Звідки походить Москва та Московія 5 страница
Загляньте у ВРЕ, том 29, стор. 303 (третє видання).
Які ще потрібні слова, щоб викрити великоросів у брехні?! Адже замовчування правди – теж брехня. Переконайтесь, як справно радянські укладачі Енциклопедії служили інтересам великоросів, ясна річ, під невсипущим оком Політбюро ЦК КПРС!
За всіх часів історія, писана в Росії, відображала не істину, а насамперед державні шовіністичні інтереси імперії. Згадайте брехню про Київ. Спочатку великороси твердили: мовляв, це ми створили Київ і велич Русі. Пізніше радянський режим поступився, запустивши в обіг іншу брехню: мовляв, Київ був «праматір'ю» трьох народів і держав – України, Білорусії і Росії. Але й це твердження виявилося цілковитою брехнею! Радянській російській імперії потрібно було якось виправдовувати постулат великоросів про «прогресивність» поневолення сусідів Московією і про великі «родинні зв'язки та братерство» українського і російського народів. Сказати правду радянські «байкарі» не могли, та їм і не дозволяли. Правда одразу ж ставила під сумнів «правомірність» підкорення Росією слов'янських народів: українського, білоруського і польського.
Згадайте невдалі «об'єднавчі потуги» великоросів щодо захоплення Польщі в 1920 році, коли вони дісталися до Варшави. Не вийшло! Але виправдання більшовицького «об'єднання й возз'єднання» у Москви були.
Згадайте про повторну спробу захоплення або «возз'єднання» Фінляндії в 1939–1940 роках. Уже більшовицькі великороси повертали до життя велику брехню про правомірність Москви «збирати землі російські».
|
|
|
Зупинімося, бо згадувати факти московської фальші та брехні можна нескінченно.
Отже, академік О. О. Шахматов після копіткого вивчення давньоукраїнської історії (історії Києва) і сучасної діалектології з істинно академічною безпристрасністю і пунктуальністю довів питомість проживання української нації в Києві та навколо Києва на сотні кілометрів. Він вказав, що тривале роздільне історичне буття обох народів і різні умови життя спричинили те, що лексичний матеріал обох мов (української та російської) значно різниться. Відчутна різниця мов свідчить про те, що вони розвивалися незалежно.
Відомий знавець великоросійських діалектів В. Даль не погодився внести малоросійські (українські) слова до свого словника, адже був переконаний, що мова українців – цілком самобутня.
Для сучасних українських діалектів академік О. О. Шахматов установив первинний їх поділ на дві групи: північноукраїнську і південноукраїнську. Він керувався винятково фонетичними ознаками мови, для нього були критеріями не лише вимова «о» замість «і», але також міра твердості та м'якості цього «і». Крім того, він зважав на більшу або меншу твердість «ы»‑«и», м'якість або твердість «р» («прямо» чи «прамо»), отвердіння або не отвердіння «т» («він ходит» або «він ходить»), звуження «я» в «є» тощо.
|
|
|
У процесі розвитку українського народу з'явилася третя група – західноукраїнська. Із трьох українських діалектів найбільше відрізняються один від одного у фонетичному сенсі східноукраїнський (полтавсько‑харківський) і північноукраїнський. Західноукраїнський говір серединний і вказує філологові на те, що він виник у результаті впливу північноукраїнського говору на східноукраїнський. Цей факт підтверджений історично. Ми знаємо, що слов'янські племена, які переселилися на Харківщину та Полтавщину, перейшли через Дніпро і, як свідчить їхній говір, жили на самому півдні Правобережжя.
Ось як цей процес розумів академік О. О. Шахматов:
«На просторі, що лежав праворуч Дніпра, малоруське (українське) наріччя, у найбільш древню свою епоху (VII–VIII століття. – В. Б. ), значно раніше від початку колонізаційного руху на лівий берег Дніпра, ділилося лише на дві гілки – північну й південну; але від тривалого зближення північної гілки з південною утворилася ще низка
|
|
|
змішаних говорів, як у сучасній Україні, так і в Галичині (робота написана тоді, коли Галичина входила до складу Австро‑Угорської імперії. – В. Б. ). Пізніше відбулося виселення тієї частини південної групи, яка збереглася чистою й не змішалася з північною, на схід – у Полтавщину і Слобідську Україну».
