Звідки походить Москва та Московія 8 страница
Ось що зафіксував Плано Карпіні, який побував у Києві в 1246 році:
«Інших же, за своїм звичаєм, перелічив, наказуючи, щоб кожен, як малий, так і великий, навіть одноденна дитина, чи бідняк, чи багач, платив таку данину, а саме, щоб він давав одну шкуру… ведмедя, одного чорного бобра, одного чорного соболя, одну чорну шкуру… дохорі, і одну чорну лисячу шкуру. А кожного, хто не дасть цього, слід відвести до Татар, і він ставав їхнім рабом» [8, с. 33–34].
Такі порядки були і в суздальській землі. Тому «байки‑облуди» істориків цілком недоречні. Золота Орда підтримувала порядок та дисципліну на належному рівні. Після означеного подушного перепису (1257 рік) заборонялося переміщення населення без дозволу і відома татаро‑монгольських баскаків. За цим суворо стежили, не забуваймо, йшлося про доходи самої Золотої Орди, яка була в ті роки у розквіті сил.
Повернімося, однак, до так званого Олександра Невського. Слід зауважити, що значною мірою про «велич» Олександра подбала Російська православна церква, увівши його в сан «святаго». Але про це особлива мова.
Що справді вдавалося князеві Олександру, то це інтриги й підступи проти своїх рідних братів і сусідніх князів.
Послухаймо російського історика:
«Андрій Ярославович (брат Олександра. – В. Б. ), ставши князем володимирським (великим князем. – В. Б. ), уклав союз із найсильнішим князем Південної Русі (такими хитрощами нас намагаються переконати, що існувала інша Русь. – В. Б. ) Данилом Романовичем Галицьким, одружившись із його дочкою, і спробував вести незалежну від Золотої Орди політику… Але 1251 року великим Ханом став друг і ставленик Батия Мунке. Це розв'язало руки золотоординському ханові, і наступного року він організував військові акції супроти Андрія і Данила. На галицького князя Батий послав рать Куремси, яка не домоглася успіху, а на Андрія – рать під командуванням Неврюя, яка розорила околиці Переяславля. Володимирський князь утік, знайшовши притулок у Швеції (пізніше він повернувся і з дозволу Хана княжив у Суздалі). У тому ж році, ще до походу Неврюя (зверніть на цей факт особливу увагу! – В. Б. ), Олександр поїхав до Батия, одержав ярлик на володимирське велике князювання і після повернення… сів у Володимирі… З 1252 року до своєї смерті в 1263 році Олександр (Невський. – В. Б. ) був великим князем володимирським» [2, № 11, с. 29].
|
|
|
Отже, брат Олександра – великий князь Андрій, за даними великоросів, об'єднавшись із Данилом Галицьким, виступив проти Батия, тобто проти татаро‑монгольського поневолення. Поза всяким сумнівом, своїми думками Андрій поділився з рідним братом Олександром. Яка в них була розмова, ми не знаємо. Тут російські історики мовчать, нема чим хвалитись. Але наступні дії Олександра промовляють самі за себе, переконують нас у тому, що Олександр відмовився від союзу з рідним братом і став на бік татаро‑монголів. Це незаперечний факт.
|
|
|
Без сумніву, щойно довідавшись про заколот брата, Олександр негайно з'явився в Золотій Орді у Батия. У столиці Орди, Сараї, Олександр отримав «престол» великого володимирського князя ще до вигнання Андрія. За що ж Батий вручив Олександрові великокнязівський престол при живому володареві? Нам не відомі випадки, щоб хан вручав великокнязівський престол князеві, попередньо не відібравши його у власника. Отже, справді князь Олександр мав перед Золотою Ордою великі заслуги. У чому ці заслуги полягали?
