Пріоритетні напрями досліджень зарубіжної політології в ХХІ ст.: загальна характеристика.

1. В останню чверть XX століття у політичній науці відбувається відродження досліджень у сфері політичної філософи, які майже не проводилися упродовж попередніх десятиліть.

Основна увага політичних філософів була зосереджена у двох сферах, а саме у формулюванні теорій:

1) справедливості;

2) демократії.

Дослідження першої проблеми започаткував американський філософ Джон Роулз у праці "Теорія справедливості" (1971).

Роулз розглядає справедливість як співвідношення між свободою та рівністю. Проблема справедливості, насамперед, полягає у правильному розподілі плодів співпраці між членами суспільства. Для цього необхідним є вироблення правильних процедур розподілу суспільних благ, тобто засад "процедурної справедливості".

Інша важлива проблема, яка розглядається сучасною політичною філософією і теорією політики, — це теорія демократії.

Сучасні теорії демократії розглядають громадян не лише як носіїв певних прав чи як об'єкт впливу з боку держави, але і як потенційних активних учасників прийняття політичних рішень.

Основна увага почала приділятися таким поняттям як "свобода особи" та "громадянська участь". Свобода особи, здебільшого, розглядається як відсутність домінування та позитивна вдатність до самореалізації та самовизначення.

Основи сучасної теорії парти ци паторної демократії ("демократії участі") були закладені американкою Керол Пейтман у праці "Участь і теорія демократії" (1970). На її думку, демократичний ідеал полягає, насамперед, в активній участі громадян у процесах обговорення та прийняття рішень з найбільш важливих питань суспільного життя. Принцип демократичної участі має поширюватись і на недержавні суспільні інститути, в яких люди можуть безпосередньо виражати свою волю.

Критика елітарних теорій демократій була підтримана й іншим американським політологом Дж. Мансбридж у праці "По інший бік демократії суперництва" (1980). Автор запропонував модель унітарної демократії, за якої учасники демократичного процесу прагнуть до досягнення загального блага шляхом спільного обговорення проблем, що виникають. Моделі унітарної, а також деліберативної (Ю. Габермас) демократії залишаються предметом обговорення на початку XXI століття.

Характерними рисами політичної теорії на зламі XX — XXI століть є розвиток феміністичної політичної теорії, постмодерністського підходу в дослідженні політичних феноменів, а також нове осмислення феномену "громадянського суспільства".

Прибічники феміністичної теорії політизують соціальне начало людини, вказуючи на конфлікт між сферами "особистого" та "суспільного" у житті людини. Таким чином, пропонується віднести проблему особистих, сімейних та гендерних відносин, які проявляються на роботі, у сім'ї, у приватному житті людини, до проблем політичних.

До числа сучасних суспільствознавців-постмодерністів можна віднести британця Ентоні Гідденса, французів Мішеля Фуко, Жака Дерріда, Жана Бодріяра та інших.

Постмодерністи переосмислюють феномен владні розуміють її, насамперед, як культурний феномен. Також велику роль у політичному житті, на їхню думку" відіграє мораль, яка опосередковано визначає політичні та правові норми.

Найбільш відомими сучасними теоретиками громадянського суспільства є британець Джон Кін, американці Джон Коен, Ентоні Ара то.

На їхню думку, громадянське суспільство об'єднує людей за принципом добровільної асоціативної діяльності. В нього входять громадські об'єднання, некомерційні організації сфери послуг, тобто ті інститути, які не пов'язані з державою чи приватними економічними структурами.

Для функціонування громадянського суспільства необхідною є сильна ліберальна держава, яка захищає свободу слова, зборів та асоціацій. Автори розглядають громадянське суспільство як арену боротьби за поглиблення та радикалізацію демократії. Його вплив на державу має бути посилений за рахунок скорочення бюрократичних функцій останньої і розширення тих аспектів суспільного життя, які перебувають у сфері впливу добровільних масових організацій.

Таким чином, упродовж кінця XX — на початку XXI століть надзвичайно популярними в середовищі вчених-політологів стають філософські проблеми справедливості, засад демократії, ролі громадянського суспільства у прогресі демократичного врядування, нетрадиційний феміністичний підхід до сутності політичного.

2. Серед головних проблем, яким приділяється увага у сучасній західній політології можна виділити : проблему визначення предмету політології; - панування демократії та громадської думки; - дослідження плюралістичного характеру політичного процесу; - пріоритет прав людини і громадянина як основи свободи.

Що стосується визначення предмета сучасної політології, то в західній політології поширилось уявлення про політику, як діяльність, спрямовану на примирення різних інтересів у межах держави. Таке широке визначення політики веде за собою і широке розуміння науки політології, яка об’єднує в собі політичну філософію та політичну теорію, теорію держави та права, політичну соціологію та теорію представництва і виборів, соціологію політичних відносин та політичну економію. Крім того західні дослідники частково включають до політології дисципліни, що виникають на основі міжгалузевих інтеграційних наукових процесів - політичну географію, політичну біологію, політичну психологію.

Підвищена увага до проблеми панування демократії та громадської думки є свідченням процесу демократизації суспільного життя у всіх його проявах. Індустріальний капіталізм вимагає мобільного та активного типу особистості. А центральна аксіома, на яку спирається західна система - це суверенітет громадської думки. До першої світової війни проблема громадської думки розвивалася в рамках теорії народного суверенітету. Тоді вважалося, що громадська думка може бути визначена громадською, якщо її втілення сприймається меншістю, яка її не схвалювала. Після першої світової війни почався етап соціологічного дослідження громадської думки та становлення суспільних інститутів, пов’язаних із становленням і функціонуванням громадської думки як політичної сили. Головним практичним питанням стало, як зробити так, щоб люди думали так саме, а не інакше? Після перших же спроб маніпулювання громадською думкою виникла потреба соціологічного доказу суверенітету громадської думки та її позитивної ролі у суспільстві. Цією проблемою займались У.Ліппман та Е.-Л. Бернейс. А у 1935 році  Дж. Геллап організував Американський інститут громадської думки. Це був початок нового етапу емпіричних досліджень громадської думки. Інститут громадської думки став одним з головних елементів політичної системи суспільства.

В рамках вивчення громадської думки є ще один напрямок - вивчення засобів масової інформації та їхнього впливу на громадську думку. Тут великого значення набули дослідження реакції громадської думки на міжнародні події Г.Алмонда та П.Фогейроля, дослідження О.Строуффера та П.Лазерсфельда про ставлення до комунізму, К.Дойча про ставлення правлячих еліт до Атлантичного Союзу та ін.

Наступною проблемою сучасної західної політології є дослідження плюралістичного характеру політичного процесу. Основна мета плюралізму в політиці - легітимація різноманітності, спрямована на затвердження свободи. Плюралізм розуміється сучасними політологами як форма вираження свободи виражати й захищати свої інтереси для усіх соціальних і політичних груп, діючих в межах конституції. Проблемою політичного плюралізму у різні часи займались А.Бентлі, К.Керр, Ф.Харібсон, Р.Нісберг, В.Паккард , Дж.Данлор та ін.

У сучасному ліберально-демократичному суспільстві плюралізм є основою для досягнення таких демократичних цінностей як свобода, рівність та справедливість. Він має безпосередній зв’язок з цінностями парламентської демократії, виборчим правом та діяльністю профспілок. В сучасному суспільстві плюралізм означає найширші можливості участі всіх громадян в управлінні суспільством. Саме тому плюралістичне суспільство ототожнюється з демократичним та гуманістичним.

Остання з перерахованих проблем сучасної політології - проблема пріоритету прав людини й громадянина як основа свободи. Необхідність забезпечення прав людини в межах ліберально-демократичного суспільства призвела до появи двох основних питань : наскільки соціальний контроль та планування можна поєднати з демократією та яким повинно бути співвідношення між громадськими свободами та державною і національною лояльністю? Відповідь на перше питання намагались дати американський теоретик Е.Росс у книзі «Соціальний контроль» та Дж.Кларк у книзі «Соціальний контроль бізнесу». На основі їх досліджень виникла школа демократичного планування та державного регулювання.

Що ж стосується співвідношення громадських свобод та лояльності, - то у сучасному західному суспільстві мають місце настрої щодо підкорення громадських свобод патріотичній лояльності. Але традиції лібералізму не дають можливості таким настроям розвинутись. Громадські свободи знаходяться у центрі демократичного ідеалу і не можуть бути зумовлені інтересами національної безпеки.

 

У Стародавній Греції державність виникла на у Стародавній Греції початку І тисячоліття до н. е. у формі полісів — окремих міст-держав, до складу яких, крім міської території, входили також прилеглі сільські поселення. Перехід від первіснообщинного ладу до ранньокласового і політичної форми організації суспільного життя супроводжувався в Греції поглибленням процесу соціальної диференціації населення на родову знать і збіднілих общинників, багатих і бідних, вільних і рабів і посиленням боротьби між ними за владу.

 

У центрі цієї боротьби було питання встановлення тієї чи іншої форми державного правління — аристократії (влади знаті, привілейованих, «кращих»), олігархії (влади небагатьох, багатих) або демократії (влади народу, всіх дорослих і вільних членів полісу). Ці процеси знайшли своє відображення й теоретичне осмислення в політичній думці Стародавньої Греції. Творчими зусиллями давньогрецьких мислителів був здійснений перехід від міфологічного сприйняття навколишнього світу до раціонально-логічного способу його пізнання й пояснення.

 

Вершиною давньогрецької філософської і політичної думки є вчення Сократа, Платона та Арістотеля.

Сократ.

 

Мислитель прагнув обґрунтувати раціональну, розумну природу моральних, політичних і правових явищ, вважаючи розумне, справедливе і законне тотожним. Збіг законного і справедливого є бажаним, розумним станом справ, а не повсюдною реальністю. Для такого збігу слід неухильно дотримуватися законів. Сократ був принциповим прибічником законності. Основу нормального функціонування держави, її благополуччя він убачав у непорушності законів, підпорядкуванні їм усіх громадян. Дотримання полісних законів Сократ пов'язував з однодумством громадян, під яким розумів не уніфікацію думок і поглядів, а відданість і підпорядкування законам.

 

Теоретична позиція Сократа не тотожна тим чи іншим реально існуючим у його часи політичним порядкам. Він намагався сформулювати ідеально-розумну сутність держави. Владу, засновану на волі народу й державних законах, Сократ вважав царством, а владу, засновану на свавіллі правителя і спрямовану проти народу, — тиранією. Правління тих, хто дотримується законів, він називав аристократією, правління найбагатших — плутократією, а правління всіх — демократією. При цьому мислитель негативно ставився до участі в

управлінні державою більшості народу (на його думку, грубих і некомпетентних людей).

Платон

 

Своє політичне вчення він виклав головним чином у діалогах «Держава», «Політик» і «Закони».

 

Вчення Платона про державу ґрунтується на його філософських поглядах. Будучи представником ідеалістичного напряму в філософії, він розрізняв світ ідей і світ речей, явиш. Істинним буттям, на його думку, є лише світ ідей, які осягаються розумом, а сприйняті відчуттями явища не є істинними. Світ явищ не абсолютно відокремлений від світу ідей, а є його спотвореною копією, слабкою тінню. Відповідно, наявні форми держави є лише спотвореними відображеннями деякої ідеальної справедливої держави.

 

Цю ідеальну справедливу державу Платон будує за аналогією з людською душею. Трьом началам людської душі (розумному, вольовому й чуттєвому) в державі аналогічні три схожих начала — дорадче, захисне й ділове, а цим останнім відповідають три суспільних стани — правителів, воїнів і виробників. Справедливість полягає в тому, щоб кожне начало робило лише свою справу відповідно до встановленої ієрархії. Визначальним началом душі є розумне, а тому філософи, які його втілюють своєю здатністю міркувати, покликані правити в державі. Вольове начало душі й захисне начало в державі втілюється у воїнах, які повинні підкорятися філософам. Нарешті, розумне й вольове начала управляють началом чуттєвим (ремісниками, землеробами), яке за своєю природою прагне багатства.

 

Ідеальна держава Платона — це справедливе, засноване на законах, правління кращих. Таке правління може бути або царською владою (якщо серед правителів вирізняється хтось один — найдостойніший), або аристократією — владою декількох кращих. Визнаючи можливість створення такої ідеальної держави, Платон водночас висловлює сумнів у реальності її існування. Через недосконалість людської натури така держава не може бути вічною і зміниться іншими, гіршими формами правління — тимократією, олігархією, демократією або тиранією. Причому кожна з цих форм є гіршою за попередні.

 

Виродження ідеальної аристократії призводить до появи приватної власності, поділу людей на багатих і бідних, вільних і рабів. Замість розумного начала в державі починає панувати вольове. Це — тимократія, тобто правління, де панують честолюбство й сила. Така держава (Платон мав на Увазі критсько-спартанський тип державності) постійно воюватиме, а війна є головним джерелом суспільних бід.

 

Війни і розбрат, накопичення значного багатства в окремих осіб призводять до переродження тимократії у ще гіршу форму правління — олігархію. Це влада небагатьох —жадібних і багатих. Подальше зростання майнової нерівності, обурення бідних проти багатих призводять до повстання. Коли воно закінчується перемогою бідняків, ті знищують або проганяють багатіїв і встановлюють владу народу — демократію, яка є ще гіршою формою правління, ніж олігархія.

 

Демократію Платон розцінював як лад приємний і різноманітний, але такий, що не має належного управління. Справді, основною формою демократії в ті часи були народні збори, тобто збори вільних громадян полісу. На таких зборах верховодили вожді народу — демагоги, не було належної організованості, компетентності й виваженості у прийнятті політичних рішень. Платон, як й інші давньогрецькі мислителі, заперечував не взагалі демократію як владу народу, а демократію як владу натовпу — охлократію.

 

Кожну з форм державності губить саме те, що вважається в ній найвищим благом. У тимократії це воєнні успіхи, в олігархії — багатство, в демократії — свобода. Саме з демократії виростає ЇЇ продовження і протилежність — тиранія, встановлення якої означає перетворення надмірної свободи в надмірне рабство. Тиранія — найгірша форма державного правління, за якої панують беззаконня, свавілля й насильство.

 

У діалозі «Політик» Платон високо оцінює роль політики в житті суспільства. Він вважає політику царським мистецтвом, яке вимагає знань і вміння управляти людьми. Якщо правителі володіють таким мистецтвом, то не має значення, правлять вони за законами чи без них. У тих державах, де немає істинних правителів, правління повинно здійснюватися через закони.

 

Крім зразкової держави, правитель якої володіє істинним знанням і вмінням управляти людьми, Платон вирізняє ще три види правління: владу одного, владу небагатьох і владу більшості, кожен з яких може виступати в законній і незаконній формах. Законна влада одного — це царство, монархія, незаконна — тиранія. Законна влада небагатьох — це аристократія, незаконна — олігархія. Демократія також може бути владою з законами і без них. Серед законних форм правління вона є найгіршою формою, серед незаконних — найкращою.

 

Вчення Платона справило значний вплив на формування поглядів Арістотеля — найвидатнішого представника філософської і політичної думки античності. Його політичні погляди викладені головним чином у працях «Політика» та «Афінська політія».

 

У центрі політичного вчення Арістотеля перебувають проблеми походження, сутності та форми держави. Він вважав, що держава виникла не в результаті якоїсь угоди між людьми на основі їх волевиявлення, а природно-історичним шляхом — із сім'ї і поселень як всеохоплююча і найдосконаліша форма спілкування людей. Зумовлюється цей процес тим, що людина за своєю природою є політичною істотою, і завершення цієї її природи знаходить свій вияв саме в політичному спілкуванні, тобто в державі.

 

Форму держави Арістотель характеризував як політичну систему, що визначається верховною владою в державі. Конкретні форми він розрізняв залежно від кількості правителів і мети, яку вони при цьому переслідують. За першою ознакою Арістотель розрізняє правління одного, правління небагатьох і правління більшості, а за другою поділяє форми правління на правильні і неправильні. У правильних формах правителі мають за мету спільне благо, а в неправильних — лише своє особисте благо. Трьома правильними формами держави виступають монархія, аристократія і політія, а трьома неправильними — тиранія, олігархія і демократія. Кожна з цих шести основних форм має свої види, залежно від комбінації формоутворюючих ознак.

 

Монархія є першою і найдавнішою формою правління. Оскільки держава виникає як завершення еволюції сім'ї, де влада належить її главі, то і в монархії влада належить одній особі. В аристократії влада належить небагатьом, наділеним особистими достоїнствами. Ця форма правління краща за монархію, але можлива лише там, де є шановані народом благородні й достойні. Найкращою формою правління, за Арістотелем, є політія, в якій влада належить більшості і здійснюється на спільне благо. Найгіршою з неправильних форм держави є тиранія, де влада здійснюється деспотичними методами однією особою в особистих інтересах.

 

Арістотель розрізняє крайню демократію, в якій верховна влада належить народу, а не закону, і помірковану цензову демократію, засновану на примиренні багатих і бідних і пануванні закону. Першу він різко засуджує, другу підтримує. Політія втілює в собі кращі сторони олігархії і демократії (об'єднує багатих і бідних, багатство і свободу), але вільна від їх недоліків і крайнощів. За Арістотелем, політія є середньою формою держави, в якій у всьому переважає середній елемент. У звичаях це — поміркованість, у майні — середній достаток, у правлінні — середній прошарок. Цей середній прошарок є найціннішим стосовно політики, оскільки він найбільш прихильний до існуючих порядків, і завдяки йому в державі можна пом'якшити суперечність між бідними й багатими, яка є причиною державних переворотів. Розумне управління і стабільність держави будуть там, де середній прошарок є багаточисельним і сильнішим від обох соціальних крайнощів — багатих і бідних, разом узятих, або хоча б однієї з них.

 

Історія давньоримської політичної думки охоплює ціле тисячоліття — аж до V ст. н. е.

 

Марк Туллш Цицерон (106—43 рр. до н. е.) був знаменитим римським оратором, юристом і державним діячем. Серед його численних праць основною з проблем держави є праця «Про державу». Теоретичні погляди Цицерона на державу сформувалися значною мірою під впливом давньогрецьких політичних учень, які він розвивав стосовно тогочасної римської дійсності і політичної думки.

 

Державу Цицерон визначає як справу, надбання народу. Звідси походить і її назва — республіка. Основну причину походження держави він вбачає у вродженій потребі людей жити разом. Цицерон погоджувався з Арістотелем у тому, що держава виникла з первинного осередку суспільства (сім'ї) поступово і природним шляхом. Ще однією причиною утворення держави є необхідність охорони як приватної, так і державної власності.

 

Наслідуючи традиції давньогрецької політичної думки, Цицерон приділяв значну увагу аналізові різних форм державного правління та їх перетворень. Залежно від числа правлячих він розрізняв три простих форми правління: царську владу (монархію), владу оптиматів (аристократію) і владу народу (демократію). Кожна з цих форм має свої переваги: у царської влади це благовоління до підданих, у влади оптиматів — мудрість, у влади народу — свобода. Але кожній з них властиві й певні недоліки. Так, царська влада і влада оптиматів обмежують свободу народу та усувають його від участі в управлінні державою, а демократія означає зрівнялівку.

 

Основним недоліком простих форм правління є те, що внаслідок властивих їм однобічності і нестійкості вони неодмінно перетворюються в неправильні форми. Так, царська влада, яка містить загрозу свавілля єдиновладного правителя, легко вироджується в тиранію, а влада оптиматів із влади наймудріших і доблесних перетворюється на панування кліки багатих і знатних. Повновладдя народу призводить до безумства і свавілля натовпу, його тиранічної влади.

 

Такі перероджені види владарювання вже не є формами держави, бо заперечують саму державу як спільну справу і надбання народу.

 

Цицерон вважає, що за можливості вибору з простих форм правління перевагу потрібно віддати царській владі, а демократію слід поставити на останнє місце. Але найкращою формою держави є змішана форма, утворювана шляхом рівномірного поєднання достоїнств трьох простих форм правління. Найважливішими достоїнствами такої держави є її міцність і правова рівність громадян.

 

Свою концепцію найкращої форми державності, на відміну від платонівського проекту ідеальної держави, Цицерон вважав реально здійсненною і вбачав її втілення у практиці римської республіканської державності у кращі часи її існування.

07. Європейська політична думка Середньовіччя. | Надрукувати |

 25.06.08

 

В історїі Західної Європи Середні віки охопили більш ніж тисячолітню епоху — V—XVI ст. Це була епоха формування і розвитку феодалізму.

 

У центрі ідейно-політичних зіткнень цього періоду була запекла боротьба між римо-католицькою церквою, папством, з одного боку, і світськими феодалами, монархами, з другого, за вплив у суспільстві. Відповідно, однією з центральних проблем політичної думки стало питання про те, яка влада — духовна (церква) чи світська (держава) повинна мати пріоритет у суспільстві.

 

На розвиток політичної думки Середньовіччя значний вплив мали і вчення античних мислителів, особливо їхні ідеї про походження і сутність держави, про правильні і неправильні форми правління та їх взаємозв'язок.

 

У період утвердження в Римській імперії панування християнства значного поширення набуло вчення одного з найвидатніших ідеологів християнської церкви Аврелія Августина (354—430), за заслуги перед церквою прозваного Блаженним. Свої політичні погляди він виклав головним чином у праці «Про град Божий».

 

Спираючись на біблейські положення, Августин усю історію людства, всі соціальні, державні і правові установи й настанови подає як наслідок гріховності людини, започаткованої ще Адамом і Євою. Людський рід у всі часи його існування він поділяє на два розряди: тих, хто живе за плотськими людськими настановами, і тих, хто живе за духовними Божими настановами. Перший тип спілкування людей Августин називає «градом земним», а другий — «градом Божим».

 

Гріховність земного державно-правового життя виявляється, за Августином, у пануванні людини над людиною, у відносинах управління й підкорення, панування і рабства. Такий стан він називає «природним порядком» людського життя. Гріховний порядок світу має тимчасовий характер і триватиме до другого пришестя Христа й судного дня, коли встановиться «царство небесне».

 

Спільність людей, за Августином, може бути народом і державою лише тоді, коли грунтується на праві, поєднаному з утіленою в Богові справедливістю. Римляни як язичники, на його думку, не були народом і державою у справжньому розумінні, оскільки, ігноруючи єдиного Бога, не знали істинної справедливості.

 

Форми державного правління Августин розрізняє залежно від обов'язків, покладених на верховну владу. Головними з них він вважає моральні й релігійні обов'язки, зокрема повагу до Бога і до людини. Несправедливого правителя, як і несправедливий народ, він називає тираном, а несправедливу аристократію — клікою. Він вважає прийнятними всі форми правління в тому разі, якщо в державі зберігаються втілена у праві справедливість і повага до релігії.

 

Вчення Августина набуло значного поширення і впливу. Воно відіграло важливу роль у розвитку християнських концепцій держави, політики і права.

Фома Аквінський.

 

Його політичні погляди викладені головним чином у працях «Про панування владик» і «Сумма теології».

 

Наслідуючи Арістотеля, Фома Аквінський вважав, що людина за своєю природою є політичною істотою. Поодинці люди не можуть задовольнити свої потреби, в них від природи закладене прагнення об'єднатися і жити в державі. З цієї природної причини й виникає держава як політична спільність людей. Метою державності є спільне благо, забезпечення умов для гідного життя. Здійснення цієї мети, на думку мислителя, передбачає збереження феодально-станової ієрархії, привілейованого становища можновладців і багатіїв, дотримання всіма встановленого Богом обов'язку підкорятися правителям, які уособлюють собою державу.

 

За його тлумаченням, сутністю влади є такий порядок відносин панування і підкорення, за якого воля осіб з верхівки суспільної ієрархії керує нижчими верствами суспільства. Оскільки такий порядок заведений Богом, то влада має божественний характер. Саме в цьому сенсі теолог тлумачить вислів апостола Павла про те, що «всяка влада від Бога».

 

Вважаючи владу за її природою благом, Фома Аквінський, однак, застерігає, що конкретні форми і способи її походження і здійснення можуть виявитися й недосконалими, несправедливими. Правитель може бути узурпатором влади, тираном, дбати лише про себе. Наскільки дії правителя відхиляються від волі Божої, суперечать вимогам моралі та інтересам церкви, настільки, на його думку, піддані мають право чинити цим діям опір. Оскільки тиран опікується лише власною, а не спільною користю, нехтує закони і справедливість, народ може повстати проти нього. Проте остаточне судження про законність походження й використання влади і припустимість боротьби з нею належить церкві. Цим самим обґрунтовується право церкви на втручання у світські, державні справи.

 

Серед форм державного правління Фома Аквінський розрізняє монархію, аристократію і тиранію, різновидом якої є демократія. Перевагу він віддає монархії, бо її влаштування нагадує як влаштування світу взагалі, створеного і керованого одним Богом, так і людський організм, різні частини якого об'єднуються і спрямовуються одним розумом. Крім того, на його думку, історичний досвід свідчить про стабільність та успіхи саме тих держав, де владарювали не багато людей, а одна особа. Теолог розрізняв два різновиди монархії: абсолютну і політичну. Симпатії його були на боці другої, в якій влада правителів залежить від закону і не виходить за його межі.

Марсилій Падуанський.

 

Рішуче виступаючи проти теократичних теорій, він покладав на церкву відповідальність за всі біди і нещастя в світі, доводив, що втручання церкви у справи світської влади сіє розбрат і позбавляє європейські держави, особливо Італію, миру.

 

На думку вченого, церква має бути відокремленою від держави, бо в них різні цілі і сфери діяльності. Розмежовуючи закони людські й закони божественні, він стверджував, що до компетенції церкви належать тільки божественні закони. Тому духовенство має право лише навчати, проповідувати християнське віровчення, але не примушувати. Карати порушників божественних законів може лише Бог, який їх установив.

 

Марсилій Падуанський вважав, що держава виникла в процесі поступового ускладнення форм людського співжиття. Спочатку сім'ї об'єднуються в роди, потім роди — в племена, на базі яких виникають міста і в кінцевому підсумку — держава, що ґрунтується на спільній згоді всіх її громадян і має за мету їхнє спільне благо.

 

Джерелом будь-якої влади в суспільстві виступає народ, саме від нього виходить влада як світська, так і духовна, він один є носієм уверенітету і верховної законності. Щоправда, під народом чений розумів не всіх громадян держави, а лише представників впливових і заможних суспільних станів — військових, священиків, чиновників, торговців, землевласників і ремісників.

 

Державна влада здійснюється за допомогою законів, право видавати які має народ, а від його імені — обрані ним представники. Закони є обов'язковими для всіх. Марсилій Падуанський одним із перших в історії політичної думки висунув та обґрунтував ідею розмежування законодавчої і виконавчої влади держави. На його думку, законодавча влада визначає компетенцію та організацію виконавчої влади. У здійсненні влади він важливе місце відводив виборності як засобу утворення установ і підбору посадових осіб держави всіх рівнів. Віддаючи перевагу монархії, найкращою формою державного правління він вважав виборну монархію, в якій правитель обирається народом.

08. Політичні вчення епохи Відродження і Просвітництва. | Надрукувати |

 25.06.08

 

Під Відродженням, яке припадає на XIV– XVI ст.. мають на увазі період кризи у країнах Західної і Центральної Є'вропн римо-католицькоі церкви та ортодоксальної релігії, яку вона захищала, формування антисхоластичного типу мислення, гуманістичних культури, мистецтва і світогляду. Мислителі епохи Відродження постійно зверталися до духовної спадщини античності, активно її відроджували і використовували Найяскравішим представником політичної думки цього періоду був знаменитий італійський мислитель і політик Нікколо Макіавеллі. відомий передусім своїми працями «Правитель» (1513). «Роздуми на першу декаду Тита Лівія» (1519). «Історія Флоренції».

 

Н. Макіавеллі увійшов в історію політичної думки як творець нової науки про політику. Тлумачення ним політики відокремлюється як від теології, так і від етики. На основі узагальнення багатовікового досвіду існування держав минулого й сучасності мислитель доводить, що політичні події, зміни в державі відбуваються не з Божої волі, не з примхи чи фантазії людей, а мають об'єктивний характер. Недоречно також осягати й вирішувати політичні проблеми, керуючись моральними міркуваннями, бо влада, політика вже за своєю природою є позаморальними явищами. Розуміння політики як об'єктивного явища закладало міцний фундамент політичної теорії як точної, досвідної науки, яка. на думку мислителя, пояснює минуле, керує теперішнім і може прогнозувати майбутнє. Н. Макіавеллі намагається розкрити закономірності суспільно-політичних явищ, з'ясувати причини зміни однієї форми держави іншою, визначити найкращу з них. розглянути проблеми співвідношення влади правителя і народу тощо Аналіз і вирішення цих питань, виходячи з потреб часу, надавали вченню мислителя значення практичної науки про політику, управління державою. Введення самого терміна «держава», в політичну науку Нового часу пов'язують саме з Н. Макіавеллі Учений вважав, що державу створили не Бог. а люди, виходячи з потреби спільного блага. Спочатку люди жили розрізнено, але згодом об'єдналися, щоб краще захищатися. Вони обрали зі свого середовища найсильнішого і найхоробрішого ватажка й почали йому підкорятися Метою держави є забезпечення кожному вільного користування майном і безпеки Для цього приймаються закони і призначаються покарання. Але після того як влада стала спадковою, нащадки вождів все більше відхилялися від справедливості і перейшли до пригнічення народу. Абсолютна влада, вважає мислитель, швидко розбещує як правителів, так і підданих У результаті монархія перетворюється на тиранію, яка не має права на існування і мусить бути знищена разом з тираном Після знищення настає аристократичне правління, з часом воно вироджується в олігархію, яка зазнає участі тиранії. Далі народ вводить народне правління, після чого кругообіг форм держави повторюється. Н Макіавеллі розрізняє монархію, аристократію і народне правління, спотворенням яких є тиранія, олігархія та охлократія Перші три форми правління він називає правильними, але вважає їх нестійкими і недовготривалими Найкращою, на його думку, є змішана форма, в якій поєднуються елементи всіх правильних форм Порівнюючи переший різних форм правління. Н Макіавеллі віддає перевагу республіці, бо вона найбільше відповідає вимогам рівності і свободи. Республіка є більш стійкою, ніж монархія, вона краще пристосовується до різних умов, забезпечує єдність і міць держави, породжує в людей патріотизм Народ мислитель ставить вище від монарха, вважаючи його розумнішим. Ці ідеї викладеш Н Макіавеллі головним чином у його істеричних працях Принципово іншими є його погляди, подані у трактаті «Правитель». Основний зміст цієї праці складають змалювання образу ідеального, на думку Н Макіавеллі. правителя та рекомендації щодо того, як йому здійснювати і зміцнювати свою владу Н Макіавеллі стверджував, що заради досягнення політичних цілей правитель може використовувати будь-які засоби, незважаючи на вимоїн моралі: вдаватися до обману, діяти лестощами і грубою силою, фізично знищувати своїх політичних противників тощо. Правитель має бути схожим на сильного лева, щоб страхати вовків, і на хитрого лиса, щоб не втрапити в пастку По суті справи, відмежування політики від моралі перетворилось у проповідь Н Макіавеллі аморалізму в політиці. Політика, в розумінні мислителя. – цс сфера підступності і віроломства. Відтоді аморальна політика за принципом «мста виправдовує засоби» дістала назву «макіавеллізм». Чим же була зумовлена така позиція Н. Макіавеллі? Насамперед історичними обставинами. Тогочасна Італія була роздрібнена на кілька ворогуючих між собою князівств, які до того ж зазнавали утисків з боку іноземних завойовників. Будучи флорентійцем і патріотом Італії, мислитель палко бажав її об'єднання в єдину міцну державу А це. на його думку, міг зробити лише сильний одноосібний правитель, який для досягнення політичних цілей, головною з яких є зміцнення держави, не нехтує ніякими засобами. Прообраз такого правителя Н. Макіавеллі вбачав у тогочасному італійському правителі Чезаре Борджіа. відомому своїми злодійствами По суті справи, засуджуючи тиранію як форму правління, мислитель виправдовував її стосовно тогочасних італійських умов. Зазначена позиція І Макіавеллі пояснюється також однією з основних аксіом його політичної філософії – думкою про те, що люди за своєю природою є порочними, егоїстичними і злими істотами. їх турбують не благо держави, а передусім власні матеріальні інтереси. Н. Макіавеллі наголошував, що люди можуть змиритися зі втратою свободи, влади, навіть зі смертю батька, але ніколи і нікому не простять втрати власного майна. Політика покликана відповідати природі людей. Правитель має бути переконаним, що знать – честолюбна, а народ – чернь, яка. Покірність підданих найкраще гарантують примус і страх. Щоправда, правитель має опікувати підданих і не повинен без крайньої потреби вдаватись до їх утисків Свої дії він мас спрямовувати так, щоб вони сприймалися як благодійництво На відміну від образ, яких за Н. Макіавеллі. потрібно завдавати швидко, благодійництво слід проявляти в малих дозах, щоб воно тривало довше і щоб піддані відчували йою якомога повніше і краще На думку мислителя, самозбереження і зміцнення політичної влади будь-якими засобами є домінуючим інтересом державності В цілому Н Макіавеллі зробив вагомий внесок у розвиток політичної думки, і західна політологія вважає його основоположником науки про політику.

 

Феодальна роздрібненість і міжконфесійна релігійна ворожнеча гальмували становлення в Західній Європі сильних централізованих держав У боротьбі за формування такої держави у Франції в останній третині XVI ст. склалося вчення видатного політичного мислителя Жана Бодена. Погляди на державу, на шляхи і методи зміцнення централізованої монархічної влади він виклав головним чином у праці «Шість книг про республіку». Він визначає державу як управління спільним у множинності сімей, яке здійснюється суверенною державою на основі права Осередком держави у нього виступає сім'я (домогосподарство) За своїм статусом глава сім'ї є прообразом і відображенням державної влади. Держава як організація виникає в результаті угоди, і вища її мета полягає не в забезпеченні зовнішнього благоденства людей, а в тому. шоб. гарантуючи мир у спільноті і захищаючи її від зовнішнього нападу, піклуватися про істинне щастя індивідів Нe повинно бути жодних причин для виступів проти держави, бо вона суверенна Розробка теорії державного суверенітету є найвагомішим внеском Ж Бодена у розвиток політичної думки. Суверенітет він розумів як абсолютну, постійну ті неподільну владу Абсолютність буде тоді, коли суверенна влада не знатиме ніяких обмежень для виявів своєї могутності. Постійність суверенітету буде тоді, коли суверенна влада існуватиме незмінно невизначено тривалий час Неподільність суверенної влади проявляється в тому, що вона ні з ким не ділить своїх прерогатив, не може бути ніяких органів, які стояли б над або поряд з нею. Ж. Боден виокремлює такі п'ять основних ознак суверенітету: видання законів, обов’язкових для всіх, вирішення питань війни і миру, призначення посадових осіб, дія як суду в останній інстанції, помилування. Проте Ж Боден не вважає суверенітет державної влади абсолютно необмеженим. Суверенітет є абсолютним лише у сфері діяльності державної влади. Він не поширюється на відносини, встановлені божественними і природними законами, приватною власністю, тому держава не повинна втручатися у справи сім'ї, порушувати принцип віротерпимості особливо збирати податки з підданих без їхньої ігодн і всупереч волі власників Правитель, який посятає на приватну власність, втручається в сім'ю, нехтує природними і божественними законами, є тираном і заслуговує на смерть.

 

 Розглядаючи різні форми державного правління. Ж Боден віддає перевагу суверенній, тобто абсолютній, монархії. На його думку, вона - найприродніша з усіх форм. Подібно до того як у Всесвті над усім панує Бот, а на небі – Сонце, так і в людської спільноти має бути один правитель. Проте цс зовсім не означає категоричного заперечення мислителем окремих елементів аристократичного і демократичного правління за умов монархізму. Аристократичні елементи можливі, зокрема, тоді, коли правитель призначає на посади лише знатних і багатих Демократичні елементи з'являються в державному управлінні у разі відкриття монархом доступу до посад практично всім вільним і розумним індивідам Найкращою, за Ж Боденом. є така держава, в якій суверенітет належить монархові, а управління має аристократичний і демократичний характер Таку державу він називає королівською монархіїю. Таким чином, доводячи необхідність державною суверенітету, сильної монархічної влади. Ж Боден водночас накреслював межі діяльності державної влади

 

На відміну від Ж Бодена, який захищав абсолютизм і приватну власність, представники так званого утопічного соціалізму Т Мор і Т Кампанелла обстоювали ідею соціальної рівності, головним ворогом якої вони вважали приватну власність. До проблематики держави мислителі-соціалісти звертались у пошуках відповіді на питання про те, якою має бути держава, щоб забезпечити рівність і справедливість, покінчити з тиранічними формами правління.

 

Родоначальником утопічного соціалізму як системи теоретичних уявлень про справедливий суспільний устрій є видатний англійський мислитель і політичний діяч Томас Мор. Свої погляди він виклав у праці «Утопія» (1516). в якій різко засудив тогочасні англійські соціальні і політичні порядки - злиденність мас,. нерівність і несправедливість, головною причиною яких вважав приватну власність На думку Т Мора. суспільство є результатом змови багатих проти бідних, а держава виступас лише знаряддям багатих, яке вони використовують з метою пригнічення простого народу і захисту своїх матеріальних інтересів. Багаті підкоряють бідних як силою. хитрістю та обманом, так і за допомогою законів, які нав'язують народу від імені держави. Існуючим соціальним і політичним порядкам Т Мор протиставляє ті порядки, які панують в уявній державі Утопія. Там немає приватної власності, а засоби виробництва та його результати є суспільним надбанням. Праця обов'язкова для всіх, робочий день триває лише 6 годин. Панування суспільної і відсутність приватної власності виключають почини, пов'язані з жадібністю та егоїзмом людей, їхнім прагненням попри все збільшити власне багатство Утопія є державно-оргатізованим суспільством і політичний устрій, який Т. Мор вважає ідеальним, ґрунтується на засадах свободи, рівності та демократизму. Всі основні посадові особи держави, у тому числі верховний правитель (принцепс). обираються народом, звітують перед ним і зобов'язані діяти в його інтересах Правитель обирається пожиттєво, але може бути усунутий з посади у разі прагнення до тиранії. Решта посадових осіб і сенат, який складається із старших за віком і досвідчених громадян, обираються щорічно. Найважливіші справи в Утопії вирішуються правителем за участю сенату і народних зборів. Як бачимо, симпатії Т Мора на боці своєрідної змішаної форми державною правління, яка поєднує в собі монархічний, аристократичний і демократичний елементи.

 

В Італії ідеї утопічного соціалізму розвивав філософ, поет і політичний діяч Томмазо Кампанслла у своїй праці «Місто Сонця». Наслідуючи Т Мора. він стверджував, що причиною всіх суспільних бід є приватна власність. Ідеальним суспільним ладом, який відповідає інтересам простого народу, автор вважав такий, що заснований на суспільній вчасності. Подібний лад встановлено у місті Сонця. Там відсутня приватна власність, праця має обов’язковий характер, громадяни забезпечені всім необхідним. Причому, на відміну від Т Мора. Т Кампанеліа вводить суспільну власність навіть на предмети особистою вжитку. У місті Сонця все детально регламентується, навіть особисте життя кожною громадянина. Система публічної влади у місті Сонця складається з трьох гілок військової, наукової і відтворення населення (шляхом створення необхідних предметів споживання і виховання громадян). Кожною з гілок влади керує окремий правитель Цих трьох правителів називають відповідно: Сила. Мудрість і Любов. Увінчує управлінську піраміду верховний правитель, якою іменують Сонцем, або Метафізиком. Він вирізняється вченістю, досвідом і вмінням. Посаду верховного правителя він обіймає не пожиттєво. а лише до того часу, доки серед громадян не з'явиться більш достойний. Тоді верховний правитель зобов'язаний сам відмовитися від влади на користь достойнішою. Верховний правитель міста Сонця та його найближчі помічники – Сила, Мудрість і Любов - не можуть бути усунуті з посад з волі народу, решта посадових осіб обираються громадянами.

09. Політичні ідеї Н.Макіавеллі та сучасність.        | Надрукувати |

 25.06.08

 

Під Відродженням, яке припадає на XIV– XVI ст.. мають на увазі період кризи у країнах Західної і Центральної Європи римокатолицькоі церкви та ортодоксальної релігії, яку вона захищала, формування антисхоластичного типу мислення, гуманістичних культури, мистецтва і світогляду. Мислителі епохи Відродження постійно зверталися до духовної спадщини античності, активно її відроджували і використовували Найяскравішим представником політичної думки цього періоду був знаменитий італійський мислитель і політик Нікколо Макіавеллі. відомий передусім своїми працями «Правитель» (1513). «Роздуми на першу декаду Тита Лівія» (1519). «Історія Флоренції».

 

Н. Макіавеллі увійшов в історію політичної думки як творець нової науки про політику. Тлумачення ним політики відокремлюється як від теології, так і від етики. На основі узагальнення багатовікового досвіду існування держав минулого й сучасності мислитель доводить, що політичні події, зміни в державі відбуваються не з Божої волі, не з примхи чи фантазії людей, а мають об'єктивний характер. Недоречно також осягати й вирішувати політичні проблеми, керуючись моральними міркуваннями, бо влада, політика вже за своєю природою є позаморальними явищами. Розуміння політики як об'єктивного явища закладало міцний фундамент політичної теорії як точної, досвідної науки, яка. на думку мислителя, пояснює минуле, керує теперішнім і може прогнозувати майбутнє. Н. Макіавеллі намагається розкрити закономірності суспільно-політичних явищ, з'ясувати причини зміни однієї форми держави іншою, визначити найкращу з них. розглянути проблеми співвідношення влади правителя і народу тощо Аналіз і вирішення цих питань, виходячи з потреб часу, надавали вченню мислителя значення практичної науки про політику, управління державою. Введення самого терміна «держава», в політичну науку Нового часу пов'язують саме з Н. Макіавеллі Учений вважав, що державу створили не Бог. а люди, виходячи з потреби спільного блага. Спочатку люди жили розрізнено, але згодом об'єдналися, щоб краще захищатися. Вони обрали зі свого середовища найсильнішого і найхоробрішого ватажка й почали йому підкорятися Метою держави є забезпечення кожному вільного користування майном і безпеки Для цього приймаються закони і призначаються покарання. Але після того як влада стала спадковою, нащадки вождів все більше відхилялися від справедливості і перейшли до пригнічення народу. Абсолютна влада, вважає мислитель, швидко розбещує як правителів, так і підданих У результаті монархія перетворюється на тиранію, яка не має права на існування і мусить бути знищена разом з тираном Після знищення настає аристократичне правління, з часом воно вироджується в олігархію, яка зазнає участі тиранії. Далі народ вводить народне правління, після чого кругообіг форм держави повторюється. Н Макіавеллі розрізняє монархію, аристократію і народне правління, спотворенням яких є тиранія, олігархія та охлократія Перші три форми правління він називає правильними, але вважає їх нестійкими і недовготривалими Найкращою, на його думку, є змішана форма, в якій поєднуються елементи всіх правильних форм Порівнюючи переший різних форм правління. Н Макіавеллі віддає перевагу республіці, бо вона найбільше відповідає вимогам рівності і свободи. Республіка є більш стійкою, ніж монархія, вона краще пристосовується до різних умов, забезпечує єдність і міць держави, породжує в людей патріотизм Народ мислитель ставить вище від монарха, вважаючи його розумнішим. Ці ідеї викладеш Н Макіавеллі головним чином у його істеричних працях Принципово іншими є його погляди, подані у трактаті «Правитель». Основний зміст цієї праці складають змалювання образу ідеального, на думку Н Макіавеллі. правителя та рекомендації щодо того, як йому здійснювати і зміцнювати свою владу Н Макіавеллі стверджував, що заради досягнення політичних цілей правитель може використовувати будь-які засоби, незважаючи на вимоїн моралі: вдаватися до обману, діяти лестощами і грубою силою, фізично знищувати своїх політичних противників тощо. Правитель має бути схожим на сильного лева, щоб страхати вовків, і на хитрого лиса, щоб не втрапити в пастку По суті справи, відмежування політики від моралі перетворилось у проповідь Н Макіавеллі аморалізму в політиці. Політика, в розумінні мислителя. – цс сфера підступності і віроломства. Відтоді аморальна політика за принципом «мста виправдовує засоби» дістала назву «макіавеллізм». Чим же була зумовлена така позиція Н. Макіавеллі? Насамперед історичними обставинами. Тогочасна Італія була роздрібнена на кілька ворогуючих між собою князівств, які до того ж зазнавали утисків з боку іноземних завойовників. Будучи флорентійцем і патріотом Італії, мислитель палко бажав її об'єднання в єдину міцну державу А це. на його думку, міг зробити лише сильний одноосібний правитель, який для досягнення політичних цілей, головною з яких є зміцнення держави, не нехтує ніякими засобами. Прообраз такого правителя Н. Макіавеллі вбачав у тогочасному італійському правителі Чезаре Борджіа. відомому своїми злодійствами По суті справи, засуджуючи тиранію як форму правління, мислитель виправдовував її стосовно тогочасних італійських умов. Зазначена позиція І Макіавеллі пояснюється також однією з основних аксіом його політичної філософії – думкою про те, що люди за своєю природою є порочними, егоїстичними і злими істотами. їх турбують не благо держави, а передусім власні матеріальні інтереси. Н. Макіавеллі наголошував, що люди можуть змиритися зі втратою свободи, влади, навіть зі смертю батька, але ніколи і нікому не простять втрати власного майна. Політика покликана відповідати природі людей. Правитель має бути переконаним, що знать – честолюбна, а народ – чернь, яка. Покірність підданих найкраще гарантують примус і страх. Щоправда, правитель має опікувати підданих і не повинен без крайньої потреби вдаватись до їх утисків Свої дії він мас спрямовувати так, щоб вони сприймалися як благодійництво На відміну від образ, яких за Н. Макіавеллі. потрібно завдавати швидко, благодійництво слід проявляти в малих дозах, щоб воно тривало довше і щоб піддані відчували йою якомога повніше і краще На думку мислителя, самозбереження і зміцнення політичної влади будь-якими засобами є домінуючим інтересом державності В цілому Н Макіавеллі зробив вагомий внесок у розвиток політичної думки, і західна політологія вважає його основоположником науки про політику.

10. Політичні вчення в країнах Західної Європи в період революцій XVII ст. | Надрукувати |

 25.06.08

 

Настання Нового часу пов'язане з розвитком капіталі чму і ранніми буржуазними революціями в країнах Західної Європи, насамперед у Голландії га Англії (XVII СТ.) У цсіі час буржуазія вимагала ліквідації станового ладу і встановленім юридичної рівності, забезпечення свободи іі безпеки особи і Приватної власності шляхом СТВОрСННЯ необхідних політичних і правових гарантій У боротьбі проти абсолютної монархії', дворянства іі церкви ідеологи буржуазії прагнули відокремити питання політики, держави і права від релігії 'ї ЦІЄЮ метою вони зверталися до ідей природного права і договірного походження держави Згідно з теорією природного права, держава і право створені не Богом, а суспільним договором людей відповідно до законів людського розуму. Вимоги людського розуму випливають і природи людей і складають приписи «природного правії», якому маг відповідати «позитивне право», тобто закони, встановлені державою. Вагомий внесок у розробку ранньобур-жуазної політико-правової ідеології (робили видатні голландські мислителі Г. Гроцій і Б. Спіноза Туго Гроцій (1583– 1645) – один І! засновників ранньо-буржуазного вчення про державу і право Серед його численних праць з шсі проблематики чільне місце посідає трактат «Три книги про право війни і миру» (1625) Згідно з теорією Г. Гронія. існує право природне і право волсвстановлснс. Джерелом першого с природа людини. людський розум, у якому закладено прагнення людей до спокійного і раціонального спілкування. Цс право вимагає, зокрема, непорушності приваїної власності Волсвстановлснс право автор поділяє на «божественне» і «людське» Волсвстановлснс право, у тому числі «людське», до якого належать сімейне, цивільне іі міжнародне право, мас відповідати вимогам природного прана Протиставлення Г, Г'роцісм вимог природного права, в яке вкладався певний буржуазний (МІСТ, нормам всдсвстановлсного права, тобто реальним феодальним правовим інститутам, було своєрідним шаряддям критики феодалізм) Властиве людській природі і представлене у природному праві розумне спілкування, а також поєднання у волевста-новленому праві сітравсдлнвості й користі, за Г. Г'роцісм. (находить свій необхідний прояв у державі, яку він визначає як «досконалий союз вільних людей, укладений заради дотримання права і спільної користі». Додсржавна стадія життя людей характери іугться Г. Грошем як «природний стан», за якого не було не лише держави, а й приватної власності Але розвиток людства і втрата ним першопочатковоі «простоти» привели до поділу манна, появи приватної власності та утворення за взаємною згодою людей держави, мстою якої є охорона власності кожною Ознакою держави Г. Гроцій вважав верховну владу Дії якої не підпорядковані ніякій іншій владі і не можуть бути відмінені на розсуд чужої влади Атрибутами верховної влади є прийняття законів. правосуддя, призначення іі керівництво діяльністю посадових осіб, збирання податків, вирішення питань війни і миру, укладення міжнародних угод На думку Г. Гроція. форма державного правління не має суттєвого значення, оскільки джерелом будь-якої форми є суспільний договір При створенні держави народ міг обрати ту чи іншу форму правління. Водночас мислитель негативно ставився до тиранії і віддавав перевагу одноособовій та аристократичній [(юрмам правління Особливу увагу Г. Гроцій приділяв питанню про право підданих чинити опір верховній владі. На його думку. Піддані повинні підкорятися владі, оскільки її джерелом є суспільний договір, який мусить виконуватись і не може бути роіїрваний без згоди сторін Із цього правила він робить виняток на «крайню необхідність», коли підданим загрожує велика і явна небезпека Та й навіть тоді озброєний опір припустимий лише за умови, що він не завдасть великого лиха державі й не призведе до загибелі багатьох невинних людей. Теорії природного права і суспільного договору знайшли свій подальший розвиток у творчості великого голландського філософа іі політичного мислителя Баруха (Бснсдикта) Сніночи (1632–1677). (окрема у його працях «Богословсько-політнчинй трактат» (1670) і «Політичний трактат» (1677). У природному стані, вважав Б. Спіноза. люди мали право робити все на власний розсуд, однак реалізація цього права залежала від фактичної сили кожної людини За відсутності у природному стані будь-якого спільного дія всіх права неможливі самозбереження людей, їх безпечне існування, досягнення ними своїх бажань Необхідність у самозбереженні штовхає людей до переходу з допомогою спільного договору від природного до громадянського стану, тобто до суспільства й держави, які Б Спіноза не розрізняв Укладенням договору право і сила кожної людини були перенесені на суспільство й державу, яка приборкує пристрасті та непомірні устремління людей і примушує їх жити за «законами розуму» у мирі й безпеці. Виміткою ознакою громадянського стану Б. Спіноза вважає наявність верховної влади, втіленням якої є держава. Верховна влада не пов'язана ніякими законами, і всі повинні їй у всьому підкорятись. До її відання належать прийняття, тлумачення і відміна чаконів. правосуддя, призначення посадових осіб, вирішення питань війни і миру та інші державні справи Водночас влада держави не безмежна, вона не поширюється на природне право, яке піддані зберігають і після укладення суспільного договору. Так. у громадянському стані зберігається свобода совісті і слова, бо держава не в змозі примусити громадян думати й говорити саме так. а не інакше. Відмінність між природним і громадянським станом полягає в тому, що в останньому на додаток до пршродного права людей з'являється ще й природне право держави, тобто загальне для всіх право, спільний гарант і захисник безпеки Б. Спіноза заперечував право підданих на опір верховній владі, на зміну чи порушення констіїтуюючих державу договорів і іаконів Однак він вважав, що порушення державою умов суспільного договору руйнує сам договір, викликає у підданих обурення й виправдовує їхнє природне право на опір владі Форми держави Б. Спіноза оцінював залежно від ступеня досягнення в них мсти громадянського стану – забезпечення миру й безпеки життя Він розрізняє три основних форми держави: монархію, аристократію і демократію. Мислитель рішуче засуджує абсолютну монархію, зазначаючи, що одна людина не може володіти вищим правом і всією могутністю держави. вона користується допомогою радників і .наближених, яким довіряє своє іі загальне благополуччя. Монархічна форма правління насправді виявляється прихованою аристократичною формою, а тому й найгіршою За аристократи влада належить певній кількості вибраних осіб. На думку Б Спіночи. ця форма правління краща від монархії, оскільки більшою мірою пристосована до збереження свободи. Народ не має права голосу, але. вселяючи страх можновладцям, зберігає за собою певну свободу. Найкращою формою держави Б Спіноза вважав демократію, сі якої найповніше забезпечуються спільне благо, панування розуму і свободи. Відмінність демократії від аристократії, за Б Спізою. полягає в тому, що в аристократії правителі обираються радою достойних громадян, а в демократії вони визначаються законом, установленим самим народом Б Спіноза розробив проект монархії, згідно з яким верховна владо має належати представницькій установі, шо приймає закони і контролює їх виконання посадовими особами. Влада монарха, за ним проектом. Ј досить обмеженою і зводиться до розв'язання можливих конфліктів у представницькому зібранні й виконання рішень По суті справи, цс був своєрідний проект майбутньої парламентарної монархії як однієї з демократичних форм державного правління. На відміну від Б Спінозн видатний англійський філософ Томас Гоббс (1588–1679) ідеї природного права і суспільного договору використовував для захисту абсолютної монархії і засудження революцій. На іі відомішою його працею з цього питання є «Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної і громадянської» (1651). Т Гоббс вважав, що всі люди були створені рівними щодо фізичних і розумових здібностей і мали однакові на все права та оскільки людина за своєю природою f ІСТОТОЮ егоїстичною, жадібною і честолюбною, то в додержавному стані панував принцип «людина людині – вовк» і велася «війна всіх проти всіх». Водночас людям властиві страх смерті та інстинкт самозбереження, який домінує над іншими пристрастями, а також природний розум, тобто здатність кожного тверею міркувати про позитивні й негативні наслідки своїх дій Цс спонукає людей до пошуку шляхів самозбереження. За взаємною домовленістю люди довіряють одній особі (окремій людині чи зібранню) верховну владу над собою Цією особою є держава котра використовує силу й засоби всіх людей так. як вона вважає необхідним заради миру і спільного захисту. Носій такої верховної влади < сувереном, всі інші виступають його підданими. Таким чином, за Т. Гоббсом. держав;) створюється людьми для того, щоб з її допомогою покінчити з «війною всіх проти всіх». позбутися страху незахищеності н постійної загрози насильницької смерті Уклавши одною рачу суспільний договір і перейшовши до гром;ідянського стану, люди втрачають можливість ЗМІНИТИ обрану форму правління, звільнитися з-під дії верховної влади і не можуть вести боротьбу проти неї за винятком тих випадків, коли існує загроза самому їхньому існуванню Захист власного життя спирається на закон самозбереження, який є найвищим законом усієї природи й не може порушуватися навіть державою. Повноваження верховної влади щодо підданих необмежені, причому її носій - -суверен – ніяким договором ) народом не (в'язаний і тому не несе перед ним відповідальності. Суверен сам видає іі відміняє закони, оголошує війну та у кладає мир. призначає всіх посадових осіб тощо Його прерогативи неподільні й нікому не передаються. Т Гоббс вважав, що поділ влади веде до руйнування держави, оскільки розділені влади взаємно знищують одна одну Він розумів. що обґрунтовує і можливість тиранічного використання такої необмеженої і безконтрольної влади держави, але підданки їй перевагу перед зіткненням приватних інтересів і суспільними конфліктами. Обґрунтовуючи необмежену владу держави. Т. Гоббс вважав можливими лише три с|юрми її здійснення: монархію, демократію та аристократію. Відрізняються вони не за сутністю верховної влади, а за ступенем придатності для здійснення тієї мсти, задля якої були встановлені. Симпатії мислителя на боці монархи, бо вона, на його думку, краще від інших форм правління відображає і реалізує абсолютний характер влади держави. Класовий компроміс буржуазії з дворянством, який увійшов в історію під назвою «славної революції» 1688 р. становлення в Англії конституційної монархії (найшли своє теоретичне обгрунтування в політичному вченні видатного англійського філософа Джона Локка (1632– 1704). насамперед > його пращ «Два трактати про правління» (1690). Дж, Локк не тільки сприйняв і збагатив ідеї природного права, суспільного договору. народного суверенітету, невід'ємних свобод особи, законності опору тиранові тощо, а й Інтегрував їх у цілісне політичне вчення – класичний лібералізм За Дж. Локком. до виникнення держави люди перебували у природному стані, де не було «війни всіх проти всіх» Люди вільно розпоряджалися собою і своєю власністю. Однак у природному стані не було органів, які 6 безпристрасно вирішували спори між людьми, здійснювали належне покарання винних у порушенні природних законів. З мстою належного забезпечення природних прав, рівності і свободи, захисту особи і власності люди погодились утворити державу Держава, на думку Дж. Локка. є сукупністю людей, які об'єдналися в єдине ціле під захистом ними ж установленого загального закону і створили судову інстанцію, уповноважену владнувати конфлікти між ними і карати злочинців. Від інших форм об'єднань людей держава відрізняється тим. що втілює політичну владу, тобто право створювати закони з мстою регулювання відносин власності й застосовувати силу об'єднання для виконання цих чаконів і захисту держави від зовнішнього нападу. Утворюючи державу добровільно, люди передають їй лише частиш своїх природних прав і свобод, млишаючн sa собою передусім право на життя й володіння майном, свобод} і рівність. Це невід'ємні природні права людини, які не можуть бути відчужені ні на чию користь Держава отримує від людей ріпно стільки влади, скільки необхідно й достатньо для досягнення головної мети політичною співтовариства створення умов для того, щоб >сі і кожен мої .ти іабеїпсчувати свої громадянські інтереси, насамперед щодо життя, свободи і власності Засобами забезпечення досягнення державою цієї мсти Дж Локк вважав іаконність поділ влалн. оптимальну форму правління право народу на опір свавіллю влади та ін У законі мислитель вбачав першу державотворчу ознаку Піл законом він розумів не будь-який припис держави, а лише той її акт. що вказує громадянинові току поведінку, яка відповідає його власним інтересам і слугує загальному благу Ознаками «ікону є також стабільність і довготри-валість ди Закони лише тоді сприяють досягненню головної мсти держави, коли їх усі знають і всі виконують, закон є обов'язковим для всіх Реалізація головної мети політичного співтовариства, забезпечення свободи й дотримання законності, на думку Дж. Локка, вимагають розмежування владних повноважень держави і поділу їх між різними державними органами У зв'язку з цим він розрізняє законодавчу, виконавчу і союзну владу. Законодавча влада мас належати лише загальнонаціональному' представницькому органові - парламенту, який періодично збирається для прийняття законів, але не втручається > їх виконання Виконавча влада повинна належати королю, котрий кори втіленням законів у життя, призначає міністрів, суддів та інших посадових осіб Король і кабінет міністрів здійснюють також союзну, або федеративну. владу, відають питаннями війни миру та зносин з іншими державами Щоб уникнути узурпації ким-нсбудь > с і € і повноти державної влади. Дж Локк визначає ієрархію видів влади та принципи їх взаємодії. Перше місце він відводить законодавчій владі як найвищій у країні Інші види влади підпорядковуються їй, але й самі справляють на псі шачний вплив. Так. король наділений правом розпуску парламенту. може накладати вето на закони тощо По суті справи. Дж. Локк іаклав основи механізму стримувань і противаї різних гілок влади, який після подальшої теоретичної розробки був упроваджений у конституціях США та інших країн Дж Локк приділяв певну увагу також формам державною правління Він негативно ставився ло абсолютної монархії, в якій монарх зазіхас на свободу і власність людей і ніхто не гарантований від порушення своїх прав Симпатії мислителя схилялися до конституційної монархії, яка сформувалася в Англії після І0Х8 р. Для Дж Локка було важливо, щоб будь-яка форма держави виростала \ суспільного договору, добровільної згоди людей, охороняла їх природні права і свободи та дбала про спільне благо. Заслугою Дж Локка є також обгрунтування ним законності опору народу владі якщо та іазіхас на його природні права і свободи Суверенітет народу він вважав вищим від суверенітету створеної ним держави Якщо більшість народу вирішує покласти кінець свавіллю правителів, котрі порушили суспільний договір, то нЗройнс народне повстанні' з мстою повернути державу на шлях свободи й шкону буде цілком правомірним Політичне вчення Дж Локка було найповнішим виявом ідеології ранньобуржуазних революцій, що склала основу класичною лібералізму, як однієї з основних течій суспільно-політичної думки На шлях революційних перетворень Франція стала шачио пізніше, ніж Голландія та Англія, наприкінці XVІІI! ст Політичні вчення, які ідейно підготували ранні буржуазні революції, в умовах передреволюційної Франції набули значного поширення »« розвитку, а принципи свободи н рівності, проголошені і частково щійснені в Голландії та Англії, на французькому грунті перетворилися в розгорнуті політичні вчення Саме > Франції найбільшого розмаху набуло Просвітництво – впливовий європейський загальнокультурний рух іа поширення раціонального знання, подолання релігійного мракобісся й невігластва мас. упровадження в суспільне життя цінностей, що базуються на новая людської гідності. Найвидатнішими діячами франку іького Просвітництва були Вольтср. Ш Монтеск'є. Ж.-Ж Р\с-со. Д Ділро. П. Гольбах. К Гельвсцій Найбільш іавсршсні політичні вчення створили III Монтеск'є і Ж -Ж Руссо.

11. Політичні вчення у Франції XVIII ст.        | Надрукувати |

 25.06.08

 

На шлях революційних перетворень Франція стала іначно пізніше, ніж

 

Голландія та Англія. – наприкінці XVIII ст Політичні вчення, які ідейно підготували ранні буржуазні революції, в умовах передреволюційної Франті набули значного поширення й розвитку, а пршіїїппи свободи іі рівності, проголошені і частково здійснені в Голландії та Англії, на французьком) фунті перетворилися в розгорнуті політичні вчення Гаме \ Франції найбільшого розмаху набуло Просвітниціво -- впливовий європейський загальнокультурний рух та поширення раціональною яіання. подолання релігійного мракобісся й нсвігллсгва мас. упровадження в оспі.іьне жнпя цінностей, що базуються на попа ч людської гідності ІІайвитлгніїїїими діячами французького Просвпннцгва були Вольтер. IU Монтсск'г. Ж.-Ж Рус-СО. Д Дідро. П Гольба.х. К Гсльвсцій Найбільш іавсршсні політичні вчення створили Ш. МонтсскЧ' і Ж -Ж Р\ссо Шарль-Луі Монтсск'є (І6Х<> I7SS) - . відомий філософ, історик і письменник Його філософські й політичні погляди викладено головним чином \ праці «Про д>х законів» (I74S) Автор доводив, що виникнення держави і права, багатоманітність законів іа установ г результатом дії об'єктивних чинників і шкономіриостсй. які складають «дух законів». До таких чинники) належать насамперед географічні клімат, величина території. рельєф місцевості, грунт тощо Так. епскотний к.нмаї сприяс встановленню деспотичного правління, холодний - породжує прагнення людей до свободи: у гірській місцевості живуть волелюбні народи, на великих рівнинах – схильні до підкорення чуткій волі тощо Мислитель вважав, що до утворення суспільства й держави люди жили «і природними законами, до яких належать рівнісгь. прагнення до миру, добування їжі. бажання жити спільно та ін Людина ча своєю природою не агресивна і властолюбна, а слабка й божка істота, що прагне до рівності іі миру і іншими. Слабкість людей штовхає їх до об'єднання в суспільство, в якому вони набувають сили, але втрачають рівність і мир. Війни спонукають людей до встановлення поштивних іаконів До таких законів належать міжнародне право (визначає відносини між народами) політичне право (визначає відносини між правителями і підданими) і цивільне право (регулює відносини між громадянами) Погреба людей, які живуть \ суспільстві. > спільних іаконах зумовлює необхідність утворення держави. Позитивні іаконн. вважав Ш Монтсск'є-. мають відповідати природі. (|юр\п правління, географічним чинникам, способу життя населення, його чисельності, звичаям тошо Вирішальний вплив на закони, на ного думку, справляють природа і форма державного правління. Характер форми правління Ш. МонтсскЧ визначає в залежності від кількості тих. хто здійснює владу За цією ознакою він виокремлює три форми правління республіку, монархію і деспотію За республіканського правління верховна влада перебуває в руках >сього народу (демократія) або його частини (аристократія) Монархія - це правління однієї особи, здійснюване на основі законів У деспотії все визначається волею та свавіллям однієї особи поіа всілякими «іконами і правилами Для характеристики кожної форми правління Ш Мошсск'є вводить поняття «принцип правління», під яким розуміє тс. що примушує держав) діяти, н пристрасті, які рухають нею У республіці, особливо в демократії, таким принципом є доброчесність. \ монархії - честь, в деспоти – страх Мислитель рнко іасуджував деспотію, протиставляв ііі республіку іі конституційну монархію як помірковане правління Особливу увагу ЦІ Монтсск'є приділяє проблемі співвідношення іакону і свободи. Суть політичної свободи, на ного думку, полягає в тому, щоб робити не те що хочеш, а тс. що дозволяють іаконн. Звідси його знаменитий вислів «Свобода є право робити все. що дозволено іаконами» Мислитель наголошував, що політична свобода можлива лише за поміркованих форм правління, а не в деспотії. Державою, в якііі найповніше здійснюється політична свобода, є монархія. Політичним ідеалом Ш Монтсск'є б\.іа англійська конституційна монархія ПІ. Монтсск'є наголошував, що й за поміркованого правління політична свобода може бути лише гам. де виключена можливість зловживання владою, ятя цього в державі необхідно ідійснити поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову Основна мета поділу влади полягає в тому, щоб уникнути юссрсджсния її в отніїх руках і їловживання нею Грсба. щоб різні влади могли взаємно стримувати одна одну Визначальною в системі поділу влади Ш. Монтсск'є вважав іаконоданчу Ідея подму державної влади є однією з головних не лише \ вченні UI МонтсскЧ. а іі у політичній науці в

 

цілому Якшо UJ. Монтсск'є був виразником інтересів буржуазії > її боротьбі проти феодалізм) й політичного абсолютизму, то його співвітчизник – видатний філософ і політичний мислитель Жан-Жак Руссо (1712–1778) захищав у цій боротьбі інтереси широких народних мас. Основна праця Ж.-Ж. Руссо. в якій викладеш його політичні погляди, має назву «Про суспільний договір, або Принципи політичного права» (1762) Поширені в тоіі час ідеї природного права і суспільного договору Ж-Ж. Руссо використав для Обгрунтування глибоко демократичного вчення Природний стан він на шків « іологим віком», в якому не було приватної власності, всі люди були вільними і рівними. У цьому стані був лише один вид нерівності – фізичний. і\ мовлений природними відмінностями людей. Але з появою приватної власності з'являються суспільна нерівність, поділ на багатих і бідних та боротьба між ними Введені в оману багатіями, люди поступилися свосю природною свободою, щоб набути свободу громадянську, і шляхом суспільного договору утворили державу й закони, яким мали підпорядковуватися всі Однак утворення держави, наголошував Ж.-Ж Руссо. привело не до появи іромадянськоі свободи, а до поглиблення суспільної нерівності Якщо спочатку виниклії майнова нерівність і право приватної власності, то встановлення державної влади доповнило економічну нерівність політичною Нарешті, виродження влади в деспотичну призводить до крайнього ступеня нерівності, коли всі рівні перед деспотом у своєму рабстві й бешрав'ї На думку Ж-Ж. Руссо. політичний устрій мас бути таким, щоб людина, об'єднуючись з іншими людьми в суспільство, не втрачала своїх природних прав і зберігала свободу. Обґрунтуванню цього твердження слугує ідея народного сувсрсніїсту. яка є центральною у його вченні. Основою всякої законно) влади, вважав Ж.-Ж Руссо. є згода людей, виявом якої виступає суспільний договір. Сутність цього договору полягає в тому, що кожна людина віддає себе під вище керівництво запільної волі й тим самим стає її учасником. Вся влада таким чином переходить до її верховного носія, суверена, яким є всі учасники договору, тобто народ Суверенітет, отже, належить народові У громадянському стані люди стають більш вільними іі рівними, бо якщо природна свобода обмежена силами кожної окремої людини, то громадянська свобода, яка виникла в результаті суспільного договору, обмежена загальною волею суверена Народний суверен, за Ж.-Ж Руссо. цс влада, яка здійснюється загальною волею більшості і є неподільною. Суверенітет не може бути переданий окремій особі, він завжди належить народу й не може бути обмежений ніякими законами. Цим самим Ж.-Ж. Руссо заперечував ідею поділу влади і представницьку форму її здійснення Він висував ідею прямого народоправства. Суверенна законодавча влада, на його думку, мас иійснюватися лише безпосередньо самим народом-суверсио.м. А виконавча влада створюється не на основі суспільного договору, а самим сувереном для виконання законів та підтримки політичної і громадянської свободи. Залежно від того, кому доручається виконавча влада – всім, декільком чи одному. Ж-Ж Руссо розрізняє три є|юрми правління: демократію, аристократію і монархію. Відмінності між ними, на його думку, не мають суттєвого значення, оскільки в усіх формах правління суверенітет і законодавча влада належать народу Наслідуючи Ш. Монтсск'є. Ж.-Ж. Руссо вважав, що форми правління залежать від величини території: демократія с найбільш придатною для малих держав, аристократія – для середніх, а монархія – для великих. Народ, за Ж-Ж. Руссо. не лише має право на опір тиранам, а й може змінити форму правління, навіть розірвати сам суспільний договір і знову повернути собі природну свободу. Ця та інші демократичні ідеї мислителя відіграли надзвичайно велику роль у процесі підготовки і здійснення Французької буржуазно) революції Ще більш радикально-дсмократичннми. спрямованими на захист інтересів простого народу, були політичні погляди представників французького утопічного соціалізму XVIII ст. – Жана Мсльє (1664–1729). ГабрІСЛЯ Бонно де Маблі (1709- 1785). Морсллі (роки життя невідомі) і Гракха Блітефа (1760-1797) У приватній власності вони вбачали джерело всіх соціальних бід. рішуче засуджували феодалізм, політичний абсолютизм і релігію розробляли проекти заснованого на спільній власності комуністичного суспільного > строю і закликали народ до боротьби, як засобу переходу до нього Характерно, що у представників цього етапу розвитку соціалістичних учень гак само, як і у іх попередників – Т. Мора і Т. Кампанслли. проекти комуністичного устрою передбачають тотальну регламентацію державою всіх сфер суспільного та особистого життя

12. Політичні ідеї в концепціях представників німецької класичної філософії. | Надрукувати |

 26.06.08

 

За своїм соціально-політичним розвитком у XVIII ст. Німеччина значио відставала віл передових країн тогочасної Європи. Лише наприкінці цього століття під впливом Великої французько) революції в ній активізувалися соціальні іі полігичні рули. Прогс німецька буржуазія, яка була провідною силою опозиції феодальному режиму, боялась радикальних суспільних перетворень з  участю широких народних мас її ідеологи намагалися адаптувати революційні ідеї епохи до німецької дійсності, перевести їх у сферу спекулятивної філософії Вищими цпшосіями вони проголошували свідомість. розум, дух тошо. не обходячи при цьому іі актуальних питань соціально* політичного розвитку. Найпомітнішими постатями в філософії другої половини XVIII – першої третини XIX ст. були видатні німецькі філософи І Каш. І Г. Фтс. Г В. Ф Гсгсль. Іммануїл Кант (1724–1804} був професором філософії Ксніїсбсрчького університету Його політнко-правові погляди викладено в основному в працях «Ідеї загальної історії з космополітичної гочкн Юру» (I7S4) та «Метафізичні початки вчення про право» (1797) І. Кант виходив з того, то кожна людина с абсолютною і самодостатньою цінністю іі не може б\ти знаряддям здійснення .хоч би яких і чиїх би то було планів. Як суб'єкт моральної свідомості, докорінно відмінний від навколишньої природи, людина своііі поведінці мас керуватися веліннями морального закону. Цей іакон. який І Кант називає «категоричним імперативом», мас апріорний і безумовний .характер, він не зазнає впливу ніяких зовнішніх обставин і не (в'язаний ч конкретними предметами чи реальними подіями. Категоричний імператив проголошує: «Чини так. щоб максима твоєї поведінки могла бути водночас і принципом «пального законодавства», тобто кожен індивід мусить чинити іак. щоб правило йото особистої поведінки могло стати правилом поведінки для всіх Дотримання вимог кагсіоричното імперативу можливе лише тоді, коли індивіди у змозі вільно слідувати голосу «практичного розуму», яким охоплюються сфери як егики. так і права Проте, наголошує І Кант, далеко не кожен використовує індивідуальну свободу лише для реалізації ви.мої категоричного імперативу, часто ця свобода переростає у свавілля Окупність умов, які обмежують свавілля одного стосовно інших черс* об'єктивний загальний закон свободи, він називає правом Право покликане регулювати зовнішню форму поведінки людей, людські вчинки, а суб'єктивною стороною – мисленням і почуттями – має керувати мораль. Здійснення права вимагає, щоб воно було загальнообов'язковим. Для цього погрібно наділити право силою примусу, будь-яке право має виступати як примусове Надані йому примусовий характер здатна лише держава – первинний носій примусу в суспільстві 1 Кант визначає державу як об'єднання «множинності людей, підпорядкованих правовим законам». Призначення держави він пов'ятує не і практичними потребами членів суспільства, а з правом державний устрій маг максимально відповідати принципам досконалого права Мислитель неодноразово наголошував на необхідності для держави спиратися на право, орієнтуватися на нього, узгоджувати з ним свої акції Як і багато інших мислителів того часу. І. Кант вважав, що держава прийшла на зміну природному стану, в якому не було ніякої гарантії законності Моральний борг, почуття поваги до природного права спонукають людей залишити цей стан і персіітн до життя в громадянському суспільстві. Цей перехід, тобто утворення держави, є результатом договору. Суспільний договір укладають між собою морально розвинені люди Саме в державі вони отримують справжню свободу Державі забороняється поводитися з ними як з істотами, котрі не знають морального закону іі не можуть самі обрати правильну лінію поведінки. Зі свою боку народ повинен підпорядковуватися державі Філософ категорично заперечує право народу на повстання. припускаючи лише легальний і пасивний спротив існуючій владі. Визнаючи ідею поділ) влади. І Кант виходив з необхідності ієрархії її видів. Верховною владою він вважав законодавчу, яка мас належати лише суверенній «колективній волі народу». Виконавча  влада зосереджується в законного правителя й підпорядкову ється законодавчій. Судова влада призначається виконавчою владою. На думку мислителя, субординація і згода цих видів влади здатні запобігти деспотизму іі гарантувати благополуччя держави Залежно від числа тих. хто приймає закони. І. Кант розрізняв три (|юрми правління: автократію, аристократію і демократію, але не надавав цьому поділові особливого значення Головним він вважав не форму, а методи іі особи здійснення влади. У зв'язку з цим мислитель роїмежовує республіканську і деспотичну форми правління. Перша заснована на відокремленні виконавчої влади від іаконодавчоі. друга – на їх злитті. За І Кантом, республіка сама по собі ще не означає демократії, а автократія – деспотії Самодержавна форми влади може бути й республікою, якщо в ній виконавча влада відокремлена від законодавчої, а демократія в разі відсутності розмежування цих видів влади може бути й деспотизмом. Висунення та обгрунтування І. Кантом тверджень про тс. що кожна людина < абсолютною і самодостатньою цінністю, що індивіди відмовляються від необмеженої і свавільної свободи природного стану на користь справжньої свободи у правовому стані, що призначення держави полягає в досконалому праві, максимальній відповідності державного устрою принципам права тощо, .дає підстави вважати його одним із основних гворців теорії правової держави і представником ліберального напряму в історії політичної думки На відміну від І. Канта, ного співвітчизник – геніальний німецький філософ Гсорг Вільгсльм Фрідріх Гсгсль (1770– 1831) виступав з консервативних позицій У цілісному й систематизованому вигляді його політнко-правовс вчення викладено у пращ «Філософія права» (1820). Обгрунтування ним необхідності і тлумачення сутності держави і права, як і його філософія в цілому, дуже складні за змістом, а особливо за формою, тому розглянемо лише ключові питання гегелівського вчення про державу Держава, за Гсгслсм. – цс ідея розуму, свободи і права. Він вважав, що «держава – цс хода Бога в світі: її основою служить влада розуму, який реалізує себе як волю» Держава, отже, за своєю природою є ідеальним, «дійсно розумним» утворенням. Гсгсль заперечує договірну теорію походження держави. Свобода особи, на ііого думку, знаходить свою реалізацію передусім у праві приватної власності. Необхідним моментом у здійсненні розуму є договір, у якому самостійні індивіди протистоять один одному як приватні власники. Предметом договору може бути лише деякії одинична зовнішня річ. яка тільки іі може бути довільно відчужена її власником, тобто договір виходить із волі окремих осіб. Вссчлгальнс ж. представлене у моральності й державі, не є речультатом волі об'єднаних у державу осіб. отже, й держава не є речультатом суспільного договору Опосередковану працею систему потреб, яка базується на пануванні приватної власності і загальній формальній, правовій рівності людей. Гсгсль визначає як громадянське суспільство й пов'язує його формування лише з утворенням буржуазного ладу. На його думку, буття держави як абсолютної самої по собі цінності, що не потребує ніякого утилітарного обгрунтування, передує розвиткові громадянського суспільства. Держава не залежить від промадянського суспільства, навпаки, суспільство неможливе бс» держави. Проведення одним із перших в історії політичної думки чіткого розмежування громадянського суспільства й держави ». безумовною заслугою Гсгсля. Однак відповідно до логіки своєї філософії він виходить з пріоритету держави стосовно громадянського суспільства, тоді як у дійсності наявне протилежне їх співвідношення, не держава творіггь громадянське суспільство, а навпаки, громадянське суспільство творить державу. За своєю сутністю гегелівська ідея держави є правовою дійсністю, в ієрархічній структурі якої держава виступає як найбільш конкретне право, як правова держава. Ідея держави, за Гсгслсм. виявляється трояко: по-першс. як безпосередня дійсність у вигляді індивідуальної держави, державного ладу, внутрішнього державного права, по-друге, у відносинах між державами як човнішнє державне право; по-третє, у всесвітній історії. Індивідуальна держава – цс держава як дійсність конкретної свободи У своєму розвиненому й розумному вигляді гака держава є членованою на поділі влади конституційною монархією. Наявність ідеї держави Гсгсль пов'язував лише з тодішніми розвиненими європейськими державами, в яких реалі ювана християнська ідея свободи, досягнуті особиста незалежність і рівність усіх перед законом, запроваджені представництво та конституційне правління. Трьома видами державної влади Гсгсль вважав законодавчу владу, урядову владу і владу правителя. Він заперечував ідею самостійності і взаємного обмеження видів влади, за якої, на його думку, ніби заздалегідь передбачаються їхні взаємна ворожість і протидія. Гсгсль віїсту пав За органічну єдність різних видів влади, підпорядкованість кожного з них пануванню цілого – державній єдності, в якій і полягає сутність внутрішнього суверенітету держави Законодавча владі, за Гсгслсм. – цс влада визначати і встановлювати всезагальнс. Вона належить законодавчому ибрлнню. Урядова влада, до якої належить і влада судова, полягає в тому, щоб підводити особливі сфери т;і окремі випадки під всезагальнс Завдання урядової влади – виконання рішень монарха, підтримка існуючих іаконів та установ. Пояснюючії характер компетенції монарха. Гсгсль зазначає, що в досконалій конституційній монархії об'єктивний бік державної справи визначається законами, а монархові «лишається лише приєднати до цього свою волю Всесвітню історію Гсгсль рочумів як прогрес в усвідомленні свободи і трактував її як історію суверенних держав, ро«витку форм держави Відповідно до цього він поділяв всесвітню історію на чотири історичних світи: східний, грецький, римський і германський, яким відповідають такі (|юрми держави: східна теократія, античні демократія та аристократія, сучасна конституційна монархія Носієм світового духу є пануючий на даному ступені історії народ. Таким народом з часів Реформації Гсгсль вважав германську націю, під якою рочумів передусім німців. Таким чином. Гсгсль підносить державу як ідею, дійсність правії, як правову державу – таку організацію свободи, в якііі механізм насильства та апарат політичного панування опосередковані іі обмежені правом. У цьому його нсіаперечна заслуга. Водночас мислитель ставив державу над суспільством та індивідом, заперечував самостійну цінність прав і свобод особи, вивищував германську націю над іншими, що складає консервативні іі антидемократичні елементи його політичного вчення.

