформація, яка при цьому збирається, надходить більш швидко і повно, як правило, вона є безпосередньою та яскравою.

15. Техніка кримінологічного вивчення кримінальних справ та інших документів. Вивчення документів — є у багатьох випадках одним із джерел отримання необхідної кримінологічної інформації. Досліднику-кримінологу доводиться стикатися з різного роду офіційними і не офіційними документами. Найчастіше — це матеріали кримінальних справ або окремі процесуальні документи, узагальнення слідчо-судової практики, висновки різного роду експертиз, матеріали контролюючих органів, листи і скарги громадян з приводу вчинених злочинів, повідомлення засобів масової інформації, виступи народних депутатів тощо. Вивчення та аналіз перелічених документів дає змогу одержувати корисну інформацію.Документ — це предмет, створений людиною та призначений для зберігання й передавання інформації. Документами є не тільки офіційна та неофіційна письмова інформація, а й фотографії, аудіо-, відеозаписи, книжки, рукописи, листи.Найчастіше в кримінологічних дослідженнях використовують інформацію, що міститься в архівних кримінальних справах. Вивчення архівних кримінальних справ є одним із найпоширеніших методів кримінологічного дослідження, що здійснюється на підставі спеціально розробленої відповідно до мети, завдань і предмета дослідження анкети

16. Психологічні методи, що застосовуються у кримінологічних дослідженнях (тестування, спостереження, експеримент). А. Зелінський пропонує всі методи поділяти за: обсягом; джерелами отримання інформації; способами обробки й аналізу кримінологічної інформації; дисциплінарною приналежністю.За обсягом кримінологічне дослідження може бути: суцільним, коли досліджується весь масив, так званої, генеральної сукупності, чи вибірковим, коли дослідження охоплює тільки певну частину генеральної сукупності.За джерелами отримання інформації розрізняють: опитування, спостереження, вивчення документів, експеримент, експертні оцінки, а також психологічні й економічні методи збирання інформації.За способами обробки й аналізу кримінологічної інформації виокремлюють такі методи кримінологічного дослідження, як: статистика, типізація (класифікація), системно-структурний метод, математичне моделювання та загальнонаукові методи, що застосовують для опису й аналізу фактів, обґрунтування висновків і рекомендацій. Коротко розглянемо деякі методи кримінологічного дослідження.Спостереження як метод кримінологічного дослідження являє собою візуальне сприйняття та фіксацію дослідником даних про існуючі факти, явища, процеси. Спостереження буває двох видів: включене і невключене. При включеному спостереженні дослідник бере участь у події, що вивчається. Наприклад, при проведенні рейду міліції. При невключеному спостереженні дослідник вивчає явище, не приймаючи в ньому участь і не впливаючи на події. Зокрема - при спостереженні роз´яснювальної роботи співробітників органів і служб у справах дітей. Експеримент - це навмисне створення штучної обстановки задля перевірки наукової гіпотези з подальшим аналізом отриманої інформації.Застосування цього методу дослідження в кримінології має свої особливості. Не всі кримінологічні гіпотези можуть бути перевірені при моделюванні реальних ситуацій. У своїх діях дослідник обмежений етичними нормами і вимогами законодавства. Не можна, наприклад, експериментально перевіряти тезу про вплив алкогольного сп´яніння на свідомість злочинця під час учинення злочину. Тож зазвичай експеримент використовують для розробки запобіжних заходів.

17.Задачі та техніка проведення соціометричного опитування. Соціометричний метод опитування — один з різновидів опитування, який використовують для вивчення внутріколективних зв´язків з´ясуванням стосунків між членами колективу.
Його застосовують для дослідження міжособистісних і міжгрупових стосунків з метою їх поліпшення. Він дає змогу соціологові вивчити склад малих соціальних груп, особливо у розрізі неофіційних стосунків, одержуючи соціологічну інформацію, яку іншим шляхом здобути майже неможливо.Центральне місце серед соціально-психологічних методів, що використовуються в управлінні персоналом, займають соціометричні тести, призначені для діагностики емоційних зв'язків, тобто взаємних симпатій і антипатій між членами групи. Призначення соціометричної процедури може бути трояким: а) зміна ступеня згуртованості-роз'єднаності в групі; б) виявлення "соціометричних позицій", тобто співвідносного авторитету членів групи по ознаках симпатії-антипатії; в) виявлення внутрішньогрупових підсистем — згуртованих утворень, на чолі яких можуть бути свої неформальні лідери. У вузькому значенні соціометричні методи є способами вивчення структури міжособових відносин в малій соціальній групі шляхом вивчення виборів, зроблених членами групи по тих або інших соціометричних критеріях. За соціометричного опитування кожному респондентові вручають соціометричну анкету (картку) і список членів соціометричної групи. Прізвища членів групи кодують (наприклад, номером у списку групи). Соціометрична картка, як і будь-яка соціологічна анкета, починається із звернення, в якому пояснюють мету опитування, викладають правила заповнення картки, гарантують анонімність. У кінці, після запитань, дякують респонденту за співробітництво. У картці повинно бути не більше 7—8 критеріїв.
Результати опитування заносять у соціоматрицю, яка компактно подає первинну інформацію і спрощує математичне опрацювання зібраних даних. Соціоматриця — таблиця, в якій у рядках розміщують відповіді кожного з членів групи. У горизонтальних рядках зазначають тих, хто обирає, у вертикальних — кого обирають. Кількість рядків відповідає кількості членів колективу. Соціометрична техніка допомагає проникнути у невидимі на соціальному рівні, але завжди існуючі групові структури міжособистісних стосунків з метою їх вивчення або перебудови. Особливо надійні дані надає соціометричний метод у поєднанні з іншими методами дослідження. Скажімо, формування космічних екіпажів, творчих, дослідницьких груп, а в окремих випадках і малих виробничих колективів, часто неможливе без проведення попередніх соціометричних опитувань.