Одна з них: Олександр ніколи, як і його батько, не піднімав меча проти татаро‑монголів. Але таких князів було більше десятка, якщо не два десятки. Отже, щось більш цінне він підніс татаро‑монголам. А таким міг бути тільки донос Батиєві на брата Андрія і відмежування від задумів великого князя. Припускати щось інше немає підстав. Тож коли людина стає на слизьку стежку зради брата, їй доводиться йти по ній до кінця. Цим шляхом і пішов Олександр Невський.
|
|
|
У 1257 році татаро‑монгольська імперія провела у володимирсько‑суздальській землі, чи інакше – у своїх північних улусах, перепис поселень і населення краю з метою його жорсткого обкладання податками. Для цього Золота Орда насамперед залучила князя Олександра Невського. Саме він, Олександр, здійснював військове прикриття татарських чисельників, маючи під рукою свою і татарську дружини. Великоросійські історики, усі до єдиного, намагаються пояснити участь Олександра в переписі населення володимирсько‑суздальської землі, а пізніше новгородської та псковської тим, що то був вимушений крок. Це – брехня. Князь став на шлях зради значно раніше, тому діяв добровільно і ретельно. Не варто зрадництво обіляти.
Саме монголо‑татарський подушний перепис залізним ланцюгом прив'язав населення спочатку до татарських ханів, а згодом цей ланцюг опинився в руках московських князів і дружинників, себто – бояр. І те дійство було першим правовим кроком для «збирання землі російської».
Ось як про це повідав М. М. Карамзін:
«… Олександр мусив знову їхати в Орду, де сталася велика переміна. Батий помер, син його – імовірно, Сартак (названий брат Олександра! – В. Б. ) – хотів панувати над Татарами, але став жертвою властолюбного дядька Берки, який, убивши племінника, згідно з волею Великого Хана оголосив себе спадкоємцем Батиєвим і довірив справи Російські своєму Намісникові Улавчію. Цей вельможа приймав наших Князів і дари їхні…
|
|
|
… услід за ними (за Олександром Невським) приїхали чиновники Татарські в область Суздальську, Рязанську, Муромську, полічили жителів і настановили над ними Десятників, Сотників, Темників для зборів податків…
За кілька місяців Великий Князь (Олександр Невський. – В. Б. ) удруге їздив до Улавчія… Намісник Ханський вимагав, щоб Новгород також платив данину поголовну. Герой Невсь‑кий, колись ревний поборник Новгородської честі (велика вигадка! – В. Б. ) і вольностей, мусив із жалем (чергова вигадка! – В. Б. ) взяти на себе справу настільки неприємну і схилити до рабства (от його діяння! – В. Б. ) народ гордий, палкий, який усе ще славився своєю винятковою незалежністю…
Сам юний князь Василь (син Олександра. – В. Б. ), за велінням своїх Бояр, виїхав із Новгорода до Пскова, оголосивши, що не хоче коритися батькові, який везе із собою окови та сором для людей вільних (ось вона, справжня суть вчинків Олександра. – В. Б.) …
Великий Князь (Олександр Невський. – В. Б. ), обурюючись непослухом сина, велів схопити його у Пскові та під стражею відвезти в Суздальську землю, а Бояр (і народ новгородський. – В. Б. )… стратив без милосердя. Деяких осліпили, іншим відрізали носи…
Бояри радили народові виконати волю Князівську (зверніть увагу, перепис – це воля й дійство князівське. – В. Б. ), а народ не хотів чути про данину і збирався навколо Софійської церкви, бажаючи вмерти за честь і волю, бо пройшла чутка, що Татари та спільники їхні (Олександр Невський з військом. – В. Б. ) мають намір із двох сторін ударити на місто…
Отже, народ скорився… Моголи їздили з вулиці на вулицю, переписуючи доми, мовчання і скорбота царювали в місті» [1, том 4, с. 197–200].
Не зуміли татаро‑монголи мечем і силою підкорити великі слов'янські міста – Новгород і Псков. Слов'янські святині підніс татарам «на тарілочці» Олександр Невський своєю зрадою. Навіть старілого сина Василя, який відмовився скоритися зрадникові‑батьку, віддав на поталу ханові, аби задобрити своїх панів.
Такий він є, Олександр Невський, без мішури і словоблудства.
Настав 1262 рік. Олександр Невський виконав усі вимоги Золотої Орди і вирушив у Сарай востаннє.
«Олександр пробув в Орді майже рік. Місія його, очевидно, вдалася… По дорозі назад на Русь 42‑літній великий князь захворів і помер 14 листопада 1263 року в Городці на Волзі…» [2, № 11, с. ЗО].