13. Політичні вчення представників критично-утопічного соціалізму. | Надрукувати |

 26.06.08

 

Паралесльно з лібералізмом і на противагу йому в передових країнах Західної Європи набули подальшого розвитку соціалістичні вчення. У nepnnii половині XIX ст. нлйвідомішими представниками цього напряму суспільно-політичної думки були Л. Сен-Сімон. Ш. Фур'с та Р. Оусн. Вони були сучасниками вже більш-менш розвиненого капіталістичного ладу з притаманними йому соціальними суперечностями. Стало очевидним, що Велика французька революція XVIII ст.. яка проголосила гуманістичні гасла свободи, рівності і братерства всіх людсіі. не принесла справжньої свободи трудящим. Суперечність між гаслами революції та її фактичними результатами стала висхідним пунктом ґрунтовної критики А. Сен-Сімоном. Ш. Фур'є та Р Оуеном капіталізму як суспільного ладу, була найідеальнішою стороною їхніх учень і дала їм відповідну начву. На противагу капіталізмові критично-утопічні соціалісти розробляли проекти суспільства, яке. на їхню думку, не знатиме експлуатації і гноблення іі забезпечить кожному індивідові гідне існування Заслугою французького соціолога Клода Анрі де Рувруа (Ссн-Сімона) (1760– 1825) вважаються насамперед визнання ним закономірностей суспільного розвитку і віра в неперервний проірсс людства. У працях «Листи женевського мешканця до сучасників» (1802). «Про реорганізацію європейського суспільства» (1814). «Про індустріальну систему» (1821) та інших він доводив, що суспільство закономірно розвивається по висхідній лінії А. Сен-Сімон виходив з того, що тогочасне суспільство поділясгься на «непродуктивні класи» (і|)содалів і «посередницький клас» – юристів, військових, зсмлсвласннків-раіггьє) і «промисловий клас» (промисловців, торговців, банкірів, селян, ремісників, робітників, учених, митців). Цей поділ шляхом усунення «непродуктивних класів» буде подолано у процесі суспільного розвитку. Рухаючись уперед до свого досконалого стану – «золотого віку», суспільство проходіпь три стадії: теологічну, метафізичну і позитивну. На першій стадії – в античному і феодальному суспільствах – панують релігійні уявлення. Друї-а стадія, яка охоплює період розпаду феодалізму, що завершився Французькою революцією, характеризуються переважанням абстрактних філосоі|юькнх ідей Третя стадія позначається переважанням позитивної науки: тут сформується справедлива суспільно-промне.юва система, яка забезпечить «найбільші вигоди для найбільшої кількості людсіі». Вирішальним рушієм суспільного розвитку А. Сен-Сімон вважав прогрес знань, науки і техніки, а на їхній основі – виробництва. Якщо на першій стадії в суспільстві панували священики і феодали, на другій – юристи і філософи, то на третій пануватимуть вчені і промисловці У новому суспільстві керована ними держава буде прагнути, максимально скорочуючи непродуктивні витрати, юсереджу вати ресурси на наданні роботи всім ідоровнм людям з мстою іабсзпсчення їхнього фі пічного існу вання. а також на поширенні серед них позитивних знань, що сприятиме розвиткові інтелекту, А Сен-Сімон заперечував революційний шлях перетворення суспільства Перетворення старого ладу він пропонував рошочпнатн і часткових реформ, до яких відносив усунення спадкової знаті, викуп землі у тих власників, які її не обробляли, полегшення становища селян тощо Після цього потрібно здійснити політичні перетворення: усунути від влади «непродуктивні класи» й перелати керівництво державою в руки талановитих представників «промислового класу». Введення на позитивній стадії суспільною розвитку промислової системи не вимагатиме ні усуспільнення власності, пі руйнування традиційних державних структур Збережуться інститут монарха уряд, представницькі установи, але вся повнота влади реально зосередиться в новостворсном\ парламенті – Раді промисловців. Економічні й політичні іміии перетворять суспільство в єдину, централізовано керовану промислову асоціацію. Ця асоціація житиме відповідно до розумно складеною плану комбінованої виробничої діяльності всього суспільства Планомірна координація зусиль індивідів і соціальних груп, жорсткі централізація й дисципліна ладу 11, можливість з максимальною ефективністю застосувати обов'язкову тля всіх нрашо на благо суспільств;! Ці ж чинники іробляїь іайвимн іабсшсчсния свободи та особистих прав як цілей суспільної органі «пан А Сен-Сімон скептично ставився до ліберальної ідеї індивідуальної свободи Істинна свобода, вважав він. полягає не в тому, шоб байдикувати в асоціації, а в максимально широкому й безперешкодному розвиткові матеріальних і духовних здібностей, корисних асоціації У промисловій системі відпаде необхідність у багатьох обтяжливих для суспільства політичних' інститу гах Ця система, за А Ссн-Сімоном. до мінімуму обмежить політичне владарювання і зведе політику, діяльність державних органів голошиїм чином ля простого адміністрування – управління речами й виробничими процесами Держава, отже, перетворюватиметься із знаряддя управління людьми у ніарялдя управтиіня речами Політику у зв'язку з цим А Ссн-Сі.мои визначав як «науку про виробництво», що має іл мету встановлення найсприятливішого для всіх видів виробництва порядку Найсильнішою стороною вчення французького \топічного соціаліста Франсуа Марі Шар.тя Фур'є (1772 - ІХЧ7) < кришка тогочасною капіталістичного суспільства У своїх працях він викривав притаманні цьому суспільству анархію виробництва, безробіття, нестримну конкуренцію, д\х наживи, ницість інтересів, гноблення й виродження бідноти. паразитнім рантьі і торговців III ФурЧ показував, що успіхи в роївнтку промисловості ведуть не .то піднесення добробуту, а до посилення їлидсіїності трудящих, прирікаючи їх на каторжну праию па капіталістичних фабриках Сучасну йому державу вій вважав слугою і іахисииком привілейованих і багатих у боротьбі проти бідних Держава оіброюс невелику кількість «бідних рабів» з тим. щоб тримати в покорі маси беззбройних бідняків Демократія в буржуазному суспільстві наскрізь фальшива, а політичні права і свободи – ілюгорні. Вони нічого не варті без іабсзпсчсішя правії людини на працю. Різко критикуючи тогочасне капіталістичне суспільство, характеризуючи його як «тиранію індивідуальної власності над масою». Ш. Фур'с у своїх працях «Трактат про асоціацію» (1822). «Новий господарський соїнстарний світ» (I82V) та інших протиставляє йому власний проект суспільного устрою Основу цього устрою він вбачав у фалангах - виробничо-споживчих товариствах, кожне і яких об'єднуватиме бліпько 1600 осіб власників, робітників, селян, людей вільних професій тощо Фаланги успадкують від попереднього суспільства приватну власність, нетрудові доходи, майнову нерівність Проте форми промислової і іем.тсробської праці, розподілу, обслуговування й виховання будуть такими, що Приведуть до примноження суспільного багатства, стирання класових антагонізмів, гармонізації інтересів індивіда і колективу іаможиого. дружного і вільною житія Особиста свобода кожною є найіо.іовнішою умовою існування фаланги. Загальнообов'язкові норми приймаються іа ігодою всіх членів, тому дотримуються їх свідомо і добровільно. Фаланги г автономними утвореннями Вони не іп'яілін між собою в єдину цілісну систему, але координують спою діяльність Функції координації виконує центральна влада і її апаратом, яка. проте, не наділена правом втручання у внутрішнє життя фаланг. Форма ти влади не мат істотного значення Політику III фур'с взагалі вважав безплідним заняттям Як і А Сен-Сімон. він іаперсчувлв революційні методи боротьби іа встановлення нового суспільною ладу Перетворення суспільства, на його думку, відбудеться шляхом реформ Мислитель вірив, що великі державні діячі, до яких він івертався зі своїми проектами, ознайомившись і ними і переконавшись у перевагах ііого системи, використають силу державної влади для негайною втілення цієї системи в житія Третій представник крнтичію-утопічного соціалізму - аиглісць Роберт Оусн (І771-–1858): він створював своє вчення в період промислової революції в Ані ііі і викликаною нею загострення класових суперечностей Центральним у поглядах Р. Оусна і вчення про характер людини. Він виходив і тою. шо людський характер є продуктом навколишнього суспільною середовища Критикуючи капіталістичне суспільство іа ііого полярн іацію на ку пку багатих і масу бідних, експлуатацію, бсіробіття. злиденність трудівників важкі умови їхньої прані. Р Оусн доводив, що саме ці та подібні чинники говнішньоіо середовища породжують невігластво мас. аморалізм, панування духу наживи іі ненависті, відповідають за скалічені всілякими пороками людські долі. Щоб змінній характер індивідів і їхню поведінку, вважав P Оуен. необхідно створити нош. кращі і справедливі умови існування Головну причину соціальних бід він вбачав у приватній власності Тому існуючий суспільний лад має бути замінений новим, справедливим ладом, заснованим на суспільній власності Р. Оуен розробив проект новою суспільства, основним осередком якою с невелика трудова комуна. У ній поєднуються колективна промислова й сільськогосподарська праця, виробництво і споживання Члени комуни мають рівні права та обов'яіки. між ними встановлюються відносини взаємодопомоги Виявляється колективне піклування про непрацездатних Вводиться раціональна іі гуманна система навчання га виховання підростаючих поколінь тощо. Самоврядні комуни об'єднуються у федерації спочатку в регіональному. а потім і в міжнародному масштабі Центральна влада як оріан насильства \ часом станс іайвою. поступившись місцем вільній федерації самоврядних комун Проект такої комуни P Оусн намагався втілити в життя Він шсиував кілька комуністичних колоній в Англії і СІМА Як управитель і співвласник ткацької фабрики у Нью-Яснарку створив на фабриці сприятливі умови для праці й відпочинку робітників Заперечуючи насильницьку революцію. Р. Оусн вважав, що єдиним іасобом переходу до нового ладу є сила переконання V зв'яжу з цим він звертався іі своїми проектами до багатьох європейських монархів та американського президента.

14. Політичні ідеї в Київській Русі.     | Надрукувати |

 26.06.08

 

VII–X ст. відбувся процес об'єднання східнослов'янських племен навколо Києва і формування Київської Русі як держави феодального типу. Рубіжною віхою у цьому процесі було прийняття християнства, що сприяло розширенню міжнародних релігійних і політичних зв'язків Київської держави, разом is якими на Русь прийшли (добутки європейської цивілізації в галузі філософії, права, історії, культури. Під їхнім впливом активізувалася давньоруська суспільно-політична думка. Основними суспільно-політичними ідеями в Київськії! Русі були погляди на походження держави, князівської влади, правове регулювання суспільних'відносин, стосунки між церквою і державою, проблеми єдності та суверенності політичної влади, об'єднання розрізнених удільних князівств навколо великого князя київського, самостійності й незалежності Русі тощо. Головними проблемами політичної думки цього періоду були дві: рівноправність Русі з іншими державами, передусім з Візантією, та необхідність об'єднання руських земель для збереження держави перед ювнішньою загрозою. Найдавнішою працею, що дійшла до нас у письмовому вигляді від часів Київської Русі, є «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона. Він був наближеною до князя Ярослава Мудрого людиною, пресвітером княжої церкви у Берестові, якого в 1051 р. обрано першим Київським митрополитом руського походження «Слово про закон і благодать» написане іі виголошене ним з нагоди закінчення будівництва собору св. Софії > Києві. Вихідною проблемою «Слова» іларіона є питання про співвідношення закону та істини (благодаті). У традиціях релігійної літератури під законом автор розумів Старий Заповіт, а під істиною – Новин. Закон іларіон трактує як певну зовнішню настанову, що регулює примусовими методами діяльність людей на час до осягнення ними істини. Істина, благодать є певним внутрішнім контролером людської поведінки згідно з волею Божою. Для закону неприйнятним є уявлення про вище благо, він дасться Богом людству на ранніх стадіях його розвитку. З часом закон змінюється благодаттю, відповідно і рабство змінюється свободою Водночас вікон не протистоїть істині, його дотримання є шляхом до осягнення благодаті, а разом з нею – свободи Важливим .тля Іларіона є також питання богообраності народів За Старим Заповітом, таким народом є лише іудеї іларіон зауважує, що з осягненням людьми істини, після спокутування Хрнстом первородного гріха, всі народи, які прийняли християнство, стають рівними перед Богом. Ті ж, хто іалишився в межах закону і не піднявся до осягнення істини, втрачають свою богообраність. Навіть язичники, сприйнявши вчення Христа. кращі за тих іудеїв, які не можуть осягнути істину. Теза про рівність християнських народів незалежно від часу прийняття ними істинної віри слугує іларіону дія доведення рівності Русі з Візантією. Посиленню цієї тс ні слугує і проведення паралелі між імператором Констянтнном і великим київським кня іс.м Володимиром якщо перший зробив християнство офіційною реліпею у Римськії! імперії, то другий увів християнство на Русі Підтримуючи князя Володимира, іларіон чітко висловлює свої симпатії до монархії як форми державного правління Вона імпонує йому, бо тут влада зосереджується в руках одного правителя, а єдиновладдя є запорукою територіальної єдності і сили держави Прн цьому бажано, щоб влада концентрувалась у руках мудрого правителя, який задовольняв би певні умови; пам'ятав, що несе відповідальність за підданих перед Богом; здійснював владу на основі закону і справедливості, а не сваволі: був милостивим до підданих Важливою пам'яткою політичної думки Київської Русі є літопис «Повість врем'яних літ» монаха Києво-Печерської лаври Нестара, першу редакцію якого датують 1113 р У написанні літопису автор користувався як історичними джерелами інших європейських країн, так і руськими літописами, які не збереглися до нашого часу. У подальшому твір доповнювався матеріалами інших авторів. У літописі подаються звістки про діяльність руських князів, про боротьбу з зовнішніми ворогами, про народні постання у Київській Русі. Як і в «Слові про закон і благодать» іларіона. одним із найважливіших питань політичного характер) у «Повісті.. » є проблема рівності Київської Русі і іншими європейськими державами. Дія обгрунтування цієї проблеми автор використовує низку аргументів, пов'язаних з історією походження і розвитку слов'янських племен Особлива увага в «Повісті » приділяється обгрунтуванню законності й необхідності князівської влади Дія посилення ідеї винятковості князівської влади наводиться оповідання про закликання варягів Такс походження влади сгавнть княжий рід у привілейоване становище щодо основної маси населення іі санкціонує переданих влади лише всередині княжого роду Однак на відмін) від «Слова...» Іларіона. в якому всіляко скЗгру нтовч ється княіівське єдиновладдя, автор «Повісті...» подає схему колективного володіння Київською Руссю князівським родом Рюрнковнчів Прн цьому шляхом включення до тексту біблійної легенди про поділ Землі синами Моя після всесвітнього потопу виправдовується феодальна роздрібненість руської держави У «Повісті...» не заперечується ідея єдності руських земель, але розглядається вона передусім як духовна, котру забезпечує християнська церква. Що стосується політичної єдності, то вона виявляється у єдності Київської Русі як спільної власності князів-братів. які мусять слухатися порад київського княія як старшого серед рівних Причиною княжих міжусобиць у «Повісті. .» вважається «спокутування» дияволом людей, а тому міжусобні війни і їх зачинателі є неправедними і гріховними Значна увага у Київській Русі приділялась розробці законодавчих актів, які регулювали суспільні відносини Першим писаним с.тов ян-ською чювою кодексом законів іут була «Руська правда» Ярослава Мудрого (1019–1054) Вона складалася з трьох частин: «Правди Ярослава». «Правди Ярославнчів» (1073– 1076) та широкої редакції «Руської правди» (початок XII ст ) Закони Ярослава високо цінували людське життя, честь, осуджували злодіїв та вбивць Головними цілячій співжиття проголошу вались особиста безпека і невід'ємність власності. За насильницькі дїі визначали особливу плату до казни – штраф, можна було відкупитися грішми. Смертної кари не було Пильно захищалася власність: за певних умов навіть виправдовувалось убивство злодія Найтяжчі кари, аж до вигнання з рідної землі, встановлювались «і крадіжку коней і підпал. «Руська правда» регулювала також майнові відносини між людьми, стосунки між батьками й дітьми. Введені нею закони тривалий час регулювали суспільні відносини в Київській Русі і. як вважається, де в чому були гуманнішими, ніж сучасне законодавство. Визначною пам'яткою політичної думки Київської Русі є «Повчання» Володимира Моиочіаха (1053–1125) – великого князя київського, якому вдалось на короткий час зібрати «млі Русі під єдиним началом перед іі остаточннчі розпадом на окремі князівства. «Повчання» написане у формі -заповіту-звернення Володимира Мономаха до своїх синів У ньому узагальнено досвід князя за час перебування його на київському престолі Цей досвід він намагається передати своїм синам. В автобіографічній частині твору подається Ідеалізована картина державної діяльності та ідеальний обраі князя-правнтсля. який чіає керуватися християнськими заповідями, моральними нормами і принципами. Саме цс передусім Мономах заповідає дітям, подекуди, за традицією того часч майже дослівно наслідуючи своїчі текстом Біблію Крім моральних настанов. «Повчання» містить також практичні вказівки щодо керівництва державою, ч правління підданими, правил поведінки і ними в деяких типових ситуаціях, юкрема під час війни За політичними традиціями слов'янства князь був не тільки правителем і воєначальником, а й верховничі су.ідею в державі Саме тому Мономах івертає особливу увагу своїх синів на дотримання ними закону пі принципів справедливості й милосердя. Прн цьому княіь не лише сам чіає бути справедливим і милостивим, а іі вимагати цього від підлеглих. Він мусить дбати про них. особливо про знедолених і беззахисних В обстановці загострення міжусобної (Зоротьби створювалась видатна писемна пам'ятка Київської Русі – поечіа «Слово о полку Ігоревім» (11X7). де знайшла своє відображення низка актуальних політичних проблем. По смерті Володимирі) Мономаха різко посилився процес феодальної роздрібненості Князівські династії утверджуються в окремих зечі.тях. дія яких Київ залишався лише духовним центром. Але й цей авторитет поступово занепадає Удільні князі, що присвоювали собі титули «великих», воюючи один з Одним, дедалі частіше почали залучати до внутрішніх чвар озброєні іаіони сусідів – поляків. литовців, угорців Та найбільш небезпечними для Русі були сісііові кочівники – половці, набіги яких ставили під загрозу сачіс існування держави Розповідаючи про локальне явище - похід новгород-сіверського княія Ігоря 1185 р в половецький степ і його воєнну поражу, невідомий авюр «Слова . » у поетичній формі робить спробу сформулювати ряд у іагальніоючих висновків Головну причину тяжкого становища Русі він убачає в міжусобній боротьбі руських князів. Основний політичний зміст юссрсджсннй у так званому золоточіч слові великого київського княія Святослава Звертаючись до бояр і князів, він говорить, що головна провина Ігоря та причина ното поразки полягає в тому, що той пішов на половців «собі стави шукати», а не захищати інтереси всієї держави. Те сачіс чинять іі інші киян, .вдаючи інше про свої уділи, а не про державу в цілому Автор «Слова » наголошує, що для князя недостатньо бути вправним воєначальником, потрібно те й учиш побачити іагальнодсржавннй інтерес і підпорядкувати йому особистий Природний хід розвитку Київської феодальної держави був порушений гатаро-монгольськнч нашестям, яке прінвело до підриву продуктивних сил суспільства, інлчною чіірою зруйнувало традиційні політичні інститути На підвладних територіях татаро-монголи вводили жорстку систем) адміністрування, базовану на принципах колективної відповідальності та безумовного підкорення Місцева адміністрація почата виступати як представник влади окупантів Залишки державності Київської Русі продовжували зберігатися у важкодоступни.ч районах українського Полісе:! та па крайніх західних землях ч Галицько-волннськомч князівстві Киян, Дши.іо Галицький і йою наступники докладали значних зусиль дтя збереження та іміцнення своєї влади реформуючи державне управління іі ведучи боротьбу і татїіро-моигольськнм впливом

15. Радикально-націоналістичний напрям в історії політичної думки України. | Надрукувати |

 02.07.08

 

Першим, хто вiдкрито заявив про колонiальний статус України у складi Росiйської iмперiї та право її народу на самовизначення, був харкiвський адвокат Микола Iванович Мiхновський. 1900 року вiн виголосив промову «Самостiйна Україна». Проблеми взаємовідносин України та Росiї вперше в новiтнiй iсторiї розглядалися в нiй з позицiй державностi.

 

Мiхновський в емоцiйнiй формi характеризує утиски українського народу в царськiй Росiї. «Яким правом,— пише вiн, — росiйське царське правительство поводиться з нами на нашiй власнiй територiї, наче з своїми рабами?.. На ґрунтi якого права з наших дiтей готують по школах заклятих ворогiв i ненависникiв нашому народовi?».

 

Вiдповiдаючи на цi запитання, автор доводить, що Росiя порушує майже всi статтi Переяславської угоди 1654 року, зводячи нанiвець українську автономiю. З цього робиться логiчний висновок про те, що невиконання договору однiєю стороною позбавляє iншу юридичного обов’язку дотримуватися його положень. А отже, «единая неделимая Россия» для України не iснує.

 

Окреслюючи першочерговi завдання нової української iнтелiґенцiї, яку М.Мiхновський вважав рушiйною силою нацiональної революцiї, вiн констатував: «Часи вишиваних сорочок, свити та горiлки минули i нiколи вже не вернуться... Українська iнтелiґенцiя стає до боротьби за свiй народ, до боротьби кривавої i безпощадної. Вона вiрить у сили свої i нацiональнi, i вона виповнить свiй обов’язок...» 2.

 

Брошура Мiхновського була першою спробою оформити скривдженi нацiональнi почуття українцiв у рамках полiтичної програми.

 

Заслугою М.Мiхновського перед українською державнiстю слід вважати те, що вiн публiчно заявив про законне право українського народу самостiйно вирiшувати свої проблеми.

 

Чинний нацiоналiзм Дмитра Донцова. На початку своєї полiтичної та публiцистичної дiяльностi Донцов вiддав данину соцiалiстичним iдеям i навiть входив до української соціал-демократичної партії. Але ще перед Першою свiтовою вiйною у його творчостi з’явилися виразнi антиросiйськi тенденцiї.

 

Донцов постiйно застерiгав українських полiтикiв вiд захоплення соціалістичними iдеями, що надходили з передреволюцiйної Росiї. „Рiвнiсть рабiв перед сильним володарем i паном уходила за рiвноправнiсть вiльних громадян...”

Квiнтесенцiєю його теоретичних розробок став вiдомий твiр «Нацiоналiзм».

 

Як і раніше, публіцистично застосовуючи ідеї філософського ірраціоналізму — Шопенгавера, Гартмана і особливо Ніцше, а також інших філософів — до України, автор «Нацiоналiзму» закликав раз i назавжди вiдмовитись вiд рацiонально осмисленого свiтосприйняття. Натомiсть пануюче мiсце в ньому мала посiсти воля до життя. Виявлення волi, інтерпретував Донцов ідеї «філософії волі», «це ніщо iнше, як насолода розросту, виступлення поза власнi границi» . Бо «експансiя — не тiльки самоутвердження власної волi до життя, а й заперечення її в iнших».

 

Звiдси виводилися двi першi пiдстави чинного нацiоналiзму: «змiцнювати волю до життя, до влади, до експансiї» та «стремлiння до боротьби та свiдомiсть її конечности».

 

Донцов накреслює як наступну вимогу вольового нацiоналiзму — романтизм та догматизм у сприйняттi пропонованої iдеологiї. Перший має «живитися леґендою «останнього бою», запереченням того, що є i захоплюючою картиною катастрофи, що принесе нове». Другий — «з’явиться в супроводi категоричного наказу, безоглядного послуху».

 

Об’єднуючи цi поняття, Донцов зазначає: «iлюзiонiзм є синтезом обох: вiн протиставляє «змисловому» — iррацiональне,.. доказам — голу афiрмацiю,.. вiн не дискутує,.. хоче здiйснити iдею неiснуючу i принципiально протилежну конкретнiй». — Все це умотивовує «його войовничість, антипацифiзм».

 

Тому одними з головних вимог чинного нацiоналiзму до його послiдовникiв Донцов вважав фанатизм i аморальнiсть. На його думку, нацiональна iдея мусила бути «аморальною», тобто не мала керуватися принципами загальнолюдських цiнностей. Здiйснювати ж аморальну полiтику має фанатик, що «узнає свою правду за об’явлену, загальну, яка має бути прийнята iншими. Звiдси його аґресивнiсть i нетерпимiсть до iнших поглядiв».

 

П’ята — «синтетична» вимога проголошеної доктрини полягає у пiднесеннi до рiвня державної полiтики iмперiалiзму. «Iмперiалiзм, — заявляє Донцов, — це не тiльки здирство, а й одночасно виконання громадських справ у громадських iнтересах нацiями, покликаними i управленими до того. «Є вищi i менш вартi народи, ті, що вмiють правити iншими (i собою), i народи, що цього не вмiють... Право сильних рас органiзувати людей i народи для змiцнення iснуючої культури i цивiлiзацiї».

 

Вищезгадане право Донцов пропонує здiйснювати через «творче насильство iнiцiативної меншостi», яка має пiдпорядкувати собi власний народ та змусити його до аґресiї проти iнших. Це — шоста з вимог, на яких побудував свою теорiю автор «Нацiоналiзму». Вiн певен, що «цей засiб (насильство) не є з тих, що можуть бути, а можуть i не бути. Аґресiя, через яку нова iдея приходить до життя, не є припадкова, вона iманентна кожнiй «теологiчнiй» релiгiознiй або нацiональнiй iдеї» .

 

Пiдводячи пiдсумки свого основного твору, Донцов твердить, повторюючи Ніцше: «мусимо перевести основну переоцiнку вартостей. «Фанатизм», «iнстинктивнi почування», «емоцiйнiсть» замiсть «розумовостi», дух нацiональної нетерпимостi», — все, що опльовували в нас, повинно реабiлiтувати свiже i молоде українство». I, слiд сказати, цi гасла, поданi пiд флером боротьби за справді святу мету — визволення батькiвщини, притягали до себе галицьку молодь, яка за авторитарного польського панування була поставлена в умови, що, по-перше, ускладнювали для неї одержання вiдповiдної освiти, престижної роботи, обмежували правовий статус, а по-друге, змушували боротися за свої нацiональнi та загальнолюдськi права насильницькими методами.

 

 

«Нацiократична держава» Миколи Сцiборського. Свою модель нацiократичної української держави в серединi тридцятих рокiв запропонував Микола Сцiборський. 1935 року вiн видав у Парижi книжку «Нацiократiя», в якiй окреслив своє бачення української державностi.

 

У цiй роботi вiн пiддав гострiй i подекуди справедливiй критицi демократичний, соцiалiстичний, комунiстичний та монархiчний суспiльнi устрої. Натомiсть дуже схвально трактує фашизм iталiйської моделi. Для Сцiборського «фашизм — це насамперед нацiоналiзм — любов до власної батькiвщини й патрiотичнi почування, доведенi до самопосвяти й культу жертовного фанатизму».

 

Згiдно з моделлю Сцiборського, формою суспiльної органiзацiї є для нацiократiї державний синдикалiзм. Нацiократiя вiдкидає участь полiтичних партiй в державному управлiннi. Вона обстоює диктатуру, опорою якої має стати ударний, бойовий загiн революцiї — органiзований нацiоналiзм. Сцiборський наголошував, що в нацiократичнiй державi влада диктатора буде тимчасовою.

 

У розрiзi нацiократична українська держава уявлялася Сцiборському так: народнi маси беруть участь у громадському та полiтичному життi через представництво в органах мiсцевої самоуправи та в синдикалiстських органiзацiях. Держава за адмiнiстративним принципом має подiлятися на краї, повiти й громади, що керуються власними органами самоуправи. Вибори до останнiх вiдбуваються на засадах прямого, загального, рiвного й таємного голосування. У всiх ланках адмiнiстративного подiлу є також загальнодержавнi, адмiнiстративнi, господарськi та iншi установи, що виконуватимуть своє призначення пiд безпосереднiм керiвництвом державного уряду.

 

Законодавчою установою є Державна Рада, яка обирається за тими ж принципами, що i мiсцевi, з кандидатiв, визначених синдикатами. На чолi нацiї та державної органiзацiї стоятиме Голова Держави.

16. Консервативний напрям в історії політичної думки України. | Надрукувати |

 02.07.08

 

Наприкінці XIX–на почала XX ст. в українській політичній думці переважали ідеї соціалізму. Лібералізм в Україні не набув такого поширення, як у країнах Західної Європи. Більш помітне місце в історії української політичної думки посідають ідеї консерватизму, які особливо активізувались у XX ст Це було спричинено існуванням у 1918 р. гетьманату П. Скоропадського, необхідністю Обгрунтування його політико-правовнх підстав, доведення наступництва монархічно-гетьманських традицій. Порізному це робили три найбільш відомі представники українського консерватизму – В. Липинськнй. С. Тома-шівський і В. Кучабський. Найбільш впливовим представником українського консерватизму і водночас найоригінальнішим українським політичним мислителем після М. Драгоманова вважається В'ячеслав Липинський (1882–1931).

 

Він належав до заможного шляхетського роду. Закінчив філософський факультет Краківського університету, під час Першої світової війни служив офіцером у російській армії. Виступив одним ті організаторів Української демократичної хліборобської партії. У 1918– 1919 рр був послом гетьманського уряду та УНР у Відні. Перебуваючи в еміграції, працював професором Українського наукового інституту в Берліні. Автор понад 200 наукових праць, найвідомішими з яких є «Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму» (1926). «Україна на переломі 1657–59» (1920). «Замітки до історії украінського державного будівництва у XVII столітті» (1920) та ін.

 

В Липинськнй послідовно обстоював ідею незалежної української державності. Він вважав, що тільки власна держава, збудована українською нацією на своїй етнографічній території, врятує націю від економічного розпалу та кривавої анархії. Лейтмотивом творчості В. Липинського є слова. «Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її собі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі натею не схочемо бути». Відповідно до цього власне призначення він вбачав у тому, щоб прищепити народу України свої погляди як світогляд, здатний перетворити пасивну територіальну спільноту в політично організовану націю.

 

Обґрунтовуючи ідею створення незалежної української держави, В Липинськнй на перший план спочатку висував її демократичний характер, вважаючи, що тільки демократія може стати твердою опорою державності Питання про форму державного правління – монархічну чи республіканську – було для нього другорядним. Згодом, аналізуючи причини невдачі української національної революції 1917– 1920 pp.. він був глибоко розчарований народницькою елітою, яка розуміла демократію як необмежене народовладдя під проводом Рад і отаманів і виявилася нездатною вирішити нагальні проблеми державного будівництва. Тому форми державності для України В. Липинськнй шукав поза демократією. більшовицькою диктатурою та націоналізмом. Такою формою він вважав конституційну монархію На думку В Липинського. кожний народ мусить пройти період монархії, відсутність якої на теренах України була причиною неоформлення власної державної організації впродовж століть.

 

Ідея монархії має виступати консолідуючим чинником українського суспільства, вона відповідає державницькій традиції, започаткованій іще Б Хмельницьким. Це має бути трудова, правова і спадкова (дідична) монархія на чолі з гетьманом. Висновок на користь такої монархії В. Липинськнй зробив на основі аналізу виокремлених ним трьох основних форм і методів державного правління: демократії з республікою: охлократії з диктатурою, класократії з правовою – «законом обмеженою і законом обмежуючою» – монархією. Демократичний метод властивий республіці і заснований на відкритій конкуренції в боротьбі за владу, яка точиться між різними групами суспільства. Охлократичний устрій характерний для диктатури і заснований на владі окремих суспільно-політичних груп (класу чи парти) над суспільством. Лише за класократії. яка складається з провідних представників усіх суспільних класів і верств, держава існує для нації.

 

Основними підвалинами, на яких має засновуватися українська монархія, В Липинськнй називає аристократію, класократію. територіальний патріотизм, український консерватизм і релігійний етос.

 

Гетьман, як спадковий монарх репрезентує державу, уособлює її авторитет. Разом з гетьманом управління державними і суспільними справами здійснює аристократія – найкращі представники наші, незалежно від їх соціального походження. В аристократії існують статична й динамічна складові. Першу представляють такі елементи, які наявні у будь-який історичний період, – шляхта і хліборобський клас Аристократія завжди повинна поновлюватися, інтегруючись з іншими соціальними верствами, які складають монархічну державу.

 

Такі особливості формування аристократії забезпечують представництво у її складі всіх суспільних класів і станів: промислового (фабриканти, інженери, робітники), хліборобського (поміщики, селяни, сільськогосподарські робітники). купецького і фінансового (всі, хто живе з обміну продуктами), комунікаційного (залізничники, водії), інтелігенції. 

 

В результаті аристократія виступає як класократія – влада найкращих представників усіх суспільних класів і станів. Класократія як спосіб організації державної влади, на думку В. Лнпннського забезпечує гідність нації і заперечує буржуазний парламентаризм, соціалізм і націоналізм Перший роз'єднує націю за партійною онакою, другий – за класовою, а третій – за етнічною.

 

 Нація у В Лнпннського виступає не як етнічна, а як політична спільність, що включає в себе усіх громадян держави, незалежно від їхньої етнічної приналежності. Забезпеченню єдності нації слугує іі територіальний патріотизм – усвідомлення своєї території, любов до своєї землі, почуття єдності та співпраці між усіма її постійними мешканцями, незалежно від їх походження, соціально-класової та етнічної належності, віросповідання тощо.

 

Кожна нація є соціально-диференційованою і охоплює як прогресивні, так і консервативні елементи. Консервативні елементи – це верхні соціальні верстви громадянства, що несуть у собі стародавню політичну культуру її традиції державного життя, здатні приборкати анархію і свавілля. Важливою умовою побудови держави і формування української нації В. Липинський вважав її релігійну єдність. На його думку, тільки християнська етика спроможна створити моральний клімат, необхідний для державного будівництва. Наголошуючи на животворній силі релігії, яка може примирити українство, спрямувати його до зміцнення держави, він водночас застерігав проти церкви, пристосованої до політичної кон'юнктури, наголошував, що тільки та церква може піднести священний національний прапор боротьби за волю, яка не служить політиці.

 

Відстоюючи незалежну українську державність. В. Липинський водночас наголошував, що географічне положення України, спільне історичне минуле, спільні економічні інтереси вимагають тісного економічного і воєнного союзу суверенної Української національної держави з Росією і Білоруссю.

 

Близькою до політичних поглядів В. Липинського була консервативна концепція українського державотворення відомого галицького історика Стефана Томашівського. Державницька концепція С. Томашівського грунтується на ідеї особливої ролі Галичини та уніатської церкви в українському державотворенні.

 

Якшо М Грушевський витоки української державності вбачав у Київській Русі. В. Липинський - у козацько-шляхетській державі Б. Хмельницького, то С. Томашівський відносив їх до Галицько-Волинської держави XIII - XIV ст.

 

Основними чинниками на яких базується концепція, є земля, нація і держава.

 

С Томашівський вважав, що про Україну як про певну цілісність упродовж усієї історії можна говорити тільки як про землю в географічному розумінні. Українська ЗЕМЛЯ як чинник історії України – це історичний процес здобування українським народом землі Другим важливим чинником історії українського державотворення є процес формування української нації, в якому поєднані дві протилежні тенденції – консолідуюча і роз'єднуюча Третім чинником державотворення є перетворення української народності в націю і становлення першої української національної держави – Галицько-волннського князівства, що утворилося після остаточною розпаду Київської держави та об'єднало вже тільки суто українські землі. Значення Галнцько-волннськоі держави полягає, зокрема, в тому, що вона зберегла Україну від поневолення та асиміляції як з боку Польщі, так і з боку Московщини. Розірвавши династичні й церковно-політнчні зв'язки з Московщиною, Галицько-Волинська держава відкрила українській народності можливість формувати власну національну культурну іі політичну індивідуальність, доступ західноєвропейської культури на українські землі. Саме завдяки цій державі утворюється сучасна національна, політична, культурна і мовна самостійність України серед слов'ян. Становленню сучасної самостійної української держави, на думку С. Томашівського. мають сприяти територіальний патріотизм і національна ідея.

 

 Територіальний патріотизм має слугувати приєднанню польського населення Галичини до спільних з українцями політичних цілей. Відсутність об'єднуючої національної ідеї була однією з важливих причин втрати Україною державності. Державність – це та форма, в якій національні сили можуть найкраще розвинутися. Якщо ця форма є недосяжною, то необхідно спрямувати всі зусилля на формування національної ідеї, яка містила б такі економічні, соціальні, культурні іі моральні цінності, котрі дали б можливість утворити незалежну державу.

 

С. Томашівський доводив, що традиції українського народу, наявність внутрішніх розбіжностей між провідниками та станами українського суспільства зумовлюють необхідність впровадження в Україні монархічної форми правління як такої, що найкраще сприяє утвердженню авторитету і порядку. Однією з основних причин поразки української інтелігенції у її прагненні у 1917–1920 pp. збудувати свою державу С Томашівський вважав орієнтацію на демократію і республіку, яких, на ного думку, ніколи не знав український народ.

 

С Томашівський не ототожнював демократію лише з республікою На його думку, монархія, якщо вона не є абсолютною, також сумісна з демократією Не заперечував він і прийнятність для України республіканського ладу, коли республіканська форма правління утвердиться шляхом еволюції з традиційної монархічної – гетьманської – форми, вона може бути прийнятною для України.

 

Головне, щоб зміна форм правління відбувалася еволюційним шляхом. С Томашівський вважав, то майбутня українська держава повинна формуватися на основі політичної автономії західноукраїнських земель, мати власне законодавство, адміністрацію, армію, систему освіти. Автономія має спиратися на традиції Галнцько-волинського князівства, а також політичний досвід Австро-Угорської монархії і польського республіканського правління.

 

Важливу роль в українському державотворенні С. Томашівський відводить уніатській церкві. Історію церкви в Україні він розглядає у контексті відносин між римською та візантійською церквами, доводячи, що церковна унія 1596 р. – це не випадковість в українській історії, а закономірне явище. Тривку форму національної держави дала тільки унія, ідея якої нерозривно пов'язана з напрямом і духом усієї української історії. А тому уніатська церква має відігравати важливу роль у розбудові української держави і впливати на форму державного правління.

 

Таким чином, у державотворчій концепції С. Томашівського українська державність виступає у формі клерикальної монархії.

 

Певний вплив на розвиток консервативного напряму української політичної думки мав Василь Кучабський. Свої політичні висновки, зокрема у працях «Більшовизм і сучасне завдання українського народу» (1925). «Україна і Польща» (1933), він робив на основі дослідження розвитку української державності у 1917–1920 рр.

 

Основні причини занепаду Західноукраїнської Народної Республіки В Кучабськнй вбачав у відсутності єдиного об'єднавчого керівництва та непродуманості питань державного будівництва на західноукраїнських землях. Однією з найважливіших суперечностей гетьманщини, що призвела до занепаду української держави, він вважав «сили української демократії».

 

Вони хоч і були переповнені патріотизмом, проте не мали властивостей, притаманних лише правлячій верстві, – політичних традицій і досвіду.

 

Демократія стала в опозицію до гетьманщини Остання не могла утвердитися, оскільки не спиралася на підтримку народу. Як і В Липинський та С Томашівський. найбільш придатною формою державною правління для України В. Кучабськиіі вважав монархію.

 

Особливу роль у заснуванні монархічної держави в той період, на його думку, була покликана відіграти провідна верства, сформована з «людей військовою духу і організації», з огляду на втрату іншими суспільними верствами здібностей і можливостей стати на чолі державотворення. Ця концепціяьдістала назву «позитивний мілітаризм» В. Кучабськнй поділяє ідеї В. Лнпннського й С. Томашівського про те, що справу створення української держави може вирішити не етнічне об'єднання українців у межах чужої держави, а формування психологічного складу нації на певній території її проживання. Необхідною умовою цього є державотворча національна ідея Для початку потрібен своєрідний український П'ємонт, який зможе організувати решту України на визвольну боротьбу. На думку В. Кучабського. роль П'ємонта мала відіграти Галичина, в якій склалися для цього найбільш сприятливі умови. Військові могли б стати провідною верствою в українському державотворенні у 1917 – 1920 рр – тоді, коли, на думку В. Кучабського, інші верстви виявилися нездатними до цього. Провідну ж верству, що зберегла в собі консервативні лицарські риси, несе відповідальність за державну справу, гарантує стабільність внутрішнього устрою держави. В. Кучабськнй вбачає у великих землевласниках Щоправда, провідною верствою наголошував він, може бути як один суспільний клас, так і представники кількох чи й усіх суспільних класів, об'єднані вірністю до монарха виразника єдності.

 

Формування провідної верстви є одним 11 головних завдань українського консерватизму.

17. Концепції еліт в українській політичній думці. | Надрукувати |

 02.07.08

 

Називаючи національну еліту „інтелегенцією”, своє бачення її місця у державотворенні показує зачинатель українського націоналізму – М. Міхновський. Окреслюючи першочерговi завдання нової української iнтелiґенцiї, яку М.Мiхновський вважав рушiйною силою нацiональної революцiї, вiн констатував: «Часи вишиваних сорочок, свити та горiлки минули i нiколи вже не вернуться... Українська iнтелiґенцiя стає до боротьби за свiй народ, до боротьби кривавої i безпощадної. Вона вiрить у сили свої i нацiональнi, i вона виповнить свiй обов’язок...»

 

Творення національної української державності було змістом життя та найвищою політичною цінністю для В’ячеслава Липинського (1882–1931) — видатного українського мислителя. Коли усі були федералістами та соціалістами, Липинський виступає як самостійник та монархіст.

 

Соціальний клас для Липинського — лише підвалина, на якій починається державне будівництво, його справжніми будівниками є невеликі соціальні групи, національна аристократія, еліта. Для Липинського еліта — активна меншість, яка створює держави і нації.

 

У певний історичний період будь-яка державна нація, вважає Липинський, має в собі певну групу людей, яка є засадою її державного існування.

 

У своєму вченні про еліту Липинський виходить із макіавелістської традиції європейської соціологічної думки, в особах таких соціологів, як Парето, Моска, Михельс. Вони вважають, що невіддільним атрибутом соціальної системи є наявність найвищого привілейованого стану суспільства.

 

На думку Липинського, історично еліту утворюють вихідці із чужих племен. Скажімо, в українському суспільстві носіями елітарної культури є аж ніяк не самі українці, а поляки. Поляки, асимілюючися з «українською народною масою», стимулюють процес відокремлення її в масі руських племен. Саме цей процес «І єсть собственно українство, Україна».

 

Липинський створив власну типологію національних аристократій, що розрізняються способами організації своєї влади: олігархію, класократію і демократію.

 

Класократія для Липинського є найбільш придатною для України формою організації керівної еліти. На відміну від марксизму, який головною класотворною ознакою вважає ставлення до власності, Липинський, визначаючи поняття класу, має на увазі певний органічний колектив із загальною традицією, загальними психічними переживаннями та фізичною спорідненістю.

 

Визначення Липинським класу з певними поправками може стосуватися селянства, одначе селянства ще не заторкнутого капіталізмом, який розкладає громаду. Якщо для Маркса здебільш головним універсальним класом був робітничий клас, то для Липинського відповідно до його романтичних настановлень, його світосприйняття, таким класом було селянство, або, як він його називав, хліборобський клас. Рільництво для Липинського — це мистецтво і цим воно відрізняється від сучасної трафаретної фабричної промисловості. Праця біля землі — це передовсім удосконалення індивідуальних здібностей хлібороба, а наймит — помічник господаря, а не додаток до машини.

 

Промисловий клас, що до нього Липинський зараховував і робітників, і підприємців-капіталістів, жодною мірою не вписувався в поняття «органічного» класу. Зневажливе ставлення Липинського до промислового класу базувалося незначною роллю цього класу в соціальній структурі українського суспільства. Україна для Липинського — це насамперед потужний клас хліборобів, у межах якого існують суперечності між багатими і бідними, але не боротьба. У хліборобах Липинський вбачає головного носія державної ідеї, до них він звертається зі своїм політичним проектом.

 

Необхідно, «щоб з останків хліборобського дворянства і хліборобського селянства постала нова провідна українська хліборобська верства», «створення такої нової хліборобської, провідної авторитетної верстви це, на тепер, найважливіша, кардинальна проблема нашого класу», — резюмує Липинський.

 

Логічне завершення свого вчення про еліту Липинський вбачав у ідеї «надлюдини», людини — державного символа, який вивершував би собою органічну ієрархію соціального світу і втілював у собі єдність нації і держави. Поза сумнівом, ідея гетьмана у Липинського є прямим втіленням його романтично-патріархальних переконань. Липинський уявляє державу як велике хліборобське господарство, так само, як господарство, воно (держава) мусить мати господаря. Розуміючи усі недоліки монархій (перед його очима стояло беззаконня і свавілля царського самодержавства), Липинський хотів бачити в Україні втілення ідеальної монархії — гетьманату.

18. Соціалістичний напрям в українській політичній думці.        | Надрукувати |

 03.07.08

 

Чи на щастя, чи на жаль, у ХХ столітті в Україні найвпливовішою ідеологією був соціалізм. Від перших спроб утворення політичних партій у наддніпрянській Україні на самому початку сторіччя, через визвольні змагання 1917–1922 рр. аж до краху СРСР, всі українські (і псевдоукраїнські) уряди в Наддніпрянщині були соціалістичними. Інтеґральний націоналізм Донцова в підрадянській Україні ніколи не мав значного впливу. Консерватор Липинський на своїй батьківщині був лише самотнім голосом у пустелі. У часи Центральної Ради проблеми «буржуазних» міністрів, яка так турбувала російський Тимчасовий уряд на початку його існування, просто не було, оскільки практично не було несоціалістичних українських політичних діячів у Києві.

 

Соціалізм — спроба моделювання не держави, а самого суспільства за допомогою держави. У цьому сенсі державі відводиться роль інструмента для зламу старих структур. Та в самому своєму осерді соціалістична ідеологія не пропонувала нічого конструктивного для моделювання майбутньої держави. Вважалося, що армія, поліція — це інструменти класового поневолення, досить знищити старі структури державності й самі по собі зникнуть усі суспільні напруги. Це — класична ідеологічна система XIX ст.

 

Культ соціалістичного інтернаціоналізму в Україні призвів до того, що чимало українських соціалістів боялися навіть думати про моделювання майбутньої української державності, оскільки перебували під постійним тиском — як внутрішнім, так і зовнішнім. Українські та російські соціалісти стояли на засадничо різних позиціях. У програмах українських соціалістичних партій важливе місце займали вимоги національно-територіальної автономії. Саме ці вимоги викликали шалений опір російських соціалістів, які традиційно сприймали Україну як невіддільну частину Росії. Тому так легко записували українців до стану контрреволюціонерів, дрібнобуржуазників тощо. І як наслідок — українці почали на всі боки відхрещуватися від звинувачень в сепаратизмі, самостійництві й лякатися навіть тіні незалежної української держави.

 

Навіть такий радикально націоналістично настроєний український політичний діяч, як Микола Міхновський, писав у своєму проекті програми Української Народної партії (цей проект стане основою виникнення у 1917 р. Української партії соціалістів-самостійників) про «чистий світлий храм соціалістичного устрою» і декларував солідарність українців з «іншими знедоленими народами» 1.

 

Симптоматично, що студентська група, яка спершу взяла за свою ідеологічну платформу положення радикальної націоналістичної праці Міхновського «Самостійна Україна», пережила еволюцію до ортодоксального марксизму. Після розколу Революційної української партії (РУП) у 1904 р. більшість її членів відхилила всі національні вимоги й увійшла в РСДРП як автономна частина під назвою Українська соціал-демократична спілка, щоправда, зі своїми партійними органами керівництва, але уже без власної платформи.

 

Більш «націоналістична» решта цієї групи, яка у 1905 р. переорганізувалася під назвою Українська соціал-демократична робітнича партія, у 1906 р. виявила бажання увійти до РСДРП, запропонувавши проект, у якому погоджувалася з усіма пунктами програми РСДРП і тільки в кінці, уже в примітках 2, висунула вкрай мляву, невиразну вимогу українських соціал-демократів навіть не до автономії України, а тільки мати право ставити й обговорювати це питання в рамках загальноросійського політичного руху. Це, звісно ж, викликало категоричну відмову більшовицького центру на чолі з Леніним. Об’єднання не відбулося через нібито «дрібнобуржуазнo-націоналістичний характер» партії, як тлумачиться у повному зібранні творів Леніна 3. Насправді ж тільки повна відмова від будь-яких національних державницьких вимог («дрібнобуржуазності») могла бути підставою до входження у більшовицьку партію 4.

 

Українці на початку століття являли собою класичний приклад соціально-некомплектного народу, тобто народу, де чужа домінація отримала структурний характер у тому сенсі, що навіть на територіях, де дана група складала переважну більшість населення, майже всі визначальні ролі в суспільному розподілі праці, крім найменш престижних, були зайняті представниками інших народів 5. Після Валуєвського циркуляра 1863 року та Емського указу 1876 року підросійські українці не мали леґального доступу до рідномовних школи та літератури. І навіть у невеликих містах, де у 1870 році міщани розмовляли місцевими українськими говірками, на початку століття «переважала мова російська або суміш російської й української» 6. Навіть у 1917 р. українці ще були переважно селянським народом, мало втегненим у індустріальний розвиток свого краю. Профспілки та робітничий клас були російськомовними. Так само міська торгівля та панський маєток. «Безбуржуазність» — ось те ключове слово, яке домінувало на той час в українській політичній думці. У 1909 році один український активіст говорив, що український рух був слабосилим саме через відсутність української буржуазії 7. А В.Винниченко у 1917 році вихваляв «безбуржуазність» як чинник єдності народу в змаганні за соціальну і національну справедливість 8. Усі українські політичні діячі визнавали це доконаним фактом. Лише Ленін стверджував, що кожна нація має пролетарські і капіталістичні (себто ворожі, такі, проти яких соціалісти повинні боротися) елементи. По суті, ця ленінська теза була не що інше, як політичне шахрайство. Він собі дозволив визначати, що є «буржуазним» серед чужого народу, таким чином виправдовуючи втручання у внутрішні його справи та необмежене насильство проти таких елементів.

 

Закономірно, що з десятками мільйонів селян, двома десятками тисяч інтеліґентів та кількома індивідуалами серед інших класів тільки та ідеологія мала шанс отримати масову підтримку, яка могла дати артикуляцію національним та соціальним домаганням селянства, котре ще носило на собі залишки кріпацтва. Більш того, з другої половини XIX століття у Європі взагалі домінував масовий соціалістичний рух, ідеологія якого здавалася найбільш «проґресивною», «модною», у контексті якого поневолені народи могли сподіватися знайти союзників у спільній боротьбі за свободу та справедливість.

 

 

§2. Предки з XIX ст.: соціалізм Драгоманова

 

Оскільки велика тінь XIX століття у формі ідей Михайла Драгоманова була найважливішим соціалістичним конкурентом марксизму у ХХ ст., очевидно, потрібно починати саме з нього. Хоч якось у листі до дочки Драгоманов написав, що «для правильного розвитку народів їм треба мати державну незалежність» 9, публічно він завжди відстоював федерацію рівноправних слов’янських народів. Напевне, при повній відсутності навіть української народної школи будь-яка ідея повної незалежності України мала б видаватися безнадійно утопічною.

 

Для Драгоманова національна проблема стояла нарівні з соціальною. У 1880 році він разом з М.Павликом та С.Подолинським опублікував у «Громаді» напрочуд чітку й стислу програму, яка моделювала майбутню українську державність. Саме вона була впливовою аж до кінця Української Народної Республіки. Власне, ця програма й стала ідеологічним її підґрунтям, обумовила первісні успіхи, але й значною мірою спричинилася до її невдачі 10.

 

Як відзначав Іван Лисяк-Рудницький, учений, який взагалі акцентував увагу на домінуванні ліберальних моментів над радикальними і соціалістичними в драгоманівській політичній теорії, в центрі візії Драгоманова був анархосоціалізм П.-Ж.Прудона. За Драгомановим, кожна особа, кожна спілка, кожна громада має бути вільною від насильства згори. Він визнавав право на існування лише за вільними творчими спілками. Його гасло: «Ціль та зветься безначальство: своя воля кожному й вільне громадянство людей і товариств» 11.

 

Дві проблеми з цією візією. Вільна асоціація без зафіксованих структур нежиттєздатна, бо не має авторитету бути арбітром для реґіонів і не може мобілізувати ресурси для спільного захисту від чужих, могутніших політичних об’єднань. Щодо федералізму — це стара ідея, на яку справили свій потужний вплив процеси у США. У 1823 році в Російській імперії утворилося Товариство з’єднаних слов’ян (Общество «Соединённых Славян»), котре проголосило своєю метою з’єднання всіх слов’янських земель на федеративних засадах 12. Втім, як Ленін писав про федералізм, будь-яка асоціація можлива лише за умов існування спільного бажання таких стосунків. Однак розуміння федеративного устрою українськими та російськими соціалістами мало суттєві розходження. З-за спини великоросіян постійно визирала знайома тінь шовініста-держиморди, і вони постійно переходили, як з гіркотою зазначав той же Драгоманов, з «ґрунту демократично-федералістичного на ґрунт офіціяльно-централістичний» 13.

 

Драгоманов вважав, що Україна має бути федерацією вільних громад у рамках міжнародної федерації подібних громад на основі аґрарного соціалізму, без армії, з народною міліцією, де кожен громадянин має власну зброю.

 

Така позиція могла бути (і в подальшому таки стала) найважливішою причиною краху напівдрагоманівської Української Народної Республіки. Брак конвенційних державних структур, засвоєння драгоманівської загальносоціалістичної вимоги, скасування державної армії та утворення «народної міліції», загальне озброєння народу прямо привело до доктрини Винниченка — Шаповала, датованої 1917 р., про непотрібність Україні своєї власної армії, що своєю чергою зумовило трагедію під Крутами. Адже держава, яка залежить від доброї волі окремих громадян у сфері захисту своєї національної безпеки, завжди буде слабшою за державу, яка може примусити своїх громадян за неї воювати.

 

Аж до революції 1917 року федералізм Драгоманова, де все починається з самоорганізації знизу, й марксизм з його національною байдужістю й схилянням перед великими державами були єдиними серйозними конкурентами серед українських соціалістів. Сам Драгоманов ставився дуже критично до централізму Маркса, звинувачуючи «німця Карла Маркса» за те, що в Інтернаціоналі, а особливо в Раді, головне слово було за державами, а не за народами. «Так, — пише Драгоманов, — в ній був відділ (секція) й секретар генеральний за Росією, хоч в Росії десятки країн і людських пород одна до одної неподібних». Це був для Драгоманова приклад найтяжчого гріха: «Інакше кажучи, та «спілка» (Перший інтернаціонал. — Авт.) почала працю не знизу вгору, а згори вниз» 14.

 

Драгоманов із Швейцарії підтримував близькі контакти з українськими радикалами, насамперед у Галичині, особливо з двома молодими соціалістами Михайлом Павликом та Іваном Франком. Та якщо Павлик одразу став і до кінця залишився політичним прихильником Драгоманова, то Франко пережив марксистський період і повернувся до драгоманівської ідеї центральної ролі селянства в становленні соціалізму в середині 80-х рр. XIX ст. Павлик дивився на марксистську «утопію» як на програму створення поліцейської держави й вважав, що вона могла знайти прихильників тільки серед державних націй, що гасло «Пролетарі усіх країн, єднайтеся!» фактично перетворилося на «Нації Російської й Німецької імперій, зросійщуйтеся і зґерманізовуйтеся!» Коли 1890 р. у Львові сформувалася перша українська політична партія — Русько-українська радикальна партія — це була коаліція, для якої старші прихильники Драгоманова — Франко, Павлик і Северин Данилович написали програму мінімальну, а молоді марксисти — Євген Левицький, Микола Ганевич і Володимир Охримович написали програму максимальну. Тодішні оглядачі не могли не помітити суперечностей між загальними фразами програми максимальної про науковий соціалізм та програми мінімальної, яка запропонувала ряд реформ, щоб перешкодити пролетаризації селян 15.

 

На першому з’їзді радикальної партії марксист В’ячеслав Будзиновський та молодий Юліан Бачинський (майбутній автор памфлета «Україна irredenta») вперше виступили за політичну незалежність української держави, Франко та Павлик виступили проти. Та навіть коли на кінці 1895 р. Українська радикальна партія офіційно прийняла програму боротьби за політичну незалежність українського народу і як перший крок до цього — вимогу розподілу Галичини на західну (польську) та східну (українську) частини, Франко обстоював ту позицію, що політична самостійність аж ніяк не означає повного відокремлення України від Росії, що самостійність можлива в союзі з Росією, якщо остання прийме федеративну структуру 16.

 

У контексті розгляду соціалістичних моделей української державності важливо підкреслити, що найголовнішими критиками створення в 1914 р. як державницького центру в екзилі Спілки визволення України (СВУ) були навіть не більшовики і навіть не Ленін, хоч він постійно тримав його під прицілом, а самі українські соціалісти. Найжорстокішим критиком СВУ був Лев Юркевич, який пояснив, що він і його товариші «не вороги ідеї самостійности України», але «наші російські товариші тільки тоді би виявили себе справжніми інтернаціоналістами, коли б їхні організації і преса на Україні признали разом з нами необхідність боротьби за визволення нашого народу і щоб вони разом з нами при кожній нагоді давали відсіч проявам національного поневолення». Тобто Юркевич самй існування України, як державного утворення, поставив у пряму залежність від того, наскільки сліпо і вірнопідданськи будуть підтримувати сили української революції революцію російську. Він так вірив у справедливість міжнародного соціалізму, насамперед російського, що навіть звернувся до Троцького-Бронштейна з ідеєю проведення міжнародного інтернаціоналістичного соціалістичного суду над членами СВУ з єдиною метою, аби ті не мали права називати себе соціалістами 17.

 

Михайло Грушевський — не просто символ української державності, він у критичному 1917-му став абсолютним втіленням української національної і державницької ідеї. Голова Української Центральної Ради, перший Президент УНР, людина виняткового інтелекту і працездатності, рівного якій по значенню й авторитету в Україні початку ХХ століття не було. Саме йому — кабінетному ученому, філософу, історику, теоретику літератури і мистецтва, письменнику, етнографу, довелося взяти на свої плечі вирішення практично усіх питань, пов’язаних із зародженням та існуванням Української Народної Республіки.

 

Як і більшість українських соціалістів, Грушевський дивився на Україну як на країну насамперед селянську. Для нього поняття українства і селянства були майже синонімами. Він вважав, що в Україні інша база соціальної революції, ніж в Росії чи на Заході, що вона пішла іншими шляхами і з іншого боку підійшла до розв’язання соціальних проблем, а отже, соціальна і політична роль селянства буде визначальною в Україні дуже довго, а може, і завжди. І поскільки «перед цими будучими поколіннями селянства лежить велика місія репрезентувати Українську Народну Республіку, Велику Україну перед світом — єдину поки що державу трудящого люду, що має послужити взірцем, школою для інших демократій світу, які будуть посилати колись своїх дітей до неї — вчитись, жити, працювати і керувати державою з участю трудящого люду», то найперше завдання української держави полягає в тому, аби забезпечити обов’язкове навчання селянських дітей, повсюдне впровадження аґрономічних шкіл, а публіцистика, література, аґітація живим словом повинні підняти в селянства почуття самоповаги, виховати справжніх «господарів землі».

 

 

Грушевський вважав, що завдання провідників українства полягає в тому, щоб гасити, нейтралізувати всяку обопільну ворожнечу, робити все для розвитку різноманітних культур в Україні, не загострювати відносин ґвалтівною українізацією, але й не поступатися принципом української державності і становищем української мови як мови державної.

 

Грушевський, висуваючи «ґрандіозні завдання» перед Україною, тут же застерігає, що «ми відкидаємо поліційно-бюрократичний устрій і хочемо оперти наше правління на широких основах самоврядування, залишаючи адміністрації міністерські тільки функції загального контролю, координування й заповнювання тих прогалин, які можуть виявитися в діяльності органів самоврядування. Впливи бюрократії таким чином будуть дуже обмежені». Тобто Грушевський, сам того не відаючи, на самому початку існування держави обмежив її можливості як інструменту оподаткування, перерозподілу соціальних благ і виконавця соціальних програм. Така позиція мала би призвести і, звісно, призвела до повсюдної анархії, виникнення різноманітних «незалежних республік», врешті-решт — до некерованого хаосу в новоствореній державі.

 

Грушевський не відкидав повністю роль армії, але вважав нормальною формою охорони держави всенародну міліцію. На армію він дивився як на явище перехідне, тимчасове, яке в будь-яку мить буде готове перейти від армійської до міліцейської системи. Утримання постійної армії він вважав «марнуванням часу», стверджував, що треба все зробити, щоб в якомога коротший час втиснути всю «технічну підготовку, доведену до рівня сучасних вимог, а потім усе далі здійснювати через учбові збори, організовані в різні пори року так, щоб вони найменше відтягали живі сили краю від продуктивної праці» 24.

 

Велику увагу у своїх працях приділяв Грушевський майбутньому територіальному устрою України. Будучи переконаним федералістом, Грушевський думав над тим, яка модель територіального устрою дасть найкращі можливості для справжнього демократичного самоврядування. Він вважав, що існуючий поділ на повіти та губернії не придатний для такого завдання. Повіт — замала одиниця, щоб в її рамках можна організувати ширшу самодіяльність громадянства у всіх сферах життя, а губернія — надто механічне і штучне утворення, надто велике, яке фактично розпадається на окремі частини, органічно не пов’язані одна з одною. Грушевський вважав, що оптимальним варіантом може бути утворення округів з населенням приблизно до мільйона чоловік, спроможних організувати «справу санітарну, і шляхів, і сільськогосподарську, і земельну, і промислову, і культурну. У своїм районі вона буде спроможна організувати і сіть середніх шкіл, і якісь вищі школи, добрий музей і порядний театр — все те, чого звичайне повітове місто своїми засобами зробити неспроможне». Такий територіальний устрій дасть можливість кожній окрузі посилати до Всенародних зборів України не менше десяти депутатів, таким чином стануть можливими і пропорційні вибори, і партійне групування. З іншого боку, оскільки округа достатньо невелика, то всі її частини будуть пов’язані і між собою, і з своїм центром, всі громадські, політичні й культурні сили будуть на виду й на обрахунку, і все суспільне будівництво відбуватиметься за активної участі й під контролем громадянства. Грушевський запропонував план такого устрою, виходячи з уже усталеного на той час економічного і культурного районування, а також з історичних обставин і історичних назв, нехтувати які він вважав справою небезпечною, поскільки вони складалися «не капризом дипломатів чи урядовців, а виростали з умов географічних, природних — ці умови не змінюються так легко» 25.

 

Грушевський, як засвідчує цей документ, не боявся небезпеки місцевої ідентичності, навпаки, він вважав, що самоусвідомлення усіх гілок українства як нащадків історичних українських племен деревлян, полян, сіверців, волинян тощо, розмаїття культур і дух місцевого патріотизму дадуть могутній імпульс для розвитку цих реґіонів.

 

Він вважав себе переконаним федералістом, цілковито в дусі соціалістичної ідеології, яку сповідував. Він рішуче відкидав будь-які звинувачення в сепаратизмі і націоналізмі, але вважав, що майбутня українська держава повинна будуватися на основі домінуючого українського національного елемента 26.

 

Грушевський і його соратники мислили ґлобальними масштабами. Будучи переконаними соціалістами, вони брали, як бачимо, відповідальність не лише за Україну, а й за долю усієї колишньої російської імперії, всіх її народів. 21–28 вересня 1917 р., виконуючи квітневу постанову Українського Народного Конґресу про встановлення зв’язків з народами Росії, що домагалися, як і український народ, перебудови Росії на федеративних засадах, Центральна Рада провела у Києві так званий «З’їзд народів». У ньому взяли участь представники татарів, грузинів, латвійців, литовців, євреїв, білорусів, естонців, молдаванів, бурятів, донських козаків, а також представник Тимчасового уряду.

 

На з’їзді відзначалося, що ідея федералізму глибоко запала в громадянство численних націй Росії і що з ґрунту федералізму колишні в’язні російської тюрми народів могли зійти лише в бік цілковитої самостійності. Спеціальною постановою з’їзд висловився за докорінну перебудову російської держави на принципах децентралізації, федеративного устрою, демократизму, визнання рівності прав усіх народів, а у тих випадках, коли національності, як, наприклад, євреї, розпорошені по всій державі, за надання їм екстериторіально-персональної автономії. З’їзд також висловився за рівноправність усіх мов, скликання крайових Установчих зборів на демократичних принципах.

 

З’їзд також обрав Раду Народів, якій було доручено керувати спільною боротьбою всіх народів за «храм волі народів» — російську федерацію. Головою Ради було призначено Михайла Грушевського. Федералістичні традиції в українській політичній думці того часу виявилися досить живучими і стійкими. Українським соціалістам довелося пройти довгий і трагічний шлях розчарувань, аби позбутися своїх ілюзій стосовно можливості жити самостійним і демократичним життям у рамках однієї російської держави. Вони переоцінили інтернаціоналістські тенденції соціалістичної ідеології і недооцінили живучість та аґресивність російського національного міфу щодо України. З’їзд Народів ніяких наслідків не мав і не міг мати, російські радикально настроєні політики швидко просувалися до прийняття ідеї централізованої російської держави, і в цьому пункті не було практично ніякої різниці між ленінською проповіддю «зближення і злиття націй» та гаслом «єдиної і неділимої» білого генерала Денікіна.

 

Все ж Грушевський зробить ще одну відчайдушну спробу після жовтневого перевороту у Петроґраді.

 

У ІІІ Універсалі Центральної Ради, написаному ним особисто, проголошувалося: «Не відділяючись від Республики Російської і зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб вся Російська Республика стала федерацією рівних і вільних народів» 27. Центральна Рада не виступила проти більшовицького уряду, але й не визнала його офіційно як представницький уряд Росії, врешті, для такого визнання й не було ніяких підстав, якщо виходити з твердої федералістської позиції Центральної Ради і її голови.

 

6 грудня Генеральний Секретаріат звернувся до Ради Народних Комісарів і до крайових комітетів, які репрезентували різні реґіони Росії з нотою, в якій пропонувалося вжити негайних заходів по створенню соціалістичного уряду Росії на такій платформі:

 

«Заключення загального демократичного миру та скликання в своїм часі Всеросійських Установчих Зборів. У разі вашої згоди Генеральний Секретаріят просить не відмовити і негайно повідомити безпосереднім проводом, до якого реченця ваші представники могли б прибути до Києва для участи в нараді, яка скликається Генеральним Секретаріятом з вище вказаною ціллю» 28.

 

З цієї пропозиції УНР також нічого не вийшло, поскільки Росія на той час уже стояла на порозі громадянської війни, поділена на різні ворожі табори, сповнені смертельної ненависті один до одного. Українська Центральна Рада для реалізації свого мрійницького проекту об’єднати те, що за своєю суттю не піддавалося до об’єднання, практично не мала прихильників у Росії. Усе, чого вона домоглася, це накликала на себе гнів ленінських червоних ґвардійців.

 

Відповідь Леніна — ультиматум (19 грудня), а через шість днів група більшовиків створює «Народний секретаріат УНР» в Харкові та отримує військову допомогу «старшого брата». Через місяць більшовики уже в Києві. Врешті беззахисна Україна змушена була, укладаючи мирну угоду з Центральними державами, просити їхньої допомоги проти більшовицької інвазії.

 

Втім держава, створена Четвертим Універсалом, була уже на першій своїй стадії приречена, поскільки цей Універсал відстоював есерівську позицію щодо аґрарної реформи, а це унеможливило виконання Берестейської угоди щодо продажу хліба німцям. Закономірно, що німці, які мали реальну військову силу в Україні, шляхом гетьманського перевороту перебрали на себе владу політичну. Пізніше сам Грушевский ще раз поставить свої соціалістичні ідеали вище державності. У 1920 р., коли російськомовні більшовики боролись проти Директорії УНР на чолі з Петлюрою, він написав листа секретарю ЦК КП(б)У Косіору з наївним проханням до більшовиків України передати владу українським партіям, які стояли на радянській платформі 29.

 

Сьогодні, з відстані часу, приглядаючись до ідейно-теоретичної спадщини М. С. Грушевського, можна тільки подивуватися, як змогли більшовицькі «теоретики» настільки викривити погляди і зміст діяльності цього безумовно переконаного соціаліста-демократа, великого гуманіста, що надовго саме його ім’я стало символом «українського буржуазного націоналізму» і контрреволюційності.

 

«Провина» Грушевського була в одному — він надто серйозно поставився до ідеї української держави в рамках федеративної Росії, надто щиро вірив в інтернаціоналізм російських політиків, вирізнявся від більшовицьких лідерів надто гуманістичними поглядами на роль і місце держави, іншими словами, він занадто серйозно поставився до ідей соціалістичного інтернаціоналізму.

