Початок «збирання землі російської» 11 страница
Казанці скористалися втомою наших воїнів (оце так Карамзін! Виявляється, скористалися не вульгарним грабунком, а – втомою! Така ось брехня дуже вартісна, необхідна для «великороса» – вона відводить від істини й виправдує будь‑яку підлість. – В. Б. ), вірних честі й доблесті (у розбої, виявляється, є «честь і доблесть»! – В. Б. ); вдарили потужно й потіснили їх, на жах грабіжників, які всі негайно кинулися навтьоки, перелазили через стіну і волали: січуть! січуть!..
Місто було взяте й палало у різних місцях; січа припинилася, але кров лилася; роздратовані воїни різали всіх, кого знаходили в мечетях, в будинках, в ямах («великороси» вирізали в Казані все чоловіче населення, як варвари, якими вони й були в ті часи. – В. Б. ), брали в полон дружин і дітей або чиновників. Двір Царський, вулиці, стіни, глибокі рови були завалені мертвими; від фортеці до Казанки, далі на лугах і в лісі ще лежали тіла та плили по річці. Пальба замовкла; в диму міста лунали тільки удари мечів, стогін тих, кого вбивали, клич переможців» [1, том VIII, с 217–225].
М. М. Карамзін був палким великоросом на службі в імперії й Государя. Він старанно запустив свою порцію «доважку брехні» й вимислу в історію імперії. Коли читаєш ці моторошні сторінки (для великороса – насолода!), думаєш, якою страшною ціною платили народи за «збирання землі російської». Казанці (булгари) лише в битві 1552 року втратили не менш, як 70 тисяч своїх синів і дочок.
|
|
|
Але М. М. Карамзін не був би великоросом, якби не спробував перекрутити факти, виправдати жорстоке завоювання Казані. Ось які слова він вкладає у вуста літописця:
«Марно Іоанн висловлював мирні пропозиції, мовлячи до обложених, що якщо вони не хочуть здатися, то нехай ідуть, куди їм завгодно, зі своїм Царем беззаконним, з усім маєтком, із жінками й дітьми; що ми вимагаємо лише міста, заснованого на землі Болгарській, у древньому надбанні Росії» [1, том VIII, с. 219].
Як хотіли – так і вертіли. Будь‑який вимисел був виправданням. Але вкрай важливо простежити, як змінювалося історичне обґрунтування права Москви на підкорення Казані. Царські й монастирські канцелярії Московії в XVI–XVII століттях не вельми мудрували і обґрунтовували ці жорстокі завоювання належністю «землі Болгарської» «древньому надбанню Росії». Мовляв, тільки прихід на ці землі злих татар не дозволив Рюриковичам прибрати Волзьку Булгарію до рук.
Незабаром з'явилося більш універсальне пояснення.
За тією новою, не менш фальшивою версією, світ був ареною жорстокого протистояння християнства з язичництвом, тобто нехристами, до яких, звісно, зачисляли й мусульман. І Московія, як «богообраний народ» – згадайте думку про «третій Рим», – мала «законне право» на займання «пустельних» земель, заселених богонеугодними народами.
|
|
|
За твердженнями великоросійської еліти, цивільної і церковної, лише землі, зібрані жорстокою кров'ю в «священні рубежі», є землями добра та справедливості. Ця очевидна брехня живе досі. Згадайте Чечню – там все погано і жорстоко, в Росії – добре й правильно. Спроби звільнитися від великоросійських завойовників завжди розглядалися як замах на територіальну цілісність «святої й неподільної Русі». Цим духам просякнуті всі великоросійські писання, всі «літописні зводи» від «Казанської Історії» до «Никоновського літопису» і «Царственої книги».
Що ж стосується «священних рубежів», то згодом вони поширилися в Україну, Прибалтику, Казахстан, Кавказ, Сибір і Середню Азію, а потім досягли планетарних масштабів, включаючи частину Німеччини, Польшу, Угорщину, Чехію, Словаччину, Румунію, В'єтнам, Анголу, Ефіопію, Афганістан тощо. Скрізь, куди ступала нога «збирача землі російської», лилося море крові та сліз. Сьогодні з'явився такий собі Жириновський – новий «великорос», який мріє помити свої брудні чоботи у водах Індійського океану на нових «священних російських рубежах».
|
|
|
Так завоювання Казані поклало початок історичній безперервності великоросійських захоплень, освячених спершу російською церквою, а пізніше – ідеями комунізму. Сьогодні в Чечні Російська православна церква знову відпускає гріхи, заохочує вбивства заради збереження єдності «землі російської». Якими би шляхетними цілями не прикривалися діяння із захоплення Казані та поневолення її люду, загарбник, тобто Московія, перед обличчям історії виглядає деспотом і варваром.
