Домінування звичаю в різних галузях права
1.Звичаєві традиції у цивільному та цивільно-процесуальному праві
2.Система звичаєвих норм у галузях кримінального та кримінально-процесуального права.
3. Роль звичаю у становленні українського трудового права
4. Звичаєвість у сімейно-шлюбних відносинах
ІІІ. РОЗДІЛ
Звичаєва норма і обряд
1.Правні обряди сімейно-родового життя українців та внутрішньогромадського співжиття
2.Правне значення календарно-трудових обрядодій
ЗВИЧАЙ - правило поведінки людей, що склалося в процесі їхнього співжиття, увійшло у звичку, побут і свідомість певної групи си всього суспільства. Звичаї з’явилися разом із виникненням людського суспільства внаслідок повторювання однакових вчинків, які згодом набули загального значення, стали нормами поведінки, що пізніше санкціонуються державою як загальні норми звичаєво-правових відносин в людській спільноті.(Юридичний словник. - К., 1983).
ПРАВО - сукупність обов’зкових до виконання звичаїв внаслідок санкціонування їх державою. З утворенням держави пануючі класи пристосували деякі звичаї до своїх власних інтересів, санкціонували й забезпечили примусове застосування їх. Звичаєве право було широко розповсюджене як у додержавних утвореннях, так і в державних структурних утвореннях - рабовласницького, феодального ладу, не зникло воно і в капіталістичних державних утвореннях, хоча вже не стільки в державно-правовому регулюванні суспільних відносин, скільки в народному уявленні про норми співжиття. У відомих записах звичаєвого права, зокрема, “Руській Правді”, “Салічній Правді” звичаї не лише санкціонувалися й систематизувалися, а й доповнювалися нормативними актами держави. З утворенням і розвитком централізованих держав сфера застосування звичаєвого права звужується. В дореволюційній Росії на засадах звичаєвого права розв’язувалися окремі справи, наприклад, про поділ двору та землі сільського населення, далі основним джерелом права стає закон. (Энциклопедический словарь. Под ред. Б.Введенского. - М., 1953).
|
|
|
ЗВИЧАЄВЕ ПРАВО - система санкціонованих державою правових звичаїв, які є джерелом права у певній державі, місцевості або для певної етнічної чи соціальної групи. Утворюється шляхом постійного дотримання упродовж тривалого періоду звичаїв нормативного характеру, відображає правову культуру і правову свідомість народу, а водночас і правові інтереси пануючого класу чи політичної групи суспільства.
Сформоване на основі звичаїв, які існували ще в додержавний період, звичаєве право було досить поширеним у рабовласницькому та ранньофеодальному суспільствах. З появою писемних нормативних актів звичаєве право перетворюється на допоміжне джерело, яке застосовується у разі відсутності належного законодавчого акта, з утворенням і розвитком централізованих держав сфера застосування його дедалі звужується. Згодом ідея законності, розвинута в ході буржуазних революцій, обумовила офіційне заперечення звичаєвого права. В цей час остаточно оформилася теоретична конструкція санкціонування звичаю державою, зачатки якої містилися ще в працях давньоримських юристів. Основою для застосування звичаєвого права були визнані: пряме посилання у текстах нормативних актів або так звана мовчазна згода, неявне посилання до звичної, усталеної практики. Тобто звичаєве право розглядалося як підзаконне, похідне і додаткове джерело права. Від середини ХХ ст. настійним стало прагнення звільнити звичаєве право з-під “опіки закону”, теоретично обґрунтувати рівність і незалежність його як джерела права. Аргументами на користь такого підходу стали окремі рішення судів, що ґрунтувалися на звичаях, які суперечили положенням законів.
|
|
|
Неоднозначне ставлення до звичаєвого права у різні історичні періоди обумовлено насамперед його архаїчним, консервативним характером, що не сприяє радикальним змінам і водночас може слугувати утвердженню стабільності суспільства, захисту традиційного правового ладу від невиправданих змін або накидання чужоземних правових норм. Невизначеність і розпливчастість звичаєвого права робить можливим свавільне його застосування суддями та посадовими особами. З іншого боку, гнучкість та еластичність звичаєвого права за певних умов має позитивне значення. Нині звичаєве право досить широко використовується лише в ряді країн Африки та Азії (переважно з числа колишніх колоній), а також є джерелом міжнародного права.
|
|
|
Звичаєве право в Україні сягає своїм корінням правових звичаїв Київської Русі, основну частину яких згодом було записано у “Руській правді” та інших актах князівського законодавства, які скоріше фіксували звичаєві норми, ніж творили нові. “Руська правда” і неписане право, що доповнювало її, зберігали свою силу і після монголо-татарської навали у Галицько-Волинському князівстві та у Великому князівстві Литовському в перший період його правової історії. З появою Литовських статутів звичаєве право не втратило свого значення. Перший Литовський статут (1529 р.) прямо вказував, що за відсутності законодавчого регулювання слід керуватися звичаями. Дещо негативне ставлення до звичаєвого права було зафіксоване в Другому Литовському статуті (1566 р.), який орієнтувався виключно на писані джерела. Так позиція виявилася нежиттєвою, і в Третьому Литовському статуті (1588 р.) було підтверджено роль звичаєвого права як допоміжного джерела. Крім того, Литовські статути усіх трьох редакцій кодифікували чимало норм, які походили від прадавніх правових звичаїв. Можливість використання звичаєвого права передбачали і поширені в Україні збірки магдебурзького права. Виключно на підставі звичаєвого права діяли і копні суди.