19. Політичні ідеї засновників Української Народної Республіки. | Надрукувати |

 03.07.08

 

З часу свою шіникнсння в середині XIX ст. марксизм набув іначного поширення в Європі і став однією з найвпливовіших ідейно-політичних течій Паралельно з марксизмом розвивався соцізл-дсмократичний напрям учення про соціалізм. Особливо популярними соціалістичні ідеї стали в перші десятиліття XX ст. – епоху імперіалізму, війн і пролетарських революцій, за визначенням В І Леніна Історичні події цієї епохи, насамперед Жовтнева революція в Росії, підтверджували марксистське вчення, значного впливу якого зазнала й Україна Тут поширювалися як суто марксистські ідеї – про історичну місію робітничого класу, соціалістичну революцію, диктатуру пролетаріату тощо, так і соціа.т-дсмократкчні Най відоміші представники соціалістичного напряму політичної думки України першої половини XX ст. – М. Гр>шевський і В Винничснко – за своїми політичними поглядами тяжіли ло соціал-демократизму Михайло Гру шевський (1866–1934) – видатний j критським історик і політичний діяч. Голова Української Центральної Ради У своїх численних працях, зокрема багатотомній «Історії України-Руси». детально дослідив історію українського народу. При цьоуіу він відмовився від

 

розгляду її як історії класової боротьби і подав як історію української державницької ідеї. Учений виходив з того, що існують дві «руських» народності – українсько-руська й великоруська Київська держава, право. культура були творенням українсько-руської народності, а вододиуінро-московська держава – великоруської Теза про тс. що Київська Русь була першою формою української державності, слугувала обгрунтуванню боротьби українського народу за власну державність як такого, що здавна її мав. В історії українського народу М. Грушсвський виокремлював такі періоди: період, що передував утворенню Київської держави: епоха державного життя (Київська Русь): литовсько-польська епоха: козацька епоха, занепад козацтва та українського життя: українське відродження Крізь усі ці періоди вчений проводігть сформульовану ним українську ідею, пов'язану з ідссю свободи українського народу, насамперед національної У питанні про форму української державності погляди М. Грушсвського зазнали певної еволюції – від ідеї федеративних форм організації державного життя української нації до ідеї національної незалежності України. Спочатку він виступав за національно-культурну автономію України у складі Росії, пов'язував здобуття українським народом свободи з перетворенням Росії в демократичну правову державу. Під час революції 1905--1907 рр М. Грушсвський вважав, що вирішення українського питання іі національних проблем народів Росіі можливе шляхом реалізації принципу національно-територіальної та обласної автономії і забезпечення національних прав усіх народів. Автономна Україна у складі федеративної Російської республіки – такою вбачав М Грушсвський українську державність. Основними рисами федеративної республіки мали бути широке місцеве самоврядування і представницька демократія Українська національна територія мас бути об'єднана в єдину область із власним ссіімом. що вибирається прямим, рівним і таємним голосуванням. Необхідно чітко розмежувати повноваження центру та областей: органи місцевого самоврядування маюгь розпоряджатися місцевими фінансами, земельним фондом, вирішувати питання освіти й культури; центральна влада має складати норми загальних основ державного і суспільного ладу Жовтнева революція та політична практика російського більшовицького уряду змінили погляди М Грушсвського Він перейшов до ідеї національної незалежності й суверенітету України, свідченням чого став прийнятий очолюваною ним Українською Центральною Радою 9 (22) січня І918р IV універсал, який проголосив Україну самостійною народною республікою. Однак і після цього вчений підтримував ідею федералізму. За своєю ідейно-політичною орієнтацією М. Грушсвський був соціалістом, але марксистські погляди поділяв далеко не в усьому. Зокрема, у питанні про сутність держави, причини та шляхи її виникнення він істотно уточнював марксистську тезу про тс. що держава виникла внаслідок класового розшарування первісного суспільства Важливе місце в українському соціалістичному русі посідає видатний письменник і політичний діяч Володимир Виниичспко (1880–1951). Він був одним із організаторів Революційної української партії членом Центральною Комітету Української соніал-дсмократичної робітничої партії, заступником голови Української Центральної Ради, першим головою Генерального Секретаріату - уряду Української Народної Республіки. Головою Директорії, автором майже всіх декларацій і законодавчих актів УНР. Упродовж усього свого життя В Винничснко залишався соціалістом, однак різко негативно ставився до соціалізму в його радянсько-більшовицькому варіанті Він вважав, що є два шляхи здійснення соціалізму, з приводу яких розходяться соціалісти і комуністи. Соціалісти виходять ? того, що соціалізм можна побудувати лише поступово, еволюційно, реформами Комуністи, навпаки, вважають, що капіталізм потрібно знищити відразу, революційним шляхом В Винничснко запропонував свій варіант створення соціалізму, який він назвав «колектократією» Суть його полягає в поєднанні еволюційного іі революційного шляхів переходу до соціалізму Необхідно мирним шляхом розпочати перетворення приватної власності на засоби виробництва на колективну Саме на колективну, а не на державну. Соціалізм – цс кооперація Не націоналізація, а соціалізація, або. краще сказати, колектократизація – організація промислових, сільськогосподарських, торговельних, фінансових та інших кооперативів – приведе до соціалізму У поглядах з українського національного питання В. Винничснко пройшов шлях від прихильника культурно-нашональної автономії України у складі Російської федеративної республіки до визнання необхідності відродження самостійної української державності. Як соціаліст, розв'язання національного питання він підпорядковував вирішенню завдання соціального визволення народів, тобто звільнення їх від капіталістичної експлуатації. Тому був готовий відмовитися від національної незалежності на користь соціалізму. У зв'язку з цим В Винничснко розрізняв національних соціалістів і просто соціалістів Для просто соціалістів національний роївнток є необхідною умовою і засобом наближення людства до вищих ((юрм соціального життя А для національних соціалістів національний розвиток є самоціллю, по досягненні якої вони зупиняться, а потіуі рухатимуться назад Ідеал української демократії В. Винничснко вбачав у «федерації російської республіки й участі у ній України як рівного іншими державного тіла» Обґрунтовуючи необхідність перебування України у складі Російської федерації, він наголошував на історичних, економічних і культурних зв'язках України з Росією, потребах оборони. На його думку, комбінація основних чинників соціально-політичного життя України не вимагає її незалежності як політичного державного оформлення Дещо пізніше, перебуваючи вже в еміграції. В. Винничснко докорінно змінив свої погляди на українську державність, про що свідчить його праця «Відродження нації» (1920). У ній він вказує на нерівність у відносинах між українською і російською націями. Сформоване століттями соціально-політичного устрою Росії притаманне росіянам почуття панівної національності навіть у душі робітника не може швидко зникнути. Так само н почуття сервілізму, прислужництва в української наші не може зникнути одразу. Необхідно створити такі державні умови, які б допомогли викорінити ці шкідливі наслідки минулого Найкращою формою розвитку революції кожної нації є повна державна незалежність на принципах рівності відносин і добровільного тісного союзу з усіма соціалістичними державами проти всесвітньої буржуазії. Однак і цього разу В Винничснко пріоритет віддавав, як тоді вважалось, соціальному визволенню, соціалізму перед визволенням національним. На його думку, відродження у критської нації відбуватиметься в гармонії з її соціальним визволенням, і чим лівішим буде політичний режим України, тим більше він сприятиме національному відродженню українського народу Найповніше відродженню української нації, вважав В. Винничснко. сприятиме режим національно-української радянської соціалістичної влади. В. Винничснко високо оцінював сам факт існування української державності у вигляді Української Радянської Соціалістичної Республіки У пращ «Заповіт борцям з:і визволення» (1949) він писав, що вже не стоїть питання про створення української держави, а йдеться лише про її визволення. Існування УРСР породжує в українців звичку до власної державності, чого вони не мали декілька століть, а тому в боротьбі за національне визволення потрібно орієнтуватися на власні внутрішні сили, а не на зовнішні, на які сподівалася українська еміграція. В Винничснко негативно ставився до націоналізму Д. Донцова. Відкидав ідеологію націоналізму як фашистську, ворожу українському народу.

21. Консервативний напрям у російській політичній думці.        | Надрукувати |

 03.07.08

 

На зовнішньому фоні політичних контрреформ в російському суспільстві 80-х рр. XIX ст. протікав глибинний процес формування консервативної політичної ідеології, що живилася із слов'янофілської і романтичної традицій. До цього часу саме слов'янофільство перероджується в жорстку доктрину панславізму. Один з найкрупніших політичних мислителів Росії рубежу століть П. Струве таким чином змальовував драму слов'янофільства: спочатку це течія - тільки гнана і ледве терпима казенщиною романтика з широким розмахом думки; потім, в епоху декадансу, ця романтика була приречена на «казенні потреби» і втратила свій живий дух. Проте характерним для російської консервативної думки залишалося прагнення до того ціннісного і політичного ладу, який в реальному житті або витісняється, або є вже витиснений побутом.

 

Консервативний політичний романтизм прагнув культурно-соціального ідеалу, бажаючи втілити його в життя, консервативна ж політика була направлена на збереження грубо і реально існуючого порядку речей. Особливістю консервативного політичного романтизму стало компромісне схвалення існуючої системи соціального і політичного буття, здійснене, проте, тільки після додання ним якогось ідеального забарвлення: так з'являються поняття ідеального православ'я, ідеальної монархії і ідеальної народності. «Перед містичним ідеалом... всі політичні форми рівноцінні або однаково малоцінні...

 

У іншого представника консервативної політичної традиції Н. Данилевского Леонтьев запозичив уявлення про культуру як про органічну (що росте і вмирає) єдність. Початковою посилкою аналізу стає зіставлення самобутності російської національної культури культурі романо-германців, несвідомо направленій по дорозі і у бік загальної «лібералізації».

 

На заході відбувався двоякий і дивно суперечливий процес: одноосібна централізація здійснювалася там тільки у сфері церковного життя (папізм), державне ж начало завжди залишалося там багатоликим і багатовладним, тобто плюралістичним. По Леонтьеву, особиста політична свобода більшості - це розхитування основ. «Перенести абияк свободу можна, але вважати її основою не можна». Тому всі орієнтації Заходу на демократію - утопія і химера, і в тому ж ідейному руслі йдуть всі соціальні і політичні перетворення, що послідували в Росії за відміною кріпацтва.

 

В полеміці, що розгорнулася в консервативному таборі серед прихильників В. Соловйова і Н. Данілевського, Леонтьев прийняв сторону другого. Обидва ідеологи пропонували конкретні політичні прогнози на майбутнє: Соловйов говорив про перемогу римсько-католицької теократії, Данілевській - про антилиберальну і антиєвропейську перемогу слов'янства.

 

Отже, попереду або теократія, або демократія, але обидві форми однаково нетерпимі для Леонтьева, і обидва вони запозичені із західної, а не східної традиції.

 

К. Леонтьев вважав, що всі впливи Заходу на схід були ефемерними і поверхневими. Але один чинник виявляється драматично сильним для Сходу - це західницький соціалізм: він такий же продукт розкладання і змішення, як і лібералізм, що породив його. Бездуховний і безбожний, секуляризирований індивідуалізм, іменований гуманізмом, веде європейську культуру і державність до смерті.

 

Політичний соціалізм - продукт вірувань в благо земне, що наступає від рівності і свободи, ідей, породжених Французькою революцією. Свободи від церкви, держави, суспільства, сім'ї... В ім'я більшої зручності і щастя на землі. Соціалісти вірять в настання повного і остаточного земного раю, але прагнення до цієї утопії без віри в Бога породжує тільки нове рабство і абсолютний деспотизм верховної влади.

 

Антіхрістово царство зростає на оборотній стороні утопії земного раю, що проголошена супротивниками існуючого і традиційного порядку - лібералами і соціалістами. Історичне поєднання «церква і цар» - квінтесенція організуючого Росію византизма, а візантійське православ'я - оплот проти «найнеймовірнішої і необгрунтованої зі всіх релігійсоціалізму.

 

Для російської консервативної свідомості, що вже мала на рубежі XIX-XX вв. стійку традицію і що виражала соціально-політичні інтереси і устремління певних шарів, ідеалами довгий час залишалися монархія і православ'я. Монархізм як ідея і доля несумісний з юридичним розмежуванням станів і делегуванням влади.

 

Консерватизм протиставляв прогресу нескороминущі ідеали традиції, нації і релігії. Державно-правова конструкція, вироблена Д. Леонтьевим, представляється самим послідовним і вичерпним відображенням консервативного світогляду.

 

Навіть петровские реформи К. Леонтьев оцінює не тільки як вторгнення західного начала у візантійський побут Русі:

 

Монархічна влада в історії Росії завжди грала роль політичного чинника, що протистоїть анархії і деспотизму. Розраховувати в боротьбі з цим злом тільки на геніальність правителя не доводилося, тому національна традиція і виробила ідею династичності. На практиці монархічна форма влади зовсім не виключає участь в державному житті різноманітних суспільних сил. Одноосібна влада не гарантує панування монархічного принципу, вона може бути ідейний є обгрунтований і є виправданий тільки за умови, що у верховному правителі і через нього діє якась вища сила. В цьому полягає істинна містика монаршої влади. Без релігійної ідеї одноосібна влада перетворюється на диктатуру.

 

Не тільки монархія може перетворитися на абсолютизм, втративши свій внутрішній ідеал, ще більша вірогідність такої трансформації існує в демократії, де абсолютна влада народу зливається з державністю або персоніфікується в ній: маса, обчислювана тільки кількістю, визнає лише власну силу і ніякої іншої.

 

Абсолютизм породжує бюрократію. Якщо система демократичного представництва створює грунт для панування парламенту і політиків, то в монархіях ідея представництва породжує бюрократію в чистому вигляді. При цьому в демократіях фальсифікується народна ідея, в монархіях - воля монарха. Та все ж вершиною бюрократії є парламентаризм: автомізация думок і програм, явна брехня заяв, склоки і профанація супроводжують парламентську діяльність.

 

Втрата православного ідеалу і руйнування соціальної ієрархії спричиняють за собою появу нового соціального лідера в суспільстві, що хаотично змішалося. Ним стає інтелігенція, що несвідомо поєднує в собі нігілізм з тоталитаристскими схильностями. Змичка інтелігенції з бюрократією перетворила монархію в абсолютизм. Виникає по-справжньому політична і бюрократична держава, всевладдя бюрократії, згасання національної ініціативи створює замість народу натовп і.

 

Боротьба демократії з самодержавством не просто політичний конфлікт. В боротьбі зіткнулися дві ідеї: ідея єднання і ідея розколу. Консерватизм протиставляє нігілістичному запереченню існуючої державності апологію цієї державності, індивідуалізму як першоджерелу політичної свободи - всеединство як основу державності.

 

В соціалістичній утопії людство закликається до знищення обдуманої і розумної влади над собою, але ради чого? Для того, щоб підкорятися стихійній владі економіки, яка подавить нашу свободу зі всією нещадністю сил природи. Разом з державою буде зруйнована наша влада над нашим життям.

 

Протистояти розкладаючій європеїзації можна було, лише спираючись на православ'я, - Тіхоміров не розділяє монархію і православ'я.

 

По Тіхомірову, демократію не можна розглядати як вищий ступінь еволюційного розвитку структур влади. Взагалі зміна типу влади не підкоряється ніяким законам еволюції, і лише революційний переворот в силах здійснити таку заміну.

 

По своїй природі російські люди можуть бути тільки монархістами або анархістами: демократичні форми західного образу ніколи не були близькі національній свідомості.

 

Основна маса народу байдужа до парламентарних устремлінь, і його державний ідеал істотно від них відрізняється. Пануючим в державно-правових переконаннях російського народу є етичне, а не юридичне начало. Монархічна ідея для росіян є той етичний ідеал, який з початку історичного існування нації склав основу її природи. Коли творча сила цієї ідеї виявляється вичерпаною, наступає початок кінця, переддень смерті нації. Вона перетворюється на вульгарну етнографічну матерію, середовище, в якому, проте, може розвинутися нова ідея, але ця нова ідея почне формування нової нації: нею буде вже не колишня держава, а щось інше по характеру, задачам, ладу і культурі: стара нація вмирає разом з своєю месіанською ідеєю.

20. Російська політична думка періоду зміцнення московської централізованої держави. | Надрукувати |

 03.07.08

 

Російська політична думка середньовіччя характеризується пануванням релігійної свідомості. Провідною є проблема влади.

Два основні напрямки Російської політичної думки:

- здирництво;

- нездирництво;

Головна відмінність: ставлення до проблеми секуляризації церковних земель.

 

Частина духовенства (Ніл Сорський) виступали проти церковної власності, тому одержала. Ніл Сорський розвиває вчення про двоїстий характер людини як божественної та природної істоти. Саме природний характер людини зумовлює негативні риси характеру людини (зокрема, здирництво). Людина, як духовна істота, має долати ці негативні риси своєї природи. Церква ж має не сприяти негативним рисам людства, але навпаки їм протистояти. Саме таким чином обґрунтовується ідея нездирництва. Церква не повинна не лише мати землі і власність, але й не повинна збирати милостиню, окрім найбліьш крайніх потреб.

 

Нездирники визнавали божественний характер влади, однак обстоюють ідеї ранньохристиянської общини, що ґрунтується на загальній праці, рівному розподілі результатів праці тощо.

 

Ідеї нездирників співпадали з інтересами великих князів і царів, які були зацікавлені в обмеженні влади церкви.

 

Іосифляни (від імені Іосифа Волоцького – лідера) або здирники виступали за збереження церковної власності.

 

Концепція „симфонії влад” (поєднання церковної і світської влади за пріоритету духовної влади) була запропонована Іосифом Волоцьким. Визнавалася божественність влади.

 

Обидва напрямки визнавали, що правитель не може бути засуджений лише Божим судом, а не судом світським.

Також необіхно згадати про єретичні рухи.

ХІV-XV ст. поширюються рухи ожидовілих та стригольників.

 

Стригольники виступали проти церковної власності, чернецтва, проти самого інституту церкви. Вважали, що людина не потребує посередника між нею і Богом. Вчити людину може лише той, хто краще знає Слово Боже.

Заперечували божественну природу Ісуса Христа, поклоніння Богородиці тощо.

 

У політичному сенсі і ожидовілі і стригольники приходять, зрештою, до заперечення будь-якої влади та проголошення необхідності повернення до общинної організації суспільного життя.

Теорія ченця Філофея „Москва – третій Рим”.

 

„Повість про Флорентійський собор”, „Сказання про князів Владимерських” – теоретичні витоки концепції.

 

Історія розглядається як повторюваність „царств” („Римів”). При цьому перші два”Рими” (власне Рим та Константинополь) пали, а Третій – Москва, що буде „стояти вічно”.

22. Становлення і розвиток лібералізму в Росії.   | Надрукувати |

 03.07.08

(М. Ковалевській, Б. Чичерін, З. Муромцев, Н. Коркунов, Л. Петражицький)

 

Політичні і ідеологічні рухи ліберального типу в Росії завжди мали західницьку орієнтацію. Лібералізм, що укріпив свої позиції в процесі реформ середини XIX в., ставив свою за мету перетворити суспільний, політичний і державний устрій Росії відповідно до зразків світового, природного, європейського шляху розвитку. Основними положеннями ліберальних доктрин стали: капіталізм зі свободою підприємництва і приватної ініціативи, права і свободи індивідуальної особи, світський характер суспільства, політичний плюралізм, загальне виборче право, парламент, конституційна монархія (з гранично обмеженою владою монарха) або республіка, «правова держава» і режим законності.

 

Ліберальний рух в Росії розвивався в обмежених режимом умовах, його соціальна база була неширокою, тому положення класичного лібералізму були тут інтерпретовані стосовно місцевих умов. Значний вплив на розвиток ліберальних поглядів в Росії справили також народницькі традиції і марксизм (особливо «легальний марксизм»).

 

В кінці XIX - початку XX вв. ліберальна ідеологія виявлялася перш за все в обговоренні проблем обмеженої (конституційній) монархії і проблем права і правопорядку.

 

М.М. Ковалевський бачив причини виникнення держави у занепаді родових суспільних структур. Держава - природний наступник родового патріархального суспільства.

 

Держава, за Ковалевським, є «спільний союз безлічі людей, що займають певну територію і підлеглі загальній політичній владі». Існуючі державні форми - монархія, республіка і т.п. - в історичній перспективі змінюють свій зміст. Так, між республікою і монархією, існуючою в одному історичному періоді, менше відмінностей, ніж між республіканськими і монархічними формами різних епох, наприклад римською і буржуазною республікою.

 

В республіканських і конституційно-демократичних державах сучасності безліч вад, ще більше їх в самодержавній Росії. За Ковалевським, ідеал для Росії - конституційна монархія, як ліберал він роздумував про вдосконалення парламентаризму і розширення демократії при збереженні соціально-економічних відносин, що склалися. Призначення права в цьому зв'язку - врегулювання суперечностей в цілях встановлення суспільної солідарності».

 

Б. Чичерин є самою представницькою фігурою у ряді ліберальних державознавців і політичних мислителів другої половини XIX століття.

 

В Росії особливістю державного ладу виявився більшим, у порівнянні із Заходом, розвиток монархічної влади і абсолютизму. Відсутність сильних феодальних союзів і слабкість буржуазії цьому сприяли.

 

Ліберальні ідеологи виступали проти крайніх форм державності, як чиста демократія, аристократична республіка або абсолютна монархія. Їх ідеалом було змішане правління, „цензова республіка»: «вона має ту значну перевагу перед аристократією, що не виключає народу з правління, отже, утискам чиниться перешкода. Вона має ту перевагу перед демократією, що дає самостійну силу аристократичним елементам, усуває безмежну владу маси.”

 

Ідея держави якнайповніше, на думку Чичеріна, є втілена в конституційній монархії, де загода різних суспільних елементів особлива очевидна.

 

Конституційна монархія виникає в результаті обмеження абсолютизму. Соціальну основу конституційної монархії складає союз аристократії і крупної буржуазії. Ця форма дозволяє розширювати демократію поступово, без різких стрибків і потрясінь, основним засобом чогоє розширення виборчих прав і круга виборців.

 

Конституційна монархія проходить два етапи: дуалістичний і парламентарний. На першому етапі у нижній палаті переважає крупна буржуазія, вплив парламенту незначний, а влада короля зливається з виконавською (представницькою) владою. На другому етапі встановлюється визначальна роль парламенту: «Парламентське правління служить ознакою політичної зрілості народу. Це вищий щабель конституційної монархії.

 

Ідея організованого правопорядку належить С.А. Муромцеву, одному з лідерів російського ліберального руху і представнику соціологічної школи права, який розробив теорію соціального захисту, здійснюваного суспільством організовано і неорганізовано. У першому випадку захист здійснюється за допомогою спеціальних органів і в рамках особливого порядку. В другому випадку захист здійснюється стосовно обставин. В першому випадку захист проводиться в точних формах з використанням церемоніалів, при дотриманні встановлених меж і прийомів. Це і є правова або юридична форма захисту, що породжує цілий ряд відносин владарювання і підкорення.

 

Вся сукупність суб'єктивних прав утворює правопорядок, що захищає систему існуючих суспільних відносин. Юридичні норми складають найважливіший чинник правопорядку, оскільки вони направляють дії органів і осіб, які тримають в своїх руках юридичний захист відносин: адміністративних властей, суду, приватних осіб (суб'єктів цивільних прав). Проте сила влади, що формулює норми, не абсолютна. Вона діє поряд і спільно з іншими силами, які таким чином, роблять вплив на утворення правового порядку і можуть розходитися з нею в своєму напрямку.

23. Ліворадикальний напрям у російській політичній думці.      | Надрукувати |

 03.07.08

 

Народництво. Свого часу ліберал-консерватор П.Б. Струве назвав російське народництво «національним соціалізмом». Витоки народницької ідеології і руху лежать одночасно у слов'янофілській політичній традиції і демократичній (і ліберальній) публіцистиці.

 

Мабуть, вузловою ідеєю руху стала ідея особливого шляху Росії, така характерна для слов'янофілського світогляду. Особливо підкреслювалася унікальна для всієї соціальної системи роль російської общини.

 

Община представлялася зародком соціалістичної господарської і адміністративної організації, осередком «аграрного і інстинктивного комунізму». Такий погляд влаштовував би і слов'янофілів, і соціалістів одночасно, не дивлячись на їх корінні ідеологічні розбіжності.

 

Тому і після реформи цю общину слід зберегти на вже існуючих підставах: коли член общини не має права власності на відведений йому земельний пай, а лише право володіння і користування на нього; ця остання правомочність нерозривно пов'язана з його постійною осідлістю в общині; володіння і користування громадською землею є сполучений з відправленням повинностей і податей.

 

Передбачалося також, що відміна кріпацтва звільнить Росію від перспективи пролетаризації основної маси її населення. Община захистить народ від поневолюючого впливу капіталу.

 

Відмінності в поглядах лібералів і народників були значними: перші орієнтувалися на дрібного індивідуального власника, опору для нового соціального і політичного ладу. Другі розраховували на оживляючу і творчу роль общини, що дозволяє уникнути язв капіталізму, пролетаризації і соціальних конфліктів.

 

Реформационнов крило народництва більше увага приділяла конституційним і взагалі правовим перетворенням. Реформа і освіта сталі основними пунктами ідейної програми П.Л.Лаврова, лідера поміркованого крила народницького руху.

 

Революційне народництво (Ткачов). Головним чинником грядущої революції Ткачов вважав організовані дії свідомої меншини, «людей, розумово і етично розвинутих» і з'єднаних строгою дисципліною в централізовану партію. Через змову партія повинна захопити владу в суспільстві. Ця операція здійснюється на двох рівнях: захоплення влади вгорі плюс народний бунт внизу. На відміну від Бакуніна, Ткачов припускав на другий день після революції не відміняти державу, а перетворити її в державу революційної диктатури.

 

Програма революційних перетворень уявлялася наступною: спираючись на Народну думу, революційна влада здійснює ряд перетворень, перетворюючи сільську общину в общину-комуну і усуспільнюючи знаряддя виробництва. Усувається торгове посередництво, що заважає безпосередньому обміну продуктів. Знищується сімейна, фізична, розумова і етнічна нерівність. Шляхом розвитку самоврядування ослабляється центральна влада. Анархічному ідеалу свободи Ткачов протиставляв ідеал рівності.

 

Революцію готують індивіди - ентузіасти, активна меншина. Для цього вони застосовують єдино можливий метод.

 

Народовольці бачили основи майбутнього соціального і державного ладу в колективній власності на землю і знаряддя праці, громадському або артільному виробництві і поділі. Федеральну державу складали рівноправні общини, автономні економічні і адміністративні одиниці. Суспільна власність є загальнонародним надбанням, що знаходиться в користуванні у общин і артілей (промислових асоціацій). По аналогії з моделями французьких соціалістів-утопістів передбачалося створити Державний банк, що підтримує діяльність общин і асоціацій.

 

Революційна активність народовольців будувалася на концепції революційного вибуху. На першому місці стоїть задача політичного перевороту, вся решта перетворень - вже потім.

Марксизм.

 

Російський марксизм вельми багато що запозичив у свого конкурента - народництва. Як визнавав один з організаторів РСДРП Ю. Мартов, «ідейний розвиток, виконаний народниками протягом декількох літ бурхливого суспільного збудження, привів саме найнаполегливіших послідовників народницької ортодоксії до необхідності теоретичного перегляду всієї ідейної спадщини післяреформеної інтелігенції. Так з вмираючого революційного народництва виник російський соціал-демократичний марксизм».

 

З народницького руху вийшли перші теоретики російського марксизму - Р. В. Плеханов і П. Б. Аксельрод, що намагалися утворити нову партію «Чорний переділ».

 

Старий революційний рух наполягав на принциповому розриві з «імущим суспільством» і протиставленні йому «села». «Чорнопередільці» розраховували при підготовці суспільних перетворень на підтримку буржуазних елементів міста. Народницькі уявлення про незачепленість сільського світу суперечностями капіталістичного ладу тим самим ставилися під сумнів.

 

На початку 80-х рр. в еміграції з активу «чорнопередільців-народників» утворюється група «Звільнення праці», що почала пропаганду ідей марксистів. В 90-е рр. виникає течія так званого легального марксизму (П. Струве, М. Туган-Барановский і ін.), що популяризувала ідеї марксизму, критикуюче ідеологію народництва і захищаючи ідею капіталістичного шляху для Росії.

 

Р. В. Плеханов в своїх роботах оцінював боротьбу марксизму з народництвом як історичне продовження боротьби західництва із слов'янофільством. Соціал-демократія, відкинувши суб'єктивізм і романтизм народництва, повинна стати на «науково-об'єктивні основи пізнання суспільства». Їй належить шлях, вже виконаний західною соціал-демократією, але для російських революціонерів - це новий шлях.

 

Молоде покоління соціал-демократів піддало критиці всі політичні погляди народників-ветеранів. В новій оцінці «помісне дворянство і старе громадське селянство представлялися приреченими на зникнення і розчинення в нових буржуазних класах». Проміжні, що стоять між буржуазією і пролетаріатом, класи оцінювалися як реакційні, сама буржуазія - як клас, який «поступово і непомітно стає до влади», а ліберальна і демократична інтелігенція - як група, що розколюється на дві частини: одна примикає до пролетаріату, а інша - до консервативних і реакційних кіл.

 

Р. В. Плеханов, представляючи перше покоління російських соціал-демократів, припускав інший шлях соціального розвитку і бачив перспективу посилення антагонізму між старими правлячими класами і буржуазією, що посилюється, яка, у свою чергу, відкриває дорогу політичній активності робочого класу. В цих суперечностях двох напрямів соціал-демократії лежало джерело розриву РСДРП на «більшовиків» і «меншовиків», розриву, який відбудеться у 1903 р.

 

У 90-х рр. усередині соціал-демократії в Росії виникла течія, названа «економізмом». Єдиним важелем робочого руху ця течія визнавала економічні інтереси пролетаріату. Тільки поступово ці інтереси можуть перерости в політичні вимоги.

 

Не відмовляючись принципово від вимог демократизації всього державного ладу в цілому, «економісти» відсовували з поля свого зору боротьбу за неї і були схильні думати, що «поступова демократизація режиму скоюватиметься більш менш автоматично в результаті пристосування самодержавною владою наявних установ і норм до широких прав нових класів - промисловій буржуазії і пролетаріату».

 

Ідеологія «економістів» спиралася на синдикалізм, вважаючи, що робочі маси, глухі до політичних гасел, більш чуйно реагують на власні професійні інтереси. Момент політичного перевороту повністю виключався, ставка робилася на еволюцію існуючих політичних і державних форм.

 

Ідеологія «економізму» спиралася на ревізіоністську течію в західному марксизмі. Проти «економістів» в середовищі соціал-демократів виступили як помірковані (Плеханов), так і радикали (Ленін).

 

Робочий рух поступово починає підпадати під дію соціал-демократичної ідеології. На початку XX в. помітну роль стали грати радикальні елементи, що об'єдналися навкола ленінської газети «Іскра». «Іскрівці» головні зусилля направили на боротьбу з «економізмом» і на створення «партії нового типу», що складається з професійних революціонерів, організуючих боротьбу робочих мас. Результатом такої політики стала тенденція до крайнього централізму і панування партійної ідеології усередині соціал-демократичного руху. На основі різних поглядів на організацію і форми діяльності партії в 1903 р. в рядах соціал-демократії відбувається новий розкол на «більшовиків» і «меншовиків», на радикалів і поміркованих.

 

Радикальне крило соціал-демократії, очолюване В.І. Леніном, як головний постулат своєї ідеології прийняло ідею «диктатури пролетаріату». По Леніну, задача пролетарської революції негативна і полягає в насильному знищенні буржуазної держави і буржуазного суспільства. Він писав: «Дрібнобуржуазні демократи, ці нібито соціалісти, що замінювали класову боротьбу мріяннями про угоду класів, уявляли собі і соціалістичне перетворення мрійливим чином, не у вигляді скидання панування експлуататорського класу, а у вигляді мирного підкорення меншини більшості, що зрозуміла свої задачі.” Виступаючи проти есеро-народників, що прочитали, що порядок є примирення класів, а не пригноблення одного класу іншим, Ленін заперечував: «Що держава є орган панування певного класу, який не може бути примирений з своїм антиподом (з протилежним йому класом), цього дрібнобуржуазна демократія ніколи не в змозі пзрозуміти». Держава не є просто інструмент управління, це орган панування. Задача пролетарської революції полягає в знищенні відчуженої від суспільства держави, всього її апарату.

 

В теорії більшовизму держава розумілася як особлива організація сили, організація насильства для придушення одного класу іншим. Після пролетарської революції об'єктом придушення повинна стати буржуазія: «Трудящим потрібна держава лише для придушення опору експлуататорів, а керувати цим придушенням, провести його в життя, в змозі тільки пролетаріат». Держава підтримує політичне панування того класу, який є пануючим в економіці («базисі»). Історія показує, що держава як особливий апарат примушення виникає тоді, коли суспільство розпадається на класи, коли один клас починає привласнювати собі результати праці інших класів. Наявність держави виключає наявність свободи. Ленін стверджував: буржуазія, називаючи свою державу вільною, бреше. Доти поки є приватна власність, буржуазна держава, будь вона демократичною республікою або монархією, завжди є машиною для придушення робітників.

 

Кінцевій ціллю більшовики ставили знищення держави як організованого насильства над людьми. У міру переростання соціалізму в комунізм зникатиме потреба в насильстві взагалі, в підкоренні одних людей іншими. Люди звикнуть до дотримання елементарних правил поведінки без застосування насильства і підкорення. Комунізм зробить державу непотрібною.

 

В перехідний же період єдино можливою формою держави стає «диктатура пролетаріату». Це - ідея революційного заперечення всіх досоціалістичних державних структур. Спадкоємність державних форм тим самим заперечується: проголошується відмова від старої політичної і правової культури, парламентаризму і поділу влади. Мотивується таке тотальне заперечення тим, що при всій різноманітності державних форм всі буржуазні держави по суті є диктатурою буржуазії, «наймане рабство є доля народу і в найдемократичнішій буржуазній республіці». Більш того, в демократичній системі «влада капіталу найбільш «надійно захищена і є гарантованою цією «політичною оболонкою капіталізму». Демократія експлуататорського суспільства - демократія для меншини. Загальне виборче право, інститути поділу влади і конституційного контролю - тільки ідеологічні ширми, що не виявляють волю більшості народу, але відволікають його від революційної боротьби.

 

Парламентаризму (після 1905 р.) більшовики стали протиставляти владу рад, в системі якої не було поділу властей.

 

Руйнівна сила пролетарської революції повинна бути направлена перш за все проти інститутів цієї централізованої державності - чиновництва і постійної армії.

 

Нова держава «диктатури пролетаріату» є, по Леніну, «централізована організація сили, організація насильства і для придушення опору експлуататорів і для керівництва величезною масою населення, селянством, дрібною буржуазією, напівпролетаріатом в справі «налаштування» соціалістичного господарства».

 

Ленінська інтерпретація марксизму не обмежувалася вченням про боротьбу класів. Необхідно «розповсюдити визнання боротьби класів до визнання диктатури пролетаріату». Остання є перехідною формою держави, задачею, що має, створити комуністичне суспільство і що по суті стає вже не «державою у власному значенні слова».

 

Держава ж у власному значенні слова існує при капіталізмі. Диктатура пролетаріату - система влади, не обмежена формальним законом, вона спирається на силу класу, що переміг, - пролетаріату. «Становий хребет» диктатури пролетаріату складає його партія, складається нова ієрархія влади. «Що диктатура окремих осіб дуже часто була в історії революційних рухів виразником, носієм, провідником диктатури революційних класів, про це говорить незаперечний досвід історії... Тому немає рішуче ніякої суперечності між радянським (тобто соціалістичним) демократизмом і застосуванням диктаторської влади окремих осіб».

 

Мотивація необхідності одноосібної диктаторської влади зводилася до наступного: як всяка крупна машинна індустрія вимагає безумовної і найстрогішої єдності волі, що направляє спільну роботу сотень тисяч людей, так і революційні соціалістичні перетворення вимагають беззаперечної покори мас єдиній волі керівників. «Вся наша задача... встати на чолі стомленої маси, повести її по вірному шляху, по шляху трудової дисципліни... Поза сумнівом, що дуже поширеним є думка... ніби одноосібна диктаторська влада несумісна ні з демократизмом, ні з радянським типом держави, ні з колегіальністю управління. Немає нічого більш помилкового за ю думку». Немає іншого шляху до звільнення мас, окрім шляху придушення експлуататорів.

 

Диктатуру здійснює не весь народ, а тільки «революційний народ». Волю одного класу «іноді здійснює диктатор, який іноді один більше зробить і часто більш необходний». В області державного устрою ця ідея вилилася в переваги «централізованої пролетарської державності» перед федеральною.

 

На історичних прикладах Франції і Швейцарії Ленін прагнув довести, що «свободи більше давала республіка централізму, ніж федералістична. Або інакше: найбільша місцева, обласна і ін. свобода, відома в історії, була дана централізмом, а не федеральною республікою». Федеральну форму більшовики розглядали як перехід від монархії до республіки централізму або як дрібнобуржуазну, тому і анархістську ідеалізацію. Реальною причиною створення федерації в Росії стало національне питання, але не ідеологія більшовизму.

Бунтарсько-анархічні ідеали

(З. Нечаєв, М. Бакунін)

 

В 1869 р. революційна терористична організація «Народна розправа» приймає таємний статут для керівництва, названий «Катехізис революціонера» (автор З. Нечаєв). Задачею організації проголошувалося знищення ворогів народу і «попутників» революціонерів.

 

Значною мірою ідеологія цієї організації відобразила ідеологію народницької течії, названої «бунтарською». Її лідер М.А. Бакунін був виразником ідеї «колективістського анархізму». Погоджуючись із слов'янофілами, Бакунін вважав західний суспільний устрій таким, що «неабияк підгнив». Освічені і привілейовані класи вже не мають віри в своє покликання і право. Але «посеред цього того, гниючого суспільства один тільки грубий, неосвічений народ, званий черню, зберіг в собі свіжість і силу... Всі доводи і аргументи, що служили спочатку аристократам проти монархії, а потім середньому стану проти монархії і аристократії, нині служать... народним масам проти монархії, аристократії і міщанства.

 

Ось в чому полягає... єство і сила комунізму, не кажучи про зростаючу бідність робочого класу, природного множення пролетаріату, множення, у свою чергу, необхідно пов'язаного з розвитком фабричної індустрії так, як вона існує на заході». В надрах народництва російський анархізм, що народжувався, помітно відступав від ідеалізації селянства і общини, замінюючи їх новими поняттями: маса, пролетаріат.

 

На руїнах поваленої монархії анархісти припускали створити республіку, проте, без представницького правління. Система поділу влад видавалася їм буржуазним і демагогічним хитросплетінням. «Я бажав республіки, - писав Бакунін, - але якої республіки? Не парламентської. Представницьке правління, конституційні форми, парламентська аристократія і так зване еквілібрування влад, в якому всі діючі сили так хитро розташовані, що жодна діяти не може, одним словом, весь цей вузький, хитросплетений і безхарактерний катехізис західних лібералів ніколи не був предметом ні мого обожнювання, ні моєї серцевої участі, ні моєї поваги».

 

По Бакуніну, «політичне законодавство», створюване «політичною державою», суперечить природним правам людини. Підкорення штучно створеному праву породжує олігархію, поневолення людини і розбещує правителів. «Одним словом, ми відкидаємо всяке привілейоване, ліцензійне, офіційне і легальне ... законодавство, влада і дія, оскільки ми переконані, що вони завжди неминуче звертаються лише до вигоди пануючої і експлуатуючої меншини у збиток величезної більшості, що поневолена. Ось в якому значенні ми дійсно анархісти». Тому однією з необхідних акцій повинна була стати відміна «всіх має цивільних і кримінальних кодексів, бо всі вони надихаються однаково культами бога, держави, релігією або ... і суперечать загальнолюдському праву».

 

Гарантією забезпечення свободи є суспільний контроль за носіями влади. Бакунін вважав, що влада псує найкращих людей, противагою цьому можуть стати сильний контроль і «перманентна опозиція». Загальне виборче право ні в якому разі не гарантує політичної свободи, це лише зачаткова форма суспільного контролю. При капіталізмі робітники не можуть використовувати в своїх цілях політичну демократію, їм не вистачає засобів, дозвілля і освіти. Правлячі групи, спираючись на юридичні норми, зберігають існуючий порядок речей.

 

Майбутня революція покликана зруйнувати такі політичні і релігійні фетиші, як «Бог», «Влада», «Держава», «Релігія», «Закони історії», і т.п. і встановити економічну і соціальну рівність, «солідарну людяність» для всіх. Відмінність соціальної революції від політичної полягає в тому, що вона скоюється не за допомогою тільки однієї революційної влади і не шляхом декретів, а за допомогою народної сили, збудженої за допомогою революційних пристрастей. Соціальна революція - це перш за все народна революція.

 

Політичний організований і дисциплінований рух відволікає маси від бунту, штовхає їх на шлях реформізму і державності. Замість політичних (навіть пролетарських) партій слід створювати централізовані таємні організації, які здійснять «соціальну ліквідацію» держави і авторитетів. Приватна власність повинна бути ліквідована шляхом передачі її об'єктів асоційованим виробникам і відміни права успадкування. Замість централізованого державного устрою передбачалося створити федерацію комун, областей і провінцій.

 

24. Особливості розвитку політичної науки Заходу у XX ст.      | Надрукувати |

 03.07.08

Етапи розвитку політичної науки:

 

1 період з кінця 19го до кінця 30х років 20. – процес становлення сучасної політ. науки. досліджуються проблеми влади та її соціальні основи. (теорія Д. Вебера, теорія еліти Моска та Паретто, теорія заінтересованих груп Бентлі, теорія олігархізації влади Міхельса, психологічна теорія влади Ласлоу)

 

2й період – кінець 30х – 2га пол. 70х – період активного розширення сфери політологічних досліджень.

 

- нова теорія демократії Йозефа Шумпеттер

 

- плюралістична теорія демократії Р. Даль

 

- Теорія партисимітарної демократії Кларк Макферсон, Джон Гольф.

 

3й період – від 70х до наших часів. – пошук нових парадигм дослідження. (промова Девіда Істона)

 

.       Парадигма – концептуальна схема дослідження

 

. Футурологічна концепція єдиної світової держави (Д. Клар) – проблема подолання світової конфронтації.

 

. Концепція постіндустріального суспільства. (Джон Гелбрайт, Арон, Бзежинський)

 

. Концепція інформаційного суспільства Джон Нейсміт.

 

. Концепція національного інтересу Г. Моргентау.

 

    Основні політологічні школи:

 

- англо-американська - проблема політичної модернізації, політ. конфліктів, та проблеми зовн. політики. (Ліпсет, Райт, Хантінгтон, Мольгентау, Сарторі)

 

- Французька школа – проблеми типології політичних режимів, легітимність, проблеми партійно-політичної інфраструктури (Дюварже, Бюрдо, Крозьє)

 

- Німецька школа – порівняльний аналіз політичних систем, проблеми функціонування громад. суспільства і правової соціальної держави. (Дарендорф, Майєр)

парадигма – концептуальна схема дослідження:

 

.       Футурологічна концепція єдиної світової держави (Д. Клар) – проблема подолання світової конфронтації.

 

. Концепція постіндустріального суспільства. (Джон Гелбрайт, Арон, Бзежинський)

 

. Концепція інформаційного суспільства (Джон Нейсбіт, Тофлер)

 

. Концепція національного інтересу Г. Моргентау.

 

у америк підручнику „Методи політологічного дослідження: основи та техніка” запропон періодизацію розвитку методології:

 

1. класичний період (античність – до 19 ст.), пов’яз з дедуктивними, логіко-філософ-ми та морально-аксіологічними підходами;

 

2. інституціональний п-д (сер. 19 ст. – п. 20 ст.) – історико-порів метод та нормативно-інституціональний;

 

3. Біхевіоралістський п-д (20-70-х рр 20 ст.) – хар-ся активним використ кількісн методів аналізу політ явищ

 

4. Постбіхевіоралістський п-д (остан чктверть 20 ст - ....) – поєдн старих (традиційних) та нових (кількісних) методів

 

Виникла потреба вивчення масових явищ. Поява політичних партій, активізація громадського життя. Велика депресія + „новий курс” Рузвельта у США були поштовхом для вчених-політологів.

 

  Поява ряду серйозних монографій, які підпадали під компетенцію політичної науки. Пітер Одегард (1928р., „Про американську антисалунну лігу”)

 

П.Херрінг (1929 р. „Групи тиску в конгресі”)

Е. Шатшнайдер („Про політику і тарифи”)

 

О.Гарсон („Про американську медичну асоціацію”).

 

З кінця 19 ст. американська політична наука зробила значний ривок і набула професійного хар-ру.

 

Алмонд („Політ н-ка: історія дисципліни”) виокремив 3 етапи:

 

- 1920 – 1940 – період між 2-ма світовими війнами. Плідна діяльність чикагської школи, розроб програми емпіричних досліджень з соціологічним та психол-ми інтерпретація політики.

 

- 1945-1980 – поведінковий підхід до вивчення політики, постійне зростання професіоналізації науки. Створення наукових асоціацій, закладів, видання журналів.

 

- 1980 - .... – введення логіко-математичних методів дослідження; методологічний індивідуалізм (case-study).

 

Девід Істон пропонує свою періодизацію в роботі „Політич наука в США: минуле та сьогодення”.

 

1.           формальний етап ( все 19ст. переважав описовий метод , описувались закони за якими функціонує все політ. життя)

 

2.          традиційний етап (неформальний або добіхевіористичний період) (з кінця 19ст. до 20х рр.. 20ст.) Центральна проблема діяльність груп тиску А. Бентлі. Збір інформації і описання політичного процесу. Політика – точка рівноваги.

 

3.          біхевіористський етеп (20ті-60тірр. 20ст) характеризувався дослідженням політ. поведінки в політичній сфері. Методи збору інформації. Дослідник повинен абстрагуватися від цінностей в своїх дослідженнях.

 

4.          постбіхевіористський етап (поч.. в 60хрр. 20ст). Характеризується поворотом до традиційних методів дослідження.

Сцієнтисти

 

На початку 20ст. науковці зробили спробу захисту науковості політ. науки, зокрема Чарльз Мерріем – найвідоміший представник чікагської школи політ. науки. “Нові аспекти політики” праця Мерріема видана у 1925р. Мерріем наголошував на більш широкому використанні статистичних та описових, опитувальних методів. Сама практика повинна бути науковою. Ввів термін: “политическое благоразумие” – закликав політиків орієнтуватися на більш відповідальне ставлення до політики, а громадян до більш активної участі в політичному житті. Один з перших застосував метод опитування під час виборів для характеристики основних демографічних груп, спеціально підготовленими студентами. Перший дослідив, впровадив експеримент по виявленні впливу на результат голосування направленої агітації. (1927р.)

Недоліки теорії Ч. Мерріема:

1) не зміг створити загальної теорії нової політики;

 

2) надмірне захоплення кількісними методами в політичному аналізі (математика і політика не завжди є поєднаними)

 

Вільям Монро намагався зв’язати політику з дією нерозкритих, атому до певного часу невидимих фундаментальних законів. Праця “Невидиме правління”. Політична наука повинна розвиватися за аналогією з фізикою. Існують неухильні закони, які сприяють розвитку цивілізації. Політична наука повинна йти від явищ крупномаштабних до явищ мікромаштабних, як йде фізика. Три чинники за допомогою яких громадяни корелюються до дії:

1) географічний чинник;

2) расовий чинник;

3) економічний детермінізм (майнова нерівність).

 

Без прогнозування політична наука непомітна. Політична наука повинна вдосконалювати категоріальний апарат.(політологія як точна наука повинна створювати точні поняття)

 

Джордж Кетлін “Наука та метод політики”. Завдання політології – розробити такі практичні механізми за допомогою яких інститут виборів міг би позбутися формального характеру. Задачами політ. науки є дослідження технологічного боку політики а не нормативного.

 

    Сцієнтисти - гра ради самої гри, абсолютизували кількісні методи

Антисцієнтистський напрямок в політ. науці. ( В. Еліот, Е. Корвін, Ч. Бірд)

 

 Вільям Еліот наполягав на прагматичності політ. науки, з особливим акцентом на методи запропоновані Вільямом Монро та Джорджем Кетліном.

Помилки сцієнтистів за В. Еліотом:

 

1) прагнення відкрити об’єктивні закони, що породжує нездорову тенденцію вихвачування політичних явищ з загальнокультурного контексту;

 

2) відсутність у багатьох політологів достатньо глибокого розуміння того, що роблять психологи соціологи, економісти і статисти;

3) застосування ціннісно-нейтрального підходу до вивчення політики.

 

Едвард Корвін вважав що сцієнтисти надто абсолютизували технічні прийоми, кількісні методи в аналізі політичних явищ. Завдання політ. науки – це критика та виховання в їх тісному зв’язку з ідеальними цілями держави і з тим як цих цілей можна досягти.

 

Чарльз Бірд „Час, технологія та творчий дух в політ. науці” – 1927. Час і технологія руйнують колишній порядок. Соціальні системи постійно розділяються на окремі елементи, які важко досліджувати, тому політологи повинні розвивати творчий дух, а не захоплюватися кількісними методами. Сцієнтизм не дозволяє розвивати творчий дух.

Наслідки дискусії між сцієнтистами та антисцієнтистами:

 

- зближення американської політ науки з іншими галузями суспільного та природничого знання. Це дозволило започаткувати міждисциплінарний підхід;

 

- посилилось прикладне значення політ науки, поглиб її емпіричну спрямованість;

 

- зростання кількості та підвищення кваліфікації самих політологів;

 

Біхевіорізм (англ. behaviour - поведінка) - одне з найбільш поширених в совр. буржуазної психології напрямів.: Філософська основа В. - прагматизм і позитивізм, Би. заснований в 1913 Дж. Уотсоном (1878-1958) (Чікаго ун-т).

Предмети аналізу біхевіористів:

 

- голосування на виборах;

 

- участь у різних формах політичної активності, у тому числі демонстраціях, страйках;

- лідерство;

 

- діяльність груп інтересів, політ. партій і суб’єктів міжнародних відносин;

 

Предметом аналізу стала індивідуальна та групова поведінка. Намагалися зрозуміти мотивацію вчинків. Чому люди в політиці поводяться тим чи іншим чином. Використовували спостереження та емпіричну перевірку висновків як методологічні принципи.

 

Основні методи:

 

- статист. аналіз даних по виборам;

- анкетні дослідження та опитування;

- лабораторні експерименти;

 

- застосування теорії ігор для дослідження процесу прийняття політичних рішень.

 

Основні принципи біхевіоризму:

 

1.               дослідження політики через призму зразків поведінки дійових осіб політ процесу (окремих індивідів та їх об’єднань за певних політичних обставин)

 

2.           виключна роль відводилась належним чином обробленим емпіричних даних, які у цьому сенсі мають справжню наукову цінність.

 

3.           застосування методів інших наук, у тому числі природничих до аналізу політичних явищ

 

4.           несумісність наукового характеру дослідження і ціннісної орієнтації дослідника.

 

5.           виступає під прапором „чистої науки” – непричетність до конкретної політ. практики, про своє усунення від прийняття рішень (або від рекомендацій для прийняття рішень стосовно нагальних соціально-політичних питань).

 

 

Недоліки біхевіоризму:

 

- аналітик має покладатися на існуючі статистичні дані і не може перевірити їх достовірність;

 

- навіть за наявності найобґрунтованіших даних аналітик не в змозі визначити психологічного значення поведінки, яку спостерігає. Висновки спостереження найчастіше стосуються тільки зовнішніх її проявів, а не її психологічної сутності;

 

- відмова від інституціонального, історичного та юридичного підходів обмежує свободу дослідника;

 

- відмовляється від аналізу суспільства як єдиного цілого, зводячи дійсність лише до поведінки індивідів та груп. За його межами залишаються такі питання, як роль ідеології в політичних процесах, сутність політичних явищ, закономірності політичного життя суспільства, вимога ціннісного нейтралітету.

Поява пост-біхевіоризму

 

Серпень 1969 (2-6 серпня 65-1 з’їзд Американської асоціації політ наук). Виступив Девід Істон з доповіддю „Нова революція в політичній науці”.

 

постбіхевіористи підкреслили необхідність вторгнення політ н-ки у вирішення корінних соціальних і політичних проблем.

Основні принципи пост-біхевіоризму:

 

1.               зміст повинен передувати методиці (окреслити проблему і під цей зміст підводити методологічну базу);

 

2.           відмова від надання виключного значення емпіричним методам дослідження;

 

3.           тісний зв’язок теорії з практикою;

 

4.           відмова від ціннісного нейтралітету досліджень політичної науки;

 

5.           відповідальність за продукт своєї наукової роботи;

 

6.           активна участь у повсякденному політ житті (боротьбі)

 

3 школи постбіхевіоризму: виокремив Істон („Майбутнє постбіхевіоральної фази у політичній науці”).

1. Веберіанський інтенціоналізм

2. Теорія раціонального вибору

3. Теорія держави-актора (to act - діяти)

 

1-ша школа – компромісна методологічна позиція, яка поєднувала наукові і спеціальні методи для розуміння і пояснення політичних і культурних явищ. В основі теорії – положення Вебера про те, що точні методи є малокорисними. Сутність теорії – пошук нового методу дослідження, який дозволяв би досліджувати колективну поведінку одночасно з намірами окремих індивідів втягнутих у колективний процес.

 

2-га школа – зосереджували увагу на внутрішніх мотивах і чинниках окремого індивіда, який робить свідомий вибір з метою реалізації своїх егоїстичних намірів, інтерсів. Індивід не просто суб’єкт, а активним актором, для якого характерною є виняткова поведінка з метою реалізації власних егоїстичних цілей.

Принципова схема раціональної політичної дії:

 

1.           актори переслідують свої власні цілі;

 

2.           ці цілі відображають усвідомлені егоїстичні інтереси акторів;

 

3.           поведінка засновується на свідомому виборі;

 

4.           індивід є основним актором у суспільстві;

 

5.           актори мають пріоритетні установки, які є послідовними і стійкими;

 

6.           у випадку вибору альтернатив актори обирають варіант з найвищим ступенем очікуваної користі;

 

7.           актори володіють інформацією як про можливі альтернативи, так і про можливі наслідки їхнього вибору.

 

Ця теорія не враховує емоційних чинників, феномену колективної дії, коли цілі, наміри індивіда не співпадають з колективними, але все одно індивід взаємодіє з групою.

 

3-я школа – до аналізу політики залучається не індивід, а колективний актор, яким є Д. Основна мета теорії – повернути державі її місце у політичному аналізі. Д – самостійний актор.

Напрямки розвитку постбіхевіоризму:

 

1.   Практичний – представники були включені до практичної політики.

2.        Теоретичний – представники намагалися відшукати не лише відповіді, а й на отримання фундаментального знання.

 

25. М.Вебер як дослідник політики. | Надрукувати |

 03.07.08

 

ВЕБЕР, Макс (1864-1920)- нім. соціолог і філософ політики, один з найвпливовіших авторитетів наукової думки XX ст. Його творча діяльність визначається широким діапазоном науково-дослідницького інтересу: історія економіки, політекономія, теорія моралі й релігії тощо. Але насамперед М. Вебер - засновник нового напрямку в соціології - т.зв. «розуміючої соціології»: фундатор теорії соц. дії, автор концепції «ідеального типу», визнаної класичною. Спираючись на методолог, засади «розуміючої соціології», М.Вебер істотно розвинув теорію політики, збагативши її насамперед оригінальним трактуванням природи політ, влади (концепція бюрократії) і класифікацією типів легітимного панування (здійснення влади). Політ, частина доктрини М. Вебера насамперед присвячена характеристиці капіталізму як типу організації сусп. життя. Виходячи з принципу раціональності та пріоритету духовного (морального) начала, він пропонує альтернативну марксизмові концепцію капіталізму («Протестантська етика і дух капіталізму»). Вбачаючи сутність капіталізму в раціональному господарюванні й прагненні до прибутків, учений стверджує, що в цьому розумінні «капіталізм» існував «у всіх культурних країнах земної кулі: в Китаї, Індії, Вавнлоні. Єгипті, в середземноморських д-вах стародавніх часів, середніх віків і нового часу». Еволюція раціональності, акумулятивність, зростання - осн. тенденція поступу цивілізації. Вона, за М.Вебером, визначає «дух капіталіст, підприємництва», уособлюється в професійній діяльності, втілюється в законодавство, політ, владу. Абсолютизуючи раціональність. М.Вебер, по суті, ототожнює її з культурою, надає їй фатального відтінку: раціоналізація як неминуча «доля Заходу». У контексті концепції раціональності, використовуючи понятійний апарат «розуміючої соціології», М,Вебер аналізує систему і соц. функції політ, влади,.сутність політики- Останню він визначає як прагнення участі у владі або здійснення впливу на поділ влади чи то між д-вами, чи всередині д-ви. чи між групами людей, які вона в собі утримує. Д-ва, за М.Всбером. є відношенням пнування людей над людьми, що спирається на легітимне насильство як на засіб. Згідно з підставами, що виправдовують панування, вчений виділяє три типи легітимного панування. Причому поняття легітимність у веберівському розумінні означає сукупність цінностей і правил, які дають можливість досягнення згоди у владних структурах. З погляду М.Вебера, досягнення згоди можливе, по-перше, за рахунок авторитету минулого (традиційний тип легітимного панування, заснований на вірі у святість здавна існуючих порядків). По-друге, - шляхом дотримання законності, розумних правил і норм (раціонально-легальний тип легітимного панування). І, нарешті, по-третє, - через посередництво особистої волі, доблесті глави д-ви. вождя (харнзматичний тип. заснований на вірі в особливий дар певної особи й довіри до встановленого нею порядку). У безпосередньому зв'язку з названою теорією перебуває й ін. знаменита теорія М.Вебера - т.зв. теорія «раціональної бюрократії», згідно з якою практичне здійснення держ. управління неминуче належить професійній бюрократії, яка слугує своєрідним чинником раціоналізації влади, характеризується ефективністю розподілу обов'язків, суворою ієрархічністю владних функцій, формально встановленою системою правил управлінської діяльності. Водночас М.Вебер фіксував факт політ, відчуження цих «людей політики» від сусп-ва, попереджав про загрозу бюрократизації сусп-ва. Щоб запобігти тиранії бюрократії, М.Вебер запропонував теорію плебісцитарної демократії, згідно з якою харизмат. лідер. вибраний плебісцитарним шляхом (пряме голосування всього народу), має доповнити недостатню легітимізуючу силу парламентарної демократії. Окрім того, вчений аналізував і форми демократії без вождя, метою яких має стати зведення до мінімуму панування людини над людиною завдяки створенню системи раціонального представництва інтересів, механізму колегіальності й поділу влади Загалом проблема примирення д-ви й сусп-ва, визначена як основний напрям сусп- політ, досліджень у XIX ст., була суттєво розвинена у науковій спадщині М.Вебера, соціолог, й політолог, підходи якого справили значний вплив на політолог, теорії зх. теоретиків.

26. Сутність політики та її значення для життєдіяльності суспільства. | Надрукувати |

 03.07.08

Політика – мистецтво управління Державою

Політика – мистецтво управління суспільством

 

Політика – організаційна та регулятивно-контрольна сфера суспільства, яка є основною у системі інших таких самих сфер (економічна, ідеологічна, правова, культурна, релігійна)

 

Політика – основна сфера організації і регуляції суспільного життя, бо вона здійсн. на основі механізмів публічної влади.

Передумови політики:

 

- Суперечлива єдність індивідуального і колективного у суспільному житті (люди різні)

 

- Проблема розподілу ресурсів життєдіяльності

 

- Ієрархічність суспільних відносин (ієрархія – нерівномірність існування і розподілу)

Мова іде про політику тоді, коли вводиться поняття публічності

Публічне – все те, що стосується суспільства та суспільних інтересів.

 

Політика – є сферою свідомого регулювання суспільного життя, яке базується на використанні механізмів публічної влади.

Структура політики:

 

- Політика як організація - політичні інститути (організації, носій влади: держави, політ. партії, громад. орг.), певні норми, які регулюють відносини.

 

- П. як політичні відносини – взаємодія між носіями влади і суспільством, між носіями влади, між соціальними групами.

 

- П. як управління – організація і регулювання суспільного життя.

- П. як людська діяльність.

Функції політики:

 

- управління і керівництво суспільством

- інтеграції суспільства

 

- виразу інтересів соціальних груп населення

 

- людино творча Ф. (ф. Політичної соціалізації, або виховна ф.)

- вирішення суспільних конфліктів.

27. Специфіка та структура політичної діяльності. | Надрукувати |

 03.07.08

 

Політична діяльність – (політ. дія, політична поведінка) – це сукупність дій як окремих індивідів, так і великих соціальних груп, спрямованих на реалізацію їхніх політичних інтересів, насамперед завоювання і утримання влади.

 

Політична дія – це свідоме втручання окремої людини, або групи людей у відносини влади.

Політична поведінка – це будь-які реакції людини на політику і в політиці

Політична діяльність є одним з різновидів людської діяльності взагалі.

Риси політичної діяльності:

 

- визначеність політичної діяльності по відношенню до задоволення безпосередніх потреб людей

 

- політична діяльність є публічно-владною діяльністю

 

- політична діяльність є специфічно творчою діяльністю

У ПД поєдн раціон та ірріаціонал чинники: ПД як наука і як мистецтво.

ПД – є діяльн по регулюв суп інтересів.

Рівні мотивації ПД:

- заг. благо

- самореалізація

- задоволення індивід інтересів

З точки зору включеності люд в політ процес:

 

1. політ участь – це тимчасові дії, які направлені на виявл тих чи інш інтересів або на вплив на політ владу.

 

Форми виявл політ участі: Процедура виборів – передача владних повноважень, мітинг – колективні збори, маніфестація, демонстрація.

 

2. політичне функціонування – здійсн життєдіяльності інститутів політики: кадрова політика, розробка та прийн політ рішень (проектув, планув, організація)

З т.з стиля ПД – манери та форми ПД

1.екстримістський (повстання, переворот, терор)

2. компромісно-консенсусний

За Вебером ПД:

 

1.                випадкова участь у ПД

 

2.           участь у політ за сумісництвом

 

3.           участь у політ як професія

З т.з. інтенсивності ПД:

1. реакція на політ процеси

2. участь у період діях

3. діяльн у політ організаціях

4. викон політ функцій у рамках політ інститутів

5. пряма ПД напрямл проти існуючої політ системи

28. Політичне рішення в структурі політичної діяльності. | Надрукувати |

 03.07.08

 

РІШЕННЯ ПОЛІТИЧНЕ - політ, дія інформованого суб'єкта влади дня реалізації певної мети, що передбачає оптимізацію зови. і внутр. умов функціонування даного суб'єкта і визначення перспектив його подальшого розвитку.

 

У сучас. політології проблема Р.п. активно вивчається представниками наукових шкіл «плюралістичної демократії», «демократичного елітизму». «технократичної концепції управління» та ін. Узагальнюючи теорст. погляди Р.Роуза, Д.Ронга, Ж.Бюрдо. Ж-Д.Дюросселя. до провідних функцій Р.п. можна віднести, регулятивну (функції політ, обмеження, стабілізації, стимулювання, нейтралізації) і охоронну.

 

Структура Р.п. складається з незмінних елементів та зв'язків, що створюють рішення як процес. До них належать:

 

- оцінка ситуації суб'єктом рішення (насамперед, органами держ. влади);

 

- виявлення проблеми в об'єкті влади чи в структурі суб'єкта влади (саморефлсксія);

 

- постановка проблеми в законодавчому порядку;

 

- опрацювання проблеми експертами;

 

- вибір мети та засобів її досягнення;

 

- обговорення та прийняття рішення в законному порядку.

 

При відпрацюванні реального акта Р.п. відбувається конкретизація елементів структури через введення обов'язкових факторів: інформації, груп тиску, перекладу рішень на юрид. мову; боротьби більшості та опозиції, ролі лідера тощо. Тому Р.п. слід розуміти як процес, в якому елементи структури, послідовно розвиваючись, передають накопичену інформацію та вироблені команди один одному. У свою чергу саме рішення є елементом політ, процесу і не може перебувати у статичному стані Воно постає своєрідною віхою розвитку політ, процесу, будучи результатом попередніх дій, що викликали проблему, і одночасно джерелом наступних подій, подальшого розвитку політ, процесу. Змістовно вбираючи в себе феномен поліваріантності, альтернативності наступного розвитку політ, сфери, Р.п. постає як можливий пункт перелому подій, зміни напряму і динаміки сусп.-політ, перетворень. Класифікація Р.п залежить від міри охоплення учасників політ, процесу, від складності сусп. стосунків, від об'єкта, на який дані рішення спрямовані, від тривалості часу, в межах якого такі рішення діють, від їх значення та ролі в розвитку сусп-ва, від обсягу та спрямованості вказівок, які містяться у рішенні, від міри обов'язковості виконання рішення відповідними особами (В.Афаиасьєв). Доповненням до наведеної системи класифікації є наступні види Р.п..: правові, неправові, прості, складні, унікальні: програмовані, нспрограмовані; традиційні, нетрадиційні. За значущістю для держ. влади: значні, чергові, нейтральні. За часом дії: безперервно діючі, короткочасні. За мірою перспективності: прогностичні, своєчасні, запізнілі. В умовах сучас. дем. д-ви підготовка Р.п тільки самим суб'єктом влади практично неможлива, оскільки вимогою до рішення є його максимальна адекватність сусп.-політ, дійсності. Адекватність забезпечується такими чинниками: компетентністю й інформованістю суб'єктів влади; знанням громадської думки. Зазначені чинники вимагають участі експертів і ЗМІ. Суб'єктами інформації можуть бути: засоби мас-медіа, ін-ти опитування, місцева адміністрація, філіали держ. служб, дипломат, і розвідувальні органи, неформальні сусп. об'єднання, особисті зустрічі й бесіди політиків між собою та з громадянами. Ін. важливою умовою с врахування політ, інтересів, які детерміновані політ, діяльністю і можуть актуалізовуватнсь на кількох рівнях: міждержавному, загальнодержавному (загальнонаціональному), груповому, особистому. Рівні підготовки Р.п. визначають рівнями функціонування політ, влади взагалі: макрорівнем (центри влади), мезорівнем (органами та апаратами влади, підпорядкованими політ, ін-там); мікрорівнем (малими політ, групами), мегарівнем (поширенням фрагментів центр, макровлади назовні, досягненням влади в міжнар. орг-ціях та відносинах). Прийняття Р.п. є боротьбою (як правило, в межах закону) між суб'єктами політ, влади, групами тиску, окремими особистостями, яким властива підвищена політична «вага». Актуальною проблемою для сучас. України є становлення, вироблення основ вітчизн. парламентаризму, запровадження умов парламент, демократії (традицій дебатів, цивілізованої опозиції, обумовленого законами лобізму, політ, культури протистояння і т.ін. з одночасною боротьбою проти порушень політ, етики, корупції, нехтування законами і нормами моралі), чіткого розмежування повноважень різних гілок влади як необхідної першооснови своєчасного і ефективного прийняття наявною політ, владою назрілих політ, рішень.

 

29. Суб'єкти політики: поняття і класифікація.        | Надрукувати |

 03.07.08

До числа суб'єктів політики належить кожен, хто так або інакше, прямо чи опосередковано бере участь у політичному житті.

 

Існує думка, що суб'єктами політики є лише активні її учасники, які свідомо висувають політичні Цілі й ведуть боротьбу за їх досягнення. Така позиція, по суті справи, обмежує коло суб'єктів політики лише політичними інститутами, елітами й лідерами.

 

Від участі в політиці у будь-яких її формах не може відмовитися ніхто. По досягненні певного виборчого віку кожний громадянин так чи інакше стає її суб'єктом. Інша справа — ступінь участі в політиці, наділення владними повноваженнями.

 

В англійській політичній мові слово «суб'єкт» стосовно політики не вживається, оскільки там воно позначає підданого. Натомість використовується слово «актор», що латинською мовою означає «діяч». Робиться це за аналогією політики з театральною сценою, на якій кожен із учасників грає свою роль. Причому такими акторами як учасниками політики є не тільки індивіди, а й різні групи людей і політичні інститути.

 

Найвідомішою в західній політології є класифікація суб'єктів політики («політичних індивідів») залежно від ступеня свідомості участі людей у політиці, за Г. Алмондом.

Три ступені свідомості участі в політиці:

 

-          цілком безсвідома, стихійна участь у політиці;

 

- участь напівсвідома — розуміння сенсу ролей за безперечного підпорядкування їм як чомусь наперед заданому, безспірному;

 

- цілком свідома участь, утвердження своїх усвідомлених інтересів і цінностей.

Три типи суб'єктів політики.

 

Паройкіальний (від грецьк. «пара» — навколо та «ойкос» — дім, господарство). Цей тип суб'єктів політики живе безпосередньо інтересами найближчого оточення. У його представників украй обмежене або взагалі відсутнє усвідомлення політичної системи як чіткого та спеціалізованого утворення.

 

Другий тип — це суб'єкт-підданий, для якого характерним є свідоме виконання наказу, обов'язку. Представники цього типу можуть усвідомлювати значення багатьох управлінських ролей, проте не володіють конкретним знанням того, як вони можуть впливати на політичну систему.

 

Нарешті, третій тип політичних суб'єктів — це учасник, або партисипант. Це найактивніший і найсвідоміший суб'єкт політики, що формує низку спеціальних ставлень до політичних інститутів, а також до тих ролей, які він здатен у них відігравати.

 

Три групи суб'єктів політики (за характером і місцем, яке вони посідають у суспільній структурі):

 

Соціальними суб'єктами політики є індивіди й різноманітні соціальні спільності. Існує п'ять основних груп таких спільностей: соціально-класові, етнічні, демографічні, професійні, територіальні. Головною їх особливістю є те, що вони сформувалися в процесі історичного розвитку об'єктивно, тобто незалежно від свідомості та волі людей.

 

Інституціональні суб'єкти політики, якими є політичні інститути, навпаки, виступають результатом свідомої цілеспрямованої діяльності людей. Політичними інститутами є такі політичні установи, як держава та її структурні елементи (глава держави, парламент, уряд), політичні партії, громадсько-політичні організації і рухи, органи місцевого самоврядування та ін. Оскільки інституціональні суб'єкти політики похідні від соціальних, вони називаються ще вторинними, тоді як соціальні — первинними.

 

Функціональні суб'єкти політики є такими суспільними інститутами, які не виконують політичну функцію постійно, а беруть участь у політиці лише ситуативно, за певних умов, вступаючи у взаємодію з політичними інститутами. Це, наприклад, церква, армія, більшість громадських організацій, засоби масової інформації, різноманітні економічні об'єднання тощо. Так, у демократичних державах церква має опікуватися моральним вихованням громадян і безпосередньо не втручатися в політику. Однак нерідко вона стає активним чинником політичного життя, а в деяких країнах, наприклад у Ватикані чи Ірані, як офіційний політичний інститут стоїть навіть над державою.

 

Важливо також враховувати відмінності між суб'єктами політики залежно від їх ставлення до влади.

 

Одні з них (держава, правляча партія, політичні лідери) безпосередньо здійснюють процес владарювання та управління, інші (опозиційні партії, громадські організації, виборці тощо) можуть лише тією чи іншою мірою брати участь у політичному житті, підкоряючись чужій волі й захищаючи власні інтереси.

 

Різні суб'єкти політики мають неоднакові динамічні якості. Одні з них є консервативними, змінюються вкрай повільно й неохоче, наприклад нація, церква, держава, партія. Інші, навпаки, схильні до гнучкого реагування на ситуації і наділені підвищеним динамізмом — індивіди, виборці, масові рухи популістського характеру тощо.

30. Влада як інструмент політики.     | Надрукувати |

 03.07.08

 

Влада – здатність і можливість здійснювати свою волю, чинити вирішальний вплив на діяльність, поведінку людей за допомогою певних засобів, зокрема авторитету, права, насильства.

Співвідношення політики і влади:

 

- влада є засобом політики

 

- Влада виступає основною метою політики

 

- Існує взаємозв’язок, взаємо обумовленість влади і політики

 

 

Передумови влади: здатність людини до активного впливу на оточуюче середовище. Здатність не тільки пристосовуватись, а й здатність переробити це середовище у відповідності до своїх потреб і інтересів.

 

 

Влада має 2 прояви: нав’язування волі (командування), підкорення волі.

 

Основні поняття, які описують владу:

- відношення

- взаємодія

 

- воля – здатність до концентрації зусиль для досягнення певних цілей

- дія

 

- вплив – здатність певними засобами досягати певних змін у поведінці об’єкта влади

 

o            Влада як авторитет

o Влада, як певна могутність взагалі.

А має владу над Б, якщо А обумовлює поведінку Б.

 

Проблема політичної влади:

1. Марксиське визначення:

 

- суспільний розподіл праці

- система організованого примусу

2. Усяка влада є політичною

 

3. Політична влада виникає там і тоді, де виникає публічність взаємовідносин

 

Публічна влада направлена на регулювання суспільно значущих позицій, є внормованою і визначеною.

 

Публічна влада ґрунтується на певній домовленості, на певних зобов’язаннях між суб’єктами і об’єктами влади.

 

Види влади:

За ступенем інституалізації:

- Урядова влада

- Партійна влада

- Президент

- Народ

Кількісна ознака:

 

- Одноосібна (монократична)

- Групова (олігархія)

 

- Влада декількох організацій чи структур (полігархічна)

По типу правління

- монархічна

- республіканська

 

Засоби здійснення влади:

Релігійна, переконання

За джерелом : економічна ітд.

31. Основні політологічні концепції влади. | Надрукувати |

 03.07.08

Основні концепції влади:

 

Телеологічна концепція влади характеризує її як здатність досягнення поставлених цілей, одержання намічених результатів.

 

При цьому владу розуміють досить широко — не тільки як стосунки між людьми, а й як взаємодію людини з довкіллям. У межах телеологічної концепції йдеться не тільки про владу людини над людиною, а й про владу людини над природою. Ця концепція наголошує на цілеспрямованому характері влади, проте тлумачить її занадто широко, включаючи в систему владних відносин і природу.

 

І. Реляціоністська концепція влади розглядає її як відношення між двома партнерами, коли один із них — суб'єкт — справляє визначальний вплив на іншого — об'єкт. Суб'єктом і об'єктом можуть виступати як окремі індивіди, так і різноманітні групи та організації. Влада — це взаємодія суб'єкта і об'єкта, яка виявляється в тому, що суб'єкт контролює об'єкт за допомогою певних засобів. Такі відносини є конфліктними і складають суть політики.