До Слобідської України належали частини Воронезької, Білгородської, Курської та інших областей. Ми пам'ятаємо, що з 1765 року існувала Слобідська Українська губернія. Саме з такою назвою! Це пізніше, почавши винищування й поневолювання українського народу, ліквідували і Слобідську Українську губернію, щоб ніде не згадувалася назва – Україна!
Таким чином, термін «Україна» в О. О. Шахматова поширюється на землі від Галичини до Чернігова та Воронежа, бо племена, носії української мови, жили на цих землях віддавна.
Послухаймо далі думки академіка:
«… Ми не маємо підстав припускати, що сучасні малоруси (українці) прийшли у Придніпров'я лише в історичний час. Літописець називає на цій території не одне, а кілька південноруських (українських) племен: полян, деревлян, волинян, бужан, тиверців, дулібів, хорватів, уличів. Але оскільки нащадки малорусів (українців) сучасні малоруси (українці) від берегів Прип'яті аж до Чорного моря, від Дніпра і до Карпат розмовляють такими говорами, які виразно свідчать про їхню споконвічну племінну єдність, то ми повинні визнати єдиноплемінність тих південних племен, про які оповідає літописець».
|
|
|
Із цього довідуємося, від яких давніх споріднених слов'янських племен походить український народ. Це поляни, деревляни, волиняни, бужани, тиверці, дуліби, уличі, сіверяни та інші.
Нам також відомо, що слов'янські племена не мали жодного споріднення з племенами меря, мурома, весь, мещера, перм, печора, мокша, мордва, марі, які жили в X–XIII століттях у землі Моксель, а пізніше – в Московії, споконвічній землі великоросів. То були племена іншого, не слов'янського походження, а споконвіків фінського.
Навіть ворожість між слов'янськими та фінськими племенами того часу була інакшою. Згадайте: прибулець «суздалець‑залешанин» Андрій Боголюбський не просто посів великокнязівський престол, а вперше розорив Київ і потім знову втік у лісові суздальські нетрі, – адже він був зовсім іншого виховання і мав фінське племінне оточення та психологію тайгової людини, тож не став засиджуватися в Києві.
Суздальська земля (земля Моксель) у XII столітті була глухоманню. Людям, які жили в цій землі, не були потрібні європейська культура й писемність, європейський спосіб мислення.
Московія на сотні років прирекла себе на дике, розбійне життя. Згодом на психологію московита наклали відбиток запозичення монголо‑татарського інстинкту завойовника і моторошні спогади про багаторічні приниження від Орди. Так до XVI століття сформувався тип людини‑завойовника, страшного у своєму неуцтві й люті.
У цьому викладі, у цих думках автора немає й сліду перекручень, як немає в них і тіні наклепу на великоросів тих часів. Якщо читачі мають сумнів, нехай відкриють книгу К. Валишевського «Іван Грозний» і переконаються, у якій страшній жорстокості жили московити в XVI столітті. Кров у Московії лилася ріками, людське життя не варте було й копійки, сорому й честі в європейському понятті не існувало. Так будувалася держава, яка мріяла про світове панування.
Далі ми простежимо вчинки й поведінку багатьох московських «хазяїв», і читач зуміє переконатися, що, викладаючи винятково факти, не прикрашаючи дійсність і не привносячи в оповідь свідому виправдувальну брехню, інакше про Московію вести мову не можна. Всепоглинаюча жорстокість і вседозволеність властиві московитові споконвічно, від першого князя Андрія Боголюбського, породженого й вихованого в суздальській землі.
Але повернімося до одвічно брехливих «великоросійських» постулатів. Щоб надалі виправдати завоювання України та інших своїх західних сусідів, московити вигадали байку про переміщення слов'янських племен із Дніпра в глухомань Московії. Мовляв, це був один народ, одне коріння і єдина історія.
