Сучасні спадкоємці Золотої Орди

 

Шановні читачі!

Автор не міг завершити свій роман‑дослідження кончиною династії Рюриковичів. Ми мали б незакінчений твір. Він не відображав би зв'язку часів – XIII століття з початком XXI століття. Недоруйнована або напівзруйнована імперія завжди має в собі потенційну можливість відродження. І автор вважав своїм обов'язком показати велику спадковість не тільки у справах, а й у цілях нинішньої еліти й правителів Московії та давньої Орди. Вони ж бо й нині мислять по‑золотоординськи.

Доки московська влада, московська еліта й російська держава не покаються за сотні років цілеспрямованого винищування народів: латишів, литовців, українців, татар, казахів, узбеків, калмиків, чеченців та всіх інших, – відродження самого російського народу не відбудеться. Московську державу і її владу й надалі вабитиме раніше вторована дорога. Лише Покаяння за вчинене дасть російському народові порятунок.

Однак чимало умів Московії відкидають думку про Покаяння в принципі. Вони з неабиякою ретельністю, з відвертим цинізмом та нахабством і нині проповідують необхідність «повернення втрачених земель».

Згадайте: велика татаро‑монгольська імперія простиралася від стародавнього Китаю й Тихого океану до зелених Карпат і Дунаю. Війська хана Батия пройшлися по всій Східній Європі й Балканах. А з півночі на південь імперія тяглася від Льодовитого океану до Індійського. Війська Чингісидів підкорили не лише Китай, а й Сирію, Персію, Туреччину, Кавказ.

Після загибелі Великої Орди в 1502 році головним завданням спадкоємців імперії було повторне «збирання втрачених земель». Саме Московський улус Золотої Орди зумів за чотириста років частково відновити стародавню імперію. І не важливо, що династія Чингісидів змінилася династією ординського боярина Кобили. Мета, дух і «закони державності» Золотої Орди збереглися і в часи династії Романових‑Кобиліних. І ця династія ставила перед собою мету «розколюючими ударами захопити Кавказ і Балкани, увійти в Константинополь, вийти на Середземне море та Індійський океан». У четвертому розділі автор подасть думки Катерини II щодо підкорення Персії, Туреччини й Балкан.

На превеликий жаль великоросів, імперія династії роду Кобили розвалилася 1917 року.

Уже більшовицькі потуги зі «збирання російських земель» ми спостерігали в XX столітті. Ось що заявив стосовно цього В. М. Молотов: «Своє завдання як Міністр закордонних справ я бачив у тому, щоб якнайбільше розширити межі нашої Батьківщини. І здається, ми зі Сталіним непогано впоралися з цим завданням». Не інакше! Справді, скільки землі прихопили, скільки народів підкорили: від Куби, Анголи й Мозамбіку – до Афганістану, Польщі й Монголії. Однак і радянська імперія, а по суті – відновлена імперія Чингісидів – розвалилася в 1991 році!

Нині в московській державі знову бродять хмільні думки про «втрачені землі», про «велике призначення Москви», про «геостратегічні інтереси» тощо.

Пропоную читачам простежити спадковість думок і діянь нинішньої московської еліти стосовно думок і діянь їхніх предків із Московського улусу Орди.

Ще раз послухаємо старі пісні московитів в оновленому, сучасному виконанні.

Отже!

 

Жириновський

 

Усі ми знаємо байку про триголового Змія ГЬринича. Скільки люди не відтинали страшних «голів», виростали нові, і Змій далі чинив свої чорні діла. Все тривало доти, доки людина не знайшла засіб боротьби зі Змієм. Цим засобом став чарівний меч. Лише чарівним мечем людина зуміла відітнути вогнедишні голови великого чудовиська.

Щось подібне відбувалося і з Російською імперією. Скільки разів її не руйнували, а вона завжди відроджувалася в іще більш жорстокому єстві. Люди не здогадувалися застосувати проти імперського чудовиська чарівний «меч», яким в історії завжди була правда. Лише великою, всеосяжною правдою можна навіки знищити це імперське чудовисько.

Разом і спробуймо встановити цю історичну Правду.

«У Генеральній прокуратурі вивчають можливість притягнення Жириновського до кримінальної відповідальності» [39, с. 1–3].

Так і не притягнули.

А причиною була його книга «Останній похід на південь», видана накладом 75 тисяч примірників московською друкарнею № 13.

Пропоную читачам разом погортати цю книгу, аби пізнати «великі» думки Володимира Вольфовича, які так сподобалися російським реваншистам:

«У мене вже почалася вироблятися власна геополітична концепція. Я не хочу їй давати своє ім'я, припустімо, формула Жириновського, але останній «похід» на південь, вихід Росії до берегів Індійського океану і Середземного моря – це справді завдання порятунку російської нації» (с. 63).

Зверніть увагу: слово «похід» взято в лапки, тобто автор розуміє – йдеться не про похід‑прогулянку, а про похід‑війну.

Ми ще переконаємося в тому, що свою «формулу» Жириновський поцупив у династії Романових. Але Бог із ним, підемо далі.

«Виникла ідея останнього «походу» – останнього тому, що це, напевно, буде останній переділ світу, і його потрібно вчинити в стані шокової терапії, раптово, швидко, ефективно» (с. 64).

І після цих слів кажуть: ні, Жириновський не фашист. А такий собі пустун!

Раніше цитувалися слова Молотова, так, саме того Вячеслава Михайловича, і ви переконалися, наскільки вони ідентичні в своїх помислах – царі, молотови й жириновські.

Але повернімося до Володимира Вольфовича:

«Останній похід» на південь. Як я мрію, щоб російські солдати омили свої чоботи теплою водою Індійського океану і назавжди перейшли на літню форму одягу. Легкі черевики, легкі штани, гімнастерки з короткими рукавами, без краватки, з відкритим коміром, легкі пілотки. І маленький сучасний російський автомат, який випускає Іжевський завод. Ці автомати значно кращі, ніж УЗІ. Щоб будь‑який взвод російських солдатів міг навести порядок на будь‑якому просторі» (с. 66).

«… ми зробимо цей останній «похід» на південь. Він дуже потрібний нам, це саме ті ліки, які необхідно прийняти. Ліки не завжди бувають солодкими. Може, це не сподобається комусь у Кабулі, в Тегерані, в Анкарі. Але мільйонам людей від цього стане краще» (с. 67).

Зрозуміло, кого має на увазі Вольфович під «мільйонами людей». Але ні казахам, ні українцям, ні білорусам, ні литовцям, ні іншим народам від цього завоювання не «стане краще». Та й росіянам – ще подумати! Адже скільки не росла вшир Російська імперія, людині в ній краще не жилося. Навпаки, ще дужче посилювалися репресії й синдром уседозволеності. Цілі народи Російської імперії підлягали негласній асиміляції й знищенню. Згадайте калмиків, інгушів, чеченців, турків‑месхетинців, українців, литовців, латишів.

Згадайте примусово хрещених у православну віру поволзьких татар і чувашів.

«Наша армія виконає це завдання. Це буде спосіб виживання нації загалом, це буде основою для відродження російської армії. Нові збройні сили можуть відродитися лише в результаті бойової операції. Армія не може міцніти у 316 військкоматах і казармах. Їй потрібна мета, завдання» (с. 70).

«Плюси при здійсненні цієї операції значно переважують мінуси, які можна, звичайно, побачити. І російській армії це теж потрібно, щоб пограли мускулами наші хлопці, які втомилися від «дідовщини», просиджуючи строки своєї служби в казармах, у глибинках Росії, не знаючи – де ворог, хто супротивник, до чого себе готувати морально й фізично. Це було б очищенням для всіх нас» (с. 75).

«Нехай Росія благополучно зробить свій останній «похід» на південь. Я бачу російських солдатів, які збираються в цей останній південний похід. Я бачу російських командирів у штабах російських дивізій і армій, які прокреслюють маршрути руху військових з'єднань і кінцеві точки маршрутів. Я бачу літаки на авіабазах у Південних округах Росії. Я бачу підводні човни, які спливають біля берегів Індійського океану, і десантні кораблі, що підходять до берегів, по яких уже марширують солдати російської армії, рухаються бойові машини піхоти, пересуваються величезні маси танків. Нарешті Росія завершує свій останній військовий похід» (с. 142–143).

Ви гадаєте, це марення? Анітрохи!

Приховуваний правителями Росії від чужих очей «план виходу на теплі моря» нарешті висловлений на повен голос. Мрії династії Романових потрапили до голови людини, яка бажає їх здійснити.

Сотні років, то процвітаючи, то відповзаючи назад, вершить свої «планові» справи Російська імперія. На очах у всього світу. Століттями не відмовлялася від цих «цілей» ні за Романових, ні за комуністів. І повірте – не відмовляються від «завдань», від «походів на південь» і зараз. Ця чорна примара висить, як дамоклів меч, над імперією, і вона все тягнеться й тягнеться до меча.

Ось про що писав О. В. Храповицький, статс‑секретар імператриці Катерини II:

«1792 рік, 26 січня. Ще запитали про пакети, і знайшли проект Потьомкінський про завоювання Персії, якого шукали, – папери ці взяли і в себе залишили» [23, с. 259].

Співає пісню Жириновський не свою – імперську, стару, та й комуніст‑диктатор Сталін охоче підспівував цій нахабній пісні своїм голосом. Вольфович лише бачить «похід» у сучасному оформленні: танки, підводні човни, літаки, дивізії, армії.

Не буду цитувати іншу статтю Володимира Вольфовича, цього «сина юриста», – «Про збирацьку роль Росії та молодих вовків» із газети «Известия», № 77 від 23 квітня 1994 року.

Скажу лише – там він узявся за країни СНД і власне Росію. Бути «Великій Росії» в губерніях, і горе тому, хто противитиметься, йому взагалі нічого не світить – навіть губерній. Зникне, припустімо, Татарстан, або Соха‑Якутія – і нехай. Так повелів Жириновський. І – не переч!

А план виходу до Індійського океану, як бачимо, поцупив Вольфович у «розпусниці‑імператриці». Оце мастак! Навіть не подумав, адже Катерина II сховала «ці папери», щоб передати Платонові Зубову, останньому своєму фаворитові.

Давно «відійшла в інший світ матінка». А нічого ж бо не змінилося!

1994 рік

 

Солженіцин

 

Давно всі чекали слів Солженіцина про сьогоднішню Росію. І ось нарешті цей «великий демократ», цей «правозахисник» висловився. І так, що багато хто здивувався! Хто чекав від Олександра Ісайовича зважених слів – розчаровані. Але багатьом ці думки сподобалися. Особливо тим, хто прийняв його рецепт, «як нам облаштувати Росію». Яким би демократом не був росіянин, великодержавний шовінізм завжди якоюсь мірою йому властивий. Найбільше він властивий людям, народженим на стику націй, так званим «напівкровним». Думка ця висловлена не для образи когось, а як констатація фактів, поданих нижче.

Найбільше змішаних шлюбів між українцями і росіянами. Здавалося б, живи, радій. Не виходить. Люди від змішаних шлюбів, як правило, клянуться в щирій любові до України, до українців, але самі бажають бути росіянами. І неважливо, хто росіянин, батько чи мати. Бути росіянином – вигідно.

Ми не забули, як свого часу нам клялися в братстві й любові і Михайло Горбачов, і Олександр Руцькой. Тепер зізнався в братанні Олександр Ісайович.

Лихо наше ось у чому: якщо раніше нам клялися в «любові» люди, які йшли з політичної арени, то сьогодні з'явилася людина, яка повернулася з еміграції, є в зеніті слави і раптом «запалала любов'ю» до своєї «наполовину» Батьківщини.

Солженіцин привселюдно заявив, до якого табору він примкнув у Росії. У своїй статті «Вибратися з‑під уламків комунізму» (газета «Известия», № 83 від 4 травня 1994 року) Солженіцин по‑панськи сварить Жириновського: «Жириновський – це зла карикатура на російського патріота: мовби хтось його фігурою хотів подати світу російський патріотизм – огидним чудовиськом». І далі в цьому ж абзаці: «Навіжені, крикливі й божевільні заяви Жириновського не мають ґрунту в психології нашого втомленого народу, змученого сімдесятип'ятилітнім комунізмом».

Ото вже, Олександре Ісайовичу, не лукавте! Я вам нагадаю ваші слова:

«Туреччина – вмирає, і треба брати спадщину… Дуже було заманливо! – почати нове царювання зі славного взяття Царграда, недоступної мрії всіх предків Миколи І. Справді, колись же й комусь треба виконати це історичне завдання Росії, повернення (начебто Росія там уже бувала! – В. Б. ) до візантійського попелища, – і раз назавжди захистити всіх слов'ян. Якийсь внутрішній голос підказував Миколі, що цей час настав і завдання – на його плечах. Константинопольський посол уже склав для себе письмові інструкції від імені Государя – право в обраний ним момент викликати в Константинополь наш (російський. – В. Б. ) флот із 30‑тисячним десантом – і Микола підписав.

Прийдуть у Дарданелли чужинецькі флоти? То що ж, приймемо війну і з усією Європою!» [15, № 3, с. 7].

Так Росія мислила вийти до Середземного моря. А те, що саме вона, Росія, занапастила Туреччину, Солженіцина, як і царя Миколу І, не турбує. Подумаєш, Туреччина вмирає, гине великий народ. За Солженіциним – туди йому і дорога! Аби тільки швидше прихопити шматок чужої землі.

Навіть попіл Царграда згадав. Ось лише навіщо – не зрозуміти. Адже ні росіян, ні слов'ян там раніше не було. Не жили – хоч умри! А як хочеться російському державникові бодай чимось, та поріднитися зі старовиною Царграда.

Якби захопили росіяни Константинополь, довелося б востаннє переписати історію Росії, щоб довести походження великоросів не від якоїсь там Русі, а від великих предків Візантійської імперії. Яку можливість втрачено!

То чим же ви відрізняєтеся від Жириновського? Лише одним: ви шкодуєте, що не дійшли до Босфору й Дарданелл, а Жириновський – до Індійського океану. А в принципі, і вам, і йому хочеться вчинити «похід» на південь.

Ясна річ, проживши 20 років у достатку за кордоном, ви стали російським паном, вельможею, ви вмієте приховувати, а якщо подавати – то з толком, свої думки. Жириновський наразі «пре» напролом. Гадаю, і його згодом «причешуть». Дивлячись збоку, переконуєшся: між націонал‑патріотизмом вашим і Жириновського – розбіжностей немає.

З приводу ж: «не має ґрунту в психології нашого втомленого народу» – вибачайте. За Жириновського голосувало майже 23 % росіян, які взяли участь у виборах. Я дуже сумніваюся, та й Володимир Вольфович теж, у достовірності цієї цифри. Знаю солідний військовий гарнізон, де за Жириновського проголосували 92 % солдатів, офіцерів і членів їхніх родин.

Повернімося до вашого «родичання» з Україною, до ваших слів:

«Придушуючи в 1919‑му Україну, Ленін, утішаючи її самолюбство, прирізав до неї кілька російських областей, які ніколи в історії не входили в Україну: східні й південні території нинішньої України. У 1954‑му Хрущов дозвільною примхою сатрапа «подарував» Україні ще й Крим. Але навіть і він не здогадався «подарувати» Україні Севастополь – окреме в СРСР місто центрального підпорядкування».