Існують три основні різновиди реляціоністської концепції влади:

 

-          спротиву, розглядає владні відносини як такі, за яких суб'єкт долає спротив об'єкта. Концепція обміну ресурсами виходить із нерівномірності розподілу ресурсів у суспільстві і трактує владу як таке відношення, коли суб'єкт нав'язує свою волю об'єкту в обмін на надання останньому певних ресурсів.

 

- обміну ресурсами, має на меті пом'якшення недемократичного характеру владних відносин як панування і підкорення. За цією концепцією владні відносини в кожному окремому випадку є пануванням — підкоренням. Однак у масштабі всього суспільства наявний баланс владних відносин між суб'єктами і об'єктами, оскільки з часом і в різних сферах впливу вони міняються місцями: суб'єкти стають об'єктами і навпаки.

- розподілу сфер впливу.

 

Реляціоністська концепція влади слушно наголошує на тому, що влада є вольовим відношенням між людьми, за якого суб'єкт тим чи іншим чином долає спротив об'єкта, що суб'єкти та об'єкти владних відносин можуть мінятися місцями. На базі цієї концепції визначаються шляхи, методи й засоби впливу на суспільство з метою Досягнення соціальної злагоди і забезпечення політичної стабільності.

 

Проте реляціоністська концепція перебільшує можливості для об'єкта стати суб'єктом влади. Владні відносини є результатом об'єктивно зумовленого суспільного поділу праці, який не вирізняється динамізмом.

 

ІІ. Системна концепція влади розглядає владу як системоутворююче відношення в політичній системі суспільства. Влада, що в політичній системі виступає як політична влада, з'єднує всі елементи системи в єдине ціле. Основне призначення політичної влади полягає в тому, щоб забезпечувати стабільність у суспільстві, а для цього вона повинна регулювати відносини між людьми й суспільством у цілому, в тому числі й державно-політичними інститутами. Влада покликана вирішувати суперечність між необхідністю організованості й порядку в суспільстві та багатоманітністю інтересів членів суспільства, між якими виникають конфлікти.

 

Системний підхід до розуміння влади застосовується на трьох

рівнях:

 

-          політичної системи суспільства в цілому;

- окремих складових системи;

- відносин між самими індивідами.

 

ІІІ. Біхевіористська концепція влади розглядає владу як особливий тип поведінки, за якої одні люди командують, а інші підкоряються. Тому цю концепцію називають іще поведінковою. Подібно до реляціоністської концепції вона розглядає владу як відношення панування і підкорення, однак головну увагу зосереджує на особливостях людей, мотивах їхньої поведінки в боротьбі за владу. При цьому прагнення до влади проголошується домінуючою рисою природи людини, яка визначає її політичну поведінку. Наголошується, що у прагненні до влади важливу роль відіграють ті блага і привілеї, які отримують наділені владою люди. З набуттям влади пов'язано отримання матеріальних благ, свободи, престижу, безпеки тощо.

 

У межах біхевіористської концепції влади виокремлюються три

основні моделі трактування влади:

 

- Силова. Виходить з того, що головним мотивом політичної поведінки людини є її прагнення до влади. Набута влада, у свою чергу, стає засобом досягнення інших благ. Оскільки владні прагнення людей є різноспрямованими, то головне завдання політичної влади полягає в Тому, щоб забезпечити оптимальне співвідношення, баланс сил як владних вольових прагнень.

 

- Ринкова. Ґрунтується на тому, що за умов ринкової економіки влада також стає товаром. На цей товар, як і на будь-який інший, поширюються відносини попиту і пропозиції. В результаті виникає своєрідний ринок влади зі своїми покупцями і продавцями та енеджерами як посередниками між ними. Вони, зокрема, готують кандидатів на владу і забезпечують їх перемогу на виборах.

 

Ігрова, що розглядає владні відносини, боротьбу за владу як своєрідну гру, що відбувається за певними правилами.

 

У частині мотивації політичної поведінки біхевіоризм є різновидом психологічної концепції влади.

 

Головною особливістю цієї концепції є пояснення владних відносин психологічними мотивами. В одних випадках, наприклад у біхевіоризмі, постулюється воля до влади як її джерело, в інших — прагнення людини до влади, особливо володіння владою, пов'язуються з необхідністю суб'єктивної компенсації нею притаманних їй фізичних чи духовних вад.

 

Деякі дослідники психологічні основи волі до влади шукають у підсвідомих мотивах, у тому числі сексуальних. Стверджується, зокрема, що у психіці людини є структури, які сприяють тому, що вона підсвідомо віддає перевагу рабству перед свободою заради уникнення відповідальності, власної захищеності й заспокоєння за допомогою любові до володаря.

 

Існують також інші концепції влади — інструменталістська, структуралістська, функціональна, конфліктологічна.

 

32. Проблема ефективності політичної влади.     | Надрукувати |

 04.07.08

Фактори ефективності політ влади:

- Див легітимність влади, справедливість

 

- Поділ держ влади – сис-ма орг-цій і функц держ влади, в якій функції законод, виконавч, суд влади здійсн різними держ органами. Необх умова демократ політ режиму.

- форма держав правління (монархія, республіка) – інституц хар-ки орган

 

- форма держ устрою (унітарна, федерація, конфедерація, імперія) – територ хар-ки

- політ режим – функц хар-ки організації влади

33. Легітимність політичної влади.    | Надрукувати |

 04.07.08

 

Владні, особливо політико-влад ні, відносини в суспільстві є виявом існуючої у ньому нерівності, що надає цим відносинам у буденній свідомості певного негативного відтінку. Прагнення людини до влади, виконання владних функцій викликає в багатьох людей негативну реакцію також через силові методи й засоби управління та діяльності бюрократичних структур і посадових осіб, які частіше реалізують власні інтереси, ніж інтереси народу, хоча видають себе за піклувальників про загальне благо. Примусовий характер політичної влади, негативний відтінок у сприйнятті її суспільною свідомістю породжують проблему легітимності влади. Термін «легітимний» (лат. 1е§іІіти§) означає «законний». Однак значення цього терміна є дещо іншим. Поняття легітимності й легітимізму у цьому значенні виникли на початку XIX ст. у Франції, де вони виражали прагнення відновити владу короля як єдино законну, на відміну від влади узурпатора Наполеона. «Легітимістами» називали після Французької буржуазної революції 1830 р. прихильників королівської династії Бурбонів. Відповідно, легітимістами стали називати монархістів, прибічників легітимної (законної) династії монархів, поваленої революцією. Тоді ж легітимізм набув також іншого значення — визнання даної державної влади і певної території держави на міжнародному рівні.

 

Вимога легітимності влади виникла як реакція проти насильницької зміни влади й насильницького перегляду державних кордонів. Але потреба в легітимності влади формувалася задовго до французької революції, в епоху монархій і станів. Вона виражала усвідомлення переваги загальновизнаного порядку над захопленням влади силою, свавіллям і порушенням загальновизнаних норм. Поступово склалося розуміння

 

легітимності політичної влади як переконання підвладних і світового співтовариства у її правомірності, як визнання існуючої влади. Об'єктами легітимності виступають органи державної влади, управлінські структури, вищі посадові особи, політичні еліти в цілому, правові норми.

 

Нині легітимність вважається обов'язковою ознакою цивілізованої влади, визнання громадянським суспільством у кожній країні та світовим співтовариством її правомірності. Звичайно, легітимність зовсім не означає, що абсолютно всі громадяни приймають дану владу. В будь-якому суспільстві є опозиція здійснюваному політичному курсові, а також різного роду правопорушники та анархісти, що не ладнають із законом і владою. Легітимність влади означає прийняття її основною частиною суспільства. Такий стан передбачає визнання права суб'єктів влади встановлювати загальнообов'язкові правила поведінки, приймати закони та видавати розпорядження, а також високу правову культуру громадян. Для характеристики політичної влади використовується також термін «легальний» (лат. 1е§а1І8, від 1е§і8 — закон), що означає «законний».

 

Легальна влада — це влада, що встановлена законом і діє відповідно до нього.

 

Якщо легальність є формально-юридичною, то легітимність — соціокультурною характеристикою влади. Це означає, що легітимність може оцінюватися, навіть вимірюватися, наприклад, шляхом соціологічних опитувань, але не піддається повній формалізації

Ознаки легітимності політичної влади   

 

Щодо головної ознаки, критерію легітимності існують дві основні точки зору згідно з ліберально-демократичною позицією легітимною потрібно визнавати тільки ту владу, яка сформована в результаті демократичних процедур. Влада, встановлена насильницьким шляхом, не визнається легітимною. Згідно з позицією політичного реалізму легітимність влади полягає не стільки у законності й демократизмі її встановлення, скільки в її здатності оволодіти складною ситуацією в країні, підтримувати в суспільстві стабільність. А це означає, що встановлена незаконним шляхом, наприклад у результаті революції чи воєнного перевороту, влада внаслідок її ефективності з часом може бути визнана громадянами та світовим співтовариством правомірною, тобто стати легітимною. Так було, наприклад, у Бразилії і Чилі, де встановлена в результаті воєнного перевороту державна влада наводила порядок у країні, забезпечувала соціальну й політичну стабільність у суспільстві, економічний прогрес і піднесення добробуту населення. Й навпаки, встановлена демократичним шляхом державна влада з часом може втратити підтримку громадян, наприклад у разі проведення нею згубних для суспільства «реформ» чи тотальної корумпованості можновладців, і стати нелегітимною.

 

Основними причинами делегітимізації влади можуть бути такі: суперечність між пануючими в суспільстві універсальними цінностями та егоїстичними інтересами правлячої еліти; суперечність між популярною в суспільстві ідеєю демократії й недемократичною соціально-політичною практикою; відсутність у політичній системі механізмів реального захисту інтересів народних мас та їх впливу на владу; бюрократизація і корумпованість державного апарату; націоналізм

 

та етнічний сепаратизм у багатонаціональних державах, які проявляються в запереченні центральної влади; дезінтеграція правлячої еліти й державної влади, протистояння і зіткнення різних гілок влади; нездатність влади вирішити існуючі в суспільстві нагальні соціально-економічні проблеми тощо.

 

Правомірність підходу до проблеми легітимності влади з позиції політичного реалізму виявляється як усередині тієї чи іншої країни, так і в міжнародних відносинах. Стабільна та ефективна влада в кінцевому підсумку визнається і світовим співтовариством незалежно від способу її встановлення. Так, встановлену в Росії насильницьким шляхом радянську владу врешті-решт визнали всі провідні капіталістичні держави, оскільки вона виявилася спроможною забезпечити політичну стабільність і соціально-економічний прогрес суспільства. Стабільність соціально-економічної і політичної системи в конкретній країні є важливою ознакою легітимності влади.

 

Висновок про легітимність влади, тобто про наявність у громадян переконання в її правомірності, можна зробити на основі вільного вираження громадянами своєї волі щодо влади — на виборах чи референдумах. Хоча зв'язок між участю у виборах і легітимністю державної влади не є прямим та однозначним у всіх випадках, загалом можна стверджувати, що чим менша частка громадян, які беруть участь у виборах в органи державної влади, тим нижчий рівень її легітимності. Державна влада, органи якої формуються всього 10—20 відсотками виборців, узагалі викликає сумніви у правомірності її існування. Водночас висока частка участі громадян у виборах і референдумах сама по собі не є гарантією легітимності влади, оскільки така участь може бути відверто чи приховано примусовою. Авторитарні політичні режими для підтвердження своєї легітимності нерідко вдаються до проведення референдумів, створюючи умови для вияву їх підтримки населенням.

 

Крім виборів і референдуму, показниками легітимності влади можуть бути рівень примусу, який застосовується у здійсненні влади, наявність спроб скинення уряду чи лідера, вияви громадянської непокори, масовість демонстрацій на підтримку чи проти влади тощо.

Типи легітимності політичної влади   

 

 

Знання про легітимність політичної влади істотно поглиблює її типологія, котра передбачає виокремлення і з'ясування особливостей різних типів легітимності. Найвідомішою в політології є типологія легітимності М. Вебера, який виокремив три основних типи легітимності політичного панування: традиційний, харизматичний і раціонально-легальний7.

 

Традиційний тип легітимності влади ґрунтується на авторитеті традицій і звичаїв. Влада цього типу встановлюється відповідно до традицій і звичаїв і ними ж обмежується. Підвладні сприймають владу як належну тому, що так було завжди, вони звикли підкорятися владі й вірять у непорушність і святенність здавна існуючих порядків. Традиційна легітимність найстійкіша, оскільки сталими є самі традиції і звичаї. Наочним прикладом легітимності цього типу є влада спадкоємця престолу.

 

Харизматичний тип легітимності політичного панування ґрунтується на вірі підвладних у незвичайні якості і здібності, винятковість правителя. Такий тип притаманний суспільствам з невисоким рівнем розвитку демократії і політичної культури його членів. Нерідко він виникає і в розвинених демократичних державах у кризові періоди, коли відчувається нагальна потреба в об'єднанні всіх верств суспільства навколо особи політичного керівника для виходу з кризи. При цьому свідомо культивується велич самої особи керівника, авторитет якого освячує владні структури, сприяє визнанню влади населенням.

 

Раціонально-легальний тип лєгітимності політичного панування базується на переконанні підвладних у законності (легальності) й доцільності (раціональності) встановлених порядків та існуючої влади. За цього типу лєгітимності органи влади та їхні керівники обираються через демократичні процедури й відповідальні перед виборцями, правлять не видатні особистості, а закони, на основі яких діють органи влади й посадові особи. Це — основний тип лєгітимності політичної влади в сучасних демократичних державах. Оскільки він грунтується на довірі громадян до держави як політичного інституту, то називається ще інституціональним, на відміну від персоналізованого типу легітимності, пов'язаного з довірою до осіб керівників. Названі типи легітимності політичної влади реально не існують у чистому вигляді. Кожний з них є поєднанням різних типів з переважанням тією чи іншою мірою якогось одного. Здійснюючи типологію різновидів легітимності, М. Вебер використав розроблену ним методологію так званого чистого, або ідеального, типу, яка в подальшому стала широко використовуватись у політології при класифікації різноманітних політичних явищ і процесів.

 

На відміну від звичайної класифікації, яка передбачає розподіл усіх предметів сукупності за спільними ознаками з утворенням певної системи класів даної сукупності, мета типології полягає в тому, щоб відобразити в сукупності найважливіше, типове. При цьому використовується особлива абстракція — тип, яка надає змогу відобразити найважливіші складові сукупності у «чистому» вигляді, без другорядних деталей. Класифікація «чистих», або «ідеальних», типів і позначається терміном «типологія». Термін «ідеальний тип» увів до наукового вжитку М. Вебер. «Ідеальний» у нього означає не «досконалий», як це випливає з етимології цього слова, а «чистий», «простий», позбавлений другорядностей.

 

Типологія є важливим методом наукового пізнання. Вона використовується з метою порівняльного вивчення істотних ознак, зв'язків, функцій, відносин, рівнів організації об'єктів. Реальний світ політики значно багатоманітніший, ніж знання про нього, набуті в результаті типології. Проте типологія дає можливість з'ясувати найважливіше, типове у цьому світі, опускаючи другорядне.

 

В політології виокремлюються також ідеологічний, структурний і персоналізований типи легітимності політичної влади.

 

Суть ідеологічної легітимності полягає в утвердженні й виправданні влади за допомогою ідеології, що вноситься в масову свідомість. Ідеологічна легітимність влади може бути класовою або етнічною залежно від того, хто є її суб'єктом, до кого вона звернена, на яких ідеях і цінностях ґрунтується. Комуністична ідеологія, в основі якої лежить ідея соціальної рівності, формує тип легітимності влади, пов'язаний з очікуванням і отриманням людиною від неї усіляких благ. Ліберальна ідеологія, що ґрунтується на ідеї індивідуальної

 

свободи, навпаки, робить легітимною ту владу, яка надає людині гарантії індивідуальної свободи, не втручається в її особисті справи. Різновидом ідеологічної легітимності є ідентифікація об'єкта влади з її суб'єктом. Такий вид легітимності притаманний тоталітарному суспільству й досягається завдяки інтенсивній пропаганді з використанням гасел типу «Держава — це ми, трудящі», «Народ і партія єдині», «Плани партії — плани народу» тощо.

Одним із різновидів ідеологічної легітимності влади є

 

етнічна легітимність, яка проявляється у формуванні владних структур, політичної еліти за національною ознакою. Етнічна легітимність розвивається за високої активності осіб корінної національності, маніпуляції ідеєю національної держави, неспротиві осіб некорінних національностей і веде до утвердження етнократії — влади націоналістичне налаштованої етнічної еліти: Феномен етнократії тією чи іншою мірою виявився в багатьох у минулому соціалістичних країнах та колишніх радянських республіках8. Не уникла цього явища й незалежна Україна, про що свідчать, зокрема, заклики й намагання деяких політичних сил призначати на державні посади «патріотів», «свідомих українців» тощо.

 

Етнічна легітимність не має історичної перспективи, бо провідною тенденцією світового розвитку є утвердження раціонально-легального типу легітимності. На відміну від раціонально-легальної легітимності, розрахованої на свідомість, розум людей, ідеологічна легітимність ґрунтується на впливі не тільки на свідомість, а й на підсвідомість людей за допомогою методів переконання й навіювання. Вона є результатом односпрямованого процесу впливу влади на маси, який не передбачає зворотних зв'язків, активної участі мас у розробці тієї ж ідеології.

 

Структурна легітимність пов'язана з раціонально-легальною. Вона притаманна стабільним суспільствам, де заведений порядок формування владних структур став звичним. Люди визнають владу тому, що вона сформована на основі існуючих правил. Вони переконані у правомірності наявної політичної системи. Довіра до системи автоматично поширюється на осіб, які законним шляхом посіли в ній керівні посади.

 

Персоналізована легітимність ґрунтується на довірі до конкретної керівної особи. Така легітимність є близькою до харизматичної і може перетворитись у неї. Проте якщо харизматичного лідера ідеалізують, то стосовно лідера з персоналізованою легітимністю переважає раціональний підхід, розрахунок. Персоналізована легітимність підкріплюється ідеологічною і структурною легітимністю, тоді як харизма може протиставляти себе ідеологічним стереотипам та існуючим владним структурам.

Є й інші типи легітимності політичної влади. Так, за джерелами розрізняють

 

легітимність участі, технократичну і примусу. Перша ґрунтується на залученні громадян до участі в управлінні суспільними справами, що створює обстановку причетності їх до політики, дає змогу громадянам відчувати відповідальність за її проведення і результати.

 

Технократична легітимність ґрунтується на високій ефективності влади, здійснюваної висококваліфікованими фахівцями.

 

Легітимність через примус виявляється в силовому примушуванні громадян до визнання й виконання настанов влади. Сила є останнім аргументом влади, за допомогою якого вона прагне підвищити свою легітимність. Чим сильніший примус, тим нижчий рівень легітимності.

 

Легітимність влади проявляється не лише в загальнодержавному масштабі, а й на регіональному та місцевому рівнях. Визнаючи центральні органи державної влади, люди можуть не довіряти окремим органам публічної влади на місцях, де нерідко правлять за допомогою методів, далеких від демократії.

 

З легітимністю політичної влади тісно пов'язана її ефективність як ступінь здійснення владою тих функцій та очікувань, які покладає на неї більшість населення. Головним об'єктивним виявом ефективності державної влади є ступінь забезпечення нею прав і свобод громадян. Чим ефективніша влада, тим більшу підтримку населення вона має. Легітимність влади, підтримка її населенням, у свою чергу, сприяє підвищенню ефективності влади. Влада як забезпечення прав людини тим ефективніша, чим вищий є її авторитет і чим більшими ресурсами вона володіє.

 

Здатність влади забезпечити підкорення є її силою. Сила влади може ґрунтуватися на страхові або інтересі. Сила влади, заснованої на боязні покарання за непідкорення,

 

нестійка й нетривала. Такій владі притаманна тенденція до ослаблення внаслідок природного прагнення людей позбутися постійного відчуття страху. Влада, яка базується на інтересі, є сильнішою. Особиста заінтересованість людей у владі спонукає їх до добровільного виконання владних розпоряджень. Така влада стабільна й довготривала.

 

Влада є засобом здійснення політики. Боротьба за оволодіння владою, її утримання й використання є найважливішим аспектом і змістом політики. Політичні сили, що приходять до влади, формують її різноманітні конкретні матеріалізовані структури — парламент, уряд, главу держави тощо. Ці структури починають здійснювати власну політику, яка стає вже засобом даної влади. Іншими словами, влада виявляється наслідком політики, а політика — наслідком влади. Це дає підстави вважати, що політика і влада пов'язані причиново-наслідковою взаємозалежністю.

 

 

Ресурси політичної влади 

 

Найважливішою соціальною причиною підпорядкування одних людей іншим є

 

нерівномірний розподіл ресурсів влади. Під ресурсами влади нерідко розуміють засоби її здійснення. Однак цей термін дещо ширший — ним позначаються не стільки задіяні, скільки потенціальні засоби здійснення влади, тобто такі, які можуть бути використані, але ще не використовуються або ж використовуються недостатньо. Сукупність усіх можливих і фактично використовуваних ресурсів владарювання є потенціалом влади. Врахування ресурсів владарювання і ресурсів спротиву владній волі дає можливість визначити силу влади.

 

Ресурсами влади можуть бути наявні у розпорядженні її суб'єкта і важливі для об'єкта цінності, наприклад предмети споживання, кошти тощо, або засоби, здатні вплинути на внутрішній світ, мотиви поведінки об'єкта, — преса, радіо, телебачення, засоби мистецтва, або знаряддя, за допомогою яких можна позбавити людину тих чи інших цінностей аж до життя включно, — каральні органи, зброя тощо.

 

Різноманітні ресурси влади можуть класифікуватись за різними ознаками. Так, за характером вони поділяються на утилітарні, примусові та нормативні. Утилітарні (від лат. — користь, вигода) ресурси — це матеріальні й соціальні блага, пов'язані із задоволенням повсякденних інтересів і потреб людини. Це можуть бути кошти, промислові та продовольчі товари, послуги у сфері охорони здоров'я, освіти, забезпечення житлом, різноманітні пільги і привілеї тощо. За їх допомогою влада, особливо державна, може залучити на свій бік не тільки окремих осіб, а й цілі верстви населення. Типовим прикладом є встановлений у більшості країн світу особливий соціальний статус державних службовців, лояльність яких стосовно влади «купується» низкою встановлених для них пільг і привілеїв. Загальним правилом також є привілейований соціальний статус військовослужбовців офіцерського складу, особливо вищого, працівників каральних органів, провідних ідеологів тощо, які слугують опорою політичного режиму.

 

Примусові (силові) ресурси влади — це заходи адміністративного і кримінального впливу. Вони передбачають встановлення державою в законодавчому порядку адміністративної і кримінальної відповідальності. У першому випадку йдеться про юридичну відповідальність за адміністративне правопорушення — винну дію або бездіяльність, яка порушує громадський порядок, правила прикордонного режиму, руху транспорту, митні правила, правила полювання, рибальства тощо. Заходами адміністративного покарання можуть бути попередження, штраф, адміністративний арешт, конфіскація предметів контрабанди та ін. Кримінальна відповідальність

 

означає, що особа, яка здійснила злочин, зобов'язана відповідати за свою дію. Заходи покарання визначаються вироком суду. Це можуть бути позбавлення волі, примусові роботи, конфіскація особистого майна і навіть позбавлення життя.

 

Силові ресурси політичної влади виконують функцію забезпечення оборони країни, безпеки державної влади, охорони внутрішнього правопорядку. Такими ресурсами є армія, різні служби безпеки, поліція, прокуратура, суди, а також належні їм техніка, озброєння, в'язниці тощо. Силові ресурси є найбільш дійовими, оскільки їх використання призводить до позбавлення людей власності, волі, а іноді й самого життя. Політична влада використовує силові ресурси тією чи іншою мірою досить часто. Найчастіше вона вдається до них тоді, коли ЇЇ вплив на суспільство за допомогою інших засобів значно послаблюється, зокрема в періоди економічних і політичних криз. Переважання силових ресурсів у здійсненні влади буває в поліцейській державі.

 

Примусові ресурси влади включають у себе силові, але не зводяться до них. Примус може бути як фізичним, спрямованим на пошкодження тіла, так і психологічним, спрямованим на пошкодження психічної природи людини, чи моральним, спрямованим на досягнення бажаної поведінки всупереч внутрішнім моральним переконанням індивіда. У примусі слід розрізняти також використання сили й насилля. Використання сили — це примус, орієнтація на страх, які передбачені й допускаються законом. Насилля — це використання сили, примусу стороною, якій таке право не надається законом. Використання сили є інституціоналізо-ваним примусом, насилля стоїть поза законом.

 

Нормативні ресурси влади — це різноманітні соціальні норми, що регулюють багатоманітні суспільні відносини. Найважливішими з них у здійсненні політичної влади є правові й політичні норми, про які йшлося вище. Політична, у тому числі державна, влада може здійснюватись і на основі таких норм, які не мають формалізованого характеру, наприклад норми моралі, традиції, звичаї, ритуали тощо.

 

Розмежування утилітарних, примусових і нормативних ресурсів політичної влади є досить умовним. Так, використання утилітарних і примусових ресурсів здебільшого теж регулюється відповідними нормами. Дія нормативних правових ресурсів спирається на силу державного примусу й може підкріплюватися утилітарними ресурсами.

 

Відповідно до основних сфер життєдіяльності суспільства виокремлюються економічні, соціальні й духовно-інформаційні ресурси влади. Про них також мова йшла вище при характеристиці основних видів влади.

 

Специфічним — демографічним — ресурсом політичної влади є сама людина. Люди виступають універсальним ресурсом влади вже тому, що створюють інші ресурси. Велике значення має також кадровий потенціал політичної влади, який складають наділені владними повноваженнями особи.

 

Використання ресурсів влади перетворює її з можливої на дійсну, яка може виявлятися в таких формах, як панування, керівництво, управління, контроль.

 

Панування є таким механізмом здійснення влади, який набуває форми соціальних інститутів і передбачає поділ соціальних груп на пануючі й підлеглі, ієрархію і соціальну дистанцію між ними, виокремлення та відокремлення особливого апарату управління. Панування нерозривно пов'язане з владою, є формою її суспільної організації. Воно проявляється в економічній, політичній та ідеологічній формах. Економічне панування виступає як контроль над засобами виробництва, самим виробництвом та розподілом його продуктів. Політичне панування полягає в контролі над використанням державної влади, а ідеологічне проявляється у монопольному становищі в суспільстві тієї системи ідей і поглядів, яка обґрунтовує справедливість існуючих економічних, соціальних і політичних порядків.

 

Марксизм наголошує на класовому характері панування у класовому суспільстві, обумовленості його соціально-економічними відносинами, передусім відносинами власності на засоби виробництва. М. Вебер розумів панування дещо ширше. Воно, на його думку, означає ймовірність того, що накази викличуть підкорення у певної частини людей.

 

Керівництво на рівні суспільства — це діяльність щодо визначення основних цілей соціальних систем та інститутів, а також шляхів їх досягнення, стратегії суспільного розвитку. У вузькому розумінні керівництво — це робота керівника з підлеглими в безпосередньому контакті щодо вирішення службових завдань. Керівництво здійснюється на основі вертикальних зв'язків, відносин субординації і вимагає безумовного підкорення виконавця керівникові. Воно виступає передусім як відношення між різними статусами,

 

рівнями адміністративної структури, що має під собою правову основу і проявляється у вигляді однобічної залежності одного працівника від інших. Політичне керівництво — це здатність класу, групи, індивіда чи партії здійснювати свою політичну лінію шляхом впливу різними методами й засобами влади на суспільство в цілому та його різноманітні складові.

 

Управління —- це використання повноважень влади у формуванні цілеспрямованої поведінки об'єктів. Для забезпечення політичного управління відповідно до потреб суспільства важливо не тільки мати владу, а й уміти скористатися нею. Це вміння полягає, зокрема, в приведенні політичних відносин у відповідність до дії об'єктивних закономірностей суспільного розвитку. Держава має цілу систему органів, основною функцією яких є контроль за дотриманням правових норм. Це, зокрема, суди, прокуратура, органи внутрішніх справ тощо. Функцію контролю виконують також партії, громадські організації, органи місцевого самоврядування. За допомогою контролю забезпечується певна організація суспільного життя, реалізується принцип зворотного зв'язку об'єктів і суб'єктів влади.

 

Контроль — це здатність суб'єктів влади постійно стежити за тим, як реалізуються настанови влади — закони, укази, розпорядження тощо.

Процес здійснення влади у зазначених формах упорядковується й регулюється за допомогою спеціального механізму влади — системи організацій та норм їх влаштування й діяльності. Стосовно суспільства механізмом влади виступають державні органи, право, політична система в цілому. Кожний із інститутів цієї системи притаманними йому засобами у відповідних формах бере участь у здійсненні політичної влади, прийнятті рішень з питань внутрішньої і зовнішньої політики.

 

34. Соціальні відносини як відносини політичні.    | Надрукувати |

 04.07.08

 

Соціальне призначення політики полягає в тому, що вона виступає засобом вираження, задоволення та узгодження соціальних інтересів, розв'язання соціальних суперечностей і конфліктів, забезпечення цілісності та стабільності функціонування суспільства. Для розуміння сутності та змісту політики в суспільстві необхідно з'ясувати, з яких саме спільностей, передусім соціальних, вона складається, в чому полягають корінні інтереси цих спільностей, як розв'язуються суперечності між ними.

 

Суспільство — це сукупність зв'язків між певними елементами. Для того щоб з'ясувати, хто виступає соціальними елементами цієї системи й, відповідно, соціальними суб'єктами політики, необхідно спочатку визначити значення терміна «соціальний» та зміст поняття «соціальні відносини».

 

Термін «соціальний» (від лат.) означає «суспільний», тобто такий, що належить до суспільства. Проте в науковій літературі обидва ці терміни вживаються для позначення не лише одних і тих самих, а й різних суспільних явищ і процесів. В одному разі соціальне ототожнюється з суспільним. Звичайно це робиться тоді, коли характеризуються ті явища і процеси, які наявні в суспільстві, коли

 

наголошується на відмінності суспільних явищ і процесів від природних і техніко-технологічних. За такого — широкого — підходу соціальними називаються і економічні, і політичні, й ідеологічні явища і процеси, а соціальними відносинами вважаються всі суспільні відносини.

 

В іншому разі поняття «соціальне» тлумачиться вужче — соціальне вважається лише частиною суспільного, а соціальні відносини виокремлюються як особливі в системі суспільних відносин, що існують поряд з економічними, політичними, ідеологічними та іншими видами.

 

У політології поряд із соціальними розрізняють ще й інші суб'єкти політики, наприклад інституціональні та функціональні, а це означає, що соціальне тут розуміють у вузькому значенні — як частину суспільного. Завдання, отже, полягає в тому, щоб визначити, хто ж саме є соціальними суб'єктами політики у цьому розумінні. Зробити це можна шляхом з'ясування сутності та особливостей соціальних відносин.

 

Суспільні відносини багатоманітні і можуть класифікуватись за їх об'єктами, суб'єктами та характером відносин між ними.

 

Першою особливістю соціальних відносин як виду суспільних відносин є те, що вони виокремлюються на основі їх суб'єктів. Якщо основою виокремлення, наприклад політичних чи економічних відносин, є їх об'єкти (відповідно — політична влада і власність на засоби виробництва), то основою виокремлення соціальних відносин є їх суб'єкти — соціальні спільності людей. Однак щодо цих спільностей як суб'єктів соціальних відносин серед науковців немає однозначної думки.

 

В одному разі соціальними вважаються всі спільності людей: як ті, що виникли об'єктивно в процесі історичного розвитку (суспільні класи, соціальні верстви і групи, нації, народності тощо), так і ті, що є результатом свідомої цілеспрямованої діяльності людей (політичні партії, громадські організації та ін.). В іншому разі під соціальними спільностями і відповідно — суб'єктами соціальних відносин розуміють лише історичні спільності людей, тобто ті, що виникли об'єктивно в процесі історичного розвитку. Очевидно, що для політології прийнятий саме другий підхід, який надає змогу розмежовувати соціальні (суспільні класи, соціальні верстви і групи, нації, народності тощо) та Інституціональні (політичні партії, громадські організації і рухи) суб'єкти політики, які відіграють неоднакову роль у політичному житті.

 

Отже, другою особливістю соціальних відносин є те, що їх суб'єктами виступають не всі спільності людей, а лише ті, які виникли об'єктивно в процесі історичного розвитку. Саме ці спільності є соціальними й відповідно — соціальними суб'єктами політики. Є п'ять основних груп соціальних спільностей:

 

 

1) соціально-класові (суспільні класи, внутрікласові та міжкласові соціальні верстви і групи); 2) соціально-етнічні (племена, народності, нації);

 

3) соціально-демографічні (сім'я, чоловіки, жінки, молодь, особи пенсійного віку та ін.);

 

4) соціально-професійні (робітники, селяни, підприємці, спеціалісти, службовці та ін.);

 

5) соціально-територіальні (населення окремих адміністративно-територіальних одиниць, регіонів, жителі окремих міст і сіл, міське й сільське населення).

 

 

Суб'єктом соціальних відносин, отже, і соціальним суб'єктом політики, виступає й окрема людина — як індивід чи особа — представник тієї чи іншої соціальної спільності (класу, верстви, нації, міський чи сільський житель тощо).

 

Третя особливість соціальних відносин полягає в тому, що вони мають двоїстий характер. Між соціальними спільностями людей вони складаються з приводу якихось об'єктів і проявляються як інші види суспільних відносин. Так, складаючись із приводу політичної влади, вони проявляються як політичні відносини, з приводу власності, виробництва — як економічні тощо. Відповідно, їх так і називають: соціально-політичні, соціальне-економічні, соціокультурні відносини.

 

Таким чином, соціальні відносини — це відносини між історично і об'єктивно сформованими спільностями людей.

 

Суб'єктами соціальних відносин, відповідно соціальними суб'єктами політики, є класові, етнічні, демографічні, професійні, територіальні спільності людей. Інтереси цих спільностей є соціальними засадами політики, а відносини між ними визначають сутність політики і складають її зміст.

35. Соціальна стратифікація і політика.       | Надрукувати |

 04.07.08

 

У суспільстві завжди існує велика кількість соціальних груп, які різняться за своїм становищем у системі соціальних зв'язків, тобто завжди існує соціальна нерівність. Тому ще одним важливим процесом соціального життя соціальна стратифікація. В перекладі з латинської strata - це верства, пласт, прошарок. Соціальна стратифікація вказує на розшарування суспільства на різні соціальні верстви, групи, спільноти. Вона відображає соціальну неоднорідність суспільства, різне соціальне становище його членів, їх соціальну нерівність.

 

В соціології існує декілька підходів щодо пояснення причин соціальної нерівності, а значить і соціальної стратифікації. Так в основі функціоналістських теорій (Т.Парсонас, Т.Девіс, І.Мур) лежить ідея про те що деякі види діяльності суспільство вважає більш важливими в порівнянні з іншими. Тому люди, які виконують ті соціальні функції, повинні бути більш кваліфікованими, отримувати значно вищу платню. Функціоналісти вважають, що стратифікація забезпечує оптимальне функціонування суспільства, що вона природня, необхідна, неминуча, бо пов'язана з багатоманітністю потреб, функцій і соціальних ролей. Згідно марксистської школи соціології, в основі нерівності лежать відносини власності та характер, ступінь і формула володіння нею. Панує той, хто володіє засобами виробництва. Вся історія людства - це історія боротьби класів, тому розвивається конфлікт, який з часом завершиться ліквідацією експлуатації.

 

Марксистську школу вважають представником конфліктного підходу до аналізу соціальної стратифікації. Конфліктний підхід набуває розвитку у М.Вебера, який виділяє крім економічного і такі критерії, як соціальний престиж (успадкований чи набутий статус) і приналежність до певних політичних кругів чи партій. Ідея багатомірної стратифікації набуває розвитку у П.Сорокіна, який вважав, що неможливо дати єдину сукупність критеріїв приналежності до якої-небудь страти і бачив у суспільстві три групи диференційованих ознак: першу утворюють такі характеристики, якими люди володіють від народження (етнічна приналежність, статеві особливості, родинні зв'язки і т.д.); друга включає ознаки, пов'язані з набутим соціальним статусом і виконанням відповідної ролі (різні види професійно-трудової діяльності): третю групу утворюють елементи «володіння» (власність, матеріальні і духовні цінності, привілеї, підвищені права, можливість керувати людьми і т.д.).

 

І хоч, як бачимо, існує різноманіття думок та підходів до проблеми соціальної стратифікації, все ж виділяємо загальну позицію. Соціальна стратифікація - це природна і соціальна нерівність між людьми, яка проявляється в їх соціальному житті і має ієрархічний характер: вона підтримується і регулюється різними інституціональними механізмами, постійно відтворюється і модифікується, що є умовою впорядкованого існування будь-якого суспільства та джерелом його розвитку.

 

Кожне суспільство має свою систему соціальної стратифікації: закрита, жорстка і відкрита стратифікація. Приклад закритої стратифікації є кастова лад в Індії, країнах Африки. Відкрита стратифікація не знає формальна обмежень переходу з однієї страти в іншу та цілої низки інших заборони.

 

Слід розрізняти поняття «нерівність» і «несправедливість». Нерівність це соціальне обумовлений і необхідний стан. Несправедливість - це прояв егоїстичних інтересів, і вона має дестабілізуючий характер. Несправедливість шкідлива як для суспільства в цілому, так і для конкретного індивіді існує такий напрямок як егалітаризм, який обґрунтовує необхідність рівності в розподілі багатства та доходів. Це антипод ієрархії, хоч в кінцевому рахунку - просто міф.

 

Існує одномірна та багатомірна стратифікація. Одномірна здійснюється шляхом виділення груп, спільноти людей за якою-небудь однією соціальною ознакою. Багатомірна стратифікація дозволяє виділити стійкі групи, спільності які мають цілий набір узагальнених ознак.

 

Приклад поєднання одномірного та багатомірних способів дав П.Сорокін при спробі представити загальнолюдську стратифікаційну карту.

 

Соціологів цікавлять перш за все найважливіші соціальні групи, які повторюються в часі і просторі і які виявляють сильний вплив на величезну кількість людей, на інші соціальні групи, на хід історичного розвитку взага4 лі.

Згідно із П.Сорокіним, такими соціальними групами є:

 

I. Важливі односторонні групи (згуртовані навколо одного ряду основі них цінностей): А – біосоціальні: 1-расові, 2-статеві, 3-вікові: Б - соціокультурні: 4-ряд, 5-територіальне сусідство, 6-мовні, етнічні і національні групи, 7-держава, 8-професійні, 9-економічні, 10-релігійні 11-політичні, 12-«ідеологічні» групи (наукові, філософські, естетичні, освітні, етичні, групи відпочинку та розваг), 13-номінальні групи еліти (вожді, генії й історичні особистості).

 

II. Важливі різносторонні групи (об'єднанні навколо двох чи більше рядів цінностей): 1-сім'я, 2-клан, 3-плем'я, 4-нація, 5-соціальний порядок чи прошарки (типу середньовічної аристократії, духовенства, буржуазії, робітників і селян як третього прошарку), 6-соціальний клас.

 

Ця схема П.Сорокіна в соціології не заперечується і може служити теоретичною моделлю стратифікаційної карти світового рівня. Конкретно і наглядно соціальна стратифікація проявляється більше в соціальному вимірі суспільства, коли воно розглядається в рамках конкретно взятої країни і в конкретний час. Тому групи людей, які виділяють для розгляду в даній країні, повинні постати не в застиглому вигляді, а в постійному русі і переміщеннях, які існують у живому, функціональному суспільстві. Ці переміщення в соціології отримали назву «соціальна мобільність». Соціальна стратифікація розглядається в тісному зв'язку і взаємодії з соціальною мобільністю.

 

Соціологи сходяться на думці, що в суспільстві існують вищий, середній та нижчий класи або страти. Ці страти мають ще й свою внутрішню диференціацію. Американський соціолог Л.Уорнер, наприклад, наводить п'ять ознак класу (рід занять, джерело на розмір доходу, район проживання, тип житла) і виділяє шість класів - від вищого, до якого належать найбільш високопоставлені люди, потім менш високопоставлені, до вищої та нижчої верств середнього класу і до вищої та нижчої верств робітників. До вищої верстви вищого класу зараховують найбільш високопоставлених за народженням та багатством, до нижчих - тих, хто недавно розбагатів. До вищої гостей середнього класу зараховують дрібних бізнесменів, торгівців, учителів офіцерів поліції, середній управлінський персонал. Нижчий клас також складається з двох груп. У його верхній групі - робітничий клас, обслуговуючий персонал, ремісники. До нижчої - належать безпритульні, безробітні, збіднілі старики і т.д.

 

Найбільш складну структуру має середній клас, оскільки об'єднає і бізнесменів, і людей найманої праці. Соціальна мобільність - це перехід чи переміщення індивіда з одної соціальної позиції в другу. У суспільстві відбувається постійне горизонтальне та вертикальне переміщення індивідів та соціальних груп.

 

Горизонтальна соціальна мобільність - це перехід чи переміщення індивіда із однієї соціальної групи в іншу, розташовану на одному і тому ж рівні, без змін статусу. Вертикальна соціальна мобільність - це переміщення індивіда із однієї соціальної страти в іншу, різну за рівнем. Якщо таке переміщення відбувається вгору, то це висхідна соціальна мобільність (підвищення в званні, в посаді, і т.д. і навпаки, рух вниз (як правило, вимушений) характеризує несхідну соціальну мобільність (деградація, банкрутство і т.д.). В зв'язку з тим, що соціальні переміщення людей та інших соціальних об'єктів здійснюються як індивідуально, так і спільно, організовано, розрізняють індивідуальну і колективну соціальну мобільність. У певні складні періоди розвитку суспільства з'являються передумови для появи та виділення ще однієї стратифікаційної групи - маргіналів. До них можна віднести людей, які з тих чи інших причин відмовились від зв'язків з тією стратою, з якої вийшли, (а інколи із усім суспільством), а до іншої так і не приєднались.

 

36. Соціальна політика і соціальна справедливість.        | Надрукувати |

 04.07.08

 

У пізнанні соціальних інтересів, їх узгодженні, упередженні й розв'язанні конфліктів між ними полягає призначення політики, насамперед соціальної. У науковій літературі і політичній практиці основне призначення соціальної політики держави традиційно зводиться до задоволення багатоманітних інтересів і потреб громадян у сфері праці, освіти, культури, охорони здоров'я, забезпечення житлом, відпочинку тощо.

 

Насправді ж головне призначення соціальної політики має бути іншим: її слід розглядати як найважливіший засіб соціальної інтеграції — узгодження інтересів різних спільностей людей, розв'язання соціальних суперечностей, забезпечення цілісності суспільства.

 

Соціальна політика — це один із видів політики, спрямований на інтеграцію інтересів соціальних спільностей людей, розв'язання соціальних суперечностей з метою забезпечення єдності, цілісності суспільства.

 

Причому це не просто один із видів політики, а найважливіший її вид, бо саме соціальна політика забезпечує виконання основного призначення політики взагалі, яким є не боротьба за владу та її використання, а управління суспільством на основі узгодження соціальних інтересів.

 

Залежно від об'єктів соціальної політики виокремлюються ті чи інші її різновиди:

 

-          політика соціального партнерства,

- етнічна,

- демографічна,

- молодіжна,

- пенсійна,

- регіональна політика.

 

Відповідно визначаються завдання соціальної політики. Головною ж проблемою соціальної політики є забезпечення в суспільстві соціальної справедливості.

 

Соціальна справедливість — це міра досягнення в суспільстві соціальної рівності і свободи.

 

Соціальна рівність і свобода взаємозв'язані таким чином, що чим більше в суспільстві свободи, тим менше в ньому соціальної рівності, і навпаки. Реалізація неоднакових розумових і фізичних здібностей людей обов'язково призводить до соціальної нерівності, поглиблення якої створює напруженість у суспільстві, породжує конфлікти. Тому суспільство об'єктивно заінтересоване в обмеженні соціальної нерівності, створенні перешкод для її зростання. Однак обмеження соціальної нерівності призводить до обмеження свободи, створення перешкод для реалізації неоднакових здібностей людей, що гальмує суспільний, насамперед економічний, розвиток.

 

Так, втілення в життя класичної ліберальної моделі суспільного розвитку, яка ґрунтується на абсолютизації індивідуальної свободи і формально-правовому розумінні рівності, призводило до різкого розшарування суспільства, загострення соціальних суперечностей і виникнення соціально-політичних конфліктів. Водночас абсолютизація соціальної рівності в ході реалізації соціалістичної моделі суспільного розвитку призводила до обмеження індивідуальної свободи людей, зрівнялівки, втрати стимулів до високопродуктивної праці, соціального споживацтва, що гальмувало економічний розвиток.

 

Завдання, отже, полягає в тому, щоб для кожного конкретного суспільства знайти оптимальне поєднання (міру) соціальної рівності і свободи. Для цього потрібно врахувати особливості історичного розвитку суспільства, конкретного етапу, на якому воно знаходиться, суспільної свідомості тощо. В протилежному разі здійснювана державою політика сприйматиметься як несправедлива і не знайде підтримки більшості суспільства. Цим, зокрема, пояснюється несприйняття ліберальної моделі ринкової економіки з її абсолютизацією індивідуальної свободи та ігноруванням соціальної рівності більшістю населення колишніх соціалістичних країн, вихованою на ідеях соціальної рівності.

37. Етнонаціональні спільності як суб'єкти та об'єкти політики. | Надрукувати |

 04.07.08

 

Соціальні спільності - історичні спільності людей, тобто ті, що

виникли об'єктивно в процесі історичного розвитку.

 

Одна з груп соціальних суб'єктів політики — це соціально-етнічні спільності. Ними є племена, народності, нації.

 

Плем'я — це тип етнічної спільності й соціальної організації докласового суспільства.

 

Головна відмінна риса племені полягає в існуванні кровнородинних зв'язків між його членами, поділі на роди. Для племені характерні також наявність племінної території, певна економічна спільність, єдина племінна мова чи діалект, племінна самосвідомість і самоназва. Племінні спільності характерні головним чином для докласового суспільства. В результаті майнового розшарування племені, появи племінної знаті відбувається перехід до класового суспільства.

 

У пережиткових формах племена можуть зберігатися на периферії рабовласницького, феодального і навіть капіталістичного суспільства. В наш час родоплемінні відносини збереглись, зокрема, в багатьох країнах Африки, де вони справляють відчутний вплив на політику.

 

В поняття «нації» в науковій літературі та політичному вжитку вкладається різний зміст. Спочатку латинське слово “natio” мало в основному етнічне забарвлення і тлумачилось як «рід», «плем'я», «народ». Етнічне розуміння цих спільностей грунтувалось на спільності таких об'єднуючих людей ознак, як мова, культура, традиції, побут, звичаї, особливості свідомості тощо.

 

Поступово слово «нація» почало набувати також іншого — державно-політичного — сенсу. Ним стали позначати сукупність громадян тієї чи іншої держави. Особливо наочно це проявилось під час Великої французької революції XVIII ст., коли терміном «нація» позначали все населення Франції. Державно-політичне значення слова «нація» відтоді стає переважним у французькій, а згодом і англійській мовах. У німецькій та російській мовах, як і в більшості мов інших східноєвропейських народів, переважним залишилось первинне — етнічне значення цього слова.

 

Отже, націю можна розуміти як етнічну і як державно-політичну спільність. Як державно-політична спільність нація — це сукупність усіх громадян держави, незалежно від їхньої етнічної приналежності.

 

Визначення нації як етнічної спільності дав Й. В. Сталін: «Нація — це історично сформована стійка спільність людей, яка виникла на основі спільності мови, території, економічного життя та психічного складу, що виявляється в спільності культури».

 

Дослідники доповнюють його ще й іншими ознаками, як-то:

соціальна структура, самосвідомість та самоназва.

 

Нації сформувалися в період виникнення капіталізму на

базі народностей.

 

Народність — це історично сформована мовна, територіальна, економічна і культурна спільність людей, яка пере дує нації.

 

Вона характеризується тими самими ознаками, що й нація, але відрізняється від неї рівнем економічного й соціального розвитку. Соціальні структури націй і народностей істотно відрізняються. На відміну від нації у народності немає промисловості і відповідно — «свого» робітничого класу. Для перетворення народності в націю важливо, щоб вона з традиційно-аграрної стала аграрно-промисловою, урбанізованою. Крім того, народність, як правило, менш численна за націю. Нації формуються на базі як однієї, так і декількох народностей.

 

Терміни «нація» і «народність» не охоплюють усіх людей однієї національної (етнічної) належності. Поряд з компактно розселеною в межах певного територіально-політичного утворення основною масою осіб однієї національної належності звичайно наявні особи цієї ж національності, які проживають за межами даного утворення. Ці представники складають національні групи, наприклад росіяни, євреї, німці, греки та інші в Україні, етнічні українці в інших державах. Оскільки національні групи менш численні, ніж корінна нація, їх називають іще національними меншинами.

 

Нація є головним соціальним суб'єктом державотворення. Кожна нація прагне до самовизначення та утворення власної державності. Держави можуть формуватися на базі однієї або декількох націй, відповідно вони вважаються мононаціональними або полінаціональними. Можливі й такі варіанти взаємодії нації і держави, коли спочатку на базі різних національних груп виникає держава, а вже потім формується нація, як це сталось, наприклад, у США. Нація, від назви якої походить назва держави, називається титульною.

 

До представництва своїх інтересів на державному рівні прагнуть і народності. Це представництво може здійснюватись по-різному, наприклад у формі надання в представницьких органах влади певної кількості місць (квоти) для тієї чи іншої народності або створення їх власної державності у формі автономних областей, районів тощо.

38. Сутність, типологія та функції соціально-політичних конфліктів.   | Надрукувати |

 04.07.08

 

Конфлікт (від лат. conflictus — зіткнення) — це «зіткнення двох або більше різноспрямованих сил з метою реалізації їхніх інтересів в умовах протидії»5.

 

Соціальний конфлікт — це зіткнення інтересів соціальних спільностей. Виникаючи як зіткнення передусім економічних інтересів соціальних спільностей, соціальні конфлікти обов'язково охоплюють сферу реалізації політичної влади, політики; набуваючи політичного характеру, вони проявляються як соціально-політичні конфлікти.

 

Міжкласові конфлікти проявляються в різних формах класової боротьби. Про класову боротьбу як боротьбу між бідними і багатими, між різними суспільними станами писали ще античні історики. Французькі вчені періоду Реставрації (О. Тьєррі, Ф. Пзо, Ф. Міньє) дійшли до розуміння класової боротьби як рушійної сили суспільного розвитку.

Марксом і Ф. Енгельсом, класова боротьба є основним змістом і рушійною силою історії.

 

 

Після перемоги соціалізму рушійною силою суспільного розвитку стає солідарність усіх соціальних спільностей, а не їх конфронтація.

 

 

політика соціального партнерства, яку проводять профспілки та об'єднання підприємців. Вона передбачає, зокрема, залучення робітників до участі в управлінні підприємствами, прибутках, створення сприятливих умов для праці, відпочинку, професійного зростання працівників. Арбітр – держава.

 

міжетнічні (етнополітичні) конфлікти.

 

Глибинні причини цих конфліктів кореняться в історії етнічних спільностей та відносин між ними, національній свідомості, психології, традиціях, ідеологічних стереотипах, які переходять з покоління в покоління. Найчастіше причиною міжетнічних конфліктів стає войовничий націоналізм.

 

 

Міжрегіональні конфлікти можуть виникати й через помилкову політику центральних властей щодо розвитку окремих регіонів, необгрунтовані прагнення регіональної еліти до набуття тим чи іншим регіоном особливого, привілейованого статусу в державі, через відмінності в політичних настроях населення регіонів, рівнях їхнього економічного розвитку тощо.

 

демографічні суперечності і конфлікти

 

непорозуміння між молодим і старшим поколіннями Західної Європи на рубежі 60—70-х років, масові альтернативні рухи тощо.

 

 

конфліктологія — самостійна галузь наукового знання, що виникла на межі  соціології, політології і політичної психології.

39. Основні шляхи подолання соціально-політичних конфліктів. | Надрукувати |

 04.07.08

 

- уникнення конфлікту

 

- Відкладення конфлікту – відхід від політичної боротьби взагалі, відхід від своїх позицій (к. між політичними партіями) – не призводить до кінцевого подолання (версальський договір)

 

- Урегулювання конфлікту – це мирне протиборство сторін на основі збереження їх позицій та інтересів через посередника (напр. через погоджувальні комісії)

 

-  Арбітраж – 2 сторони добровільно передають суперечку на розгляд 3й, рішення якої обов’язкове для обох сторін. Арбітраж керується нормами міжнародного права.

 

- Переговори – примирення інтересів, а не позицій

40. Демократія як суспільне явище і наукове поняття.    | Надрукувати |

 04.07.08

 

Утвердження в тій чи іншій країні демократичного політичного режиму не є результатом прагнення певних політичних сил чи бажання окремих осіб. Демократія дедалі чіткіше проявляється як об'єктивна закономірність світового політичного розвитку.

 

Демократичне державне правління має довготривалу історію і ґрунтується на вагомих теоретичних засадах.

 

У буквальному розумінні демократія (грец. demokratia, від demos — народ і kratos — влада) означає «народовладдя». Склалося це поняття ще у Стародавній Греції; там демократія визначалася як особлива форма організації держави, за якої влада належить не одній особі, як за монархії чи тиранії, і не групі осіб, як за аристократії чи олігархії, а всьому народу, точніше, усім вільним громадянам полісу — міста-держави. Особливого розвитку демократія набула в той час (V ст. до н. е.) в Афінській державі, де громадяни на своїх зібраннях спільно й безпосередньо вирішували загальнодержавні справи. Кожен мав право брати участь у законодавчих зібраннях і голосувати. Значна частина громадян обіймала в полісі численні посади. Суспільне життя характеризувалось значним інтересом людей до політики та їхньою політичною активністю. Така безпосередня демократія була можливою завдяки обмеженим розмірам давньогрецьких держав. Але й за цих умов на народних зборах нерідко не було належної організованості, елементарного порядку й виваженості у прийнятті політичних рішень; тому відомі давньогрецькі мислителі, зокрема Платон та Арістотель, розцінювали демократію як гіршу, порівняно з монархією чи аристократією, форму правління. Вони ж сформулювали деякі положення теорії демократії, зокрема щодо співвідношення прямого народоправства й закону, демократії і свободи.

 

У середні віки в центрі суспільно-політичної думки перебувала ідея найбільш досконалої форми правління, заснованої на ідеї спільного блага і згоди всіх членів суспільства. При цьому більшість мислителів вважали монархію найбільш придатного для забезпечення єдності суспільства формою правління. Пануючою формою державного правління в ті часи була абсолютна монархія, несумісна з демократією. Відповідно, не було потреби й у розвитку теорії демократії. Активна розробка демократичних ідей розпочалася з настанням Нового часу і пов'язана з розвитком капіталізму й ранніми буржуазними революціями в країнах Західної Європи. Особлива увага при цьому приділялась ідеям природного права й договірного походження держави.

 

Принципово важливим для теорії демократії було обґрунтування видатним французьким мислителем Ж.-Ж. Руссо ідеї народного суверенітету. На основі ідеї суспільного договору він доводив, що єдиним джерелом і верховним носієм влади в суспільстві є народ. Ця влада неподільна, вона здійснюється безпосередньо самим народом і не може бути передана окремій особі чи органу. Ідея народного суверенітету, тобто визнання народу єдиним джерелом і верховним носієм влади в суспільстві, стала вихідним принципом теорії і практики демократії.

 

Заперечуючи можливість передання народом влади окремим особам чи органам, Ж.-Ж. Руссо виступав за пряме народоправство. Це був елемент утопізму в його концепції демократії, оскільки постійне пряме народоправство можливе лише в невеликих спільнотах і нездійсненне в масштабах держав із значною чисельністю населення. Тому наступним принципом демократії стала обґрунтована, зокрема Ш.-Л. Мон-теск'є, ідея представництва, згідно з якою народ як єдине джерело і верховний носій влади в суспільстві делегує владні повноваження державним органам. Головним таким органом є загальнонаціональна представницька установа, яка форму­ється шляхом виборності. Виборність органів влади також виступає одним із принципів демократії.

 

Обов'язковим принципом демократії є громадянський консенсус, тобто принципова згода основної маси громадян дотримуватися встановлених правових умов, у межах яких мають досягатися часткові цілі. Громадянський консенсус передбачає ще один принцип демократії — мажоритаризм, тобто правління більшості. Політичні рішення, особливо ті, що мають суспільне значення, приймаються більшістю або з її згоди. Цей принцип вимагає використання форм і процедур, які дають змогу виявити політичну більшість. Основними з них є представницьке правління та форми безпосередньої демократії. Правління більшості передбачає ще один принцип демократії — дотримання та охорону прав меншості.

 

Перелічені принципи демократії в узагальненому вигляді формулюються як принцип участі народу у здійсненні державної влади. Ця влада має здійснюватись на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу й судову гілки. Поділ влади та взаємна урівноваженість її гілок на основі механізму стримувань і противаг покликані унеможливити зосередження державної влади в одному органі чи узурпацію її однією особою. Принцип поділу державної влади є одним із найважливіших принципів демократії.

 

До основних принципів демократії належать також принципи рівності і свободи. Традиційне для теорії демократії тлумачення свободи полягає в тому, що її звичайно сприймають як відсутність широких обмежень діяльності особи. Це не означає абсолютної свободи. Держава встановлює певні вимоги, яким має відповідати діяльність кожної особи. Межею свободи будь-якої людини є свобода інших людей. Принцип свободи деталізується у конституційно проголошених правах і свободах, до найважливіших з яких належать політичні: свобода слова, друку, процесій, зборів, мітингів, спілок, асоціацій, совісті, право на участь у вирішенні державних справ, на самоврядування, на посаду на державній службі, виборче право тощо. Демократія передбачає надійні гарантії прав і свобод особи, у тому числі судові.

 

Відповідно до принципу рівності визнається рівність усіх перед законом, усі громадяни наділяються однаковими правами та обов'язками. Принцип рівності означає відсутність закріпленої в праві дискримінації з будь-яких ознак.

 

Ще одним принципом демократії є політичний та ідейний плюралізм, згідно з яким політичне життя має включати багато різних взаємозалежних і водночас автономних політичних груп, ідеї і програми яких постійно змагаються. Політичний плюралізм найповніше проявляється у багатопартійності. Він передбачає право кожної політичної організації дотримуватися будь-яких поглядів і зобов'язує поважати інші думки. Плюралізм включає також політичне суперництво, наявність та офіційне визнання опозиції до влади. Розрізняють пряму, або безпосередню, і представницьку демократію. Пряма демократія передбачає безпосереднє волевиявлення народу з тих чи інших питань життєдіяльності держави, наприклад на зборах, референдумі, виборах, мітингу, демонстрації тощо. Представницька демократія передбачає, що основні рішення приймаються повноважними зборами обраних народом представників: парламентами, асамблеями, радами тощо. Найважливішим засобом безпосередньої демократії є вибори, а виборче право визнається основним політичним правом громадянина.

41. Основні політологічні концепції демократії.     | Надрукувати |

 04.07.08

 

Головна суперечність демократії — це суперечність між ідеєю демократії як повновладдям народу і неможливістю її практичного здійснення. Відомий англійський філософ Карл Поппер вважав демократію не тільки неможливою, а й недоцільною. Справді, демократія у прямому її розумінні (як безпосередня влада народу) неможлива навіть суто технічно, бо немає таких механізмів, які б забезпечували пряме народоправство з будь-якого державного питання на всіх рівнях. Більше того, таке народоправство недоцільне й з точки зору ефективності державної влади, оскільки абсолютна більшість народу некомпетентна у вирішенні конкретних справ управління державою і суспільством. До того ж правляча більшість, як і народ у цілому, за певних умов може бути таким же тираном, як і одноособовий деспот.

 

Різне теоретичне вирішення суперечності між ідеалом демократії та її реальністю знаходить свій вияв в існуванні багатоманітних концепцій демократії. Історично першою такою концепцією та формою її практичного втілення була класична ліберальна демократія, яка найповнішою мірою ґрунтується на принципах демократії (рівність, свобода, участь народу у державній владі, мажоритаризм, громадянський консенсус, виборність органів влади, охорона прав меншості).

 

Головна ідея лібералізму — ідея індивідуальної свободи. Відповідно до неї ліберальна демократія на перший план ставить громадянську свободу як незалежність особистого життя індивіда від політичної влади. Забезпечення громадянської свободи ґрунтується на реалізації передусім особистих прав і свобод індивіда: права на життя й недоторканність особи, права на свободу і на спротив насильству, права на власність і вільну економічну діяльність, свобод приватного життя — недоторканності житла, таємниці листування, свободи пересування й вибору місця проживання тощо. А наявність в індивіда політичних прав і свобод надає йомуможливість брати участь у здійсненні державної влади, впливати на державу з метою задоволення особистих і спільних інтересів і потреб.

 

Ліберальна демократія не заперечує безпосереднього волевиявлення народу, але віддає перевагу представницькій демократії, яка дає змогу найповнішою мірою поєднати ідеал демократії та можливості його практичного здійснення. Відповідно, демократію розуміють як відповідальне правління, уряд, здатний приймати рішення і нести за них відповідальність. Основними елементами представницької демократії визначаються конституційність та обмеження політичного панування. Тому ліберальну демократію називають іще конституційною демократією, за якої воля народу проявляється не повною мірою і прямо, безпосередньо, а делегується представникам, котрі в процесі прийняття політичних рішень виражають цю волю самостійно і під власну відповідальність.

 

Сутність ліберальної демократії в концентрованому вигляді знайшла своє відображення у запропонованій президентом США Авраамом Лінкольном формулі: government of the people, by the people, for the people (правління народу, обране народом і для народу).

 

Притаманна лібералізму абсолютизація індивідуальної свободи спричиняє соціальну поляризацію суспільства, загострення класової боротьби, породжує політичну нестабільність тощо.

 

Подолати недоліки лібералізму покликана концепція плюралістичної демократії (від лат. pluralis — множинний) як сучасний різновид ліберальної демократії. Така демократія ґрунтується на врахуванні всієї множинності, багатоманітності соціальних інтересів. Основною ознакою її є відкритий характер прийняття рішень через представницькі органи влади. Прийняття органами влади тих чи інших рішень в таких умовах є результатом взаємодії і конкуренції різних політичних сил, насамперед політичних партій та багатоманітних груп інтересів.

 

У концепції плюралістичної демократії політична система суспільства розглядається як механізм, що забезпечує баланс інтересів класових, етнічних, демографічних, професійних, територіальних, релігійних і подібних груп та їх організацій. Кожна з них впливає на формування політики, проте жодна не займає монопольного становища. Відбувається дрібнення політичної влади між державними і громадськими інститутами. Різноманітні соціальні інтереси, в тому числі інтереси трудящих, таким чином якнайповніше враховуються. Якщо ж яка-небудь соціальна група вважає, що здійснювана політика не відповідає її інтересам, то вона має можливість домагатися відкритого обговорення відповідних проблем і прийняття необхідних політичних рішень.

 

Концепція плюралістичної демократії була найвпливовішою і поділялась більшістю політологів у 60-ті — на початку 70-х років XX ст. На перший погляд, плюралістична демократія — це демократія для всіх. Проте вона не позбавлена низки недоліків. Одним із них є те, що для задоволення інтересів і потреб певних суспільних груп, наприклад молоді, жінок чи найбідніших верств населення, створення реальних рівних можливостей для їх участі у здійсненні державної влади цим групам необхідно надавати певні пільги і привілеї. Але закріплення будь-яких привілеїв і пільг для тих чи інших соціальних груп суперечить одному з основних принципів демократії — рівності всіх громадян перед законом. Розширення фактичної рівності ставить під загрозу і такий основоположний принцип демократії, як свобода.

 

Крім того, концепція плюралістичної демократії абсолютизує можливості політичного представництва соціальних інтересів через політичні партії і різноманітні організації як групи інтересів. Рядові члени партій і громадських організацій реально відіграють у них другорядну роль, а основні рішення приймаються їх керівниками, причому не завжди в інтересах тих же рядових членів.

 

Нарешті, нереальна сама установка концепції плюралістичної демократії на те, що все населення буде представлене в партіях і групах інтересів, що ці об'єднання будуть рівними за своїм політичним впливом. Найбільший вплив на політику в країнах з розвиненою ринковою економікою справляють різноманітні підприємницькі структури, особливо загальнонаціональні, галузеві та міжгалузеві об'єднання підприємців. Саме вони мають найширші матеріальні й фінансові можливості для впливу на органи влади. Відчутний вплив на політику мають і профспілки, які є наймасовішими організаціями найманих працівників.

 

Зростання політичного впливу об'єднань підприємців і профспілок спричинило появу концепції корпоративної демократії. Корпорація (від лат. corporatio — об'єднання) — це сукупність осіб, об'єднаних на основі цехових, кастових, комерційних та інших інтересів. У країнах Заходу корпораціями називають, зокрема, акціонерні товариства, профспілкові об'єднання та організації місцевої влади (муніципалітети). Згідно з концепцією корпоративної демократії політика має здійснюватись за участю держави та обмеженої кількості наймасовіших і найвпливовіших організацій, передусім об'єднань підприємців і профспілок як виразників інтересів широких верств населення. Така політика дістала назву політики соціального партнерства, або трипартизму. В багатьох країнах Заходу створені засновані на представництві підприємців, профспілок і держави спеціальні трипартистські органи, які визначають основні параметри соціально-економічної стратегії держави.

 

За своїм змістом концепція корпоративної демократії близька до концепції плюралістичної демократії. Основна відмінність між ними полягає в тому, що плюралістична демократія передбачає політичне представництво всієї багатоманітності соціальних інтересів, а корпоративна демократія обмежує це представництво лише найвпливовішими об'єднаннями. Якщо прихильники плюралістичної демократії вважають, що найоптимальніший вплив на державну політику справляють багатоманітні конкуруючі між собою групи інтересів, то прихильники корпоративної демократії визнають такий вплив лише за обмеженою кількістю організацій, які не конкурують між собою, а співпрацюють під контролем держави. За таких умов корпоративні об'єднання набувають монопольного права на політичне представництво інтересів не тільки членів цих об'єднань, а й інших верств населення. Якщо врахувати, що в країнах Заходу більше половини найманих працівників не є членами профспілок, то це означає, що вони не мають власного політичного представництва в системі корпоративної демократії.

 

Головною особливістю марксистського розуміння демократії є розгляд її в нерозривному зв'язку з матеріальними умовами життя суспільства та його класовою структурою. Марксизм вважає, що в класовому суспільстві демократія є виявом диктатури економічно пануючого класу. В умовах експлуататорського ладу — рабовласницького, феодального і буржуазного — інститути демократії слугували і слугують тим класам, в руках яких перебували й перебувають засоби виробництва: рабовласникам, феодалам і буржуазії.

 

Марксизм водночас вважає, що буржуазна демократія є найрозвиненішим історичним типом демократії експлуататорського суспільства вже тому, що покінчила з абсолютизмом і формально проголосила найважливіші права і свободи особи.

 

Вищим типом політичної демократії марксизм визнає соціалістичну, або пролетарську, демократію. Головна відмінність соціалістичної демократії від буржуазної вбачається в тому, що вона є владою більшості суспільства — трудящих (диктатурою пролетаріату), спрямованою проти його експлуататорської меншості, тоді як буржуазна демократія є владою незначної меншості — власників засобів виробництва. Соціалістична демократія базується на суспільній власності на засоби виробництва, яка виступає економічною основою утвердження соціальної рівності людей та їх справжньої свободи як звільнення від капіталістичної експлуатації. Вважається, що на відміну від буржуазної демократії соціалістична демократія не тільки проголошує політичні свободи й соціально-економічні права, а й надійно їх гарантує. Поряд з представницькою демократією за соціалізму використовуються різні форми безпосередньої демократії, що знаходить вияв у діяльності громадських організацій, в системі народного контролю, у практиці всенародного обговорення проектів найважливіших законів тощо.

 

Реально ж за соціалізму встановлюється не повновладдя народу, а всевладдя однієї політичної партії, яке внаслідок недемократичної побудови самої партії переростає у всевладдя партійного керівництва. Соціалістична демократія заперечує поділ влади. Представницькі органи влади хоча й обираються населенням, але перебувають під жорстким партійним контролем.

42. Політичні принципи демократії. | Надрукувати |

 04.07.08

 

У буквальному розумінні демократія (грец. demokratia, від demos — народ і kratos — влада) означає «народовладдя».

 

Принципово важливим для теорії демократії було обґрунтування видатним французьким мислителем Ж.-Ж. Руссо ідеї народного суверенітету. На основі ідеї суспільного договору він доводив, що єдиним джерелом і верховним носієм влади в суспільстві є народ. Ця влада неподільна, вона здійснюється безпосередньо самим народом і не може бути передана окремій особі чи органу. Ідея народного суверенітету, тобто визнання народу єдиним джерелом і верховним носієм влади в суспільстві, стала вихідним принципом теорії і практики демократії.

 

Заперечуючи можливість передання народом влади окремим особам чи органам, Ж.-Ж. Руссо виступав за пряме народоправство. Це був елемент утопізму в його концепції демократії, оскільки постійне пряме народоправство можливе лише в невеликих спільнотах і нездійсненне в масштабах держав із значною чисельністю населення. Тому наступним принципом демократії стала обґрунтована, зокрема Ш.-Л. Мон-теск'є, ідея представництва, згідно з якою народ як єдине джерело і верховний носій влади в суспільстві делегує владні повноваження державним органам. Головним таким органом є загальнонаціональна представницька установа, яка формується шляхом виборності. Виборність органів влади також виступає одним із принципів демократії.

 

Обов'язковим принципом демократії є громадянський консенсус, тобто принципова згода основної маси громадян дотримуватися встановлених правових умов, у межах яких мають досягатися часткові цілі. Громадянський консенсус передбачає ще один принцип демократії — мажоритаризм, тобто правління більшості. Політичні рішення, особливо ті, що мають суспільне значення, приймаються більшістю або з її згоди. Цей принцип вимагає використання форм і процедур, які дають змогу виявити політичну більшість. Основними з них є представницьке правління та форми безпосередньої демократії. Правління більшості передбачає ще один принцип демократії — дотримання та охорону прав меншості.

 

Перелічені принципи демократії в узагальненому вигляді формулюються як принцип участі народу у здійсненні державної влади. Ця влада має здійснюватись на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу й судову гілки. Поділ влади та взаємна урівноваженість її гілок на основі механізму стримувань і противаг покликані унеможливити зосередження державної влади в одному органі чи узурпацію її однією особою. Принцип поділу державної влади є одним із найважливіших принципів демократії.

 

До основних принципів демократії належать також принципи рівності і свободи. Традиційне для теорії демократії тлумачення свободи полягає в тому, що її звичайно сприймають як відсутність широких обмежень діяльності особи. Це не означає абсолютної свободи. Держава встановлює певні вимоги, яким має відповідати діяльність кожної особи. Межею свободи будь-якої людини є свобода інших людей. Принцип свободи деталізується у конституційно проголошених правах і свободах, до найважливіших з яких належать політичні: свобода слова, друку, процесій, зборів, мітингів, спілок, асоціацій, совісті, право на участь у вирішенні державних справ, на самоврядування, на посаду на державній службі, виборче право тощо. Демократія передбачає надійні гарантії прав і свобод особи, у тому числі судові.

 

Відповідно до принципу рівності визнається рівність усіх перед законом, усі громадяни наділяються однаковими правами та обов'язками. Принцип рівності означає відсутність закріпленої в праві дискримінації з будь-яких ознак.

 

Ще одним принципом демократії є політичний та ідейний плюралізм, згідно з яким політичне життя має включати багато різних взаємозалежних і водночас автономних політичних груп, ідеї і програми яких постійно змагаються. Політичний плюралізм найповніше проявляється у багатопартійності. Він передбачає право кожної політичної організації дотримуватися будь-яких поглядів і зобов'язує поважати інші думки. Плюралізм включає також політичне суперництво, наявність та офіційне визнання опозиції до влади. Розрізняють пряму, або безпосередню, і представницьку демократію. Пряма демократія передбачає безпосереднє волевиявлення народу з тих чи інших питань життєдіяльності держави, наприклад на зборах, референдумі, виборах, мітингу, демонстрації тощо. Представницька демократія передбачає, що основні рішення приймаються повноважними зборами обраних народом представників: парламентами, асамблеями, радами тощо. Найважливішим засобом безпосередньої демократії є вибори, а виборче право визнається основним політичним правом громадянина.

43. Поняття та структура політичної системи суспільства. | Надрукувати |

 04.07.08

 

Система відповідно до найпоширенішого ЇЇ розуміння — це «сукупність елементів, що перебувають у відносинах і зв'язках один із одним, яка утворює певну цілісність, єдність.

Характерні ознаки структурних елементів системи:

 

По-перше, це прямий, безпосередній зв'язок елементів системи зі структурою та їх

якісна визначеність.

 

По-друге, однопорядковість, однорідність і субстанційна сумісність структурних елементів.

 

По-третє, вияв структурних елементів як мінімальних за своєю внутрішньою будовою і змістом компонентів даної системи стосовно обраного способу поділу.

 

По-четверте, органічний зв'язок кожного структурного елемента з іншими елементами системи.

 

По-п'яте, структурні елементи є основою, на якій розвиваються решта елементних властивостей і структурні зв'язки.

 

Поняття «політична система» є теоретичним інструментом, який надає змогу з'ясовувати системні властивості різних політичних явищ. Системний підхід можна застосовувати у вивченні різних рівнів і форм політичного життя, яким притаманна певна цілісність. Такими рівнями і формами можуть бути окремі політичні інститути, держави, міжнародні утворення, світова спільнота в цілому — тією мірою, в якій вона має системний характер.

 

Згідно з загальною теорією систем елементами системи вважаються її невід'ємні і взаємозв'язані складові. Наявність кожної з них необхідна для існування і функціонування системи, досягнення її цілей.

 

Такі елементи системи називаються підсистемами, кожна з яких водночас є й окремою системою.

 

У політичній системі суспільства зазвичай розрізняють чотири основних групи елементів: політичні інститути; політичні відносини; політичні норми; політичну свідомість і політичну культуру. Відповідно до цих елементів виокремлюються інституціональна (або організаційно-інституціональна), регулятивна, функціональна і комунікативна підсистеми політичної системи.

 

Інституціональну підсистему політичної системи складають політичні інститути — формалізовані явища і процеси політичного життя суспільства, до яких належать як самі політичні установи — держава та її структурні елементи (парламент, уряд тощо), політичні партії, громадсько-політичні організації, органи місцевого самоврядування тощо, так і процеси їх упорядкованого функціонування.

