МААСТРИХТСЬКИХ ТА АМСТЕРДАМСЬКИХ
УГОД (1987-1997)
Особливості європейської інтеграції на кінці 90-х років.
Після прийняття в лютому 1987 р. ЄЄА, Комісія ЄС запропонувала "пакет Делора" - сукупність заходів по забезпеченню виконання Єдиного акту. Сюди входили: нове визначення загальної аграрної політики; подвоєння ресурсів структурних фондів ЄС з метою прискорення економічного розвитку регіонів; реформа фінансування ЄС згідно з фінансовим станом країн-членів.
Ганноверська сесія Європейської ради в червні 1988 р. констатувала, що після реалізації третини пропозицій по практичному виконанню ЄЄА, досягнуто поріг "неповоротності" в процесі інтеграції. Був сформований спеціальний комітет для вивчення проблеми утворення валютного союзу, а також зроблені кроки вперед в політиці охорони зовнішнього середовища і в утворенні "інформаційної Європи".
До середини 1989 р. програма ЄЄА була практично на 50% реалізована. В той же час залишалися важливі проблеми, що необхідно було вирішити. Так, по рівню ВВП на душу населення ЄС в 1986-1987 рр. на 10 % відставав від Японії, і на 36% - від США. У цілому ВВП, що визначає економічну міць, досяг в ЄС в той же період 3525 млрд. екю - що було менше від США на 177% і вище від Японії на 76%. ЄС в той період зосереджував 20% світового економічного потенціалу. За десятиріччя з 1978 - 1988 рр. сукупний ВВП ЄС виріс лише на 9%, в той час як в США - на 46% , в Японії - на 122%. Водночас, крім загального відставання в ЄС значно загострилися проблеми нерівномірного розвитку як між окремими країнами співтовариства, так і між окремими його регіонами.
|
|
|
За підрахунками ЄС в період з 1986 - 88 рр. десять найбагатших регіонів співтовариства виробляли в середньому в 3 - 4 рази більше продукції, ніж десять найбідніших. Крім того, відсоток безробітних серед економічно активного населення складав в ЄС на кінець 1988 року 10,9% проти 5,3% - в США і 2,4% - в Японії.
В січні 1989 року голова Комісії ЄС Жак Делор запропонував план утворення "Європейського економічного простору". Згідно з цим планом з 1 січня 1993 року мав початися другий етап утворення валютно-економічного союзу в ЄС. Передбачалося введення стійкого обмінного курсу європейських валют і утворення європейської системи центральних банків (Єврофед). Ця система мала визначити основні напрямки валютно-фінансової політики Співтовариства. Широкі повноваження мали бути надані Раді міністрів фінансів та економіки (Екофін), яка розглядала б питання узгодження і координації державних бюджетів країн ЄС. Таким чином Екофін мав отримати водночас повноваження в законодавчій і виконавчій областях без достатньо ефективного контролю з боку Європарламенту. Проект був підтриманий представниками Франції, Англії та Данії, і мав привести до моделі майбутньої Європи з сильною виконавчою владою.
|
|
|
Прихильники "конфедералізації" ЄС наполягали на принципах народовладдя і на рівномірному розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову. В цьому контексті передбачалося розширити повноваження Європарламенту, зробити його в перспективі двопалатним (з палатою національностей, що мала захищати права малих країн). Тільки в такому випадку, як вважали Італія та ФРН, можливо було б зберегти в системі майбутніх відносин країн - членів ЄС принцип народовладдя і баланс між виконавчою і законодавчою гілками влади.
У 1991 - 1992 рр. часто - густо висловлювалися побоювання, що незалежно від вирішення питання про надання Європарламенту реальної влади Європа може перетворитися на федеральний союз, в якому учасники делегують частину своїх прав наднаціональним органам.