То чим же віддячила Золота Орда князеві‑колабораціоністу Олександрові Невському?
В історії великоросів справді немає князя, який більше попрацював би на Орду, ніж князь Олександр. Як виявилося, «дари» Олександру Невському були гідні його вчинків. Із височайшого веління хана з 1272 року почала заселятися Москва, цей глухий тайговий закуток. А з 1277 року тут засів перший московський князь – Данило, син Олександра Невського. Така подяка Орди своєму пахолку.
Є кілька поглядів на діяльність Олександра Невського. Практично вся європейська історична думка зводиться до того, що «… саме колабораціонізм Олександра стосовно монголів, зрада ним братів Андрія і Ярослава в 1252 році стали причиною встановлення на Русі ярма Золотої Орди» [2, № 11, с. З0].
Цю думку деталізував англійський історик Дж. Феннел у книзі «Криза середньовічної Русі». Його принципова позиція вкрай важлива для оцінки діяльності Олександра Невського, хоч як би не намагалися обілити того російські історики, приписуючи йому свого роду «практицизм», мовляв, обрав менше лихо. Черговий вимисел великоросів.
Будучи в цілком аналогічних умовах, не скорилися татаро‑монголам литовці, поляки, угорці, чехи. Зрештою, українці‑русичі разом із литовцями в боротьбі і спротиві здобули незалежність від татаро‑монгольського поневолення в 1320 році.
Від істини нема куди подітися: саме Олександр Невський сприяв 300‑літньому рабству великоросів; саме він перший повелів народові скоритися Золотій Орді без боротьби; саме він, на вимогу своїх хазяїв, провів подушний перепис та відвіз в Орду першу подушну данину.
Олександр Невський, слідом за батьком, без боротьби став на коліна і поцілував на знак покірності чобіт золотоординського хана. То в чому ж велич Олександра Невського перед Російською православною церквою?!
Зважаючи на все викладене, це здається неможливим, і протиприродним. Але в тому й полягає дволикість великоросійської історії, що дії своїх предків вони оцінюють «двоїстою міркою».
«… Олександр зробив доленосний вибір між Сходом і Заходом на користь Сходу. Пішовши на союз із Ордою (як по‑мудрагельськи сказано, адже пішли насправді до Орди в рабство, ставши Золотоординським улусом. – В. Б. ), він запобіг поглинанню Північної Русі (майбутньої Московії. – В. Б. ) католицькою Європою і таким чином… урятував російське православ'я» [2, № 11, с. З0].
Цими словами сказано все. Жодні людські якості не бралися Російською церквою до уваги, коли цього князя вводили в сан «святого Російської православної церкви». Всі ниці підлості князя Олександра були прощені й забуті, а згодом – перекручені й виправдані лише за вигадані заслуги перед російським православ'ям. Не будемо забувати, що сама Російська церква в ті часи йшла до інородців з мечем і вогнем. А перед татаро‑монголами стала разом із князем на коліна і схилила голову, – за що отримала винагороду від хана – він її не зачепив.
Така московська дворушна мораль. Звідси «взялося і походить» московське князювання.
Автор на цьому збирався закінчити «вивчення великих подвигів» Олександра Невського. Але довелося за велінням випадку повертатися. Придбав я в Іркутську книжку для читання школярам молодших класів: «Олександр Невський». Видана 1993 року в Москві видавництвом «Граница». Шістнадцятисторінкова книжчина, як сказано на її останній сторінці, «отримала благословення Патріарха Московського і всєя Русі Алексія П». У ній та ж версія життєпису Олександра Невського, що й у літературі, котру ми простудіювали. Лише більше патетики.
Ось які описи ту подано:
«Перемога на берегах Неви далася російським воїнам малою кров'ю. У битві загинуло 20 новгородців і ладожан. Похід шведських лицарів‑хрестоносців на Русь було відбито» [16, с. 10].
Подано велично: то був «перший хрестовий похід на Північну Русь», то був «похід лицарів‑хрестоносців на Русь». Брехня втовкмачується в голову дітей зі шкільної лави і, як бачимо, із благословення самого патріарха. Але не варто дивуватися, зовсім недавно патріарх благословляв війська, які йшли нищити чеченські селища і міста для «збирання землі російської».