А ви засуджуєте Володимира Вольфовича. Навіщо? «Обнюхайтеся», як кажуть в Росії, щоб визнати один одного. І логіка у вас, як у кожної російської людини, – що моє, те моє, і що не моє – теж моє.

І Севастополь, бач, не в Кримській області, і винен сам лише Хрущов, а три Верховні Ради ні при чому.

Почитайте Аджубея, шановний Солженіцин, і знатимете, як гнали росіян уже в 50‑ті роки в Крим, і як ті люди тікали з Криму, де «картоха нє растьот».

І спасибі вам! Ви ж одним із перших серед нинішньої націоналістичної еліти визнали: Ленін у 1919 році придушив і закабалив Україну. Проговорилися.

Чи відомо вам, Олександре Ісайовичу, що в 1944 році росіяни на півострові становили переважну меншість, порівняно з татарами і українцями. А ще раніше, 1666 року, за переписом (зверніть увагу, Олександре Ісайовичу, за переписом!) у Кримському ханстві проживало 1 120 тисяч осіб. Із них: татар – 180 тисяч; греків, караїмів, вірменів і євреїв – 20 тисяч; українців – 920 тисяч, «які займалися переважно землеробством, серед них – 120 тисяч жінок і 200 тисяч дітей».

Ще в 20‑ті роки минулого століття (це коли Росія, за вашими‑таки словами, придушувала Україну) українці становили третину населення Кримського півострова. І не забудьте, пане Солженіцин, – ще третину (навіть більше!) становили кримські татари, корінний народ півострова, про який ви таємниче замовчуєте.

Отже, зросійщення Криму відбулося в часи українські. І, як усім відомо, переважно відставними російськими офіцерами та їхньою челяддю, тобто людьми‑зайдами.

Ви віруючий, пане Солженіцин. Настав час висповідатися. І Російська церква простить, як відпускала гріхи всім, хто «збирав» імперію. До речі, Російська держава (і за комуністів) завжди вихваляла людей, які проливали безневинну кров сусідів, та й російську теж, і що більше її лилося, то дужче вихваляла деспота. Згадайте: Івана Грозного (повністю вирізав татар у Казані, залив кров'ю Новгород), Петра І (вирізав невинних жінок і дітей у Батурині), Катерину II (у XVIII столітті ввела рабство в Україні та Білорусії, четвертувала і колесувала пугачовців). Можу вам багато про що нагадати, та, думаю, достатньо. І це найбільш розхвалені, найбільш улюблені ваші государі!

Викладаючи ці думки, я користуюся тільки даними, опублікованими в Росії, у старій чи в новій.

Зокрема, дані щодо Криму – із газети «Известия», № 50 від 29 лютого 1992 року. Стаття: «По чий череп прийшла мавпа?» Подумайте, Олександре Ісайовичу, можливо, вона вже й по ваш прийшла…

Цитую ваші думки далі: «… А Росія саме так, за 24 години позбулася 8 – 10 власне російських областей, 25 мільйонів етнічних росіян, які таким чином опинилися в ситуації «небажаних іноземців» – у місцях, де їхні батьки, діди, прадіди жили здавна, навіть із XVII століття».

Я не буду, пане Солженіцин, з вами сперечатися стосовно належності північних і східних областей Казахстану. Кожній чесній людині відомо, чиї ті землі, политі кров'ю казахських племен. Росіяни прийшли в ті землі з мечем, а не навпаки. Згадайте розбійника Єрмака. Йому випадково вдалося втекти від московської шибениці, а ви, образивши національні почуття казахів, установили йому пам'ятник в однойменному місті Єрмаку. Адже це предки казахів протистояли ватазі Єрмака. І немає нічого геройського в його жорстокості й віроломстві.

Уявіть собі в Саратові або Волгограді пам'ятник Батию або Мамаю, а в Москві – пам'ятник Чингісхану! Чи – що дозволено росіянам, іншим не дозволено?

Однак повернімося до українських земель, на які у вас великий апетит. Головним мотивом ваших міркувань про належність їх Росії є «їхнє переважне заселення російськими людьми». Ви лукавите, Олександре Ісайовичу, як завжди.

Ось для вас і для всіх зацікавлених дані з останньої, виданої в Москві, у Росії, третьої Радянської Енциклопедії про національний склад областей сходу та півдня України.

Видання 1969–1978 років:

 

№ з/п	Область України	Всього населення	Українці	Росіяни
1.	Чернігівська область. ВРЕ, том 29, с. 86	1508 тис. осіб	93,8%	4,7%
2.	Харківська область. ВРЕ, том 28, с. 207	2996 тис. осіб	67%	29%
3.	Ворошиловградська обл. ВРЕ, том 5, с. 372, 373	2749 тис. осіб	55%	41,8%
4.	Донецька область. ВРЕ, том 8, с. 441	4934 тис. осіб	53,1%	40,6%
5.	Херсонська область. ВРЕ, том 28, с. 242	1125 тис. осіб	78,3%	18,1%
6.	Миколаївська область. ВРЕ, том 18, с. 9	1181 тис. осіб	78,9%	16,1%
7.	Одеська область. ВРЕ, том 18, с. 303	2941 тис. осіб	55%	24,2%
8.	Сумська область. ВРЕ, том 25, с. 73	1452 тис. осіб	87,2%	11,7%

 

Де ж, пане Солженіцин, переважно росіяни? Не встигли зросійщити ці землі!

Ви лаєте комуністів. А дарма. Вони зробили значно більше в питанні зросійщення народів, ніж династія Романових. Воно й зрозуміло: Романови «збивали» імперію, а комуністи проводили другий етап – зросійщення.

Навіть на себе погляньте. Маючи, як ви пишете, українську кров, ви не стали українцем. Ви вважаєте себе споконвіку росіянином. Саме комуністи поставили справу

так, що в СРСР було вигідніше стати росіянином, ніж українцем. Я знаю сотні людей, які писалися росіянами, хоча їхні батьки були: євреями, українцями, білорусами, німцями, татарами та ін.

Ось вам ще приклад: Горбачов Михайло Сергійович. У нього теж серед предків 50 % українців, 50 % росіян, але він – росіянин.

Хочете ще одного росіянина? Будь ласка: Ленін Володимир Ілліч. У всіх анкетах про належність до нації писав – великорос! А по матері він – німець і єврей, по батькові – чуваш і калмик. А ви його лаєте. За які гріхи? Росію ж бо розвалили росіяни: Романови, Керенський, Гучков, Мілюков та іже з ними. Ленін вам, великоросам, у 1920‑ті заарканив, за допомогою комуністів, Україну і повернув її в «спільне російське стійло».

Нате – беріть! І не додав він Україні ні п'яді російської землі. Не з тих!

В умовах двадцятих років не можна було відновити губернії. Україна в 1918 році проголосила незалежність. Стала – державою, як би вам це не подобалося. І зробила це після захоплення влади більшовиками. А саме комуністи Росії, за допомогою ось таких «напівкровних», які клянуться Україні в любові, п'ять років заливали українську землю кров'ю, щоб не випустити з «обіймів» імперії.

Нагадаю вам, пане Солженіцин, що 1918 року Брестський мир із Німеччиною, Болгарією і Туреччиною підписали дві незалежні держави: Україна й Росія. Прогалини в знанні історії вам, Олександре Ісайовичу, не завадило б заповнити. Адже слова з пісні не викинеш.

А щодо прирізання землі скажу, опираючись на історичні факти, – до складу України в 1918 році входило також Українське Вільне Козацтво Кубані. В ті роки на Кубані, як кажете ви, переважно розмовляли українською мовою. В роки, коли Росія категорично забороняла українську мову.

Ваші предки, пане Солженіцин, забороняли українцям їхню рідну мову. Заборону накладали всі гілки влади: цар, сенат, дума і навіть священний синод. А пізніше комуністи лютували анітрохи не менше.

Із 1700 до 1908 року видано 12 царських указів і урядових постанов, які обмежували й забороняли українську культуру, мову. А радянська імперія за 70 років видала з цими ж заборонами 8 постанов політбюро й указів. Отаке братство у нас, Олександре Ісайовичу. І щоб визначитися з питанням, чиї предки жили в Східній Україні в XVII столітті, подам вам ще одну цитату з Великої Радянської Енциклопедії (том 23, с. 563):

«Слобідська Україна, іст(орична) область у Росії XVII–XVIII ст. на території) суч(асної) Харківської та частин Донецької, Ворошиловградської, Сумської, Воронезької, Білгородської й Курської областей. Із 2‑ї пол(овини) XVI ст. заселялася укр(аїнськими) козаками і селянами, які тікали від гніту польських магнатів із тер(иторії) України, що перебувала в складі Речі Посполитої».

Зверніть увагу, пане Солженіцин, відбувалося заселення земель українцями ще до династії Романових, тобто до 1613 року, отже, ще за Рюриковичів. А росіян там близько не було.

Послухайте, з яких земель складалася Московія на початку XVI століття:

«Із 1478 року перебував під їхньою владою Новгород, а невдовзі також Твер, Ростов, Ярославль. Іван III, справедливо прозваний Великим, приєднав нові області, які лежали за межами древньої Русі, й відвів кордони своєї держави на північ до Фінляндії, Білого моря й Льодовитого океану, на схід до Уралу (по Камі. – В. Б. ). Його син Василь додав до цього на півдні Рязань і Новгород‑ Сіверський» [4, с. 11].

А інший автор, М. М. Карамзін, так описав період захисту «російської землі»:

«Незабаром прийшла в Москву звістка про новий грізний для нас задум Хана: він велів оголосити на трьох торгах, у Перекопі, в Криму, в Кафі і в інших місцях, щоб його Улани, Мурзи, воїни не складали зброї, не розсідлували коней і готувалися вдруге йти на Росію. Татари не полюбляли воювати в зимовий час, без паші; весною полки наші зайняли береги Оки, куди прибув і сам Великий Князь (Василь III. – В. Б. ). Ніколи Росія не мала кращої кінноти і настільки численної піхоти. Головний стан, біля Коломни, був подібний до великої фортеці, під захистом вогнепального снаряда, якого ми раніше не вживали в полі» [1, том VII, с. 63].

На цих рубежах, пане Солженіцин, Московія в XVI столітті захищала свої кордони. Фантазії залишіть собі. Не ганьбіться на людях.

І послухайте, що розповів М. М. Карамзін у тому ж томі на с 65:

«… нарешті уклали його (перемир'я з Литовським князівством. – В. Б. ) на п'ять років від 25 Грудня 1522 року. Смоленськ залишився нашим; границею слугували Дніпро, Івака та Меря. Встановили свободу торгівлі; доручили Намісникам Українським вирішити позови між жителями обох Держав…» То чиї прадіди де жили, і хто кому прирізав землі? Невже вам це невідомо? Дозвольте засумніватися.

Не вистачає в Росії землі?

Погляньте, як вона використовується: запаскуджена, захаращена, покинута селянином. Тисячі покинутих сіл у стародавній російській обителі: в Ярославській, Іванівській. Вологодській, Архангельській, Костромській, Володимирській областях. Перераховувати ще?

Російська земля спорожніла – усе вшир росте імперія. Бундючиться й бундючиться. Погляньте на Японію! За територією – одна російська губернія; за кількістю народу – майже дорівнює Росії. А може сьогодні, та й завтра, Російська держава суперничати рівнем життя й статком із Японією? Гадаю, відповідь очевидна.

То в чому ж причина? Не в поганих ж бо царях і не в комуністах. Причини необхідно шукати не на стороні, не в сусідніх народів, а в себе вдома, на тій землі, яка не доглянута й закинута. Настав час повернутися московитам із сусідніх підкорених земель на свою споконвічну землю. Вона давно стомилася, довго очікуючи людських рук. 326

«Сам я майже наполовину українець, виріс у звуках української мови, люблю її культуру, сердечно бажаю всіляких успіхів Україні – але в її реальних етнічних кордонах, без захоплення російських областей».

Повірте, Олександре Ісайовичу, не вибереться Росія «з‑під уламків комунізму» із проповідниками вашого штибу. Ви штовхаєте Росію під «уламки шовінізму». Тут ви нічим не відрізняєтеся від Жириновського: два чоботи – пара. До речі, і комуністи з вами в одному строю.

«Вона (Україна. – В. Б. ) не впорається навіть із культурним завданням: у нинішніх її кордонах 63 % населення вважають своєю основною мовою російську (в 3 рази більше, ніж там етнічних росіян) – і треба всіх їх переучувати на українську».

Страшне горе України, що Росії вдалося (саме так!) зросійщити частину її народу. Вам – це відомо. Росія три сотні років вела цілеспрямовану політику ліквідації українців.

Послухайте: князь Шаховськой, направляючись в Україну 1734 року, мав від цариці такий наказ:

«… Шаховському повелено спритно підводити українську козацьку старшину, щоб ті женилися і своячилися з великоросійською знаттю».

Як вам ця політика? Мало? Слухайте, що повелів стосовно України ваш улюбленець Петро Столипін у двадцятому столітті:»… об'єднання на національних інтересах веде до національного відмежування», тому «чужорідним народам необхідно це суворо заборонити». І далі: «історичним завданням російської державності є боротьба з рухом, іменованим у цей час українським, який містить в собі ідею відродження старої України та облаштування малоруської України на автономних національно‑територіальних підставах».

Відчуваєте, чию пісню співаєте, пане Солженіцин? Пісню великоросійської Імперії. І Жириновський співає про те ж.

Московитам дозволено створити свою державу, а татарам, чеченцям – ні? Але це – расизм!

Президент Казахстану, на північні землі якого ви накинули око, в своєму виступі нагадав: нині понад 80 % казахів розмовляють переважно російською мовою. Що, однак, не заважає казахському народу будувати власну державу. Дай Боже їм її побудувати!

При цьому ні Україна, ні Казахстан нав'язувати росіянам свою мову не будуть. У цьому немає небхідності. Побажає «етнічний росіянин», який живе в Україні, через десяток років зайняти державну посаду, або працювати у держустанові, він сам вивчить українську мову, як нам, «інородцям», довелося вивчати російську мову в Росії. Все, пане Солженідин, на взаємному паритеті. Іншого серед цивілізованих народів не буває. Про що вам відомо. Почуватися ж російським паном із закабаленим під себе «чужорідним народом» – на жаль, пане Солженіцин, – час минув.

Минув – назавжди.

1994 рік

 

Глазунов

 

«… І хто більше росіянин – Велика Катерина – німкеня з народження, яка керувала Росією з точки зору блага і процвітання довіреної їй Богом держави Російської, чи «росіянин» Хрущов, який подарував, немов свою власність, просочену російською кров'ю землю Криму – Україні (хоч я вважаю їх нашими братами, як білорусів)?» [43, с. 1].

Нехай Бог боронить нас, пане Глазунов, від таких братів. Справжній брат не докорятиме братові домом, шматком землі чи окрайцем хліба. Тим паче, що нажиті вони в одній родині.

Чим же заперечити цьому «самозакоханому братанові», цьому представникові московської еліти, охоронцеві цінностей нації і віруючій людині?