А зараз погляньмо, як під час захоплення Казані поводився «цар» Московський Іван Грозний. Для сучасників це дуже цінно.
«До Івана прискакав, захекавшись, боярин: «Государю, час їхати. Твої люди вступають у бій із татарами і твій полк чекає тебе»… Але Іван поважно відповів одним із тих текстів священного писання, запас яких люди його часу і розумового розвитку зберігали у своєї пам'яті. Він мовив про користь тривалих молитв і не йшов нікуди. З'явився новий гонець.
Наступаючі війська слабшають; татари беруть гору; присутність государя на чолі війська необхідна… Іван глибоко зітхнув, із очей його полилися рясні сльози, і він гучним голосом просив про небесну допомогу…
|
|
|
Майбутній глава опричнини не був боягузом. Він був просто гідним нащадком московських князів, які збирали Русь, але не на бойовищі, не подвигами хоробрості, а шляхом темних інтриг, торгашества й скнарості, шляхом хитростей і стоїчних принижень. Учні східних государів засвоїли азійські схильності до розслаблення, зневагу до тілесних зусиль. Боротися, ризикувати, завдавати ударів і, у свою чергу, самим спізнати їх – це не діло государя, для цього в нього є підлеглі. Він повеліває, посилає людей на смерть і – молиться.
Бояри ж, які оточували Івана, дивилися на це трохи інакше. Цілком можливо, що хтось із них намагався навіть силою втягнути государя в битву. Але йому ще потрібно було прикластися до чудотворного образу Сергія, випити святої води, з'їсти проскури, отримати від свого духівника благословення, випросити у священнослужителів відпущення гріхів, перш ніж «іти постраждати за істинну віру»… Але й тепер, за свідченням Курбського, якому сам Іван не посмів заперечити, насилу вдалося змусити царя рушити вперед: бояри повинні були взяти коня його під вуздечку…» [4, с. 186–187].
Такий цар Іван IV: боягуз, як і його предки.
Після завоювання Казанського ханства у кров великоросів влилася рясна порція крові казанців. Але оскільки ми цим романом‑дослідженням не зуміємо змінити вигадане великоросами ім'я булгарського народу, доводиться повернутися до поширеного – татари. Хоча автор вважає: необхідно повернути історичну справедливість і спростувати брехню імперії. Однак це справа самого народу. Як він вирішить, так і має бути.
Після остаточного приєднання Казанського ханства до Московії московита провели жорстке насильницьке прилучення татарського народу до християнської релігії. М. М. Карамзін у своїй книзі, том VIII, на сторінках 227–228, пише:
«Почуття державного блага, посилене пильністю Віри, спричиняло в переможців загальне яскраве захоплення, і Літописці мовлять про це завоювання із запалом Віршотворців (читач розуміє, наскільки чесні й достовірні праці цих «Літописців»! – В. Б. ), закликаючи сучасників і потомство до великого видовища Казані (тобто її падіння. – В. Б. ), оновлюваної заради Христа‑Спасителя, осіненого хоругвами, прикрашеного церквами Православ'я».
Значна частина вихрещених татар із 1552 року аж до XX століття злилася, або, точніше буде сказано, влилася в націю великоросів. До речі, від них і тюрків, що влилися до складу великоросів, починаючи з XIII–XVI століть, починають свій родовід понад 25 % російської шляхти. Навіть побіжно ознайомившись із Оксамитовою Книгою родоводу російських дворян, можна назвати сотні прізвищ, які мають булгарське (а у великоросійському розумінні – татарське) походження. Хочеться нагадати великоросійській еліті, яка так переймається історичною величчю своєї нації, прізвища татар, які принесли славу імперії: Аракчеев, Бунін, Грибоедов, Державін, Достоєвський, Єнгалічев, Кантемир, Купрін, Мілюков, Плеханов, Панаев, Потебня, Рахманінов, Салтиков‑Щедрін, Тургенев, Тимірязєв, Тенішев, Урусов, Шереметьев, Шаховський, Чаадаев, Ширінський‑Шахматов та чимало інших.
