Микола Гурович Куліш (1892-1937) — драматург зі світовою славою.
ПЛАН ВИВЧЕННЯ ТЕМИ
1. Розвиток національного театру (“Березіль” Леся Курбаса, Харківський театр ім. І.Франка), драматургії 1920−1930 рр. (від ідеологічних агіток до психологічної драми).
2. П’єси В.Винниченка, М.Куліша, І.Дніпровського, І.Кочерги, Я.Мамонтова на перетині традицій “корифеїв”, зарубіжної класики і модерної драматургії.
3. Іван Кочерга. Життєвий і творчий шлях митця.
4. «Свіччине весілля».Історична основа п’єси.
5. Символічні образи світла і свічки.
Т еорія літератури :драматична поема.
Практичне заняття.
1. Розповісти про особливості розвитку драматургії й театру 1920-х років.
2. Робота з допоміжними матеріалами з історії культури. Провести аналогії з іншими явищами культури.
3. Розповісти творчу біографію драматурга Івана Кочерги.
НАВЧАЛЬНИЙ МАТЕРІАЛ ДО ЗАНЯТТЯ
Театр у всі часи був для культурних народів великою цінністю, яка мала незвичайне моральне, культурне й громадське значення як школа, що безпосередньо давала масам усе те, що придбали життя, наука й знання.
У другому десятилітті ХХ століття відбувся активний процес формування української національної інтелігенції – і наукової, і мистецької. Український театр завжди був важливим чинником національно-культурного будівництва. Після революції 1917 року переважали агітки – соціально спроектовані п’єси на актуальні революційні теми.
На початку 20-х рр. XX ст. діяло 74 професійні театри, численні самодіяльні театри на периферії та пересувні робітничо-селянські театри, що спеціалізувалися на агітках, прославляючи пролетаріат.
|
|
|
У Києві 1918 р. функціонували Державний драматичний театр, очолюваний Олександром Загаровим, Державний народний театр під керівництвом Панаса Саксаганського і «Молодий театр» Леся Курбаса.
У 1919-1920 рр. у Галичині й на Буковині діяли «Новий Львівський театр», Чернівецький театр і Державний театр ЗУНР.
У 1919 р. організувався Державний театр імені Т.Шевченка в Катеринославі.
У 1920 р.— у Вінниці імені І. Франка (керівник Гнат Юра). У репертуарі Вінницького театру переважали п’єси національної драматургії (Франка, Карпенка-Карого, Старицького, Винниченка).
1922 року керований Лесем Курбасом Київський драматичний театр, перейменований на «Березіль», став також і мистецькою лабораторією, і проводив культурно-громадську роботу. 1926 року «Березіль» перевели до Харкова.
У 20–30-і рр. український професійний театр розвивався у двох основних напрямах:
1) традиційному;
2) експериментальному (авангардному):
1) 
2) 
Режисер Гнат Юра схилявся до реалістично-психологічної системи. Цей театр було засновано на романтично-психологічній та реалістично-побутовій традиції «театру корифеїв», творчо переосмислений для створення нового революційного сценічного мистецтва. Репертуар: «Мартин Боруля», «Суєта», «Сто тисяч» І. Карпенка-Карого, «97» М. Куліша.
|
|
|
Натомість талановитий режисер, фундатор українського професіонального театруЛесь Курбас (1887-1937)постійно експериментував, випробовував низку мистецьких шляхів — від психологічної драми до експресіонізму. Він прагнув утворити «рефлексологічний» театр негайного впливу на глядача, який би активізував його і збуджував до дії. Із цією метою режисер у своїх естетичних шуканнях від умовних форм ішов через синтез умовності й психологізму до філософських вистав. Порвавши з традицією етнографічно-побутового театру, режисер орієнтувався на модерні течії європейського театру.
Це був театр синкретичний, у якому елементи драматичного дійства перепліталися з різними формами мистецтва: пластикою і хоровою декламацією, мімікою і жестом, елементами цирку й балету, музикою. Лесь Курбас уперше на національній сцені використав прийоми кіно. Саме йому судилося створити український модерний театр.