Характерною в цьому випадку була позиція Данії, висловлена в меморандумі у вересні 1990 року. Уряд Данії виступав за широку координацію усіх аспектів зовнішньої політики ЄС. У сфері політичного співробітництва датський уряд вважав за необхідне зберегти "принцип консенсусу". У менш важливих питаннях, таких, як право на працю, освіту, соціальний захист, право на організацію і колективні переговори, меморандумом передбачалась можливість прийняття рішень більшістю голосів. Датський уряд виступав за розширення договорів шляхом включення в них питань політики в галузі освіти, охорони здоров'я та культури.
|
|
|
Разом з тим, схвалюючи необхідність посилення демократичних процесів в ЄС, Данія не вважала за необхідне розширювати повноваження Європарламенту. Він повинен був мати право зобов'язувати Комісію ЄС висувати йому свої пропозиції не менш як двома третинами голосів, що в умовах політичної багатофракційності Європарламенту здається дуже складним. Європарламент повинен був також мати право проводити слухання, на яких держави - члени ЄС мали звітувати про виконання тих чи інших законів. Передбачалось, що країна, по якій є рішення Суду ЄС, протягом шести місяців мала звітувати в Європарламенті про виконання рішення Суду.
Виступаючи за максимальний розвиток валютно-економічного і політичного співробітництва в рамках ЄС, уряд Данії зазначав, що вірогідність його участі в цьому процесі можлива лише на умовах міжурядового співробітництва. Питання прийому нових членів в ЄС, узгодження і координація бюджетів країн - членів ЄС без обмеження їх національного суверенітету, мали вирішуватись лише через Раду міністрів ЄС. Європарламент, в свою чергу, хоча й наділявся правом ініціативи в розробці й прийнятті директив, обов'язкових для виконання, все ж , в першу чергу мав виконувати функції контролю за комісіями Співтовариства. Водночас, національні парламенти повинні мати можливість впливу на процес розробки й затвердження директив.
|
|
|
Основні напрямки інтеграційних процесів в ЄС
Римська сесія Європейської ради, що проходила в жовтні 1990 р., висловилась за прискорення утворення Європейського Союзу і намітила строки другого етапу утворення валютно-економічного союзу ЄС (від 1 січня 1994), розглядаючи його як перехідний період утворення паритету валют та вирівнювання економіки усіх країн-членів ЄС. Передбачалося завершити формування єдиного внутрішнього ринку, ратифікацію зміненого Римського договору, забезпечити незалежність центральних національних банків, заборонити фінансування дефіциту шляхом емісії, виключення будь-якої відповідальності ЄС за борги держав-членів, утворення нового валютно-фінансового органу, що складався б з національних центральних банків і центрального європейського банку.
Виконання зазначених вище завдань мало стати необхідною умовою переходу до політичного союзу. У спільній німецько-французькій заяві, зробленій в лютому 1991 р., концепція і загальні цілі політичного союзу розглядалися крізь призму формування спільної зовнішньої політики і політики в сфері безпеки (СЗПБ), що мала охоплювати всі аспекти зовнішніх стосунків.
Для забезпечення спільної політики безпеки й політичного співробітництва в документі передбачалося, що кінцевою метою такої діяльності має стати спільна європейська оборона, без якої утворення Європейського Союзу лишилось би незавершеним. Разом з тим, мали повністю зберігатися зобов'язання західноєвропейських країн в рамках Північноатлантичного союзу.
Передбачалось також, що країни - члени ЄС повинні були використовувати можливості Західноєвропейського Союзу (ЗЄС), який став би каналом співробітництва між політичним союзом і НАТО, засобом забезпечення взаємного посилення європейських і трансатлантичних структур безпеки, зберігаючи при цьому усі досягнення ЗЄС, що є реально функціонуючою організацією з договірною основою і чіткими взаємними зобов'язаннями в сфері оборони.