Ми розуміємо, що ці вигадки постали на догоду імперії. Дивуватися не варто – бували вигадки і гидотніші, і брехливіші.
Пропоную знову звернутися до академіка О. О. Шахматова. Ось що він стверджує: «Всі історики згодні з тим, що Київська земля (Україна. – В. Б. ) була повністю спустошена татарами (як і суздальська, рязанська та інші. – В. Б.): звичайно, неможливо, щоб вони перетворили її на безлюдну пустелю, але принаймні значна частина населення повинна була шукати більш безпечних поселень і, звісно, рухалася при цьому на північ (уздовж Дніпра. – В. Б. ) і захід. Разом з тим залишки київського населення (українського. – В. Б. ) повинні були набути зовсім іншого характеру, порівняно з колишнім часом: рубіж руської (української. – В. Б. ) землі з лівого берега Дніпра переноситься на правий, і Київська земля (Україна. – В. Б. ), яка зазнає постійних загроз зі сходу і півдня, стає новою межею землі руської… Подібно до того, як деревляни й дуліби відступили тоді (після вторгнення печенігів. – В. Б. )… на північ, так само після вторгнення татар населення Київської землі та, ймовірно, Волинської відлито (відійшло. – В. Б. ) у Полісся (північна Київщина і сама є Поліссям)… не можна припустити відходу північно‑малоруського (північноукраїнського) населення (зі своєї землі. – В. Б. )… Із XIV століття… зіставляючи свідчення мови зі свідченнями історії народу (українського. – В. Б. ), – відкривається нове завдання – (повторно) колонізувати південь і південний схід… Під охороною литовських князів і київських Олельковичів, малоруси (українці. – В. Б. ) рухаються в Полтавщину, що може слугувати доволі потужним аргументом проти припущення про занадто велику розрідженість південноруського (українського. – В. Б. ) населення після татарської навали. Київське князівство вже в XV столітті знайшло можливість розширити свої межі до Чорного моря і Дінця; зрозуміло, що власне Київщина не могла в той час мати потребу в колоністах із Галичини або з Білорусії».
Особливо наголошую: професор Шахматов звернув нашу увагу на загрозу Києву зі сходу та з півдня. Саме така загроза при формуванні української нації існувала в X–XIII століттях. Пізніше, коли почалася навала поляків, з'явилася загроза із заходу, але на той час українська нація була сформована.
І варто не забувати ще про один фактор: після навали Батия слов'янські племена не могли мігрувати назустріч завойовникам. І пізніше, у XIV–XVI століттях, не могли волелюбні слов'янські племена з території України мігрувати в Московію у золотоординське ярмо. Незаперечна істина помітна кожному неупередженому дослідникові.
Розвалилася й ця так звана «теорія» великоросів – про переміщення слов'янського населення Подніпров'я в Московію. Дослідження академіка О. О. Шахматова спростували велику брехню. Згадаймо: саме слов'янські полки українців і литовців у 1362 році остаточно розгромили монголо‑татар на Синіх Водах. Московія і її правителі ще 200 років цілували «опудало» на вірність ханові, тоді як Україна вже здобула свободу національного розвитку.
Варто також спростувати постулат про міграцію населення Новгорода і Пскова в Московію. Згадаймо, як писав псковський літописець: «вислав наших братів і сестер у місця далекі, де не бували ні батьки їхні, ані діди, ані прадіди». Тут наведено слова літописця про знищення й виселення псковитян у 1510 році. Прадавній очевидець спростував брехню великоросів.
Не витримала критики і розвалилася гіпотеза великоросів про «великоруськість» предковічного Києва і киян – полян. Її творці Погодін і Соболєвський змушені були самі відмовитися від великої примхи. Надто вже запізнилися великороси із запуском цієї брехні.
«Великоруськість» Києва О. О. Шахматов спростував такими словами:
«Ми повинні рішуче відкинути думку про те, що Київщина була в давнину населена не предками сучасних малорусів (українців), а предками сучасних представників інших руських народностей. Шукати в X–XI столітті (і пізніше! – В. Б. ) біля Дніпра великоросів є справою марною, бо великоросійська народність походження нового…» [12, с. 52].