Автор не подає сотень прізвищ шляхти, вихідців із зросійщених представників Золотої Орди, на кшталт Юсупових, Годунових, Черкаських. Не подає прізвищ великоросійського дворянства, яке походить із українського, німецького, єврейського, польського, грузинського, латиського та інших народів. Якщо уважно придивитися, то на долю самих великоросів серед дворянства, тобто знаті, припадає якась дещиця.
І щоб великороси не звинувачували автора в упередженості, – мовляв, спотворює історичні факти, – подам цитату, яка повністю спростовує обґрунтування підкорення Казані Москвою як прийшлого на береги Волги народу.
Жителі Казані – булгари – давні господарі середньоволзької землі, а прибулець – московит – був тільки жорстоким поневолювачем. Ось що писав Енциклопедичний словник Брокгауза і Ефрона в 1902 році: «У науці досі назва татари повністю спростована стосовно монголів і тунгусів, і залишена лише за тими тюркськими за мовою народностями, котрі майже повністю нині входять до складу Російської імперії, за якими вона збереглася через історичне непорозуміння, на відміну від інших тюркських народностей, які мають самостійну історичну назву (киргизи, туркмени, сарти, узбеки тощо)».
Настала пора усвідомити цю правду всім, і великоросам у тому числі. Автор цією пропозицією збирався закінчити дослідження завоювання Казані Московським князем Іваном Грозним. Однак саме в ті дні, а конкретно – 13 березня 1995 року на першій програмі московського телебачення йшла передача «Зустрічі з Солженіциним», де за столом сиділи і просторікували два сучасні великороси: О. І. Солженіцин і В. П. Лукін (колишній посол Росії в США, звільнений з цієї посади). Вражало імперське мислення цих людей.
У передачі йшлося про «погане» життя росіян у Литві, Латвії, Естонії. Добре вже, що два серйозні мужі не назвали ці країни Лівонією. Бо історія імперії досі війни Івана Грозного іменує лівонськими, тоді як насправді Московія воювала з Польщею, великим Литовським князівством і Швецією. Читач розуміє, чому предковічні землі Литви, Латвії та Естонії були прозвані Лівонією. Таким хитромудрим зиґзаґом великороси прибирали до рук не землі Литовської або Шведської держави, а землі неіснуючого народу. Та й ганьби менше, адже побили Москву не Польща, Швеція і Литва, а якась міфічна Лівонія. Усе та ж брехня заради імперії.
Повернімося до Солженіцина і Лукіна, які після підтакування один одному дійшли висновку, що балтійські народи не мають історичного права погано ставитися до російських людей, які живуть в їхніх країнах. Та ще й вимагати від Росії мало не контрибуцію за захоплення в колишні часи їхніх земель. Звичайна логіка великороса: любіть і поважайте, бо гірше буде вам же.
Але тут пан Солженіцин вимовив такі «шедеври», забути які неможливо. Він заявив, що в такому разі Росія має право зажадати компенсацію з татар казанських, які підкорили нас у часи татаро‑монгольської навали.
Велика брехня живе й понині!
Гадаєте, пан Солженіцин не знає історичної правди? Знає! Це не та людина, яка не знає простих істин. Але брехня Російської імперії не вмре власною смертю. Вона завжди буде потрібна державникам‑солженіциним, які мріють про відродження «великої й неподільної Росії».
Не слід нікому помилятися щодо цього.
10
За своїми далекосяжними наслідками рік 1552‑й став для Московії воістину переломним. Саме із завоювання Волзької Булгарії Московський князь Іван IV чітко усвідомив усі переваги свого нового статусу – кримського сателіта.
Ми не повинні забувати, що підкорення Казані й Астрахані Московія здійснила за згодою Кримської Орди. Визнавши себе молодшими братами роду Гіреїв, московські князі не просто визнали кримських ханів своїми царями, а й одночасно отримали підтримку та заступництво Гіреїв, які царювали, а також певні права та обов'язки зі «збирання землі золотоординської» в нову єдину державу на чолі зі спадкоємцями роду Чингісидів – Гіреями.