Ознайомимося із деякими «перлинами» цієї книжчини:
Якщо на Неві «перемога… далася росіянам малою кров'ю», то на Чудському озері для «хрестоносців» був справжній жах:
«Багато хрестоносців пішло на дно Чудського озера. Усього було вбито чотириста знатних лицарів, а п'ятдесят орденських братів потрапили в полон. Простих воїнів – кнехтів, які впали в бою, виявилося так багато, що їх навіть не лічили» [16, с. 13].
Навіщо їх лічити! Навіщо так ревно старатися! Якби полічили, довелося б назвати цифру. А так можна плести нісенітниці і не червоніти від сорому. «Хвалебну оду» проспівано, але нікому не спаде на гадку: чи це справді так? Ви ніде не побачите джерел супротивної сторони. Навіщо? Вірити привчили на слово.
Навіть Велика Радянська Енциклопедія визнавала, що лицарів було в Лівонії не більше 100–120 осіб, і ніколи вони «купою» не ходили на Псков або Новгород. Та великоросові істина не потрібна, йому підсовують «сказання».
А так виглядає «російське сказання» про Золоту Орду:
«У Золотій Орді поважали і боялися (аж жижки зводило в судорозі! – В. Б. ) російського полководця, який здобув уже дві великі перемоги. Хани розуміли, що князь Олександр Невський прагне тільки одного – відродити колишню силу Русі (тому він виконав наказ влади про подушний перепис населення спочатку в суздальській землі (1257 рік), а пізніше в новгородській (1259 рік). – В. Б. ). Тому він (Олександр Невський. – В. Б. ) і став на захист татарських переписувачів (очоливши спільне військо! – В. Б. ), які приїхали в Новгород для підрахунку кількості данників» [16, с. 14].
Я нічого не переплутав і чесно списав слова з книги, не роблячи винятків. Виявляється, хани Золотої Орди, які підкорили суздальські землі, були страшенними дурнями, тремтіли й боялися «полководця», і тільки те робили, що «відроджували колишню силу Русі…» Блеф! Однак не смішно. Розраховано на невігласів на багато сотень років.
Але, виявляється, і патріарх не в усі деталі вник, або ця книжчина друкувалася після узгодження з ним лише тексту. На тій самій сторінці, де міститься цитована глупота, є картинка, де дуже наочно проілюстровано «велич російського полководця» і «ханський острах»: Олександр Невський смиренно стоїть на колінах, похиливши голову, перед ханом, який сидить на подушках. Отож хай би скільки писалося про «велич» або «острах», малюнок мовить про інше. У ньому – правда того часу.
Останнє, на що хотілося б звернути увагу, – такі слова із книжчини:
«Ставши після смерті батька великим князем Володимирським, Олександр Ярославович востаннє поїхав до Орди» [16, с. 14].
І тут – брехня! Олександр Невський не став великим князем володимирським після смерті батька Ярослава Всеволодовича 1246 року. Він став великим князем володимирським у 1252 році, після зради рідного брата Андрія, котрий став після батька великим князем володимирським. Саме Олександр Невський зрадив рідного брата Андрія, за що й отримав від хана в нагороду великокнязівський престол.
Ось такими «пирогами історії» пригощає своїх діток уже нова Росія, так звана демократична. У цій країні завжди думали переважно про «державність», а не про істину. Переосмислення моторошного минулого не сталося.
Ці думки з'явилися не лише після прочитання дитячої книжчини. Ні! Ось іще одна книга, солідніша, академічне видання: «Література і культура Древньої Русі». Словник‑довідник за редакцією В.В. Кускова, Москва, 1994 рік.
У словнику‑довіднику на с 251 у таблиці IV, де перелічено нащадків Юрія Довгорукого, просто «забули», що в Олександра Невського був старший син Василь. Мовляв, не існувало князя – і все тут! Навіщо зайвий раз нагадувати викладачеві чи студентові про сина Василя, який звинуватив рідного батька у зраді новгородців. Про те вести мову не велено.
Так викладається російська історія в наші часи, часи російської демократії. Саме слово «росіянин» без докору совісті «ліплять» і до новгородців, і до суздальців‑фінів, закидаючи на 400–500 років назад. Начебто так було за старих часів.
