Історичний аспект становлення звичаєво-правових відносин українців

Історико-правознавчий довідник

АКТЫ ЮЖНОЙ И ЗАПАДНОЙ РОССИИ, “Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Архиографическою комиссиею” - багатотомне видання документів переважно з історії України та Білорусії 14 - 17 ст. Вийщли в Петербурзі 1863 - 1892 рр. (15 томів) за редакцією М.Костомарова і Г.Карпова. У виданні опубліковані документи з архівів Міністерства закордонних справ та Міністкрства юстиції і Литовської метрики. Найдавніша пам”ятка - грамота галицького князя Льва - належить до другої половини ХІІІ ст. В інших томах - грамоти російських царів, листи та універсали українських гетьманів, статейні списки послів, повідомлення воєвод та документи про селянські козацькі повстання, Національно-визвольну війну 1648 - 1654 ррю під проводом Б.Хмельницького, про його переговори з московським урядом, про російсько-українські економічні, політичні й культурні взаємини, переселення українців в межі Російської держави, перепис у Білоцерківському і Ніжинському полках. В подальших томах подано документи про соціально-економічне й воєнне становище України після смерті Б.Хмельницького, відносини між Україною, Росією і Польщею, Молдавією, Трансільванією і Кримським ханством, Туреччиною, Угорщиною, Австрією та Швецією, про воєводське управління та розміщення російських військ в Україні. ( Бутич І. Юридична енциклопедія - К., 1998).

АКТОВІ КНИГИ - збірники документів, що складалися в результаті діяльності різних судів У Великому Князівстві Литовському, згодом - у Речі Посполитій у тому числі, на українських землях (Галичина, Київщина, Поділля та Волинь) протягом ХУ - ХУШ ст.. Актові книги були формою діловодства в гродських судах, земських і підкоморських судах, а також апеляційних інстанціях, зокрема в головному Люблінськму трибуналі. Вони велись і в усіх інших установах із судовими функціями: магістратах, ратушах, каптурових судах, судах конфедерацій, прикордоних комісіях тощо. Актові книги мали також і церковні суди.

Спочатку всі документи записувалися в одну актову книгу у хронологічній послідовності у впродовж року і називалися актикацією. Із середини ХУІ ст. почали вести три види Актових книг: декретові, записові та поточні. Декретові призначалися для запису судових рішень (декретів); записові мали нотаріальний характер, до них вносились документи громадського і приватного змісту, які в такий спосіб набували юридичної сили, до поточних книг записували скарги, показання свідків, свідчення возних, заяви, протести, повідомлення тощо. До Актових книг вносилися княжі та королівські привілеї, гетьманські універсали, постанови сеймів і сеймиків, тестаменти, контракти, зобов’язання, квити, заяви, скарги, позови, судові рішення, записи про купівлю-продаж, боргові розписки, інвентарі, реєстри тощо. Вписані до актових книг, ці документи набували юридичної сили.

Актова книга як форма судового діловодства велася і в Лівобережній Україні, що входила до складу Російської держави (в магістратах і ратушах сотенних, полкових судах, Генеральному суді, а також у запроваджених тут у 1763 р. гродських, земських і підкормських судах). Основні мови документів Актових книг: староукраїнська, польська і латинська (Левицкий О. Об актовых книгах, относящихся к истории Юго-Западного края и Малороссии. - М., 1900; Центральний архів стародавніх актів у Києві. - К., 1929).

АРХЕОГРАФІЧНА КОМІСІЯ - академічна установа в складі УАН, утворена в кінці 1918 р. У 1921 р. після злиття АК УАН та Київської археологічної комісії Міністерства Народної освіти УРСР (колишньої тимчасової Комісії для розгляду давніх актів у Києві) утворено АК ВУАН. За період свого існування (майже 15 р.) ця інституція залишила помітний доробок в українській науці. Організаторами роботи були відомі вчені - Д.Баглій, В.Іконников, М.Василенко, О.Левицький, О.Грушевський, В.Модзалевський та ін.

Комісія вивчала, готувала до друку і видавала історико-правові та історико-статистичні матеріали, документи з історії гайдамацького руху, соціально-економічних відносин в Україні ХУ - ХІХ ст., історико-літературні пам’ятки.

АРХИВ ЮГО-ЗАПАДНОЙ РОССИИ, “Архив Юго-Западной России, издаваемый Комиссией для разбора древних актов, состоящей при Киевском, Подольском и Волинском губернаторе” - видання історичних документів і літературних пам’яток Правобережної та Західної України ХІУ - ХУШ ст. Виходив у продовж 1859 - 1914 рр. у Києві (всього 35 томів у 37 книгах). Головним джерелом для АЮЗР були документи Центрального архіву давніх актів (заснованих в 1852 р.) при Київському університеті, архівів приватних осіб, монастирів, установ та організацій. Видання складається з 8-ми тематичних частин, вміщує документи ХІУ - ХУШ ст. з історії православної церкви, її протистояння з римсько-католицькою та уніатською церквами; королівські накази і жалувальні грамоти, папські булли, патріарші грамоти, акти православних та уніатських соборів, православних братств, церков та монастирів про організацію при них училищ та госпіталів; акти про становище православних у Правобережній Україні та боротьбу проти церковної унії, документи про підпорядкування київського митрополита московському патріархові тощо. Далі вміщені документи з історії українського козацтва, Хмельниччини, про селянські та гайдамацькі рухи, дипломатичні зносини уряду з Росією та Польщею, Швецією, іншими країнами. Тут вміщені документи з історії міст Київщини, Волині і Поділля 1432 - 1798 рр.; про економічне і правове становище селян України 1498 - 1795 рр. та ін. (Антонович В. Курс лекцій з джерелознавства 1880- 1881 рр. - К., 1995).