|
|
|
Пізніше Запорізька Січ стала місцем виникнення великої кількості правових звичаїв, які в сукупності склали нове поняття - козацьке право. Воно не знало писаних джерел і пропонувало за будь-яких обставин керуватися нормами звичаєвого права та здоровим глуздом. Суттєву вагу мали норми звичаєвого права на етапі входження України до складу Московської держави, коли царський уряд офіційно визнав збереження “давніх прав” у тому числі й звичаєвого права як своєрідну гарантію автономії України. Польсько-литовська судова система була скасована, а нові судові органи орієнтувалися виключно на “давні права”, які лише згодом стали уточнюватися в нормах гетьманського законодавства. У настійних спробах кодифікувати чинне в Гетьманщині право всі підготовлені проекти, починаючи із славнозвісної пам’ятки “Права, за якими судиться малоросійський народ” (1743 р.), віддавали належне звичаєвому праву України, використовуючи його як одне з джерел кодифікації, а також закріплюючи можливість його застосування для регулювання певних відносин у галузі шлюбно-сімейного і спадкового права та в деяких інших випадках.
З поширенням на Україну російського загальноімперського законодавства давні українські права збереглися у вигляді окремих норм “Місцевих законів Полтавської та Чернігівської губерній”, що містилися у зводі законів Російської імперії. Статут цивільного судочинства (1864 р.) допускав використання звичаєвого права у спадкових, родинних та земельних правовідносинах, щодо яких не було відповідного законодавчого регулювання.
Характерними рисами українського дореволюційного звичаєвого права, на думку дослідників, слід вважати його яскраву обрядовість та фіксацію у вигляді правових формул, які згодом перетворилися в народні приказки. Після повалення російського царату й австрійської монархії звернення до “дійсно народного права” стало одним з політичних гасел нової доби. В часи Української Центральної Ради, Гетьманської держави 1918 року, Директорії, УНР і Західноукраїнської Народної Республіки окремі норми земельного, шлюбно-сімейного та спадкового права свідомо відтворювали норми звичаєвого права, які вважалися такими, що найбільше втілювали риси національного права.
За радянської влади спершу допускалася допоміжна роль звичаєвого права в деяких цивільних, земельних та інших правовідносинах, з’явилась навіть концепція “революційного звичаєвого права” академіка О.Малиновського. Але згодом основним джерелом радянського права стали нормативні акти і звичаєве право майже повністю втратило своє значення, використовувалось лише у сфері міжнародного права та при регулюванні деяких відносин у торговому мореплавстві та в ряді інших випадків.
Об’єктом постійного наукового вивчення і дослідження звичаєвого права стало у зв’язку з утвердженням на початку ХІХ століття ідей історичної школи права, з наступним розвитком історії держави і права та юридичної етнографії. Історична школа права поклала в основу свого праворозуміння походження права з “народного переконання” або з ідей, безпосередньо пов’язаних із “народним духом”, а в звичаєвому праві вбачала найкращий вираз народної правосвідомості і ключ до розуміння “народного духу”. Тому звичаєве право було проголошено найважливішим джерелом права, воно посіло чільне місце в теоретико-правових та історико-юридичних дослідженнях. Звичаєве право стало також об’єктом пильної уваги етнологів, етнографів, соціологів, деяких політиків, які сподівалися знайти у нормах звичаєвого права основу для розбудови всієї правової системи “у дусі народної правди”.
Після здобуття Україною державної незалежності, спостерігається певне зростання інтересу вчених і практиків до проблем звичаєвого права, у програмах деяких політичних організацій навіть з’явилися заклики повернутися до “звичаєвого державного права України” (Добров О. Правоутворення без законодавця, ч. І.Звичаєве право. // В кн. Праці комісії для виучування звичаєвого права України. - К., 1928; Малиновський О. Революційне радянське звичаєве право. В кн. Праці комісії для виучування...; Яковлів А. Звичаєве право.// В кн. Українська культура. Лекції за редакцією Дмитра Антоновича. - К., 1993; Юридична енциклопедія. - К., 1998).
ЗВИЧАЙ ПРАВОВИЙ - звичай, санкціонований державою і цим перетворений на джерело права. Санкціонується державою в процесі судової або адміністративної діяльності шляхом офіційного закріплення у нормативних актах можливості використання правового для регулювання певних суспільних відносин або “мовчазної згоди” влади на факт застосування правового звичаю у певних правовідносинах, або включення правового звичаю у законодавчі акти - зводи звичаєвого права. У процесі санкціонування державою відбувається відбір правових звичаїв, і юридичної сили набувають лише ті звичаї, які відповідають інтересам панівних верств. Система правових звичаїв становить звичаєве право. (Юридична енциклопедія. - К., 1998).
ЮРИДИЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ - вид соціальної відповідальності, сутність якої полягає у застосуванні до правопорушників (фізичних та юридичних осіб) передбачених законом санкцій, що забезпечуються у примусовому порядку державою. Юридична відповідальність є правовідносинами між державою в особі її органів і правопорушником, до якого застосовують юридичні санкції з негативними для нього наслідками (позбавлення волі, штраф, відшкодування збитків тощо). Класичними видами юридичної відповідальності за законодавством України є: адміністративна відповідальність, відповідальність дисциплінарна, відповідальність кримінальна і відповідальність цивільна. (Юридична енциклопедія. - К., 1998).
Дата добавления: 2021-01-21; просмотров: 60; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!