Резюмуючи, академік О. О. Шахматов заявляє: «Уся група малоруських (українських. – В. Б. ) сучасних говорів значно цілісніше, ніж усі інші (білоруська і великоросійська. – В. Б. ), зберегла свій зв'язок із древньою групою відповідних їй говорів на споконвічній території».
Таким чином, ми виявили істини, доведені самими великоросами. Ось вони:
1. Починаючи зі стародавніх часів, на території сьогоднішньої України жили споріднені слов'янські племена, які в процесі історичного розвитку утворили самобутній слов'янський народ – українців.
2. Великоросійський народ ніколи не мав родинного коріння з українським. Він утворений на базі фінських племен, які відтак змішалися з булгарським і татарським етносами. І постав він значно пізніше.
3. Повертаючись в історичне минуле, ми повинні з належною твердістю відкинути брехливі твердження великоросійських істориків про переміщення слов'янських племен із басейну рік Дніпра і Дністра в райони Оки, Мещери і Верхньої Волги в період X–XVI століть.
Не було історичної потреби слов'янським племенам (українцям) утікати в непрохідні, незвідані нетрі й драговину за тисячі кілометрів від рідної землі предків. Їм досить було «відсунутися» зовсім трохи від завойовників, які приходили зі сходу і півдня, у свої власні лісові масиви, що простягаються й нині на тисячу кілометрів від Чернігівської до Львівської землі. А в минулі часи, 700–900 років тому, лісові масиви української землі (Русі) сягали значно південніше.
Глибоке вивчення говірок української мови свідчить про збереження національного етносу на національній території.
Автор цієї книги мав ще одну можливість (яка буквально випадково випала йому) простежити підтвердження висловлених вище думок.
На початку шістдесятих років, у часи першої радянської відлиги, завдяки колишньому керівникові України Петрові Шелесту, було видано видатну національну серію досліджень «Історія міст і сіл УРСР». Ясна річ, у цих виданнях не обійшлося без великоросійського прокомуністичного впливу. Іншого тоді не могло бути. Імперія великоросів суворо стежила, щоб її постулати про «первородство» і «велич» неухильно сповідували. І в цьому сенсі «Історія міст і сіл УРСР» наскрізь фальшива.
Але власне історичні факти з «Історії міст і сіл УРСР» зросійщенню не піддаються. Не можна сфальсифікувати факт появи міста або села.
Отож уважно прочитаймо лише один том «Історії» – «Хмельницька область». Простежмо, скільки поселень українців виникло з IX по XVI століття на Поділлі? Які історичні зміни з погляду демографії відбулися на Поділлі за шість століть? Чи народ справді «перетік» у Московію, як тривалий час намагалися втовкмачити нам московити й великороси?
Із давніх‑давен на подільській землі жили слов'янські племена: на півдні – уличі і тиверці, на півночі – дуліби і волиняни. З 1199 року вся територія сучасної Хмельницької області увійшла до складу Галицько‑Волинського князівства. Стародавні київські літописи у IX – ХI століттях на подільській землі згадують 12 міст і городищ, зокрема Ізяслав, Полонне, Тихомль та інші. Але вже у наступні два століття (XII–XIII) на землі подільській зафіксовано більше 70 поселень і городищ. Наші предки не сиділи склавши руки, а посилено й цілеспрямовано трудилися, освоюючи рідні простори. У них не було ні часу, ні бажання робити «перетікання» в Московію.
Монголо‑татарська орда насунула на Галицько‑Волинське князівство в 1240 році. Справді, був мор по нашій землі. Але земля не спорожніла. Пограбувавши населення, церкви, монастирі, захопивши «ясак», завойовники відійшли у волзькі степи. На місцевих жителів, які залишилися, наклали данину.
З історичних літописів відомо, що князь Данило Галицький навіть їздив у Золоту Орду на поклін. І це було в українській історії. Але ще в тому ж XIII столітті, тобто за життя старого скореного покоління, галицько‑волинські князі повстали проти татаро‑монголів. Відмовилися підкорятися і платити данину. А в 1320 році великий князь Литовський покінчив із Золотою Ордою на українській землі.