ВІДШКОДУВАННЯ ШКОДИ - цивільно-правова компенсація майнових збитків, заподіяних правопорушенням. Під шкодою розуміють витрати, втрати або пошкодження майна, не одержані доходи, які кредитор міг би отримати, якби правопорушення не сталося. Відшкодуванню підлягає як майнова, так і немайнова шкода. Як правило, шкода має бути відшкодована у повному обсязі. Зокрема, відшкодування шкоди, завданої здоров’ю особи складається з: виплати втраченого заробітку (або відповідної його частини) залежно від ступеня витрати потерпілим професійної працездатності; виплати у встановлених законом випадках разової допомоги потерпілому (членам сім’ї та особам, які перебували на утриманні померлого); відшкодування витрат на медичну та соціальну допомогу (протезування, побутове обслуговування тощо).(Юридичний словник. - К., 1983).

ВЕЛИКЕ КНЯЗІВСТВО ЛИТОВСЬКЕ (офіційна назва - Велике князівство Литовське, Руське та Жемайтійське) багатонаціональна феодальна держава, що існувала з 30-х років ХІІІ ст. до 1596 р. До її складу входили литовські, білоруські, українські на окремі російські землі. Перша столиця - Тракай, з 1323 р. - м. Вільно (тепер Вільнюс). Велике князівство Литовське як ранньофеодальна монархія утворилося за князя Міндовга (1219 - 1263), коли було об”єднано власне литовські землі і приєднано так звану Чорну Русь, частину Турово-Пінської та полоцької земель. За правління наступних литовських князів до Великого Литовського князівства було включено Київську, Волинську, Подільську, Переяславську і Чернігово-Сіверську землі, а також Мінську, Вітебську, Смоленську, Брянську та деякі інші білоруські і російські землі. Нові землі приєднувалися шляхом примусових заходів і мирних ініціатив (угоди, шлюбні і родинні союзи) з переважанням останніх.

Консолідація литовських і руських (передусім українських і білоруських) українських сил була відносно добровільною, вона об”єктивно зумовлювалася натиском німецьких рицарів - мечоносців з півночі та необхідністю протистояти монгольській експансії на сході і півдні. Переходу влади над українсько-руськими землями від Золотої Орди до Великого князівства Литовсько сприяли перемога литовсько-руського війська у битві з ординцями біля річки Сині Води 1363 р. і вигнання їх з українських земель. Волинська та Подільська землі певною мірою були успадковані від Галицько-Волинського князівства в результаті шлюбних зв’язків галицької княжої династії з литовською - Гедиміновичів. Золота Орда спершу була змушена фактично визнати претензії Великого князівства Литовського претензії на руські землі, формально вважаючи їх своїм підвладним краєм, а в 90-х роках ХІУ ст. хан остаточно відступився від них.

Найвища державна влада у Великому князівстві Литовському була в руках великого князя або господаря, впливовим загальнодержавним органом стає сейм. Судоустрій характеризувався співіснуванням державного та недержавного (сімейного, вотчинного, громадського, церковного) судів. Для державно-правового розвитку у соціальному плані характерним є синтез ранньофеодальних інститутів незавершеного феодалізму корінної Литви з розвиненими інститутами пізньофеодального (роздрібненого) ладу Західної Русі. У національному плані прийняття Литвою розвиненої руської культури, у тому числі юридичної, консервація давньоруських традицій дали підставу трактувати Велике князівство Литовське як своєрідного наступника Київської Русі. Староруська мова була в країні державною, православна віра - основною релігією, адміністрація, військова організація і судочинство спиралися на руські традиції. Асиміляція литовського елементу була настільки значною, що Велике князівство Литовське традиційно в літературі йменують Литовсько-Руською державою, а право цієї держави трактують як литовсько-руське право.(Юридична енциклопедія. - К., 1998).

ВОЛОДІННЯ - фактичне утримування речей, що має юридичне значення, тобто захист від порушення. Цивільне законодавство передбачає володіння законне і незаконне. Володіння визнається законним, або титульним, у разі, коли особа здійснює володіння на законних підставах, тобто на основі закону чи договору. Титульне володіння належить перш за все власникові. Як елемент майнових прав воно може належати також іншим особам, наприклад, наймачеві, орендареві, комісіонеру, охоронцю. Володіння може надаватися не лише на підставі договірних відносин (найму, комісії, підряду, зберігання тощо), а й адміністративного акта (наприклад, відповідно до розпорядження органу опіки та піклування), прямої вказівки закону (якщо, наприклад, йдеться про знахідку, безхазяйне майно, бездоглядну худобу).

Володіння без будь-яких правових підстав вважається незаконним. Воно може бути добросовісним і недобросовісним: перше має місце, коли особа, яка володіє майном без правових підстав, не знає і не зобов”язана знати про його незаконність; друге - коли особа знає або зобов”язана знати про незаконність свого володіння. Від добросовісного володільця, який придбав майно за плату, власник не може зажадати це майно, якщо воно вибуло з володіння власника з його волі чи з волі осіб, яким власник передав майно. Від добросовісного володільця не можуть бути витребувані гроші й цінні папери на пред”явника. Недобросовісний володілець зобов”язаний негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності чи інше законне право, передбачене законом або договором. Закон захищає володіння від третіх осіб, які не є власниками майна, а також від осіб, що не мають права на володіння за іншою підставою. (Юридична енциклопедія. - К., 1998).