Стоїть Москва на вигадках незрушно.
3
Російські історики вселяють своїм читачам думку‑аксіому про заснування Москви князем Юрієм Довгоруким у 1147 році. Однак весь парадокс твердження полягає в тому, що нас змушують повірити російському істеблішменту на слово. До початку XIX століття в тогочасній історичній літературі неможливо було знайти року заснування «білокамінної».
Можна було б погодитися з істориками імперії, якби сама подія не змінювала принципово історію Московії. Можливо, в 1147 році біля річки Москви або Яузи в одному зі снігових заметів і ночував, а може, ставив зруб представник славних фінських племен. Князь же Юрій Довгорукий стосунку до цього дійства не мав.
Надто вже цікавий міфологічний аспект «відпочаткового» періоду фіксації появи Москви, а згодом і самої Московії. Вимислу та брехні в цьому питанні нагромаджено багато.
Тому ми змушені проаналізувати і вивчити саму «систему написання» історії Російської імперії, аби стало зрозуміло, коли, ким і навіщо вона була написана, які матеріали при цьому використовувалися.
Так склалося, що головною особою, яка поставила стратегічне завдання «написати й упорядкувати» історію імперії, а заодно здійснила цей захід, стала імператриця Катерина II.
Треба зауважити, що на той час, тобто до другої половини XVIII століття, в руках правителів Російської імперії опинилися матеріали, необхідні для цього, і виконавці, здатні на велику містифікацію. Імперія у всьому намагалася наздогнати європейські країни.
Саме Катерина II, європейськи освічена людина, приїхавши в Російську імперію і згодом отримавши доступ до архівних першоджерел, жахнулася, звернувши увагу, що вся історія держави тримається на словесній билинній міфології і не має доказової логіки. Історія держави спиралася на облудні потуги Івана Грозного, в ній панував хаос бездоказовості та взаємовиключних суперечностей.
Хіба можна було вважати серйозним твердження московських Рюриковичів про належність київської землі Московії на тій підставі, що московський князь належав до династії Рюриковичів? На той час у Європі була не одна династія, представники якої сповідували одну віру, правили в різних державах, однак не зазіхали тільки на цій підставі на чужі країни.
І тоді імператриця ретельно взялася за справу. Не варто думати, що Катерина II зі звичайної безкорисливості почала «писати та впорядковувати» російську історію. Все робилося не без «височайшого заміру». Адже серед низки московських, а пізніше російських князів, царів та імператорів мусила зайняти одне з найпочесніших місць сама Катерина II. І що величнішим та шляхетніпшм виявлявся той ряд, то поважніший вигляд у ньому мала і вона – принцеса німецька.
Вона й думки не допускала, що в царському роду може опинитися серед татаро‑монгольської рядової знаті. Жах! Таке європейськи освіченій людині того часу навіть у сні не могло примаритися.
Тож Катерина II 4 грудня 1783 року своїм указом повеліла створити «Комісію для складання записок про древню історію, переважно Росії» під керівництвом і доглядом графа А. П. Шувалова» [5, с. 564].
Ось як цей указ виконаний насправді:
«… призначити… до 10 осіб, які сукупними працями склали б корисні записки про древню історію, що переважно стосується Росії, роблячи короткі виписки із древніх російських літописів та іноземних письменників за відомим (Катерині II. – В. Б. ) досить своєрідним планом. Ці вчені становлять «збори»; але їх обирає Шувалов, віддаючи перевагу при виборі «старанності й точності перед дотепністю», і подає імператриці. Серед членів цих зборів мусять бути троє або четверо осіб, не обтяже‑них іншими посадами або досить вільних, щоб трудитися над цією дорученою їм справою, одержуючи за працю особливу винагороду. Збори перебуватимуть під найвищим заступництвом. «Начальник» розподіляє працю між членами, наглядає за успішним її перебігом, виправляє помилки, збирає всіх членів на свій розсуд і подає імператриці праці зборів, які з її дозволу друкуються у вільній друкарні за рахунок Кабінету… Цей начальник чи то директор міллеровського історичного департаменту, чи голова вченого історичного товариства» [5, с. 564–565].
Дата добавления: 2021-01-21; просмотров: 64; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!