Зовсім про Бога ви забули, пане Глазунов. Бог усім заповів рівність і волю. А що ж ви зробили в Чечні, віруюча людино? Чи сподіваєтеся, що Російська церква вкотре простить ваші гріхи «во славу матінки Росії»?

Бачите, цілком розпусною бабою була імператриця Катерина II. Аж до смерті коханців міняла, як рукавички. А подібні діяння суворо засуджуються і Богом, і церквою. Та й правління державою отримала з рук убивці – коханця Орлова, який порішив її законного чоловіка. Чи ваша церква та ваші віруючі прощають деспотам і розпусникам, аби тільки їхні діяння були в ім'я «великої Росії»?

Жорстоко, пане Глазунов, поводилася імператриця з народом: усіх загнала в кріпацтво, яке однаково що рабство.

Послухайте, що писав ще за життя Катерини II секундант‑майор Петро Іванович Челіщев у рукопису «Подорож по Півночі Росії»:

«Ця дорогоцінна половина землеродних жителів (ідеться про кріпаків. – В. Б. ), без яких ніщо в людському суспільстві не може стати досконалим, обтяжена узами рабства».

Так жила більша частина населення імперії за Катерини II, про що свідчить очевидець житія тих часів.

Як би ви себе почували, пане Ілазунов, будучи рабом, спізнавши батіг дворянина? Гадаю, ваша пісенька зовсім іншою стала б.

Вам, пане Глазунов, начхати на народ, чи російський, чи український. Ви ж панської крові. Вам «матінка» дорога тим, що приєднала до Росії «великий простір», підкорила й поглинула зі своїми родичами «споконвічного ворога» – Польщу. А попутно четвертувала й колесувала тисячі селян‑путачовців, які повстали проти рабства, якого, до речі, не було вже в ті часи у цивілізованій Європі.

Дозвольте вам нагадати, що «матінка» і передову інтелігенцію тих часів не шанувала, жорстоко переслідувала:

Олександра Миколайовича Радіщева,

Миколу Івановича Новікова,

Івана Герасимовича Рахманінова.

Які прізвища!

Сподіваюся, пане Глазунов, ви читали «Подорож із Петербурга в Москву». Згадайте: «Мати Ваша однакової зі мною була думки про незначущість посад Ваших, від народження даних» [24, с. 110].

Бачите, якою розумною була людина, як далеко дивилася. А яких купців пересаджала «матінка» у в'язниці та каземати: Матвія Глазунова, Тимофія Полежаева, Павла Вавілова, Василя Глазунова і багатьох інших. Ваших особисто предків, пане Глазунов, знищила Катерина II. Навіщо ж перед нею падати на коліна? Хоч трохи поважайте себе!

Указом від 11 лютого 1793 року імператриця повеліла спалити 18656 примірників книг, які були знайдені в будинках і крамницях Миколи Івановича Новікова. Серед них: «Правила християнського життя», «Короткий нарис географії», «Геометрія», енциклопедичні словники, книги з медицини тощо. Ви про це геть забули. Лише про завоювання пам'ятаєте.

Але ж, як бачите, не все «чортова баба» здійснила. Ось, наприклад: «… грецький прожект… опанувати Кримом, винищити кочові племена на півдні, ліквідувати Запорозьку Січ, проникнути на Балкани, знищити Туреччину і покласти корону нового візантійського імператора на голову одного з онуків Катерини» [20, с. 25].

А ось ще одну таємну думку виказує українець, канцлер Катерини II граф Безбородько: «Що справи!.. Вони самі по собі йдуть. Пан Платон Зубов (повідомляю по секрету Глазунову – це коханець Катерини II, їй 62 роки, йому – 22. – В. Б. ) справи розписав по тисяча сімсот дев'яносто сьомий рік. До цього року для встановлення торгівлі з Індією граф Валер'ян Зубов займе гарнізонами всі важливі місця в Персії й Тибеті. Суворов піде через Адріанополь до турецької столиці, для чого й флот готується. Китай теж збираються приборкати…» [20, с. 300].

Бачите: на древній Китай воліли зазіхнути!

Гадаєте, пане Глазунов, це художній вимисел? Анітрохи. Я вже подавав виписки з офіційних щоденників статс‑секретаря імператриці Катерини II О. В. Храповицького, виданих у Москві 1862 року.

Ось і вам, пане Глазунов, цитата з цієї праці на пам'ять: «1786 рік, 5 липня. На рапорті Павла Сергійовича Потьомкіна про володіння Татар вимагати пояснення. Кордон не закінчено, потрібен час для виконання великого заходу. Кордоном буде Чорне море і підданство Перських власників, які рівнятимуться Герцогові Курляндському, до того йдеться» [23, с. 11].

Оце вони – справжні помисли російської аристократії і їхньої ставлениці Катерини II. Не зуміла «матінка» приєднати до імперії Персію та Константинополь. Інакше ваша спадщина, пане Глазунов, далеко б посунулася, аж до візантійських імператорів.

І Жириновський не знадобився б сьогодні.

Як же ви їй простили такі недоробки, пане Глазунов? Чи справді сподіваєтеся на Жириновського?!

1995 рік

 

Лужков

 

1997 року, ранньої вересневої осені, Москва в екстазі відсвяткувала вигадане 850‑річчя. Горілка, вино, пиво й шампанське лилися рікою. Мільярди російських рублів шпурлялися наліво й направо. На торжества за великі гроші були запрошені поважні артисти з Європи, юрбилися на підмостках артисти самої Москви, марширували оркестри, гриміли барабани, на Красній площі повалили міфічного Змія.

Веселися і пий скільки завгодно!

У той же час мільйони людей в Росії, за 100–200 кілометрів від Москви, сиділи без шматка хліба, діти забули смак молока, учителі й лікарі більше ніж півроку не одержували заробітної плати. Убогість захлеснула велику країну.

Але московського градоначальника Юрія Михайловича Лужкова, під чиїм керівництвом гриміли литаври і вершилося дійство, знедолена Росія не цікавила. Він мислив не насущними справами й потребами, він дивився далеко вперед.

Наступні покоління москвичів віддадуть належне Юрію Лужкову, знаючи, з яким державним розмахом і з якою величезною помпою жили й веселилися москвичі за його керівництва у «850‑ту річницю» столичного града. Народ московський удосталь мав хліба, мав і видовища.

Спектакль на Красній площі спочатку хотіли поставити за сценарієм Наталії Кончаловської, написаним до 800‑річчя Москви. Здавалося, більшовицька, сталінська Москва 1947 року нічим не відрізнялася від Москви Лужкова 1997 року. Спокійно можна вершити дійство за старим сценарієм. Москва завжди жила ситно, в статку, а оспівувалася за єдиними міфами і за царя, і за більшовиків‑комуністів, і за теперішніх батьків‑демократіБ. Міфи про Москву – єдині й вічні, бездоказові й недоторканні.

Але, як сказала одна розумна людина, «коли ми почали міркувати про всі навали (на Московію. – В. Б. ), то спіткнулися об правду, яка в історії не завжди була істиною».

Який сум!

Виявилося, що в міфології про Москву існує значний, як казав М. М. Карамзін, «доважок брехні». І тут дуже доречне питання: чому ж сам факт 850‑річчя Москви не було поставлено під сумнів?

Відповідь очевидна: тоді витрачені на торжества гроші залишилися б у бюджеті Росії й дісталися, бодай частково, знедоленим громадянам, а безтурботно‑святочна публіка була б із дулею в кишені. Але хіба міг так вчинити Юрій Михайлович із елітою, яка співає йому панегірики? Та ніколи в житті!

За відмови від показухи і бенкету виникала й друга проблема: ставилося під сумнів саме 850‑річчя стольного града. Такого Лужков допустити не міг. Імперські амбіції столичного градоначальника відомі всім, хто бодай зрідка читає газети й дивиться московське телебачення. І тому Юрій Михайлович у своєму інтерв'ю газеті «Известия» напередодні свята сказав, як відрубав: «Ніхто нам не зіпсує свято!»

І ніхто не посмів.

Однак доречно нагадати панові Лужкову, що 1847 року в російського імператора Миколи І, який краще і глибше знав історію Москви й Московії, була трохи інша думка про ювілей:

«Святкуйте, як хочете, і робіть, що хочете», – така була 1847 року байдужа відповідь імператора Миколи І на питання членів уряду: святкувати чи не святкувати 700‑ту річницю Москви. Святкувати не захотіли, відклавши усі розважальні загальнонародні заходи до кращих часів» [44, с. 2].

А він, онук Катерини II, знав, як злодійкувато його бабуня «перетасувала» та «відредагувала» історію Московії, зізнавшись 7 серпня 1791 року, що «зіграла з татарами жарт». У нашому романі‑дослідженні стольному граду Москві присвячено чимало сторінок, де читачі мали змогу переконатися, що Москва заснована не 1147 року, а значно пізніше – 1272 року. І засновником Москви був не князь Юрій Довгорукий, а хан Золотої Орди – Менгу‑Тимур, внук великого хана Батия.

Але міфи Москви й Московії живучі, як і імперські амбіції Лужкова. Так що святкували Лужков і його товариші не 850‑річчя Москви, а тільки 725‑річчя. Теж – ювілей, щоправда, дещо куций, неповновагий. Але коли грошей надмір, їх можна витратити на що заманеться.

Навіть великий містифікатор XX століття – Йосиф Сталін, який усе вимірював масштабно, мільйонами: і вбитих, і загиблих від голоду, – навіть він 800‑річчя Москви повелів відсвяткувати лише трудовими подвигами, вечірніми гуляннями і закладанням каменя на честь майбутнього пам'ятника Юрію Довгорукому.

Щоправда, товариш Сталін іще повелів відчеканити пам'ятну медаль на честь 800‑річчя Москви і особливо заслужених заохотив цим знаком. Але, звісно, сталінським святкуванням було далеко до помпезних заходів пана Лужкова.

Кремлівський вождь побажав також відшукати в Києві останки Юрія Довгорукого та перепоховати їх на честь свята в центрі Москви. Яка грандіозна міфологічна акція могла б відбутися: нарешті‑бо Юрія Довгорукого відняли б у «малоросів» і передали «великоросам». І не на папері, у брехливих «літописних зводах», а всерйоз, фізично. Але так уже сталося, що цей захід «не вигорів».

А Юрій Михайлович про останки й заїкатися не став. Не та людина. Де бачено, щоб московит – та просив у «малороса». Нонсенс! Московити з далекого XIII століття все брали, не спитавшись: як не хитрістю, то розбоєм. Так повелося. А звичок важко позбутися.

Не буду в цьому розділі особисто для Юрія Михайловича повторно описувати весь перебіг розбою, вчиненого московськими правителями за сотні років проти Твері, Новгорода, Києва, Пскова чи Казані. Про це розказано в попередніх розділах.

Прошу лише звернути увагу, що всі факти, які ми дослідили, взяті з історичних творів російських авторів. В оповіді дуже мало посилань на істориків інших держав, хоча ті більш критично й об'єктивно висловлювалися про розбій Московії за минулі сторіччя.

Повернімося, однак, до пана Лужкова.

Сподіваюся, читачі пам'ятають, як на першій стадії свого службового становлення московський управитель Юрій Михайлович Лужков на питання: так що ж нам робити з Україною, яка не віддає Росії Крим і Севастополь та ще й наполягає на розподілі Чорноморського флоту? – відповів виразно і конкретно: попередити, що Росія може застосувати силу!

Це була відповідь «майстрової людини, яка прийшла до влади з низів». Казав, що думав. Але етикету Юрій Михайлович навчився швидко, тож незабаром почав викладати ті ж думки зовсім іншими, «мудрими» словами.

«У Раді Федерації (Росії. – В. Б.) створено комітет, який готує це питання (відторгнення Криму від України. – В. Б. ), підводить під майбутнє рішення юридичну базу… Так що я особисто не втрачаю віри в успіх. При цьому, звичайно, не повинно бути жодних «силових» рухів, братнє сусідство не може постраждати» [45, с. 3].

Як бачимо, і пан Лужков мітить до українців у «брати», не забуваючи при цьому потягти в «брата» «ласий шматок».

Ось такий – братуха!

Єдине, чим відрізняється Лужков від своїх однодумців‑державників: Солженіцина, Жириновського, Глазунова та інших, – це відвертою напористістю і нахабністю.

Однак, навіть знаючи нахабність цієї людини, я спробую нагадати факти, які він свідомо замовчує або не знає, постійно повторюючи: «Севастополь – місто російської слави!».

Спочатку поговоримо про Крим.

Доводжу до відома Лужкова, що до XVIII століття ані нога московита, ані нога великороса в Криму «державно» не ступала. А якщо й побувала, то це була нога лише «васала» кримського хана. Пропоную Юрію Михайловичу ніколи не плутати ноги людей Русі з ногами «московитів» або «великоросів», які створили Московську державу. Ці ноги різні: одні – слов'янського етносу, інші – фіно‑татарського.

Послухайте, пане Лужков, професора Московського університету другої половини XIX століття Сергія Михайловича Соловйова, який творив міфологію історії Російської імперії, але водночас виказував золоті крупинки істини, які дійшли до нас:

«Для якнайшвидшого і якомога вигіднішого підписання миру Петро хотів здивувати… турків (тобто влаштував блеф. – В. Б.); він відправив свого посланника Українцева в Константинополь на російському військовому кораблі «Крепость»… і хоча на сході справи йшли успішно, хоча там татарські орди (Ваші московські єдинокровні родичі. – В. Б. ) з голосною назвою царств покорялися цареві Московському (зверніть увагу, в 1700 році цар ще був не російським, а лише – московським. – В. Б. ), але на південь, у Кримську орду, і далі посилати поминки (данину! – В. Б. ). Це посилання (данини. – В. Б. ) припинилося, коли російський військовий корабель з'явився перед магометанським Стамбулом» [7, с. 502–503].

А сталася ця подія лише в 1700 році.

«18 серпня 1700 року в Москві спалений був «колосальний феєрверк»: цар Петро Олексійович святкував турецький мир, придбання Азова, кінець обов'язку посилати поминки (постійну данину! – В. Б. ) в Крим» [7, с. 504].

Такі ось, Юрію Михайловичу, «калачі». Не Московія до 1700 року була господинею Криму, а Кримський хан отримував данину з Московії. І, як ви розумієте, «російською славою» поки що «не пахло». Ці факти забувати не варто. Врахуйте: російська історія, запустивши у своє «велике минуле» «доважок брехні», подібні факти намагалася замовчувати. Тому вам про істину необхідно постійно нагадувати.

Ще нагадаю московському градоначальникові, що після Прутського походу, який відбувся 1711 року, під особистим керівництвом Петра І, коли він побував у принизливому оточенні в турків та Кримського хана і лише за великі гроші був викуплений, а не відправлений у Стамбул, Москва втратила й Азов, і весь вигаданий блиск на Чорному морі. Понад ЗО тисяч трупів поклав Петро на берегах ріки Прут із 43‑тисячної армії, яка була під його началом. І не варто, Юрію Михайловичу, забувати, що в оточенні біля ріки Прут під Новими Станилештами була повалена армія, яка два роки перед тим святкувала Полтавську перемогу. Полтавська битва на цьому принизливому тлі має зовсім інакший вигляд.