На перших порах режисери ставили класику. Лесь Курбас інсценізував «Гайдамаки» Шевченка, поставив п’єси «Цар Едіп» Софокла, «Макбет» Шекспіра тощо. Уперше герої світової класики заговорили українською мовою. Національна драматургія в театрі Курбаса була представлена реалістичною драмою Винниченка («Чорна Пантера і Білий Медвідь») та символістськими етюдами Олександра Олеся. Широко побутувала агітп’єса, але вона не мала художньої цінності. Незабаром виникла соціально-психологічна драма («97» Миколи Куліша), документально-реалістична («Бунтар», «Дванадцять» Мирослава Ірчана) і символістсько-романтична п’єса («Коли народ визволяється», «Батальйон мертвих» Якова Мамонтова).
|
|
|
На поетиці символізму будували п’єси Яків Мамонтов та Іван Кочерга. У драмах Івана Кочерги велику роль відіграють символи як семантичні ключі до розуміння змісту його творів. У них обігруються символи часу («Майстри часу»), світла («Свіччине весілля»), млинового жорна й алмазу («Алмазне жорно»). Твори цих митців попереджували про небезпеку, що наступає, якщо розбуджувати в масах руйнівні інстинкти.
Спираючись на гуманістичні цінності драматургії XIX століття, молоді митці зосереджували увагу на людині. У драмі «97» Микола Куліш поставив питання про людське життя як найвищу цінність.
|
|
|
Глибоким новаторством відзначилися п’єси Миколи Куліша в постановці Леся Курбаса: «97», «Народний Малахій», «Мина Мазайло», «Комуна в степах», «Маклена Граса». Національний театр Курбаса — Куліша був театром філософського спрямування, що правдиво моделював трагізм «нового життя», складну долю людини доби. А тому проти цього театру й Куліша виступила партійна критика, у 30-х роках знищивши його.
Микола Гурович Куліш (1892-1937) — драматург зі світовою славою.
Жанровий репертуар драматургії відзначається великим багатством, оновленням структури. Експериментально-психологічну драматургію творить Володимир Винниченко (драма «Закон»). Куліш стає творцем трагікомедії «Народний Малахій». Яків Мамонтов написав трагікомедію «Республіка на колесах». Іван Дніпровський написав психологічну драму «Яблуневий полон», присвятивши її подіям національно-визвольної революції, відтворивши там конфлікт особистісного із суспільним, загальнолюдського — із класовим.
Таким чином, драматургія якісно оновлюється, наповнюється філософським змістом.
Відповідно до нових тенденцій у театральному житті українська драматургія 20–30-х рр. ХХ ст. розвивалася швидкими темпами – від революційних агіток до психологічної модерної драми. Театри прагнули цілком сучасного репертуару, тому переробляли класичну спадщину, осучаснювали її.
Український театр
Новаторські риси:
- у п’єсах з’явився новий тип героя;
- поєдналися драматичне, ліричне, комічне, сатиричне, філософське начала;
- національні проблеми ставилися у рівень вселюдських.
Для театрального стилю цієї епохи була характерна:
- філософська наповненість змісту,
- чіткість у розшаруванні соціальних конфліктів,
- органічне поєднання трагедії й іронії.
«Майстром вічності» називає Івана Кочергу літературознавець Всеволод Неділько.
Народився Іван Антонович Кочерга 6 жовтня 1881р. в містечку Носівка на Чернігівщині в сім’ї залізничного службовця, що зумовлювало часті переїзди. Лише 1891 p. їхня родина оселяється на постійне проживання в Чернігові, де 1899 р. він закінчує гімназію. Відтак їде до Києва і вивчає право на юридичному факультеті. По закінченні університетських студій в 1903 р. повертається до Чернігова і стає на службу чиновником у контрольній палаті. З 1904 р. виступає з театральними рецензіями на сторінках чернігівських газет.