 

Інституціональна підсистема виступає основоположною як щодо політичної системи суспільства в цілому, так і стосовно її окремих складових. Це зумовлено тим, що саме вона є джерелом усіх найважливіших зв'язків, які виникають в межах політичної системи.

 

У своїй сукупності і взаємозв'язках політичні інститути утворюють політичну організацію суспільства, організаційну основу політичної системи.

 

До політичної системи як її інститути входять не всі наявні в суспільстві громадські організації, а лише ті, що пов'язані з функціонуванням політичної влади. Залежно від ступеня залученості до політичного життя, здійснення влади розрізняють три види організацій: власне політичні, невласне політичні і неполітичні.

 

Власне політичні організації прямо й безпосередньо здійснюють політичну владу у повному обсязі або, у крайньому разі, прагнуть до цього. Здійснення влади або боротьба за неї є головним у їхній діяльності. Власне політичними організаціями виступають держава й політичні партії.

 

Невласне політичними організаціями є ті, участь у здійсненні політичної влади для яких є лише одним із аспектів їх функціонування. Це громадсько-політичні організації — професійні спілки, об'єднання підприємців, творчі, молодіжні, жіночі, ветеранські об'єднання тощо.

 

Нарешті, неполітичні організації, якими є, наприклад, науково-технічні товариства, різноманітні аматорські об'єднання, за звичайних умов не беруть участі у здійсненні політичної влади.

 

Інститутами політичної системи суспільства є лише ті організації та установи, які беруть активну участь у здійсненні політичної влади і для яких така діяльність є істотною характеристикою.

 

Центральна роль у політичній системі належить державі. Саме вона забезпечує політичну організованість суспільства, надаючи політичній системі цілісності і стійкості, орієнтуючи її на найважливіші суспільні цілі.

 

Особливе місце серед діючих у політичній системі суспільства організацій посідають партії. Політичні партії є виразниками певних соціальних інтересів. Вони ідеологічно та організаційно об'єднують людей з метою здобуття, використання й утримання державної влади для задоволення цих інтересів. Кожна партія прагне зайняти таке становище в політичній системі, яке надасть їй можливість визначати політику держави або хоча б впливати на неї.

 

На відміну від політичних партій громадські організації не прагнуть до завоювання державної влади, а обмежуються лише здійсненням впливу на неї. Вони є виразниками багатоманітних суспільних інтересів, і з метою захисту цих інтересів їхні представництва на державному рівні вступають у взаємодію з іншими політичними інститутами, насамперед із державою.

 

Важливий структурний компонент політичної системи суспільства складає її регулятивна (або нормативна) підсистема. Цю підсистему утворює сукупність політичних норм, за допомогою яких здійснюється регулювання політичних відносин. Соціально-політичні норми є різновидом соціальних норм і вирізняються тим, що спрямовані на регулювання політичних відносин. Одні політичні норми безпосередньо цілеспрямовано створюються державою (правові норми), політичними партіями і громадськими організаціями (корпоративні норми), інші складаються й розвиваються поступово, під впливом як політичних, так і економічних, соціальних, духовних чинників. До них належать норми моралі, звичаї і традиції.

 

Головною складовою регулятивної підсистеми політичної системи суспільства є норми національного права.

 

Норми права — це встановлені або санкціоновані державою і спрямовані на регулювання суспільних відносин загальнообов'язкові для всіх громадян і юридичних осіб правила поведінки. Особи, що порушують правові норми, притягуються до кримінальної або адміністративної відповідальності.

 

За допомогою норм права регулюються суспільні відносини в цілому. Ті з відносин, які виникають у процесі або у зв'язку зі здійсненням державної влади, регламентуються нормами особливої галузі права — державним/або конституційним, правом. Саме йому належить провідна роль у національній системі права. Зумовлено це тим, що в нормах державного права знаходять своє закріплення основні засади суспільства, форми, механізми і принципи здійснення державної влади, правовий статус особи. Найважливіші норми державного права містяться в конституції.

 

Поряд із нормами права як регулятори політичних відносин діють також норми партійного життя та правила, встановлені різними громадськими організаціями. Такі норми не мають правового, загальнообов'язкового характеру. Вони обов'язкові лише для членів відповідних партій і громадських організацій.

 

У суспільстві діють також інші правила й настанови, яким слідують люди та їхні об'єднання в політичному житті. Різновидом соціальних норм є мораль як вияв духовного життя суспільства. Норми моралі надають змогу формувати моральну свідомість і оцінювати вчинки людей, забезпечуючи рівновагу суспільства та орієнтуючи громадян на дотримання спільних інтересів. Моральні норми не оформлені з тим ступенем урегульованості, як правові, вони більшою мірою розраховані на розвиток здатності індивіда до саморегулювання, на самостійність і самоконтроль.

 

Істотний вплив на політичну систему країни справляють звичаї і традиції її політичного життя. Звичай — це правило, що склалося на основі постійного, одноманітного повторення даних фактичних відносин. Звичаї і норми, що передаються від покоління до покоління, є традиціями. Хоча політичні звичаї не є формалізованими і не мають юридичного значення, вони можуть справляти значний вплив на реальні дії політичних інститутів.

 

Політична система суспільства є неперервно функціонуючим соціальним утворенням. Складний і багатоплановий характер її не може бути розкритий без з'ясування основних форм і напрямів діяльності, способів і засобів впливу на суспільно-політичне життя. Конкретне вираження і вияв функціональна підсистема політичної системи знаходить у політичному процесі й політичному режимі.

 

У загальному вигляді політичний процес визначається як «форма функціонування політичної системи суспільства, яка еволюціонує у просторі і часі». Конкретніше він може бути охарактеризований як сукупність дій, спрямованих на збереження або зміну певної політичної ситуації.

 

Політичний процес є практичною діяльністю, метою якої виступає досягнення певного політичного результату. Найважливіший елемент політичного процесу — прийняття і реалізація політико-управлінських рішень, що передбачає здійснення таких дій, як збирання й систематизація необхідної інформації, розробка на цій основі альтернативних пропозицій і проектів, формалізація рішення, тобто надання йому обов'язкової сили, втілення в життя і контроль за виконанням.

 

Політичний процес, звичайно, не зводиться до прийняття й виконання політичних рішень. Важливим елементом його є ставлення різних соціальних спільностей до тієї чи іншої політичної ситуації — рішення, події тощо, поведінка і дії мікро- та макрогруп і їхніх різноманітних об'єднань. Від цієї поведінки, дій або бездіяльності мас, їх підтримки або протидії багато в чому залежить можливість прийняття рішень, а ще більшою мірою — реалізація їх.

 

Функціональна підсистема знаходить свій вияв не лише в політичному процесі, а й у політичному режимі, під яким звичайно розуміють сукупність методів і засобів здійснення політичної влади. Найважливішими показниками політичного режиму є рівень і ступінь демократії та реальний політико-правовий статус особи. Детальніше про політичний режим та інститути політичної системи йтиметься у наступних главах.

 

Комунікативна підсистема політичної системи містить політичні відносини, тобто ті зв'язки між людьми та їх різноманітними спільностями, які складаються у процесі здійснення політичної влади або з її приводу. До цієї підсистеми входять як формалізовані відносини, що ґрунтуються на нормах права і регулюються ними, так і ті неформальні зв'язки, що не закріплені у праві, але відіграють істотну роль у політичному житті.

 

Суб'єктами політичних відносин є індивіди та їхні різноманітні об'єднання, соціальні спільності, політичні інститути. Залежно від суб'єктного складу політичні відносини поділяються на три основних групи. Передусім це відносини між соціальними спільностями — суспільними класами, соціальними верствами і групами, націями, народностями тощо.

 

Другу групу складають відносини, однією з сторін яких є політична організація. Ці так звані вертикальні відносини складаються у процесі здійснення політичної влади, впливу органів керівництва та управління на соціально-економічні, політичні й культурні процеси..

 

До третьої групи політичних відносин входять ті відносини, які складаються між політичними організаціями та установами — державою, партіями, громадськими організаціями, органами місцевого самоврядування тощо як усередині них, так і між ними. Якщо відносини між соціальними спільностями виступають як первинні, то відносини між політичними інститутами, що виражають їх інтереси, є вторинними. Іноді саме ці відносини, поряд з політичними організаціями, об'єднують поняттям політичної системи суспільства.

 

Органічні взаємозв'язки між компонентами та елементами політичної системи називають системоутворюючими зв'язками. Комунікативна підсистема містить й інші взаємодії, важливе значення серед яких мають ті, що складаються між політичною системою та іншими системами — економічною, соціальною, культурною, екологічною тощо.

 

До числа елементів політичної системи суспільства належать також політична свідомість і політична культура. Вони складають духовно-ідеологічну підсистему політичної системи. Політична свідомість є відображенням політичного буття, передусім політичних відносин. Це відображення відбувається у формі поглядів, уявлень, ідей, теорій тощо. Під політичною культурою звичайно розуміють сукупність стійких форм політичної свідомості й поведінки. За ширшого розуміння політичної культури до таких форм додають ще й характер і способи функціонування політичних інститутів у межах певної політичної системи. За будь-якого підходу до розуміння політичної культури її невід'ємними складовими визнаються політична свідомість і політична поведінка у найпоширеніших, типових їх формах. Саме такі форми, а не вся багатоманітність виявів політичної свідомості й поведінки є елементами політичної системи.» Політична культура, у тому числі й політична свідомість, відіграє надзвичайно важливу роль у функціонуванні політичної системи. З одного боку, політична система детермінує форми і типи політичної свідомості й поведінки, а з іншого — зазнає їх відчутного зворотного впливу. Політична культура впливає на форми і функціонування політичних інститутів, зумовлює політичну поведінку індивідів і мас.

44. Типологія політичних систем сучасного суспільства. | Надрукувати |

 04.07.08

 

Система відповідно до найпоширенішого ЇЇ розуміння — це «сукупність елементів, що перебувають у відносинах і зв'язках один із одним, яка утворює певну цілісність, єдність.

 

Ще Платон виокремлював серед давньогрецьких міст-держав монархію, аристократію, тимократію, олігархію, демократію і тиранію, вважав кожну наступну з цих форм гіршою за попередні. Арістотель залежно від кількості правителів у державі та мети, яку вони переслідують, називав три правильні форми правління — монархію, аристократію і політію і три неправильні — тиранію, олігархію і демократію.

 

У марксизмі основним критерієм класифікації політичних систем виступає суспільно-економічна формація, економічний базис суспільства. Відповідно до цього критерію виокремлюються політичні системи рабовласницького, феодального, капіталістичного і соціалістичного суспільства.

 

Класифікація політичних систем може базуватися й на виокремлених М. Вебером трьох типах легітимності політичного панування — традиційному, харизматичному і легальному. Відповідно до цих типів існують політичні системи з традиційним, харизматичним чи легальним типами легітимності влади. У політичних системах традиційного типу легітимність влади ґрунтується на стійкому переконанні у непорушності традицій і необхідності підкорення правителям, які здійснюють владу згідно з традиціями. У системах з харизматичним типом політичного панування основою легітимності влади е віра у виняткові особисті здібності правителів, що об'єднуються поняттям «харизма». За легального типу легітимності влада в політичній системі ґрунтується на переконанні мас у тому, що правління здійснюється на законних підставах і найкращим чином.

 

Оригінальну типологію політичних систем запропонував Г. Алмонд. Залежно від особливостей політичної культури і характеру взаємодії різних політичних інститутів він розрізняв чотири типи політичних систем: англо-американський; континентально-європейський; доіндустріальний або частково індустріальний; тоталітарний.

 

Англо-американський тип політичної системи склався у Великобританії, США, Канаді, Австралії, деяких інших англомовних країнах. Для нього характерна гомогенність (однорідність) політичної культури, яка полягає в тому, що політичні цілі й засоби їх досягнення, основні політичні цінності поділяє більшість членів суспільства. Громадяни й політичні еліти толерантні одні до одних. Тут оптимально реалізується принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу й судову гілки, чітко визначено їхні функції. Багатоманітність соціальних інтересів представлена в політичній системі незалежними політичними партіями, групами інтересів, засобами масової інформації, які функціонують на демократичних засадах. Політичні системи цього типу стабільні, ефективні і здатні до саморегулювання.

 

Континентально-європейський тип політичної системи притаманний передусім таким країнам, як Німеччина, Італія, Франція. Він характеризується співіснуванням і взаємодією в політичній культурі елементів старих і нових культур, політичних традицій і форм політичної діяльності. Політичні партії вільно функціонують у межах існуючих конституційних норм, однак виступають не лише з різних, а й із протилежних ідеологічних позицій, які знаходять підтримку в суспільстві. Змішаність, фрагментарність культури зумовлює політичну нестабільність у суспільстві й може призводити до суттєвих змін політичної системи, як це сталося в Італії та Німеччині у 20—30-ті роки XX ст.

 

У багатьох країнах Азії, Африки і Латинської Америки існує доіндустріальний або частково індустріальний тип політичної системи. Він також характеризується неоднорідністю політичної культури, проте ця неоднорідність суттєво відрізняється від змішаної культури країн континентальної Європи. Насамперед тим, що є сумішшю різноманітних і нерідко несумісних елементів — західних і східних, традиційних і сучасних цінностей, племінних, національних, расових, релігійних особливостей тощо. Труднощі комунікації і координації, різко відмінні політичні орієнтації, слабка диверсифікація ролей усіх ланок системи зумовлюють її політичну нестабільність і необхідність застосування насильства у здійсненні влади.

 

Тоталітарний тип політичних систем утвердився у фашистській Італії, нацистській Німеччині, франкістській Іспанії, СРСР, соціалістичних країнах Центральної і Східної Європи й донині зберігається у країнах соціалізму (Китай, Північна Корея, В'єтнам, Куба). Він характеризується високим ступенем однорідності політичної культури і єдності суспільства, соціальної і політичної активності громадян, який досягається недемократичними методами й засобами, головними з яких є тотальний ідеологічний вплив і насильство.

 

Одним із основних у сучасній політології є поділ політичних систем залежно від типу політичного режиму на демократичні, авторитарні й тоталітарні.

 

Демократичні політичні системи є плюралістичними. Політичні партії і групи інтересів представляють та узгоджують у них усю багатоманітність соціальних інтересів. Влада ґрунтується на демократичних принципах і здійснюється як безпосередньо самим народом, так і його уповноваженими в різних формах прямої і представницької демократії.

 

Певні елементи демократизму притаманні й авторитарним політичним системам; у них можуть функціонувати партії та інші політичні об'єднання, проводитися вибори до представницьких органів влади, існувати певною мірою незалежні засоби масової інформації тощо. Однак при цьому заперечується поділ державної влади, реальні важелі управління державою і суспільством зосереджуються в руках однієї особи або групи осіб, які очолюють виконавчу владу і вдаються до насильства.

 

Тоталітарні політичні системи характеризуються одержавленням усіх сфер суспільного життя, запереченням багатопартійності, зрощенням апарату єдиної правлячої партії з державним апаратом, зосередженням державної влади в руках вищого партійного керівництва, яке контролює діяльність усіх елементів політичної системи, здійснює владу як з допомогою всеосяжного ідеологічного впливу на суспільство, так і з використанням насильства, у тому числі в його крайніх формах — масових репресій, фізичного знищення політичних суперників, переслідування інакомислення тощо.

 

Існують також інші типології політичних систем. Так, за характером взаємодії з навколишнім середовищем розрізняють відкриті політичні системи — ті, що мають динамічну структуру й широкі взаємозв'язки з навколишнім середовищем, і закриті, які вирізняються жорстко фіксованою структурою і відсутністю таких взаємозв'язків. Відповідно до цього поділу демократичні політичні системи вважаються відкритими, а недемократичні — закритими.

45. Політична система України.        | Надрукувати |

 04.07.08

 

Політичні системи багатьох країн, що розвиваються, та соціалістичних у минулому країн мають перехідний від тотатіларизму чи авторитаризму до демократії характер, внаслідок чого поєднують у собі ознаки різних типів політичних систем і характеризуються як частково демократичні системи.

 

Сучасна політична система України, як і політичні системи більшості інших молодих незалежних держав, що виникли на теренах колишнього Радянського Союзу, має перехідний від тоталітаризму до демократії характер. В Україні конституційне закріплено основні принципи демократичної організації політичного життя суспільства — народного суверенітету, представництва, поділу влади, багатопартійності тощо. За роки незалежності в країні сформовано демократичні державні інститути, створено численні політичні партії, громадсько-політичні організації, впроваджено демократичну виборчу систему, яка постійно вдосконалюється. Щоправда, вже набуті демократичні форми і засоби здійснення державної влади поки що повільно наповнюються відповідним демократичним змістом. Незбалансованість повноважень вищих органів держави — президента, парламенту та уряду — породжує ситуації протистояння гілок законодавчої і виконавчої влади, нестабільність уряду. Політичні партії, за винятком декількох, не є виразниками інтересів широких верств населення, а обслуговують здебільшого вузькогрупові й персональні інтереси. Це ж стосується і засобів масової інформації.

46. Держава, її основні ознаки та функції. | Надрукувати |

 04.07.08

 

Держава – основний інструмент політичної системи суспільства, який організує, направляє та контролює спільну діяльність і відношення людей, суспільний груп, класів, асоціацій.

 

З широкої соціологічної точки зору, отже, держава може бути визначена як «територіальне організоване і політичне незалежне суспільство, а з політологічної — як незалежне політико-територіальне утворення.

Держава – теріторіально організоване і політично незалежне суспільство.

Основні підходи розуміння Держави:

 

- Держава як форма організації суспільства.

 

- Держава як засіб соціально – класового панування (застосування механізму примусу)

- Держава як джерело права і закону

 

- Держава як ідеально – психологічний феномен (ідентифікація людини як члена суспільства, члена Д, громадянина)

 

Трьома основними складовими елементами держави є територія, населення і незалежна (суверенна) політична влада. Територія — це просторова основа держави. Територією є та частина суші, земних надр, повітряного простору і територіальних вод, на яку поширюється влада даної держави. Межі території держави визначаються її кордонами, встановленими здебільшого формально-договірним шляхом.

 

Другим складовим елементом держави є населення, тобто людська спільнота, яка проживає на її території і підпорядковується державній владі. Населення держави може складатися з однієї нації або бути багатонаціональним. Багатонаціональні держави здебільшого мають федеративний устрій або містять у своєму складі автономні утворення. Існують мононаціональні, але поліетнічні держави, населення яких складається з однієї корінної нації і кількох національних меншин — представників тих націй, які проживають в інших державах і виступають там суб'єктами державотворення.

 

Третім складовим елементом держави є політична влада як відносини панування та підкорення, керівництва й підпорядкування, які існують між органами державної влади та наділеними владними повноваженнями посадовими особами, з одного боку, і рештою суспільства — з другого. Виокремлення та аналіз інших, крім території і населення, ознак держави пов'язане саме з цим її складовим елементом і є безпосереднім завданням політології.

 

Держава в політологічному розумінні — це політичний інститут, складова політичної системи суспільства.

 

Суверенітет держави — це верховенство влади держави всередині країни та її незалежність у зовнішніх зносинах.

 

Поєднання двох начал — незалежності й верховенства — означає як право держави на незалежність і свободу від посягань із зовні і зсередини, так і право владарювати, панувати, управляти всередині країни. Універсальність суверенітету полягає в тому, що влада держави стоїть над іншими конкретними формами і виявами влади на відповідній території. Державний суверенітет містить такі основоположні принципи, як єдність і неподільність території, недоторканність територіальних кордонів і невтручання у внутрішні справи.

 

Важливою ознакою суверенітету держави є визнання міжнародним співтовариством її права на юридичне рівних засадах вступати у зносини з іншими державами.

 

Суверенітет є необхідною політичною та юридичною ознакою держави.

Похідними від суверенітету і його виявами є три важливих ознаки держави:

 

- право на монопольне застосування примусу;

- право на видання законів;

 

- право на встановлення і стягнення податків.

 

Право — це система встановлених або санкціонованих державою і спрямованих на регулювання суспільних відносин загальнообов'язкових норм, дотримання й виконання яких

 забезпечується шляхом переконання і державного примусу.

 

Найпоширеніший у науковій літературі поділ функцій держави на внутрішні та

зовнішні.

 

Основні внутрішні функції держави, у свою чергу, розрізняються залежно від сфер суспільного життя. Такими функціями є економічна, соціальна, політична й культурно-

виховна, до яких додається ще правова.

 

Економічна, або господарсько-організаторська, функція полягає в організації й регулюванні державою економічної діяльності.

 

Соціальна функція держави полягає передусім в узгодженні багатоманітних соціальних інтересів — класових, демографічних, етнічних, професійних тощо і забезпеченні

на цій основі цілісності та єдності суспільства.

 

Однак держава виконує й суто політичну функцію, пов'язану зі здійсненням політичної влади. Ця функція містить визначення програмно-стратегічних цілей і завдань розвитку суспільства, забезпечення функціонування політичної системи, політичної стабільності, підтримання відносин з політичними партіями, громадсько-політичними організаціями тощо.

 

Культурно-виховна функція держави спрямована на створення умов для задоволення культурно-освітніх запитів і потреб громадян, формування особистості.

Зовнішні функції держави реалізуються у стосунках з іншими державами й міжнародними організаціями і спрямовані на охорону національних інтересів на міжнародній

арені, їхні різновиди можна виокремити залежно від характеру інтересів держави у сфері міжнародних відносин. Є три види таких інтересів — інтереси існування, співіснування і

функціонування. Цим трьом окремим видам інтересів відповідають три найважливіші зовнішні функції держави — оборонна, дипломатична і співробітництва. Оборонна функція

держави полягає в захисті її безпеки, суверенітету й територіальної цілісності від зовнішніх посягань. Дипломатична функція передбачає встановлення, підтримку і розвиток

відносин з іншими державами та міжнародними організаціями. Функція співробітництва реалізується через здійснення зовнішньої торгівлі, координацію економічної діяльності з

іншими державами.

47. Правова держава та проблеми її побудови в Україні. | Надрукувати |

 04.07.08

 

Правова держава – держава, де панує право і дотримуються верховенства закону. Після закінчення ІІ світової війни почалася нова віха ідеї правової Д.

Правовий аспект

В проблемі визначення права є співвідношення права і закону

 

Закон – офіційно – владні постанови, які є обов’язковими для виконання.

 

Право – піднесена в закон воля пануючого класу (марксизм). Право є ширшим явищем, ніж закон. Визначальна характеристика права – оформленя рівність людей.

Правова цінність – людина + категоричний імператив Канта.

 

Право з точки зору концепції – сукупність таких норм, які захищають найвищу цінність – людину

Індивідуально – правовий аспект

Питання про зміст права.

Організаційно – правовий.

Організація правової держави.

 

- конституційно-правова регламентація державної влади.

 

o            Принцип заборони – визначення функції заборони

 

o Принцип дозволу – визначення простору дозволеного

 

- Конституційно-правовий контроль за усіма актами Д. і усіх державних діячів.

- Розподіл влади в Д.

Проблеми побудови правової Д.

 

- На скільки реалізовані принципи правової держави.

 

- На скільки реалізовано законодавство

48. Держава і громадянське суспільство.   | Надрукувати |

 04.07.08

 

ГС – термін ввів Гоббс (розвив ідею Гегель, Кант, Сен-Сімон, Маркс, Пейн). Грамши: ГС – це все, що не є державою, включаючи його (С) політ інститути.

 

Сутністю ГС є здатність цього сус-ва до самоорганізації, самоконтролю і контролю над державою.

Засади ГС:

 

1. в екон сфері є приватна власність (Локк: прив власність робить людину вільною від держави)

 

2. в сфері сусп життя: розвинута асоціативна діяльн (в ГС розвинуті відносини, всякі форми спільної діяльності); розв самоврядування

 

3. в дух сфері: розвинута самосвідомість, самоповага і розвинуті індивід якості самої люд, розв колективізм.

Структури ГС:

 

1. екон підструктура – усі екон відносини, які не є державними (комерційні, банки, біржі тощо).

 

2. соц підструктура – ядро, з якого будується ГС – це сім”я, бо тут виявляється свобода вибору дружини, друзів і держ в це не втруч.

3. політ підструктура:

- політ партії (мета – завоювати владу)

 

- латентні (приховані) політ сили (ті, які не декларуються як політ сили): структурні (класи, страти), кон”юнктурні (політ елементи, які впливають на політ структури, але не займаються напряму політикою, не прагнуть її)

- носії персоналізованої влади.

Функції ГС:

- формулювання і вираз суспільних та індивід інтересів

- формув і контроль держ влади

- забезп простір для вільного саморозвитку і самореалізації членів сус-ва.

 

49. Форми державного правління.    | Надрукувати |

 04.07.08

 

Форма державного правління – це спосіб організації державної влади, зумовлений принципами формування і взаємовідносин вищих органів держави. Йдеться про систему формування і взаємовідносин інституту глави держави, вищих органів законодавчої і виконавчої влади. Залежно від правового статусу глави держави й порядку формування цього вищого органу державної влади розрізняються дві основних форми державного правління – монархія і республіка. Монархія (грец. – єдиновладдя, від – один, єдиний і влада) – це така форма правління, за якої верховна державна влада юридична належить одній особі – монарху (королю, імператору тощо) і передаеться в порядку престолонаслідування. Влада монарха не є похідною від будь-якої іншої влади, органу чи виборців. Монарх формально виступає джерелом державної влади, усіх державно-владних повноважень. У республіці глава держави – президент – є виборним і змінюваним, а його влада виступає похідною від представницького органу (парламенту) або виборців. У сучасному світі зберігаються два історичних типи монархії – абсолютна і конституційна Абсолютна монархія характеризується зосередженням усієї повноти державної влади в руках монарха, відсутністю будь-яких представницьких установ. Уряд призначається монархом, виконує його волю. Нині абсолютна монархія зберігається у Саудівській Аравії, Катарі. Омані, Об'єднаних Арабських Еміратах та ін. Конституційна монархія називається ще обмеженою, оскільки у ній влада монарха обмежується конституцією Конституційна монархія існує у двох видах – дуалістичної і парламентарної, які відрізняються ступенем обмеження влади монарха. Дуалістична монархія характеризується наявністю одночасно двох політичних установ – монархії і парламенту, які поділяють між собою державну владу. Цей поділ проявляється у тому, що монарх юридичне і фактично незалежний від парламенту у сфері виконавчої влади. Він призначає уряд, який несе відповідальність лише перед ним Парламент наділяється законодавчими повноваженнями, але ніякого впливу на формування і діяльність уряду не має. Дуалістична монархія не знає інституту парламентської відповідальності уряду, парламент не може відправити уряд у відставку. Законодавчі повноваження парламенту істотно обмежуються на користь монарха. Він користується правом абсолютного вето, яке парламент подолати не може, а також правом розпуску парламенту та призначення до його верхньої палати Нині дуалістична монархія зберігається в Йорданії. Кувейті, Марокко та ін. У парламентарній монархії влада монарха істотно обмежена у сфері як законодавчої, так і виконавчої влади. Він. як кажуть, «царює, але не править». Юридичне за монархом можуть зберігатися значні повноваження, але фактично далеко не всіма ними він може користуватися. Так, формально за ним зберігається право призначення главк уряду й міністрів, але зробити це він може лише відповідно до пропозицій лідерів партії чи коаліції партій парламентської більшості, бо сформований іншим чином уряд не отримає вотуму довіри у парламент і й не утвердиться. Ще одним правовим засобом впливу уряду на монарха є контрасигнування (від лат. – міністерський підпис), тобто скріплення його актів підписом глави уряду та (або) окремого міністра, без якого вони не набувають юридичної сили. Тим самим глава уряду або міністр беруть на себе відповідальність за даний акт монарха, оскільки сам монарх відповідальності за свої дії не несе. Республіка (лат. від – справа. – суспільний) – це така форма державного правління, за якої всі вищі органи державної влади або обираються, або формуються загальнонаціональною представницькою установою (парламентом). Республіка – найпоширеніша форма правління. Нині зі 190 держав світу – членів 00Н більш як 140 держав є республіками. Існують три основних різновиди республіканської форми правління: президентська республіка. парламентарна республіка і республіка змішаного типу. Основна відмінність між ними полягає у способі формування та функціонування уряду. У президентській республіці уряд формує і очолює президент, який одночасно виступає главою держави і главою уряду. Сформований позапарламентським шляхом, уряд не несе за свою діяльність відповідальності перед парламентом. У парламентарній республіці уряд формується парламентським шляхом, несе перед парламентом політичну відповідальність і зобов'язаний піти у відставку в разі висловлення йому парламентом вотуму недовіри. Сформований із представників партій парламентської більшості, уряд через цю більшість фактично контролює і спрямовує діяльність парламенту. За змішаної форми державного правління уряд формується спільно президентом і парламентом, а та чи інша назва змішаної форми правління визначається тим, у кого з них більше повноважень щодо формування та функціонування уряду.

 

Розглянемо особливості кожного з цих різновидів республіканської форми правління докладніше. Основними ознаками президентської республіки є: 1) дотримання формальних вимог жорсткого поділу влади й запровадження збалансованої системи стримувань і противаг; 2) обрання президента на загальних виборах, 3) поєднання повноважень глави держави і глави уряду в особі президента й відсутність посади прем'єр-міністра. 4) формування уряду президентом лише за обмеженою участю парламенту, 5) відсутність політичної відповідальності уряду перед парламентом; 6) відсутність права глави держави на розпуск парламенту; 7) відсутність інституту контрасигнування, тобто скріплення актів президента підписами міністрів, які б несли за них відповідальність. Парламентарна республіка характеризується проголошенням принципу верховенства парламенту, перед яким уряд несе політичну відповідальність за свою діяльність. Ознаками парламентарної республіки є; 1) здійснення повноважень глави держави і глави уряду різними особами, наявність посади прем'єр-міністра; 2) обмеженість владних повноважень глави держави і водночас віднесення реальної компетенції у структурі виконавчої влади до уряду та його глави; 3) формування уряду парламентом за участю глави держави, яка зазвичай є майже номінальною; 4) формальна політична відповідальність уряду (колективна та індивідуальна) перед парламентом; 5) право глави держави розпустити парламент, котре, як правило, ефективно контролює уряд; 6) контрасигнування актів глави держави главою уряду та (або) відповідним міністром. Однією з сучасних форм державного правління є так звана змішана

 

– парламентарно-президентська, або президентсько-парламентарна – форма республіканського правління, яку іноді не зовсім вдало називають «напівпрезидентською республікою». Типовою ознакою такої форми правління є поєднання елементів президентської і парламентарної республік, сильної президентської влади та ефективного контролю парламенту за діяльністю уряду. Як і в президентській республіці, тут глава держави обирається, як правило, на загальних виборах і юридичне та реально наділяється великими повноваженнями, особливо у сфері виконавчої влади, іноді навіть очолює її. Уряд формується, як і в парламентарній республіці, за участю тією чи іншою мірою парламенту й несе політичну відповідальність як перед президентом, так і перед парламентом. Подвійна політична відповідальність уряду – основна ознака змішаної республіканської форми правління. Однак президентській, особливо змішаній (президентсько-парламентарній) формам правління властиві й істотні недоліки. Таке правління постійно тяжіє до авторитаризму обраного на загальних виборах і наділеного великими повноваженнями глави держави і, по суті, ставить суспільство в залежність від особистих якостей однієї особи. Притаманний цим формам жорсткий поділ влади може спричинити протистояння законодавчої та виконавчої гілок влади, яке загострюється в періоди розділеного правління. Наділення президента нормотворчими повноваженнями породжує так зване указне право, підвищує ризик одноосібного прийняття невиважених політичних рішень, які мають силу закону. Невиправдано велику роль у керівництві державою відіграє безпосереднє оточення (апарат, адміністрація) президента. Не передбачаючи дієвого впливу політичних партій на формування й діяльність уряду, президентська і президентсько-парламентарна форми правління не сприяють формуванню в країні впливових політичних партій, без яких неможливе демократичне здійснення державної влади. Недоліки президентської форми республіканського правління особливо наочно проявляються у так званих суперпрезидентських республіках Латинської Америки та монократичних республіках Африки, де майже вся державна влада зосереджена в руках президента. Не уникли цих недоліків і більшість колишніх радянських республік, що стали незалежними державами. Змішана форма республіканського правління може уникати деяких із зазначених недоліків президентської і парламентарної республік. А може й поєднувати в собі недоліки обох цих форм, не використовуючи їх переваги, що нерідко буває, особливо в країнах з нерозвиненими демократичними традиціями. Ідеальної форми державного правління немає. Стабільність політичної системи, ефективність державної влади залежать не стільки від форми правління, скільки від досконалості та узгодженості всіх елементів механізму здійснення державної влади аж до найдрібніших деталей парламентського регламенту й виборчої системи.

50. Форми державного устрою. | Надрукувати |

 04.07.08

 

Форма державного устрою – це спосіб територіальної організації держави, що визначається принципами взаємовідносин держави як цілого і її територіальних складових. Якщо форма державного правління – це відносини між вищими органами держави, то форма державного устрою – це відносини між різними органами влади, що існують у територіальних одиницях держави, з центральними органами державної влади. Хоча форми державного устрою різноманітні і в кожній країні мають свої особливості, розрізняють дві основних форми – унітарну і федеративну.

 

Унітарною (франц. – єдиний, від лат – єдність) є така держава, територія якої складається з адміністративних або політико-адміністративних одиниць. Відмінність між адміністративними й політико-адміні-стративними одиницями полягає в тому, що останні мають ті чи інші ознаки власної державності і виступають як автономні утворення. За своєю юридичною природою автономія є самоврядуванням населення на частині території держави, що виявляється у наданні органам автономії законодавчих повноважень з питань місцевого значення. Правовий статус автономних одиниць відмінний від статусу звичайних адміністративно-територіальних одиниць. Найчастіше цей статус надається лише окремим частинам держави, хоча існують і такі країни, вся територія яких складається з автономних утворень (Іспанія, Італія). У кожній автономії утворюються представницькі органи, які виконують законодавчу функцію в межах своєї компетенції. Представницькі органи автономій формують виконавчі органи, які несуть перед ними політичну відповідальність. Діяльність таких органів контролюється центральними органами державної влади. Зміст та обсяг повноважень органів автономій у різних країнах неоднакові. За ознакою централізації політичної влади унітарні держави поділяються на децентралізовані, відносно децентралізовані і централізовані. У децентралізованих унітарних державах існує конституційний розподіл повноважень між центральною владою та територіальними одиницями вищого рівня. Відносно децентралізованими унітарними державами є такі, в яких вищі територіальні одиниці мають винятково або головним чином адміністративний характер, а самоврядний характер мають лише низові одиниці. У централізованих унітарних державах місцевої автономії немає взагалі, а функції влади на місцях здійснюють тільки призначені центральною владою адміністратори.

Федерація – це союзна держава, територія якої складається з державних утворень, наділених юридичною і певною політичною самостійністю. Головна відмінність між унітарною та федеративною державами полягає в тому, що територія унітарної держави складається з тією чи іншою мірою самоврядних адміністративних чи політнко-адміністративних одиниць, які не мають політичної самостійності, тоді як федеративну державу складають державні утворення з певною політичною самостійністю, а сама федеративна держава виступає як союз цих утворень. Тому унітарні держави називаються ще простими, а федеративні – складними. Федеративна форма державного устрою має такі характерні ознаки: 1. Територія федеративної держави в політико-адміні-стративному плані не є єдиним цілим. Вона складається з територій суб'єктів федерації. У деяких федераціях поряд з державними утвореннями наявні такі територіальні одиниці, які не є суб'єктами федерації і не входять до їх складу. Прикладом може бути федеральний округ Колумбія в США з розташованою у ньому столицею держави Вашингтон. 2. У більшості федеративних держав поряд із загально-федеральною конституцією і загальнофедеральними законами діють конституції і закони суб'єктів федерації. При цьому забезпечується верховенство федеральної конституції і федеральних законів. Суб'єкти федерації наділяються правом видання законодавчих актів у межах конституційне встановленої для них компетенції. Ці акти діють лише на території суб'єкта федерації й повинні відповідати федеральному законодавству. 3. У федеративній державі поряд із федеральною системою органів законодавчої, виконавчої та судової влади існують снстсми органів законодавчої, виконавчої та судової влади суб'єктів федерації. Порядок їх організації і компетенцію визначають, як правило, конституції суб'єктів федерації. Загальною закономірністю є те, що організація органів влади суб'єктів федерації майже завжди копіює федеральну форму правління. 4. Відмінною ознакою федеративного державного устрою є двопалатна структура союзного парламенту. В минулому були однопалатні парламенти при федеративному державному устрої. Нині двопалатна структура парламенту прийнята майже в усіх федеративних державах. При цьому верхня палата забезпечує представництво суб'єктів федерації. 5, У більшості федерацій поряд з федеральним громадянством існує і громадянство суб'єктів федерації. Тут ідеться не про подвійне громадянство, з про два рівні громадянства однієї держави. Передумовою отримання громадянства суб'єкта федерації є наявність загальнофедерального громадянства. Наявність громадянства суб'єкта федерації впливає на зміст правового статусу громадянина всередині країни, але в міжнародно-правовому плані всі громадяни федеративної держави мають єдиний статус. Федеративна держава може утворюватися: 1) в результаті договору між незалежними суб'єктами про створення нового державного об'єднання з перетворенням учасників договору у суб'єктів федерації (так були утворені США); 2) шляхом приєднання до держави нових територій і наділення їх правами суб'єкта федерації (так, до США в результаті завоювання був приєднаний штат Техас, шляхом купівлі – штати Луїзіана та Аляска) або утворення нових суб'єктів федерації на частині території раніше існуючої держави (наприклад, утворення п'яти нових німецьких земель на території колишньої НДР); 3) в результаті підвищення статусу регіональних утворень і перетворення їх на суб'єкти федерації (Бельгія); 4) шляхом еволюції конфедерації у федеративну державу з перетворенням колишніх незалежних держав у суб'єктів федерації (так були утворені Швейцарія та Об'єднані Арабські Емірати). Утворення конфедерації є одним з найбільш реальних шляхів переходу до федеративного державного устрою. Конфедерація – це форма союзу держав, за якої держави зберігають свій суверенітет у повному обсязі. Конфедерація, отже, є не особливою формою державного устрою, а формою об'єднання суверенних держав. Федерації є відносно молодими утвореннями. Історично їм передували імперії. Імперія (від лат. – влада, панування) – це велика держава, яка містить у своєму складі території інших І народів і держав. Імперії створювалися з головної держави – метрополії і кількох або багатьох приєднаних, у тому числі шляхом завоювання, країн чи народів, які не встигли створити власну державність або втратили її. Імперія має монархічну форму правління, її главою є імператор.

51. Основні типи сучасних виборчих систем.        | Надрукувати |

 04.07.08

Існує три розуміння цього поняття:

- Вузьке

- Нормативно-правове

- Широке

Вони не заперечують одне одного , а розглядають з різних боків.

 

1. Виборча система - спосіб переведення голосів виборців в мандати депутатів та владні посади.( 2 способи: мажоритарний та пропорційний).

 

2. Виборча система - порядок формування виборчих органів держави, спосіб, у який розподіляються депутатські мандати.

 

3. Виборча система- сукупність суспільних взаємовідносин, взаємодій, процесів, інститутів, цінностей, норм, які обумовлюють формування виборних органів держави.

 

Виборча система – це порядок формування виборних органів держави та органів місцевого управління (самоврядування) на основі конституції та законів. Розрізняють такі виборчі системи: мажоритарна, пропорційна, змішана.

 

Мажоритарна система (фр. majогіtе – більшість ) – система визначення результатів виборів, завдяки якій депутатські мандати (один або кілька) отримують тільки ті кандидати, які отримали встановлену законом більшість голосів, а усі інші кандидати вважаються не обраними.

 

Мажоритарні системи можуть бути: а) відносної більшості (обраним вважається депутат, який отримав найбільшу кількість голосів виборців, що прийняли участь у голосуванні, а у випадку рівності голосів питання вирішується шляхом жеребкування або проведенням повторних виборів (Україна та більшість інших країн світу); б) абсолютної більшості (обраним вважається депутат, за якого проголосувало більше половини виборців, що прийшли на вибори, тобто 50% + 1 голос. У разі, якщо жоден кандидат не набрав необхідної кількості голосів, організовуються повторні вибори, в яких беруть участь 2 кандидати, що набрали найбільшу кількість голосів (Франція, вибори Палати представників Австралії); в) мажоритарна система кваліфікованої більшості (обраним вважається кандидат або список, який отримав певну кваліфіковану більшість голосів виборців, яка є більшою за абсолютну (2/3, ѕ). Така система зустрічається дуже рідко через її низьку результативність. Застосовується у Чилі, до 1993 року в Італії при виборах Сенату.

 

Пропорційна система (лат. proportіo – спів розмірність) – система визначення результатів виборів, при якій депутатські мандати розподіляються між партіями пропорційно кількості поданих за них голосів виборців у багатомандатному окрузі. Тобто чим більший відсоток голосів отримала партія на виборах, тим більший відсоток депутатів вона буде мати у парламенті.

 

За впливом виборців на розташування кандидатів у списку для голосування розрізняють пропорційні системи: а) з жорстокими списками; б) з префенціями; в) з напівжорсткими списками. При застосуванні жорстоких списків виборець голосує за список партії в цілому. У виборчому бюлетні вказуються тільки назви партій, певна кількість перших кандидатів за партійним списком (Іспанія, Ізраїль, Україна). Система префенцій (лат. praeferre – перевага) надає можливість виборцю голосувати не лише за конкретну партію, а й робити помітку навпроти номеру того кандидата від цієї партії, якому він віддає свій голос (Фінляндія, Бельгія, Нідерланди). Система напівжорстких списків передбачає можливість голосування як за списком у цілому, так і визначати префенції, помітивши або вписавши прізвища одного чи кількох кандидатів (Швейцарія, Австрія, Італія).

 

Змішана система – система визначення результатів виборів, яка передбачає поєднання у собі елементів мажоритарної та пропорційної систем. Використовується у понад 20 країнах світу.

 

Одним із найпоширеніших варіантів змішаної системи є рівне комбінування, що передбачає обрання половини депутатів мажоритарним шляхом, а іншої – пропорційним. Так обираються парламенти ФРН, Литви, Болгарії, Грузії, України. Але існують і інші: а) система з єдиним голосом (у багатомандатному окрузі виборець голосує лише за одного кандидата, а не за список); б) система з обмеженим голосуванням (виборці мають право обирати кількох кандидатів з одного бюлетеня, але їх має бути менше ніж кількість місць для заповнення (вибори в Україні до обласних рад); в) кумулятивна система (виборець має стільки голосів стільки мандатів у окрузі і він може їх поділили між усіма кандидатами, а може віддати всі свої голоси одному кандидату).

 

Поліномінальні системи розглядаються як напівпропорційні. За відповідністю поданих за ту чи іншу партію голосів, одержаних цією партією мандатів, ці системи займають проміжне місце між уніномінальними і суто пропорційними системами.

Мета поліномінальних мажоритарних систем - пом’якшення такої вади мажоритаризму, як непропорційне представництво. Вибори за цими системами проводяться в один тур у невеликих багатомандатних округах (3-5 мандатів) виборчих округах. Голосування здійснюється за певних кандидатів.

Різновиди поліномінальних мажоритарних системи :

1) система єдиного голосу, що не передається;

 

2) система відносної більшості з кумулятивним голосуванням;

3)система єдиного голосу, що передається.

 

 

Система єдиного голосу, що не передається, виборець має, як правило, тільки один голос, а переможцями визнаються кандидати, які набрали відносну більшість голосів. Система застосовувалася в 1885-1945 роках у Великобританії (двомандатні округи), при виборах Народної Ради у Швейцарії (до 1919 р.). За цією системою проводяться вибори нижньої палати парламенту Японії (впродовж XX століття), а також органів місцевого управління у Великобританії.

 

 

Систему, яка застосовувалася у період з 1867 р. по 1885 р. на парламентських виборах у деяких округах Великобританії інколи називають системою обмеженого голосу : за цією системою кожен виборець в умовах багатомандатного округу має голосів на одиницю менше від кількості мандатів, що приходяться на даний округ. Тоді виборці мали по два та по три голоси відповідно у три - та чотиримандатних округах.

 

Мета - забезпечення представництва меншості, але при цьому передбачалося, що відповідні партії не виставлятимуть кандидатів більше, ніж число голосів у кожного виборця. В цьому разі голоси прихильників кожної такої партії не розпорошувались, і підтримка 40 % виборців забезпечувала її представництво у тримандатному округу.

 

Особливим варіантом системи єдиного голосу, що не передається є система фіксованого голосу, яка застосовується у Японії при виборах нижньої палати парламенту. Їм притаманні багатомандатний округ і право виборця лише на один голос (а обирається до п’яти депутатів від округу). За умови комбінації “японського” варіанту та двомандатного виборчого округу партії меншості для забезпечення свого представництва достатньо дістати підтримку третини виборців; в разі застосування тримандатного округу представництво партії гарантується навіть 25-відсотковою підтримкою

 

 

Система відносної більшості з кумулятивним голосуванням. За цієї системи виборець у багатомандатному окрузі має стільки голосів, скільки мандатів в окрузі. Подача голосів допускається як за одного кандидата, так і за кількох. Обраними вважаються кандидати, які одержали відносну більшість голосів. Нині застосовується при виборах палати представників в американському штаті Іллінойс. Має практично ті ж самі позитивні риси і вади, що й система єдиного голосу, який не передається.

 

 

Система єдиного голосу, що передається (single transferable vote). Інколи дану систему називають ще квотно-преференційною системою чи системою Харе - Кларка. Вибори за цією системою проводяться в невеликих багатомандатних округах. Кожен виборець має можливість позначити цифрами на бюлетені (використовується не категоричний, а ординальний бюлетень) найбільш прийнятних для нього кандидатів у порядку надання їм переваги, відповідно до того, кого з кандидатів він хотів би бачити у парламенті в першу чергу, другу, третю и так далі.

Уніномінальні мажоритарні системи

 

У світовій практиці застосовуються уніномінальні мажоритарні системи, за якими вибори проводяться по одномандатних округах , і поліномінальні – з багатомандатними округами. Серед уніномінальних мажоритарних систем розрізняються

 

- система відносної більшості,

- система абсолютної більшості та

- система кваліфікованої більшості.

 

а) відносної більшості (обраним вважається депутат, який отримав найбільшу кількість голосів виборців, що прийняли участь у голосуванні, а у випадку рівності голосів питання вирішується шляхом жеребкування або проведенням повторних виборів (Україна та більшість інших країн світу);

 

б) абсолютної більшості (обраним вважається депутат, за якого проголосувало більше половини виборців, що прийшли на вибори, тобто 50% + 1 голос. У разі, якщо жоден кандидат не набрав необхідної кількості голосів, організовуються повторні вибори, в яких беруть участь 2 кандидати, що набрали найбільшу кількість голосів (Франція, вибори Палати представників Австралії);

в кваліфікованої більшості (обраним вважається кандидат або список, який отримав певну кваліфіковану більшість голосів виборців, яка є більшою за абсолютну (2/3, ѕ). Така система зустрічається дуже рідко через її низьку результативність. Застосовується у Чилі, до 1993 року в Італії при виборах Сенату.

 

52. Парламентаризм в системі сучасної демократії.       | Надрукувати |

 04.07.08

Парламентаризм:

 

І. Форма взаємодії громадянського суспільства та держави, що грунтується на визнанні провідної ролі парламенту – загальнонаціонального, колегіального, представницького органу – у системі організації державної влади.

 

Парламентаризм передбачає верховенство парламенту в законодавчій сфері та його провідне становище в системі вищих органів влади.

Юридичні вияви парламентаризму:

 

- розмежування законодавчої та виконавчої влади.

 

- контроль парламенту за діяльністю органів виконавчої влади.

 

- привілейований статус парламентарів та їх юрид. незалежність від виборців.

Парламентаризм передбачає:

- впливові партії.

- досконале законодавство.

- професіоналізм парламентаріїв.

53. Громадські організації і рухи в політичному житті суспільства.       | Надрукувати |

 04.07.08

 

Громадські об'єднання є формуваннями громадян на основі їх вільного і свідомого волевиявлення та спільності інтересів, їх різновидами є громадські організації та громадські об'єднання.

 

Громадські об'єднання — об'єднання, створені з метою реалізації та захисту громадянських, політичних, економічних, соціальних і культурних прав, інтересів людини, які сприяють розвитку творчої активності й самостійності громадян, їх участі в управлінні державними та громадськими справами.

 

Право на об'єднання є невід'ємною частиною прав людини і громадянина. Воно проголошене Загально декларацією прав людини. Конституції демократичних держав гарантують свободу створення громадських об'єднань, діяльність яких має ґрунтуватися на демократичних засадах, відповідати вимогам відкритості й гласності. Повноваження громадських об'єднань не можуть бути підставою для обмеження конституційних прав і свобод їх учасників.

 

У більшості країн світу громадські об'єднання для здійснення своїх цілей і завдань, передбачених статутами, користуються правами:

— брати участь у формуванні державної влади й управління;

— реалізовувати законодавчу ініціативу;

 

— брати участь у виробленні рішень органів державної влади і управління;

 

— представляти й захищати інтереси своїх членів (учасників) у державних і громадських органах.

 

Держава створює рівні можливості для діяльності усіх громадських об'єднань. Не підлягають легалізації об'єднання, метою яких є зміна конституційного ладу шляхом насильства, підрив безпеки держави діяльністю на користь іноземних держав, пропаганда війни, насильства чи жорстокості, фашизму та неофашизму, розпалювання національної та релігійної ворожнечі, створення незаконних воєнізованих формувань.

 

На основі законодавче визначених прав і обмежень громадські об'єднання виконують низку функцій. Щоправда, однозначного погляду щодо них ще не вироблено, проте найчастіше називають опозиційну, захисну, виховну, кадрову функції.

 

Опозиційна функція, її роль полягає в запобіганні надмірній централізації й посиленні влади держави, сприянні прогресивному розвитку громадянського суспільства. Для досягнення мети громадські об'єднання вдаються до різних засобів: підтримки чи незгоди з державними рішеннями, висування альтернативних програм, апеляції до громадської думки, контролю тощо, завдяки чому управління «зверху» доповнюється самоврядуванням громадськості «знизу».

 

Захисна функція. Вона спрямована на задоволення та захист інтересів, потреб членів організації через вимоги, заяви до державних органів, уряду, а також законодавчу ініціативу, контроль за виконанням своїх рішень і угод з державними установами, органами, переговори з ними тощо. Чільне місце належить безпосередній допомозі членам формування (матеріальна, моральна тощо), піклуванню про умови праці, побут, дозвілля громадян. Радикальними методами тиску на адміністративні органи і захисту інтересів людей є страйки, голодування, акти громадянської непокори, маніфестації, мітинги, ультиматуми, пікетування тощо.

 

Виховна функція. Націлена на формування в громадян моральної, політичної, управлінської, правової культури, національної самосвідомості, відповідальності за справу і свою поведінку, свідому трудову дисципліну; виховання ініціативності, творчого підходу, професіоналізму, підприємництва. Серед виховних методів особливу роль відведено переконанням, просвітництву, залученню до підприємницької, громадської та управлінської діяльності, гласності, матеріальному і моральному заохоченню тощо.

 

Кадрова функція. Полягає в підготовці кваліфікованих кадрів для державних та громадських органів, установ, організацій. Звичайно, при цьому не обійтися без цілеспрямованої кадрової політики, системи відповідних навчальних закладів, семінарів, курсів тощо. У забезпеченні дієвості цієї політики громадськість відіграє особливо важливу роль.

 

Непартійні громадські об'єднання виконують й інші важливі функції, зокрема в межах паблік рілейшнз (зв'язків з громадськістю): інтегративну (єднання, консолідація мас), комунікативну (інформаційне забезпечення, розширення спілкування, підвищення ролі громадської думки, підтримка нею певних починань, організацій).

 

На сучасному етапі в демократичних суспільствах громадські об'єднання перебирають на себе все більше функцій державних установ, борються з бюрократизацією суспільного життя, здійснюють громадський контроль над ними, впливаючи на державну політику і розвиток суспільства загалом.

Класифікація громадських об'єднань

 

Громадські організації класифікують за різними критеріями. За структурною організацією (мета, статут, членство тощо) їх поділяють на масові громадські організації, громадські самодіяльні органи та громадські рухи.

 

Масові громадські організації - це добровільні, організаційно оформлені об'єднання громадян, які мають на меті задоволення і захист інтересів своїх членів, діють за статутом на основі принципів самоврядування і законності. До них належать профспілкові, кооперативні, молодіжні, жіночі, творчі, добровільні товариства, релігійні та інші організації. Ці об'єднання мають довгострокові цілі, програму, статут, який зареєстрований державними органами у встановленому порядку.

 

Профспілки. Це найдавніші й наймасовіші організації працюючих, об'єднують понад 300 млн осіб. Існують Всесвітня федерація профспілок (70 країн, 200 млн членів), Всесвітня конфедерація праці (15 млн членів). Широкого розвитку набули незалежні профспілки за галузями виробництва.

 

Профспілки водночас із захистом економічних, матеріальних інтересів своїх членів виконують широкі соціальні та суспільно-політичні функції: обстоюють інтереси працюючих щодо робочого дня, відпусток, фінансової політики, організації виробництва, умов праці, соціально-культурних та побутових умов, безробіття, професійної підготовки тощо. У більшості країн вони наділені правом законодавчої ініціативи і виступають у ролі лояльної опозиційної сили стосовно держави.

 

У боротьбі за інтереси працюючих профспілки послуговуються різноманітними засобами та методами: від переговорних до радикальних (вимоги, заяви, угоди, альт тернативні рішення, контроль, експертні оцінки, страй-v ки, маніфестації, голодування, мітинги тощо). Нерідка вони домагаються вагомих позитивних результатів, сприяють набуттю вмінь і навичок самоврядування. Молодіжні організації. Основними їхніми цілями і за-* вданнями є захист різноманітних потреб та інтересів молоді, мобілізація та інтеграція молодіжних структур на виконання соціально значущих завдань, виховна робота. Молодіжні формування помітно впливають на зміцнення миру, співробітництва і дружби між народами, на збереження і захист природи.

 

Нині існує Всесвітня Федерація Демократичної молоді (1945 p., об'єднує 250 молодіжних організацій із 100 країн). Великий авторитет у світі має Міжнародна спілка студентів (1946 p., 110 студентських спілок). У більшості країн світу виокремлюються два рівні груп молодіжних організацій залежно від цілей і залучення молоді до суспільно-політичного життя.

 

Об'єднання молоді, предметом діяльності яких є соціально-економічні та політичні проблеми. Це суспільно-політичні клуби, національно-культурні, історико-культурні, патріотичні, екологічні, благодійні та інші організації, асоціації, союзи, а також ініціативні групи, їхня діяльність спрямована на сприяння розвитку національних культур і охорону історичних пам'яток, збереження природи і боротьбу за демократію, мир та певні ідейно-політичні ідеали, вирішення повсякденних гострих життєвих проблем («громадські ініціативи»), боротьбу із безробіттям, за вирішення житлової проблеми (скватери) тощо.

 

Всесвітній молодіжний рух нині переживає відносне подолання ідеологічних розбіжностей, які спричиняли протистояння і унеможливлювали діалог між молодіжними організаціями різної політичної орієнтації: со-ціал-демократичної, ліберальної, консервативної, християнсько-демократичної, комуністичної тощо. Однак це не означає злиття, нівелювання поглядів. Наприклад, до Всесвітньої федерації демократичної молоді належать союзи молоді соціал-демократичної, революційно-демократичної, соціалістичної і комуністичної орієнтацій. Серед молодіжних організацій суспільно-політичного характеру США — Молоді демократи Америки, Комуністичний союз молоді, Американська рада молоді, Асоціація молодих християн, Асоціація ораторського мистецтва та ін. В Україні на сучасному етапі відбувається реформація молодіжних організацій, їх демократизація, пошуки орієнтирів і форм діяльності.

 

Об'єднання дозвільного характеру. Здебільшого вони діють у культурній сфері — образотворче мистецтво, самодіяльний театр, література, кіно, музика (рок-клуби, джаз-клуби), танці тощо. Багато їх у спортивно-оздоровчій сфері. Серед них формування, що культивують нетрадиційні види спорту, об'єднання фізичного і духовного вдосконалення (східні єдиноборства, воєнно-патріотичні клуби тощо).

 

Трапляються й об'єднання агресивної, неконструктивної самодіяльності молоді (фанати, люберці та ін.), епатаж-ної самодіяльності (металісти), альтернативні або контр-культурні течії (хіпі, рокери, авангардисти та ін.).

 

Жіночі громадські об'єднання. Вони послідовно борються за рівноправність жінок, за поліпшення умов материнства і дитинства, за мир, демократію, національну злагоду, соціальний прогрес. Одна тільки Міжнародна

 

Демократична Федерація жінок об'єднує 135 жіночих організацій із 117 країн світу. У кожній державі існують національні організації — спілки жінок, союзи матерів, ділових жінок тощо.

 

Творчі об'єднання. Це добровільні союзи, що об'єднують людей творчих професій (Спілка письменників, Спілка художників, Спілка композиторів, Спілка журналістів тощо). На різних етапах їхня роль у суспільно-політичному житті країн і на міжнародній арені неоднакова. Особливо вагома вона на переломних етапах, які потребують консолідації національного духу, вияву міжнародної злагоди, міжнародного діалогу. Відчутним є їхній вплив і на поведінку владних інституцій.

 

Добровільні товариства. Здебільшого діють вони у сфері науки, техніки, культури, освіти, спорту, соціальної допомоги, розвитку дружби з народами зарубіжних країн та ін. Покликані розвивати самодіяльність громадян, їхню соціальну, творчу та політичну активність, задовольняти їхні інтереси.

 

Релігійні організації. Вони є важливою складовою політичної системи суспільства. І хоча найчастіше церква відокремлена від держави, релігійні організації мають право брати участь у громадському житті, а також використовувати нарівні з громадськими об'єднаннями засоби масової інформації. Церква може підтримувати або не підтримувати певні державні починання, суттєво впливати на масову свідомість віруючих. Більше того, служителі культу мають законне право на участь у політичному житті. Міжнародні релігійні організації (Християнська мирна конференція, Всесвітній ісламський конгрес, Азіатська буддійська конференція, Всесвітня федерація католицької молоді та ін.) відіграють вагому роль у спілкуванні народів. У їхньому полі зору перебувають не лише релігійні питання, а й турбота про збереження миру, злагоди, високу духовність і моральні чесноти, гуманізм та любов до ближнього. Однак не завжди їм вдається мирне вирішення проблем (міжконфесійна ворожнеча).

 

Кооперативні організації, їх не можна ототожнювати із соціально-економічними об'єднаннями, до яких належать кооперативні спілки, асоціації керівників підприємств, спілок орендарів та підприємців тощо. Кооперативні об'єднання — особливий тип непартійних громадських об'єднань, які, маючи матеріальний інтерес, належать до політичної системи суспільства і відіграють у ній певну роль. До кооперативних організацій відносять споживчу кооперацію в селі й місті, кооперативи для задоволення житлово-побутових потреб, садівничо-городні товариства та ін. їм властиві певна деполітизованість, чітка економічна спрямованість, широкий спектр заходів для досягнення матеріальної мети. На Заході існують різні підприємницькі союзи, спілки роботодавців тощо, які виконують як економічні, так і політичні функції. Найважливіша політична функція — визначення і формування загальних корпоративних інтересів і пріоритетів бізнесу, їх реалізація з використанням найрізноманітніших засобів і каналів впливу на державні та інші структури.

 

Громадські самодіяльні органи, їх створюють при державних органах: комітети захисту миру, ветеранів війни і праці, жінок, батьківських рад; вуличні, квартальні комітети, різні клуби (партійні, політичні, виборців, робітників, дитячі), неформальні об'єднання. Вони не мають офіційного членства, статуту, чітких програм, а цілі можуть бути як соціальне значущими, так і асоціальними. Окремі з них представлені організаціями на міжнародному рівні: групи за звільнення в'язнів совісті, репрезентовані організацією Міжнародна амністія; комітети захисту миру — Всесвітньою радою Миру; жіночі комітети — Міжнародною Демократичною Федерацією Жінок та ін.

 

Громадські рухи - це масові політичні й неполітичні формування громадян, пов'язані систематичним співробітництвом заради досягнення певної мети на ґрунті спільних соціально-політичних інтересів. Рухи як вияв громадської ініціативи (антифашистські, національно-визвольні, екологічні, за мир, жіночі тощо) характеризуються відсутністю чіткої організаційної структури, спільністю інтересів, наявністю течій, неоднакових за політичними поглядами і світоглядом, відсутністю індивідуального членства, іноді нечіткою програмою. Вони не є політичними механізмами боротьби за владу. Чинником, що інтегрує учасників руху із не завжди ідентичними переконаннями, є спільна діяльність.

 

Часто громадські рухи опиняються перед дилемою: продовжити своє існування і перейти до наступного рівня єдності — тіснішого згуртування за спільними інтересами (приміром, створення на основі руху партій) чи припинити своє функціонування, розпавшись на невеликі за кількістю і значущістю угруповання.

 

В історичному аспекті виділяють такі громадські рухи:

 

— антифашистські — у країнах Європи періоду 30-х—40-х років XX ст.;

 

— національно-визвольні рухи країн Азії, Африки, Латинської Америки в добу антиколоніальної боротьби;

 

— нові громадські рухи, утворені наприкінці 70-х — на початку 80-х років XX ст. в індустріальне розвинутих країнах (антивоєнний рух);

— рух проти загрози війни, за мир;

— екологічний рух (захист довкілля, природи);

 

— молодіжний і жіночий рухи (боротьба за поліпшення політичного і соціального становища молоді й жінок);

 

— альтернативні рухи (рухи громадських ініціатив: вирішення проблем повсякденного життя з ініціативи громадян; розробка соціальних програм, альтернативних муніципальним чи урядовим тощо).

 

— регіоналізм (рух місцевого населення за збереження своєї культури, соціальної, національної самобутності, проти засилля чужих цінностей).

 

Серед громадських рухів особливе місце посідають політичні — особлива форма діяльності політичних сил, що представляють політичні інтереси й прагнення різних соціальних спільнот, їх організацій. Вони спрямовують свої зусилля на усунення чи поліпшення існуючих соціально-політичних та економічних умов життя через вплив на владні структури, їх вдосконалення ^або заміну. Прикладом такого руху є Народний фронт. Його вирізняє змістовність, різноплановість інтересів учасників, в тому числі партій, інших організацій; інколи керівну роль у них перебирають політичні партії. Організаційно політичні рухи мають автономні первинні осередки, вищі органи (з'їзд), а в період між з'їздами — робочі органи, їхня діяльність унормована певними програмами, статутами. Історії відомо багато таких фронтів: у Європі — для боротьби з фашизмом; після війни — фронти за утвердження комуністичних режимів у країнах Східної і Центральної Європи; з початком перебудови в колишньому СРСР — фронти, рухи за створення незалежних, суверенних держав та ін.

 

Громадські об'єднання класифікують і за іншими критеріями.

 

За спільним інтересом створюються спілки підприємців, кооператорів, профспілки. Інтерес духовного відродження породжує об'єднання культурного та гуманітарного, релігійного напрямів. Політичні мотиви спричиняються до відповідних ідейно-політичних угруповань і течій.

 

За правовим статусом розрізняють формальні громадські організації (офіційно зареєстровані в органах влади, організаційно оформлені), а також неформальні організації (не зареєстровані юридичне, створені спонтанно за ініціативою «знизу», згідно з усвідомленими спільними інтересами; незалежні від офіційних державних органів, діють без чіткої програми, за принципами самоврядування).

 

За легітимністю виокремлюють легальні (дозволені законом) і нелегальні (недозволені законом) громадські об'єднання.

 

Непартійні об'єднання нарівні з політичними партіями різняться за соціально-класовим складом, ідейно-політичною спрямованістю та способами і метою суспільних перетворень. Безумовно, у партій цей поділ виражений чіткіше, повніше і радикальніше, ніж у непартійних об'єднань, позаяк партії концентровано виражають інтереси соціальних сил, організації, що борються за владу.

 

У західній політології усі непартійні громадські організації та рухи називають групами тиску, бо на відміну від партій вони не мають на меті здобуття влади, загальне керівництво державою, а лише здійснюють на неї певний тиск для задоволення інтересів громадян. Існують особливі групи тиску — лобі (від англ. lobby — кулуари). Цей термін означає систему контор і агенцій крупних монополій чи організованих груп при законодавчих органах СІЛА. Вони здійснюють тиск (аж до підкупу) на законодавців і державних чиновників з метою прийняття ними рішень в інтересах певних кіл (приміром, законопроектів, одержання урядових замовлень, субсидій). Подібні групи діють під різними назвами в багатьох країнах.

Розвиток громадських об'єднань і рухів — це шлях до зростання ролі громадянського суспільства, що сприяє поступовому соціально-культурному піднесенню народу та кожної особистості, демократизації, розширенню прав і свобод людини, зміцненню гарантій її захищеності.

54. Основні ознаки і функції політичних партій.     | Надрукувати |

 04.07.08

Ознаки політичної партії:

 

- Ідеологія – сукупність ідей, які пояснюють суспільно-політичний устрій, та обгрунтовують певний політичний курс.

 

- Мета діяльності– завоювання, та здійснення державної влади.

 

- Організація – як правило ієрархічна.

- Членство у партії.

 

Слово «партія» означає частину більшої спільності або цілісності. Воно використовувалося ще в античному світі для позначення політичної організації, причому в негативному значенні – як неблагородного, ганебного союзу. Таке (негативне) розуміння партії як політичної організації збереглося в історії на тривалий час.

 

Наукові спроби визначити сутність політичної партії, її місце в політичному житті суспільства були здійснені у XIX ст. Прн цьому в розумінні сутності партії виокремились такі три основних підходи:

 

1) партія – цс ідеологічна спільність людей, їх добровільне об'єднання навколо якоїсь ідеології. Таке розуміння характерне, зокрема, для ліберального напряму в історії політичної думки;

 

2) партія – це організація певного суспільного класу чи соціальної групи. Розуміння політичної партії як суто класової організації, виразника корінних інтересів того чи іншого класу характерне для марксизму;

 

3) партія – це громадська організація, інститут політичної системи, головним завданням якого є завоювання, утримання й використання державної влади.

 

Узагальнивши ці підходи, відомий американський політолог Дж. Ла Паломбара вирізнив чотири основних елементи, які конституюють політичну партію. Будь-яка партія, вважає він:

 

по-перше, є носієм ідеології або принаймні відбиває конкретну орієнтацію, бачення світу й людини.

 

по-друге, партія – це організація, тобто відносно тривале в часі об'єднання людей, це інститут.

по-третє, метою партії є завоювання і здійснення влади.

 

по-четверте, кожна партія прагне забезпечити собі підтримку народу – аж до членства або активної участі в ній.

 

Основною ознакою політичної партії є її прагнення до завоювання і здійснення державної влади. Для досягнення цієї мети партія організаційно об'єднує прихильників певних поглядів, ідей. За цими ознаками політична партія відрізняється, по-перше, від суспільно-політичного руху, який не має характерних для партії організаційної структури та детально розробленої політичної програми, а по-друге, від групи інтересів, що не прагне до завоювання державної влади, а обмежується лише здійсненням впливу на неї.

 

Отже, політична партія – це добровільне та організаційно оформлене об'єднання громадян, яке виражає інтереси частини суспільства і прагне до їх задоволення шляхом здобуття, утримання і використання державної влади.

 

Політичні партії пройшли тривалий шлях формування і розвитку. Вони є продуктом соціально-скономічних і суспільно-політичних процесів. Зародки політичних партій у

 

вигляді станових угруповань, які виражали інтереси різних груп пануючого класу і боролися між собою за володіння державною владою або за вплив на неї, склалися ще в рабовласницькому і феодальному суспільстві.

 

Політичні партії в сучасному їх розумінні (як масові організації) виникли лише у другій половині XIX ст. У розвитку партій як суб'єктів політичної діяльності М. Вебер розрізняв три стадії: аристократичної котерії (угруповання), політичного клубу і масової партії. Щоправда, всі стадії пройшли насправді лише дві англійські партії – вігів і торі. Більшість сучасних політичних партій сформувались одразу як масові партії. В Англії міжпартійна боротьба у сучасних її формах бере свій початок з другої половини XVII ст. У центрі цієї боротьби було питання про розширення повноважень парламенту за рахунок обмеження повноважень королівської влади. Поступово аристократичні роди, які протиборствували з цього питання, оформились у більш-менш згуртовані партійні угруповання, що дістали назву вігів і торі (пізніше їх стали називати відповідно лібералами й консерваторами). Руйнування традиційних структур влади аристократії і поступове становлення представницької форми правління ознаменували вступ наприкінці XVIII – на початку XIX ст. на політичну арену буржуазії, різко посилили ідейне й політичне протистояння в суспільстві Це дало поштовх формуванню нового типу об'єднань – політичних клубів, які відрізнялись від аристократичних угруповань – котерій – наявністю ідеологічної доктрини й розвинутої організаційної структури. Клуби виникали й діяли як центри формування і пропаганди в основному буржуазної ідеології. В Англії політичні клуби сформувались у 30-х роках XIX ст Торі заснували Чарльтон клаб, а віги – Реформ клаб. Ці клуби успадкували історичні традиції аристократичних котерій. Вони вели позапарламентську діяльність, справляючи водночас великий вплив на парламент. У Франції найвідомішимн були Якобінський клуб і Клуб кордельєрів, які виникли в ході буржуазної революції XVIII ст. й відіграли, особливо перший, значну роль у політичному житті. Поняття «політична партія» виникло лише в XIX ст. разом із формуванням представницьких інститутів і поширенням виборчого права. Під політичною партією малась на увазі організація, що прагнула до завоювання посад у державних органах у конкурентній боротьбі за голоси виборців.

 

Введення загального виборчого права, яке ознаменувало залучення до політики широких верств населення, поклало початок формуванню сучасних масових політичних партій. Перші з них з'явились в основному в результаті злиття в єдині організації місцевих виборчих комітетів, що забезпечували підтримку депутатам. Однак на відміну від політичних клубів політичні партії вже не обмежувались забезпеченням підтримки кандидатам з боку впливових кіл суспільства та збиранням необхідних для виборчої кампанії коштів, а чимраз більше орієнтувались на вплив на маси, завоювання виборців, залучення до своїх лав якомога більшої кількості членів. Головне завдання політичних партій полягає в тому, щоб перетворити багатоманітність інтересів окремих індивідів, різноманітних соціальних спільностей у їх сукупний політичний інтерес шляхом зведення цих інтересів до єдиного знаменника. В ідеалі мета кожної партії полягає у представництві в політичній системі тих верств населення, інтереси яких вона відображає. Через представництво в політичній сфері різних соціальних спільностей за допомогою партій громадянське суспільство й держава об'єднуються в єдине ціле.

 

Політичні партії, отже, є важливою ланкою, що поєднує громадянське суспільство й державу, сприяючи подоланню або пом'якшенню конфліктів між ними. Завдяки партіям суспільство здійснює контроль над державою, а держава – зворотний зв'язок із суспільством.

 

Конкретизувати загальне призначення політичних партій можна шляхом визначення їх функцій, тобто тих завдань. які вони виконують у політичній системі.

 

Основними функціями політичної партії в сучасному суспільстві є:

 

- політичне представництво соціальних інтересів;

 

- соціальна інтеграція – узгодження соціальних інтересів через взаємодію політичних партій;

 

- розробка ідеології, політичних доктрин і програм;

 

- боротьба за оволодіння державною владою та участь у її здійсненні, участь у формуванні й діяльності всіх ланок державного апарату;

 

- участь у розробці, формуванні і здійсненні політичного курсу держави;

 

- політична соціалізація – сприяння засвоєнню індивідом певної системи політичних знань, норм і цінностей, залученню його до політичної системи;

 

- формування громадської думки;

 

- політичне рекрутування, тобто залучення на бік партії якомога ширших верств населення як її членів, прихильників і виборців;

-         підготовка та висунення кадрів для апарату держави, партії, громадських організацій.

 

55. Типологія політичних партій.       | Надрукувати |

 04.07.08

Ознаки політ. Партії:

 

- Ідеологія – сукупність ідей, які пояснюють суспільно-політичний устрій, та обгрунтовують певний політичний курс.

 

- Мета діяльності П. – завоювання, та здійснення державної влади

- Організація – як правило ієрархічна

- Членство партії

Типологія політичних партій

Дюварже:

- кадрові

- Массові

Поділ за політичним темпераментом:

- ліві

- праві

- центр

 

Відповідно до основних груп соціальних спільностей розрізняють класові, національні, жіночі, селянські, регіональні та інші політичні партії.

 

Отже, за класовою ознакою розрізняють: робітничі, дрібнобуржуазні, буржуазні. поміщицькі та інтеркласові політичні партії.

 

За ідеологічною ознакою політичні партії поділяються на ідейно-політичні, прагматичні та харизматнчно-вождистські.

 

загальні цілі й характер діяльності: революційні, реформістські та консервативні.

 

За парламентською основою розрізняють парламентські (парламентсько-елскторальні) і непарламентські політичні партії.

 

56. Сучасні партійні системи. | Надрукувати |

 04.07.08

 

Система взагалі – це сукупність елементів, що перебувають у відносинах і зв’язках один з одним, яка утворює певну цілісність, єдність. За аналогією партійну систему можна розуміти як цілісну сукупність діючих у країні політичних партій та відносин між ними.