Добре, що бодай царя відкупили у турків!

Лише за Катерини II, в 1783 році, Крим було приєднано до Російської імперії.

Звертаю увагу: приєднано із корінним населенням – кримськими татарами, про існування яких постійно забувають.

А тепер, Юрію Михайловичу, згадаймо, чиї ж голови – життя – було покладено в Причорномор'ї. Адже вас просто зациклило: росіяни та росіяни!

Усім відомо: на півдні України в 1776–1799 роках діяло дві армії: українська і катеринославська, загальною чисельністю (у різні роки) від 60 до 160 тисяч осіб. Комплектувалися армії переважно вихідцями з південних губерній, включаючи нинішні області Воронезьку, Курську, Орловську, Білгородську, Чернігівську, Сумську, Київську, Полтавську, Харківську, Дніпропетровську, Запорізьку. Панові Лужкову не варто забувати, що перші чотири з названих областей у ті часи звалися Слобідською Україною, де проживали українці. Я навіть подавав виписку із ВРЕ, третє видання, панові Солженіцину, підтверджуючи цей факт. Повторювати не буду.

Отже, від Воронежа й Орла до Запоріжжя й Києва, на території, завойованій на той час Російською імперією, проживало (1770 рік) не менше, як 4,5 мільйонів українців. Я свідомо занижую цю цифру.

Якщо згадаємо, пане Лужков, що військову повинність відбували кріпаки, чим по‑варварськи ви облагодіяли «братів», від 100 осіб – один у примусовому порядку, то одноразовий річний призов становив не менше 45 тисяч солдатів. Загалом за двадцять років Російською імперією було «забрано в москалі» близько мільйона українців!

А оскільки імперія в ті роки вела загарбницькі війни по всьому периметру держави (війна із Пруссією, завоювання Сибіру, війни зі Швецією і Польщею, захоплення Казахстану, перські походи тощо), зрозуміло, де склали свої голови солдати‑українці: ясна річ, у боях від Кубані до Дунаю, хоча побували і в інших місцях.

Не варто забувати, що в 1796 році, після третього поділу Польщі, в Російській імперії кількість українського населення збільшилася до 10–12 мільйонів людей.

Так що «гарматний матеріал» потроївся. Стало можливим призивати в армію по 80 – 100 тисяч українців на рік.

Погляньте, Юрію Михайловичу, на таблицю – де проживали українці і в якій кількості (кінець XVIII століття). Таблицю складено за «Історією України» Ореста Субтельного:

 

№ з/п	Територія	Площа, тис км2	Населення, тис. осіб (приблизно)
1.	Гетьманщина (або Малоросія) (у складі Російської імперії)	92	2300
2.	Слобідська Україна (у складі Російської імперії)	70	1000
3.	Південна Україна (у складі Російської імперії)	185	1000
4.	Правобережна Україна (після третього поділу Польщі – у складі Російської імперії)	170	3400
5.	Східна Галичина (імперія Габсбургів)	55	1800
6.	Закарпаття (імперія Габсбургів)	13	250
7.	Буковина (імперія Габсбургів)	5	150
	Загалом:	590	10000

Саме за цією «Історією України», написаною професором Йоркського університету Орестом Субтельним, на Заході вивчають історію українського народу.

До речі, пане Лужков, Росія чомусь вивчає не історію російського народу, його становлення й розвитку, а історію Російської держави, намагаючись завуалювати, що сама ця держава відбрунькувалася від імперії Золота Орда, і базовим етносом московської держави стали фіно‑татарські племена. І починаєте ви вивчення історії своєї держави зовсім нелогічно – з Києва, а не з норманського минулого династії Рюриковичів. Якось із середини починаєте, зовсім забувши, що історію держави творить народ, а не його володар – зайда.

Навіщо російському істеблішменту знадобилася ця неправда – давно всім відомо.

Повернімося в чорноморські степи.

Зважаючи на подану тут таблицю, сподіваюся, пане Лужков, ви чітко розумієте, чиїми кістками вимощені степи Причорномор'я та Криму. Не забувайте й те, що з X до XVI століття ця земля або взагалі належала українцям, або вони в неї ходили, як до себе додому. А московити, ваші предки, у ті часи відзначалися, як правило, на річці Ока й значно північніше.

Настала пора, Юрію Михайловичу, поговорити «про місто російської слави – Севастополь». Як ми розуміємо, слава до міста Севастополя прийшла за часів оборонних боїв Кримської війни в 1854–1855 роках і бойових дій Другої світової війни під Севастополем (1941–1942 роки й 1944 рік).

Отже, освіжімо в пам'яті факти Кримської війни XIX століття.

Воєнні дії в Криму почалися з висадки десанту супротивників Росії 2 (14) вересня 1854 року. Обмежений союзний десант (війська Англії, Франції й Туреччини) складався з 62 тисяч вояків і висаджувався на берег кілька тижнів. Російська армія у ті дні в Криму мала 33,6 тисячі вояків і 18‑тисячний гарнізон у Севастополі. Отже, сили практично були рівні [9, том 13, с. 512].

Але війська Російської імперії 1854 року в Криму були розбиті спочатку на річці Альмі, пізніше в Балаклавському бою, а остаточно розгромлені в Інкерманському бою. Як бачимо, воєнні дії велися практично в межах міста Севастополя. Нині Балаклава та Інкерман – частина міської території. Але російські генерали й адмірали, воюючи у своїй країні з експедиційним десантом, не змогли не лише забезпечити військову перевагу в силі й швидкими концентрованими ударами зіпхнути ворога в море, а й навіть налагодити взаємодію армії та флоту.

Таке військове уміння російського генералітету в Кримській війні під Севастополем!

А союзники, не до прикладу російським генералам і адміралам, у 1855 році збільшили сили, багато разів штурмували Севастополь і 28 серпня (9 вересня) взяли місто. Російський генералітет розписався в своєму цілковитому безсиллі. Хоча чимало генералів і адміралів (Корнілов, Нахімов, Тотлебен) проявили в боях особисту солдатську хоробрість. Але генералів і адміралів судять за їхніми полководницькими справами, а не за вміння ходити в атаку й гинути. Це доля солдата.

Тут час нагадати панові Лужкову про солдатів і матросів, які захищали Севастополь. Адже полягло під Севастополем 102 тисячі вояків, не кажучи вже про поранених – понад 300 тисяч. Російські генерали і адмірали ніколи, в жодній війні, не берегли солдатів і матросів. Тим паче – солдатську масу, що складалася переважно з інородців.

Нагадую прізвища солдатів і матросів, які особливо відзначилися під час першої оборони Севастополя: П. Кішка, І. Димченко, Ф. Заїка, І. Шевченко та сотні інших з подібними прізвищами.

Кримська армія 1855 року складалася в своїй масі з закріпаченого (поневоленого) українського селянства.

Особливо теплі слова хочеться сказати про легендарного героя першої оборони Севастополя – матроса Петра Кішку, українця з села Ометинці (Вінницької області). Петро Маркович Кішка народився 1828 року в родині кріпака, сам був у рабстві в російського пана, і його діти до смерті працювали на російського поміщика. Така подяка російської правлячої еліти героям, які захищали її інтереси в боях.

Ось, пане Лужков, хто приніс славу Севастополю в обороні 1854–1855 років. Саме вони, українські хлопці, полягли на підступах і в самому Севастополі в ті далекі роки! 340

Прогнила Російська імперія зустріла Кримську війну на Чорному морі, маючи дерев'яний вітрильний флот, який через непридатність довелося затопити, як мотлох, бо французькі й англійські ескадри мали в своєму складі 4 лінійні кораблі й 50 фрегатів панцерних і парових.

А Росія, як споконвіку повелося, кинула на чужу техніку «людський гарматний матеріал». Власні невміння і тупість закрили людськими життями. Якщо в цьому, пане Лужков, полягає «російська слава» ваших правителів і генералів, то в цій іпостасі ви обігнали увесь цивілізований світ. Тут валі пріоритет применшувати ніхто не стане.

Але в тій кримській військовій епопеї є ще один момент, про який пан Лужков просто не відає або свідомо замовчує.

Війна ж бо велася не лише в Криму, а й на Далекому Сході, і на Кавказі. Під час Кримської війни існувала ще й «героїчна оборона Петропавловська‑Камчатського», де англійці й французи висадили десант 20 серпня 1854 року І спробували відторгнути від Російської імперії Камчатку.

Доводжу до відома Юрія Михайловича Лужкова, що обороною Петропавловська‑Камчатського в 1854 році керував губернатор Камчатки генерал‑майор В. С. Завойко, українець за народженням. Він не здав ворогу Петропавловськ, відстояв його в бою, зберігши для імперії і саме місто, і всю Камчатку.

Ось такі факти, пане Лужков, ви забуваєте. Якщо дотримуватися вашої логіки, то українці в часи Кримської війни отримали місто української слави – Петропавловськ‑Камчатський. Але навіть дотримуючись вашої логіки, українці на Камчатку і Петропавловськ‑Камчатський не претендують.

Гадаю, українці, що поклали біля стін Севастополя десятки тисяч своїх синів і дочок, мають не менше право вважати його «містом української слави», ніж пан Лужков.

Будемо чесні до кінця, адже московити лише встигли раніше «застовпити» своїм генералам і адміралам бойову славу, оспівати її в піснях. Запевняю московського градоначальника, що поети і композитори України згодом зуміють відновити цей пробіл. Усі розуміють, і Лужков у тому числі, що якби українець посмів оспівати своїх севастопольських героїв раніше, в часи імперії, романовської чи більшовицької, то закінчив би життя на шибениці або у в'язниці.

Московський істеблішмент жорстоко карав людей, які намагалися зазіхати на його брехливу історичну і героїчну міфологію. Згадайте, пане Лужков, як Москва переслідувала поета Володимира Сосюру за вірш «Любіть Україну».

Про другу Севастопольську оборону 1941–1942 років і штурм міста у травні 1944 року намагатимуся говорити коротко.

Як і в давні роки, на Чорноморському флоті служили переважно українські хлопці.

Природно, генералітет і в радянській імперії у своїй масі був російським.

Чудову пораду панові Лужкову дав глава однієї з міських адміністрацій півдня України, порекомендувавши відвідати Севастопольський меморіал і переконатися в переважно українських прізвищах вояків, які особливо відзначилися, і заодно поклонитися десяткам тисяч солдатів усіх національностей, похованих під могильними плитами на військових цвинтарях Криму й Севастополя.

Ми повинні розуміти – за спільну батьківщину в Другій світовій війні наклали головами люди всіх національностей, що проживали в Радянському Союзі. Кожен із загиблих приніс славу своєму народу. І має бути соромно панові Лужкову ділити військову славу живих і загиблих на «російську» і «неросійську». Йому відповідати перед солдатами‑героями.

Мені лише хотілося пояснити московському градоначальнику, що міст «російської слави» на території колишньої імперії не існує й існувати не може. Російська імперія завжди була багатонаціональною, і сам по собі російський народ у ній ніколи не становив звичайної арифметичної більшості. Не варто забувати: у радянській імперії в росіяни записувалися всі, кому не ліньки – євреї, білоруси, татари, українці, німці, чуваші, мордва, башкири, поляки, марійці, якути, ненці, карели й багато хто інший. Зросійщення віталося й заохочувалося повсюдно.

Спеціально для Юрія Михайловича розповідаю анекдот, уміщений в газеті «Известия»:

«… Згідно з переписом населення, 1989 року в області (Єврейській автономній. – В. Б. ) було 8 800 євреїв. Потім 11 126 виїхали в Ізраїль. Залишилося 12 500 (євреїв. – В. Б. ). Цей арифметичний парадокс пояснюється просто: коли п'ята графа ставала перешкодою в кар'єрі, люди воліли приховувати свою національність» [46, с. 3].

Якщо вважати, що у кожній області колишнього Союзу набиралося «липових росіян» серед всіх народів хоча б така ж кількість, то можна мати уяву про масштаб зросійщення.

Отож і в армії, і на флоті на одного росіянина завжди припадав хоча б один – неросіянин. Пам'ятайте про це, пане Лужков!

Однак, Юрію Михайловичу, ви забули, а тому, певно, не зазіхаєте принаймні ще на десяток «міст російської слави». Нагадаю вам про кілька з них.

Приміром – Порт‑Артур. Російська імперія 1904 року і там зазнала поразки, хоча солдати, як завжди, свою місію виконали до кінця.

Чудовий вальс «На сопках Маньчжурії» написав учасник війни. Мені особисто цей вальс подобається більше від «Севастопольського вальсу». А Вам, Юрію Михайловичу?

Ви чомусь забули пред'явити претензії великому Китаю на це «місто російської слави». Мені абсолютно не хочеться навіть допускати думки, що ви боїтеся, того й мовчите.

Або ось іще одне «місто російської слави» – Варшава!

Ваші предки брали це місто й захищали його понад десять разів. Згадайте: сам генералісимус Суворов вирізав у

Варшаві населення, як звичайний бандит. Чому ж забули про це місто? Адже багато разів приходили, підкоряли, упокорювали, захищали, залишали, йдучи геть.

А як, пане Лужков, ви забули про Київ?

Теж – «місто російської слави»?! Згадайте: ще 1169 року ваші предки (фінські племена: меря, весь, мещера, мокша, а простіше – народ Моксель) прийшли із «Залешанської землі» і «взяли на щит град Київ». Навіть поцупили знамениту ікону та вивезли в країну Моксель – майбутню Московію.

А «місто російської слави» – Грозний? Погляньте, які страшні руїни ви залишили після себе! Знищили понад сто тисяч людей, сотні тисяч знедолили і забули про все, начебто не ваших рук справа.

Багато, Юрію Михайловичу, міст можна назвати «містами російської слави». Гадаю, ви й самі повинні нарешті зрозуміти весь комізм і трагізм цього визнання. Міфи завжди розсіюються: і брехливі, й солодкі!

Я радив би Вам, пане Лужков, зрідка читати праці та статті російських науковців. Наприклад, професора, завідувача кафедри Московського інституту міжнародних відносин Ю. М. Колесова, який дав вичерпну відповідь на ваші домагання щодо Криму й Севастополя ще в 1995 році.

Послухайте:

«1 Україна, й Росія є членами ОБСЄ, і для них положення Заключного акту обов'язкові. Навіть сама заява претензій на частину території іншої держави вже є протиправним, грубим порушенням загальновизнаного міжнародного права. І, звичайно, якщо застосуванням або погрозою сили (є такий термін) спробувати вирішити територіальну суперечку на свою користь, це підпадає під визначення агресії з усіма наслідками, що з цього випливають» [47, с. 2].

Доводжу до відома московського градоначальника, що професор Ю. М. Колесов є арбітром Постійної палати Третейського суду в Гаазі, куди Лужков збирається скаржитися.

Так що, Юрію Михайловичу, час би й призупинити «мічурінські» дослідження з вирощування «Пуксів», за вже запатентованим методом письменника В. Войновича, тим паче на рівні, як ви казали, Ради Федерації Росії.

Раджу панові Лужкову також заглянути у ВРЕ, третє видання, том 23, с. 104. Ось що на тій сторінці сказано, коротко: «Севастополь, місто республіканського підпорядкування Кримської області УРСР».