ГАЛИЦЬКЕ КНЯЗІВСТВО - давньоруське князівство, що займало північно-східні і східні схили Карпат, верхів”я Дністра, Прута й Сірета, а на півдні його територія сягала Дунаю і Чорного моря. Утворилося на землях східно-слов”янського племені - хорватів. У кінці Х ст. (за Київського князя Володимира Святославовича) Галицька земля увійшла до складу Київської Русі. Економічному зростанню Галицької землі сприяли природні умови, приплив населення з Придніпров”я, віддаленість від степів, де кочували половецькі орди, жваві торгові зв”язки з іншими руським землями, західними і південними слов”янами, західною Європою, Візантією. У Галицькому князівстві рано почали розвиватися феодальні відносини, склалася сильна боярська верхівка. Наприкінці ХІ - на початку ХІІ ст. Галицька земля відокремилася від Києва. Спочатку вона була подріблена на кілька князівств, але князь Володимирко в 1144 р. об”єднав їх в одне князівство зі столицею в Галичі. Найбільшої могутності Галицьке князівство досягло за князювання Ярослава Осмомисла (1153 -1157), який вів запеклу боротьбу з боярами. Після його смерті настали занепад княжої влади і послаблення князівства. Цим скористалися угорські феодали, які 118 р. захопили Галич. Проти загарбників 1189 р. спалахнуло повстання, 1199 р. Володимир-Волинський князь Роман Мстиславович оволодів Галицьким князівством та об”єднав його зі своїм у єдине ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКЕ КНЯЗІВСТВО. Це князівство було найбільшим і наймогутнішим з-поміж удільних князівств, що виділилися на українських землях в наслідок розпаду Київської держави. Наприкінці ХІІІ ст. князівство об”єднувало понад 80 міст. Свого розквіту досягло за князя Данила Романовича - Данила Галицького ( 1238 - 1264), коли охопило велику частину земель колишньої Київської держави, продовжило її державні і культурні традиції. Данило Романович вів успішні війни проти польських, литовських, німецьких, угорських завойовників, зміцнив західні кордони своєї держави, намагався створити європейську коаліцію проти Золотої орди. Галицько-Волинське князівство мало значний політичний вплив в Європі. Папа Римський надіслав Данилу Галицькому королівську корону. За наступників Данила в наслідок посилення феодальних міжусобиць і чвар та спустошливих нападів монголо-татар починається занепад Галицько-Волинського князівства, хоча воно продовжує відігравати помітну роль у Східній Європі. В 1303 р. було утворено окрему Галицьку митрополію. Після смерті (1340 р.) останнього Галицько-Волинського князя Болислава Юрія ІІ (Тройденовича), у середині ХІУ ст. землі князівства були загарбані Литовсько-польськими феодалами. (Юридична енциклопедія. - К., 1998).

ГАЛУЗЬ ПРАВА - порівняно автономна в системі права сукупність правових норм та інститутів, якими регулюються однорідні суспільні відносини. Поділ права на галузі випливає із специфіки цих відносин та об’єктивної необхідності встановлення для них особливого правового режиму.

Галузь права є основним елементом структури права. Як частина цілого кожна галузь права взаємодіє з іншими галузями і системою права в цілому. Головні критерії поділу права на галузі - предмет і метод правового регулювання. За ними в системі вітчизняного права виділяють такі галузі права: а) профільні (фундаментальні); б) інші основні; в) комплексні.

Профільними є державне (конституційне), адміністративне, цивільне та кримінальне право, а також відповідні галузі процесуального права. До інших основних галузей права належать трудове, сімейне, земельне, гірниче, водне, лісове, атмосфероохоронне право, право соціального захисту тощо. Комплексні галузі права регулюють суспільні відносини, що стосуються цілих сфер державного і громадського життя. Такими галузями визнаються господарське, аграрне, екологічне, морське право та деякі інші. Окремі автори називають їх ще комплексними правовими утвореннями. Особливе місце посідає міжнародне право. Воно не входить до системи права будь-якої держави, але справляє на неї відповідний вплив; у свою чергу держави, як суб’єкти міжнародного права теж впливають на його розвиток.

Крім зазначеної галузевої кваліфікації, право поділяється на публічне й приватне. Основою для такого поділу є сфера приватних інтересів - загальних ( державних) чи індивідуальних ( групових). Елементи публічного і приватного права характерні для всіх галузей права. Класифікація права на публічне і приватне є висхідною засадою для формування демократичної правової системи в будь-якій країні (Рабінович П. Основи загальної теорії права та держави. - К., 1994; Алексеев С. Теория права. - Харків. 1994; Юридична енциклопедія. - К., 1998).

ГЕТЬМАНЩИНА - напівофіційна назва Української козацької держави, яка виникла у період Української національної революції під проводом Богдана Хмельницького. Спочатку Гетьманщина вважалася частиною Речі Посполитої, а її територія обмежувалася Київським, Брацлавським та Чернігівськими воєводствами. Однак фактично Гетьманщина була незалежною, а влада її глави - гетьмана (від чого і походить назва) поширювалася на значно більшу територію (Подільське і Волинське воєводства, білоруські землі). Державний устрій Гетьманщини характеризувався наявністю власного військово-адміністративного управління, виборністю гетьмана, генеральної, полкової та сотенної старшини, єдиною податковою, судовою, фінансовою, військовою системою, дипломатичними зносинами з іноземними державами тощо. Після Переяславської ради і Березневих статей 1654 р. Українська держава ввійшла в спілку з Московією. При обранні нового гетьмана укладалися нові угоди з Російською державою, які дещо змінювали правові взаємовідносини сторін.