 

Отже, партійна система – це сукупність діючих у країні політичних партій та відносин між ними, які складаються в боротьбі за державну владу та у процесі її здійснення. У країнах сучасного світу склались різні партійні системи. Розрізняються вони залежно від кількості діючих у країні політичних партій, основних принципів їхньої взаємодії, за ідеологічною та іншими ознаками. Одними з найбільш деталізованих є типології партійних систем, запропоновані італійсько-американським політологом Дж. Сарторі та польським соціологом і політологом Є. Вятром. Дж. Сарторі розрізняє сім типів партійних систем: 1) однопартійна; 2) з партією-гегемоном; 3) з домінуючою партією; 4) двопартійна; 5) поміркованого плюралізму; 6) поляризованого плюралізму; 7) атомізована. В основу цієї типології покладено ідеологічну ознаку: однопартійна система є моноідсологічною, атомізована – ідейно різнорідною. Між цими двома полюсами залежно від ступеня розвитку й варіантів ідеологічного плюралізму в діяльності партій розташовуються решта п'ять партійних систем. Є. Вятр розділив партійні системи на альтернативні й неальтернативні. Альтернативною є така система, в якій хоча б один альтернативний колектив політиків організований у вигляді політичної партії або політичних партій і має реальні шанси замінити колектив, що є правлячим у даний момент. У межах цієї системи можуть бути: система багатопартійної роздрібненості, в якій жодна партія або група партій не має очевидного переважання, а влада здійснюється коаліціями, що змінюються за

 

складом; двоблокова система, в якій існують декілька політичних партій, що поділяються на два політичних блоки, між якими ведеться постійне суперництво за владу; двопартійна система, де хоча й існують дрібніші партії, але справжнє суперництво за владу відбувається між двома найбільшими партіями системи. В сучасній західній політології найчастіше розрізняються три основних типи партійних систем: двопартійна система (біпартизм). багатопартійна система й «система двох з половиною партій». Розглянемо докладніше окремі типи партійних систем. Багатопартійною є система, в якій більш як дві партії мають змогу впливати на функціонування державних інститутів, її різновидами Дж. Сарторі вважає системи поміркованого й поляризованого плюралізму, а також атомізовану партійну систему. Для системи поміркованого плюралізму характерні представництво в парламенті лише декількох партій, відсутність позасистемної парламентської опозиції, тобто таких партій, які взагалі виступають проти існуючої соціально-скономічної й політичної системи. Уряд формується однією партією або коаліцією партій, залежно від розподілу між нимн місць у парламенті. Партійні коаліції можуть бути як стабільними, так і нестабільними, від чого залежить стабільність уряду. Характерним прикладом стабільних партійних коаліцій є Швейцарія, а нестабільних – Бельгія, Італія. Нідерланди, Фінляндія. В парламентарних республіках з нестабільними партійними коаліціями уряди можуть змінюватись декілька разів за один термін повноважень парламенту. Систему поляризованого плюралізму характеризують присутність позасистемних партій, гостре ідеологічне розмежування між партіями, формування уряду партіями центру, наявність двополярної – зліва і справа – деструктивної опозиції. Стабільність та ефективність функціонування цієї системи залежать від міцності центристських коаліцій. Загалом вона є менш стабільною, ніж система поміркованого плюралізму. Системами поляризованого плюралізму в окремі роки були, наприклад, партійні системи Італії і Франції. Атомізована партійна система характеризується наявністю багатьох, у тому числі й позасистемних, політичних партій, які не користуються більш-менш значним впливом. У такій партійній системі уряд формується або на основі широкої коаліції партій, або взагалі на позапартійній основі. Така система характерна для перехідних суспільств, зокрема для колишніх радянських республік та більшості країн Східної Європи. Вона неефективна й найменш стабільна серед інших і з часом еволюціонує, як правило, до системи поляризованого плюралізму. Багатопартійна система може функціонувати на державному рівні як більш-менш стійка коаліція двох чи більше партій, які зберігають союзницькі відносини не тільки за участі в уряді, але й в опозиції. Така багатопартійна система визначається як двоблокова. Прикладом її може бути партійна система Франції (в окремі періоди), в якій домінують два партійних блоки – демократів і республіканців у правій частині політичного спектра, соціалістів і комуністів – у лівій. Двопартійною вважається система, в якій визначальну роль у політичному житті відіграють дві основних партії, що чергуються при владі. При цьому кількість діючих у країні партій може бути різною, проте жодна з них, крім двох найвпливовіших, не має реальних шансів стати правлячою. Для двопартійної системи характерні відносна рівновага двох партій, які суперничають у боротьбі за владу, і значне відставання інших партій, а також наявність сильної опозиції з боку тієї партії, що зазнала поразки на виборах. Це одна з найбільш стабільних та ефективних партійних систем, якій не загрожують коаліційні кризи. Вона склалась у тих країнах, де справа не дійшла до утворення сильної революційної робітничої партії. Типовий приклад двопартійної системи – США. де ключові позиції політичного життя зайняли дві партії – Демократична й Республіканська. Європейським прикладом двопартійної системи може бути партійна система Великобританії, в політичному житті якої переважають Консервативна і Лейбористська партії. У деяких країнах основними є дві партії, а поряд з ними існує третя, яка. примикаючи до однієї з основних, забезпечує їй парламентську більшість і право формування уряду. Така партійна система дістала назву трипартійної, або «системи двох з половиною партій». Однопартійна система у прямому розумінні цього слова – це така система, в якій неможливе навіть номінальне існування інших партій. Правляча партія, яка є єдиною, по суті, зливається з державними структурами, підпорядковує їх собі. Такою партією була, наприклад. Комуністична партія Радянського Союзу. Ще одним різновидом фактично однопартійної системи є система з домінуючою партією, в якій за наявності декількох незалежних одна від одної партій при владі постійно або майже постійно перебуває одна з них. Для системи з домінуючою партією, крім відносно довготривалого переважання однієї партії над іншими, характерні також відсутність урядових коаліцій та існування малоефективної опозиції з боку тих партій, які не беруть участі у формуванні уряду. Оскільки в такій системі домінування однієї партії є результатом згоди більшості виборців щодо здійснюваного партією курсу, то систему з домінуючою партією називають іще системою партій національної згоди.

57. Становлення багатопартійності в Україні.       | Надрукувати |

 04.07.08

 

Витоки сучасної багатопартійності в Україні можна віднести до підписання СРСР у 1975 р. Заключного акта гельсінської Наради з безпеки і співробітництва в Європі, що спонукало діячів право'іахисного руху до легалізації своєї діяльності у вигляді Української гельсінської групи. Однак діяльність цієї групи переслідувалась правлячими колами, а її члени зазнали репресій. Процес становлення багатопартійності в Україні поступово відновився з початком перебудови. З'являються альтернативні офіційній політиці так звані неформальні рухи, які не мали фіксованого членства, не ставили перед собою чітко сформульованих політичних завдань. Це були насамперед організації захисників природи та різноманітні культурологічні об'єднання, наприклад Український культурологічний клуб. Товариство Лева. Меморіал, Товариство української мови імені Т. Г. Шевченка та ін. Створені для вирішення питань, на перший погляд, далеких від політики, вони швидко проявили себе як політичні організації. Після амністії політв'язнів-правозахненнків у 1988 р. з'явилися відверто антикомуністичного характеру Українська гельсінська спілка та Українська демократична спілка як відділення московського Демократичного союзу, який проголосив себе опозиційною політичною партією. У подальшому на базі демократичних організацій, передусім Українського культурологічного клубу та Товариства Лева, навколо національно-демократичної ідеї духовного відродження України виник Народний рух України за перебудову. Сама ідея Руху вийшла зі Спілки письменників України, насамперед її київської організації. 13 лютого 1989 р. в газеті «Літературна Україна» був опублікований проект програми Руху, а у вересні цього року відбувся його установчий з'їзд Виступаючи спочатку на підтримку перебудови. Рух згодом перетворився в опозиційну антикомуністичну організацію. З самого початку виникнення Рух намагався всіляко заперечувати надання йому рис політичної партії, вводячи можливість колективного членства в організації. Поступово з нього почали виокремлюватися політичні об'єднання з більш жорсткою структурою й чіткіше сформульованою доктриною. Цей процес особливо прискорився після прийняття закону «Про об'єднання громадян», в якому визначено правові основи діяльності політичних партій і громадських організацій в Україні. Поряд з партіями, що певний час прилягали до рухівської коаліції, почали виникати організації, які не вписувалися в це об'єднання чи то внаслідок радикалізму власних політичних програм, чи то не поділяючи його основні цілі. Відбулися установчі з'їзди перших політичних партій республіки. Першою партією, яка 1990 р. зареєструвалась у Міністерстві юстиції, була Українська республіканська партія. У 1991 р. було зареєстровано вже 7 партій: Українську селянську демократичну партію, Партію зелених України, Демократичну партію України, Партію демократичного відродження України. Ліберальну партію України, Українську християнсько-демократичну партію. Соціалістичну партію України. Процес становлення багатопартійності особливо прискорився з прийняттям 24 серпня 1991 р. Акта проголошення незалежності України і проведенням у грудні цього року референдуму з питання державної незалежності України. У 1992 р. було зареєстровано 6 політичних партій, у тому числі Селянську партію України. Українську консервативну республіканську партію. Християнсько-дсмократичну партію України та ін. Особлиьо «врожайним» на нові партії був 1993 р. коли зареєструвалися 15 партій, у тому числі Партія праці. Українська партія справедливості, Конгрес українських націоналістів, Всеукраїнське політичне об'єднання «Державна самостійність України», Громадянський конгрес України, Українська партія солідарності і соціальної справедливості. Трудовий конгрес України, Комуністична партія України. Організація українських націоналістів в Україні та ін. Народний рух після виходу з нього ряду партій сам перетворився на політичну партію і також зареєструвався. Нові політичні партії утворювалися і в наступні роки. На початок 1996 р. в Україні було зареєстровано 37 партій, а станом на вересень 2001 р. – більш як 120. Щоправда, реальна кількість політичних партій є дещо меншою, оскільки деякі

 

з них припинили своє існування або об'єдналися з іншими партіями. На сьогодні найчнеленнішими і най-впливовішими політичними партіями України є Комуністична. Соціал-дсмо-кратична (об'єднана). Соціалістична Партійна система України, таким чином, не стільки багатопартійна. скільки дрібнопартійна. Цьому сприяла н чинна раніше виборча система Спочатку в незалежній Україні, як і в багатьох колишніх соціалістичних країнах та більшості республік колишнього СРСР. зберігалася традиційна мажоритарна виборча система. Вона не сприяла становленню впливових політичних партій, підвищенню їх ролі в суспільстві, політичній структурованості парламенту, у складі якого були представники десятків політичних партій У них не було потреби об'єднуватися в парламентську більшість з мстою формування уряд}. оскільки останній утворювався на позапартійній і позапарламентській основі. За цих умов партійна система України була атомізованою. і усіма притаманними такій системі недоліками. До того ж за чинною мажоритарною системою абсолютної більшості вибори здебільшого проводилися у два тури, а нерідко вони взагалі не відбувалися через низьку явку виборців. Гострою була проблема формування кількісного складу Верховної Ради України. Новий Закон України «Про вибори народних депутатів України» від 18 жовтня 2001 р зберіг змішану виборчу систему, дещо вдосконаливши окремі її деталі Це. крім усього іншого, означатиме, що 225 народних депутатів, обраних в одномандатних виборчих округах, маючи вільний мандат, і надалі не знатимуть у Верховній Раді ні партійної, ні фракційної дисципліни і обстоюватимуть там не стільки суспільні, скільки власні інтереси. Відповідно, проблематичним залишиться формування у Верховній Раді стабільної більшості, без якої ні вона, ні Кабінет Міністрів України не зможуть ефективно працювати Становленню багатопартійності в Україні, підвищенню ролі партій у політичній системі суспільства сприятиме Закон України «Про політичні партії в Україні» від 5 квітня 2001 р.. який конкретизує конституційне положення про право громадян України на свободу об'єднання у політичні партії. Отже, політичні партії є важливими елементами політичної системи суспільства, інститутами здійснення політики. Виражаючи інтереси різних спільностей людей, вони виступають тією ланкою, що з'єднує громадянське суспільство з державою, забезпечує представництво на державному рівні всієї багатоманітності соціальних інтересів. Партії є важливою частиною механізму демократичного вирішення соціально-політичних конфліктів. Від рівня розвитку партій, їхнього ідейно-політичного спрямування, методів та засобів діяльності значною мірою залежить рівень соціальної злагоди в суспільстві, розвитку демократії.

58. Групи інтересів і політика. | Надрукувати |

 04.07.08

 

У політології використовуються не тільки багатоманітні методи дослідження політичних явищ і процесів, а й різні підходи до вивчення політики. Такими підходами є. наприклад, інституціональний. біхевіористський, класовий, елітаристський та ін На початку XX ст. виник груповий підхід до вивчення політики, який називається також теорією груп тиску, теорією заінтересованих груп, теорією груп інтересів тощо. Родоначальником цієї теорії став американський соціолог і політолог Артур Фішер Бентлі (1870–1957). У праці «Процес здійснення державної влади: вивчення громадських тисків» (1908) він доводив, що діяльність людей завжди визначається їхніми інтересами і спрямована на забезпечення цих інтересів. Діяльність щодо забезпечення інтересів звичайно має груповий характер. Оскільки групи не існують без об'єднуючих їх інтересів, то група та інтерес є досить близькими поняттями. Інтереси групи проявляються не стільки на основі її усної риторики, програмних заяв про свої цілі тощо, скільки на основі практичної діяльності й поведінки членів групи. Діяльність заінтересованих груп у їх відносинах одна з одною і З державною владою, за А. Бентлі. є динамічним процесом, у ході якого здійснюється тиск інтересів цих груп на владу з метою примусити її підкоритися волі та впливу груп. У впливі груп на державну владу зазвичай домінує найсильніша група чи сукупність груп. Ці групи підпорядковують своєму впливові і примушують підкоритися більш слабкі групи. а сама державна влада стає засобом урегулювання конфліктів між групами та груповими інтересами й досягнення певної рівноваги між конкуруючими групами. Найчастіше в політології при аналізі інститу ціоналізованих форм політики поняття «заінтересовані групи» або «групи інтересів» використовується для позначення добровільних об'єднань людей у їх стосунках із владою і співвідноситься з поняттям «громадська організація». Відповідно групи інтересів визначаються як добровільні об'єднання людей, створені для вираження і задоволення їхніх інтересів у відносинах з різними політичними інститутами, насамперед із державою. Поняття «групи інтересів» указує на політичний вимір цих груп. Різні спільності людей. їхні об'єднання проявляють себе як групи інтересів тоді, коли їхні інтереси виявляються як конкретні вимоги в політичній С(|)срі суспільства. Іншими словами, групи інтересів функціонують як політичні об'єднання тоді, коли вони або вирішують суто політичні завдання, або вступають у взаємодію з державою. Вони мають політичний вимір, але здебільшого не є суто політичними об'єднаннями Від політичних партій групи інтересів відрізняються тим, шо не прагнуть до політичної відповідальності, не ставлять собі за мсту оволодіння державною владою, а обмежуються лише впливом на неї. Групи інтересів можуть мати різні назви: «клуб», «гурток», «спілка», «товариство», «рада», «об'єднання» тощо. Поняття «групи інтересів» корелюється з такими однопорядковими з ним поняттями, як «групи тиску», «лобі», «громадські організації», «суспільні рухи», «латентні політичні сили». Розглянемо зміст кожного з цих понять. Німецький політолог Ульріх фон Алсман запропонував таку типологію груп інтересів залежно від п'яти різних суспільних сфер діяльності. 1. Організовані інтереси в економічній сфері та в сфері праці підприємницькі об'єднання та об'єднання самостійних категорій працівників: профспілки: споживчі спілки. 2. Організовані інтереси в соціальній сфері:об'єднання захисту соціальних прав (на зразок товариства сліпих); об'єднання соціальних досягнень (наприклад, благодійні громадські спілки та заклади):групи самодопомоги (анонімних алкоголіків тощо). 3. Організовані інтереси у сфері дозвілля й відпочинку: спортивні спілки та об'єднання; гуртки для спілкування і реалізації хобі 4 Організовані інтереси в сфері релігії, науки і культури церкви, секти: наукові асоціації: загальноосвітні гуртки, клуби з мистецтва. 5. Організовані інтереси в суспільно-політичній сфері: духовні, етичні, правоіахисні об'єднання; громадсько-політичні об'єднання (екологічні, за роззброєння, емансипацію жінок тощо). Групи інтересів – це різноманітні спільності людей, передусім соціальні. Типологія груп інтересів за їхньою соціальною основою є визначальною. Саме вона відбиває багатоманітність соціальних інтересів. допомагає визначити роль тих чи інших соціальних спільностей у політичному житті суспільства. Відповідно до основних груп соціальних спільностей виокремлюються класові, етнічні, демофафічні. професійні, територіальні об'єднання (організації та рухи) як групи інтересів. Розглянемо деякі з найбільш масових, організованих і впливових у політичному житті груп інтересів, виокремлених за соціальною основою. Провідне місце серед груп інтересів, виокремлених за соціальною основою, посідають професійні спілки – масові громадські організації найманих працівників, які засновані на спільності їхніх інтересів у процесі праці і мають за мсту поліпшення умов життя і праці своїх членів Профспілки виникли у другій половині XVIII ст у Великобританії як асоціації висококваліфікованих робітників, котрі об'єднувалися для захисту своїх професійних інтересів. Перші профспілки мали локальний характер. Протягом XIX ст. вони утворюються в усіх розвинутих країнах Європи та Америки. Наприкінці XIX ст. виникають галузеві виробничі профспілки, створюються національні профспілкові центри (об'єднання). Одним із найстаріших таких центрів є Британський конгрес тред-юніонів, створений 1868 р. Типологія груп інтересів може здійснюватись і за іншими ознаками. Так. суспільно-політичні рухи залежно від їхнього ставлення до існуючого суспільного порядку поділяються на революційні, реформативні та консервативні. Революційні рухи спрямовані на радикальні та весохоплюючі зміни в суспільстві (наприклад, комуністичний рух). Реформативні рухи орієнтуються на поступові істотні зміни лише деяких сторін існуючого суспільного порядку зі збереженням його основ (наприклад, соціал-дсмократичнин рух). Консервативні суспільно-політичні рухи виступають за збереження існуючого суспільного порядку, допускаючи лише його мінімальні зміни. За часом дії суспільно-політичні рухи поділяються на традиційні – історично довгофивалі (наприклад, робітничий, комуністичний, соціал-демократичний, жіночий, молодіжний рухи) та нові – в основному альтернативні рухи.

59. Сутність та основні типи політичних режимів. | Надрукувати |

 04.07.08

 

Політичний режим (франк від лат. – управління) є одним із базисних понять політології Порівняно і іншими категоріями, які розкривають форми держави,

 

– «форма державного правління» і «форма державного устрою» – поняття «політичний режим» є найменш визначеним. Це пов'язано значною мірою із близькістю понять, із тим, що одні й ті самі явища і процеси політичного життя стосовно чогось одного можуть характеризуватись як форма державного правління, а щодо іншого – як політичний режим Так. під президентським режимом в одних випадках мають на увазі політичний режим, а в інших – президентсько-рсспубліканську форму державного правління. під парламентським режимом також розуміють і політичний режим, і форму правління Такий підхід, який не розмежовує форму державного правління і політичний режим, по суті, знімає питання про ступінь демократизму держави. Форма правління сама по собі може нічого не говорити про демократизм у здійсненні державної влади. Так, у сучасному світі окремі монархії є більш демократичними державами, ніж деякі республіки. Про ступінь демократизму у здійсненні державної влади свідчить саме характер політичного режиму. Якщо виходити з того, що форма правління визначається відносинами між центральними органами держави, то поняттям «політичний режим» доцільно позначати характер цих відносин, здійснення державної влади в цілому, насамперед в аспекті демократизму цього процесу. Відповідно, політичний режим визначається як система методів і засобів здійснення політичної (державної) влади. Поряд із поняттям «політичний режим» використовується також поняття «державний режим» як узагальнена характеристика форм і методів здійснення державної влади в тій чи іншій країні. Хоча політичний режим і державний режим часто визначаються практично однаково, між ними існує і певна відмінність. Полягає вона в тому, що політичний режим виходить за межі держави як інституту і охоплює також інші політичні інститути. Він не може бути зведений до методів діяльності державних органів, а стосується й діяльності політичних партій, масових громадських об'єднань і суспільних рухів, функціонування засобів масової інформації тощо. У цьому значенні політичний режим виступає як функціональний аспект політичної системи суспільства в цілому, тоді як державний режим у точному його розумінні характеризує функціонування лише держави Враховуючи відмінності між політичним і державним режимами, між політичною і державною владою, перший із них доцільніше було б визначати як систему методів і засобів здійснення політичної влади, а другий – державної. Однак не буде помилковим і визначення політичного режиму через державну владу, оскільки саме вона складає основний зміст і сенс політичної влади Виходячи з того, що методи й засоби здійснення державної влади можуть істотно відрізнятися за однакових форм державного правління, деякі науковці вважають, що категорія «політичний режим» стосується не форми здійснення державної влади, а її змісту, тобто що політичний режим не с формою держави. Так, російський правознавець К. В. Арановський зазначає, що «політичний режим не можна зараховувати до форм державності Це змістовна, а не формально-юридична характеристика». Політичний режим, справді, більшою мірою стосується змісту державної влади, ніж форма державного правління чи форма державного устрою. Проте єдина за своєю сутністю і змістом державна влада може здійснюватись різними методами й засобами. Відмінності між цими методами й засобами визначають різновиди політичних режимів, які стосовно державної влади виступають саме формою, а не змістом. Оскільки політичний режим виступає функціональним аспектом політичної системи суспільства, ного структуру складають ті самі елементи, що й структуру політичної системи. Це насамперед політичні інститути – держава та її структурні елементи, політичні партії, громадсько-політичні організації, а також політичні відносини, політичні норми, політична культура у їх функціональному аспекті. Стосовно держави йдеться не просто про структуру, а про характер відносин між її елементами, способи формування органів державної влади, стосунки держави з громадянами, створення нею умов для реалізації прав і свобод особи тощо. Політичні партії виступають елементами політичного режиму не як інститути політичної системи, а у взаємодії між собою, тобто Як певна партійна система. На основі структурних елементів політичного режиму виокремлюються його основні ознаки: спосіб формування органів влади; співвідношення законодавчої, виконавчої і судової влади, центрального уряду та місцевого самоврядування; становище й роль громадських організацій і партій, правовий статус особи; встановлена законодавча система; зміст і співвідношення дозволеної і забороненої політичної діяльності; рівень економічно-господарського розвитку; політична стабільність суспільства; порядок функціонування правоохоронних та каральних органів; історичні й культурні традиції, моральні звичаї народу в ставленні до влади. Найважливішими ознаками політичного режиму є вживані процедури та способи організації установ влади і врядування, стиль прийняття публічних, тобто загальних і обов'язкових для всіх, рішень, відносини між державою і громадянами. Важливою характеристикою політичного режиму є його легітимність (від лат. – законний). Типологія політичних режимів дає змогу віднайти спільне й відмінне в багатоманітних методах і засобах здійснення державної влади як у різні історичні епохи, так і в різних країнах Як і будь-яка типологія, вона може здійснюватись за різними ознаками, залежно від яких розрізняють ті чи інші типи політичних режимів. Автократичний режим передбачає існування автократа, тобто особи, котра персоніфікує інститут, від імені якого діють усі ті, хто наділяється частиною або часточкою публічної влади. У разі наслідування автократії наявна комбінація автократичного принципу з аристократичною тенденцією, а в разі виборної автократії – комбінація автократичного принципу з демократичною тенденцією. Ліберальний режим характеризується більш-менш досконалою організацією виборчої системи Для нього характерно тс, що закон грунтується на згоді більшості громадян, а функціонери, які прямо чи опосередковано призначаються підлеглими, є тимчасовими й відповідальними у своїх діях перед законом. На думку Г. Моски. автократичні режими є більш стійкими, ніж ліберальні, оскільки останні можуть функціонувати лише за сприятливих умов, як правило, в періоди економічного процвітання та інтелектуального розвитку. Він визнавав, що важко знайти політичний режим, у якому в абсолютно чистому вигляді проявлявся б тон чи інший принцип або тенденція, однак був переконаний, що переважання автократії чи лібералізму, аристократичних або демократичних тенденцій слугує фундаментальним критерієм для визначення типу політичної організації будь-якого суспільства. Г. Моска не довів до кінця свою типологію політичних режимів. Деякі західні дослідники, підбиваючи підсумки ного міркуванням, наголошують, що виокремлені Г. Москою два принципи організації влади, комбіновані з двома тенденціями поповнення політичного класу, визначають чотири типи політичних режимів: 1) аристократично-автократичннй (абсолютна монархія); 2) аристократично-ліберальний (парламентарна, конституційна монархія); 3) демократично-автократичний (президентська республіка) демократично-ліберальний (парламентарна республіка). В узагальненому вигляді такий поділ політичних режимів передбачає виокремлення режиму злиття влади (абсолютна монархія), режиму поділу влади (президентська республіка) і режиму співпраці гілок влади (парламентарна республіка і парламентарна монархія) Найпоширенішим у сучасній політології є поділ політичних режимів за ознакою демократизму на демократичні і недемократичні Останні, у свою чергу, поділяються на тоталітарні та авторитарні. Термін «тоталітарний» (від лат. – увесь, повний і – цільність, повнота; вживається для позначення державного ладу, який здійснює всеосяжний (повний, тотальний) контроль над усіма сферами суспільного життя та особистим життям громадян, спираючись при цьому на систематичне використання насильства. Першими цей термін на початку 20-х років XX ст. ввели до наукового вжитку італійські критики Б. Муссоліні, під керівництвом якого в Італії почала формуватися однопартійна фашистська система. Та незабаром Б. Муссоліні іі сам перехопив це слово й увів його до політичного лексикону, проголосивши своєю мстою створення «тоталітарної держави». Пізніше термін «тоталітарна держава» (також у позитивному значенні) використовували нацистські правознавці в Німеччині. Паралельно формувалося уявлення про тоталітаризм як негативне політичне явище, яке характеризує не лише фашизм, а й політичний лад в СРСР. Авторитаризмом (франц. від лат. – вплив, влада) пази вається політичний режим, який характеризується зосередженням державної влади в руках однієї особи чи групи осіб або в одному її органі. Авторитарним політичним режимам притаманні такі ознаки: скасування або значне звуження політичних прав і свобод громадян; обмеження діяльності політичних партій та громадсько-політичних організації!, особливо опозиційних; відсутність поділу влади, зосередження державної влади у виконавчій гілці, наділення її функціями нормотворчості; звуження сфери гласності й виборності державних органів, сувора регламентація їх діяльності; рекрутування політичної еліти шляхом призначення згори; застосування політичних репресій. Демократичний політичний режим найповніше проявляється за республіканської форми державного правління парламентарного чи президентського типу. Цілком демократичними можуть бути й парламентарні монархії. Проте за будь-якої форми державного правління до числа важливих спільних рис демократичних режимів належить пріоритет прав людини над правами держави, що означає визнання пріоритету громадянського суспільства над державою. У цьому полягає принципова відмінність у стосунках між державою і громадянським суспільством за демократичного політичного режиму. Якщо за авторитарного режиму громадянське суспільство зберігається, але підпорядковується державі, то в умовах демократії держава і громадянське суспільство виступають партнерами. Вони на паритетних засадах беруть участь у вирішенні тих чи інших суспільних проблем. За демократичного політичного режиму громадянське суспільство здійснює ефективний контроль над державою через засоби прямої і представницької демократії, свої політичні інститути – політичні партії, групи інтересів, засоби масової інформації

60. Особливості трансформації тоталітарних і авторитарних режимів у сучасні демократії.        |

 

Трансформація, тобто перетворення, політичних режимів може відбуватися як у напрямі переходу від тоталітаризму та авторитаризму до демократії, так і у зворотному напрямі. Навіть країни з розвиненими демократичними механізмами здійснення державної влади, високим рівнем політичної культури населення, давніми демократичними традиціями не застраховані від проявів авторитаризму. Авторитаризм іманентне притаманний будь-якій політичній владі, яка постійно виявляє тенденцію до розширення своїх повноважень і встановлення тотального контролю над суспільством. Найчіткіше ця тенденція проявляється у діях виконавчої влади, в розпорядженні якої перебувають матеріальні, фінансові, силові та інформаційні засоби владного впливу на суспільство. Президентська і змішана (президсігтсько-парламентарна) форми правління взагалі тяжіють до авторитаризму обраного на загальних виборах глави держави, в руках якого зосереджуються значні повноваження, особливо у сфері виконавчої влади. Навіть у республіках з парламентарною формою правління, але позапарламентською системою обрання президента (Австрія, Ірландія, Фінляндія) його роль с досить вагомою і потенційно може зростати аж до перетворення в особисту диктатуру, прикладом чого можуть слугувати деякі президенти Фінляндії. Демократія не дається раз і назавжди. Громадянське суспільство має постійно бути на сторожі. захищатися від зазіхань держави на його інтереси і боротися за контроль над нею. Провідною тенденцією світового політичного розвитку у другій половині XX ст., особливо в останні десятиліття, є перехід від тоталітаризму та авторитаризму до демократії. Про це наочно свідчать крах фашистських режимів в Іспанії, та Португалії, військових диктатур в Аргентині. Бразилії, Греції, Південній Кореї, перехід у минулому соціалістичних країн Центральної і Східної Європи від комуністичного тоталітаризму до демократії, намагання більшості молодих незалежних держав, що утворилися на теренах колишнього СРСР, розбудувати демократичну державність. Вивчення цих процесів дало можливість політологам зробити певні узагальнюючі висновки щодо демократичної трансформації політичних режимів. Так, польський соціолог і політолог Є. Вятр, узагальнюючи досвід руху авторитарних режимів до демократії на прикладах Туреччини, Греції, Іспанії. Португалії, Аргентини, Бразилії, Чилі. Південної Кореї. Філіппін, східноєвропейських країн, дійшов висновку, що перехід до демократії є найбільш імовірним в умовах мирних змін і відбувається у трьох формах: реформа згори: швидкий розпад; реформа, узгоджена між владою та опозицією. Реформа згори відбувається тоді, коли автократичні правителі з власної волі, а не в результаті тиску з боку опозиції, вирішують змінити політичну систему Так. у Бразилії група генералів, що захопила владу у 1964 р.. з часом пішла на створення цивільного демократичного правління. Подібне відбулося і в Чилі після здійснення генералом А. Піночстом у 1973 р. воєнного перевороту. Проте такі реформи рідко закінчуються успіхом. Вони проводяться надто довго, нерішуче й непослідовно, оскільки реформатори намагаються демократизувати систему, залишаючись при владі. До того ж. нерідко вони опиняються немовби між двох вогнів. З одного боку на них впливає частина правлячої консервативно налаштованої верхівки, яка контролює значну частину старої державної машини, зокрема найбільш консервативно орієнтовані силові структури. З другого боку на них тиснуть знизу розбуджені перетвореннями і радикально налаштовані маси. У результаті перед реформаторами постає альтернатива: або згортання реформ, або залишення політичної арени. Проте такий шлях демократичних перетворень має й безумовні переваги порівняно з іншими, тому що є поступовим і найменш радикальним, отже, і найменш болісним для суспільства. Відомі випадки як успішного здійснення подібних перетворень, наприклад, у Бразилії. Туреччині. Чилі, так і безуспішного (хрущовська «відлига»). Швидкий розпад влади, або абдикація (лат. – зрікаюсь. – зречення престолу, відмова від влади, посади або сану), означає крах авторитарного режиму в історично короткий проміжок часу. Здебільшого це відбувається під впливом зовнішніх чинників, якими можуть бути події в сусідніх країнах, участь і поразка у військовому конфлікті тощо. Прикладами такого розпаду авторитарних режимів може бути крах встановленого 1974 р. в Греції правління «чорних полковників», який відбувся в результаті конфлікту цієї країни з Туреччиною на Кіпрі, або крах воєнної хунти в Аргентині в результаті поразки останньої у війні з Великобританією за Мальвінські (Фолклсндські) острови 1982 р. Перебудова в СРСР сприяла краху комуністичних режимів у країнах Центральної і Східної Європи.

 

Третя форма демократичної трансформації авторитарного режиму – це поступова реформа, узгоджена між владою та опозицією. Вона ґрунтується на компромісі в інтересах країни, народу між правлячими та опозиційними політичними силами. Такий компроміс означає, що влада та опозиція можуть дійти згоди, незважаючи на тиск соціальних сил. які стоять за ними. Вони намагаються уникати взаємних звинувачень і спекуляцій щодо минулого та у зв'язку з неминучим погіршенням соціально-скономічного становища в країні. відмовляються від радикальних позицій і методів боротьби. Така форма дає можливість в історично короткий проміжок часу і з мінімальними суспільними втратами досягти значних успіхів на шляху демократичних перетворень. Зразковим прикладом узгодженого здійснення демократичних перетворень вважається Іспанія. Проведені в ній спільними зусиллями уряду й короля Хуана Карлоса після смерті у 1975 р. диктатора Франко реформи дали можливість менш ніж за 10 років піднятися до стану сучасної демократичної держави. Прикладом компромісної моделі демократичної трансформації суспільства може бути й Польща. Перехід від тоталітаризму до демократії має свої особливості. Якщо перехід від авторитаризму до демократи – це головним чином зміна політичного режиму, то демократична трансформація тоталітаризму вимагає перетворень у всіх сферах суспільного життя. зміни соціально-економічного ладу. Перехід до демократії істотно полегшується за сприятливого стану економіки й утруднюється в умовах її кризи. Найсприятливішою для переходу до демократичного політичного режиму є децентралізована економіка з обмеженим державним контролем. Відповідно. найменш сприятливі умови складаються за жорсткої системи державного управління економікою. Серед науковців і політиків досить поширеною є висловлена російськими політологами А. Міграняном та І. Клямкіним думка про тс. що глибокі суспільні перетворення на шляху від тоталітаризму до демократії можна здійснити лише за умов авторитарного режиму, тобто перейти від тоталітаризму до демократії можна тільки через авторитаризм, який дає можливість, зокрема, цілеспрямовано проводити реформи, мобілізувати необхідні для цього ресурси, підтримувати суспільний порядок тощо. З цією думкою можна погодитися хіба що в тому, що перехід від тоталітаризму до демократії не відбувається відразу. Він потребує тривалого часу, протягом якого неодмінно зберігатимуться елементи авторитаризму з поступовим розширенням обсягу методів і засобів демократичного правління. Такі елементи виявляються, зокрема, у діях виконавчої влади і глави держави Однак елементи авторитаризму в контексті демократичних перетворень та авторитаризм як політичне панування однієї людини чи групи осіб – це різні речі. Таке панування мало чим відрізняється від тоталітарного. Тому зазначена точка зору не може бути виправданням авторитарного правління, де б воно не здійснювалося.

61. Сутність, структура і функції політичної культури.       | Надрукувати |

 04.07.08

 

Культура — історично визначений рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людини, виражений в типах і формах організації життя і діяльності людей, а також у створюваних ними матеріальних і духовних цінностях.

 

Культуру можна розуміти як феномен матеріального й духовного життя суспільства і як вияв лише його духовного життя.

 

Концептуальне осмислення політичної культури як складової політичного життя та об'єкта вивчення політології було здійснено лише в 50—60-ті роки XX ст. Інтерес до політичної культури був зумовлений передусім усвідомленням західними дослідниками необхідності з'ясування впливу глибинних, емоційних і соціально-психологічних чинників на стабільність політичних систем.

 

Г. Алмонд і С. Верба започаткували підхід до розуміння політичної культури як сукупності орієнтацій індивідів стосовно політичних об'єктів. Такі орієнтації виявляються на трьох рівнях. Це, по-перше, пізнавальні орієнтації, які охоплюють знання про політичну систему та її функціонування. По-друге, емоційні орієнтації, які виражають почуття щодо політичної системи, учасників політичного процесу. По-третє, це — оціночні орієнтації, які виражають особисте ставлення до політичної системи, її учасників та їхніх дій.

 

Алмонд і Верба обмежили політичну культуру лише сферою політичної свідомості.

 

Поряд з цим, традиційним, підходом до розуміння політичної культури існує інший підхід, який розглядає політичну культуру як органічну єдність політичної свідомості й політичної поведінки.

 

Так, на думку польського політолога Є. Вятра, «політична культура — це сукупність позицій, цінностей і зразків поведінки, які стосуються взаємовідносин влади і громадян».

 

Політична культура охоплює не всі вияви політичної свідомості й політичної поведінки, а лише те в них, що є найбільш поширеним, типовим для суспільства, соціальної спільності чи індивіда.

 

Третій підхід до розуміння політичної культури близький до другого. Відповідно до цього підходу поряд з політичною свідомістю й поведінкою до політичної культури долучаються також способи функціонування політичних інститутів.

 

Політична культура— це сукупність стійких форм політичної свідомості й поведінки, а також характеру і способів функціонування політичних інститутів у межах певної політичної системи.

Основними елементами структури політичної культури є:

 

-          політична свідомість;

- політична поведінка (діяльність).

 

 Головним елементом політичної культури є політична свідомість, її складають політичні інтереси, знання, ідеї, погляди, уявлення, переконання, цінності, оцінки, орієнтації, почуття, настрої, традиції тощо. Системо-утворюючими в політичній культурі, тобто такими, що визначають її як органічну цілісність, систему, є політичні знання, політична ідеологія і переконання.

 

Винятково важливим є діяльнісний аспект політичної культури. Його складають визнані в суспільстві норми політичної поведінки, навики і способи політичної діяльності, вміння і досвід тощо. У реальній дійсності політична культура виявляється передусім у вигляді стереотипів політичної поведінки і способів функціонування політичних інститутів.

 

Основними функціями політичної культури є вираження й реалізація соціальних інтересів, нормативно-регулююча, виховна, комунікативна і прогностична.

 

І. Вираження й реалізація соціальних інтересів. У політичній свідомості, передусім у її найважливішій складовій — політичній ідеології, відтворюються корінні інтереси соціальних спільностей, які стосуються влади в суспільстві. Усвідомлення цих інтересів зумовлює ідповідну політичну поведінку соціальних спільностей та окремих їх представників.

 

ІІ. Нормативно-регулююча функція політичної культури. Реалізується вона за допомогою формування і закріплення в суспільній свідомості необхідних політичних

цінностей, установок, цілей, мотивів і норм поведінки. Завдяки нормативно-регулюючій функції політичної культури досягається соціальний і в цілому — суспільний консенсус.

 

ІІІ. Виховна функція політичної культури, або функція політичної соціалізації, спрямована на формування й розвиток індивіда як суб'єкта політичних відносин. Відбувається це на основі тих політичних цінностей і норм поведінки, які переважають у суспільстві в цілому або відповідають інтересам і цілям тих чи інших соціальних спільностей.

 

ІІІ. Комунікативна функція виявляється в тому, що політична культура виступає засобом ідейно-політичного і правового зв'язку громадян з політичними інститутами та між собою. Ця функція забезпечує взаємодію всіх учасників політичного процесу на базі використання загальноприйнятих термінів, символів, стереотипів мислення й поведінки.

 

ІV. Прогностична функція політичної культури полягає в тому, що на основі знання особливостей і стану політичної культури різних соціальних спільностей можна передбачити тможливі варіанти їхньої поведінки.

 

62. Сутність і структура політичної свідомості.      | Надрукувати |

 04.07.08

 

Свідомість – це вища, властива лише людині, форма відображення об'єктивної дійсності. Таке відображення відбувається у формі поглядів, ідей, уявлень, переконань, вірувань тощо, які відображають об'єктивне становище індивіда, соціальних спільностей, суспільства в цілому.

 

Політична свідомість є однією з найважливіших форм суспільної свідомості. Вона відображає політичне буття людини і може бути визначена як сукупність знань, ідей, поглядів, орієнтацій та установок індивідів і соціальних спільностей стосовно політичної системи та їхнього місця в ній.

 

У політичній свідомості розрізііяють також два рівні – буденну й теоретичну свідомість. Буденна політична свідомість – це несистематизовані масові уявлення про політику. Вона виникає стихійно, безпосередньо з повсякденної практики й відображає політичні явища і процеси поверхово, не проникаючи у їх суть. Але й на цьому рівні свідомість має пізнавальну цінність, є одним із джерел теоретичної свідомості. Більшість людей сприймає політику саме на рівні буденної свідомості. Буденна політична свідомість тісно пов'язана з політичною психологією. Вона має такі яскраво виражені соціально-психологічні риси, як почуття, настрої, емоції тощо. Безпосередній зв'язок з практикою і соціально-психологічна оформленість надають політичній свідомості особливої гнучкості й динамізму. Саме на рівні буденної свідомості відбувається швидка реакція людей на політичні події, а їхнє ставлення до політичної влади формується насамперед через факти повсякденного життя. Оскільки головним джерелом формування буденної політичної свідомості є повсякденна практична діяльність, то нерідко її називають ще емпіричною політичною свідомістю. Проте буденна свідомість не зводиться до емпіричної, бо, крім набутих у практичній діяльності знань, до її складу входять також елементи знань ідеологічних і теоретичних.

 

Теоретична політична свідомість – це сукупність ідей, поглядів, учень, які виникають на основі наукового дослідження політичних явищ і процесів. Теоретична політична свідомість має багато спільного з політичною ідеологією, проте вони не є тотожними. Систематизовані, теоретичні знання складають основний зміст ідеології, але крім цих знань ідеологія містить ще й ціннісний аспект, пов'язаний з вираженням нею класових інтересів. Якщо теоретичне знання ґрунтується передусім на фактах, то ідеологія – на цінностях, що відбивають інтереси того чи іншого класу. Цінності як один із найважливіших елементів політичної культури – це такі політичні знання та уявлення, що розглядаються суб'єктами політики як невід'ємні від їхнього існування, орієнтують їхні політичні дії. Цінності є мотиваційним базисом політичної культури, вони зумовлюють відповідні політичні орієнтації і поведінку, а їх втрата означає руйнування самої політичної культури. Вираження ідеологією інтересів суспільних класів, її ціннісний аспект породжують критичне ставлення до неї як до неістинного. спотвореного знання. В ідеології вбачають опозицію раціональному, науковому осягненню соціальної дійсності. Ще К. Маркс називав її «спотвореною свідомістю». Подібні оцінки ідеології пізніше давали італійський соціолог В. Парето («кристалізація хибної свідомості»), німецький філософ К. Манхейм («добровільна містифікація»), американський соціолог Д. Белл («секуляризована релігія»), французький філософ Б.-А. Леві («невпізнана брехня») та ін. Проте наявність в ідеології ціннісного аспекту не принижує, а. навпаки, підвищує її роль у житті суспільства. Саме цей аспект робить ідеологію не лише прийнятною, а й необхідною для того чи іншого суспільного класу. Ідея «кінця ідеології», що стала основою впливової в 60-ті роки XX ст. концепції деідсодогізації, себе не виправдала. Ідеологія виявилась необхідною. Зрештою, в будь-якому політичному документі наявні терміни ідеологічного порядку, які не є власне науковими поняттями, наприклад «свобода», «рівність», «справедливість», «братерство», «рівність можливостей», «загальний добробут» тощо. Кожна з різних форм політичної ідеології претендує на істинне і найповніше відображення дійсності, хоча наближені вони до істинного, наукового знання неоднаковою мірою.

 

З-поміж інших систематизованих поглядів та ідей – релігійних, філософських, естетичних тощо – політична ідеологія найбільшою мірою орієнтована на практику.

Основні відмінності між буденною і теоретичною свідомістю полягають у їхніх пізнавальних можливостях. За сприйняття політики на науковому рівні розширюється сфера достовірних політичних знань, науковий аналіз дає можливість з'ясувати глибинні причини політичних явищ і процесів, закономірностей їхнього розвитку. Буденна ж свідомість сприймає політику поверхово, набуті нею знання мають кон'юнктурне, особистісне забарвлення. Багато з орієнтацій, які складають політичну культуру, закладені в людях підсвідомо і часто виявляються в них мимоволі, без попередніх роздумів. Зберігаючись у підсвідомості, ці орієнтації істотно впливають на поведінку людей і зміст політичної діяльності. Поряд з неусвідомленими реакціями орієнтаційного порядку політична поведінка містить і суто імпульсивні дії. Політична поведінка більшості громадян будь-якої країни визначається не стільки теоретичною, скільки буденною політичною свідомістю, а то й підсвідомими мотивами, що негативно відбивається як на політиці, так і на долі самих громадян і робить особливо важливими політичну освіту мас, формування високого рівня їхньої політичної культури. Залежно від суб'єкта політичної свідомості виокремлюються індивідуальна, групова й масова політична свідомість. Індивідуальна політична свідомість – це свідомість кожного окремого індивіда як учасника політичного процесу. Групова політична свідомість – це свідомість різних соціальних спільностей людей (соціально-класових, етнічних, демографічних, професійних, територіальних). Соціальну базу масової політичної свідомості складає маса як сукупність індивідів, котрі належать до різних соціальних спільностей і беруть участь у конкретних політичних процесах. За своїм змістом масова політична свідомість є сукупністю ідей, поглядів, уявлень, почуттів, настроїв, що відображають доступні й відомі масам політичні явища і процеси. Масова політична свідомість формується під впливом не лише соціально-економічних і політичних чинників, а й за допомогою ідеологічних засобів. Однією з істотних рис масової політичної свідомості є її динамізм – здатність до швидких змін залежно від дії різноманітних чинників, особливо агітації і пропаганди. Ця особливість слугує підставою для маніпулювання масовою політичною свідомістю, яке досить поширене в політиці.

 

63. Політична ідеологія та її функції.       | Надрукувати |

 04.07.08

 

Для визначення місця ідеології в політичній культурі, її ролі в політичному житті суспільства з'ясуємо спочатку, що таке ідеологія взагалі. Ідеологія, зазначається у «Філософській енциклопедії», — це «сукупність ідей і поглядів, які відображають у теоретичній більш чи менш систематизованій формі відношення людей до навколишньої дійсності та один до одного і служать закріпленню або зміні, розвитку суспільних відносин. Основою ідеологічного відображення дійсності є певні суспільні інтереси. У класовому суспільстві ідеологія завжди має класовий характер, відображаючи становище даного класу в суспільстві, відносини між класами, класові інтереси. Ідеологія виступає у формах політичних, правових, релігійних, етичних, естетичних і філософських поглядів»5.

 

Відповідно до наведеного визначення політична ідеологія виступає як система ідей і поглядів, які виражають інтереси суспільних класів стосовно політики, здійснення влади.

 

Сутнісними рисами політичної ідеології є систематизований, теоретичний характер і цілісне відображення інтересів суспільних класів. Суб'єктами основних політичних ідеологій сучасності — лібералізму, консерватизму, соціал-демократизму й комунізму є саме суспільні класи.

 

Відмінності в інтересах суспільних класів породжують відмінності в їх ідеології. А оскільки в суспільстві завжди є класи з відмінними інтересами, то демократична держава, тобто така держава, яка стоїть над класовими інтересами, прагне виражати інтереси всього народу, а не передусім певного суспільного класу, не може ставати на позиції тієї чи іншої ідеології. Так звана державна ідеологія завжди є вираженням інтересів Лише певного суспільного класу.

У політичній культурі політична психологія та ідеологія перебувають у єдності і взаємодії. Особливістю цієї взаємодії є те, що обидві вони виражають інтереси одних і тих самих соціальних спільностей, але з різним ступенем глибини та узагальнення. Якщо політична психологія відображає політичне буття безпосередньо, то політична ідеологія — опосередковано, через політичну психологію й систему соціально-економічних відносин. Політична ідеологія спирається на політичну психологію, інакше вона перетворилася б у відірвану від життя систему ідей.

64. Політика і мораль. | Надрукувати |

 04.07.08

 

В усі часи людські вчинки у будь-якій сфері життєдіяльності оцінювалися з точки зору моралі. Природно, що й до політики, політичної поведінки ми з повним правом можемо підходити з моральними мірками. Цс право перетворюється на обов'язок з огляду на те, що політика є діяльністю із завоювання, утримання й використання влади, отже, пов'язана так чи інакше з примусом, який сам по собі є злом, але за певних умов він об'єктивно необхідний і морально виправданий. Коли, за яких умов застосування примусу в політиці є виправданим, наскільки сама політика є моральною, чи правомірне взагалі застосування до сфери політики категорій етики і моральних цінностей

 

– ці та подібні питання виникли давно, і в історії політичної думки на них давали досить неоднозначні відповіді. Спочатку політичні явища і процеси розглядалися у зв'язку з усім комплексом суспільних явищ. Традиція, яка йде від Сократа, Платона та Арістотеля, розглядає політику і мораль як єдине ціле, спрямоване на досягнення суспільного блага, справедливості. Так, приділяючи особливу увагу проблемі морального обгрунтування політики і законів, Сократ убачав основу благополуччя держави в непорушності законів, у підпорядкуванні громадян законам. Арістотель вважав, що державним благом є справедливість, тобто те, що слугує спільній користі. Християнська традиція також виходить з єдності політики і моралі, проте розділяє відповідальність за них, покладаючи її відповідно на світського правителя – монарха і духовного – папу.

 

Уперше чітко сформулював проблему співвідношення політики й моралі і протиставив їх одна одній Н. Макіавеллі. Він вважав, що головною мстою правителя має бути благо держави, яке вимагає постійного зміцнення його влади. Однак досягнення цієї мети виключно високоморальними засобами в недосконалому суспільстві неможливе. Людина, яка на кожному кроці керувалася б лише принципами добра, мала б пропасти серед людей, які керуються іншими принципами. Оскільки блага держави, зміцнення влади неможливо досягти лише високоморальними засобами, то правитель має діяти, незважаючи на жодні моральні міркування. Н. Макіавеллі вважав цілком прийнятними в політиці жорстокість, лицемірство, фізичне знищення політичних суперників тощо. Правитель інколи може дозволити собі бути чесним – усе залежить від того, що саме в даний момент корисніше для держави. Отже, головним принципом дій правителя під кутом зору моралі є цілковита безпринципність, але з політичного кута зору відсутність етичних міркувань у вчинках правителя обертається для нього збереженням влади й державної цілісності, а тому є найкращим політичним принципом. Макіавеллівське розуміння співвідношення політики і моралі в подальшому неодноразово зазнавало критики від учених, письменників та й самих політиків. Щоправда, вона не завжди була справедливою, бо Н. Макіавеллі не розводив політику і мораль їй всі часи і всі випадки життя. Обґрунтовуючи свої погляди, він виходив з моральної недосконалості тогочасного суспільства, необхідності застосування будь-яких засобів передусім для об'єднання роздрібнених на той час італійських держав. Мислитель стверджував, що немає ідеального державного ладу поза часом і простором, є лише лад, адекватний ситуації; немає незмінне досконалих і незмінне поганих методів управління людьми, є лише методи, які відповідають або не відповідають ситуації.

Принципово відмінне від макіавеллівського вирішення проблеми співвідношення політики і моралі дала етика І. Канта, особливо формулювання ним категоричного імперативу, яким має керуватися кожна людина за будь-яких обставин. Згідно з цим імперативом, тобто загальним моральним законом, до будь-якої людини потрібно ставитись як до мети, а не як до засобу. Ця вимога згодом була поширена й на політико-правову сферу. Поступово у свідомості політиків, учених та ідеологів народилось розуміння нерозривного зв'язку між політикою і мораллю, який, однак, не означав їх повного злиття, як цс було в давньогрецькій політичній філософії. Макіавеллівське вирішення проблеми співвідношення політики і моралі є одним із варіантів розв'язання так званої моральної дилеми в політиці. Суть її полягає у співвідношенні мети і засобів у політиці, у тому, що в політиці трапляються ситуації, коли проголошувані позитивні під етичним кутом зору цілі досягаються за допомогою етично негативних засобів. Н. Макіавеллі розв'язав цю дилему однозначно на користь мети, вважаючи, що блага мста виправдовує будь-які засоби її досягнення. Протилежною макіавеллівській є позиція, представники якої вважають, що в ході досягнення будь-яких політичних цілей необхідно виходити з безумовного пріоритету моральних міркувань. Відомими представниками цієїпозиції були, зокрема, М. Ганді і М. Л. Кінг.

65. Типологія політичної культури. | Надрукувати |

 04.07.08

 

Політична культура— це сукупність стійких форм політичної свідомості й поведінки, а також характеру і способів функціонування політичних інститутів у межах певної політичної системи.

 

Для відображення процесу змін політичної культури в ході історичного розвитку вживається поняття «тип політичної культури», яке фіксує найбільш загальні, типові риси політичної свідомості й поведінки людей окремих історичних епох і суспільств.

 

Найвідомішою в сучасній політології є типологія політичної культури, здійснена Г. Алмондом і С. Вербою. На основі дослідження політичної культури США, Великобританії,

Італії, ФРН і Мексики вони виокремили у праці «Громадянська культура» три «чистих типи» політичної культури: паройкіальну, підданську та активістську. Ці типи характеризуються певними цінностями, зразками політичної поведінки, способами організації влади і не прив'язані жорстко до певної історичної епохи чи соціальної спільності.

 

Паройкіольний тип політичної культури (іноді його називають «патріархальним») характеризується відсутністю в суспільстві інтересу до політичної системи. Основними рисами цієї культури є майже повна відсутність у громадян знань, емоцій і суджень щодо держави, відсутність прагнень, аполітичність поряд із замкнутістю на місцевій чи етнічній солідарності. Паройкіальна культура може відразу стати панівною в молодих країнах, але зберігається навіть у великих індустріальних державах, коли кругозір більшості громадян обмежується прихильністю до свого роду, містечка, регіону.

 

Підданський тип політичної культури вирізняється сильною позитивною орієнтацією громадян на політичну систему, але слабкою орієнтацією на активну участь у її функціонуванні. Цей тип сформувався за умов феодальної системи з її виразною ієрархічністю політичних відносин. Елементи підданської культури трапляються і в сучасних суспільствах, зокрема у формі поклоніння верховним політичним лідерам.

 

Активістський тип політичної культури (або «культура участі») вирізняється активною заінтересованістю громадян не тільки в тому, що їм дає політична система, а й у тому, щоб відігравати у ній активну роль.

 

В історії, на думку Г. Алмонда і С. Верби, переважають не чисті, а змішані типи політичної культури: паройкіально-підданська, піддансько-активістська і паройкіально-активістська. Змішаним типом політичної культури є й так звана громадянська культура. Це активістська політична культура, в якій наявні елементи паройкіальної і підданської культури. Вона найбільш характерна для демократичних політичних систем і сприяє їх функціонуванню.

 

Громадянська культура є породженням громадянського суспільства. Вона передбачає, що суб'єкти політики у своїй діяльності виходять з інтересів усього суспільства, а не лише окремої соціальної спільності.

 

Типологія політичної культури Є. Вятра. Залежно від суспільно-політичних формацій і притаманних їм політичних систем він виокремив три основних типи політичної культури: традиційний, буржуазно-демократичний і соціалістичний.

 

Тип традиційної політичної культури відповідає рабовласницькому і феодальному ладу. Він характеризується визнанням того, що: 

 

а) влада має священний характер;

 

б) права підданого і влади регулюються традиційними нормами, які випливають із твердження: «так було завжди»;

 

в) політична система та її основні норми є незмінними.

 

Традиційна політична культура виступає у трьох різновидах:

 

1. Традиційна племінна культура, для якої характерні значна влада віча та істотні обмеження влади вождя.

 

2. Традиційна теократична культура, в якій володар є Богом або намісником Бога і його влада обмежується лише тим, як розуміється воля Бога. Ця культура притаманна тим народам, у яких політична система створювалась пророками нових релігій.

 

3. Традиційна деспотична культура, в якій ставлення підданих до володаря ґрунтується на визнанні його абсолютної, нічим не обмеженої влади над ними. Володар є паном над усіма підданими і їх власником.

 

Поряд з традиційною політичною культурою добуржуазна епоха знає інший тип — політична культура станової демократії, за якої значна частина, навіть більшість, населення повністю відсторонена від участі в політичній системі і найчастіше позбавлена будь-яких особистих прав. Політичні права існують лише для меншості з привілейованих станів.

 

Історії відомі два різновиди політичної культури станової демократії: патриціанська культура деяких грецьких міст, республіканського Рима й деяких італійських міст середньовіччя, а також дворянська політична культура, наприклад у Польщі, Англії, Росії епохи пізнього середньовіччя і раннього періоду нової історії.

 

Виникнення капіталізму й залучення мас до політичного життя створили масову політичну культуру — культуру не якоїсь класової меншості, а широких верств суспільства. Буржуазне суспільство знає два основних типи політичної культури: демократичний та автократичний. Для першого типу характерні активність громадян, їх включення у політичну систему, визнання громадянських прав і свобод, а також принципу контролю громадян за діяльністю держави.

 

Буржуазно-демократична політична культура виступає у двохосновних різновидах: консервативно-ліберальній і ліберально-демократичній.

 

Консервативно-ліберальна культура визнає основними цінностями громадянські права і свободи, але заперечує суспільно-реформаторський аспект політичної культури.

 

В ліберально-демократичній політичній культурі, навпаки, визнання основних цінностей і зразків поведінки, типових для системи буржуазної демократії, поєднується з очікуванням соціальних реформ, здійснюваних державою.

 

Автократичний тип буржуазної політичної культури є запереченням буржуазно-демократичного типу. Ідеалом держави він визнає сильну й неконтрольовану владу, яка виключає демократичні права і свободи громадян. Цей тип втілився в різного роду мілітаристських і фашистських режимах XX ст. і має два різновиди: авторитарну й тоталітарну політичну культуру. Перша відрізняється від другої тим, що не передбачає активної участі мас, їх політичної мобілізації і використовує ідеологію лише як інструмент для забезпечення пасивного послуху мас. Тоталітарна політична культура, супутня фашистським і напівфашистським системам, поєднує культ лідера, сильної влади з активним залученням громадян до участі в політичному житті відповідно до принципів, установлених лідером.

 

Поділ політичної культури за характером реалізації владних відносин у суспільстві на демократичну, авторитарну й тоталітарну у сучасній політології досить поширений.

 

Особливості демократичної політичної культури. Головною з цих особливостей є плюралізм, який передбачає політичну, економічну та ідеологічну багатоманітність. Багатоманітність в економічному житті означає існування різних форм власності, насамперед приватної, різних форм господарювання, вільного підприємництва. Економічна багатоманітність виступає основою політичного плюралізму, який означає визнання в політичному житті багатоманітності інтересів різних соціальних і політичних груп.

 

Визнання плюралізму соціальних і політичних інтересів передбачає визнання ідей політичного представництва й виборності. Остання покликана забезпечити народний суверенітет і представництво інтересів усіх суспільних груп у системі влади через політичні партії. Чергування партій і посадових осіб при владі вважається цілком нормальним і навіть необхідним явищем. Політична конкуренція є однією з основних ознак демократичної політичної культури.

 

Демократична політична культура характеризується встановленням у суспільстві консенсусу стосовно основних цінностей суспільства, його цілей і шляхів їх досягнення, визнанням легітимності демократичних процедур, готовністю добровільно підкорятися встановленим політичним правилам.

 

Так, за національно-територіальною ознакою виокремлюються: європейський (західний) та азіатський (східний) типи, за характером взаємозв'язків і контактів між людьми — конфронтаційний і консенсусний типи, за ідеологічною ознакою розрізняють ліберальний, консервативний, комуністичний і соціал-демократичний типи політичної культури.

66. Концепція громадянської культури Г.Алмонда і С.Верби.      | Надрукувати |

 04.07.08

 

Г. Алмонд вважав, що традиційні підходи у політичній науці, наприклад, інституціональний, не в змозі пояснити, чому однакові за формою політичні організації діють по-різному в різних країнах. Для пояснення цього Г.Алмонд запропонував поєднати вивчення формальних і неформальних компонентів політичних систем з аналізом національної політичної культури, виділити політичне в національній культурі.

 

Г. Алмонду належить функціонально точне визначення політичної культури, прийнятне для вивчення політичної поведінки й політичних процесів. Він вважає, що політична культура складається з "особливих форм орієнтації на політичні об'єкти", які лежать в основі політичної системи.

 

Г. Алмонд і С. Верба пишуть: "Термін "політична культура" має на увазі специфічні політичні установки (attіtudes) відносно політичної системи і її різних частин та установки стосовно власної ролі в системі".

 

М. Алмонд і С. Верба запропонували своє бачення структури системи політичної культури. Вони вважали, що ця структура складається з орієнтацій різних типів:

 

- "когнітивні орієнтації" - знання та переконання про політичну систему, її ролі і тих, хто виконує політичні ролі

 

- "афективні орієнтації" - почуття щодо політичної системи, її ролі й тих, хто виконує політичні ролі

 

- "оціночні орієнтації" - переконання, думки про політичні об'єкти (своєрідна комбінація ціннісних стандартів, знань і афективних орієнтацій).

 

Беручи до уваги основні положення структурно-функціонального підходу до аналізу політичних систем, Г.Алмонд і С.Верба як основні об'єкти орієнтацій виділили політичну систему в цілому, її "вхід" і "вихід" (тобто вимоги та підтримку, а також реакцію на прийняті рішення і їх реалізацію), індивіда як політичного актора. На їхню думку, кожній моделі політичної культури (кожному "ідеальному типу") відповідає своя комбінація ориентаций на ці об'єкти.

 

Виходячи із цих посилок, Г.Алмонд і С. Верба виділили три основних моделі ("ідеальних типи") політичної культури:

 

І. "парохіальна" (parochіal culture) політична культура (іноді її називають парафіяльною, традиційною, патріархальною). Цей тип політичної культури характеризується повним відривом населення від політичної системи, відсутністю знань про неї. У таких суспільствах відсутні спеціалізовані політичні ролі, основні актори (вожді, шамани й ін.) реалізують одночасно і політичні, і економічні, і релігійні функції. Крім того, ніяк не відділяються одне від одного політичні, економічні та релігійні орієнтації населення. Переважає територіальна та соціально-культурна ідентифікація: людина ідентифікує себе, у першу чергу, як частина локального співтовариства (роду, села тощо).

 

ІІ. "підданська" політична культура (subject culture). Цьому типу політичної культури притаманне пасивна політична поведінка, орієнтація на пануючі офіційні цінності та норми, відсутність самостійного осмислення цих цінностей. Здебільшого у людей переважає свого роду споживацько-патерналістське ставлення до політичної системи: члени співтовариства або очікують благ, або бояться покарання. Такий тип політичної культури можна зустріти в суспільствах, де відсутнє чітке виділення вхідних каналів політичної системи, а індивіди не розглядають себе в якості політичних акторов.

 

ІІІ. "партисипаторна" політична культура (partіcіpant culture) або культура участі (активістська політична культура). "Партисипаторному" типу політичної культури притаманна активна участь індивідів у політичному житті, заснована на досить високій політичній грамотності громадян і їх переконаності у здатності вплинути на процес прийняття політичних рішень за допомогою власної участі. Такі суспільства характеризуються високим ступенем функціональної диференціації: різні сфери громадського життя відносно автономні, а підсистеми досить розвинені та розгалужені (зокрема політична підсистема).

 

У сучасному світі ці типи політичної культури у чистому вигляді відсутні. Зокрема в демократичних країнах неможливо в чистому виді знайти партисипаторний тип політичної культури: "громадяни демократичних країн рідко живуть відповідно до цієї моделі. Їх не можна назвати ні добре інформованими, ні глибоко включеними в політику, ні особливо активними, а процес прийняття електоральних рішень є чим завгодно, тільки не процесом раціонального розрахунку" .

 

У дійсності національні політичні культури поєднують у собі різні типи, тобто є змішаними. Комбінації цих типів можуть бути різні. М. Алмонд і С. Верба при порівняльному вивченні політичних культур задалися питанням, чи існує демократична політична культура, тобто якийсь набір орієнтацій, що сприяє стабільності демократії, тобто "підходить" демократичній системі.

 

Їх основний висновок полягав у тому, що найбільш оптимальним для країн стабільної демократії є змішаний тип політичної культури, виявлений у Великобританії та США - громадянська політична культура (або політична культура громадянськості). У рамках цієї культури "багато громадян можуть бути активними в політиці, але багато хто інші грають більше пасивну роль підданих...навіть у тих, хто виконує громадянську роль, якості підданих і парафіян не повністю витиснуті... Це означає, що активний громадянин зберігає свої традиційні, неполітичні зв'язки... Політична діяльність являє собою лише частину інтересів громадянина, причому, як правило, не дуже важливу частину. Збереження інших орієнтацій обмежує ступінь його включеності в політичну діяльність. Більше того, орієнтації парафіянина й підданого не просто співіснують із орієнтаціями учасника, вони пронизують і видозмінюють їх" .

 

Згідно до Г. Алмонда й С. Верби, для громадянської культури притаманні дві "суперечності":

 

-                між високою оцінкою своєї потенційної впливовості на політичні рішення й більш низьким рівнем реального впливу,

 

- між ступенем поширення вербального визнання обов'язковості участі громадян у політичному житті і реальною значимістю та обсягом участі.

 

З одного боку, бездіяльність звичайної людини допомагає забезпечити правлячій еліті владу у тій мірі, що необхідна для ефективного вирішення проблем. З іншого боку, роль громадянина, як активного й впливового фактору, що забезпечує відповідальність еліт, підтримується завдяки його прихильності нормам активного громадянства і його переконаністю, що він може бути впливовим політичним актором.

 

Таким чином, громадянин у країні із цивільною політичною культурою є потенційно активним. Він не виступає як постійний учасник політичного процесу, рідко активний у політичних групах, але при цьому має резерв потенційної впливовості. Тобто він вважає, що якщо буде потреба, він може мобілізувати своє соціальне оточення в політичних цілях.

 

Кожний із запропонованих Г. Алмондом і С. Вербою ідеальних типів політичної культури на практиці відбиває специфіку тієї або іншої субкультури. Особливе поєднання цих субкультур спричиняє національні політичні культури у тій або іншій країні.

 

Зразкова "формула" громадянської культури виглядала у такий спосіб: 60% "учасників", 30% "підданих" і 10% "парохіалів".

67. Особливості політичної культури сучасного українського суспільства. | Надрукувати |

 04.07.08

 

Політична культура залежить від особливостей державотворчих процесів, історичного досвіду та типу соціально-економ перетворень.

 

В Україні політична культура успадкувала елементи різних політичних культур, що зумовлює протиріччя між авторитарно-підданською культурою минулого і сучасною потребою побудови демократичної та правової держави.

Істор досвід України:

 

        Київська Русь,

 

          Гетьманщина (зачатки демократії, конституція Пилипа Орлика),

          Російська Імперія,

          УЦР,

          Радянський союз.

Риси політичної культури:

 

- українські землі були розділені між різними державами, що зумовлює неоднорідність політичної культури.

 

- процес становлення політичної культури проходив через відмову від тоталітаризму.

Орієнтири:

- утвердження національної ідеї.

- створ громад суспільства.

- утвердження політичного плюралізму.

- використання зарубіжного досвіду формування демократичних культур.

68. Політична поведінка особи. | Надрукувати |

 04.07.08

 

Поняття «політична поведінка» одно-порядкове з такими поняттями, як «політична активність», «політична участь». Найбільш загальним серед них є поняття «політична діяльність», яке відображає всю багатоманітність дій людей у сфері політики як у персоналізованих, так і в інституціоналізованих нормах. Поняття «політична активність» наголошує на певній спрямованості політичної діяльності – спрямованості на вдосконалення або зміну соціально-економічного й політичного порядку, політичних інститутів. Політична активність на індивідуальному рівні – це сукупність тих форм життєдіяльності окремої особи, в яких виявляється п прагнення брати активну участь у політичних процесах, відстоювати свої політичні права та інтереси.

 

Формами політичної участі є, наприклад, участь у виборах, референдумах, мітингах, демонстраціях тощо. Під політичною поведінкою розуміють будь-яку форму участі у здійсненні влади або протидії її здійсненню. Це поняття розкриває структуру й механізм політичної діяльності. Воно охоплює участь у формальних організаціях і масових рухах, залученість до різних елементів політичної системи чи свідоме відмежування від них, активну публічну маніфестацію своїх поглядів з мстою впливу на політичні інститути чи політичну апатію. Отже, політична поведінка проявляється у багатоманітних формах. Найбільш загальну типологію політичної поведінки здійснив М. Вебер Залежно від ступеня участі людей у здійсненні влади він розрізняв три типи політичної поведінки: політики за випадком, політики за сумісництвом і політики за професією. Політиками за випадком є більшість громадян. Участь у політиці для них не є ні професійним, ні постійним заняттям і виявляється лише час від часу: під час голосування, присутності на політичних зборах тощо. Політики за сумісництвом ведуть політичну діяльність лише в разі необхідності, і вона не є для них першочерговою справою життя ні в матеріальному, ні в інтелектуальному аспектах. Вони беруть участь у роботі представницьких органів, політичних партій, обговоренні та прийнятті рішень. Політики за професією живуть «для» або «за рахунок» політики. Політична діяльність є для них професійним заняттям і основним джерелом засобів існування. Вона проявляється в постійній роботі в політичних організаціях або в політичному лідерстві.

 

Поширеною є типологія політичної поведінки, запропонована польськими дослідниками. Вони розрізняють два основних типи: відкритий (політична дія) і закритий (політична бездіяльність, або іммобільність). У межах відкритої політичної поведінки особа може виконувати такі політичні ролі: І) звичайний член суспільства, громадянин із незначним політичним впливом, незначною активністю та інтересом до політики: 2) громадянин – член громадської організації, суспільного руху або декількох організацій; 3) громадянин – член суто політичної організації (політичної партії або подібної), який цілеспрямовано і з власної волі бере участь у політичному житті; 4) громадський, особливо політичний, діяч; 5) професійний політик, для якого політична діяльність є не лише єдиним чи основним заняттям, засобом існування, а й сенсом життя; 6) політичний лідер – загальновизнаний політичний діяч, керівник політичної партії, громадсько-політичної організації чи суспільно-політичного руху. 

Закрита політична поведінка (політична іммобільність) також може проявлятися в різних формах, а саме: 1) виключеність з політичних відносин, зумовлена низьким рівнем розвитку особи або суспільного розвитку взагалі; 2) політична виключеність як результат заорганізованості політичної системи, розчарування в політичних інститутах і лідерах і байдужості до їхньої діяльності; 3) політична апатія як форма неприйняття політичної системи, відмови від будь-яких форм співробітництва з нею Може бути результатом насадження політичної системи насильницьким шляхом – придушенням масових соціальних і політичних рухів, окупацією тощо; 4) політичний бойкот як вияв активної ворожості до політичної системи та її інститутів. Ці форми закритої політичної поведінки є виявами політичної відчуженості, яка полягає в зосередженні зусиль індивіда на розв'язанні проблем особистого життя та їх відриві і протиставленні життю суспільному й політичному, зокрема. В  міру зростання політичної відчуженості укорінюється згубна для існування політичної системи суспільства ідея, що кожен захищає себе сам. що надіятися на підтримку офіційних владних структур немає сенсу. У політичній поведінці як колективній дії залежно від ступеня активності її учасників можна виокремити такі основні групи: лідери – очолюють політичні організації і рухи, своїми діями та авторитетом сприяють їх згуртуванню й досягненню накреслених цілей: послідовники – підтримують висунуті лідерами цілі як такі, що відповідають їхнім інтересам; їх політична поведінка характеризується різним ступенем активності та участі в організаціях і рухах; активісти – є посередниками між лідерами й послідовниками, організують учасників політичного руху, постачають лідерам інформацію про його розвиток; лідери думки – справляють на політичну організацію чи рух, політичне життя в цілому не організаційний, а інтелектуальний вплив. Це, наприклад, публіцисти, письменники, відомі актори й журналісти, ведучі популярних теле- і радіопрограм та ін. Будучи широковідомими та вміючи володіти аудиторією, вони через засоби масової інформації справляють величезний вплив на політичне життя суспільства. Проте за браком у більшості представників зазначених професій ґрунтовних знань, потрібних для політичного керівництва. – політологічних, правових, економічних. їхній вплив на політичне життя суспільства, особливо в разі ангажованості тими чи іншими політичними силами, не завжди сприятливий. Для розуміння політичної поведінки важливо з'ясувати потреби та інтереси, які спонукають людей до участі в політиці. Психологи стверджують, що участь у політиці, здійсненні влади є однією з основних потреб особи. Вона виявляється у прагненні особи до свободи, незалежності, переважання, панування над іншими, високого статусу, престижу, слави, задоволення матеріальних потреб тощо. Залежно від переважання тих чи інших потреб формується відповідний тип і вид політичної поведінки. Усвідомлена потреба – це інтерес, який є найважливішим мотивом політичної діяльності. Джерелом мотивації політичної дії є наявність певної проблеми в життєдіяльності тієї чи іншої спільності людей або індивіда, усвідомлення необхідності її розв'язання. На основі цього виникає психологічний імпульс готовності до дії, який складається з бажання взяти участь у дії і впевненості в можливості успіху. Мотивами переходу від розуміння проблеми до дій для її розв'язання можуть бути усвідомлення громадянського обов'язку, інформація, невдоволення або прагнення до досягнення мсти. Залежно від домінування того чи іншого мотиву формується характер політичної поведінки. Вона може мати вигляд суто емоційної реакції на ту чи іншу подію або бути продуманою системою дій, спрямованих на реалізацію певної програми. У політології існує також традиція аналізу політичної поведінки залежно і від її підсвідомої мотивації, таких, як потяг до агресії, нарцисизм, сексуальне утвердження, почуття внни тощо. Такий підхід дає можливість з'ясувати особистісний, причому далеко не завжди раціональний, сенс політики й політичної поведінки. Для розуміння мотивів політичної поведінки в її найпоширенішому вигляді потрібно враховувати, що сприйняття насамперед власної користі є нездоланною рисою людської природи, і ставлення людини до політики зумовлюється передусім прагненням реалізації особистих інтересів. Прагнення людини до влади не в останню чергу пов'язане з тим, що оволодіння нею є найкоротшим шляхом до встановлення особистого впливу і збагачення. Для того щоб досягти успіху, майстерності, досконалості майже в усіх видах діяльності – ремеслі, науці, мистецтві, спорті тощо, потрібні багаторічне навчання, довготривала практика, тренування. Політика є чи не єдиним видом діяльності, який дає можливість швидко зробити кар'єру, а відтак і використати набуту владу з мстою особистого збагачення. Щоправда, карколомні політичні кар'єри є нетиповими і трапляються, головним чином, у суспільствах нестабільних, особливо перехідних, з нерозвиненою демократією. Корисливість політиків, зловживання ними владою, особливо в неприхованих формах, спричиняють спадання інтересу до політики, зниження політичної активності рядових громадян. Втраті довіри до політики та її офіційних представників сприяють і такі чинники, як девальвація основних політичних цінностей та ідеалів, відхід політичних лідерів від передвиборчих обіцянок і програм, маніпулювання ними громадською думкою, поширення корупції тощо. Спадання інтересу до політики та довіри до політиків найвиразніше проявляється в абсентеїзмі – ухиленні виборців від участі в голосуванні на виборах різного рівня. Частка людей, які відмовляються брати участь у виборах, є значною в більшості країн світу, у тому числі і з стабільною демократичною системою. На виборчі дільниці, наприклад у таких країнах, як США, Франція, Великобританія, у дні виборів рідко приходять більше 50–60 відсотків тих, хто має право голосу. У багатьох колишніх соціалістичних країнах, а також колишніх радянських республіках, які стали незалежними державами, через низьку активність громадян у багатьох виборчих округах вибори часто не відбуваються, переносяться, проводяться повторно. Однак якщо в країнах з розвиненою демократією байдужість громадян до політики пов'язана з високим ступенем незалежності від неї їхнього особистого життя, розвитку громадянського суспільства, то в постсоціалістичних країнах ухилення від виборів є, насамперед, результатом розчарування людей у політичних лідерах і тих соціально-економічних перетвореннях, які здійснюються під їхнім керівництвом. Оскільки політична поведінка, політика в цілому мають стичний аспект, то доцільно докладніше розглянути проблему співвідношення політики і моралі, яка є основною в політичній етиці – галузі наукових знань, що виникла на межі етики й політології.