Хоч як би словоблудили великоросійські історики, але в 1320 році український народ вигнав Орду з Києва. І здобув собі волю. Не українці, а московити ще майже 200 років перебували в рабстві.
Згодом, до навали поляків в Україну, життя на Поділлі було нелегким, але сприяло формуванню української нації.
Увійшовши до складу Великого Русько‑Литовського князівства, український народ дістав перепочинок. Саме на той час він сформувався остаточно і увійшов у своє історичне русло буття.
До кінця XV століття лише в Кам'янець‑Подільському воєводстві, де правили спочатку українізовані князі
Каріатовичі, а пізніше князі Острозькі, існувало 216 міст і поселень. А до другої половини XVI століття – понад 650, у тому числі 66 міст. І народ спілкувався українською мовою, сповідував переважно православ'я, і правили ним князі, які так само спілкувалися мовою українського народу. Цих досягнень у національному становленні не варто забувати.
Князі були достойні, не грабували сусідів, не вбивали підданих, як чинили московські. Уже в XIV столітті вони побудували великі кам'яні фортеці, такі як Кам'янець, Смотрич, Бакота тощо. Українські міста вже в ті часи жили за цивілізованими європейськими законами. У 1432 році місто Кам'янець‑Подільський отримало Магдебурзьке право. За цим правом князь не міг переслідувати, а тим паче вбити людину. Населення міста жило, працювало і управлялося на підставі цивілізованих європейських законів.
У Московії до таких законів управління прийдуть лише наприкінці XVIII століття, та й то – із жорстокою сваволею царів і знаті.
Так слов'янське Поділля «перетікало» в Московію!
Вивчивши факти, треба раз і назавжди відкинути московський міф про первородство великоросів і забути про слов'янське споріднення українського і російського народів – це велика облуда, складена на догоду Російській імперії.
Нам доведеться усвідомити: великороси як нація розвивалися самобутньо в глухих, непрохідних лісах північного сходу Європи на базі фінських племен, які жили в тих місцях.
«Великоросія XIII–XV ст. зі своїми лісами, драговинами й болотами на кожному кроці загрожувала поселенцеві тисячами дрібних небезпек, непередбачених ускладнень і неприємностей… Ось чому село з одного або двох дворів є панівною формою розселення в північній Росії мало не до кінця XVII ст.» [5, с. 56–57].
І ще одну думку вважаю за потрібне процитувати:
«Руська людина з'явилася в північно‑східних пустелях безсімейною у всьому печальному значенні, яке це слово мало у нас за старих часів. Самотня, закинута у світ варварів (маються на увазі фінські племена, які згодом стали великоросами. – В. Б. ), остання, крайня з європейсько‑християнської сім'ї, забута своїми й забувши про своїх…
Сумна, сувора, одноманітна природа не могла цілюще впливати на дух людини, розвивати в ній почуття краси, прагнення до прикрашання життя, підносити її над буденною одноманітністю, дарувати свято, таке необхідне для відновлення сил. Нечисленне народонаселення було розкидане на величезних пустельних просторах, які безупинно збільшувалися без відповідного множення народонаселення» [7, с. 226].
До цих слів нічого додати.
Шановні читачі, автор вдячний вам за спільне вивчення матеріалів першого розділу книги і сподівається, що ви не ображаєтеся на нього за пізнання часточки зворотного боку «парадного фасаду» Російської імперії. Навіть гірка правда не є зайвою, якщо веде до пізнання батьківщини, зрештою, до пізнання себе.
І щоб в історичному майбутньому знову й знову не повторювати одних і тих же помилок, які повторює Московія сотні років поспіль, покладаючись на одвічно облудні постулати, завжди корисно вивчити власну історію не лише «великих здобутків і перемог», а й жорстоких поразок, брехливих вигадок і брудних діянь.
Дата добавления: 2021-01-21; просмотров: 63; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!