Територія Гетьманщини поділялася на адміністративні (вони ж військові та судові) округи - полки. Кількість полків змінювалася. На Лівобережжі найдовше зберігся поділ на 10 полків: Київський, Ніжинський, Чернігівський, Стародубський, Переяславський, Лцбенський, Прилуцький, Гадяцький, Миргородський, Полтавський. Полки ділилися на сотні (від 7 до 20 у кожному). Міста Гетьманщини мали право самоуправління. Основними соціальними групами були козацтво, шляхта, міщанство, селянство, духівництво. Провідне місце у державному житті належало козацькій старшині та українській шляхті, з яких формувалися ради старшин. Вони ж відігравали вирішальну роль на генеральних військових радах.

Військово-адміністративний апарат влади складався протягом 1648 - 57 рр. Найвищі військові органи - гетьман, Генеральна військова рада, рада генеральної старшини і гетьманський уряд - були водночас і найвищими органами адміністративного управління. Гетьмана обирала Генеральна військова рада, інколи - рада генеральної старшини. За умов самоврядування України в складі Російської держави гетьман, обраний Генеральною військовою радою і затверджений царем, ставав правителем України.

Після 1709 р. гетьмани втратили юридичну самостійність. 1722 р. створено першу Малоросійську колегію, що контролювала дії гетьмана та його уряду. Впродовж 1734 - 50 р. гетьманство було скасоване тимчасово, а указом Катерини ІІ 10(21) ХІ 1764 р. - остаточно. Функції гетьмана почала виконувати друга Малоросійська колегія. Протягом 1782-83 рр. в Україні запроваджено губернський поділ. Після запровадження російської системи управління необхідність Малоросійській колегії відпала, і в 1786 р. її ліквідовано. Гетьманщина перестала існувати. (Юридична енциклопедія. - К., 1998).

ГЕТЬМАНЩИНА - напівофіційна назва Української козацької держави, яка виникла у період національно-визвольної війни українського народі 1648 - 1654 рр. під проводом Б.Хмельницького. Спочатку гетьманщина вважалася номінальною частиною Речі Посполитої, а її територія обмежувалася Київським, Чернігівським та Брацлавським воєводствами. Однак фактично Гетьманщина була незалежною, а влада її глави - гетьмана (від чого й походить назва) поширювалася на значно більшу територію (Подільське і Волинське воєводство, білоруські землі). Державний устрій Гетьманщини характеризувався наявністю власного військово-адміністративного управління, виборністю гетьмана,, генеральної, полкової та сотенної старшини, єдиною податковою, судово-фінансовою, податковою системою, дипломатичними зносинами з іноземними державами тощо. Після Переяславської Ради 1654 р. і Березневих статей 1654 р. українська держава увійшла до складу Московії і при обранні нового гетьмана укладалися нові угоди з Російською державою, які дещо змінювали правові взаємовідносини сторін.

1663 р. Гетьманщина поділилася на Лівобережну (під протекторатом Московської держави) та Правобережну (під контролем Речі Посполитої, деякий час - Туреччини), що було закріплено Андрусівським перемир"я” 1667 р. У 1676 р. Українська держава на Правобережжі перестала існувати, на Правобережжі вона підпала під вплив Російської імперії, яка безцеремонно втручалася у внутрішні справи Гетьманщини. В офіційних актах царату Гетьманщина іменувалася Малоросією. (Шевчук В. Козацька держава: етюди до історії українського державотворення. - К., 1995; Гуржій О. Українська козацька держава в другій половині ХУІІ - ХУІІІ ст.: кордони, населення, право. - К., 1996; Юридична енциклопедія. - К., 1998).

ДОГОВІРНЕ ПРАВО - система правових норм, що регулюють договірні відносини; інститут ряду галузей законодавства (цивільного, трудового, екологічного тощо). У системі договірного права виділяють також загальні положення про договори (поняття договору та його види, принципи договірного права, порядок укладання, зміни або розірвання договорів тощо). Договірні зобов’язання класифікуються за ознаками, які характеризують правовий наслідок (юридичну мету) укладання того чи іншого договору. За цим критерієм можна виділити такі групи договорів: про передачу майна у власність, повне господарське відання або оперативне управління (купівля-продаж, поставка, контрактація, міна, дарування та ін.), про передачу майна у тимчасове користування, про виконання робіт, про надання послу, про сумісну діяльність і т.д. Ці договори становлять систему договірного права.

ЗАКОН - нормативний акт найвищого органу влади в державі, загальнообов”язкове правило (норма), встановлене вищим органом державної влади. Закон виражає волю панівного в суспільстві класу чи політичної партії і визначається економічним ладом суспільства. Він є основним джерелом права; інші акти органів державної влади та управління видаються лише на основі і задля виконання закону. (Советский энциклопедический словарь. - М., 1980).

ЗЕМЕЛЬНЕ ПРАВО - галузь права, що регулює земельні відносини з метою забезпечення раціонального використання земель, створення умов для підвищення їх ефективності, охорони прав організацій і громадян як землекористувачів, зміцнення законності в земельних відносинах. Принципи земельного права закладені в Конституції держави, відповідних законодавчих актах. Основними нормативними актами земельного права є Земельний Кодекс України, інші нормативні акти, які регулюють земельні відносини.

ЗАКОН - загальнообов”язкове правило (норма), встановлена вищим органом державної влади; виражає волю панівного в даному суспільстві класу чи політичної групи ы визначається економічним ладом суспільства; є основним джерелом права; інші акти органів акти державної влади і управління видаються лише на основі і для виконання законів. (Энциклопедический словарь. - М., 1953).