Несолідно якось виходить, Юрію Михайловичу. Ви на кожному кроці говорите, що Севастополь завжди був містом союзного підпорядкування. Енциклопедію редагували десятки, навіть сотні радянських, переважно російських, академіків і професорів. А ви намагаєтеся сьогодні виставити їх дурнями, які не відали, що писали. І видавалася Енциклопедія в Москві, абсолютно, як ви розумієте, без тиску з Києва. Дуже вже рідким виходить, Юрію Михайловичу, ваш московський «щєц». Сама вода.

Послухайте ще одного розумного російського академіка: «Москва – Символ, Образ, Тип Російської влади. З її месіанською й універсалістською претензією на весь світ… Це влада, яку вона (Москва) здійснює по‑ординськи: знищенням конфліктуючого, а не угодою з ним. І це стосувалося геть усього: міст – Твер, Новгород, Псков, Казань; станів – бояри, дворянство, стрільці, селяни; і будь‑яких інших формувань, включаючи церкву. Ця влада – переможець, якому потрібні, однак, усе нові й нові супротивники. Без них вона не влада» [14, с. 121].

Може, в цьому й полягає, пане Лужков, весь сенс ваших домагань до України? Я ж по праву назвав вас московитом!

Саме ви сьогодні є носієм ординської московської влади. Саме люди з подібними до ваших імперськими поглядами й переконаннями завжди правили в Москві та Московії, постійно вишукуючи ворогів серед сусідів і схиляючись перед матір'ю – Золотою Ордою.

Як бачите, звички залишилися колишніми. Вас нічого не навчив час!

А зараз, Юрію Михайловичу, ще раз повернімося до нинішнього благополуччя Москви. Погляньмо, чи справді воно ґрунтується на праці людей стольного града і особисто вашому вмінні керувати міськими справами. Чи, може, московське благополуччя походить із зовсім інших джерел.

Якщо уважно проаналізувати ситуацію, побувати в далеких російських регіонах, послухати голодних людей і поговорити з вашими колегами‑губернаторами, складається зовсім інша, навіть моторошна картина нинішнього «бенкетного» стану Москви.

Послухайте типові повідомлення з Красноярського краю, цієї Росії в зменпіеному виді: «У Красноярському краї все виразніше проявляються характерні риси колонії. Вершки й корінці поділені так: краєві – дим і відходи сировинних виробництв, робота за невисоку зарплату, із краю – прибутки. Тут – копалини, там (у Москві. – В. Б. ) – гроші від їх видобутку!

Бюджет краю формується тільки з 11 % валового регіонального продукту» [48, с. 5].

Пане Лужков, навіть цілковито неосвічені в економіці люди розуміють, що інша оподатковувана частина Красноярського крайового валового продукту в розмірі 89 % перебуває в Москві. Не в Іркутську, не в Хабаровську чи Рязані!

Ось, пане Лужков, чому ви дозволяєте собі шпурляти сотні мільярдів рублів на міфічні ювілеї Москви, на презентації та будівництво. Москва паразитує на чужій праці, несучи народу глибинної Росії колосальне зубожіння вже не примітивним розбоєм і грабунком, а сучасним економічним поневоленням.

І щоб усі знали, що це стосується не одного регіону Росії, послухайте ще одного губернатора:

«Бійтеся політиків, які кажуть, що служать народу. Найчастіше вони брешуть. Як ви уявляєте: вибрав народ президента (або генерального секретаря, або царя), і сидить той у Кремлі, служить народу? Особливо помітно, як його оточення служить! Зібрали 95 % всіх грошей у Москві й «служать» [49, с. 6].

Подано слова і думки пана Михайла Прусака, губернатора Новгородської області. Врізав, як по лобі дав. Молодець!

Не буду нагадувати панові Лужкову, що повідали багато інших губернаторів і вчених Росії. Нема рації подавати безліч тотожних прикладів. Досить цих.

І останнє, Юрію Михайловичу, про що хочу вам нагадати. Я свідомо не згадував про вашу титанічну боротьбу в Москві з «особами кавказької національності». Це квіточки у порівнянні з тим, чому ви, як московський градоначальник, свідомо потураєте.

Послухайте, якими «писаннями» сьогодні наповнена Москва: «Так, ми покликані стати панами цього світу, тому, що так захотів ІЬсподь. І якщо для виконання Його Волі нам буде потрібно втопити в крові кілька мільярдів інородців, ми ні на секунду, ні на хвилину не задумаємося, гуманно це чи ні, чи відповідає це правам «людини». Нісенітниця!

Наша Біла справа – це свята місія твердження Російського духу по всьому світу, бо лише наша раса (мається на увазі російська раса! – В. Б. ) варта панувати в цьому світі».

І далі, там же, слова з гімну «Російської національної єдності»:

«Нам не страшны ни пули, ни снаряды, Ми верим в то, что сможем победить: Ведь в мире должен быть один Порядок И он по праву русским должен быть». Газета «Известия» у № 86 від 14 травня 1998 року слушно констатувала: «Не визнаючи існування доморощених расистів, влада заохочує їх на нові дії».

А цим «пустунам», пане Лужков, теж не вистачає Севастополя. І ще дечого.

Кожен, хто не сприймає фашистської ідеології, має право, Юрію Михайловичу, задуматися і поставити собі питання: навіщо Лужкову потрібний матеріал по Криму й Севастополю, зібраний у спеціальному комітеті Ради Федерації? Яку «юридичну базу» ви готуєте собі на майбутнє? Адже чесні відповіді щодо Криму і Севастополя давно всім відомі. Навіть ООН із цього питання висловилася.

Не ображайтеся, пане Лужков, за паралелі.

Ніхто не має права забувати: доки гітлерівська еліта готувала в кабінетах матеріали про «втрачені німецькі землі», штурмовики з ножами «гралися» на вулицях.

Не будьте такі самовпевнені.

Зупиніться та задумайтеся.

1998 рік

 

Вдруге: Солженіцин

 

Написавши розділ «Солженіцин» десь у році 1994‑му, не сподівався, що доведеться доповнювати його. Я вірив, повернувшись в Росію, Солженіцин, який має розум і можливість аналітично мислити, згодом заспокоїться і зрозуміє абсолютну неминучість краху Російської імперії. Хотілося сподіватися, що Нобелівський лауреат чесно й неупереджено поставиться до розвалу імперії на «шматки», як він сам пише. Тим паче, що «споконвічна земля» московитів – Московія – залишилася цілою у складі Російської Федерації.

Однак виявилося, що час не заспокоїв і не вилікував цієї людини, а ще дужче озлобив стосовно окремих народів, які посміли відкинути «ласку старшого брата». Його численні інтерв'ю, бесіди, прямі телефонні лінії витримані в дусі відвертої ненависті до України, Чечні, Грузії й, почасти, до Казахстану.

За останні роки особисто мені, який не шукав зустрічей із писаниною Солженіцина, потрапили на очі такі його повчання людству:

– «Сестра моєї роботи і мати моїх дітей…» [газета «Комсомольская правда», 31 грудня 1994 року, с. 1–2).

– «Жовте колесо» (газета «Аргументы и факты», № 2 і № 3 за січень 1995 року).

– «Розмови з Олександром Солженіциним» (газета «Комсомольская правда», 23 «азітня 1996 року, с. З – 4).

– «Слов'янська трагедія» (газета «Труд», 29 травня 1998 року, с. 5).

З кожним наступним виступом маститий письменник поводився все більш відверто шовіністично. Особливо велику ненависть відчуває ця людина до національно мислячих українців, які не піддалися зросійщенню за багато десятиліть. Дістається всім, навіть державним діячам України. Тут Солженіцин опускається до елементарного хуліганства. Йому нічого не варто обізвати людей, які займають державні посади в Україні, «нахабними ошуканцями, безсовісними людьми, зрадниками, націоналістами» та ін. Начебто ці люди повинні служити не українському народові, а Російській імперії. Старий московський шовіністичний синдром із часів Петра І (Мазепа), Леніна (Петлюра), Сталіна (Бандера).

Солженіцин з інтерв'ю в інтерв'ю, зі статті в статтю з настирною послідовністю висуває територіальні претензії до сусідніх держав і народів. Усі його претензії цілковито бездоказові й голослівні, лише спираються на «формулу Жириновського», мовляв, російський солдат уже «мив свої чоботи» в тих землях.

Солженіцин не та людина, яка не знає історичних істин. Він їх знає. Але приймає лише ті, які стоять на сторожі Російської імперії. Знає, що існуюча історія імперії наскрізь брехлива, вигадана і «зроблена» російськими державниками за останні 200 років, щоб виправдати захоплення чужих земель і підтвердити так зване право Москви на «збирання землі російської».

Затятий прихильник «великої й неподільної», він розуміє, що є речі, втративши які, Росія вже ніколи відродитися в імперію не зуміє. Ось чому він так люто «підспівує» бодай союзу чотирьох: Росії, Білорусії, України і Казахстану. В цій ідеї криється секрет: зберегти ядро імперії, а інші «шматки» згодом приростуть.

Він тепер зізнається: «я переконаний супротивник «панславізму»: це завжди був для Росії замах не під силу». Бачите, він не засуджує саму ідею підкорення Росією слов'ян, а констатує лише – не берімося за непосильне, бо надірвемося.

Знаючи, як повільно і важко, але невідворотно відбувається становлення нових незалежних держав, які розірвали пута імперії, Солженіцин як махровий піовініст вдається до словесної диверсії, щоб підірвати стабільність цих держав, виграти час, нацьковує одних на інших.

Варто й нині остерігатися «державників» типу Солженіцина. їм уже вкотре ввижається «велика і неподільна». Такі ось солженіцини та лужкови будуть все робити для створення як не нової, то бодай старої «в'язниці народів».

Повернімося до конкретних домагань Солженіцина. Однак не будемо схожими на Олександра Ісайовича, який напирає тільки на совість і бездоказові «істини».

Отже, в газеті «Комсомольская правда» від 23 квітня 1996 року відтворена телефонна розмова Олександра Ісайовича з читачами газети під заголовком «Розмови з Олександром Солженіциним». Що цікаво: із викладу розмови в газеті, жодна людина, яка телефонувала, не поставила Солженіцину питання про його ставлення до України. Відповіді на питання підходили до кінця, час розмови з читачами закінчувався, і тоді пан Солженіцин, побачивши, що питання не дочекається, за власним бажанням узявся лити бруд на, здавалося б, дружню державу.

Однак варто зауважити, що цього разу пролунала нова думка, запозичена лауреатом у Катерини II. Відбулося імперсько‑шовіністичне єднання імператриці з письменником. Віруючій російській людині кінця XX століття цілком згодилися шовіністичні думки «розпусної баби» кінця XVIII століття. Що значить – «імперська потреба»!

Послухаймо Олександра Ісайовича:

«Відколота Галичина, яку Олександр І просто не подбав повернути в Росію (Галичина ніколи Російській імперії не належала – таке Солженіцинське словоблудство! – В. Б. ), Австрія віддала б її охоче – там протягом півтора сторіччя насаджувався (ким насаджувався – Солженіцин скромно мовчить. – В. Б. ) антимосковський, антиросійський характер. Він сьогодні володіє українськими шовіністами (так голослівно письменник перекладає свою хворобу на інших. – В. Б. ), які тероризують і заглушили українське населення (яка «отеческая» турбота про українців! – В. Б. ), провели доволі фальшивий український референдум 1991 року».

Бачите, як відверто дисидент викладає свої думки: ось якби задушили росіяни Галичину на початку XIX століття, ніхто б не посмів заважати Росії зросійщити решту «малоросів». Бо ж оці незросійщені українці – галичани – взяли та й провели «фальшивий референдум». Мовляв, «затероризували» всіх українців від Харкова до Львова і від Сімферополя до Києва.

Сподіваюся, читачі відчувають усю глибину Солженіцинської ненависті до українців і української держави. Думка про існування української держави доводить Солженіцина до нестями. Йому начхати на волевиявлення народу України, до речі, й російськомовного в тому числі. Солженіцинський шовіністичний дух не приймає результатів народного волевиявлення, які йдуть на шкоду Російській імперії, навіть у тому випадку, якщо за Українську державність голосує понад 90 % тих, хто має право голосу.

Нагадаю панові Солженіцину справжнього автора вкраденої ним думки: «Увійшов із поштою після Пушкіна. Казали (Катерина II казала. – В. Б. ), що «… згодом потрібно виміняти в Імператора (Австро‑Угорської імперії. – В. Б. ) Галичину: вона йому не до речі, а потрібна прибавка до Угорщини з володіння Турецького» [23, с. 286].

Тут подані слова, сказані особисто Катериною II 4 травня 1793 року і записані її статс‑секретарем. Пан Солженіцин повторив думку стару‑престару, думку злодійської династії Романових, яка принесла на землю України рабство в XVIII столітті.

Солженіцин не став дорікати Катерині за невиконання власної стратегічної мети. Нобелівський лауреат мислить глибше – претензію висловив Олександрові І. Мовляв, бабуня поставила велике завдання: знищити український народ, зросійщити, назавжди привчити, що він «молодший брат» «великоросів», а Олександр І після перемоги у війні з Наполеоном мав таку можливість – заарканити Галичину, та пропустив нагоду. Як тут не поскаржитися на дурня‑імператора.

Послухаймо далі, про що повідав читачам «Комсомольской правды» «великий мислитель»: «Але ось вони отримали державу яку. Справжньої України там – одна четверта частина. А три чверті ніколи Україною й не були. Новоросія – Херсонська, Одеська області – ніколи Україною не були. Мелітопольщина, Луганська, Донецька області ніколи Україною не були. А Крим – і говорити нема чого. Все це вони прихопили…» [51, с. 3–4].

Не буду дорікати Олександрові Ісайовичу в брутальності. Цей тон стосовно України в нього повсякденний. Але ось офіцерові‑артилеристові неприпустимо не знати елементарної арифметики. Площа разом узятих областей: Донецької, Луганської, Херсонської, Миколаївської, Одеської й Криму – не становить трьох чвертей території України, навіть однієї третини не становить.

Тут пан Солженіцин елементарно лукавить! Він свідомо бовкнув, сподіваючись, що його ніхто перевіряти не стане. Адже Нобелівському лауреатові треба вірити на слово.

Та думка Солженіцина значно далекоглядніша. За необхідності вирішив послатися на територію, приєднану до Московії 1654 року. А той факт, що український народ і українська земля в ті часи були розірвані між трьома імперіями, – він просто замовчує. Звичайний прийом цієї людини.

Однак, слід гадати, у пана Солженіцина не витає думка про належність усієї Правобережної України до «споконвічних російських земель», тобто до Московії. Гадаю, йому відомо, що на Поділлі та Брацлавщині, на Київщині та Волині, в Галичині та Буковині, на Тернопільщині та Черкащині ніколи «великороси» не жили. Хоча від цієї людини можна чекати чого завгодно. Ось запустив же він отакі власні вигадки, про так звану «Мелітопольщину».