Франко-німецька ініціатива виявила серйозні розбіжності в позиціях країн- членів ЄС на той час щодо ролі Західноєвропейського союзу. Франція, ФРН, Бельгія, Іспанія, Італія, Греція і Люксембург вважали, що ЗЄС мав відігравати роль мосту між політичним союзом ЄС і НАТО. ЗЄС мав стати складовою частиною майбутнього політичного союзу 12-ти країн ЄС. Але проти цього виступили Англія і Нідерланди.
Крім того, серед кандидатів на прийом в ЄС більшість складали нейтральні країни. Не слід забувати також, що з процесом утворення валютно-економічного і політичного союзу Співтовариство завжди пов'язувало розширення в перспективі свого складу шляхом вступу до нього не тільки інших західноєвропейських країн, але й ряду країн Центральної і Східної Європи. Таким чином, оцінки ролі ЗЄС в оборонній стратегії Заходу залишаються проблемою далеко не однозначною.
На міжурядових конференціях з питань утворення валютно-економічного і політичного союзів ЄС, що проходили в грудні 1990 р. в Брюсселі, були сформульовані основні організаційно-правові принципи оформлення цих союзів. Передбачалося, що політичний союз має бути оснований на солідарності країн-членів, повній реалізації економічної та соціальної єдності, справедливій рівновазі між відповідальністю держав та Співтовариства, а також між інститутами, на єдності зовнішньополітичних акцій, що проводяться Співтовариством в рамках його політики в сфері зовнішніх стосунків, безпеки, економіки та розвитку.
На сесії Європейської ради, що проходила у грудні 1990 р. у Римі обговорювались питання внутрішнього розвитку ЄС. З метою посилення ролі Європарламенту передбачалося удосконалення "процедур співробітництва" й розширення практики заключення договорів згідно з міжнародними угодами, що потребують одностайної ухвали з боку Ради, участь Європарламента в призначенні членів Європейської ради і його голови і розширення повноважень Європарламента в області бюджетного контролю і фінансової відповідальності; більш тісний контроль за проведенням політики Співтовариства; ведення розслідувань щодо справ Співтовариства.
Стосовно процедури прийняття рішень передбачалась необхідність врахування таких моментів, як принцип консенсусу при узгодженні загальних напрямків діяльності і принцип кваліфікованої ЗП більшості при проведенні відповідної політики. В подальшому мала бути визначена роль ЄС у вирішенні питань оборони без ушкодження прав відповідних держав-членів в цій області, а також з урахуванням існуючих зв"язків, досвіду та знань, що існують в рамках Північноатлантичного союзу, без загрози при цьому для традиційних позицій інших країн-членів.
Європейська рада закликала міжміністерські конференції враховувати необхідність вирішення таких питань, як економічна і соціальна єдність держав-членів; покращення охорони навколишнього середовища з метою забезпечення довгострокового розвитку; розвиток охорони здоров"я, зокрема посилення боротьби з розповсюдженням захворювання; дослідницька робота з метою підвищення конкурентності Співтовариства; енергетична політика з метою посилення безпеки і підвищення ефективності співробітництва всіх європейських країн; утворення в Співтоваристві великих інфраструктур, які б дозволяли завершити утворення загальноєвропейської інфрасистеми; розвиток обміну в сфері культури й освіти.
Європейська рада рекомендувала конкретизувати поняття європейського громадянства. Малися на увазі громадські права, соціальні та економічні права, єдиний захист громадян Співтовариства за межами його кордонів. Необхідно було розглянути можливість утворення механізму захисту прав громадян, що охороняються Співтовариством. У період з 1987-1994 р, до підписання Маастрихтських угод, важливим результатом діяльності Співтовариства і, в першу чергу, Європарламенту в галузі захисту прав людини як всередині ЄС, так і на міжнародній арені, стала прийнята Європарламентом в 1989 р. Декларація про основні права і свободи. Цей документ значно переважав по обсягу та змісту договірні зобов'язання в галузі захисту прав людини, що містилися в установчих документах ЄС, Спільній декларації ЄС 1977 р. та преамбулі Єдиного європейського акту. Разом з тим Декларація Європарламенту 1989 р. розглядала і проблеми політико-правової інтерпретації природи і значення Співтовариства, зокрема співвідношення загальноєвропейського і національних правопорядків держав-членів.