ЗАПОРІЗЬКА СІЧ, Запорозька Січ - українська військово-політична організація, автономне утворення в межах Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, Гетьманщини, Кримського ханства, Росії. Існувала в ХУІ - ХУШ ст., займаючи територію сучасних Дніпропетровської, Донецької, Запорізької, Луганської, Миколаївської, Харківської та Херсонської областей. Утворена вихідцями з різних станів українського суспільства як результат прагнення Великого князівства Литовського, а пізніше - Речі Посполитої забезпечити охорону своїх південно-східних кордонів, з одного боку і як наслідок еволюції соціально-економічних та політичних відносин на українських землях - з іншого.

Низове (постійно або тимчасово перебувало у Нижній Наддніпрянщині) козацтво вперше фіксується джерелами в кінці ХУ століття. З початку ХУІ ст. низові козацькі загони активно наймаються місцевими адміністраціями Наддніпрянщини для оборони прикордонних земель від татарських набігів. У 1550-х роках під керівництвом канівського старости князя Д.Вишнивецького (Байди) було збудовано перше достовірно відоме постійне укріплення - замок на дніпровському острові Мала Хортиця, який прийнято вважати першою Запорізькою Січчю, а сам акт - організаційним початком запорізького козацтва. Із військово-організаційними заходами Речі Посполитої у 1570-х роках пов’язана поява реєстрового козацтва та початок його виділення в окрему професійно-станову групу на противагу низовому козацтву. Землі, на яких знаходилися запорізькі козаки вважалися нейтральними, існування Запорізької Січі не регламентувалося законом. Переселення і перебування на цих землях підданих Речі Посполитої заборонялося.

Запорізька Січ формувалася на добровільних засадах із чоловіків, незалежно від національності, за умови православного віросповідання, знання української мови та після випробувального терміну. Запорозька Січ поділялася на січових (безшлюбних) та сімейних козаків. У ХУШ столітті з’являється також поділ на військових товаришів, зобов’язаних відбувати військову повинність, і посполитих, що сплачували податки до скарбниці Запорозької Січі.

Найвищим органом була Військова Рада, що збиралася регулярно тричі на рік. На чолі Запорозької Січі стояв кошовий отаман, який поєднував військову, адміністративну, судову, і, в певному розумінні, судову владу. Кошовий керував Січчю, виконував роль найвищого судді, визначав духівництво для січової та паланкових церков, затверджував обраних на військовій раді старшин, розподіляв військову здобич, прибутки Запорізької Січі, монарше жалування, представляв Запорізьку Січ у міжнародних відносинах тощо.

В 1775 р. Запорізьку Січ окупували російські війська, Маніфестом 1775 р. скасовано Запорізьку Січ, а її землі передано до Новоросійської та новоутвореної Азовської губерній. Запорізькі козаки утворили Задунайську Січ в межах Османської імперії в 1775 - 1828 рр. (запорожець за Дунаєм), Чорноморське козацьке військо, з 1860 - Кубанське (1788 - 1820 рр.) і Азовське козацьке військо (1828 - 1865 рр.), де зберігали свої організаційні та управлінські структури. (Яворницкий Д. Источники для истории запорожских козаков. - Т. 1. - Владимир, 1903; Голобуцький В. Запорізька Січ в останні часи свого існування. - К., 1961; Телегін Д. Січі запорозьких козаків низового Дніпра. - К., 1991; Рігельман О. Літописна оповідь про Малу Росію та її народ і козаків узагалі. - К., 1994).

КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ - вид юридичної відповідальності, суть якого полягає в застосуванні судом від імені держави до особи, що вчинила злочин державного примусу у формі покарання. Кримінальній відповідальності і покаранню підлягає лише особа, винна у вчиненні злочину, тобто така, що умисно або з необережності вчинила передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння. Кримінальна відповідальність - особливий інститут кримінального права, в межах якого держава реагує на вчинене особою правопорушення. Вона виражає офіційну оцінку поведінки особо як злочину, а її самої як злочинця. За ч. І ст. 62 Конституції України особа вважається не винуватою у скоєнні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.(Юридична енциклопедія. - К., 1998).

КРИМІНАЛЬНЕ ПРАВО - галузь права, що визначає, які суспільно-небезпечні діяння є злочинними і яке покарання за тих чи інших умов треба застосовувати до осіб у вчиненні їх. Кримінальне право як система юридичних норм поділяється на загальну і особливу частини. В загальній частині формулюються основні принципи і загальні положення кримінальної відповідальності, встановлено межі дії кримінального закону, визначається поняття “злочин”, розкривається зміст умислу й необережності як форм вини, визначаються стадії вчинення злочину (наприклад, готування та замах, співучасть у ньому, а також підстави, що виключають суспільну небезпеку діяння). У загальній частині викладаються також принципи, порядок застосування і види покарання, обставини, що пом”якшують, обтяжують або виключають кримінальну відповідальність тощо. Особлива частина кримінального права охоплює норми, що передбачають конкретні суспільно небезпечні діяння і встановлюють міри покарання за вчинення їх. (Юридична енциклопедія.- К., 1998).

КРИМІНАЛЬНЕ ПРАВО - галузь права, що визначає, які суспільно-небезпечні діяння є злочинними і яке покарання за тих чи інших умов слід застосувати до осіб, винних у вчиненні їх. Норми кримінального права встановлюють можливість умовного засудження, умовно-дострокового звільнення засуджених, а також звільнення осіб, що вперше вчинили злочин, котрий не становить великої суспільно небезпеки від відповідальності, від відповідальності кримінальної з застосуванням до них заходів адміністративного впливу. Кримінальна відповідальність охоплює норми, що передбачають конкретні суспільно небезпечні діяння і встановлюють міри покарання за вчинення їх. (Юридичний словник. - К., 1983).

КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНЕ ПРАВО - галузь права, що визначає порядок здійснення кримінального судочинства. Норми кримінально-процесуального права визначено Основами кримінального судочинства і кримінально-процесуальним Кодексом. Вони регулюють діяльність органів дізнання і слідства, прокурора та суду по розслідуванню і вирішенню кримінальних справ, правовідносини цих органів між собою, а також між ними і громадянами, які беруть участь у кримінальному процесі. Його норми забезпечують процесуальний порядок і умови для всебічного і повного з”ясування обставин справи, доказування, встановлення об”єктивної істини, реальні гарантії додержання законних інтересів обвинуваченого та всіх інших учасників процесу тощо.

В Конституції України закріплено основні принципи кримінально-процесуального права: здійснення правосуддя тільки судом на засадах рівності громадян перед законом і судом, гласність судового розгляду і колегіальність розгляду справ, незалежність суддів і підпорядкування їх тільки законові, забезпечення права обвинуваченого на захист та ін. Важливим конституційним принципом кримінально-процесуального права є положення, за яким ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину, а також підданий кримінальному покаранню без вироку суду.

Кримінально-процесуальне право тісно пов”язане з кримінальним правом, у певних межах воно звертається до норм цивільного, сімейного права, адміністративного права та ін.

КРИМІНАЛЬНЕ СУДОЧИНСТВО, кримінальний процес -передбачений кримінально-процесуальним законодавством система дій органів розслідування, прокуратури і суду при розслідуванні, розгляді й розв”язанні справ про злочини, а також при виконанні вироків (ухвал, постанов суду) і застосування примусових заходів медичного характеру. Кримінальне судочинство відбувається шляхом послідовної зміни процесуальних стадій (порушення кримінальної справи, попереднього розслідування, судового розгляду тощо). Всі процесуальні дії проводяться за умов і в порядку, точно визначених законом.

Кримінальне судочинство будується на демократичних принципах, зокрема, на таких конституційних принципах, як законність, здійснення правосуддя тільки судом і на засадах рівності громадян перед законом і судом, колегіальність і гласність судового розгляду, участь у судочинстві представників громадських організацій.(Юридична енциклопедія. - К., 1998).

ПРАВО - сукупність встановлених або санкціонованих державою загальнообов”язкових правил (норм) поведінки, додержання яких забезпечується її цілеспрямованою діяльністю. Право виражає державну волю класу чи класів або політичних сил, які тримають владу в своїх руках. Підносячи свою волю в ранг закону і роблячи її завдяки цьому загальнообов”язковою пануючі класи чи політичні сили забезпечують бажане для них регулювання суспільних відносин, захист своїх інтересів. Зміст цієї волі визначається економічним ладом суспільства, характером виробничих сил, співвідношенням класових і політичних сил. Право, як і держава, - категорія історична, виникає на певному етапі історичного розвитку людства, коли розклад первісно-родового ладу призводить до розшарування суспільства на відповідні, часом антагоністичні класи, до виникнення приватної власності і прагнення економічно пануючої меншості, що склалася із збагатілої родової верхівки, увічнити і зміцнити своє панування. Економічно пануючий клас, що зорганізував свою силу в державу, проголошує від її імені загальнообов”язковими ті звичаї, які відповідають його інтересам, або, перетворюючи свою волю на державну, встановлює нові загальнообов”зкові правила поведінки.

Право нерозривно пов”язане з державою, оскільки остання перетворює волю пануючого класу чи політичної сили на закон, робить її державною волею, встановлюючи або санкціонуючи правила поведінки, які в своїй сукупності утворюють право. Вона забезпечує й реалізацію правових приписів, функціонування правових відносин відповідно до них, застосовуючи при необхідності державний примус. Загроза застосування примусу при невиконанні норм права відрізняє ці норми від інших соціальних норм, зокрема, моралі, звичаю тощо. Загальнообов”язковість правових норм, їхня точність і формальна визначеність, забезпеченість застосування їх з боку держави роблять право важливим інструментом регулювання суспільних відносин, надаючи їм впорядкованості та стабільності.(Юридичний словник. - К., 1983).

ПРАВОВІ НОРМИ – загальнообов’язкові правила поведінки, що встановлюються (санкціонуються) і виконання яких забезпечується державою. У правових нормах, як і в праві в цілому, виражається зумовлена матеріальними відносинами воля пануючих класів чи окремих соціальних груп чи політичних організацій. Виконання правових норм забезпечується не лише юридичними засобами, зокрема, державним примусом, але й організаторською та виховною роботою державних органів та громадських організацій. Норми права класифікуються: 1) за юридичною силою залежно від органів, що їх видають (закон, указ, постанова та ін.); 2) залежно від об’єкту, який вони регулюють (державне, кримінальне, трудове право тощо); 3) залежно від обов’язковості виконання їх - є так звані імперативні норми права, тобто, обов’язкові для виконання та диспозитивні, які дозволяють учасникам правовідносин визначати свої права і обов’язки в межах, встановлених законом. (Юридичной словник. - К., 1980).