Читаючи Солженіцина, все гадав, навіщо ж він, перелічуючи наявні нині області України, раптом «заспівав півнем» – Мелітопольщина. Лише коли глянув на карту, тоді стало зрозуміло, – я аж розреготався, наскільки людина опустилася до дрібної дешевини. Мелітополь‑бо в Запорізькій області! І як не силкувався пан Солженіцин, але навіть він не посмів в один ряд із Донецькою областю поставити – Запорізьку. Отоді й вигадав нову землю в Україні – Мелітопольську.

Але і тут Солженіцин пошився в дурні, як і в своїх міркуваннях про Донецьку, Луганську та інші області, які нібито ніколи українському народу не належали. Це вигадана російськими державниками брехня.

Солженіцин на слово не повірить, хоча сам відчайдушно намагається переконати своїми чисто словесними вивертами, тому автор знайшов персонально для Солженіцина історичних свідків минулого.

Послухайте, про що повідав світові в першій половині XIX століття службовець А. О. Скальковський, який працював в «Управлінні Новоросійського й Бессарабського генерал‑губернатора» графа М. С. Воронцова, у книзі «Історія нової Січі, або останнього Коша Запорозького».

Звертаю увагу пана Солженіцина, щоб урахував, що це була перша людина, яка досліджувала архіви Запорозького козацтва і видала свої праці в Російській імперії.

Необхідно зауважити, що дослідження архівів велося з дозволу царських намісників. При виданні книга одержала дозвіл цензури, тобто факти, в ній викладені, імперія не заперечувала.

Отже, погляньмо, що належало запорозьким козакам на півдні України 1576 року, та що підтвердив грамотою Стефан Баторій: «Стародавнє запорозьке містечко Самар із переправою і землями вгору по Дніпру до ріки Орел, а вниз аж до степів Ногайських і Кримських; а через Дніпро та лимани Дніпровський і Бузький, «як вічно було», до Очаківських улусів і вгору по Бугу до ріки Синюхи. Від Самарських же земель через степ до самого Дону, де ще за Прецлава Ланцкорунського (кошовий запорізьких козаків у 1500–1515 р. – В. Б. ) козаки запорозькі свої житла мали…» [35, с. 34–35].

А зараз погляньмо, що було зафіксовано на карті де Боксета, складеній 1740 року з веління російських царів, яка донині зберігається в московських архівах: «Було п'ять головних кордонів Запорожжя:

1. Біля перевалочної (на Дніпрі) з боку Гетьманщини або Росії (Гетьманщина була приєднана до Московії Богданом Хмельницьким 1654 року. – В. Б. );

2. Біля Бахмута, або пізніше (з 1730 років) біля фортеці Козловської на лінії від Слобідської землі (нагадую особисто Солженіцину: йдеться про Слобідську Україну, де в 1740 році проживали українці. – В. Б. );

3. На річці Кальміус із боку братів козаків донських;

4. Біля Микитиної переправи або на переправному посту на Бузькому лимані навпроти фортеці Очаків від Криму й Туреччини;

5. У Гарді з боку польської Речі Посполитої (тобто вгору по Бугу. – В. Б. )» [35, с. 44].

Треба також уточнити: донські козаки відбрунькувалися від запорозьких. І хотілося б це російським державникам визнавати чи ні, але цей факт теж підтверджують історичні свідки.

Послухаймо А. О. Скальковського: «Боплан (Боплан Гійом, французький інженер. У 1630–1648 роках служив у польській армії. 1650 року, повернувшись у Францію, видав книгу «Опис України». – В. Б. ) у своєму «Описі України», говорячи, що «Азов, або Азак, був узятий в 1642 році московськими козаками», тобто донцями, – говорить мовою козацтва запорозького, серед якого він жив і в рядах якого боровся (до речі, під Азовом в тому числі. – В. Б.)» [35, с. 30].

Ще чіткіше цю думку виклали інші російські учені Олександр Іванович Рігельман і Василь Микитович Татищев.

«Козача громада на Дону була утворена… за зразком Запорозької Січі. Історик XVIII сторіччя Рігельман стверджує, що «донські козаки від українських черкаських козаків справді початок свій узяли на Дону». Підтвердження тому Рігельман бачить у «Російському літопису» Татіщева, де згадується, що «в XVI столітті, за царювання царя і великого князя Івана Васильовича, через Дніпро з князем Вишневецьким черкаси (козаки. – В. Б. ) на Дон перейшли, і там оселившись, місто Черкаське побудували» [27, том І, с. 461].

Як бачите, пане Солженіцин, межі проживання українського народу значно ширші, ніж вам це здається. І зверніть увагу, великоросами в ті часи на узбережжі Чорного моря навіть «не пахло».

Послухаймо, що повідало світу незалежне від Російської імперії французьке видання «Народи Росії», яке вийшло в 1861 році: «… В Російській Імперії на 1859 рік проживало 12 мільйонів українців. Зокрема, проживало:

В Тавриді

українців – 200 тисяч осіб, росіян – 87 тисяч осіб, німців – 27 тисяч осіб;

На Катеринославшині

українців – 880 тисяч осіб, греків – 33 тисячі осіб, німців – 20 тисяч осіб, росіян – 50 тисяч осіб;

На Херсонщині

українців – 700 тисяч осіб, румунів – 95 тисяч осіб,

німців – 50 тисяч осіб, росіян – 94 тисячі осіб;

На Харківщині

українців – 1,5 мільйона осіб, росіян – 80 тисяч осіб».

А значно пізніше, за переписом 1925 року, на Кубані мешкало понад 65 % українців, і на початку 30‑х років там діяло 950 українських шкіл.

На Нижній Волзі діяло 429 українських шкіл, а на Далекому Сході в ті ж роки – 1 076 українських шкіл тощо.

Пане Солженіцин, помізкуйте трішки і дайте собі відповідь: куди ж усе це поділося?

Я вам підкажу. Послухайте веління Катерини II, думки якої вам дуже подобаються, а найчастіше ви їх навіть берете на своє озброєння:

«Катерина II в листі до генерал‑прокурора В'яземського писала цинічно відверто: «Мала Росія (Україна. – В. Б. ), Ліфляндія й Фінляндія суть провінції… Ці провінції, як і Смоленську, слід найлегшими способами привести до того, щоб вони обрусіли…» [52, с. 11].

Імперському духу Московії 1991 року було завдано важкого, непоправного удару. Але український народ від розвалу імперії трагедії не відчуває. Він, нарешті, має історичний шанс зберегти свою ідентичність. Повного «зросійщення» все‑таки не сталося. Господь милував. Настав час, пане Солженіцин, і вам, і іншим державникам‑великоросам – серйозно помислити, який народ із XIII до XVIII століття освоював землі від Кубані до Дністра та Дунаю, вздовж Чорного моря. Аби ганебно не белькотіти про «Мелітопольщину».

Про Крим, Олександре Ісайовичу, ми вже з вами говорили, і я не буду повторюватися. Вважаю, що й вам не завадило б, хоч почасти, мати совість, бо ви всім дорікаєте: «ну, з якою совістю?..», а самі, – хоча вижив‑таки кримськотатарський народ, – буквально «з піною на губах» вириваєте чужий «шматок землі» в живого власника!

Я розумію, великороси‑шовіністи ніколи на жодний підкорений народ не зважали в минулому і не мають наміру зважати й нині. Однак якщо ви говорите про чиюсь совість, то про свою не варто забувати. Колоду в своєму оці треба помічати.

Хочу також дещо освіжити вашу пам'ять щодо міста Севастополя. Там само, в «Комсомольской правде», ви говорите: «А Севастополь навіть і в Крим не входив, із 1948 року підкорявся прямо Москві, але й Севастополь прихопили…»

Пане Солженіцин, коли я слухаю вас, коли читаю ваші «міркування», коли згадую, що ви є високоосвіченою людиною, лауреатом Нобелівської премії, коли думаю, як ви в чорному смокінгу ковзали штиблетами по королівському паркету, я почуваюся в глухому куті. Як можна перебріхувати факти? Як можна висмикувати питання з контексту історії Російської імперії, критично не осмисливши всього матеріалу? Який же ви письменник і вчений після цього?!

Усі ваші міркування про Російську імперію зациклені на твердженнях російських великодержавників XIX століття та ідеях Столипіна. Але ж відтоді минуло понад сто років!

Загляньте у ВРЕ, третє видання, том 23, с. 104, і вам стане зрозуміло, що «Севастополь, місто республіканського підпорядкування Кримської області УРСР».

Так що і в цьому питанні лукавите, пане Солженіцин, в надії, що проста людина заглянути в енциклопедію не захоче.

Вам, Олександре Ісайовичу, стверджувати бездоказове нічого не варто не лише стосовно України.

Ось ваші «перли» на адресу Грузії під час усе тієї ж «прямої лінії» 23 квітня 1996 року:

«Наприклад, Грузія паплюжила нас останніми словами: «прокляті окупанти, коли ви від нас підете, мовляв, ні в яке СНД ми не ввійдемо. А потім – раз і ввійшли в СНД. Тому що жити їм без нас важко».

Пане Солженіцин, але ж ці ваші слова навіть не звичайна людська брехня, це – найвища міра шовіністичного блюзнірства!

«Були розв'язані за участю російських військ брудні імперські війни в Молдові, Таджикистані, Осетії, Грузії, Абхазії, Чечні, підготовлений проімперський, проросійський переворот в Азербайджані, роздерта, пошматована, потоплена в крові Грузія і силою загнана в СНД. При цьому нові російські керівники застосовували стару імперську політику – розділяти народи і групи населення, нацьковувати їх між собою, знищувати одних, виїжджаючи на спинах інших… захоплювати території, управління, майно та панувати через залежних і підставних» [53, с. 1–3].

Таким чином, пане Солженіцин, Грузії стало «жити без Вас важко», відтак – «раз і ввійшли в СНД».

Увесь світ пам'ятає, чиї літаки бомбардували Сухумі й Грузію, чиї танкові удари громили грузинських добровольців. Але Солженіцин, виявляється, про це не знає.

А тепер час послухати, що каже пан Солженіцин про Казахстан. Повернімося до тих же «Розмов…» в «Комсомольской правде»:

«В Казахстані навіть після зусиль Назарбаева стягнути казахів із Монголії, ще звідки завгодно, їх набралося 40 відсотків. А вас, неказахів – росіян, німців, поляків, євреїв і всіх інших – 60. Ганебно тікати відти, з Казахстану. Ми повинні освоювати цей Казахстан… Я знаю, що у вас там жорстокий зараз режим… Я знаю, вас позбавляють культури російської, вас позбавляють російських видань, російських телепередач. Так проводиться шовіністична політика, але повірте, Назарбаев у глибині душі розуміє, що не може він з'їсти 60 відсотків… не поступайтеся, не виїжджайте… Нікому не здавайтеся».

Замисліться, до чого закликає пан Солженіцин, які провокативні думки підкидає російському народу. І навіть півсловом не радить некорінній людині, яка живе в Казахстані, вивчити казахську мову, пізнати казахську культуру, відверто й нахабно не зневажати звичаїв давнього казахського народу. Живучи в країні, серед стародавнього етносу, не можна ставитися до його народу проімперськи зарозуміло: «Ми повинні освоювати цей Казахстан».

Облагороджена Нобелівською премією душа Солженіцина іншої постановки питання не сприймає. А жаль.

Адже, висловивши думки про опір, Солженіцин чітко показав своє справжнє обличчя, своє, як кажуть, нутро. Йому Казахстан потрібний, як завойована російським мечем земля: якщо підкорили – отже, не йдіть. Він закликає російський народ стати «п'ятою колоною» – «ні в чому не поступайтеся… Не здавайтеся!» Гніть і далі проімперську лінію!

І бреше Солженіцин, як звичайно. Навіть за переписом 1989 року росіян у Казахстані було тільки 38 %. (Див. газету «Труд» за 12 листопада 1994 року, № 210, с. 8: «Багато росіян за кордоном»). Але з 1989 року виїхало не менше 1,5 мільйона осіб. А ще глибоко помиляється пан Солженіцин в іншому – сьогодні в Казахстані ні євреї, ні німці, ні поляки в ряди російських шовіністів‑державників не стануть. Не ті часи. Ви залишилися в глибокому минулому, Олександре Ісайовичу.

Ваш колега, російський письменник Іван Щеголіхін, який також пізнав «принади» сталінських таборів і який прожив у Казахстані більшу частину свого життя, ось у такий спосіб відповів вам ще 1994 року:

«Захід справді не любить Росію, причому мимоволі спадає на гадку порівняння, що Солженіцин з такою ж послідовністю й безглуздям не любить Казахстан… три роки роботи вчителем сільської школи в Джамбульській області він (Солженіцин. – В. Б. ) приписав до свого табірного строку. Прирівняв. А ми тут живемо все життя…

У кожного своє розуміння волі, своє розуміння щастя – спів‑щастя, спів‑участі. І лише в дисидентів воно однакове: дисидент – незгода, неучасть… Проте вчать нас уму‑розуму, намагаються відновити нашу зганьблену гідність, національну гордість, просвітити мізки наші темні, заварюють щораз кашу для нас, не думаючи про те, що Вашу (Солженіцин. – В. Б. ) кашу доводиться нам розсьорбувати тут…

Обурення і незгоду викликають кількаразові заяви Солженіцина на ту саму тему: «Весь північний і північно‑східний Казахстан – це насправді Південний Сибір». Тобто щось беззастережно російське, начебто немає там алтайців, хакасів, бурятів, шорців, тувинців, якутів…

Адже досить глянути на топоніміку, щоб побачити: Південний Сибір – це власне і є Північний Казахстан. Однак ми претензій не пред'являємо ні Росії, ні Сибіру, не говорять про це ні політики, ні навіть письменники, а серед них є такі молодці, що ніяк не поступляться Нобелівському лауреатові ні в національних амбіціях, ні в поспішності узагальнень» [54, с. 2].

Іван Щеголіхін чемно, злегка тремтячою рукою, заліпив панові Солженіцину ляпаса. І, як бачимо, – заслуженого. Настав час, сидячи в Підмосков'ї, перестати читати мораль і правила поведінки людям, які живуть в інших країнах. Приїдьте, поживіть серед нас, а пізніше й поговорити можна.

І не варто, пане Солженіцин, прижиттєво зараховувати себе до «команди Ісуса Христа», як ви чините привселюдно. Шовіністи‑державники в таких почесних зібраннях недоречні. Бога носять у чистій душі, а не ходять «у його команді».

Хочу нагадати претензії Солженіцина до Чечні‑Ічкерії. Ось його слова:

«Ще 4 роки тому я пропонував президентові, що треба дати Чечні провести ось цей експеримент незалежності, що треба звідти всіх бажаючих нечеченів забрати. Кордони відгородити. Але, звичайно, без козачих земель лівобережжя Тереку, які Хрущов сп'яну подарував Чечні…»

Бачите, як відплатив Солженіцин Хрущову за свій, власне кажучи, порятунок. Із підтексту слів Солженіцина так і проступає любов до Сталіна за його мерзенне діяння з виселення чеченського народу. Шовінізм забрав у людини людську совість. 360

Не подаватиму інших думок цієї людини про Чечню – вони образливі. Досить сказаного.