Два розділи Декларації включають в себе 28 статей. "Загальні положення" фіксують окремі права і свободи, "Заключні положення" встановлюють сферу діяльності, рамки, інституційні гарантії та обмеження можливих зловживань.
Крім "класичних" прав людини, як людська гідність, право на життя, принцип рівноправ"я, свободи переконання та інші громадсько-політичні свободи, включаючи процесуально-юридичні гарантії та свободи (доступ до правосуддя, принцип заборони оборотної сили закону й смертної кари, право петицій в Європарламент). Декларація проголошувала і так звані нові права людини: право на інформацію, "право участі", право на захист навколишнього середовища і т.ін.
Важливою рисою Декларації 1989 р. став її динамічний, гнучкий і відкритий характер в плані широких можливостей її інтерпретації і подальшого розвитку. Вона представляє собою свого роду проміжний орієнтир, який зберігає безпосередню спадкоємність відносно ініціатив, що приймалися раніше в сфері формування й розвитку системи захисту прав людини в ЄС і, одночасно націлений на формування майбутньої лінії її розвитку.
Таким чином, з прийняттям Декларації Співтовариство внесло значний внесок в процес закріплення прав людини не тільки в Європі, але й в світі, тим самим сприяло підвищенню свого міжнародно-політичного престижу (перш за все в міжнародних правозахисних організаціях, що грають значну роль у світовій політиці).
Європейська рада обговорила засоби забезпечення ефективності інститутів ЄС та необхідності посилення ролі Європейської ради і Комісії з тим, щоб Співтовариство могло підійти до утворення політичного союзу, закріпив як законодавчі, так і виконавчі структури.
У червні 1989 р. Комісія ЄС опублікувала результати діяльності ЄС за п"ятирічний період. З 279 заходів, запропонованих у Білій книзі КЄС (1985) для завершення формування єдиного внутрішнього ринку, Європейська рада прийняла 127. Крім того, ще ряд програм проходив фінальну стадію багатоетапного процесу прийняття рішень. Усього, таким чином, більше 50% рекомендацій програми "Європа-1992" прийняли форму директив та інших нормативних актів ЄС.
Ці успіхи мали в той час більш теоретичне, ніж практичне значення. По-перше, правові акти ЄС мали бути імплантовані в національні законодавства держав-членів і тільки після цього втілені в практику. За даними Комісії ЄС на початок вересня 1989 р. усього в 12 країнах ввійшло в силу 68 директив, тобто менше половини, і лише 7 з них реально впроваджувались на території ЄС. По-друге, значення різних заходів для утворення ЄВР було далеко не однаковим: так введення повної свободи пересування капіталів (що мало бути здійснено в 1990-1992 рр.) мало значно більше ваги, ніж інші акції.
Все ж, не дивлячись на ці труднощі, значно важливішим були не строки реалізації програми, а динаміка просування ЄС на основних напрямках інтеграції. Це стосувалося не тільки утворення єдиного ринку, але й таких важливих рішень, як утворення економічного і валютного союзу і, особливо, політичного союзу. У грудні 1990 р. у Римі одночасно відкрилися дві міжурядові конференції, що мали завершити підготовку відповідних договорів'до кінця 1991 р., з тим, щоб вони були ратифіковані в 1992 р. і вступили в силу з 1 січня 1993 р. одночасно з єдиним внутрішнім ринком. Однак практичне обговорення умов вищеперерахованих угод викликало нову хвилю протиріч, між країнами-членами ЄС і, в першу чергу, з боку Великобританії. Це показувало, що пошук компромісу і встановлення консенсусу, хоча й неминуче, але займе значно більше часу, ніж це передбачалося.