СІМЕЙНЕ ПРАВО - сукупність правових норм, що регулюють особисті й пов”язані з ними майнові відносини громадян, які виникають із шлюбу й належності до сім”ї. Сімейне право регулює й питання усиновлення ( удочеріння), опіки й піклування. Основними джерелами сімейного права є Конституція держави, Основи законодавства про шлюб та сім”ю, інші нормативні документи. Сімейне право регулює відносини між подружжям щодо порядку і умов вступу в шлюб, особистих і майнових відносин між ними, порядку і умов припинення шлюбу; відносини між батьками й дітьми, іншими родичами тощо.

ТРУДОВЕ ПРАВО - галузь права, яка об”єднує норми, що регулюють суспільні відносини між працівниками в установах, організаціях, державних і приватних підприємствах, а також норми, що регулюють суспільні відносини, які випливають безпосередньо з застосування праці й тісно пов”язані з трудовими. Трудове право регулює й трудові відносини осіб, які працюють в особистому домашньому господарстві окремих громадян.

ТРЕТЕЙСЬКИЙ СУД - орган, що обирається учасниками цивільного спору для розгляду конкретної цивільно-правової справи. Це не є державний орган і входить до судової системи чи арбітражу. Розглядає будь-який цивільно-правовий спір, який вини к між громадянами (за винятком спорів, що випливають з трудових і сімейних відносин). Договір про передачу спору на розгляд третейського суду (третейський запис) укладається в письмовій формі й містить дані про сторони, предмет спору і обраних суддів. Третейський суд утворюється в складі одного або кількох суддів, обраних в однаковій кількості від кожної сторони, і одного судді за спільним обранням сторін. За загальним правилом зміна суддів до закінчення справи не допускається. Розгляд справ у третейському суді проводиться безплатно. Рішення третейського суду ухвалюється більшістю голосів, викладається в письмовій формі, підписується всіма суддями. Матеріали справи передаються на зберігання до суду. Рішення третейського суду, не виконане добровільно, може бути виконане примусово на підставі виконавчого листа, виданого судом. Воно не підлягає оскарженню, але його законність перевіряється суддею при виданні виконавчого листа. Третейський суд може створюватись й для розгляду господарських спорів, якщо ці спори віднесено до компетенції органів арбітражу.

ЮРИДИЧНА ОСОБА - організація, підприємство чи установа, що має відокремлене майно, може від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав та виконувати обов’язки, бути позивачем і відповідачем у суді, арбітражі або в третейському суді. Кожна юридична особа має організаційну єдність, тобто виступає як єдине ціле, єдиний суб’єкт правовідносин, діє на підставі Статуту. Державні, приватні підприємства, виробничі об’єднання та організації визнаються юридичними особами, коли вони перебувають на господарському розрахунку, мають закріплені за ними основні засоби і оборотні засоби та самостійний баланс; установи та інші організації, що мають самостійний кошторис і їхні керівники користуються правами розпорядників кредитів, за винятками, встановленими законом.

ЦИВІЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ . ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ - вид юридичної відповідальності, що полягає у настанні передбачених цивільно-правовою нормою негативних майнових наслідків, які завжди є для правопорушника додатковим майновим обтяженням (додатковими майновими втратами або майновими обов”язками). Цивільна відповідальність виражає осуд державою і суспільством протиправної поведінки правопорушника. За цивільним законодавством цивільна відповідальність поділяється на такі види: а) договірна; б) позадоговірна; в) часткова; г) солідарна; д) основна; е) субсидіарна. (Советский энциклопедический словарь. - М., 1980).

ЮРИДИЧНІ НОРМИ - являють собою правила поведінки індивіда в суспільстві. Тут же виникає питання, який внутрішній характер цих правил, і в залежності від цього, якою є функція юридичних норм в справі регулювання соціальної поведінки індивідів. У свій час, наприклад Цицерон характеризував юридичні норми як повеління і заборони. Ритор Квінтеліан опускав повеління, але зате відносив до функцій права крім заборони, ще й обмеження, покарання і дозвіл. Юрист Ш століття нової ери Модестин відносить до функцій юридичної норми: повеління, заборону, дозвіл і покарання.

Функція юридичної норми полягає у впливові на поведінку людей в суспільстві. Досягається цей вплив не інакше як шляхом мотиваційної дії на психіку індивіда, шляхом пов’язування його волі. А це означає, що при вирішенні питання про характер функції юридичної норми слід мати на увазі не ту чи іншу редакційну форму правоположень у законодавчих актах, а своєрідну природу впливу юридичної норми на психіку індивіда.

Архієрейський суд – суд церковної ієрархії, який приймає рішення щодо порушень догматів, канонів, правил, норм релігійно-морального життя, устрою, управління і дисципліни церкви. Має кілька рівнів, компетенція кожного з яких докладно регламентована: єпископський – розгляд справ клірників та мирян єпархії; митрополичий – крім компетенції єпископського суду, може розглядати апеляції та справи підлеглих єпископів; екзарший чи патріарший (відповідно до устрою церкви). Найвищою інстанцією Архієрейського суду, залежно від статусу певної церкви, є архієрейський або помісний собор.( Юридична енциклопедія Т.1 –С. 153)

Громадський суд – суд сільської громади, що виник у ранньому Середньовіччі і поєднував слідчі і судові функції. У Київській Русі таким був вервний суд. До його складу входили вервний староста і знані члени громади (добрі люди). Компетенцією суду був захист власності, зокрема недоторканості земельних меж, Він також провадив слідство, коли на території верви траплялося убивство. З ХУ століття на українських землях замість вервних судів виникають копні суди, що територіально об’єднували кілька сіл (копу).(Юр. С. Т. 1–С. 639-640)