18. Поняття, основні властивості та функції злочинності. Відмінність злочинності від злочину.Злочинність — це відносно масове, історично мінливе соціальне явище, яке має певну територіальну і часову поширеність, являє собою цілісну, засновану на статистичних закономірностях систему одиничних суспільно небезпечних діянь, заборонених кримінальним законом. Злочинність є історично мінливим явищем. Злочинність є соціальним явищем. Злочином є передбачене КК суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину Зміст функцій злочинності безпосередньо пов’язаний з її соціальними наслідками і проблемами криміногенної детермінації. З огляду на це, видається можливим визначити наступні функції злочинності.Функції: 1. Злочинність є одним із способів задоволення потреб людини. Очевидно, що за допомогою злочинності людина здатна забезпечити себе матеріально, вирішити сексуальні, побутові, житлові проблеми 2. Злочинність є одним із способів заперечення застарілих правил і норм. Ця функція злочинності проявляється переважно в умовах суспільства, що реформується, коли на зміну старим, відживаючим соціальним нормам приходять нові соціальні правила. 4. Злочинність стимулює суспільство до подолання породжують її негативних факторів. Дана функція обумовлена тим, що існування злочинності дозволяє виявити ті негативні сторони явищ і протікають в суспільстві процесів, які детермінують злочинність. 5. Злочинність є одним із способів перерозподілу суспільного продукту. Багато в чому породжується об’єктивно існуючим соціальним нерівністю і протиріччям між потребами людей і нерівними можливостями для їх задоволення, злочинність «сприяє» згладжування цієї нерівності, виступаючи способом перерозподілу економічних та інших благ на користь певної категорії людей.

19. Показники злочинності та їх загальна характеристика. Рівень злочинності — це загальна кількість злочинів і осіб, які їх вчинили, за певний проміжок часу в країні або в її окремому регіоні. Абсолютними кількісними показниками стану злочинності є:кількість злочинів, зареєстрованих на певній території за певний час;кількість виявлених осіб, які вчинили злочини на певній території за певний час Коефіцієнт інтенсивності злочинності – це показник, який визначається відношенням абсолютної кількості зареєстрованих злочинів у певному населеному пункті чи регіоні до чисельності його населення, що досягло віку кримінальної відповідальності.

20.Латентна злочинність та її види. Латентна злочинність — це сукупність злочинів, які не ввійшли у процесі аналізу злочинності до статистичних даних через відсутність до певного моменту інформації про них. Способи визначення латентності злочинів.

Реальний рівень латентної злочинності визначається кількістю злочинів, що залишилася поза сферою застосування кримінального закону, і кількістю злочинців, яких не було притягнуто до кримінальної відповідальності.Латентна злочинність — це сукупність злочинів, які не ввійшли у процесі аналізу злочинності до статистичних даних через відсутність до певного моменту інформації про них.В юридичній літературі розрізняють три види латентності: природну (об'єктивну); граничних ситуацій; штучну (приховану).

Природна латентність — це сукупність випадків, коли правоохоронним органам не були відомі факти вчинення злочинів (неповідомлення потерпілими та іншими особами про вчинений злочин). Латентність граничних ситуацій — це випадки, коли факт злочину виявляється певною особою, але з різних причин не сприймається нею як злочин (пожежі, кишенькові крадіжки).Штучна латентність — це сукупність випадків, коли правоохоронний орган, маючи інформацію про вчинений злочин, не реєструє його і не ставить на облік з будь-яких причин.

21.Поняття особистості злочинця. Особистість злочинця та суміжні поняття.особистість злочинця, з одного боку, - поняття загальносоціологічної, з іншого – юридичну. Це означає, що особистість злочинця не можна розглядати у відриві від соціальної сутності людини, поза зв'язку з усією системою суспільних відносин, учасником яких вона є.Громадські відносини впливають на соціальний образ конкретної особи, його морально-психологічні риси і властивості (погляди, переконання, ціннісні орієнтації, життєві очікування, інтелектуальні та вольові властивості). Це відбувається незалежно від того, сприймає або усвідомлює особистість даний процес. Тому особистість злочинця слід сприймати як продукт реальної дійсності, що має свою соціальну природу.

Дата добавления: 2021-01-21; просмотров: 136; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

12 3 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!