2/ Утворення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС).
Європейське економічне співтовариство (ЄЕС або «Спільний ринок») утворено 25 березня 1957 р. на основі Римського договору. Сьогодні це угруповання, яке об’єднує 15 західноєвропейських країн (Австрію, Бельгію, Велику Британію, Голландію, Грецію, Данію, Ірландію, Іспанію, Італію, Люксембург, Нідерланди, Німеччину, Португалію, Францію, Швецію). Цілі, заради яких об’єдналися ці країни, зводяться до створення митного союзу у межах даної міжнародної організації, формування спільного ринку робочої сили, послуг та капіталів, проведення єдиної торговельної політики щодо інших країн, утворення економічного і валютного союзу та проведення спільної політики у галузі сільського господарства й транспорту, зближення економічного законодавства учасників.
Цілком зрозуміло, що в основі цих цілей лежить прагнення фінансової олігархії зазначених країн розширити ринки збуту й територіальну сферу своєї діяльності, що, у свою чергу, дасть змогу значно піднести економічну могутність країн — учасниць ЄЕС, консолідувати їхні зусилля у боротьбі з монополіями інших держав.
Угруповання країн — учасниць ЄЕС уже в 70-х роках завоювало досить міцні позиції на світовому капіталістичному ринку. На них припадало понад 40 % промислового виробництва,
50 — експорту і близько 30 % прямих зарубіжних інвестицій розвинутих країн. Однак криза 1980—1982 рр. засвідчила, що темпи економічного розвитку в країнах — учасницях ЄЕС щонайменше у 2 рази поступаються японським та американським. Домінуюча економічна перевага цих двох країн з багатьох позицій збереглася і досі. Сьогодні монополіям США належить 80 % обчислювального устаткування, функціонуючого в капіталістичних країнах; вони володіють 70 % ринку ліцензій. Японські корпорації контролюють близько 80 % світового капіталістичного виробництва відеотехніки, 75 % промислових роботів, близько 60 % верстатів з числовим програмним управлінням.
Механізм системи управління ЄЕС пройшов складний шлях. Сьогодні його виконавчими органами є Рада і Комісія. Рада включає до свого складу міністрів держав-учасниць.
Комісія здійснює свою діяльність на основі рішень Ради і покликана проводити єдину політику ЄЕС. Їй підпорядковано ряд комітетів управління та інших допоміжних органів.
Діяльність ЄЕС регулюється так званим правом Співтовариства. У його основі лежить Римський договір 1957 р. та інші джерела. «Право Співтовариства» є автономною правовою системою наднаціонального характеру, завдяки чому органи ЄЕС наділені повноваженнями не лише відносно держав-членів, а й їхніх громадян та юридичних осіб. Водночас правову систему Співтовариства слід розглядати як складову права і відповідно міжнародного економічного права.
У межах ЄЕС вирішуються питання не лише економічного, а й політичного характеру. Фактично з червня 1984 р. діячі ЄЕС почали займатися питаннями будівництва «політичної Європи». На їхню думку, політична Європа може дати сили Європі економічній. У процесі реалізації цієї ідеї було зроблено ряд перших конкретних кроків. Так, з 1 січня 1985 р. було введено загальноєвропейський паспорт, затверджені прапор і гімн Співтовариства, створені органи для вирішення питань ліквідації кордонів та усунення формальностей. Поряд з цим проводилася робота щодо створення нової інтеграційної структури — Західноєвропейського союзу, який має замінити Співтовариство.
Проте, як засвідчило життя, ЄЕС не було перетворено у нову структуру. Зберігаючи свою самостійність, воно увійшло до складу нового утворення — Європейського співтовариства, або, як його ще називають, Європейського Союзу, створеного відповідно до Маастрихтського договору (набрав чинності з 1 листопада 1993 р.).