Копний суд виникає в Україні в ХУ столітті на зміну вервним судам. Його здійснювали обрані населенням сіл судді – “копні мужі” (10-20 чоловік). На судовому засіданні був присутній представник державного управління – возний, який складав протокол для занесення рішення в міські актові книги. Збиралися в заздалегідь визначеному місці – коповищі. Поєднували слідчі і судові функції, діяли на основі звичаєвого права. Збиралися декілька разів: для розшуку злочинця; для судового розгляду; для остаточного вирішення справи і виконання вироку. До компетенції копного суду входили питання земельних меж, розгляд скарг про заподіяння шкоди польовим і лісовим угіддям власників, карні справи. Копні суди проіснували подекуди до середини ХУІІІ століття.(Юр. С. Т. 1 - С.640) На Волині і Поділлі - збереглися з певними змінами до початку ХХ століття ( Капелюшний В. Історія держави і права України. – К. 2001. –С. 49)

Мирові суди – особливий вид суду в Російській імперії, в тому числі й на території України для розгляду дрібних кримінальних злочинів, які передбачали тюремне ув’язнення до одного року та цивільних справ з ціною позову до 500 рублів. Встановлені відповідно до судової реформи 1864 року. На мирові суди покладався обов’язок примирити сторони. Остаточно ліквідовані в 1918 році.( Капелюшний. –С. 99)

Доменіальний суд (вотчинний) – суд пана над підлеглим населенням. На українських землях з’явився у ХУ столітті і спочатку охоплював лише невільне та напіввільне населення. Згодом під впливом поширення у Великому князівстві Литовському західноєвропейських зразків феодально-суспільного устрою право доменіального (панського) суду поширено також на вільне селянство, а судова влада увійшла до кодексу панських територіальних імунітетів. Лише кілька тяжких злочинів (розбій, підпал, наїзд) належали до компетенції державних судів. Третій Литовський статут остаточно заборонив державній владі взагалі втручатися у панське судочинство.

Особливе місце серед доменіальних судів займав церковний доменіальний суд, що виступав як суд феодала, яким була церква щодо залежних від неї людей. Його юрисдикції підлягали дрібні цивільні і кримінальні справи селян, які мешкали на церковних землях.

Доменіальні суди були колегіальними, бо, крім пана або його представника, в судових розправах брали участь представники громади (“люди зацні і віри гідні”), а нерідко й війт як представник громадського самоврядування. Доменіальні суди мали право апелювати до загальних козацьких судів. (Юр. Ен. Т. 2 – С.282)

Третейський суд – суд, обраний за взаємною згодою сторін для розгляду конкретного спору; одна з форм залучення громадськості до участі в розв’язанні цивільних спорів. На його розгляд може бути переданий будь-який спір, за винятком тих, що випливають з трудових чи сімейних відносин (Юридичний словник: За ред. Бабія Б. М. –К. 1974. –С. 785)

Гродський суд – становий суд, що діяв у Великому князівстві Литовському (з 1569-і в Речі Посполитій) Як і земський суд, він уособлював судову владу в повітах. На чолі гродського суду стояв староста, який водночас здійснював військову та адміністративну функції на території свого повіту, До складу суду входили суддя і писар, яких призначав сам староста. У Правобережній Україні гродські суди діяли до входження цих земель до складу Російської іиперії. На території Лівобережної України (Гетьманщини) їх було відновлено універсалом гетьмана К. Розумовського від 1763 року замість полкових судів. Діяли такі суди в Гадячі, Козельці, Прилуках тощо. Головою гродського суду був полковник, членами – гродський суддя, гродський писар та 2-3 представники козацької старшини. Підпорядковувалися полковим канцеляріям, апеляційною інстанцією був Генеральний суд, вирок затверджувався Малоросійською колегією. У цьому суді поруч із зі шляхтою і козаками судилися посполиті і міщани. До компетенції гродських судів входив розгляд карних справ. (Юр. Ен. Т.1. С.– 636)

За рівнем самоврядування міста України поділялися на магістрацькі (прівелейовані) та ратушні. У магістрацьких містах уся повнота влади належала магістратові. Він складався із урядників – старших ( війт, бурмістри, райці, лавники, писар) та молодших ( комісар або межувальник, городничий та возний). Очолював міську владу війт. Разом із війтом райці розглядали судові справи. В містах існував і спеціальний судовий орган – лава, до складу якого входили війт (голова) і сім лавників або присяжних, яких щороку обирали із середовища заможного міського населення. Лава розглядала як цивільні, так і кримінальні справи. В деяких містах цивільні справи міщан розглядала рада; при цьому лаві були підсудні виключно кримінальні справи, вироки яких обов’язково затверджувалися гетьманом. (Юр. Ен. Т.3. –С.543-544)

Козацькі суди утворилися у ході Національно–визвольної війни українського народу 1648-54років на зразок запорізьких судів і судів реєстрових козаків. Вони були основою судової системи Гетьманщини. Поділялися на првінційні (сільські суди отаманів, сотенні і полкові) та центральні (Генеральний суд, Генеральна військова канцелярія та суд гетьмана або гнтьманського правління, а іноді суд Генеральної військової ради і Ради старшин). Козацькі суди припинили своє існування на початку ХІХ століття і були замінені загальноросійськими.(Юридична енциклопедія. За ред. ШемшученкоЮ.С. –К.,Т.3-С.143)

Зміст

ВСТУП

І РОЗДІЛ

Історичний аспект становлення звичаєво-правових відносин українців

1. Етапи розвитку звичаєвого права та його кодифікація

2. Гіпотези та наукові дослідження природи і специфіки українського звичаєвого права

ІІ РОЗДІЛ

Дата добавления: 2021-01-21; просмотров: 60; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

12 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!