Вражають державний імперський фанатизм і «хватка» цієї людини зі «збирання землі російської». На жаль, у словах Солженіцина ми ніколи не знайдемо правди про те, як його предки відбирали землі у корінних народів Кавказу. Його «зручна» пам'ять не зберігає таких дрібниць. Доводиться знову нагадувати панові Солженіцину історичні факти.

Послухаймо російського автора:

«Особливо жорстока розправа з горцями була проведена загоном полковника графа Соллогуба… вночі 19 липня (1778 року) раптово обклав натухайський аул Хапай. Атакований з чотирьох боків і підпалений, Хапай весь вигорів разом із населенням. Черкеси, що були поблизу аулу на косовицях, убиті та порубані, за приблизними підрахунками, в кількості до 400 осіб» [27, том І, с. 376].

А зараз послухаймо про «великі подвиги» на цій стезі самого генералісимуса Суворова:

«Суворов, якому було доручено переселити на Урал ногайців… розбив для зручності пересування кожну орду на загони або колони, доручивши супроводжувати кожну колону російським військам. Начальство над правим флангом колон, які пересувалися, доручено було Лешкевичу, а над лівим – полковникові Телегіну. Сам Суворов ішов із козаками (донцями. – В. Б. ) за татарами…

Але коли звістка про виселення татар за такої ситуації рознеслася по степах, то татари, звісно, були збентежені. У масі чулося глухе ремствування і побоювання, що татар ведуть в уральські степи на неминучу загибель…

1 серпня 10 000 джамбулуків відокремилися від інших татар і повернули назад… Почалася битва… за висловом Суворова, «почалася повна рубка татарам». Відбулося справді щось жахливе, яке не надається до жодного опису. Зупинені драгунами й козаками ногайці кидалися в болотисту річку, грузнули в ній, і їх вражали кулями й картеччю; а тих татар, які скупчилися біля ріки, рубали й кололи козаки (донці. – В. Б. ) і драгуни…» [27, том I, с. 391–394].

Такими методами генералісимус Суворов «зачищав» чужі землі. І не дивно, що наступний московський генералісимус Йосиф Сталін, продовживши ті ж діяння, повелів 1942 року повісити в своєму кабінеті портрет першого генералісимуса, а 1944 року повторив «досвід Суворова» в колосальних масштабах. До речі, пане Солженіцин, він і чеченську землю «звільнив» від чеченського народу.

В діяннях Суворова раніше описані «подвиги» не були винятком. Різанина ні в чому не винних людей супроводжувала цього «полководця» повсюдно. Ось іще один приклад замовчуваних «подвигів» Суворова:

«Тим часом втеча Шахин Гірея з Тамані до черкесів спонукала Суворова прискорити похід проти татар, які ховалися за Кубанню по Лабі. Ночами (справді махровий бандит! – В. Б. ) із засторогами Суворов, розпустивши чутки про свій від'їзд у Полтаву, пробрався до устя Лаби. Вночі 1 жовтня, з не меншими засторогами, він переправив загін через Кубань і на світанку підійшов до татарських аулів. Тут поблизу урочища Керменчик, за 12 верст від Кубані, відбувся останній бій із татарами, жахливий за своїми наслідками. Першими кинулися (вранці‑рано, коли мирні люди аулів спали. – В. Б. ) з піками на татар донці, за ними драгуни і гренадерський батальйон. За три години битви (різанина сплячих людей – це битва по‑суворовськи. – В. Б. ) 2 000 трупів засіяли простір довкола військ, аули були спалені, а до кінця битви на полі залишилося понад 5 000 лише вбитих. І козаки, і солдати однаково не давали нікому пощади – вбивали, різали й кололи чоловіків, жінок, старих і дітей» [27, том І, с. 393].

А ви, Олександре Ісайовичу, з професорським апломбом намагаєтеся переконати звичайного громадянина в тому, що землі Чечні‑Ічкерії «на північ від ріки Терек» – козачі. Сподіваюся, хоча б тепер ви розумієте свою духовну спорідненість із паном Жириновським, основану на «праві миття російського чобота у річці Терек».

Отже, пане Солженіцин, закінчимо звертатися до ваших «словесних шедеврів», які смердять шовіністичною гнилизною. Відволічемося й поглянемо на саму Росію.

Послухаймо російського академіка:

«Василь Осипович Ключевський (російський академік початку XX століття. – В. Б. ), приміром, указав зовсім на іншу причину, яку чомусь мало хто зберіг в пам'яті – «генеалогічне положення московських князів»: будучи молодшою гілкою (Рюриковичів. – В. Б. ), вони не могли претендувати на отримання великокнязівського ярлика. Звідси їхня ставка на Орду, підступництво у взаєминах між собою й жорстокість стосовно інших російських земель.

Міркуючи про те, чому перемагали і перемогли саме князі московські, – хоча вони ні розумом, ні полководницьким даром не відзначалися, в порівнянні, наприклад, із блискучими галицькими князями Юрієм Дмитровичем і його сином Дмитром Юрійовичем Шемякою, – чимало наших російських істориків відзначали, що перемога далеко не завжди буває за талановитими, процвітаючими й багатими. В роки Шемячиної смути – протиборство Василя II Темного і галицьких князів (коли, зауважимо, доля Росії могла б скластися інакше) – перемогли нещасні, задавлені нестатком мужики та хижі грабіжники з Государевого двору. Спаяні єдністю своєкорисливих цілей, ці княжата, бояри й діти боярські створювали свої багатства шляхом захоплення, полону, продажу своїх же співвітчизників у холопство на східних ринках. У цих умовах лише сильна і войовнича влада могла забезпечити своїм служивим людям і землю, необхідну для того, щоб із неї мати хліб насущний, і челядь, яка повинна була її обробляти й поповнювати кадри військових і адміністративних слуг, і гроші, які можна було витрачати на заморські вина й тканини, і вітчизняне озброєння. Але землю треба було захопити в сусіда, гроші відняти в нього ж.

Одне слово, об'єднання, а точніше сказати – завоювання Русі Москвою було умовою й засобом виживання величезного московського військово‑служивого люду. Ця маса спраглих розлилася по Русі, створивши генезис Московської влади (а це і є Російська влада!), густо замішаний на крові» [14, с. 121].

Як схоже на вчорашній і нинішній час! І ви, Олександре Ісайовичу, серед цієї «спраглої маси».

Посидьте, пане Солженіцин, в альтанці, заспокойтеся і покиньте свої думки про відродження Російської імперії «хоча б із чотирьох республік». Зрозумійте – менталітет української людини відрізняється від описаного вище – московського. Хоч би як це вам не подобалося, але в російського і українського народів – різне коріння. Український народ сформувався на базі слов'янських племен: полян, сіверян, деревлян, тиверців, дулібів тощо. Читайте професора О. О. Шахматова! Російський народ сформувався на території північніше від Оки, на базі фінських племен: мері, муроми, весі, печори, мещери, мокші. Пізніше в нього влилася чимала частка татарської крові.

Доля‑лиходійка була дуже жорстокою до українського етносу. Його з усіх боків рвали на ошмаття: з північного сходу – московити, з північного заходу – поляки, із заходу – австрійці, угорці, з півдня – татари. Всі тягайся до українського хліба, до української душі. Ваша Російська імперія була найбільш жорстокою і нещадною до українського народу. Вона усвідомлено, без найменшої підстави, вкрала у Києва і українського етносу саме слово – Русь і привласнила його Московії, котра на початку XVIII століття у всій Європі і в самій Москві звалася – Московією, або Московською державою, а народ – московитами (москалями).

Навіть у самій Російській імперії не заперечували цих фактів ще на початку XIX століття.

А. О. Скальковський 1841 року в книзі «Історія нової Січі…», виданої в імперії під жорстокою царською і церковною цензурою, писав:

«… здається, поза всяким сумнівом, що військове братерство вороже всьому неруському (неукраїнському. –

В. Б.): татарам, туркам, Польщі, навіть великій Росії, коли вона з перенесенням автократії в Москву почала називатися Московією, а народ москалями (московитами)» [35, с. 30].

Тож коли ви злодійкувато міркуєте про закарпатських русинів у своїй «Слов'янській трагедії» (газета «Труд» від 29 травня 1998 року): «Про русинів Закарпаття, з їх стійкими російськими коріннями, ми вже й думати забули», – ви відверто брешете!

Так, карпатські русини – люди, що зберегли свою назву із часів Русі та Великого Галицького князівства, коли Данило Галицький мав титул «Короля всієї Русі». Але карпатські русини ніколи не мали нічого спільного з москалями (московитами). Вони – слов'янського походження, тобто одноплемінники українців. Історичний злодюжка напрошується за рідню до русинів. Чи не смішно, пане Солженіцин?

У жодному, що дійшли до нас, так званому «літописному зводі» XI, XII, XIII, XIV, XV століть Московія і смоленська земля не називалися Руссю!

Послухайте:

«… «Руссю» називали частину населених русичами (слов'янськими племенами. – В. Б. ) областей – київське, переяславське й чернігівське князівства. Точніше: Київ, Чернігів, ріка Рось, Поросся, Переяславль‑Руський, Сіверська земля, Курськ. Скрізь у древніх літописах пишеться, що з Новгорода або Володимира… «їхали в Русь»! Тобто – в Київ. Чернігівські міста – «руські», а ось смоленські – уже «неруські» [31, с. 117].

Злодійське дійство, пане Солженіцин, вчинив цар Петро І. Саме він повелів Московську державу іменувати – Російською. Після цього ви й почали називати себе великоросами. На підтвердження цієї істини можна подавати десятки свідчень іноземців, які відвідали ростовсько‑суздальську землю і Московію з XIII по XVII століття: Плано Карпіні, Рубрук, Герберштейн, Дженкінс та інші.

У Російській імперії дуже старанно замовчували людину, яка написала історію Московії, – Андрія Івановича Лизлова. Саме він першим, ще в Московській державі, написав у 1692 році – «Скіфську історію». Лизлов використав достовірні джерела, які не піддавалися обробці й перекручуванням «порученців» Катерини II.

Ось про що писав сучасник Петра І:

«Скіфія складається з двох частин: одна європейська, в якій живемо ми, тобто москва (жителі Московії. – В. Б. ), русичі, литва, волохи і татари європейські».

Русичами 1692 року називали не жителів Московської держави, а слов'янський народ Подніпров'я й Слобожанщини, а москва (московити) навіть наприкінці XVII століття становила окрему самостійну гілку народу. «Руссю» московитів ніхто не називав. Ще раз нагадую: ці істини почали фіксуватися у світі з 1246 року, коли Папський посол Плано Карпіні проїхав із Європи через Київ у Сарай і Каракорум.

А ось хто жив у ті часи в «Залешанській землі»:

«жили тоді… Меря навколо Ростова і на озері Клещині, або Переславському; Мурома на Оці, де ця ріка впадає у Волгу;… Чудь в Естонії, на Схід до Ладозького озера; Наро‑ ватам, де Нарва;… Весь на Білоозері; Перму названій так губернії;… Печора на річці Печорі. Деякі із цих народів уже зникли в новітні часи…» [1, том 1, с. 45].

Саме фінські племена ставали великоросійським етносом із приходом на їхні землі православних місіонерів.

Ось про що розповіла, пане Солженіцин, газета «Труд», № 141 від 5 серпня 1998 року на першій шпальті в замітці «Був такий народ»:

«Більше трьохсот древніх могильників фіно‑угорського походження виявила експедиція Поморського державного університету і обласного краєзнавчого музею, що проводила розкопки у Виноградовському районі Архангельської області. Всі вони відрізняються один від одного типом поховань і кількістю останків у них. У найбільшому кургані вчені налічили близько 80 фрагментів… Вивчення їх дозволить глибше зрозуміти вплив народу, іменованого «Чуддю заволоцькою», на процес освоєння Біломорського краю».

Ось де криється таємниця великоросійського етносу! Всі знають: на подібного роду дослідження в колипіні часи було накладено суворе «табу». З великим задоволенням нагадую Солженіцину і його «корешам» по «слов'янському єднанню»: практично всі ріки, всі стародавні селища, всі урочища і примітні риси місцевості від Тули, Рязані й Пензи до Біломор'я, Архангельська й Ками – це топоніми фінського походження. Навіть самі назви – Москва, Ока, Кама й т. д. – фінські слова. І жили фінські племена меря, весь, мурома, мещера, мокша, печора, мордва та інші по всій «споконвічній великоросійській землі» не «у доісторичні часи», а в часи становлення «великоросійського» етносу з XII по XVII століття. Прийшлий в суздальську землю народ ніколи б не прийняв у свій обіг далекі йому назви в такій кількості.

У «великоросійських» церковних творах є безліч прикладів, як навіть у XV–XVII століттях відбувалося «вихрещування» фінських племен на великоросів.

Навіть підкорення Московією давніх слов'янських міст кривичів (слов'янське плем'я) Новгорода і Пскова не дозволяє перенести на Московію назву – «слов'янська». Тому що населення цих підкорених міст було знищене.

До речі, Новгород Московія знищувала двічі: вперше – Іван III в 1471 році, і вдруге – Іван IV в 1570 році. Нагадаю панові Солженіцину, що в 1581 році, під час Лівонської війни, Стефан Баторій оминув Новгород, бо той лежав у руїнах. А в 1617 році, «згідно з ревізією», в Новгороді проживало 850 людей.

Пан Солженіцин повинен розуміти: знищивши слов'янський етнос, ремесла й культуру Новгорода, московити не стали ні спадкоємцями, ні продовжувачами стародавньої слов'янської культури. Запанував войовничий, нищівний фіно‑татарський етнос. Переселені в Московію «осемь тысяч» людей здебільшого вимерли і загинули. А ті поодинокі, що залишилися живі, згодом здичавіли. Це не наклеп і не вимисел: Московія XV століття була геть відсталою територією Європейського континенту. Навіть М.М. Карамзін писав про це:

«Новогородці, маючи правління народне, загальний дух торгівлі та зв'язок із вельми освіченими Німцями, без сумніву, відрізнялися шляхетними якостями від інших Росіян (московитів. – В. Б. ), принижених тиранством Моголів» [1, том VI, с. 288].

Дикі, войовничі московити, разом із татарами Орди, які стояли значно нижче в культурному розвитку, погубили давню культуру новгородської землі, існуючі там торгівлю й ремесла. Та відсталість, яка панувала в Московській державі до кінця XVIII століття, стала наслідком загибелі Новгорода. Не були збережені ні великі мислителі Новгорода, ні ремісники, навчені в Європі, ні торговці, ні священики. Навіть церковні маєтки були «описані». Слов'янська культура Новгорода не була затребувана московитами. Вони тільки «запозичили» багатства і землі.

В історії Русі ви ніколи не знайдете подібного варварства щодо своїх одноплемінників.

Усі, хто знає історію не за брехливими імперськими сказаннями, чудово розуміють, на якій великій крові постала Російська імперія. Московія – це породження хана Золотої Орди Менту Тимура, і цьому є безліч історичних доказів, прямих і непрямих, про що автор уже писав.

У цій короткій повторній відповіді у мене немає можливості повідати вам, пане Солженіцин, і таким, як ви, – великоросам‑державникам, які нещастя та скільки крові ваша імперія принесла на слов'янську Українську землю. Уже тільки те, що наприкінці XVIII століття імперія запровадила в Україні рабство‑кріпацтво, якого у Європі й близько не було, свідчить про наше «слов'янське братерство» значно більше, ніж усі ваші «клятвені промови» про любов до України!