69. Політична соціалізація.     | Надрукувати |

 04.07.08

 

Під соціалізацією розуміють процес засвоєння людським індивідом певної системи знань, норм і цінностей, які надають йому можливість функціонувати як повноправному членові суспільства.

Політична соціалізація — це процес засвоєння індивідом певної системи політичних знань, норм і цінностей, тобто політичної культури.

 

Політична соціалізація забезпечує набуття індивідом уміння орієнтуватись у політичному просторі й виконувати в ньому певні владні функції. Через політичну соціалізацію здійснюється формування, відтворення і розвиток політичної культури.

 

Політична соціалізація є істотним чинником функціонування політичної системи суспільства, її стабільності. Вона може бути використана як інструмент політичного контролю, засіб прищеплення індивіду потрібних тим чи іншим групам політичних норм, цінностей і цілей, причому надає змогу зробити це в ефективних і непомітних для самого індивіда формах. Цим пояснюється прагнення всіх політичних сил узяти під свій вплив і контроль процес політичної соціалізації, умови, механізми й засоби його здійснення.

 

Політична соціалізація є процесом і результатом взаємодії між об'єктивними умовами життєдіяльності індивіда та його поведінкою. В сукупності цих умов важливу роль відіграють ті групи, які оточують індивіда. Залежно від характеру особистих контактів і ступеня формальної організованості ці групи поділяються на первинні і вторинні.

 

Первинні — це безпосередньо контактні, як правило, неформальні групи. До них належать сім'я, об'єднання друзів, ділові, ігрові, релігійні та інші малі групи. Вторинні групи політичної соціалізації — це неперсоніфіковані групи з формалізованою структурою. До них належать школа, громадські організації, політичні партії, трудові колективи тощо.

 

Політична соціалізація відбувається у двох основних формах: прямій та опосередкованій.

 

У першому разі політична соціалізація здійснюється шляхом поширення відповідних знань, пропаганди певної інформації, популяризації зразків бажаної поведінки. Зміст набутих індивідом таким чином знань та орієнтацій має яскраво виражений політичний характер.

 

У другому разі процес політичної соціалізації відбувається шляхом створення таких умов життєдіяльності індивіда, які спонукають його діяти саме так, а не інакше.

 

Соціалізація взагалі, політична соціалізація зокрема, має конкретно-історичний характер і є результатом взаємодії соціально-економічних, соціокультурних, психологічних та інших чинників. Процес політичної соціалізації триває протягом усього життя людини. Політичні цінності, традиції, зразки поведінки та інші елементи політичної культури засвоюються індивідом неперервно. Сприймаючи одні ідеї й навички, індивід водночас може втрачати інші. Тому рівень політичної соціалізованості індивіда не може залишатися незмінним.

У процесі соціалізації індивіда виокремлюють чотири основних стадії:

 

1) ранню (від народження до вступу до школи);

2) навчання (з моменту вступу до школи до закінчення навчання);

3) соціальну зрілість (від початку до закінчення трудової діяльності);

4) завершення життєвого циклу (від припинення постійної трудової діяльності в межах офіційної організації до смерті).

 

На кожному з цих етапів набір політичних знань, умінь і навичок індивіда залежить як від його суб'єктивного стану і виконуваних у політиці ролей, так і від діяльності відповідних суспільних інститутів.

 

Інститути соціалізації — це система спеціально створених або таких, які склалися природно, установ та органів, функціонування яких спрямоване на розвиток індивідів, насамперед шляхом освіти й виховання.

 

До першої групи інститутів соціалізації належать інститути ранньої соціалізації, зорієнтовані на первинний розвиток природних властивостей людини.

 

До цієї групи входять сім'я і дошкільні дитячі установи. Другу групу інститутів соціалізації складають інститути навчання, які впливають на індивіда у віці від 6—7 до 18—25 років.

 

Третю групу утворюють інститути, які впливають на індивіда в період його соціальної зрілості. Це трудові колективи, політичні партії, громадські організації, засоби масової інформації тощо.

Розглянемо процес політичної соціалізації детальніше.

 

Політичний світ дитини починає формуватись іще до того, як вона йде до школи, найзначніший розвиток відбувається між 11 і 13 роками, власне політичне «Я» в основному складається до 18 років, піднесення політичної активності спостерігається в ранній дорослості, частка участі в голосуванні, а також ідентифікації з політичними партіями й рухами підвищується у віці 20—30 років, після чого або ще більше зростає, або починає помітно спадати.

 

Найважливішими для політичної соціалізації особи є її дитячі та юнацькі роки. Набутий у дитинстві досвід має визначальний вплив на формування особи, її політичні орієнтації. У дитячі та юнацькі роки великий вплив на соціалізацію особи мають її соціальне походження та оточення.

 

Первинна соціалізація особи відбувається в сім'ї, де закладаються основи її політичних поглядів та уподобань. Батьки і старші члени сім'ї передають дитині не тільки певні політичні знання й погляди, а й приклади політичної поведінки. Сімейний вплив значною мірою залежить від соціальної приналежності батьків і місця соціальних спільностей, до яких вони належать, у суспільній ієрархії, від рівня життя сім'ї, ступеня усвідомлення дорослими членами сім'ї свого реального суспільного становища та шляхів його зміни.

 

Він відіграє важливу роль у формуванні таких важливих для політичної діяльності рис особи, як здатність до узгоджених дій, уміння обговорювати спірні питання, походити в них згоди, наявність чи відсутність агресивних тенденцій тощо.

 

Якщо вплив сім'ї збігається з дією інших чинників політичної соціалізації, то процес соціалізації розвивається гармонійно. І навпаки, відхилення впливів таїть у собі зародок конфліктів, загрозу непристосованості особи до політичного оточення.

 

Важливою об'єктивною умовою існування особи і чинником її соціалізації є соціальне оточення. У міру дорослішання підлітка сила сімейного впливу послаблюється, натомість зростає значення оточення, яким є група ровесників. Вона створює можливість не тільки для засвоєння і вираження чужих, як це відбувається в сім'ї, а й для формування і вираження власних поглядів шляхом порівняння їх з поглядами інших. У групі ровесників виявляються і засвоюються ієрархія відносин та норми солідарності, у тому числі за прикладами поведінки, запозиченими в дорослих.

 

Вступаючи в самостійне життя, індивід зазнає впливу численних об'єктивних умов, серед яких головну роль відіграє його соціальне становище. Передусім, це його приналежність до тих чи інших соціальних спільностей і пов'язані з нею матеріальний стан, стиль життя, норми поведінки тощо. Якщо соціальний стан не зазнає істотних змін протягом життя, тобто відповідає соціальному походженню та оточенню в дитячі і юнацькі роки, то відбувається закріплення раніше набутих стереотипів політичної свідомості й поведінки. Невідповідність між набутим соціальним становищем і соціальним походженням призводить до зміни політичної культури.

 

Отже, визначальними чинниками політичної соціалізації на різних етапах формування і розвитку особи є її соціальне походження, оточення та соціальне становище.

 

Значний безпосередній вплив на політичну соціалізацію особи здійснюють політичні Інститути — держава, політичні партії, громадсько-політичні організації. Держава впливає на процес соціалізації через дошкільні виховні заклади, середню і вищу школу, армію, засоби масової інформації. Вона також сприяє розвитку і функціонуванню таких важливих чинників політичної соціалізації, як молодіжні організації, література й мистецтво. Офіційна політична освіта має на меті створення сприятливих умов для прийняття людьми наявної суспільно-політичної системи та ЇЇ цінностей.

 

Школи та інші навчально-виховні заклади, засоби мистецтва покликані передавати від покоління до покоління існуючі соціальні й політичні відносини, цінності та норми поведінки.

 

Політичні партії, у свою чергу, прагнуть впливати на процес політичної соціалізації особи в інтересах тих спільностей, які вони представляють. Вони створюють молодіжні організації партій, підконтрольні їм засоби масової інформації, підтримують ті чи інші громадські організації, підпорядковуючи їх своєму впливові, тощо.

Важливу роль у політичній соціалізації відіграють правові норми. Вони визначають правовий статус особи, наділяють учасників правовідносин конкретними правами та обов'язками, передбачають притягнення до юридичної відповідальності осіб, які порушують правопорядок, і тим самим стимулюють встановлення зразків суспільне значущої поведінки. Звичайно, особа не є пасивним об'єктом впливу інститутів і засобів соціалізації. Політична соціалізація особи включає й набуття нею досвіду в результаті практичної участі в політичному житті, конкретної політичної поведінки.

70. Концепція «авторитарної особистості» Е.Фромма і А. Адорно.     | Надрукувати |

 04.07.08

 

Концепція авторитарної особистості - сукупність теоретичних уявлень про певний тип особистості, котрий розглядається як основа тоталітарних режимів.

Риси авторитарної особистості:

 

- консервативність,

- агресивність,

- жага влади,

 

- ненависть до інтелігенції, до представників інших етнічних груп,

- стереотипність мислення,

- конформізм і т.д.

 

Концепція авторитарної особистості виникла спочатку в руслі неомарксизму франкфуртской школи як одна зі спроб досліджувати соціальний ґрунт, що сприяв виникненню нацизму в Німеччині, а потім була асимільована ліворадикальною та ліволіберальною соціологією 60-х рр.

 

Поняття "Авторитарної особистості" було впроваджене одним з засновників неофрейдизму Е. Фроммом і взяте на озброєння такими теоретиками франкфуртської школи, як Хоркхаймер, Адорно. Маркузе.

 

Прототипом авторитарної особистості стала "людина натовпу", названа вже на початку 20 ст. "людиною маси", особистісні якості якої були піддані "глибинно-психологічному" (Фрейд) і в той же час социологічному аналізу в дусі "фрейдомарксизму".

 

Концепція зародилася як "накладення" фрейдівської концепції особистості (соціологічно переосмисленої в дусі неофрейдизму) на особливість розвитку свідомості, що формується в умовах розпадання традиційних, зокрема сімейних, зв'язків. Остаточно оформляється вона як ліворадикальний варіант осмислення соціально-психологічних тенденцій, що полегшили перемогу фашизму в ряді європейських країн.

 

Прихильники цієї концепції пов'язали факт перемоги фашизму в Італії та нацизму в Німеччині з появою певних соціально-психологічних рис, викликаних розпадом традиційних сімейних зв'язків (і відповідним ослабленням "super-ego" у структурі особистості).

 

Тим самим, було явно гіпертрофовано соціально-психологічний фактор виникнення фашизму. Згідно до Фромма, що пов’язував виникнення авторитарної особистості як з розпадом патріархально-сімейних зв'язків, так і з омасовлюючою урбанізацією сучасного суспільства, авторитарна особистість страждає від нестерпного почуття свободи, самітності, загубленості у складних соціальних утвореннях. Ці негативні почуття загострюють у ній інстинкт самозбереження та спрагу самоствердження. Воля до самореалізації особистості, котра, на думку Фромма, не може знайти виходу в демократично орієнтованій соціальній діяльності, реалізується на шляхах авторитаризму за допомогою самоідентифікації особистості з авторитетом групи, держави, з харизматичним лідером; цей авторитет заміщає для авторитарної особистості авторитет батька, що втрачається в родинах, котрі розпадаються.

 

Поряд із Фроммом ще у 30-і рр. у розробку концепції авторитарної особистості включився Хоркхаймер; у 1936 р. під його редакцією була опублікована колективна робота "Дослідження авторитету та родини", у котрій загальна структура тоталітарного характеру уже описується за допомогою понять цієї концепції.

 

Важливим кроком на шляху розробки концепції авторитарної особистості стала випущена в 1950 р. Адорно книга "Авторитарна особистість", де концепція авторитарної особистості не лише розвивалася теоретично, але й обґрунтовувалася за допомогою результатів конкретного емпіричного дослідження.

 

Використавши ряд розроблених методик виявлення прихованих установок, Адорно і співавтори повторили висновок Фромма та Хоркхаймера щодо існування авторитарного типу особистості, стосовно періоду, що настав після розгрому фашизму. Цей тип особистості, охарактеризований як "фашизоїдний", як і раніше розглядався в якості масового, що дозволяло розцінювати ліберально-демократичні режими післявоєнного часу як "фашизоїдні", тобто такі, що несуть у собі постійну загрозу фашизму.

 

Згідно Адорно, політичні установки авторитарної особистості полягають у:

 

-         некритичному ставленні до існуючих порядків;

 

- шаблонності мислення, перейнятого стереотипами пропаганди, презирством до бідних,

- орієнтації на владу й силу.

 

У передмові до цього дослідження Хоркхаймер писав про авторитарну особистість як новий "антропологічний" типі людини, що виник у 20 ст.

У книзі була запропонована певна типологія авторитарних особистостей:

конвенціональний,

садистсько-мазохістский,

вигадливий,

меланхолійний,

манипулятивный.

 

Та обставина, що авторитарний синдром виражається у різних ідеологіях, слугувала підставою для критики адорнівської концепції авторитарної особистості. Серйозній і аргументованій критиці піддалася і сама процедура конкретно-емпіричного дослідження, у ході якого верифікувалася ця теоретична концепція.

 

Головне питання полягало в тому, чи дійсно "авторитарні" риси належать до певного типу особистості, а не розсіюються по всіх існуючих типах.

 

Однак, незважаючи на цілком ґрунтовну та аргументовану критику, концепція авторитарної особистості поділялася багатьма західними соціологами аж до середини 70-х рр. У руслі цієї концепції лежать ідеї книг Маркузе "Ерос і цивілізація" (1955), "Одномірна людина" (1964).

71. Роль засобів масової інформації у політичному житті суспільства. | Надрукувати |

 04.07.08

 

У політичній системі демократичного суспільства засоби масової інформації (ЗМІ) відіграють важливу роль. Засоби масової інформації - це розгалужена мережа установ, що займаються збором, обробкою, поширенням інформації. У цю мережу входять теле-, радіопрограми, газети, журнали, інформаційні агентства, кінодокументалістика. Сьогодні в українському політичному процесі активно починає використовуватися Інтернет, який дозволяє політикам встановити зворотний зв'язок зі своїми виборцями. Сучасні ЗМІ є установами, створеними для відкритої публічної передачі за допомогою спеціального технічного інструментарію різноманітних відомостей будь-яким особам.

 

Політика як сфера суспільної діяльності найбільше потребує засобів масової інформації для встановлення і підтримки постійних зв'язків між її суб'єктами. Політика є неможлива без опосередкованих форм спілкування і спеціальних засобів зв'язку між різними носіями влади, а також між державою та громадянами. У сучасному суспільстві ЗМІ все більше виступають не лише необхідною передавальною ланкою у складі механізмів політики, але й її творцем.

Характерні риси засобів масової інформації:

 

• публічність (необмежене, неперсоніфіковане коло споживачів);

• наявність спеціальних технічних засобів;

 

• непряма, розділена в просторі та часі взаємодія комунікаційних партнерів;

• непостійний характер аудиторії;

 

• переважна односпрямованість впливу від комунікатора до реципієнта.

 

Найбільш масовий і сильний політичний вплив на суспільство мають аудіовізуальні засоби масової інформації, насамперед телебачення.

Функції засобів масової інформації. Серед найважливіших функцій виділимо такі:

 

1) інформаційна функція - отримання і розповсюдження відомостей про найбільш важливі для громадян і органів влади події. На основі отриманої інформації формується громадська думка про діяльність органів влади, об'єднань громадян, політичних лідерів тощо;

 

2) освітня функція - донесення до громадян певних знань дозволяє адекватно оцінювати, упорядковувати відомості, отримані з різних джерел, правильно орієнтуватися у суперечливому потоці інформації;

 

3) функція соціалізації - засвоєння людиною політичних норм, цінностей, зразків поведінки дозволяє їй адаптуватися до соціальної дійсності;

 

4) функція критики і контролю. Критика ЗМІ характеризується необмеженістю свого об'єкта, їх контрольна функція засновується на авторитеті громадської думки. ЗМІ не можуть застосовувати санкцій до правопорушників, але вони дають юридичну та моральну оцінку подій і осіб. У демократичному суспільстві у здійсненні контрольних функцій ЗМІ опираються як на громадську думку, так і на закон;

 

5) мобілізаційна функція проявляється у спонуканні людей до певних політичних дій чи до соціальної бездіяльності;

 

6) оперативна функція - обслуговування ЗМІ політики певних об'єднань громадян.

ЗМІ забезпечують представникам різних суспільних груп можливість публічно виражати свої думки, знаходити та об'єднувати однодумців, чітко формулювати та представляти в громадській думці свої інтереси. Без преси, телебачення, радіомовлення жоден громадянин не може правильно зорієнтуватися у політичних процесах, визначити свою політичну орієнтацію, приймати відповідальні рішення. Наявність демократично організованих ЗМІ, здатних об'єктивно висвітлювати політичні події, - одна із найважливіших гарантій стабільності демократичної держави.

72. Сутність та обґрунтування теорій політичних еліт.    | Надрукувати |

 04.07.08

 

Суть елітизму полягає у визнанні того, що суспільством завжди править вибрана

меншість, наділена особливими соціальними, психологічними й політичними якостями, — еліта.

 

Найпоширенішими підходами до пояснення феномену політичних еліт у політології є ціннісний і функціональний.

 

Ціннісний підхід, започаткований В. Парето, пояснює існування політичної еліти наявністю у належних до неї осіб особливо цінних для суспільства інтелектуальних, психологічних, моральних, організаторських та інших рис.

 

Інший підхід до пояснення феномену політичних еліт, започаткований Г. Москою і Р. Міхельсом, — функціональ-ний, або організаційний. Він пояснює існування політичної еліти важливістю функцій управління, які зумовлюють особливу роль людей, що їх виконують.

 

Знання про політичну еліту істотно поглиблює ознайомлення з її різноманітними концепціями, так чи інакше пов'язаними з двома зазначеними підходами.

 

Концепції еліти Г. Моски. В. Парето і Р. Міхельса належать до так званої макіавеллістської школи в розумінні політичних еліт.

 

Йдеться передусім про визнання елітарності будь-якого суспільства, його поділу на привілейовану, владарюючу, творчу меншість і пасивну, нетворчу більшість. Такий поділ закономірно випливає з природи людини та суспільства.

 

Еліта наділена особливими соціальними, психологічними, інтелектуальними, моральними та іншими рисами. Приналежність до неї пов'язана передусім з природними задатками, освітою і вихованням. Еліта є більш або менш згуртованою групою, об'єднаною не тільки спільністю професійного статусу та соціального становища, а й елітарною самосвідомістю, сприйняттям себе особливою верствою, покликаною керувати суспільством.

 

Маси більш чи менш широко визнають право еліти на політичне керівництво, що означає її легітимність. За відносної згуртованості в середовищі еліти точиться постійна боротьба між різними її типами: старою і новою елітою, елітою і контрелітою. «левами» і «лисами» тощо.

 

Формування і зміна еліт відбуваються в ході боротьби за владу. Та за всіх змін еліт їхні відносини з рештою суспільства, як відносини панування і підкорення, залишаються незмінними.

 

Сучасні концепції еліт багатоманітні.

 

Особливу групу серед них становлять засновані на ціннісному підході концепції демократичного елітизму. або (в контексті теорії демократії) елітарної демократії. Річ у тому, що теорія демократії як правління народу і теорія еліт як правління незначної меншості суперечать одна одній. Основоположники теорії еліт Г. Моска, В. Парето і Р. Міхельс розв'язували цю суперечність на користь теорії еліти, ставлячи під сумнів можливість демократії.

 

Водночас у політології склався цілий напрям, представники якого намагаються довести сумісність демократії та елітизму. До цього напряму належать, зокрема, концепції конкуруючих еліт Й. Шумпетсра, відкритості еліти Г. Лассуела, рухливих еліт Н. Боббіо, рівних можливостей К. Манхейма, вертикальної демократії Дж. Сарторі.

 

Виходячи з того, що демократія як безпосереднє правління народу неможлива та недоцільна, американський економіст Йозеф Шумпетер запропонував створити нову, більш реалістичну теорію демократії, яка б ґрунтувалася на визнанні того, що демократичний метод – «це такий інституційний устрій прийняття політичних рішень, за якого індивіди набувають владу вирішувати шляхом конкурентної боротьби за голоси виборців».

 

Суть демократії, на його думку, полягає в здобутті влади елітами шляхом конкуренції. Правляча еліта необхідна для будь-якого суспільства, у тому числі і для демократичного, характерна риса якого – конкуренція еліт за позиції влади, а також відкритість еліти для оновлення талановитими. здібними. високоморальними представниками народу.

 

Значення електорату обмежується участю в оновленні та зміні еліти.

 

Контроль виборців за елітамн проявляється лише у формі відмови під час переобрання. Концепція конкуруючих еліт Й. Шумпетера заміняє формулу демократії «правління народу» на більш реалістичну – «правління, схвалене народом».

 

На думку Дж, Сарторі. демократія не тільки не заперечує еліту, а, навпаки, передбачає її. Демократія має горизонтальний і вертикальний виміри. У горизонтальному вимірі вона ґрунтується на принципі рівності і означає правління народу. У вертикальному вимірі демократія визнає рівність як рівність можливостей, ґрунтується на принципі свободи і означає владу множинних конкуруючих меншин, або поліархію. Існують численні критерії для виокремлення контролюючих у системі вертикальної демократії меншин (два з них – першорядної ваги). Перший критерій – альтиметричний; контролююча група є такою тому, що розташовується (за вертикальним розрізом будови суспільств) «нагорі». За цим критерієм владарює тоі, хто перебуває нагорі, незалежно від того, завдяки чому він там опинився.

 

Другий критерій – мерітократичний критерій заслуги. Згідно з ним особа не тому виявляється нагорі, що наділена владою, а навпаки: вона наділена владою і перебуває нагорі тому, що заслуговує на це.

 

Критерій заслуги, пов'язуванний з ціннісними параметрами еліти, вважає Дж. Сарторі, створює ціннісну опору для представницької демократії.

 

Дж. Сарторі запропонував референтну теорію еліт і два стислих взаємодоповнюючих визначення демократії: «демократія повинна являти собою (а) селективну поліархію і (б) поліархію за основою достоїнств (заслуг).

 

Ще одну групу концепцій еліти складають концепції множинності (плюралізму) еліт Автори цих концепцій заперечують існування еліти як єдиної привілейованої і відносно згуртованої групи і доводять наявність багатьох еліт: політичної, економічної, наукової, художньої, релігійної та ін.

 

Вплив кожної з них обмежений специфічною для неї сферою діяльності. Жодна з еліт не здатна домінувати в усіх сферах суспільного життя.

 

Множинність еліт визначається суспільним поділом праці та багатоманітністю соціальної структури суспільства. Кожна з багатьох базисних соціальних груп – етнічних, демографічних, професійних, регіональних та інших - формує свою власну еліту, яка відображає її інтереси, захищає її цінності і водночас активно впливає на розвиток групи. У сучасному демократичному суспільстві, стверджують прихильники концепції множинності еліт, влада розпорошена між багатоманітними суспільними групами та інститутами, які шляхом прямої участі або тиску можуть впливати на прийняття політичних рішень у своїх інтересах. За таких умов головними суб'єктами політики є не еліти, а групи інтересів.

 

До того ж існує конкуренція еліт, яка відображає економічну та політичну конкуренцію в суспільстві. Конкуренція еліт також робить можливою підзвітність еліт масам, упереджує формування єдиної пануючої елітарної групи.

 

Протилежною до концепцій множинності еліт за своїм характером і спрямованістю є ліволіберальна концепція еліти американського соціолога Чарлза Райта Міллса.

 

Ще в 50-ті роки у своїй праці «Владарююча еліта» на основі функціонального підходу до еліти він доводив, що вона є не результатом інтелектуального, психологічного та морального переважання, а наслідком зайняття командних позицій у суспільній ієрархії. Саме зайняття ключових позицій в економіці, політиці, воєнних та інших інститутах забезпечує людям владу і таким чином конституює владарюючу еліту.

 

Вчений стверджував, що в сучасних суспільствах, хоч би якими демократичними були їхні конституції, фактично владарює еліта. Навіть у США, де відсутні традиції феодальної аристократичної ієрархії, забезпечена відносна рівність економічних і соціальних умов життя громадян, панує демократична ідеологія, соціальний розвиток призвів до безпосереднього посилення влади еліти.

 

Хоча марксизм заперечує правомірність самого поняття політичної еліти, стверджуючи про політичне панування економічно домінуючого класу, опосередковано він містить своєрідну концепцію політичної еліти, яка в політології дістала назву партократнчноі. Йдеться про авангардну партію робітничого класу. Згідно з ленінським вченням про партію нового типу, ця партія покликана очолити робітничий клас у його боротьбі за перемогу соціалістичної революції і побудову соціалізму і комунізму. Найважливішою ознакою, що зумовлює керівну роль політичної партії, є те, що вона виступає носієм революційної – комуністичної ідеологи. Саме озброєність цією «єдино вірною» ідеологією визначає передові якості членів партії та слугує гарантією успішного керівництва нею суспільством.

 

Ще однією ознакою партії нового типу є походження її членів із неімущих верств суспільства, передусім із середовища робітничого класу і найбіднішого селянства. Робітничо-селянське походження виступає найважливішою умовою здатності до сприйняття комуністичної ідеології.

Одним із перших на це звернув увагу югославський політичний діяч і політолог Мілован Джілас. У своїй праці «Новий клас» він обґрунтував концепцію правлячої партійної бюрократії як нового класу, який сформувався в СРСР та інших країнах соціалізму. Цей клас складається з тих. хто наділений монополією адміністративної влади і користується особливими привілеями та економічними перевагами. Витоки нового класу кореняться у партії особливого, більшовицького типу. Його могутність спирається на феномен колективної власності, що полягає в монополії партійної бюрократи на розподіл національного доходу, регламентування доходів населення, визначення напрямів господарського розвитку та розпорядження націоналізованим майном. У зв'язку з цим М. Джілас увів поняття «партійна держава», суть якої полягає в особливому виді політичного панування, коли влада фактично незаконно сконцентрована в руках партійних комітетів і таємної поліції.

73. Елітаризм і демократія.     | Надрукувати |

 04.07.08

 

Суть елітизму полягає у визнанні того, що суспільством завжди править вибрана

меншість, наділена особливими соціальними, психологічними й політичними якостями, — еліта.

 

Концепції демократичного елітизму. або (в контексті теорії демократії) елітарної демократії. Річ у тому, що теорія демократії як правління народу і теорія еліт як правління незначної меншості суперечать одна одній. Основоположники теорії еліт Г. Моска, В. Парето і Р. Міхельс розв'язували цю суперечність на користь теорії еліти, ставлячи під сумнів можливість демократії.

 

Водночас у політології склався цілий напрям, представники якого намагаються довести сумісність демократії та елітизму. До цього напряму належать, зокрема, концепції конкуруючих еліт Й. Шумпетсра, відкритості еліти Г. Лассуела, рухливих еліт Н. Боббіо, рівних можливостей К. Манхейма, вертикальної демократії Дж. Сарторі.

 

Виходячи з того, що демократія як безпосереднє правління народу неможлива та недоцільна, американський економіст Йозеф Шумпетер запропонував створити нову, більш реалістичну теорію демократії, яка б ґрунтувалася на визнанні того, що демократичний метод – «це такий інституційний устрій прийняття політичних рішень, за якого індивіди набувають владу вирішувати шляхом конкурентної боротьби за голоси виборців».

 

Суть демократії, на його думку, полягає в здобутті влади елітами шляхом конкуренції. Правляча еліта необхідна для будь-якого суспільства, у тому числі і для демократичного, характерна риса якого – конкуренція еліт за позиції влади, а також відкритість еліти для оновлення талановитими. здібними. високоморальними представниками народу.

 

Значення електорату обмежується участю в оновленні та зміні еліти.

 

Контроль виборців за елітамн проявляється лише у формі відмови під час переобрання. Концепція конкуруючих еліт Й. Шумпетера заміняє формулу демократії «правління народу» на більш реалістичну – «правління, схвалене народом».

 

На думку Дж, Сарторі. демократія не тільки не заперечує еліту, а, навпаки, передбачає її. Демократія має горизонтальний і вертикальний виміри. У горизонтальному вимірі вона ґрунтується на принципі рівності і означає правління народу. У вертикальному вимірі демократія визнає рівність як рівність можливостей, ґрунтується на принципі свободи і означає владу множинних конкуруючих меншин, або поліархію. Існують численні критерії для виокремлення контролюючих у системі вертикальної демократії меншин (два з них – першорядної ваги). Перший критерій – альтиметричний; контролююча група є такою тому, що розташовується (за вертикальним розрізом будови суспільств) «нагорі». За цим критерієм владарює тоі, хто перебуває нагорі, незалежно від того, завдяки чому він там опинився.

 

Другий критерій – мерітократичний критерій заслуги. Згідно з ним особа не тому виявляється нагорі, що наділена владою, а навпаки: вона наділена владою і перебуває нагорі тому, що заслуговує на це.

 

Критерій заслуги, пов'язуванний з ціннісними параметрами еліти, вважає Дж. Сарторі, створює ціннісну опору для представницької демократії.

 

Дж. Сарторі запропонував референтну теорію еліт і два стислих взаємодоповнюючих визначення демократії: «демократія повинна являти собою (а) селективну поліархію і (б) поліархію за основою достоїнств (заслуг).

 

Ще одну групу концепцій еліти складають концепції множинності (плюралізму) еліт Автори цих концепцій заперечують існування еліти як єдиної привілейованої і відносно згуртованої групи і доводять наявність багатьох еліт: політичної, економічної, наукової, художньої, релігійної та ін.

 

Вплив кожної з них обмежений специфічною для неї сферою діяльності. Жодна з еліт не здатна домінувати в усіх сферах суспільного життя.

 

Множинність еліт визначається суспільним поділом праці та багатоманітністю соціальної структури суспільства. Кожна з багатьох базисних соціальних груп – етнічних, демографічних, професійних, регіональних та інших - формує свою власну еліту, яка відображає її інтереси, захищає її цінності і водночас активно впливає на розвиток групи. У сучасному демократичному суспільстві, стверджують прихильники концепції множинності еліт, влада розпорошена між багатоманітними суспільними групами та інститутами, які шляхом прямої участі або тиску можуть впливати на прийняття політичних рішень у своїх інтересах. За таких умов головними суб'єктами політики є не еліти, а групи інтересів.

 

До того ж існує конкуренція еліт, яка відображає економічну та політичну конкуренцію в суспільстві. Конкуренція еліт також робить можливою підзвітність еліт масам, упереджує формування єдиної пануючої елітарної групи.

 

Протилежною до концепцій множинності еліт за своїм характером і спрямованістю є ліволіберальна концепція еліти американського соціолога Чарлза Райта Міллса.

 

Ще в 50-ті роки у своїй праці «Владарююча еліта» на основі функціонального підходу до еліти він доводив, що вона є не результатом інтелектуального, психологічного та морального переважання, а наслідком зайняття командних позицій у суспільній ієрархії. Саме зайняття ключових позицій в економіці, політиці, воєнних та інших інститутах забезпечує людям владу і таким чином конституює владарюючу еліту.

Вчений стверджував, що в сучасних суспільствах, хоч би якими демократичними були їхні конституції, фактично владарює еліта. Навіть у США, де відсутні традиції феодальної аристократичної ієрархії, забезпечена відносна рівність економічних і соціальних умов життя громадян, панує демократична ідеологія, соціальний розвиток призвів до безпосереднього посилення влади еліти.

74. Типи та функції політичних еліт у сучасному суспільстві.    | Надрукувати |

 04.07.08

 

Суть елітизму полягає у визнанні того, що суспільством завжди править вибрана

меншість, наділена особливими соціальними, психологічними й політичними якостями, — еліта.

 

У сучасній політології виділяються наступні класифікації еліт на підставі тих або інших критеріїв:

 

1) Залежно від джерел впливу й авторитету еліти підрозділяються на:

 

а) спадкоємні;

 

б) ціннісні;

 

в) владні - за рахунок володіння владою;

 

г) функціональні - залежно від професії.

 

2) Стосовно державної влади:

 

а) владна, у яку входять всі ті, хто має владу, тобто "партія влади";

 

б) опозиційна - тобто елітні групи, відсторонені від влади.

 

3) За характером відносин із суспільством:

 

а) відкрита;

 

б) закрита;

 

4) За стилем керування і характером відносин із суспільством:

 

а) демократична;

 

б) авторитарна;

 

в) ліберальна;

 

5) За родом діяльності:

 

а) політична еліта;

 

б) економічна;

 

в) бюрократична;

 

г) ідеологічна.

 

Соціальне призначення політичної еліти виявляється передусім у функціях, які вона виконує в суспільстві.

 

Функція політичного цілепокладання полягає в розробці стратегії і тактики розвитку суспільства, визначенні політичної програми дій.

 

Сутність інтегративної функції політичної еліти полягає в забезпеченні цілісності і єдності суспільства, стійкості його політичної та економічної систем, уникненні соціально-політичних конфліктів, знаходженні оптимальних варіантів їх розв'язання в разі виникнення.

 

Еліта виконує основний обсяг роботи щодо прийняття політичних рішень, спрямованих на регулювання суспільних відносин, розв'язання назрілих суспільних проблем і завдань,

здійснює розподіл і перерозподіл матеріальних, фінансових, людських та інших ресурсів. У цьому полягає її регулятивна функція. Від якості політичних рішень визначальною мірою залежить ефективність самої політики, успіх у вирішенні поставлених завдань.

 

Ще однією функцією політичної еліти є мобілізаційна, або організаторська, яка полягає в необхідності мобілізації мас для виконання прийнятих рішень і поставлених завдань, практичного здійснення визначеного політичного курсу.

 

Важливою функцією політичної еліти є вираження і представництво в політичній системі суспільства соціальних інтересів. На інституціональному рівні ця функція найповніше проявляється в діяльності політичних партій і груп інтересів, а на персоналізованому — в політичному лідерстві.

Еліта виступає тією ланкою, яка не тільки забезпечує горизонтальні зв'язки в суспільстві, а й здійснює вертикальну комунікацію між владою і масами. У цьому полягає її комунікативна функція. Політична еліта виконує також інші функції у політичній

системі та в суспільстві в цілому.

75. Елітаризм і демократія.     | Надрукувати |

 04.07.08

 

Суть елітизму полягає у визнанні того, що суспільством завжди править вибрана

меншість, наділена особливими соціальними, психологічними й політичними якостями, — еліта.

 

Концепції демократичного елітизму. або (в контексті теорії демократії) елітарної демократії. Річ у тому, що теорія демократії як правління народу і теорія еліт як правління незначної меншості суперечать одна одній. Основоположники теорії еліт Г. Моска, В. Парето і Р. Міхельс розв'язували цю суперечність на користь теорії еліти, ставлячи під сумнів можливість демократії.

 

Водночас у політології склався цілий напрям, представники якого намагаються довести сумісність демократії та елітизму. До цього напряму належать, зокрема, концепції конкуруючих еліт Й. Шумпетсра, відкритості еліти Г. Лассуела, рухливих еліт Н. Боббіо, рівних можливостей К. Манхейма, вертикальної демократії Дж. Сарторі.

 

Виходячи з того, що демократія як безпосереднє правління народу неможлива та недоцільна, американський економіст Йозеф Шумпетер запропонував створити нову, більш реалістичну теорію демократії, яка б ґрунтувалася на визнанні того, що демократичний метод – «це такий інституційний устрій прийняття політичних рішень, за якого індивіди набувають владу вирішувати шляхом конкурентної боротьби за голоси виборців».

 

Суть демократії, на його думку, полягає в здобутті влади елітами шляхом конкуренції. Правляча еліта необхідна для будь-якого суспільства, у тому числі і для демократичного, характерна риса якого – конкуренція еліт за позиції влади, а також відкритість еліти для оновлення талановитими. здібними. високоморальними представниками народу.

 

Значення електорату обмежується участю в оновленні та зміні еліти.

 

Контроль виборців за елітамн проявляється лише у формі відмови під час переобрання. Концепція конкуруючих еліт Й. Шумпетера заміняє формулу демократії «правління народу» на більш реалістичну – «правління, схвалене народом».

 

На думку Дж, Сарторі. демократія не тільки не заперечує еліту, а, навпаки, передбачає її. Демократія має горизонтальний і вертикальний виміри. У горизонтальному вимірі вона ґрунтується на принципі рівності і означає правління народу. У вертикальному вимірі демократія визнає рівність як рівність можливостей, ґрунтується на принципі свободи і означає владу множинних конкуруючих меншин, або поліархію. Існують численні критерії для виокремлення контролюючих у системі вертикальної демократії меншин (два з них – першорядної ваги). Перший критерій – альтиметричний; контролююча група є такою тому, що розташовується (за вертикальним розрізом будови суспільств) «нагорі». За цим критерієм владарює тоі, хто перебуває нагорі, незалежно від того, завдяки чому він там опинився.

 

Другий критерій – мерітократичний критерій заслуги. Згідно з ним особа не тому виявляється нагорі, що наділена владою, а навпаки: вона наділена владою і перебуває нагорі тому, що заслуговує на це.

 

Критерій заслуги, пов'язуванний з ціннісними параметрами еліти, вважає Дж. Сарторі, створює ціннісну опору для представницької демократії.

 

Дж. Сарторі запропонував референтну теорію еліт і два стислих взаємодоповнюючих визначення демократії: «демократія повинна являти собою (а) селективну поліархію і (б) поліархію за основою достоїнств (заслуг).

 

Ще одну групу концепцій еліти складають концепції множинності (плюралізму) еліт Автори цих концепцій заперечують існування еліти як єдиної привілейованої і відносно згуртованої групи і доводять наявність багатьох еліт: політичної, економічної, наукової, художньої, релігійної та ін.

 

Вплив кожної з них обмежений специфічною для неї сферою діяльності. Жодна з еліт не здатна домінувати в усіх сферах суспільного життя.

 

Множинність еліт визначається суспільним поділом праці та багатоманітністю соціальної структури суспільства. Кожна з багатьох базисних соціальних груп – етнічних, демографічних, професійних, регіональних та інших - формує свою власну еліту, яка відображає її інтереси, захищає її цінності і водночас активно впливає на розвиток групи. У сучасному демократичному суспільстві, стверджують прихильники концепції множинності еліт, влада розпорошена між багатоманітними суспільними групами та інститутами, які шляхом прямої участі або тиску можуть впливати на прийняття політичних рішень у своїх інтересах. За таких умов головними суб'єктами політики є не еліти, а групи інтересів.

 

До того ж існує конкуренція еліт, яка відображає економічну та політичну конкуренцію в суспільстві. Конкуренція еліт також робить можливою підзвітність еліт масам, упереджує формування єдиної пануючої елітарної групи.

 

Протилежною до концепцій множинності еліт за своїм характером і спрямованістю є ліволіберальна концепція еліти американського соціолога Чарлза Райта Міллса.

 

Ще в 50-ті роки у своїй праці «Владарююча еліта» на основі функціонального підходу до еліти він доводив, що вона є не результатом інтелектуального, психологічного та морального переважання, а наслідком зайняття командних позицій у суспільній ієрархії. Саме зайняття ключових позицій в економіці, політиці, воєнних та інших інститутах забезпечує людям владу і таким чином конституює владарюючу еліту.

Вчений стверджував, що в сучасних суспільствах, хоч би якими демократичними були їхні конституції, фактично владарює еліта. Навіть у США, де відсутні традиції феодальної аристократичної ієрархії, забезпечена відносна рівність економічних і соціальних умов життя громадян, панує демократична ідеологія, соціальний розвиток призвів до безпосереднього посилення влади еліти.

 

76. Бюрократія як соціально-політичне явище.     | Надрукувати |

 04.07.08

 

Посередником між елітою і масами виступає бюрократія. У прямому значенні термін «бюрократія» означає «панування канцелярії», «влада контори».

 

Як соціальна верства бюрократія виступає групою осіб (у сучасному суспільстві – спеціалістів), які професійно виконують адміністративні функції в межах політичних структур та організацій.

 

Під бюрократією розуміють також систему управління, здійснюваного за допомогою апарату влади, що відокремлений від суспільства, стоїть над ним, наділений специфічними функціями і привілеями.

 

Бюрократами звичайно називають службовців середніх ланок державного апарату, чиновників. Іноді бюрократія тлумачиться дещо ширше: до неї залучають також працівників виконавчих комітетів органів місцевого самоврядування, апарату політичних партій і громадських організацій.

 

Похідним від бюрократії є бюрократизм, під яким розуміють вивищення державних службовців над суспільством і громадянами, абсолютизацію ними власних інтересів під виглядом державних, невиправдану заорганізованість у вирішенні в державних установах тих чи інших важливих для громадян питань.

 

Бюрократія утворює апарат політичних організацій, ядро державних структур. її роль у політиці полягає у виконанні функцій посередника між елітою і рештою суспільства, вона є виконавцем волі еліти й безпосереднім керівником населення.

Верхній прошарок бюрократії – це адміністративна еліта.

 

Оскільки феномен бюрократії, з одного боку, зумовлений об'єктивно, а з іншого – є джерелом бюрократизму, то в політології він оцінюється неоднозначно.

Розглянемо два протилежні підходи до оцінки бюрократії.

 

М. Вебер вважав бюрократію елементом раціонального типу державного устрою, гадав, що вона втілює найефективніші і найраціональніші способи управління організаціями.

її позитивними рисами є:

 

- ієрархічність управління,

 

- компетентність і дисциплінованість чиновників,

 

- безособовий характер відносин між ними.

 

Принцип ієрархії, розподіл повноважень і влади між різними щаблями бюрократичної драбини, з одного боку, дає можливість кожному вищому рівню управління контролювати нижчий, а з іншого – чітко визначити права та обов'язки кожного рівня бюрократії, оформити їх приписами та інструкціями, виходити за які чиновник не має права.

 

Звідси М. Вебер виводив характерну для бюрократії дисциплінованість та повагу до закону. Просування чиновника службовими сходинкам ґрунтується на його освіченості й досвіді. А повна зайнятість чиновника в апараті, його фіксований посадовий оклад, а також те, що він не володіє тими ресурсами, якими розпоряджається, дають змогу, на думку М. Вебера, звести до мінімуму корупцію, зробити бюрократію слугою суспільства й держави, а не окремих привілейованих осіб.

 

Тривалий час концепція раціональної бюрократії М. Вебера не піддавалась сумнівам, тим більше, що вона була сконструйована в руслі методології «ідеального типу», яка не передбачає прямого перенесення теоретичної моделі на реальність.

 

У 40-ві роки американський соціолог Роберт Мертон та його група піддали цю концепцію різкій критиці. Вони показали, що ті формальні зв'язки й відносини, принципи і функції, які відображені в концепції М. Вебера, насправді розмиті й дисфункціональні. Авторитарність та ієрархічність владних відносин породжують панування командних, адміністративних методів управління, тяганину й консерватизм, безініціативність і безвідповідальність.

 

Насправді бюрократія слугує не державі й суспільству, а собі. Орієнтацію на загальні інтереси вона підмінює орієнтацією на власні корпоративні інтереси. Замість раціональності бюрократичного управління діє чинник її ірраціональної поведінки, замість доцільної ієрархії управління існує культ начальства, а замість деперсоніфікації відносин – неформальні зв'язки й корпоратнвізм. Очевидно, що концепції М Вебера і Р. Мертона описують крайні з можливих станів бюрократії. Реальний стан бюрократії залежить від багатьох чинників, у тому числі від якісного стану самої еліти та шляхів її формування.

77. Бюрократія і демократія.   | Надрукувати |

 04.07.08

 

Як соціальна верства бюрократія виступає групою осіб (у сучасному суспільстві – спеціалістів), які професійно виконують адміністративні функції в межах політичних структур та організацій.

 

Під бюрократією розуміють також систему управління, здійснюваного за допомогою апарату влади, що відокремлений від суспільства, стоїть над ним, наділений специфічними функціями і привілеями.

 

Бюрократами звичайно називають службовців середніх ланок державного апарату, чиновників. Іноді бюрократія тлумачиться дещо ширше: до неї залучають також працівників виконавчих комітетів органів місцевого самоврядування, апарату політичних партій і громадських організацій.

 

Похідним від бюрократії є бюрократизм, під яким розуміють вивищення державних службовців над суспільством і громадянами, абсолютизацію ними власних інтересів під виглядом державних, невиправдану заорганізованість у вирішенні в державних установах тих чи інших важливих для громадян питань.

 

Демократія не може існувати без бюрократії, але бюрократія має працювати на демократію.

Шляхи обмеження влади бюрократії:

 

- розвиток демократичних процедур володарювання;

- дотримання законодавства;

- культура демократії.

Причини бюрократизації Українського суспільства:

 

- у 5 разів завищена кількість державних чиновників;

- нерозвинена ринкова економіка;

 

- маргіналізація українського суспільства;

- політична безвідповідальність;

 

- духовні засади бюрократизму (панування у масовій свідомості державного патерналізму, велика роль криміналізації свідомості);

- відсутність середнього класу;

-         історичні корені (традиції імперської Росії та Радянського Союзу).

78. Лідерство як закономірність політичного процесу.    | Надрукувати |

 04.07.08

 

Лідер – це той, хто веде за собою. Це особа, яка здатна впливати на інших з метою інтеграції спільної діяльності, яка направлена на задоволення інтересів якоїсь групи або спільноти. Лідерство як явище і лідер притаманні будь-якій сфері людської діяльності. Джерела лідерства:

 

– організаційно–управлінський аспект. Усяка спільна колективна діяльність вимагає управлінського центру, це є закон організації.

 

- політико-владний аспект. З точки зору влади є закономірність: влада тоді ефективна, коли вона концентрує в собі максимальні повноваження. Влада завжди тяжіє до концентрації. Політика породжує відмінності еліти і маси. Всі не можуть здійснювати державну владу, тому лідери беруть на себе владні повноваження

 

- економічний. Домінуюче положення в політиці породжує і домінуюче економічне положення в суспільстві.

 

- психологічний. Не всі здатні бути лідером, керувати людьми.

Сутність лідерства

В розуміння лідера в політиці є два значення:

 

1. лідери як зразки для наслідування, що є носіями якихось видатних якостей, яких немає в інших.

2. лідер, як владний авторитет: це той, хто приймає рішення.

 

Сутність політичного лідерства полягає в необхідності певної концентрації політичної волі та повноважень в деякому центрі або окремому індивіді для забезпечення ефективності протікання усього політичного процесу.

 

Сутність політичного лідерства: взаємодія лідера і його послідовників, або добровільне підкорення лідеру та передача йому частини прав та повноважень.

 

Лідер бере на себе певні зобов’язання використання прав та зобов’язань заради реалізації інтересів його прибічників.

Характеристики лідера:

1. Здатність лідера відображати та захищати інтереси прибічників.

2. Здатність лідера до керівництва

Основні політологічні концепції аналізу лідерства:

 

1.           теорія рис. Вивчають, які якості або риси характеру потрібні людині, щоб бути лідером. Деякі фахівці виділили біля 70 рис ідеальної людини-лідера. Але реальні лідери не мали і половини цих рис, і мали багато негативних рис.

 

2.           Ситуаційна концепція. Лідера формують умови і ситуація. Лідер формується також потребою в ньому.

 

3.           Теорія послідовників. У взаємодії лідера і його послідовників треба шукати критерії ефективності його діяльності.

 

4.           Психологічні концепції. Фромм каже, що є частина суспільства, яка хоче підкорятися і терпіти, а інша – хоче керувати (причому друга частина значно менша, тому вона і уособлює владні структури). До 10% людей мають лідерські якості, а 90% - прагнуть перекладати відповідальність за прийняття рішень на інших.

79. Типологія політичного лідерства. | Надрукувати |

 04.07.08

Кількісні критерії:

 

- індивідуальне лідерство;

- колективне лідерство;

За типами панування (Вебер):

 

- традиційне панування.

 

- харизматичне панування – спирається на надзвичайні якості лідера.

 

- Легальний тип панування – спирається на правовий аспект.

За відношенням лідера до реалізації своїх ідей:

- лідер-романтик - це той, який прагне все зробити.

 

- лідер-прагматик – це той, хто робить те що можливо.

- лідер-реформатор.

- лідер-радикал.

За домінуючої сферою діяльності л:

 

- лідер-адміністратор: організаційна складова

 

- лідер-агітатор: домінує пропагандистська сторона.

- лідер-теоретик.

Херманн: за критерієм відносин лідера і прибічників:

 

- лідер-прапороносець – той, хто веде за собою.

 

- лідер-службовець – обслуговує інтереси прибічників.

 

- лідер-торговець – продає свої ідеї і можливості, головне переконати.

 

- лідер-пожежник – такий лідер, який гасить проблеми. Він тоді лідер, коли є проблеми.

 

Типологія політичного лідерства залежно від змістовного смислу стилю політичної діяльності лідерів. Поряд із харизматичним ця типологія передбачає виокремлення ще цезаристського, плутократичного,

популістського і професійного типів політичного лідерства.

 

Цезаристський тип політичного лідерства характеризується зосередженням усієї повноти влади в руках лідера.

 

Плутократичний тип політичного лідерства ґрунтується на багатстві і представляє інтереси найзаможніших суспільних верств.

 

Популістський тип політичного лідерства ґрунтується на популізмі.

80. Основні вимоги до сучасного політичного лідера.    | Надрукувати |

 04.07.08

Вимоги до політичного лідера за Вебером:

- пристрасність (політик повинен жити тим, чим займається),

- відповідальність,

- окомір (вміння політика вийти „з ролі).

 

особистісні і соціальні якості політичного лідера:

          велика працездатність;

 

          висока аналітичність розуму;

 

          компетентність;

яскраво виражена схильність до громадської і державної діяльності;

 

          твердість принципів і переконань разом зі здатністю до сприйняття альтернатив і пошуку нового;

 

          вміння переконувати й вести за собою людей;

          оптимізм;

 

          увага до людини.

 

До специфічних рис політичного лідера, зокрема, належать:

 

          вміння враховувати, виражати й обстоювати погляди тієї чи іншої групи;

 

          здатність поставити суспільні інтереси вище за особисті (саме це значною мірою створює лідеру авторитет);

 

          вміння організувати дії; комунікабельність та ораторські здібності;

 

                   політична культура.

Умови реалізації політ лідерства сьогодні:

- інформатизація суспільства (ЗМІ).

- масовізація суспільства (створ шаблонів поведінки, смаку, моди).

- психологізація політики (створення образу, завоювання довіри, падкість суспільства більш на психологічні фактори, аніж на логічні).

81. Місце і роль політичних відносин в системі міжнародних відносин. | Надрукувати |

 04.07.08

 

Міжнародні відносини є об'єктом зовнішньої політики, міжнародної політики в цілому. Втім, звичний для нас термін «міжнародні відносини» не зовсім точний, оскільки відповідні відносини ніколи не складаються безпосередньо між народами. Як демократія не буває безпосередньо владою народу, так і міжнародні відносини не бувають відносинами безпосередньо між народами. Вони опосередковуються державами – через охорону кордонів, митний контроль, візові режими, закордонні паспорти, монополію на здійснення зовнішньої політики тощо. Франкомовний еквівалент терміна «міжнародні відносини», що дослівно означає «міжнаціональні відносини», чи відповідний англомовний термін дещо точніші, оскільки в західноєвропейській традиції нація ототожнюється з державою. Визначення «народу» як головного суб'єкта міжнародних відносин передбачає саме державні народи-нації, а по суті – держави. Звичайно міжнародні відносини визначаються як система політичних, економічних, соціальних, культурних, воєнних, правових та інших зв'язків між державами й народами. Вивчаються вони різними науками. Так, історія аналізує проблеми виникнення й розвитку зовнішньої політики та дипломатії. Економічна наука досліджує міжнародні економічні зв'язки. Наука міжнародного права зосереджується на вивченні норм і принципів, які регулюють систему міжнародних відносин, а також взаємовідносини в межах окремих груп країн або на двосторонній основі. Політологія відіграє особливо велику роль у дослідженні міжнародних відносин. Вже хоча б тому, що найважливішим об'єктом її' вивчення є держава, яка виступає головним суб'єктом міжнародних відносин. Політологія зосереджується на дослідженні саме політичних зв'язків між державами, розглядаючи їх як суб'єкт зовнішньої політики. Міжнародні відносини виступають специфічним видом суспільних відносин. Як і суспільні відносини в цілому, вони є відносинами між людьми; в них чітко вирізняються економічний, соціальний, політичний і духовно-культурний аспекти. Водночас міжнародні відносини характеризуються низкою особливостей. Це, по-перше, їх невладний характер. Влада є одним із основних регуляторів суспільного життя всередині держави, де існують відносини панування і підкорення, керівництва й підпорядкування. У відносинах між державами владні відносини як відносини панування і підкорення є не правилом, а відхиленням від нього. Тут має бути рівність партнерів під кутом зору міжнародного права. Це відносини конкуренції, суперництва або співробітництва і лише як виняток – панування й підкорення. Оскільки міжнародні відносини не мають владного характеру, то постає проблема виокремлення їх політичного аспекту. Цей аспект не може бути визначений через владу, як це робиться стосовно політики всередині держави. Він може бути виокремлений на основі суб'єктів відносин, якими є політичні інститути та особи, що їх представляють. Іншими словами, міжнародні політичні відносини – це відносини між державами, політичними партіями, громадсько-політичними організаціями і рухами, міжнародними організаціями та іншими суб'єктами політики на міжнародній арені. За такого розуміння міжнародних політичних відносин навіть суто економічні відносини між державами як політичними інститутами набувають політичного характеру. Політичний аспект, політичні відносини складають основний зміст міжнародних відносин. По-друге, система міжнародних відносин має децентралізований характер. Якщо всередині держави є загальнодержавний центр прийняття рішень, яким виступає система владних органів, то в

міжнародних відносинах таких керівних центрів, діяльність яких грунтувалася б на пануванні й підкоренні, немає. По-третє, основним засобом розв'язання суперечностей в міжнародних відносинах є консенсус – прийняття рішення на міжнародних конференціях, нарадах та в міжнародних організаціях на основі спільної згоди учасників без проведення формального голосування, якщо проти нього не виступає жоден з учасників. Консенсус застосовується також як засіб забезпечення єдності позицій держав до проведення голосування з обговорюваних питань, яке в такому разі відкладається на час процесу узгодження. Консенсус має важливе значення в досягненні домовленості між державами, оскільки відкриває можливості для відшукання взаємоприйнятних рішень для всіх учасників переговорів. Він передбачає прийняття рішень усіма державами на основі добровільних компромісів, поваги суверенітету одна одної, рівності і взаємного визнання інтересів сторін, виключає диктат, тиск або прийняття рішення механічною більшістю голосів на міжнародній конференції чи в міжнародній організації. По-четверте, в міжнародних відносинах більшу, ніж у внутрішніх, роль відіграє суб'єктивний чинник, особливо діяльність керівників держав і міжнародних організацій, у розв'язанні наявних суперечностей. Основними елементами структури міжнародних політичних відносин є їх суб'єкти. В сучасній науковій літературі є різні підходи до визначення таких суб'єктів, у тому числі два крайніх – вузький і широкий. У вузькому розумінні головним суб'єктом міжнародних відносин вважається держава. Один із найвідоміших прихильників цього підходу, французький соціолог і політолог Р. Арон. зазначає що головний зміст міжнародних відносин складають взаємовідносини між державами, які символізуються постатями дипломата й воїна. Прихильник широкого підходу, відомий американський фахівець у галузі міжнародних відносин Д. Розснау. гадає, що структурні зміни, які відбулися в міжнародній політиці в останні десятиліття, викликали докорінні зміни в структурі міжнародних відносин, їхньою головною дійовою особою стає вже ис держава, а конкретна особистість. Результатом змін у сфері міжнародних відносин є досягнення так званого міжнародного континууму, символічними постатями якого виступають турист і терорист. Проміжним є підхід, прихильники якого основним суб'єктом міжнародних політичних відносин пропонують розглядати національну політичну систему в цілому. Такий підхід дає можливість включити в систему міжнародних політичних відносин не тільки власне державу, а й низку інших національних політичних інститутів – політичні партії, громадсько-політичні організації, органи місцевого самоврядування та ін. Під формальио-юридичним кутом зору питання про суб'єкти міжнародних відносин вирішується через визначення суб'єктів міжнародного права Міжнародне право – це «система договірних і звичайних норм та принципів, які виражають відносно узгоджену волю держав і регулюють відносини між державами, створеними ними міжнародними оранізаціями та деякими іншими суб'єктами міжнародного спілкування (державоподібними утвореннями, національно-визвольними рухами)»* За цим визначенням є три основних групи суб'єктів міжнародного права й міжнародних відносин у їх формально-правовому розумінні. Це держави, міжнародні організації і міжнародні рухи. Держави були й залишаються головними суб'єктами міжнародних відносин. Нині у світі налічується близько двохсот держав. У їх розмежуванні для марксистського суспільствознавства тривалий час характерним був формаційний підхід, який передбачав поділ держав на соціалістичні, капіталістичні й ті. що розвиваються. Капіталістичні держави, у свою чергу, поділялись на індустріальне розвинені (держави Західної Європи, Ізраїль. США і Канада, Японія. Південна Корея. Австралія, Ноші Зеландія. Сінгапур. Півдснно-Африканська Республіка) і держави середнього рівня розвитку капіталізму (в основному країни Латинської Америки). Державами, що розвиваються, вважалися країни які звільнилися від колоніальної залежності і стали на шлях самостійного розвитку (головним чином Азії та Африки). їх називали ще «країнами третього світу» («першим» світом був соціалістичний, «другим» – капіталістичний). Країни, що розвиваються, у свою чергу-, поділялись на ті, що обрали капіталістичний шлях розвитку, і країни соціалістичної орієнтації Тепер такий поділ значною мірою застарів Від соціалістичного світу, в якому нараховувалось 14 держав, залишилися тільки чотири – Китай. Північна Корея, В'єтнам і Куба, причому Китай і В'єтнам еволюціонують у бік ринкової економіки. Припинила своє існування найбільша і наймо-гутніша у світі соціалістична країна – СРСР, на теренах якого утворилося 15 незалежних держав. Втратила перспективу орієнтація на соціалізм країн, що розвиваються До індустріальне розвинених країн впритул наблизилася низка ще недавно економічно відсталих країн – Таїланд. Філіппіни, деякі арабські держави та ін.

82. Тенденції розвитку сучасних міжнародних відносин. | Надрукувати |

 04.07.08

Держави були і залишаються головними суб'єктами міжнародних відносин. Нині у світі налічується близько двохсот держав. У їх розмежуванні для марксистського суспільствознавства тривалий час характерним був формаційний підхід, який передбачав поділ держав на соціалістичні, капіталістичні й ті, що розвиваються. Капіталістичні держави, у свою чергу, поділялись на індустріальне розвинені (держави Західної Європи. Ізраїль. США і Канада. Японія, Південна Корея. Австралія, Нова Зеландія, Сінгапур. Південно-Африканська Республіка) і держави середнього рівня розвитку капіталізму (в основному країни Латинської Америки). Державами, що розвиваються, вважалися країни які звільнилися від колоніальної залежності і стали на шлях самостійного розвитку (головним чином Азії та Африки). їх називали ще «країнами третього світу» («першим» світом був соціалістичний, «другим» – капіталістичний). Країни, що розвиваються, у свою чергу, поділялись на ті. що обрали капіталістичний шлях розвитку, і країни соціалістичної орієнтації. Тепер такий поділ значною мірою застарів. Від соціалістичного світу, в якому нараховувалось 14 держав, залишилися тільки чотири – Китай. Північна Корея. В'єтнам і Куба, причому Китай і В'єтнам еволюціонують у бік ринкової економіки. Припинила своє існування найбільша і наймогутніша у світі соціалістична країна – СРСР, на теренах якого утворилося 15 незалежних держав. Втратила перспективу орієнтація на соціалізм країн, що розвиваються. До індустріальне розвинених країн впритул наблизилася низка ще недавно економічно відсталих країн – Таїланді. Філіппіни, деякі арабські держави та ін. У сучасному світі провідну роль відіграють держави так званої Великої сімки – США, Канада. Німеччина. Великобританія. Франція, Італія. Японія, глави яких на регулярних зустрічах визначають основні параметри зовнішньої політики своїх держав. Останнім часом Велика сімка стала перетворюватися на Велику вісімку – до її роботи дедалі активніше долучається Росія Другу групу суб'єктів міжнародних відносин складають багатоманітні міжнародні організації До них належать міжнародні організації глобального й регіонального масштабу, міжурядові й неурядові організації, інтеграційні угруповання і воєнно-політичні блоки. Міжнародні організації як об'єднання держав характеризуються такими загальними ознаками: договірна основа утворення: наявність певних цілісні; організаційна структура: самостійні права та обов'язки: утворення згідно з міжнародним правом. Найважливішим органом (И)Н є Рада Безпеки, до складу якої входять 15 держав-членів. і них 5 – постійних (СІЛА, Росія, Китай. Великобританія. Франція) і 10 – непостійних, що обираються Генеральною Асамблеєю терміном на два роки. Рішення Ради Безпеки є вирішальними у міжнародних спорах і можуть передбачати використання як економічних санкцій, так і військової сили проти країни-агресора. Генеральна Асамблея, що також є одним із головних органів «ОН. складається з усіх держав-членів і наділена широкими повноваженнями Вона може обговорювати будь-які питання, у тому числі й ті. що належать до повноважень і функцій будь-якого з органів 00Н. За рекомендацією Ради Безпеки Генеральна Асамблея призначає Генерального секретаря ООН. приймає в (И)Н нових членів, вирішує питання призупинення здійснення прав і привілеїв держав-членів. виключення їх з ООН. Крім Ради Безпеки і Генеральної Асамблеї, до головних керівних органів ООН належать також Економічна і соціальна рада. Рада з опіки. Міжнародний суд і Секретаріат. Міжнародні міжурядові організації створюються з метою розвитку міжнародного співробітництва в галузях економіки, культури, охорони здоров'я, освіти. Укладаючи угоду з ООН. такі організації набувають характеру її спеціалізованих установ. До системи ООН входять майже 20 таких спеціалізованих установ, зокрема: Організація об'єднаних націй з питані. освіти, науки і культури (ЮНЕСКО): Всесвітня організація охорони здоров'я: Світовий банк, який включає Міжнародний банк реконструкції і розвитку. Міжнародну фінансову корпорацію і Міжнародну асоціацію розвитку: Міжнародний валютний фонд; Міжнародне агентство з атомної енергії (МАГАТЕ); Продовольча й сільськогосподарської організація (ФАО); Міжнародний фонд сільськогосподарського розвитку; Всесвітній поштовий союз; Всесвітня організація інтелектуальної власності та ін. Найвідомішими міжнародними організаціями регіонального масштабу є Організація американських держав; Організація африканської єдності; Ліга арабських держав; Організація центральноамериканських держав. Асоціація держав південно-східної Азії. Центральноєвропейська ініціатива: Організація з безпеки і співробітництва в Європі та ін. Але найбільшу роль у Європі відіграє Рада Європи – утворена ще 1949 р. перша європейська міжурядова організація, яка об'єднує більш як 40 держав. Цілями Ради Європи є: забезпечення дедалі тісніших зв'язків між державами-членами для захисту й реалізації їх ідеалів і принципів: сприяння перетворенню Європи в демократичний і безпечний простір: захист і зміцнення плюралістичної демократії і прав людини; розвиток і зміцнення європейської самосвідомості для формування європейської культурної ідентичності. Структуру Ради Європи утворюють: Комітет міністрів: Парламентська асамблея; Наради галузевих міністрів: Секретаріат. В останні десятиліття чимраз помітнішу роль у міжнародних відносинах стали відігравати інтеграційні угрупованні, які утворилися в результаті інтернаціоналізації економічного, соціального й політичного життя держав певного регіону. Яскравим прикладом є Європейський союз (ЄС), до складу якого нині входять 15 держав: Австрії, Бельгія, Великобританія, Греція. Данія, Ірландія. Іспанія. Італія. Люксембург, Нідерланди, Португалія. Фінляндії, Франція. ФРН. Швеція. Претендентами на вступ до ЄС є низка колишніх європейських соціалістичних країн і радянських республік ЄС найбільш інтегрована в економічному і': поліїико-правойому відношенні міжнародна організація. Його вищими органами є парламент, уряд, комісія, суд. Інтеграційним угрупованням є утворена у грудні 1991 р. Співдружність незалежних держав (СНД), яка нині об'єднує 12 колишніх республік СРСР: Азербайджан. Білорусь. Вірменію. Грузію. Казахстан, Киргизстан, Молдову, Росію, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан, Україну. Щоправда. Україна не ратифікувала угоду про утворення СНД і формально не стала учасником її статуту.   Відповідно до угоди про утворення СНД та її статуту цілями об'єднання є розвиток рівноправного і взаємовигідного співробітництва народів і держав у галузі політики, економіки, культури, освіти, охорони здоров'я, охорони навколишнього середовища, науки, торгівлі та інших, сприяння широкому інформаційному обміну. Основними консультативними й координуючими органами СНД є: Рада глав держав. Рада глав урядів. Виконавчий  секретаріат.  Міждержавний  економічний   комітет. Міжпарламентська асамблея держав-учасників СНД. Важливими суб'єктами міжнародних відносин є воєнно-політичні блоки. Вони виступають організаціями колективної безпеки держав-членів. інструментом спільної розробки їх зовнішньополітичної стратегії, координації діяльності на міжнародній арені. Найвпливовішою такою організацією на сьогодні є Організація північноатлантичного договору (НАТО). Колишні воєнно-політичні блоки Організація центрального договору (СЕНТО). Організація договору Півдснно-Східної Азії (СЕАТО) та Організація варшавського договору з різних причин припинили своє існування. До складу утвореного в 1949 р. блоку НАТО входять: Бельгія. Великобританія, Греція, Данія, Ірландії, Ісландія. Іспанія, Італія. Канада, Люксембург. Нідерланди, Норвегія, Польща. Португалія. США, Туреччина, Угорщина, Франція, ФРН, Чехія. Франція у 1966 р. вийшла з воєнної організації НАТО, залишаючись учасником договору про його утворсішя. До розпуску Організації варшавського договору блок НАТО протистояв їй як воєнио-політкчне угруповання. Тепер він виконує в основному координуючу, інтегративну й миротворчу функції в межах Європи. У Європі діяла також воєнно-політична організація Західноєвропейський союз у складі Бельгії. Великобританії. Італії. Люксембургу, Нідерландів, франції і ФРН, який був тісно пов'язаний з НАТО і не відігравав відчутної самостійної ролі в політичному житті Європи. У листопаді 2000 р. державами-учасницями було прийнято рішення про його розпуск. Міжнародні організації відіграють значну позитивну роль у розвитку міжнародних відносин. Проте їхню діяльність не варто ідеалізувати. Утримання таких організацій, особливо ООН, досить дорого обходиться платникам податків країн-членів. Як і будь-яким великим організаціям. їм притаманна тенденція до олігархізації структури й діяльності, про яку говорив ще Р Міхсльс. Апарат міжнародних організацій, який складається з численних внеокооплачу-ваннх Представників, радників, консультантів, експертів тощо, значною мірою працює на себе. Формується він здебільшого закритим шляхом із представників наближених до влади елітарних груп населення і не контролюється громадськістю. Значну роль у розвитку міжнародних відносин відіграють також міжнародні неурядові організації, до яких належить будь-яка міжнародна організація, не. створена на основі міждержавної угоди. їхніми ознаками є: неприбутковий характер; визнання щонайменше однією державою; наявність консультативного статусу в міжнародних міжурядових організаціях. Нині існує декілька тисяч міжнародних неурядових організацій. Цс різноманітні молодіжні, жіночі. профспілкові та інші організації. Неурядові організації, а також деякі міжурядові організації є частиною нсформалізованих міжнародних суспільних рухів – антивоєнного, екологічного, молодіжного, жіночого, профспілкового, національно-визвольного тощо, які також є суб'єктами міжнародних відносин. У структурі міжнародних відносин розрізняють три основних рівні: глобальний, регіональний і двосторонній. Вони відрізняються за масштабами, обсягом розв'язуваних питань, ступенем, складності. У міжнародних відносинах є проблеми, які зачіпають інтереси й потреби всіх держав і народів. Цс так звані глобальні проблеми сучасності, до яких, зокрема, належать проблеми: запобігання ядерної війни, роззброєння, мирного розв'язання збройних конфліктів: подоланні економічної і культурної відсталості народів; пошук шляхів розв'язання світової енергетичної, сировинної та продовольчої криз; оптимізація демографічної ситуації, особливо в країнах, що розвиваються: соціально-скологічні проблеми, зумовлені подальшим погіршенням природного середовища проживанні людей; проблеми людини, в тому числі забезпечення її прав і свобод, ліквідація голоду, епідемічних та важких захворювань тощо. Для визначення таких проблем, розробки стратегії і тактики їх розв'язання необхідні об'єднання зусиль усіх держав і народів та створення відповідних міжнародних інститутів. Провідними міжнародними організаціями, здатними розв'язувати проблеми на глобальному рівні, є насамперед ООН та її спеціалізовані установи. Глобальний рівень міжнародних відносин, за всієї його значущості, не в змозі врахувати всю багатоманітність і складність суспільного життя. Тому виокремлюється регіональний рівень міжнародних відносин, який враховує політичні, економічні, соціальні, культурні та інші особливості того чи іншого регіону. Суб'єктами відносин на цьому рівні є держави та різноманітні міжнародні організації регіонального масштабу, про які йшлося вище. Найпоширенішим є двосторонній рівень міжнародних відносин, який характеризується наявністю двосторонніх зв'язків між державами. Пріоритет у міжнародних відносинах на цьому рівні мають інтереси окремих конкретних держав. Політика у сфері двосторонніх відносин грунтується на принципах, розроблених ООН.

 

83. Сутність і основні концепції зовнішньої політики.       | Надрукувати |

 04.07.08

 

У вивченні міжнародних відносин і світового політичного процесу політологія головну увагу зосереджує на теоретичних, концептуальних засадах, а не на їхньому конкретному змісті. Існують кілька концепцій, які по-різному трактують особливості міжнародних відносин і основний зміст світового політичного процесу на різних етапах суспільно-історичного розвитку. Основними з них є марксистська, геополітичні, політичного реалізму і модерністські. Марксистська концепція світового політичного процесу ґрунтується на формаційному підході до розуміння суспільно-історичного розвитку Відповідно до цього підходу процес суспільно-історичного розвитку є послідовною зміною п'яти суспільно-економічних формацій: первіснообщинної. рабовласницької. феодальної, капіталістичної і комуністичної. Засобом переходу від однієї формації до Іншої є соціальна революція Згідно з ленінською теорією імперіалізму, на межі XIX–XX ст. капіталізм переріс у вищу й останню стадію свого розвитку – імперіалізм. На цій стадії надзвичайно загострюються як соціальні суперечності всередині і мис ріал і стичних держав, так і суперечності між самими державами та їхніми групами. В результаті складаються внутрішні передумови для соціалістичних революцій як засобу переходу від капіталізму до соціалізму (нижчої фази комуністичної суспільно-економічної формації). Загострення суперечностей між імперіалістичними державами внаслідок їх боротьби за ринки збуту, джерела сировини, сфери впливу, переділ уже поділеного між ними світу призводить до виникнення світових війн. Як наслідок розпочинається нова історична епоха, що постає як епоха імперіалізму, війн і пролетарських революцій. Основний зміст цієї епохи складає революційний перехід від капіталізму до соціалізму. Відповідно до ленінського вчення про імперіалізм і соціалістичну революцію світовий політичний процес поспіє як світовий революційний процес – процес революції!ного переходу від капіталізму до соціалізму у всесвітньому масштабі. Головними рушійними силами цього процесу визнавались світова система соціалізму, робітничий клас капіталістичних країн і національно-визвольний рух, а головною суперечністю епохи – суперечність між капіталізмом і соціалізмом як світовими системами.