Хоча Іван IV із 1547 року почав величати себе царем, це спершу ніяк не змінило його статусу залежності від кримських ханів.
У московських церквах і після приходу Івана IV до влади далі молилися за єдиного царя – великого кримського хана. На другому місці почали згадувати свого Івана.
Хан Гірей навіть заохочував і вітав воєнні дії Івана IV, бо перед родом Гіреїв стояло найперше завдання – зібрати воєдино володіння великої Золотої Орди. Московський князь, із дозволу Криму, цим і займався.
Після розгрому Великої Орди кримським ханом 1502 року саме Гіреї, як переможці та спадкоємці Чингісидів, стали царями в новій Орді. Московія з цим погодилася. А дід Івана Грозного – Іван III, на знак згоди з передачею титулу царя кримським Гіреям і свого васального статусу перед кримським ханом, присягнув на Біблії на вірність нової династії царів. Це далеко не бездоказові твердження. Згадаймо: Московія платила данину Кримському ханству як своєму Суверенові й Господареві до 1700 року.
Послухаймо історика:
«Але турки були страшенно виснажені (до 1700 року – безперервними війнами. – В. Б. ) і уклали мир, поступилися Росії Азовом із різними старими й новими, уже побудованими Петром містечками; а кримський хан повинен був відмовитися від данини, яку досі платила йому Росія (!!! – В. Б. ) під благовидною назвою поминків або подарунків» [7, с. 502–503].
Така «велич» і «царювання» Московії наприкінці XVI століття: платили данину Криму, як і Золотій Орді, і за князя, і за так званого царя. Але російські імперські історики затято брехали, замовчуючи залежність Москви від Кримського ханства, аби приховати приниження, адже це відверто спростовує сам факт незалежного існування Московії як царства в XVI столітті.
Однак, будучи васалом Криму, Московія мала і вигоду. Кримські хани надавали Московії постійну військову та політичну підтримку в так званій Лівонській війні. Саме в результаті підтримки Криму війська Івана Грозного на початку війни здобували одну перемогу за другою.
1561 року Московія отримала грамоту Константинопольського патріарха, де Івана IV визнали прямим спадкоємцем візантійських імператорів. Чи ця грамота стала витвором московських церковних владик, чи її за гроші склали в Константинополі без відома Всесвітнього Священного Собору – не так і важливо. Сам факт зазіхання Івана IV на спадщину давнього титулу Візантійського Кесаря зафіксований 1561 роком.
Ясна річ, невдовзі про це зазіхання московського князя донесли кримському ханові, який цілком обґрунтовано вважав Івана IV своїм підданим. І цілком зрозуміло, що хан Гірей негайно зажадав від Івана IV відповіді.
Зверніть увагу: з 1473 року, коли Іван III на Біблії присягнув кримським Гіреям, до 1563 року між Кримською Ордою й Московією не існувало серйозних розбіжностей. Я вже згадував, що кримський хан навіть бровою не повів, коли Іван Грозний у 1552 році поневолив Казанське, а пізніше, 1554 року, – Астраханське ханство.
Але з 1563 року взаємини між Московією й Кримським ханством почали різко змінюватися. А в 1570 році турецький Султан навіть зажадав входження Московії до складу Османської імперії.
Послухаймо:
«Із 1563 до 1570 р. Іван марно намагався відвернути татарське нашестя… Безуспішно посли його Нагой і Ржевський з'являлися до хана з миролюбними промовами та чудовими подарунками… Але султан зажадав повернення Казані й Астрахані та визнання Московською державою свого підданства Порті» [4, с. 224].
Хитрість Івана IV не допомогла. Хан Гірей, за підтримки турецького султана, вирішив провчити клятвопорушника, який зазіхнув на титул царя. І 1571 року війська кримського хана пішли на Московію. Московські князі, як завжди, зустрічали війська татар на рубежах своїх володінь, тобто на рубежах Оки. Однак кримський хан обійшов московські війська, що стояли на Оці, й рушив форсованим маршем прямо до Москви.
Російські штатні «писаки історії» постійно переконували читачів у тому, що ці «дикі татарські варвари» приходили в Московію, щоб учиняти грабежі и розбої. Вони уникали давати пояснення татарським навалам. Такими нехитрими, але відверто нечесними методами знімалася відповідальність із московських князів за розбій, який чинився з їхньої вини. В цьому випадку кримський хан прийшов покарати васала‑данника за звичайну непокору.