А зараз, пане Солженіцин, повернімося до Російської імперії. Згадаймо ще кілька сторінок з історії Московської, згодом Російської держави – зовсім не афішованих епізодів, свідомо захованих в словесній полові.

1791 року, 22 червня, статс‑секретар Катерини II О. В. Храповицький у розмові з імператрицею підтвердив, що вони мали в руках і читали оригінал твору великого Нестора – «Повість минулих літ». Сподіваюся, ви розумієте, що Катерина II і О. В. Храповицький добре знали про безцінність оригіналу найдавнішого твору. Але надалі оригінал безцінної праці Нестора зник безвісти. Про нього в Росії не стали навіть згадувати. Начебто він заважав російським авторам історії. І це в той час, коли Катерина II ганялася за раритетами й старовиною не лише в своїй державі, а й по Європі, Азії й Африці. Про це свідчить особисто все той же О. В. Храповицький.

У чому криється таємниця великої праці літописця Нестора, якщо вона була знищена або захована в надсекретні схованки імперії? Про інше говорити не випадає, бо Санкт‑Петербург не піддавався ні облозі, ні окупації. А такі найбільші, рідкісні раритети завжди були на найсуворішому обліку. І раптом про оригінал твору забули, став він для великоросів нецікавий. Усіх «влаштували» копії.

Чи не дивно?

У цьому випадку відповідь може бути лише одна: в оригіналі «Повісті минулих літ» щось не влаштовувало правителів Російської імперії. Адже в ті же катеринівські часи і пізніше було «знайдено» тисячу, я знову повторюю це слово: тисячу, – які звідкись раптом з'явилися, – так званих літописних зводів, де першим розділом ішла «Повість минулих літ» або інший раритет Київського князівства.

Ось як нам про те явище розповів М. М. Карамзін, сучасник Катерини II:

«Я кажу тут (у своїй «Історії…» – В. Б. ) про головні, найкращі, принаймні найвідоміттті списки (літописних зводів. – В. Б. ): їх є, може, близько тисячі в Росії… Катерина Велика, жагуче люблячи нашу Історію, перша наказала друкувати літописи (літописні зводи. – В. Б. ). Витратили чимало грошей, але не зробили найпотрібнішого: справного вченого зводу літописів» [1, том 1, с. 24–25].

Так і не зрозумів М. М. Карамзін, чому Катерина II не зробила «вченого зводу літописів». Хоча в неї під рукою були великі уми того часу, історики: Іван Микитович Болтін (1735–1792), Михайло Михайлович Щербатов (1733–1790), Олександр Іванович Рігельман (1720–1789), Герард Фрідріх Міллер (1705–1783) та інші. Ось такі, пане Солженіцин, дива: друкували багато сотень літописних зводів, але, «люблячи російську історію», не зберегли оригіналу «Повісті минулих літ». До речі, я повинен нагадати Олександрові Ісайовичу, що й сама Катерина II 29 грудня 1791 року закінчила складати свій варіант «літописного зводу Російської історії». Закінчення роботи над «літописним зводом» імператриця навіть відзначила за чаркою з митрополитом, про що також повідав нам усе той же статс‑секретар. Але 1792 року чомусь з'явилася в Санкт‑Петербурзі не історична праця за підписом Катерини II, а так званий «Львовський літописний звід» за підписом «Літописця Руського». Знову, як бачимо, непорозуміння.

Не буду перелічувати ще з десяток втрат оригіналів. Секрет полягає в тому, що жоден прадавній оригінал, який був у руках правителів Російської імперії, не зберігся!

Цікаве й друге питання цієї дилеми. Виявляється, літописні зводи, як правило, знаходили ті люди, яким вони конче були потрібні. І що цікаво: кожен знаходив літописний звід із тими даними, які й були йому потрібні. Так званий Іпатіївський літописний звід 1809 року знайшов особисто М. М. Карамзін. І знайшов не де‑небудь у далекому стародавньому монастирі, а в Петербурзькій Академії наук, під носом у всіх. Послухайте:

«За кілька місяців дістав я й інший список їх: він належав колись Іпатіївському монастирю і зберігався в бібліотеці С.‑Петербурзької Академії наук між Дефектами» [1.том 1,с. 24–25].

А «знайшов» М. М. Карамзін саме Іпатіївський звід неспроста. Почавши писати в 1803 році «Історію держави Російської», він раптом виявив, що «знайдені» раніше «літописні зводи» не вказували рік заснування Москви. Виходила дивна картина: Москва виявлялася заснованою в період Золотої Орди, за хана Менту Тимура, і вперше потрапила в перелік міст під час татаро‑монгольського перепису, вчиненого у ростовсько‑суздальській землі в 1272 році. А 1277 року в ній з'явився перший удільний московський князь – молодший син Олександра Невського – Данило, якому на той час виповнилося 16 років, що було, за законами Золотої Орди, ознакою повноліття і давало право одержати «ярлик» на князювання.

М. М. Карамзін, який писав оду Московії, вжахнувся: Москва й Московія, що сколотила державу, чітко демонстрували своє татаро‑монгольське походження. Він терміново кинувся «шукати» новий звід і, звичайно, «знайшов» – він не міг не знайти, – так званий Іпатіївський літописний звід, де вперше зазначений час заснування Москви в період до Батиєвої навали – 1147 рік. Як у байці або анекдоті!

Такої брехні, пане Солженіцин, у російській імперській історії скільки завгодно:

– брехня про Олександра Невського;

– брехня про Димитрія Донського;

– брехня про слов'янське походження Московії та інше.

Ось вам приклади сучасної інтерпретації цієї брехні. Послухайте, як нині пояснюють дітям Росії належність Русі Московії: «Так з ім'ям і справами Володимира Мономаха і його сина Юрія Довгорукого пов'язана історія Київської Русі з історією Росії та нашим сьогоденням» [17, с. 14].

Це словоблудство написане у Москві 1993 року.

А ось іще приклад нинішнього словоблуддя для школярів: «У Золотій Орді поважали і боялися (?! – В. Б. ) російського полководця, який здобув уже дві великі перемоги. Хани розуміли, що князь Олександр Невський прагне лише одного – відродити колишню силу Русі» [16, с. 14].

Так написано про людину, яка від порога юрти до трону хана повзла в ярмі, щоб отримати ярлик на управління удільним улусом Золотої Орди. Так написано про людину, яка різала і вбивала новгородців і суздальців за непокору ханській волі. Так написано про людину, яка зрадила рідного брата.

Воістину, брехня несусвітня, яка не знає межі. Але головне, пане Солженіцин, навіть не в цьому. Головне в тому: цю сучасну брехню благословив сам Патріарх Московський Алексій II [16, с. 16].

Ось про такі «секрети» імперії коротенько хотів вам нагадати, аби ви знали не лише «парадний бік» вашої історії. Повідав справді коротенько. Тут є про що писати цілі томи.

І наостанок, пане Солженіцин, подумаємо ось про що. Погляньте на нинішній стан російської землі, де серед бур'яну й мотлоху, бездоріжжя й бруду гинуть сотні малих міст, селищ і сіл. У них немає жителів і господарів. Люди цих селищ кинуті на підкорення і освоєння «нових земель». Спорожніла стародавня обитель народу. Хто ж нею опікуватиметься в майбутньому?

Ніхто про це нині не хоче думати.

Такі, як ви, державники і тепер закликають «освоювати цей Казахстан», кричать про «нашенські землі» в Криму, абсолютно нічого не роблять, щоб відродити споконвічну російську обитель.

Ви, пане Солженіцин, добре знаєте: імперії завжди руйнуються безповоротно. Іншого історія не відає. Час зупинитися біля руїн і замислитися. Є ж про що подумати.

Дуже своєчасну думку подав прем'єр‑міністр Росії Примаков губернаторові Приморського краю Наздратенку. Послухайте:

«Він сказав просто: «Євгене, подумайте над концепцією, як будемо заселяти Далекий Схід» (55, с. 2].

Ще більш відверто висловився по телебаченню 14 серпня 1998 року глава Хабаровського краю Віктор Ішаєв. Він

нагадав народові велику істину: природа та людство не терплять порожнечі.

Ось зразкові слова, сказані Ішаєвим:

«Китайці кажуть, що разом з нами (росіянами) найближчим часом будуть освоювати Далекий Схід. Мовляв, ми з вами воювати не будемо, ми прийдемо і будемо жити й обробляти занедбану вами землю. Та нагодуємо вас і себе».

Цікаво, пане Солженіцин, що через З0 – 50 років працьовитий китайський народ в цьому «почині» підтримає світове співтовариство. Бо занедбані російським народом селища починаються за Підмосков'ям. У величезному ж Сибіру проживає тільки близько 25 мільйонів людей.

Сибірська земля по‑справжньому ніколи не використовувалася. З неї лише хапали нафту і золото, ліс і хутро. Ви не освоювали, не облаштовували ці землі за світовими стандартами, коли людині зручно жити й працювати, коли вона має чудове житло, вільний зв'язок зі світом, пристойні дороги.

Ось, пане Солженіцин, над чим нині повинна голову ламати російська людина. При цьому треба розуміти: ні ракетами, ні водневими бомбами відгородитися не вдасться.

Настав, пане Солженіцин, час збирати московитів у рідну обитель з усього світу. І що швидше, то краще. Настала пора відучитися заглядати за спину сусіда. Часи не ті.

 

Література

 

1. Карамзин Н. М. История государства Российского: В 12 т. – М.: Моск. рабочий, Слог, 1993–1994.

2. Родина. – М., 1993.

3. Родина. – М., 1994.

4. Валишевский К. Иван Грозный. – М.: ИКПА, 1989. – Репринтное воспроизведение издания 1912 года.

5. КлючевскийВ. О. Исторические портреты. – М.: Правда, 1990.

6. Ключевский В. О. О русской истории. – М.: Просвещение, 1993.

7. Соловьев С. М. Чтения и рассказы по истории России. – М.: Правда, 1989.

8. Иоанн де Плана Карпини. История Монгалов; Вильгельм де Рубрук. Путешествие в Восточные страны. – СПб.: Изд. А. С. Суворина,

9. Большая Советская Энциклопедия. – Изд. 3‑е. – М, 1969–1978.

10. Федотов Т. П. Святой Филипп Митрополит Московский. – М., 1991. – Печатается по тексту УМСА PRESS. – Париж, 1928.

11. Українські новини. – Алматы, 1996–1998.

12. Шахматов О., Кримський А. Нариси з історії української мови та Хрестоматія з пам'ятників письменської староукраїнщини XI–XVIII ст. – К., 1922.

13. Шахматов А. А. К вопросу об образовании русских наречий и русских народностей // Журнал Министерства народного просвещения. – СПб., 1899. – Апрель.

14. Афанасьев Ю. Взгляд из Москвы // Простор. – Алматы, 1998.

15. Солженицын А. Август четырнадцатого // Роман‑газета. – М., 1991–1992.

16. Александр Невский // Серия «Защитники земли Русской». – Москва: Граница, 1993.

17. Владимир Мономах // Серия «Защитники земли Русской». – М.: Граница, 1993 г.

18. ТумилевЛ. Н. В поисках вымышленного царства. – СПб., 1994.

19. Гумилев Л. Н. Меня называют евразийцем. – Алма‑Ата, Жалын,

20. РавичНиколай. Две столицы. – М.: Сов. писатель, 1982.

21. Народы России: Сб. – Париж, 1861.

22. Полонсъка‑Василенко Н. Історія України (1900–1923 рр.). – К., 1991.

23. Храповицкий А. В. Памятные записки А. В. Храповицкого статс‑секретаря Императрицы Екатерины Второй. – М.: В/о Союзтеатр СТД СССР, 1990. – Репринтное воспроизведение издания 1862 г.

24. Радищев А. Н. Путешествие из Петербурга в Москву. – М., 1989.

25. Литература и культура Древней Руси: Словарь‑справочник. – М.: Высш. шк., 1994.

26. Заичкин И. А., Почкаев И. Н. Русская история от Екатерины Великой до Александра П. – М.: Мысль, 1994.

27. Щербина Ф. А. История Кубанскаго казачьяго войска: В 2 т. – Краснодар, 1992. – Репринтное воспроизведение 1910–1913 г.

28. ЛызловА. И. Скифская история. – Москва, 1990.

29. Шахматов А. А. Разыскания о древнейших русских летописных сводах. – СПб., 1908.

30. Костомаров Н. И. Две русские народности. – К., 1991.

31. Бушков Александр. Россия, которой не было. – М.: Олма‑Пресс, 1997.

32. Кониський Георгій. Історія Русів. – К., 1991. – Перевидано за виданням: – М., 1846.

33. СічинськийВ. Чужинці про Україну. – К., 1992.

34. Английские путешественники в Московском государстве. – М.,

35. Скальковсъкий А. О. Історія Нової Січі, або останнього коша Запорозького. – Дніпропетровськ: Січ, 1994.

36. Труд. – М., 1998.

37. Кедров К. Все под одним Богом ходим // Известия. – М., 1997. – 12 июня.

38. Афанасьев Ю. Н. Пора перестать верить историческим мифам // Аргументы и факты. – М., 1997. – № 46Г.

39. Известия. – М., 1994. – № 12.

40. За чьим черепом пришла обезьяна? // Известия. – М., 1992. – № 50.

41. Аргументы и факты. – М., 1995, – № 2;№ 3.

42. Славянская трагедия // Труд. – М., 1998. – 29 мая.

43. Аргументы и факты. – М., 1994. – № 17.

44. Комсомольская правда. – М., 1997. – № 162.

45. Лужков Ю. На моих часах всегда Московское время: Интервью //Труд. – М., 1997.

46. Там, где русские соблюдают Шабад и справляют Пейсах // Известия. – М., 1988. – № 73.

47. КолесовЮ. Страсти вокруг Крыма // Труд. – М., 1995. – 8 апр.

48. Известия. – М., 1998. – № 76.

49. Аргументы и факты – М., 1998. – № 15.

50. Известия. – М., 1998. – № 73.

51. Комсомольская правда. – М., 1996. – 23 апреля.

52. Родина. – М., 1989. – № 12.

53. Позняк 3. Об опасности русского империализма // Известия. – М., 1994. – № 12.

54. Щеголихин И. Вынырнуть из омута дессидентского утопизма // Казахстанская правда. – Алма‑Ата, 1994. – № 65.

55. Забыть о распрях // Труд. – М., 1998. – № 184.

56. Чуев Ф. Сто сорок бесед с Молотовым. – М.: Терра, 1991.

57. Савин А. Фавориты Екатерины П. – М.: Дело, 1912.

58. Короленко П. П. Двухсотлетие Кубанского казачьего войска {1696–1896). – Екатеринодар, 1896.

59. Дашкова Е. Записки 1743–1810. – Ленинград: Наука, 1985.

60. Хмельницька область // Історія міст і сіл УРСР. – К., 1971.

61. История Отечества: (Люди, идеи, решения). – М., 1991.

 

---

Дата добавления: 2021-01-21; просмотров: 80; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!