 

Ця суперечність стала визначальною і в міжнародних відносинах, основним змістом яких мало бути протиборство двох суспільних систем у всіх сферах – економічній, політичній, воєнній, ідеологічній. Марксистська концепція світового революційного процесу певною мірою відображала реальні процеси розвитку міжнародних відносин у XX ст., хоча відбувалось це у вкрай ідсологізона ній формі. Ознайомлення з нею допомагає зрозуміти зовнішню політику СРСР та його союзників. Розпад світової системи соціалізму й самого СРСР позбавили цю концепцію сенсу і зробили її надбанням історії. Значний вплив на зовнішню політику держав і розвиток міжнародних відносин у першій половині XX ст. справили їхні геополітичні концепції. Термін «геополітика» (від грецьк. – земля + політика) до наукового й політичного вжитку ввів шведський соціолог і політичний діяч Рудольф Челлен (1864–1922). Головна ідея різних геополітичних концепцій – зв'язок політики держав, особливо зовнішньої, з особливостями їх територіально-просторового розташування. Історично становлення геополітики пов'язано з дослідженням ролі географічного чинника в житті суспільства в започаткованих іще Ш.-Л. Монтеск'є концепціях географічного детермінізму, що базувалися на ідеї обумовленості людської діяльності станом та характером навколишнього природного середовища. У цих концепціях розглядались особливості впливу просторового розташування країни, розміру її території, клімату, рельєфу земної поверхні, ґрунту, корисних копалин, флори, фауни та інших природних чинників на диференціацію господарської діяльності, темпи зростання продуктивних сил, тенденції розвитку культурного життя, типи соціальної організації та особливості політичного ладу. Спираючись на концепції географічного детермінізму, німецько-амернканський вчеинй-географ Хелфорд Маккіпдер (1861–1941) у статті з характерною назвою «Географічна вісь історії» (1904) висунув ідею про фіксований поділ світу на окремі зони, кожна з яких відіграє в історії певну роль. Стрижневою тезою його концепції було твердження про існування так званого хартленду – «серединної землі», яка має особливе значення в історії. X. Маккіпдер дійшов висновку, що глибинна суть міжнародних відносин протягом усієї світової історії полягає у протистоянні хартленду й навколишніх земель. Неперервний тиск «серединної землі» на зовнішні кордони призводить до залежності долі Європи і світу від процесів, що відбуваються в Євразії. Цей тиск породжує загрозу світовій демократії і свободі країн, представлених прикордонними землями, насамперед англосаксонського світу, у разі поєднання безмежних ресурсів Євразії з інтелектуальними та організаційними ресурсами країн оточення. Найбільш вірогідним і катастрофічним, за X. Маккіндсром. міг би бути союз Росії та Німеччини. Теорія геополітики є своєрідним інструментом аналізу взаємодії держав на міжнародній арені. Досліджуючи роль географічного чинника в політиці держав, геополітичні концепції сприяють науковому пізнанню світового політичного процесу, міжнародних відносин. Однак вони абсолютизують роль цього чинника. Більшість сучасних політологів визнають значну роль географічного чинника в політиці держав, хоча не вважають ного вирішальним і пов'язують з дією Інших чинників, таких, як рівень розвитку суспільства, характер державно-політичного устрою, національні інтереси, політичні та економічні пріоритети тощо. У період після Другої світової війни, коли протистояння двох світових соціально-економічних систем досягло стану «холодної війни», вивчення міжнародних відносин відбувалось під значним безпосереднім впливом практичних завдань зовнішньополітичної діяльності провідних держав світу. Науковою думкою було запропоновано значну кількість відповідних аналітичних підходів і теоретичних моделей, зокрема: теорія політичного реалізму Г. Моргснтау. теорія миру і війни Р. Арона, теорія факторів К. Ранта, теорія міжнародного еквілібріуму (рівноваги) Дж. Ліскі. теорія світових систем И Галтунга. Найвідомішою і найвплнвовішою серед них стала концепція, або школа, політичного реалізму, що виникла в США у другій половині 40-х років як реакція на реалії «холодної війни». На тривалий період ця концепція стала домінуючою за впливом на зовнішньополітичні структури індустріальне розвинених країн Заходу, Серед її прихильників були не лише вчені, а й провідні політики, у тому числі 3, Бжс-зінськнй і Г, Кіссінджер. Загальновизнаним засновником школи політичного реалізму вважається Г. Моргентау. Вихідною в концепції політичного реалізму Є теза про те, що недосконалість становища у світі – це результат дії сил, закладених у недосконалій природі самої людини. Тому потрібно бути реалістом: не протистояти цим силам, а враховувати їх у політиці. Згідно з концепцією політичного реалізму найважливішим орієнтиром, який допомагає знайти раціональний шлях у сфері міжнародної політики, є інтерес. Причому якщо у сфері внутрішньої політики залежно від характеру і співвідношення політичних сил за гальки іі інтерес може бути різним, то в міжнародній політиці він виступає передусім і головним чином як національний інтерес. Будь-яка зовнішня політика має будуватися, спираючись на фізичну, політичну і культурну реальність, якою є нація. У світі, розділеному конкуренцією і боротьбою за владу різних суверенних націй, зовнішня політика будь-якої нації має забезпечувати задоволення її першочергової потреби, яка полягає в тому, щоб вижити. Всі нації відповідно до наявних у них можливостей прагнуть до одного – захисту своєї фізичної, політичної і культурної ідентичності перед загрозою зовнішнього нападу. Згідно з концепцією політичного реалізму суттю міжнародних відносин є боротьба за владу між суверенними державами, що прагнуть до глобального чи регіонального домінування. Саме ця боротьба є основним детермінуючим чинником міжнародної політики. У процесі боротьби за реалізацію національних інтересів у сфері міжнародних відносин кожна держава посідає місце, що відповідає її силі. При цьому сила держави визначається як її економічним та воєнним потенціалом, так і союзницькими відносинами з іншими державами, авторитетом на міжнародній арені. Модерністські концепції виходять із необхідності зміни підходів в аналізі зовнішньої політики держав. Якщо раніше держави розглядались як цілісні явища, що мають чітко визначену позицію у міжнародних відносинах, яка базується на національному інтересі, то тепер їх почали розглядати як системи, що зазнають зовнішніх впливів і нерозривно пов'язані з існуючими міжнародними структурами. Суб'єктами міжнародних відносин вважають різноманітні міжнародні організації, транснаціональні корпорації та інші інституції, що не є державами; їх діяльності приділяється значка увага. В результаті склався напрям, пов'язаний з конструюванням спеціальних концепцій, присвячених аналізу конкретних проблем функціонування міжнародних політичних відносин. Прикладом такого роду концепцій можуть бути теорії: міжнародних систем, міжнародних організацій, міжнародних ролей, міжнародного конфлікту, національного інтересу, загальної безпеки та ін. Головна ідея концепції загальної безпеки полягає в необхідності відходу від базування міжнародної безпеки на принципі «балансу сил», на протистоянні й конфронтації великих ядерних держав. Найважливішими принципами, які сприятимуть реалізації ідеї загальної безпеки, вважаються: визнання неможливості виживання у загальній ядерній війні, а також неможливості перемоги в ній; у сучасному світі, перенасиченому ядерною зброєю, великі держави не можуть дозволити собі вдаватися до воєнних засобів розв'язання політичних або ідеологічних конфліктів; забезпечення паритету, дотримання принципу рівності та однакової безпеки за високого рівня протистояння не гарантує безпеки, єдиним шляхом її досягнення може бути тільки негайне кардинальне зниження рівня воєнного протистояння; найнадійнішим способом стримування та обмеження гонки озброєнь може слугувати модель «розумної достатності»; повна міжнародна безпека не може бути досягнута в односторонньому порядку, шляхом радикального скорочення озброєнь однією або двома країнами: тут необхідні паралельні і спільні дії багатьох країн. Події, що відбулись у світі у 80–90-ті роки, досить переконливо підтвердили багато із цих принципів.

84. Основні цілі і засобі здійснення зовнішньої політики держави.       | Надрукувати |

 04.07.08

Відмінності між зовнішньою і міжнародною політикою є не лише термінологічними, а й змістовними. Пов'язані вони передусім із відмінностями між суб'єктами цих видів політики. Коли йдеться про зовнішню політику, яку іноді називають іще закордонною, то мається на увазі діяльність держави за межами своїх національних кордонів. При цьому держава може виступати і як територіальне організоване й політичне незалежне суспільство, і як політичний інститут – система організацій та установ. У першому випадку суб'єктами зовнішньополітичної діяльності, крім держави як політичного інституту, виступатимуть також інші політичні інститути – політичні партії, громадсько-політичні організації, суспільні рухи, органи місцевою самоврядування, засоби масової інформації. У другому випадку суб'єктом зовнішньої політики є лише держава як політичний інститут. Найчастіше під зовнішньою політикою розуміють тільки закордонну діяльність держави як політичного інституту. Пов'язано це з тим, що держава є єдиним загальнонаціональним політичним інститутом, уповноваженим здійснювати зовнішню політику, тільки вона наділена правом офіційно представляти все суспільство у зовнішніх зносинах, брати участь від його імені у відносинах з іншими державами й міжнародними організаціями, укладати договори, оголошувати війну тощо. Крім держави та інших національних політичних інститутів, суб'єктами політики виступають також різноманітні організації міжнародного характеру. Для позначення багатоманітної діяльності всіх суб'єктів зовнішньополітичної діяльності і міжнародного політичного життя використовується термін «міжнародна політика», тоді як термін «зовнішня політика» зазвичай позначає тільки закордонну діяльність держави. Іншими словами, міжнародна політика – це вся сукуп-| ність дій політичних суб'єктів у відносинах між державами І та на міжнародній арені в цілому. Цей вид політики називається ще «світовою політикою». Зовнішня політика у науковій літературі звичайно визначається через діяльність держави: «Зовнішня політика – діяльність держави на міжнародній арені, яка регулює відносини з іншими суб'єктами зовнішньополітичної діяльності: державами, зарубіжними партіями та іншими громадськими організаціями, всесвітніми і регіональними міжнародними організаціями». Зазначене розрізнення зовнішньої і міжнародної політики дає можливість, зокрема, розмежувати зовнішньополітичну діяльність держави як вираження загальнонаціональних інтересів і дії окремих національних суб'єктів політики, наприклад партій чи засобів масової інформації, на міжнародній арені, які можуть суперечити загальнонаціональним інтересам і вже з цієї причини не вважаються складовими зовнішньої політики держави. Найчастіше такі суперечності між зовнішньою політикою держави та окремими діями проявляються у сфері економічної політики, недержавні суб'єкти якої, наприклад біржі. банки. корпорації. можуть діяти всупереч загальнонаціональним інтересам, отже, і зовнішній політиці держави. Таким чином, зовнішня політика – це закордонна діяльність держави. Дії всіх інших суб'єктів політики на міжнародній арені є складовими не зовнішньої полі гики держави, а міжнародної політики. У визначенні специфіки зовнішньої політики важливе значення має з'ясування її співвідношення з внутрішньою політикою. Існує кілька варіантів вирішення цієї проблеми. Перший пов'язаний з теорією завоювання, яка пояснює виникнення держав завоюванням одних народів іншими. Відповідно до цієї теорії зовнішня політика, в результаті якої виникають та існують держави, є визначальною стосовно їх внутрішньої політики. Так. один і) авторів теорії завоювання польсько-австрійськнй соціолог і юрист Л. Гумпловнч стверджував, що внутрішній розвиток держави визначається розвитком й зовнішніх сил. що внутрішня історія держави і простим додатком зовнішньої, зумовлюється останньою. Особливість зовнішньої політики полягає передусім у тому, що вона не має владного характеру Якщо внутрішня політика є діяльністю щодо здійснення влади, то суб'єктами та об'єктами зовнішньої політики виступають держави як суверенні утворення, жодне з яких не може (не повинно) нав'язувати свою волю іншому. Звичайно, у реальних міжнародних відносинах трапляється домінування одних держав над іншими, проте воно визнається не нормою міжнародних відносин, а її порушенням. Другою особливістю зовнішньої політики є її зумовленість певним етапом розвитку міжнародних відносин і конкретною ситуацією на міжнародній арені. Визначення й реалізація державою цілей у зовнішній політиці, особливо формування програм та організація дій. мають здійснюватися з урахуванням дій і цілей інших суверенних держав Внутрішня політика має відносну автономію стосовно зовнішніх чинників. Третьою особливістю зовнішньої політики є її залежність не тільки від держави, що її здійснює, а й від ступеня погодженості або конфлікту інтересів даної держави з інтересами та устремліннями інших держав: залежно від ступеня узгодженості цих інтересів проведення зовнішньої політики полегшується або утруднюється Нарешті, четверта особливість зовнішньої політики полягає в тому, що вона має власне інституціональне забезпечення. Повноваженнями щодо здійснення зовнішньої політики наділяються вищі органи законодавчої і виконавчої влади. Найбільше таких реальних повноважень залежно від форми державного правління є у глави держави або прем'єр-міністра Водночас у державі існують і спеціальні інститути, призначення яких полягає в безпосередній реалізації зовнішньої політики. Головним таким інститутом є міністерство закордонних справ з мережею закордонних дипломатичних представництв. Спеціальними зовнішньополітичними інститутами виступають також органи зовнішньої розвідки, міністерства зовнішньої торгів.» чи зовнішньоекономічної діяльності тощо. Завданням спеціальних органів зовнішньополітичної діяльності є реалізація відповідних рішень вищих органів держави, збирання та аналіз даних про політичні процеси в інших державах, аналіз об'єктивних і суб'єктивних типів їхньої зовнішньої політики, вироблення рекомендацій для практичної діяльності уряду та інших вищих органів держави В основі будь-якої людської діяльності лежать ті чи інші інтереси й потреби. Не є винятком і зовнішня політика: в її основі лежать національні інтереси як інтегральне вираження інтересів усіх членів суспільства, що реалізуються через політичну систему. У будь-якому суспільстві існують не тільки різні, а й протилежні інтереси. Функціонувати як цілісність суспільство може лише іа умови узгодження наявних у ньому інтересів, досягнення загальнонаціонального компромісу і злагоди на основі спільних цілей і цінностей передусім таких, як безпека, територіальна цілісність, демократія, добробут тощо. Виражати. національні інтереси, тобто інтегровані інтереси всіх членів суспільства, покликана держава як головний елемент політичної системи суспільства. Забезпечення національних інтересів і є основним завданням зовнішньої політики будь-якої держави. Виражені в діяльності держави, національні інтереси виступають як державні. Можливі певні розходження між національними інтересами й державними як інтересами правлячих у данин момент політичних сил. За будь-яких умов пріоритетними в зовнішній політиці держави мають бути національні інтереси. Розрізняють два основних рівні зовнішньополітичних інтересів: рівень головних інтересів і рівень специфічних інтересів. Рівень головних інтересів охоплює зовнішньополітичні інтереси, пов'язані із забезпеченням безпеки іі цілісності держави як певної соціально-скономічної. політичної, національно-історичної і культурної спільності, захистом економічної і політичної незалежності держави, утриманням і зміцненням її авторитету в системі міжнародних відносин Інтереси цього рівня стосуються самого існування держави, а тому забезпечуються й захищаються нею на світовій арені всіма наявними засобами – дипломатичними. економічними. ідеологічними. воєнними. Рівень специфічних інтересів містить окремі, часткові інтереси держави в системі міжнародних відносин. Це. наприклад, прагнення держави утвердити свііі вплив у тих чи інших міжнародних організаціях, брати участь у розв'язанні регіональних конфліктів, розвивати культурні зв'язки і іншими державами тощо. На основі зовнішньополітичних інтересів визначаються цілі зовнішньої політики. Вони зумовлюються суспільно-політичним ладом, формою державного правління. типом політичного режиму, історичними особливостями, геополітичними умовами та іншими чинниками. Серед багатоманітних цілей зовнішньої політики можна виокремити найголовніші забезпечення національної безпеки держави: збільшення сили держави: зростання престижу та зміцнення міжнародних позицій держави. Головний зміст охоронної функції складає захист суверенітету й територіальної цілісності держави від зовнішніх посягань, а також прав та інтересів держави і її громадян за кордоном. Ця функція спрямована на відвернення різних загроз для держави. її суспільно-політичного ладу, кордонів, територіальної цілісності тощо. Такими загрозами можуть бути, наприклад, висування територіальних претензій до держави, підтримка у ній сепаратистських рухів, спадання її міжнародного престижу та ін Важливе значення для досягнення цілей зовнішньої політики мають засоби її здійснення Залежно від сфер суспільного життя вони поділяються на політичні, економічні та ідеологічні Політичні засоби є найбагатоманітнішнми. Вони охоплюють передусім сферу дипломатичних відносин – від традиційних форм дипломатії (посольства, консульства) до дипломатії на рівні глав держав. Ці особи можуть використовуватись у формі переговорів, зустрічей, участі в міжнародних організаціях тощо. Особливу групу політичних засобів зовнішньої політики складають воєнні засоби, основними з яких є війна і воєнний тиск. Формами, воєнного тиску можуть бути маневри, навчання, паради, публічні демонстрації нових видів зброї, концентрація військ у прикордонних районах, провокації на кордоні, участь у міфотворчих операціях під егідою міжнародних організацій та ін. Тривалий час найважливішим засобом досягнення державою зовнішньополітичних цілей вважалась війна Під війною у міжнародному праві розуміють воєнні дії між державами, а також між державами й національно-визвольними рухами, які супроводжуються повним розривом між ними мирних відносин. Економічні засоби зовнішньої політики означають використання економічного потенціалу держави для впливу на економіку й політику інших держав. Економічний потенціал є особливо важливим засобом зовнішиьої політики, оскільки в кінцевому підсумку саме він визначає позицію держави в міжнародних відносинах. Держава з потужним економічним потенціалом займає впливові позиції у світі. До економічного потенціалу держави належать її промисловість, сировинні ресурси, стан робочої сили та ін. Важливим економічним засобом зовнішньої політики є зовнішня торгівля, яка. з одного боку, сприяє збільшенню економічного потенціалу держави, а з другого – дає змогу впливати на політику інших держав через світові ціни, встановлення режиму найбільшого сприяння чи введення ембарго тощо. До ідеологічних, або інформаційно-пропагандистських засобів зовнішньої політики належать різноманітні форми й засоби пропаганди, інформації, культурної політики, які використовуються державою у відносинах з іншими державами передусім з мстою формування позитивного зовнішнього іміджу і міжнародного престижу даної держави. З цією мстою в зарубіжних країнах відкриваються культурні центри, влаштовуються різноманітні виставки, презентації тощо.

 

85. Зовнішня політика України в сучасних умовах. | Надрукувати |

 04.07.08

Зі здобуттям Україною незалежності перед нею постала нагальна проблема розбудови власної давнішньої політики, знаходження свого місця в системі міжнародних відносин як їх повноправного суб'єкта. Виходячи з геополітичного положення України, можна виокремити декілька можливих варіантів її зовнішньополітичної стратегії: 1) орієнтація на інтеграцію в євразійський простір; 2) орієнтація на інтеграцію в європейські та євроатлантичні структури (ЄС і НАТО); 3) обрання самобутнього шляху розвитку, обмеження впливів Росії і країн Заходу на визначення політики України: 4) балансування між Заходом і Росією, використання переваг співробітництва на євразійському і західному просторах Кожен із цих варіантів має свої переваги й недоліки, своїх прихильників та опонентів як серед провідних політиків, так і серед рядових громадян. І жоден з них не може бути застосований у, так би мовити, чистому вигляді вже з об'єктивних причин. Орієнтація на розвиток відносин з Росією не може не бути одним із пріоритетних напрямів зовнішньої політики України. Ця пріоритетність визначається географічними, історичними, економічними, соціальними, культурними та іншими чинниками. Росія є найближчим північно-східним і найбільшим сусідом України, основним джерелом енергоносіїв і головним ринком збуту товарів. Український і російський народи протягом століть співіснували в межах однієї держави, між ними історично склалися тісні соціально-психологічні та культурні зв'язки. Громадянами України є мільйони етнічних росіян, а мільйони етнічних українців проживають у Росії. Тому не лише добросусідські, а й усебічні, насамперед економічні, зв'язки з Росією є для України об'єктивною реальністю і необхідністю Однак надмірна залежність від Росії обмежує для України можливості на інших геостратегічннх напрямах, робить її заручницею політики Росії, розкладу в останній політичних сил. Досить привабливою для України є орієнтація на інтеграцію до Європейського союзу та НАТО. Вступ до ЄС дав би Україні змогу використовувати сприятливі можливості міжнародного поділу праці, піднятися до рівня економічного, соціального й демократичного розвитку передових європейських країн. Інтеграція до НАТО слугувала б зміцненню безпеки України. НАТО обстоює принципи стабільності й недоторканності кордонів держав-членів, гарантує їм територіальну цілісність, що особливо важливо для України з огляду на наявність певних територіальних претензій до неї з боку окремих політичних сил деяких держав-сусідів Однак через свою відсталість Україна не готова до вступу в ці організації в економічному, соціальному, політичному і воєнному відношенні. Близької перспективи такого вступу немає. Можливі лише партнерські відносини. Крім того, зближення України з НАТО наштовхується на рішучий спротив Росії, яка вбачає у цьому загрозу своїй безпеці. За таких умов найвірогіднішім варантом зовнішньополітичної стратегії України є її балансування між Заходом і Росією, використання переваг співробітництва на євразійському й західному просторі. Та щоб це балансування не мало вигляду намагання сидіти одночасно на двох стільцях, воно має здійснюватись з орієнтацією на поступову – в міру нагромадження відповідних передумов – інтеграцію до європейських і євроатлантичних структур для того, щоб не залишитися на задвірках Європи н не виступати в ролі заручниці політики Росії. Саме такою, на нашу думку, за своїм основним змістом є зовнішня політика незалежної України. Вихідними засадами зовнішньої політики є національні інтереси України, до яких належать: гарантування суверенітету, державної незалежності, самостійності; підтримання територіальної цілісності й непорушності кордонів; досягнення надійної безпеки в усіх її вимірах: воєнно-політичному, економічному, гуманітарному тощо; подолання економічної кризи та інтенсивний розвиток народного господарства, досягнення високого стабільного життєвого рівня населення; створення правової демократичної держави, яка інтегрувалася б у європейську і світову спільноти, забезпечення національної злагоди, політичної і соціальної стабільності, гарантій прав людини, національних меншин і націй: налагодження нормальних добросусідських відносин з країнами близького й далекого зарубіжжя, дотримання правил міжнародного співіснування, проведення політики миру і співробітництва, активна участь у боротьбі за реалізацію вселюдських інтересів. Концептуальні засади зовнішньої політики України як незалежної держави було закладено ще в Декларації про державний суверенітет України, прийнятій Верховною Радою 16 липня 1990 р. У розділі «Міжнародні відносини» Декларації наголошується: «Українська РСР як суб'єкт міжнародного права здійснює безпосередні зносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами, бере участь у діяльності міжнародних організацій в обсязі, необхідному для ефективного забезпечення національних інтересів республіки у політичній, економічній, екологічній, інформаційній, науковій, технічній, культурній і спортивній сферах.

 

86. Сутність та функції соціально-політичних доктрин.   | Надрукувати |

 04.07.08

Політика як практична діяльність зі здобуття, використання та утримання влади завжди має ідеологічне обґрунтування, тобто здійснюється під впливом певної сукупності поглядів та ідей, що виражають інтереси тих чи інших соціальних спільностей людей, передусім суспільних класів. Особливо наочно зв'язок політики з ідеологією простежується з переходом від феодалізму до капіталізму; він проявляється в діяльності політичних партій, які за своєю природою є не тільки носіями влади, а й ідеологічними спільностями. За феодалізму', коли пануючою формою державного правління була абсолютна монархія і не існувало політичних партій у сучасному їх розумінні, політика не диференціювалась на різні типи за ідеологічною ознакою. З появою політичних партій, які виражають інтереси соціальних спільностей, виникають різні типи ідеологічного обґрунтування політики. Певні ідеї і погляди партій та інших політичних сил щодо керівництва та управління суспільством, здійснення влади стають ідейно-політичними доктринами (від лат.– вчення) і реалізуються в державній політиці, визначаючи той чи інший її тип.

 

87. Генезис і основні риси консерватизму як ідейно-політичної течії сучасності.    | Надрукувати |

 04.07.08

 

Назва доктрини консерватизм з'явилась дещо пізніше, ніж сама доктрина, а саме 1818 р., коли французький письменник Франсуа Шатобріан почав видавати журнал «Консерватор».

 

Виникнення консерватизму як ідейно-політичної течії пов'язане з епохою Просвітництва і Великою французькою революцією XVIII ст. Консерватизм став своєрідною реакцією феодально-аристократичних кіл на загрозу засадам феодалізму, традиційним цінностям, звичному способові життя й мислення, яка йшла від революції.

 

Родоначальником консерватизму був Едмунд Берк. Його книга «Роздуми про революцію у Франції» (1790) стала своєрідною Біблією консерватизму. Головна ідея книги — традиціоналізм, схиляння перед святістю традицій.

 

Втіленням традицій Е. Берк вважав англійську конституцію, в природному розвитку якої склалась ціла система елементів, що взаємно урівноважують одні одних. Дуже важливо, щоб ця рівновага в подальшому не порушувалась, а той, хто заінтересований у збереженні спокою

й порядку, має, подібно садівникові, час від часу бережливо видаляти з вічнозеленого дерева конституції засохлі пагони й пестити нові.

 

Е. Берк визнавав неминучість суспільних змін і реформ, але вважав, що вони не мають порушувати традиційні засади. Він розмежовував зміни й реформи: якщо перші змінюють сутність об'єктів, то другі їх сутності не зачіпають і є вимушеним засобом, який, на превеликий жаль, доводиться застосовувати. Е. Берк віддавав перевагу превентивним реформам, які покликані упереджувати революції.

 

Ж. де Местр і Л. де Бональд (представники французького консеріватизму) розуміли, що повернутись у дореволюційні часи неможливо. Велику французьку революцію вони вважали заслуженою карою аристократії, яка морально розклалася. Шлях до спасіння обидва вбачали в посиленні ролі релігії як у духовному, так і у світському житті. Вони начисто заперечували республіку, як форму державного правління; зразком «конституційованого суспільства» вважали феодалізм.

 

К. Меттерніх, австрійський канцлер, виходив з ідеї еквілібріуму як збалансованої системи європейських держав, заснованої на дотриманні балансу між наймогутнішими державами. Таку систему він вбачав у Священному союзі, створеному 1815 р. в Парижі монархами Австрії, Росії і Пруссії.

 

Таким чином, ідеям індивідуалізму, прогресу, раціоналізму, висунутим європейським Просвітництвом і Великою французькою революцією, засновники консерватизму протиставили погляд на суспільство як на органічну й цілісну систему. Реалізація цих ідей, гадали вони, передбачає знецінення успадкованих від предків традицій, бездумне руйнування моральних і матеріальних цінностей суспільства.

 

Наповнення консерватизму буржуазним змістом розпочалось після революцій 1848—1849 рр.

 

О. фон Бісмарк соціальну базу своєї консервативної політики вбачав передусім у соціальних верствах з сильними пережитками станових уявлень — селянах, ремісниках, торговцях. Він намагався довести, що великі землевласники є природними союзниками цих верств у їхній боротьбі з великою буржуазією. Б. Дізраелі (британський прем’єр у ХІХ ст.) висунув ідею «однієї нації», яка об'єднує представників усіх суспільних класів і соціальних верств і має стати основою консервативної партії.

 

Прибічники реформістського напряму визнавали необхідність співробітництва з лібералами та поширення впливу на робітничий клас. Традиціоналісти, виражаючи інтереси землевласницької аристократії, заможного селянства, а також ремісників і дрібних торговців, які зазнавали утисків від монополістичних конкурентів, відстоювали старі цінності.

 

За всіх відмінностей між різними напрямами консерватизму аксіомою консервативної ідеології й політики було і є визнання природної та соціальної нерівності людей. Соціальну рівність консерватори вважають ворогом свободи.

 

Через те вони, як і представники класичного лібералізму, виступають проти втручання держави в економіку й соціальні відносини. Але якщо для лібералів держава — це «нічний сторож», надкласовий арбітр-примирювач, то для консерваторів — це поліцейський.

 

Друга світова війна істотно послабила позиції консерваторів і примусила їх пристосовуватись до нової обстановки у світі. Після війни центр міжнародного консерватизму

перемістився до США, де відбулося зближення консерваторів з лібералами і досягнення між ними консенсусу.

 

Соціально-економічна політика консервативно-ліберального консенсусу спиралась на методи державно-монополістичного регулювання, запропоновані Дж. Кейнсом. Згоду

між консерваторами й лібералами США на ґрунті буржуазного реформізму відкидали правоконсервативні сили, які заперечували будь-яке втручання держави в економіку й

соціальні відносини, всіляко підносили вільне підприємництво.

 

Політика консерваторів передбачає не лише обмеження втручання держави в економіку, а й усіляке скорочення її соціальних витрат. В умовах економічного застою, при надмірному тискові соціальних витрат на виробництво й державний бюджет, така політика може виявитись досить ефективною. Вона сприяє економічному зростанню, бо кошти спрямовуються на інвестування виробництва, а не на соціальні цілі.

 

Однак послідовно й більш-менш тривалий час проводжувана консервативна політика спричиняє такі самі соціальні наслідки, як і політика, що ґрунтується на принципах класичного лібералізму, а саме — поглиблення соціального розшарування, зростання відносної бідності та соціального невдоволення.

 

Найчастіше виокремлюються три різновиди кнсерватизму: традиціоналізм, лібертаризм і неоконсерватизм.

 

Традиціоналізм робить ставку на збереження соціальних засад і дотримання моральних традицій, притаманних ринковому капіталізму, а де в чому й феодалізму.

 

Лібертаризм вирізняється прихильністю до ідей крайнього антиетатизму, необмеженої свободи індивіда. Теоретики цього напряму вважають, що права індивіда мають першість над інтересами колективу, а державне втручання в економіку неприпустиме.

 

Неоконсерватизм за своїм підходом до вирішення найважливіших соціально-економічних і політичних проблем близький до соціального лібералізму, у якого він сприйняв ідеї суспіль ного розвитку, історичної, соціальної І політичної активності людини, демократизації політики й соціальних відносин. Прихильники неоконсерватизму в принципі визнають необхідність державного втручання в економіку і прийняття нею на себе низки соціальних функцій, однак вимагають обмеження такого втручання й підвищення ролі ринкових механізмів.

В цілому в основі консервативного підходу до вирішення суспільних проблем лежить орієнтація на економічну, соціальну й політичну нерівність людей, а у зв'язку з цим — на підтримку тих суспільних засад, які цю нерівність забезпечують. До таких засад належать, зокрема, приватна власність як гарант особистої свободи, наявність соціального розшарування на класи і верстви, провідна роль аристократії в державному управлінні тощо.

88. Лібералізм та його вплив на розвиток суспільства.   | Надрукувати |

 04.07.08

Лібералізм (Локк) – вільний

 

Лібералізм – течія, що об’єднує прихильників парламентського ладу, вільного підприємництва та демократичних свобод і обмежує сферу діяльності держави.

Ґрунтується на:

 

- ідея прав і свобод людини, рівність

- Вибори – святе

- Консенсусна демократія

- Право на власність

 

- Договірні відносини між державою і індивідом

 

- Обмеження обсягу і сфер діяльності держави

 

- Виникнення лібералізму пов’язують з появою буржуазії

 

- Права громадян існують незалежно від державної влади

- Політична влада не абсолютна

 

- Загальне благо – сукупність індивідуальних благ

 

- Особистість – мета, а держава – засіб

- Демократизація державних інститутів

Неолібералізм:

 

- це відображення трансформацій буржуазного суспільства від вільного підприємництва до державно-монополістичнго регулювання економіки, інституалізація нових форм втручання в суспільне життя.

- Збереження вільного підприємництва

- Принципи демократії

- Вільна конкуренція

 

- Визнання закономірності існування профспілок

- Концепція державного добробуту

- Ідея плюралістичної демократії

 

- Праве крило – мінімальний вплив Д., індустріальне суспільство

-         Ліве крило – заперечує класові суперечності, виступає за прогрес.

89. Еволюція соціалізму як ідеї і політичної практики.      | Надрукувати |

 04.07.08

 

Вчення та теорія, які стверджують ідеал суспільного устрою, заснованого на суспільній власності, відсутності експлуатацій, справедливому розподілі матеріальних благ і духовних цінностей залежно від затраченої праці, на основі соціально забезпеченої свободи особистості. Пріоритет надавався державі, а не індивіду.

Марксистка концепція соціалізму:

 

- соціалізм - незріла фаза комунізму

 

- „від кожного за здібностями – кожному за працю”

 

- забезпечення соціальної справедливості

 

- з умов для всебічного гармонійного розвитку особистості

 

Соціал-демократизм – течія, яка виступає за здійснення ідеї соціалізму в усіх сферах суспільного життя (Бернштейн)

 

- між соціалізмом і демократією немає прірви

- еволюція в суспільному розвитку

 

- орієнтація на ідеї соціальної демократії

 

- поєднання ідеалів рівності, свободи, справедливості

 

- якість життя трудящих – найвища в соц. Державі

- багатопартійність

- свобода діяльності опозиції

- не визнають ніяких форм

- головне реформа, а не революція

-         Політика соціального партнерства

 

90. Сутність та ідейні засади різновидів політичного екстремізму.      | Надрукувати |

 04.07.08

 

Екстремізм — складне соціально-політичне та ідейно-психологічне явище. Найчастіше він виникає в середовищі тих соціальних верств, значення економічних і політичних функцій яких у суспільстві спадає й вони відчувають загрозу своєму соціальному статусові.

 

В ідеологічно-доктринальному відношенні для екстремізму характерне вибіркове користування тими цінностями, що містяться в доктринах основних класів.

 

Основними різновидами лівого екстремізму є анархізм і троцькізм, а головним різновидом правого екстремізму — фашизм.

 

І. Фашизм — це правоекстремістський політичний рух, який виник у країнах Західної Європи після Першої світової війни й перемоги Жовтневої революції в Росії. Спочатку такі організації й рухи виникли в Італії й Німеччині. Першу фашистську організацію під назвою «Фашіо ді комбаттіменто» («Союз боротьби») створив у 1919 р. лідер італійських фашистів Беніто Муссоліні (1883—1945). Від назви цієї організації і пішла назва «фашист», яка швидко поширилась у всьому світі. У 20—30-ті роки фашисти прийшли до влади в Італії,

Німеччині, деяких інших країнах.

 

Спершу фашизм проголошував антимонополістичні й соціалістичні гасла. Використовуючи невдоволення суспільства масовим безробіттям та інфляцією, він знаходив своїх прихильників у середовищі міської дрібної буржуазії, селянства й частини робітників. У Німеччині, де фашизм набув найбільшого впливу, він спекулював також на уражених Версальським мирним договором національних почуттях мас. Згодом фашистський рух іде на угоду з монополістичним капіталом, який, прагнучи використати його для придушення революційних виступів трудящих мас, допоміг фашистам прийти до влади.

 

Ідеологія фашизму — це войовничий антидемократизм і антикомунізм, расизм і шовінізм. В її основі лежать ідеї соціал-дарвінізму про боротьбу видів і рас. Особливе місце в ідеології фашизму посідає концепція нації як вищої і вічної реальності, заснованої на спільності крові. Звідси постає завдання збереження чистоти крові і раси. У фашистському суспільстві «вищі» нації мали панувати над «нижчими». У сфері зовнішньої політики ця теорія расової зверхності слугувала обґрунтуванням політики імперіалістичних загарбань і поневолення інших народів. Здійснення імперських планів покладалось на сильну армію, здатну забезпечити тотальне знищення противника й колонізацію захоплених

земель.

 

Політичною формою фашистської держави є тоталітаризм. Держава проголошується відповідальною за індивідуальні долі як фізично, так і духовно. Вона покликана нещадно класти край будь-яким посяганням на єдність нації. Фашизм проповідував необхідність сильної влади, заснованої на політичному пануванні авторитарної партії, яка забезпечує тотальний контроль над особою і всім суспільством. Необхідною умовою політичного панування визнається культ вождя.

 

Фашизм рішуче відкидає класову боротьбу, яка суперечить ідеї єдності нації, виступає за інтеграцію класів у расове або корпоративне співтовариство.

 

ІІ. Анархізм — це ідейно-політична течія, яка проголошує своєю метою знищення держави й заміну будь-яких форм примусової влади вільною і добровільною асоціацією громадян.

 

Як політична течія анархізм склався в 40—70-х роках XIX ст. в Західній Європі.

 

Три основних напрями: анархо-індивідуалізм, анархо-комунізм і анархо-синдикалізм.

 

В основу анархо-індивідуалізму покладена ідея німецького філософа Макса Штірнера (1806—1856) про абсолютну свободу індивіда, який у своїх бажаннях і вчинках не має бути пов'язаним ні релігійними догмами, ні нормами права й моралі. Заперечуючи державу, М. Штірнер зводив соціальну організацію суспільства до так званої спілки егоїстів, метою якої було б налагодження обміну товарами між незалежними виробниками на основі взаємної поваги.

 

Ідея вільного обміну знайшла своє обґрунтування і в працях французького філософа П'єра Жозефа Прудона (1809—1865). На підставі того, що джерелом соціальної несправедливості є нееквівалентний обмін, він убачав можливість ліквідації експлуатації в реформах системи товарного обігу, заперечуючи при цьому революційне насильство як засіб перебудови суспільства. Організація еквівалентного безгрошового обміну товарами між усіма членами суспільства, на думку П. Ж. Прудона, означала б повну незалежність індивіда від держави, робила б останню непотрібною.

 

Вчення П. Ж. Прудона, назване «теорією взаємності», або «мютюелізмом», означало відмову від класової боротьби, прогнозувало, що робітничий клас має стати на шлях взаємної угоди з буржуазією. Найбільшого поширення воно набуло в 60-х роках XIX ст.

 

Анархо-комунізм (Михайло Олександрович Бакунін і Петро Олександрович Кропоткін).

 

М. О. Бакунін вважав, що держава в будь-якій формі є знаряддям гноблення мас, а тому виступав за її повне знищення революційним шляхом. Заперечуючи державність як таку, він висловлювався як проти участі робітників у парламентських виборах і в діяльності будь-яких представницьких органів влади, так і проти марксистського вчення про диктатуру пролетаріату.

 

Нездійсненність диктатури пролетаріату М. О. Бакунін пояснював тим, що увесь робітничий клас одночасно бути диктатором не зможе. «Диктатура пролетаріату» поступово виявиться владою меншості, яка відстоюватиме не загальнонародні, а власні інтереси.

 

Теорія П. О. Кропоткіна розроблена на ґрунті широких узагальнень у галузі природничих і суспільних наук. В основу свого вчення П. О. Кропоткін поклав сформульований ним «біологічний закон взаємної допомоги», який визначає нібито природне прагнення людей до співпраці, а не до боротьби одних з одними. На основі добровільно укладеної між об'єднаннями людей угоди буде створена федерація, як суспільство «вільного комунізму». Перехід до федерації вільних комун, які ґрунтуються на комуністичних засадах виробництва й розподілу, згідно з П. О. Кропоткіним, можливий лише через революційне руйнування всього того, що роз'єднує людей, насамперед приватної власності й держави.

 

Анархо-синдикалізм ставить за мету знищення капіталістичного ладу за допомогою революційної боротьби профспілок. Виходячи з того, що основною функцією буржуазної держави є захист інтересів привілейованих верств суспільства, анархо-синдикалізм розглядає боротьбу з нею як головну складову процесу руйнування капіталістичного ладу, рушійною силою якого має бути не політична організація робітничого класу — партія, а економічна — профспілки.

 

Ідеї анархо-синдикалізму набули поширення в останню третину XIX — на початку XX ст. головним чином у Франції, Італії та Іспанії. В Росії, а згодом і в Югославії анархо-синдикалізм набув розвитку вже в період становлення соціалістичного суспільства. На думку анархо-синдикалістів, в соціалістичному суспільстві профспілки замінять державу, утвердиться прямий обмін між вільними виробниками, конфедерація профспілок через мережу профспілкових організацій та об'єднань управлятиме суспільством.

 

ІІІ. Троцькізм — ідейно-політична доктрина, названа іменем її головного теоретика Льва Давидовича Троцького (Бронштейна) (1879—1940). Троцькізм виник на початку XX ст. в російському робітничому русі як критика ленінської концепції революції і пролетарської держави. Основу його ідеології і політичної практики складає теорія так званої перманентної (неперервної) революції. Сутність цієї революції полягала не в завоюванні влади робітничим класом і переході до будівництва соціалізму в окремій країні, а в постійному поглибленні революційних змін аж до здійснення соціалістичної революції у світовому масштабі. Початок революції в окремій країні має бути початком її перенесення в інші країни. Експорт революції приведе до початку світової революції. Перемога революції в окремій країні неможлива, бо революція спричинить інтервенцію капіталістичних країн.

 

Теорія перманентної революції Л. Д. Троцького суперечила теорії революції В. І. Леніна, який обґрунтовував можливість перемоги її спочатку в одній окремо взятій країні. Це викликало гостру ідейну й політичну боротьбу між ними. Відрізнялись погляди троцькістів і ленінців також на роль політичної партії в побудові соціалізму, принципи його організації. Партійне керівництво Л. Д. Троцький розумів як диктатуру побудованого за зразком військового керівництва партійного апарату, який підкоряє собі все суспільство на казармових принципах. Економіка є повністю одержавленою, управляється державою на командних засадах. Робітничий клас, інші класи і верстви трудящих виступають суб'єктами виробництва, а не володіння й господарювання.

 

Після смерті Л. Д. Троцького настав новий — неотроцькістський етап в еволюції троцькізму. Діяльність неотроцькістських об'єднань також грунтується на теорії перманентної революції. Проте наголос при цьому робиться вже не на одномоментному характері революції, а на її багатоетапності.

 

Неотроцькізм активізувався в 90-ті роки у зв'язку з розпадом світової системи соціалізму і СРСР. Неотроцькісти вважають, що цей розпад підтверджує головну тезу теорії перманентної революції про можливість побудови соціалізму лише у всесвітньому масштабі, їхні ідеологи стверджують, що в СРСР і країнах Східної Європи зазнав краху не соціалізм, а «державно-бюрократичний капіталізм».

91. Сутність та різновиди політичної символіки.   | Надрукувати |

 04.07.08

 

Символ – форма виразу і передачі духовного змісту культури через певні матеріальні предмети або спеціально створені образи та дії, що виступають як знаки цього змісту.

Складові частини символу:

Знак – зовнішня форма символу.

Значення – ідеальний зміст символу.

 

Взаємодія знаку і значення розкриває символ як феномен. Символ – елемент духовної культури, саме тому він “діє” лише в контексті певного культурного простору.

 

Політичні символи – умовні образи політичних ідеалів, важливий засіб їх пропаганди і утвердження, а також вираз прихильності їх носіїв до певної політичної позиції.

 

Політична символіка – сукупність засобів, які надають політичному життю, політичній дії, різним формам матеріалізації політики підкреслено очевидний або прихований зміст, значення.

Символи в політиці – засіб комунікації, оскільки вони:

 

· забезпечують економію засобів передачі інформації;

 

· несуть у собі певну образність, апелюючи до емоційно-чуттєвої сфери людської свідомості, до ірраціонального, спрощеного обґрунтування і пояснення політики.

 

Політичні символи мають конвенціональний характер (“умовне” приписування значення).

Функції політичної символіки:

 

1. Інтеграція (об’єднання певної політичної групи, суспільства загалом навколо певних символів);

 

2. Засіб агітації і пропаганди (завдяки апелюванню символів до ірраціонального в людській свідомості);

 

3. Політичної соціалізації;

 

4. Політичної комунікації;

 

5. Позначення певної політичної позиції;

 

6. Засіб політичного маніпулювання.

Основні різновиди політичної символіки:

 

1. Мовна символіка.

 

2. Національно-державна символіка:

 

· державні символи ( герб, прапор, гімн);

 

· грошові знаки ( національна валюта );

 

· Знаки розрізнення ( регалії вищих осіб держави, форма одягу, державні нагороди);

 

3. Образотворчо-мистецька політична символіка:

 

· предметно-об’єктна політична символіка;

 

· Політико-музична символіка;

 

· Скульптурно-архітектурна політична символіка;

 

4. Політична емблематика:

 

· умовно-графічна символіка;

 

· наочно-агітаційна символіка;

 

5. Політичні ритуали.

 

6. Політичні символи зовнішнього вигляду, місця та часу дії:

 

· політична мода та стиль;

 

· політична топоніміка (географічні назви);

 

· символи місця дії;

 

· символи часу дії (символічні назви історичних епох)

 

7. Неполітичні символи, що набувають політичного змісту.

Люди, як політичні символи.

92. Специфіка мови як одного із засобів політики. | Надрукувати |

 04.07.08

 

Специфіка політичної мови: вона є матеріалізована форма фіксації політичних ідей, практики влади, в якій одночасно виявляється і приховується їх достеменний зміст.

 

Специфіка політичної мови зумовлена тим, що суб’єкти політики в своїх мовних комунікаціях прагнуть не істини, а підтримки.

Основні риси політичної мови:

 

1. Політична мова – безпосередній прояв влади, форма влади;

 

2. Мова політики орієнтована на досягнення підтримки з боку слухачів;

 

3. Політична мова – корпоративна мова;

Якості політичної мови:

 

1. Повідомлення оцінок для передачі інформації про факти;

 

2. Домінування у повідомленнях коментарів над інформацією про події;

 

3. Надання переваги загальним формулюванням, абстракціям перед реальними фактами;

 

4. Використання умовних, беззмістовних висловів;

 

5. Домінування впливу на відчуття;

Функції політичної мови:

 

1) Комунікаційна;

 

2) Інформаційна;

 

3) Виховна;

 

4) Маніпуляційна;

 

5) Виразу соціально-групових інтересів;

Різновиди політичної мови ( за сферами застосування ):

 

· мова законодавства та адміністративно-правового управління ( регламентуюча функція );

 

· мова управління ( регуляція практичної діяльності );

 

· мова спілкування та переговорів ( забезпечення порозуміння, з’ясування позицій, вирішення конфліктів );

 

· Мова політичного виховання;

Мова політичної пропаганди;

повідомляє і тим, хто слухає ( у певному контексті часу, простору, значення ).

 

Політичний дискурс – це втілена у мові політична воля та демократичне обговорення і обґрунтування будь-яких тем, які мають значення для громадян; це характеристика мовної комунікації в демократичному суспільстві.

Особливості політичного дискурсу в сучасній Україні:

 

1.  Сакральний ( священний ) характер мовних повідомлень влади;

 

2.  Закритий характер дискурсної практики;

 

3.  Агресивний характер дискурсної влади;

 

4.  Метафоричність мовлення;

 

5.  Монологізм;

94. Основні методи політичного прогнозування. | Надрукувати |

 04.07.08

 

Прогноз – науково-обґрунтоване судження про можливі стани об’єкту у майбутньому, про альтернативні шляхи та терміни їх здійснення.

 

Політичний прогноз ( у шир. сенсі) – розробка науково обґрунтованих суджень про ймовірні стани політичної системи або окремих її суб’єктів у майбутньому та про можливі шляхи та строки їх досягнення.

 

Політичний прогноз (у вузько-прикладному сенсі) – науково обґрунтовані судження про імовірнісні стани політичної системи або окремих її суб’єктів у майбутньому і про імовірні шляхи та строки досягнення, котрі мають чітко визначений період упередження та тісно пов’язані з можливою реакцією на них у вигляді політичних рішень ( К. В. Симонов ).

 

В історії уявлень про можливість політичного прогнозування виділяють триі позиції:

 

· Марксистська “оптимістична” ( стверджує можливість політичного прогнозування );

 

· Позитивістська “песимістична” ( відкидає можливість політичного прогнозування );

 

· Прогнозування можливе, але ставитись до нього треба обережно;

Дві сторони політичного прогнозування:

 

1. Теоретична;

 

2. Практична (забезпечення умов для прийняття оптимальних політичних рішень);

Мета політичного прогнозування:

 

1. Уникнення небажаних результатів у майбутньому;

 

2. Прискорення одержання бажаних результатів;

Форми прогностичного знання:

 

· знання про якості об’єктів, які реально існують;

 

· знання про якості об’єктів, які не існують сьогодні, проте можуть з’явитись у майбутньому;

Теоретичні засади політичного прогнозування:

 

І. Загальна методологічна основа: людина здатна пізнавати світ, у тому числі і політичну сферу;

 

ІІ. Основа для прогнозування: майбутнє політичних явищ знаходиться у теперішньому часі, але лише в імовірному плані.

 

ІІІ. Дія закону причинності ( причинно-наслідкових зв’язків ): будь-яке явище має свого попередника ( причину ) і саме виступає як причина для наступного явища ( наслідку ). Завдання політичного прогнозування – виявлення ланцюгів причинно-наслідкових звязків.

ІV. Аналіз та вивчення мотивів людей.

V. Знання конкретної політичної ситуації.

Типологія політичних прогнозів:

 

1. За об’єктом:

 

· зовнішньополітичні;

 

· внутрішньополітичні;

 

2. За проблемно-цільовим критерієм:

 

· Пошукові ( продовження в майбутнє теперішніх тенденцій );

 

· Нормативні ( визначення строків досягнення бажаного стану об’єкта );

 

3. За періодом упередження:

 

· оперативні ( до 1 міс. );

 

· короткострокові ( до 1 р. );

 

· середньострокові ( до 5 р. );

 

· довгострокові ( понад 5 р. );

 

· футурологічні ( понад 15 р. );

 

Методи здійснення політичного прогнозування – основні способи здійснення політичного прогнозування.

 

Інтуїтивно-логічні методи політичного прогнозування – методи політичного прогнозування, засновані на інтуїції, фантазії, уяві, розумінні політичних явищ і процесів дослідниками.

 

Різновиди Інтуїтивно-логічних методів політичного прогнозування :

 

І. Метод аналогії: співставлення прогнозованого процесу зі схожим процесом, який вже мав місце в минулому, для одержання відповідних висновків про можливості протікання прогнозованого процесу.

 

ІІ. Сценарний метод ( метод складання сценаріїв, метод сценаріотехніки ) – створення описової картини розвитку подій і їх майбутнього стану.

Етапи:

 

· підготовка сценарію - виявлення найсуттєвіших рис описуваного явища ( створення системної моделі описуваного об’єкта );

 

· написання сценарію – послідовний, поетапний опис того, що може відбутись, з максимальним врахуванням всіх чинників.

ІІІ. Метод експертних оцінок:

 

· індивідуальне опитування;

 

· “круглий стіл”;

 

ІV. метод “Дельфі” ( різновид методу експерних оцінок ):

 

· опитування фахівців за допомогою анкет;

 

· обробка даних, створення єдиної аналітичного документу;

 

· ознайомлення експертів з документом;

 

· повторне анкетування;

 

V. Метод імітаційних ігор:

 

· визначення заданих правил для гри;

 

· створення команд учасників гри, котрі імітують певних суб’єктів;

 

· “програвання” командами певних ігрових ситуацій;

 

Різновиди імітаційних ігор ( за типом учасників ):

 

1. Ігри, в яких приймають участь лише люди;

 

2. Ігри, в яких приймають участь лише машини, для яких люди задають програми;

 

3. Ігри, в яких приймають участь люди і машини.

VІ. Метод “мозкового штурму” ( “брейнстормінгу” ).

 

Мозковий штурм – спосіб генерування нових ідей, одержання нових шляхів розвязання проблеми, розвитку ситуації в результаті творчості колективу фахівців.

Етапи методу:

 

1. Вільне генерування колективом фахівців ідей;

 

2. Аналіз іншою групою висловлених ідей з метою створення підсумкового документу;

VІІ. Метод синектики ( автор У. Гордон ).

 

Подібний до методу “мозкового штурму”, але, на відміну від нього, у методу синектики ідеї мають висуватися нефахівцями, осмислюючись ученими.

 

VІІІ. Метод ПАТТЕРН ( planning Assistance Through Technical Relevance Number – Допомога плануванню засобом відносних показників технічної оцінки ):

 

· ситуаційний аналіз;

 

· побудова “дерева цілей” ( схеми, що являє собою членування ідей на менші підідеї )

 

Модель – уявлення про об’єкт, систему, ідею у деякій формі, що відмінна від самої дійсності ( Шеннон ). Модель – умовний образ об’єкту або системи об’єктів, який дає можливість одержувати нову інформацію про об’єкт.

Типи моделей:

 

1. Фізичні ( не застосовуються в дослідженнях політики );

 

2. Математичні ( застосування в дослідженнях політики – обмежене );

 

3. Аналогові – розкривають зміст певної системи, маючи іншу форму ( знаходять втілення при дослідженні політики у різноманітних схемах );

Групи моделей:

 

1) Статичні ( об’єкт у статиці );

 

2) Прості динамічні ( об’єкт у динаміці );

 

3) Складні динамічні ( об’єкт у статиці, динаміці і розвитку );

Етапи політичного моделювання:

 

1. Створення системної моделі з включенням найсуттєвіших характеристик модельованого об’єкту;

 

2. Введення кількісних параметрів;

 

У США політична моделювання активно використовується у розробці моделей для прогнозування результатів виборів Президента США на основі певних параметрів.

 

Приклади моделей прогнозування результатів президентських виборів ( США ):

Модель Тафта ( 1978 ) – Дохід на рік виборів, “симпатія” до Президента;

Модель Гіббса ( 1982 р. ) – Особистий дохід;

Модель Льюїс-Бек – Райта ( 1990 р. ) – Валовий національний продукт; рейтинг популярності; число місць президентської партії у Палаті представників Конгресу; процент голосів, одержаних діючим Президентом на первинних виборах; результати праймеріз;

 

95. Основні етапи та методи розробки і прийняття політичних рішень. | Надрукувати |

 04.07.08

 

Політичне рішення – напрацювання декількох варіантів дії для ліквідації політичної проблеми, що виникла, і подальший вибір оптимального ( найкращого ) з них, реалізація якого має ліквідувати проблему з максимальною ефективністю ( Симонов ).

Р. Даль: “політичне рішення – вибір найкращої з альтернатив”.

Структура політичного рішення ( за Бебиком ):

 

1. Постановка проблеми;

 

2. Збір інформації;

 

3. Виокремлення можливих альтернатив;

Добір конкретної альтернативи для розв’язання проблеми;

Етапи розробки та прийняття політичного рішення ( за Лассуеллом ):

 

1. Постановка проблеми та пошук інформації про неї;

 

2. Напрацювання рекомендацій – пошук альтернативних шляхів розв’язання проблеми;

 

3. Відбір найкращої альтернативи;

 

4. Попереднє переконання у правильності рішення;

 

5. Оцінка ефективності рішення;

 

6. Оновлення, перегляд або відміна рішення;

Основні етапи розробки і прийняття політичного рішення ( за Саймоном ):

 

1. Інформаційна активність – дослідження вирішуваної проблеми;

 

2. Конструктивна діяльність (розробка намірів по вирішенню проблеми );

 

3. Альтернативна діяльність ( оцінка і вибір конкретного варіанту рішення );

 

Етапи розробки і прийняття політичного рішення як демократичного процесу:

- Виникнення та постановка проблеми;

- Обговорення проблеми;

- З’ясування всіх існуючих думок;

- Вибір методу прийняття рішень;

- Прийняття рішень;

Основні етапи розробки і прийняття політичного рішення ( за Симоновим ):

- Оцінка ситуації;

- Виявлення проблеми;

- Постановка та розробка проблеми;

- Вибір мети та засобів її досягнення;

- Вибір методу прийняття рішень;

- Прийняття рішень;

Методи розробки і прийняття політичних рішень:

І. Індивідуальні;

ІІ. Колективні:

 

1. Метод упорядкування оцінок:

 

· ієрархізація думок;

 

· голосування за аспектами;

 

2. Метод компромісу;

 

3. Метод консенсусу;

 

Основні методи прийняття політичних рішень ( Ч. Ліндблюм – акцентування уваги на пізнавальному аспекті ):

 

1) Раціонально-універсальний ( кореневий ). Спрямований на ухвалення раціонального рішення, що базується на розумінні цінностей та цілей та на чітких процедурах. Виконавець має чітко дотримуватись на кожному з етапів прийняття рішень розроблених процедур. Метод передбачає наявність у розробників рішень об’єктивної інформації, а також їх неупереджене ставлення до проблеми.

 

2) Метод послідовних порівнянь ( “метод гілок” ). Полягає в ухваленні послідовних маленьких кроків для досягнення цілей з подальшим їх зіставленням, порівнянням з реальними потребами, настановами суспільних груп, політичних сил, тощо. Цей метод виходить з неможливості “робити політику раз і назавжди”, і тому пропонує постійне корегування політичного курсу.

Змішано-скануючий. Метод поєднує у собі два попередніх. Він уможливлює раціональний аналіз найважливіших, ключових моментів і менш детальне дослідження другорядних аспектів. Він сприяє адаптації політичної системи до швидкоплинної ситуації в поєднанні з необхідною гнучкістю процесу ухвалення рішень відповідно до конкретних умов.

96. Особливості політичного маркетингу та менеджменту.       | Надрукувати |

 04.07.08

Менеджмент і маркетинг – свідома організація діяльності людей в умовах ринкової економіки.

 

У 1956 р. у передвиборчій кампанії Д. Ейзенхауера вперше були використані маркетингові принципи.

Основні джерела маркетингового оформлення політики:

І. Масовізація:

 

· масовізація суспільства;

 

· зростання ролі громадської думки;

 

· відпрацювання процедури виборів як основного шляху до влади;

ІІ. Психологізація політики.

ІІІ. Персоналізація політики.

ІV. Зростання ролі ЗМІ.

 

Маркетинг – знання про ринок, закони його функціонування та поведінку покупців на ринку.

 

Політичний маркетинг – сукупність теорій і методів, якими можуть користуватись суб’єкти політики з тим, щоб одночасно визначати свої цілі і програми та впливати на поведінку громадян ( Д. Ліндон ).

 

У політичному маркетингу політика розглядаються як вироблення певного продукту, як певний ринок, де відбувається конкуренція. Результатом успішного просування продукту є влада.

Структура політичного маркетингу:

 

1. Розвиток комунікації в залежності від ідей, що висуваються;

 

2. Визначення адекватності ідей політичному ринку;

 

3. Визначення позиції, яку слід зайняти в залежності від очікувань ринку, особливих якостей лідера, наявної конкуренції;

Напрямки маркетингової діяльності в політиці:

 

1) вивчення громадської думки;

 

2) виборча інженерія;

 

3) політичне рекламування та іміджмейкерство;

Функції політичного маркетингу:

 

· формування інформаційного банку про політичний ринок;

 

· розробка методів аналізу і обробки даних інформаційного банку;

 

· оцінка та аналіз умов політичного ринку;

 

· аналіз ринкових можливостей політичних акторів;

 

· розробка оціночних та прогнозних моделей політичного попиту, життєвого циклу та політичної поведінки суб’єктів політики;

 

· аналіз ефективності політичного маркетингу;

 

Якщо політичний маркетинг – це вивчення політичного ринку, то політичний менеджмент – організація та управління політичною діяльністю в умовах політичного ринку.

 

Менеджмент – процес управління підприємством.

Позиції щодо розуміння менеджменту:

І. Це соціологічне вчення, що вивчає проблеми управління;

ІІ. Це сукупність практичних рекомендацій з управління;

Принципи менеджменту:

 

1. Планування;

 

2. Організація;

 

3. Мотивація;

 

4. Контроль;

Політичний менеджмент – організація та реалізація політичних рішень.

Політичний менеджмент – організація та управління політичним процесом.

 

Політичний менеджмент передбачає безпосередній розгляд, ухвалення та втілення в життя практичних рішень за допомогою соціотехніки управління ( правові норми, умовляння, маніпулювання ).

Структура політичного менеджменту ( за Бебиком ):

 

1) Організація і проведення виборчої кампанії;

 

2) Управління виборчою командою;

Функції політичного менеджменту:

 

· ведення переговорів;

 

· управління політичною ситуацією;

 

· подолання спротиву опозиції;

Чинники ефективності політичного менеджменту (за Т. В. Лапіною ):

 

1. Особисті якості кандидата;

 

2. “Політичний ландшафт”;

 

3. “Дух часу”;

 

4. Матеріальні ресурси;

 

5. Професійність команди;

 

Якщо політичний маркетинг – це вивчення політичного ринку, то політичний менеджмент – організація та управління політичною діяльністю в умовах політичного ринку.

97. Теоретичні засади та методи політичної іміджелогії. | Надрукувати |

 04.07.08

 

Імідж ( “образ” ) – образ особистості, суспільно-політичного інституту, який існує у масовій свідомості. Імідж – результат ірраціональності масової суспільно-політичної свідомості.

 

Політична іміджелогія – наука, що вивчає проблеми формування і створення в суспільній свідомості образів суспільних організацій, інститутів, окремих політиків, розробляє сукупність прийомів, технологій і засобів формування в суспільній свідомості відповідних образів реальних суб’єктів політики.

Функції іміджу ( Г. Г. Почепцов ):

 

1. Ідентифікації ( імідж – посередник між політиком і громадянами );

 

2. Ідеалізації (функція видачі бажане за дійсне );

 

3. Протиставлення ( будь-який імідж виникає в межах системного протиставлення іншим іміджам );

Типологія іміджів:

 

1. “Свій хлопець”.

 

2. “Аристократ”.

 

3. “Знавець”.

 

4. “Добрий сім’янин” ( “Порядна людина” ).

 

5. “Справжній політик”.

 

6. “Ділова людина”.

 

7. “Інтелектуал”.

 

8. “Жінка-політик”.

 

9. “Місцевий” імідж.

Етапи створення іміджів:

 

1. З’ясування образу, який існує у масовій свідомості;

 

2. З’ясування ідеального образу;

 

3. Доведення існуючого образу до ідеалу.

Методи з’ясування образу масової свідомості:

 

1. Зосередження на окремих аспектах поведінки лідера;

 

2. Використання фокус-груп з метою вивчення громадської думки;

 

3. Використання методу “мозкового штурму”;

Етапи побудови іміджу ( Г. Г. Почепцов ):

 

1. Індивідуалізація ( виокремлення серед інших );

 

2. Акцентуація ( підкреслення виокремлених характеристик );

 

3. Просунення ( використання бажаних характеристик у найоптимальніших контекстах );

Складові технології побудови іміджу:

 

1. Виділення рис, що виділяють політика серед інших;

 

2. Підкреслення особистих рис політика, які вводять його до складу категорії “свій”;

 

3. Вписування образу політика в уявлення про ідеального політичного діяча;

 

4. Вписування образу політика в образ реальних історичних діячів;

 

5. Включення в поведінку політика акторських елементів;

 

6. Створення вербального компоненту іміджу;

 

7. Символізація зовнішнього вигляду політика;

 

8. Впровадження образу у масову свідомість через ЗМІ;

 

9. Боротьба з “автономними джерелами” впливу на імідж;

Основні підходи до формування іміджів:

 

І. Функціональний ( на основі різних типів функціонування об’єктів і суб’єктів політики ):

Типи іміджів в межах даного підходу:

 

1) дзеркальний – відповідає власному уявленню політика або організації про себе;

 

2) поточний – складається на основі сприйняття суб’єкта політики зовнішнім середовищем (виборцями, колегами, пресою );

 

3) бажаний – ідеал, до якого прагне наблизитись суб’єкт політики;

 

4) негативний – варіант свідомо створюваного опонентами “антиіміджу;

 

5) множинний – створюється під час об’єднання іміджів вже відомих політиків або політичних партій у політичний блок;

 

ІІ. Контекстний ( на пристосування до різних контекстів реалізації ).

 

ІІІ. Порівняльний ( на основі зіставлення близьких іміджів ).

Типологія іміджів:

 

1. “Свій хлопець”.

 

2 “Аристократ”.

 

1. “Знавець”.

 

2. “Добрий сім’янин” ( “Порядна людина” ).

 

3. “Справжній політик”.

 

4. “Ділова людина”.

 

5. “Інтелектуал”.

 

6. “Жінка-політик”.

 

7. “Місцевий” імідж.

98. Міфотворчість як знаряддя політичного маніпулювання.     | Надрукувати |

 04.07.08

 

Міф політичний – ілюзорна ідея, що стверджує певні цінності та норми, які сприймаються перш за все на віру, без раціонального, критичного осмислення.

 

Міф – психологічно доступна усім відповідь на проблеми загальної значущості.

Ознаки міфу:

 

1. Міф – антропологічний феномен, орієнтований на емоційно-образне відображення дійсності;

 

2. Міф – цілісне і самодостатнє утворення;

 

3. Внутрішня конструкція міфу – протидія “добра” та “зла”;

 

4. В основі міфу лежить дещо незвичайне, “Чудесне”;

 

5. Міф спирається на глибинні властивості характеру людини ( наприклад, страх );

Функції міфів:

 

1) Пояснення;

 

2) Інтеграція;

 

3) Розкриття суперечностей у суспільстві і політиці;

 

4) Організації влади та політичної поведінки;

 

5) Зняття політичного невдоволення;

Шляхи виникнення міфів:

 

· з реальних ситуацій;

 

· з ідеології;

 

· з масової свідомості;

Небезпеки міфологізації:

 

1. Міфам не притаманна межа між реальним та нереальним.

 

2. Міфологізована свідомість втрачає здатність самостійного оцінювання дійсності.

 

3. Домінування міфологізованої свідомості створює загрозу втрати раціональності реальною політикою.

Протидія міфологізації:

 

1. Розвиток незалежних ЗМІ;

Посилення критичних настроїв в суспільстві;

99. Технології лобіювання та тиску на політичну владу. | Надрукувати |

 04.07.08

 

Лобізм ( lobbyism, від lobby – кулуари ) – організований вплив різних суспільних груп на представників органів державної влади з метою домогтися від них прийняття вигідних для себе рішень ( П. П. Шляхтун - “Парламентаризм: словник-довідник” ).

Методи лобіювання ( П. П. Шляхтун ):

І. Законні:

 

· направлення листів і особистих звернень до законодавців або представників виконавчої влади;

 

· підготовка для парламентарів проектів законів;

 

· надання консультативної допомоги;

 

· контроль за дотриманням законів і рішень;

 

· організація кампаній у ЗМІ;

 

· проведення демонстрацій, маршів, пікетування або інших пулічних акцій;

 

· підтримка кандидатів у депутати на виборах;

 

· сприяння призначенню чи просуванню по службі працівників органів державної влади;

 

· налагодження особистих контактів із членами законодавчих чи виконавчих органів;

ІІ. Незаконні:

 

· прямий підкуп ( корупція );

 

· непрямий підкуп ( подарунки );

 

· контроль за особистим життям законодавців і чиновників;

 

· збирання компрометуючого матеріалу;

 

· шантаж, погрози.

Функція лобізму: покращення якості рішень державних органів.

Типи “цивілізованого лобіювання” ( Г. Г. Почепцов ):

 

· персональні контакти з представниками влади;

 

· участь у засіданнях комітетів і комісій парламенту та міністерств;

 

· робота в експертних групах по підготовці проектів документів парламенту і уряду;

 

· з’їзди та нарди підприємців за участю представників влади;

 

· участь у громадських слуханнях законопроектів у парламенті;

 

· вплив на громадську думку через ЗМІ;

 

· доповіді, послання з боку бізнесу до владних структур;

 

· зустрічі з вищим керівництвом держави;

Технології лобіювання і тиску на політичну владу:

 

1. Інформаційний вплив на громадську думку через ЗМІ;

 

2. Узгодження інтересів та участь у прийнятті урядових рішень ( консультативні групи, ради і палати при Уряді );

 

3. Вплив на вибори до владних органів шляхом фінансування та організації виборчої кампанії;

 

4. Різноманітні форми взаємодії з державними чиновниками та депутатами ( участь у різного роду слуханнях, неформальні контакти );

 

5. Контроль за виконанням законів з боку зацікавлених груп;

 

6. Страйки;

 

7. Тероризм

Хабарі та інші незаконні способи винагородження державних чиновників;

100. Популізм як політична технологія.       | Надрукувати |

 04.07.08

 

Популізм – підвищена чуттєвість великих мас людей до простих пояснень складних проблем, до примітивних галасливих закликів; це демагогічні політичні дії політиків, які прагнуть використати цю чуттєвість (Д. Видрін).

Засади популізму:

 

1. “Підігравання” мінливим настроям та вимогам мас.

 

2. Використання емоційних станів мас людей (страх, ненависть, ворожість).

 

3. Загравання з масами.

 

4. Використання лексики натовпу.

 

5. Завищені обіцянки.

 

6. Апеляція до найменш-освіченої частини мас.

 

7. Створення ідеологічних кліше.

 

8. Презумпція малих але конкретних справ.

 

9. “Істинність простих рішень”.

Необхідно враховувати той аспект, що в той чи іншій мірі популістом є кожен політичний діяч, що зумовлено ірраціональністю великих мас людей.

101. Політична кампанія та її планування й проведення. | Надрукувати |

 04.07.08

Політична кампанія – система дій, розрахованих на досягнення певної політичної мети.

Типи політичних кампаній ( згідно з метою їх проведення ):

 

1. Виборча кампанія;

 

2. Дискредитаційна кампанія;

 

3. Партійна кампанія;

 

4. Кампанія протесту (підтримки );

 

Фактори, врахування яких необхідне при проведенні політичної кампанії:

 

1) Економічна кон’юнктура;

 

2) Динаміка настроїв у ході кампанії;

 

3) Символічність кампанії;

 

4) Забезпечення підтримки з боку ЗМІ;

 

5) Планування:

 

· розробка плану проведення кампанії;

 

· створення організаційних структур;

 

· забезпечення ресурсів для проведення кампанії;

 

ЗМІ – установи, створені для відкритої публічної передачі за допомогою спеціального технічного інструментарію різноманітної інформації будь-кому.

Характерні риси ЗМІ:

 

1. Публічність;

 

2. Використання спеціальної апаратури;

 

3. Відокремлення у просторі і часі комунікатора від споживача інформації;

 

4. Однонаправленість подачі інформації;

 

5. Випадковий та нестабільний характер аудиторії;

 

Риси ЗМІ дозволяють їх активно використовувати під час проведення політичних кампаній з метою завоювання підтримки громадськості.

Використання ЗМІ у політичних кампаніях:

І. Радіо:

 

· переваги ( максимальна оперативність, простота формування і розповсюдження інформаційних повідомлень );

 

· недоліки ( утруднення сприйняття інформації лише “на слух”, непостійна аудиторія радіослухачів );

 

· рекомендації ( постійне повторення у радіоповідомленні ключових моментів );

ІІ. Телебачення:

 

· переваги ( наявність рухомого відеоряду, емоційна сила, створення “ефекту присутності”);

 

· недоліки ( нижчий рівень оперативності, меньша доступність для поширення інформації )

ІІІ. Друковані ЗМІ:

 

· переваги ( аналітичність, стабільна аудиторія, можливість “зайвий раз перечитати повідомлення”;

 

· недоліки ( обмеженість аудиторії, низька емоційність );

Фактори успішності використання ЗМІ у політичній кампанії ( Г. Г. Почепцов ):

 

1. Вдала назва ( створення символічного боку кампанії );

 

2. Візуальний ряд;

 

3. Видовишність, короткість;

 

4. Слоган;

 

5. Відповідність форми інтересам виборців;

 

6. Простота;

 

7. Ідентифікація з цільовою аудиторією;

 

8. Ідентифікація з комунікативними форматами відкритості;

Засоби управління новинами ( Г. Г. Почепцов, на основі американського досвіду ):

 

1. Планувати наперед;

 

2. Знаходитись у наступі;

 

3. Контролювати потік інформації;

 

4. Обмежувати доступ журналістів;

 

5. Говорити про проблеми, про які Ви бажаєте говорити;

 

6. Говорити “ в один голос “;

 

7. Повторювати повідомлення багаторазово;

Необхідно приймати до уваги груповий характер обрання людьми тої чи іншої позиції ( в рамках сім’ї, колективу, церкви ) та наявність т. зв. “лідерів думок” – людей, котрі, одержуючи інформацію з різних джерел, доносять її до свого найближчого оточення. Ефективна політична кампанія через ЗМІ має завоювати підтримку насамперед цих верств.

102. Складові технології виборчих кампаній. | Надрукувати |

 04.07.08

 

ІНФОРМАЦІЙНО-АНАЛІТИЧНА РОБОТА ПРИ ПІДГОТОВЦІ ВИБОРЧОЇ КАМПАНІЇ:

 

1. Демографічні дослідження

 

2. Вивчення історії виборів в окрузі

3. Основні питання місцевої політики

4. Всебічне вивчення кандидатів і суперників

5. Соціологічні опитування

 

6. Необхідні відомості для проведення агітації

 

ВИРОБЛЕННЯ СТРАТЕГІЇ І ТАКТИКИ ПЕРЕДВИБОРЧОЇ КАМПАНІЇ

1. Розробка стратегії передвиборчої кампанії

2. Розробка тактики передвиборчої кампанії

3. Форми роботи з виборцями

4. Завоювання підтримки громадських організацій

 

ОРГАНІЗАЦІЙНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПЕРЕДВИБОРЧОЇ КАМПАНІЇ

 

1. Організаційна структура комітету/штабу з проведення передвиборчої кампанії

 

2 Організація взаємодії з добровільними помічниками

 

3. Функції комітету /штабу щодо добровільних помічників

 

ВИЯВЛЕННЯ, ПІДБІР І ПІДГОТОВКА КАНДИДАТІВ НА ВИБОРНУ ПОСАДУ

1. Аналіз особливостей виборчого округу

2. Складання списку потенційних кандидатів

 

3. Підготовка кандидата

 

ПЛАНУВАННЯ ВИБОРЧОЇ КАМПАНІЇ

 

1. Формування плану проведення передвиборчої кампанії

2. Здійснення планування

 

АГІТАЦІЯ І ПРОПАГАНДА У ВИБОРЧІЙ КАМПАНІЇ

 

1. Політична агітація при проведенні передвиборчої кампанії

 

2. Головне гасло (лейтмотив) передвиборчої кампанії

3. Підготовка усних виступів кандидата

 

4. Передвиборча агітація поштою

 

РОБОТА З ЗАСОБАМИ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ

 

1. Політична реклама в засобах масової інформації

2. Складання списку засобів масової інформації

 

3. Способи доведення інформації про передвиборчу кампанію до ЗМІ

4. Політична реклама на радіо

5. Політична реклама на телебаченні

6. Політична реклама в газетах

 

7. Створення інформаційних приводів

 

РОБОТА В ДЕНЬ ВИБОРІВ

1. Заходи щодо підготовки до дня виборів

 

2. Контроль за дотриманням законності на виборчих дільницях

 

3. Забезпечення активності виборців у день голосування

103. Сутність та механізми політичної пропаганди й агітації.    | Надрукувати |

 04.07.08

 

Пропаганда (від лат. propaganda — поширення, розповсюдження) – позитивне повідомлення про неконкретний об’єкт для максимально широкої аудиторії.

 

Пропаганда — це діяльність, спрямована на популяризацію і поширення ідей у суспільній свідомості. Пропагувати — означає усно, через радіо, телебачення, друковані засоби масової інформації чи за допомогою інших засобів поширювати їхні ідеї, теоретичні знання, погляди, переконання тощо.

 

Метою пропаганди є забезпечення загальної орієнтації, позитивного або негативного ставлення до певного об’єкту.

 

Головна мета пропаганди — довести головні ідеї та теоретичні знання до широких верств населення і перетворити на особисті переконання.

Пропаганда – процес закріплення в свідомості певних цінностей.

 

Агітація ( від лат. agitatio — спонукання до дії ) – пропагандистська діяльність з метою пробудження до політичної активності як окремих груп, так і широких верств населення.

 

Агітація— це вплив на свідомість людей шляхом поширення окремих ідей та гасел з метою мобілізації їх на виконання поставлених завдань.

Основні підходи до розуміння агітації:

 

а) це поширення політичних ідей і гасел з метою впливу на суспільну свідомість і настрої народних мас, спонукання їх до цілеспрямованої активності політичних дій;

б) це один з поширених засобів політичної боротьби;

 

в) це усна, друкована і наочна політична діяльність, за допомогою якої ті чи інші політичні сили впливають на свідомість і настрої мас з метою спонукати їх до активної дії у певному напрямі.

 

У політичній боротьбі агітація використовується як у явній, так і в прихованій формі.

Завдання пропаганди: поєднання теоретичного та буденного рівнів свідомості.

 

Механізм введення у буденну свідомість об’єктів теоретичної свідомості:

 

· надання ідеям образно-емоційних форм;

 

· спрощення ( примітивізація ) ідей;

 

· систематичне повторення одних і тих самих положень;

 

· використання перебільшення, неправди;

Фактори пропаганди:

 

1. Чим більший розрив між досвідом людей та ідеєю, тим більше викривлення і брехні у пропаганді;

 

2. Пропаганда має орієнтуватись на референтні групи ( “лідерів думок” );

Види пропаганди:

 

· “біла” пропаганда ( відоме джерело, правдиве повідомлення );

 

· “сіра” пропаганда ( джерело невідоме, істинність не встановлена );

 

· “чорна” пропаганда ( фальсифікація джерела і повідомлення );

Головна відмінність між пропагандою та агітацією полягає в тому, що пропагандист, розкриваючи одне питання, повинен висловити багато ідей, так багато, що їх не одразу в змозі засвоїти пересічні громадяни. Агітатор, розкриваючи те саме питання, візьме тільки одну його складову (частину), причому найбільш відому всім громадянам, і спрямує всі свої зусилля на те, щоб, спираючись на цей всім відомий факт (приклад), показати людям напрям дій, що приведуть до покращання загального стану.

 

---

Дата добавления: 2021-01-21; просмотров: 307; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!