Послухаймо, як про подію розповів читачам М. М. Карамзін:
«Хан, озброївши всіх своїх Улусників, тисяч сто або більше, напрочуд швидко вступив у південні межі Росії (звичайна неправда! – 1571 року Росії не існувало. Була лише Московія. – В. Б. )… Хан… наблизився до Серпухова, де був сам Іоанн із Опричниною. Необхідна була рішучість, великодушність; Цар утік!.. в Коломну, звідти в Слободу, минаючи нещасну Москву; зі Слободи до Ярославля, щоб рятуватися від ворога… Але Воєводи Царські з берегів Оки, не відпочиваючи, встигли для захисту… зайняли передмістя Московські… Наступного дня, Травня 24, на свято Вознесіння, Хан підступив до Москви – і сталося те, чого слід було очікувати: він велів запалити передмістя. Ранок був тихий, ясний. Росіяни (московити. – В. Б. ) мужньо готувалися до битви, але побачили, що вони оточені вогнем; дерев'яні доми й хатини спалахнули в десяти різних місцях. Небо захмарилося димом; здійнявся вихор, і за кілька хвилин вогненне, бурхливе море розлилося перед містом з жахливим шумом і ревом. Ніяка сила людська не могла зупинити руйнування; ніхто не думав гасити; народ, воїни в нестямі шукали порятунку і гинули під руїнами палаючих будинків або в тісноті давили один одного, прагнучи в місто, у Китай, але, звідусюди гнані полум'ям, кидалися в ріку й тонули… Хан, заскочений цим пеклом, відійшов до села Коломенського. О третій годині не стало Москви; ні посадів, ні Китай‑города; вцілів лише Кремль, де в церкві Успіння Богородиці сидів Митрополит Кирило зі святинею і з казною (!!! – В. Б. ); Арбатський улюблений палац Іоаннів був зруйнований. Загинуло безліч людей. Більше ста двадцяти тисяч воїнів і громадян, крім жінок, дітей і жителів сільських, які тікали в Москву від ворога; а всіх близько восьмисот тисяч. ГЬловний Воєвода, Князь Бельський, задихнувся в льоху на своєму дворі… Давлет‑Гірей… привів у Тавриду понад сто тисяч бранців… (Тільки. – В. Б. ) 15 червня він (Іван IV. – В. Б. ) наблизився до Москви і зупинився в Братовщині, де представили йому двох гінців від Давлет‑Гірея, який, виходячи з Росії (Московії. – В. Б. ) як величний переможець, бажав із ним (Іваном IV. – В. Б. ) щиро порозумітися… На питання Іоаннове про здоров'я брата його, Давлет‑Гірея, чиновник Ханський відповів: «Так мовить тобі Цар наш:… Я скрізь шукав тебе, в Серпухові і в самій Москві; хотів вінця з голови твоєї: але ти втік із Серпухова, втік із Москви – і смієш нахвалятися своєю Царською величчю, не маючи ні мужності, ні сорому!.. знову прийду до тебе… якщо не вчиниш того, чого вимагаю, і не даси мені клятвеної грамоти за себе, за дітей і онуків своїх». Як же вчинив Іоанн?.. Бив чолом Ханові» [1, том IX, с. 97–99].
Як би не намагався М. М. Карамзін у надмірній багатослівності втопити суть подій, факт залишається фактом: Іван Грозний все‑таки бив чолом ханові Давлет Гірею; як видно, дав так звану «клятвену грамоту за себе, за дітей і за онуків своїх», як давали подібні клятви всі його предки. Хоча «тлумач істсорії» це й замовчує. Так рід московських Рюриковичів до останнього свого коліна залишався васалом у ханів Орди.
Як завжди, звертає на себе увагу боягузтво московських князів, які втікають у лісові нетрі від ханів Орди. Погляньте, яку видатну когорту московських князів‑боягузів дав рід Рюриковичів Московії: тут і сини Олександра Невського, і Димитрій Донський, і Іван III, і Іван Грозний, і всі інші, котрих згадувати не хочеться. Однак необхідно повернутися до часів правління Івана IV.
Дата добавления: 2021-01-21; просмотров: 80; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!