1910 р. пише першу п'єсу (російською мовою) «Пісня в келиху» (вперше поставлена в Харківському Народному театрі лише 1926 р. в перекладі П. Тичини під назвою «Легенда про пісню», п'єса успіху не мала).
Нова п'єса — «Дівчина з мишкою» (рос. мовою, 1913) мала помітний, хоч і скандальний успіх.
1914 р. І. Кочерга переїхав в Житомир. П'єси російською мовою «Зубний біль сатани» (1922) та «Викуп (Весільна поїздка Марусі)» (1924) завершують певний етап драматургічного розвитку, в цей період творчого життя письменник починає писати українською мовою.
1925 p. він завершує роботу над п'єсою «Фея гіркого мигдалю».
1927р. — пише нову п'єсу «Алмазне жорно».
1928р. — кілька п'єс, безпосередньо пов'язаних тематикою і проблематикою з тогочасною дійсністю.
В цей період І. Кочерга з посади ревізора житомирської робсельінспекції переходить працювати літредактором у міську газету «Робітник», а згодом — у «Радянську Волинь».
Він пише комедію «Натура і культура» (1928), драму-феєрію «Марко в пеклі» (1928) і низку так званих «кооперативних» п'єс, типових для 20-х років агіток. І. Кочерга, який в попередні роки лише зрідка виступав у пресі, активізує свою критичну діяльність. З 14 липня по 9 серпня 1929 p. він друкує в газеті «Робітник» 11 лаконічних, але глибокозмістовних рецензій на вистави театру української опери — це чи не більше, ніж за всі 1922-1928 pp.
Він пише чимало п'єс: драматична поема «Свіччине весілля» (1930; інша назва «Пісня про Свічку»), водевіль «Ліза чекає погоди...» (виданий 1931р.), п'єса «Майстри часу» (інша назва «Годинникар і курка», 1933).
Драматична поема «Свіччине весілля» була поставлена лише 1935 р. в Запоріжжі й тільки після цього почала тріумфальний хід по сценах десятків театрів. П'єса «Майстри часу», незважаючи на те, що спочатку була відхилена українським реперткомом, на Всесоюзному конкурсі драматургічних творів у 1934p. дістала (під назвою «Годинникар і курка») третю премію.
1934 р. І. Кочерга переїздить до Києва, де поринає в активну громадську, критико-публіцистичну та творчу роботу. Продовжує художню розробку проблемних філософських питань, працює і над кіносценаріями, перекладами.
З початку Великої Вітчизняної війни живе в Уфі, де редагує газету «Література і мистецтво» й працює в Інституті літератури АН УРСР. У цей період створює кілька невеличких п'єс, які, часом дотепні, по-своєму правдиві, не стали, однак, досягненнями автора.
Дещо пізніше написані твори «Чаша», 1942; «Досить простягти руку», 1946. В одноактівці «Зубний біль сатани» реалізований задум п'єси, який автор нотував ще в 10-х роках.
Повернувшись 1944 р. до Києва, І. Кочерга пише романтичну драму «Ярослав Мудрий» (1944, друга редакція — 1946). Драма задумана як історична трагедія, але деяка ідеалізація самого образу князя не дозволила автору домогтися по-справжньому трагедійного звучання твору. Як романтична ж драма «Ярослав Мудрий» є високим досягненням в українській літературі.
У повоєнні роки основні творчі сили письменник віддає роботі над драматичною поемою про Т. Г. Шевченка «Пророк» (1948).
Помер Іван Антонович Кочерга 29 грудня 1952 р.
Словникова робота.
ЗАПИСАТИ У ЗОШИТИ
ü Драматична поема — невеликий за обсягом віршований твір, в якому поєднуються жанрові форми драми та ліро-епічної поеми. В основу драматичної поеми закладається внутрішній динамічний конфлікт – власне конфлікт світоглядних та моральних принципів при відсутності панорамного тла зовнішніх подій, перевазі ліричних чинників над епічними й драматичними.
Дата добавления: 2020-11-23; просмотров: 119; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!