Крім Європейського економічного співтовариства, до складу Європейського Союзу входять Європейське об’єднання вугілля та сталі і Європейське співтовариство з атомної енергії та 15 держав-членів (Австрія, Бельгія, Велика Британія, Голландія, Греція, Данія, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Німеччина, Португалія, Фінляндія, Франція, Швеція). Сумарна територія цих країн становить 236 191,07 км2, а чисельність населення — майже 375 млн.
Європейська економічна спільнота (ЄЕС) (англ. European Economic Community, EEC) — нині не існуюча назва інституції, що заснована 1957 р. згідно з Договором про заснування Європейської економічної спільноти (один зРимських договорів) з метою створення спільного ринку. Початково складалася з шести країн: Бельгія, Західна Німеччина, Італія, Люксембурґ, Нідерланди та Франція. Разом з Європейською спільнотою з вугілля та сталі (ЄСВС) іЄвропейською спільнотою з атомної енергії становить Європейські спільноти. Договір було укладено 25 березня1957 року в залі Гораціїв і Куріаціїв палацу Киджі на Капітолійському пагорбі в Римі очільниками Бельгії, Німеччини,Франції, Італії, Люксембурга і Нідерландів. Згідно з Римською угодою, шість країн вирішили створити економічне співтовариство, засноване на ширшому спільному ринку, що включає велику кількість товарів і послуг. Митні збори між шістьма країнами-учасницями були повністю скасовані до 1 липня 1968 року. В рамках ЄЕС в 1960-х роках розвивалися спільні економічні політики, особливо в області торгівлі і сільського господарства.
Згідно з Договором про Європейський Союз назву «Європейська економічна спільнота» було змінено на «Європейська Спільнота». Після того, як 2002року Паризький договір про заснування ЄСВС втратив чинність, залишилось дві Європейських спільноти, які часто узагальнено називають «Європейські спільноти». Англійський акронім «EC» (European Communities) також розуміє всі три (дві) спільноти.
Зростання інтеграційних процесів у Європі та. проблема взаємовідносин ЄЕС з Великою Британією і США.
Історично найбільш рельєфно інтеграційні процеси виявились в Західній Європі. Із самого початку вони були викликані необхідністю відбудовувати економіку країн цього регіону після Другої світової війни.
Щоб полегшити реалізацію Плану Маршалла, 16 європейських країн у 1948 р. створили Організацію європейського економічного співробітництва: її цілями були:
§ стабілізувати валюти;
§ об'єднати економічний потенціалл;
§ поліпшити торговельні відносини.
Однак ця організація виявилася слабкою і не змогла забезпечити необхідного економічного зростання.
Пошук нових форм співробітництва відбувався в двох основних напрямах: Перший напрям передбачав:
а) усунути перешкоди на шляху просування товарів, капіталу і людей;
б) гармонізувати політику різних країн у галузі економіки;
в) створити єдині зовнішні тарифи.
Ці ідеї, врешті-решт, втілилися в створенні Європейського Союзу. Другий напрям відкидав ідею повної інтеграції на користь створення зони вільної торгівлі. Він передбачав також:
1) зняти обмеження на шляху переміщення промислових товарів між членами зони;
2) зберегти структуру зовнішніх тарифів кожної країни. Іншими словами, цей напрям передбачав надати кожній країні - учасниці організації вигоди від вільної торгівлі, що залишало кожній з них можливість дотримуватися власних економічних цілей у відносинах з іншими країнами.
Ці ідеї втілились у створення Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ).
Шлях до Європейського Союзу був досить тривалим і складним. Необхідно виділити такі основні етапи формування цього Союзу.
Перший стан пов'язаний зі створенням, за Паризьким договором (8 квітня 1951 p.), Європейського об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС), який набрав чинності в серпні 1952 р. Творцями ЄОВС стали Франція, ФРН, Бельгія, Люксембург, Італія, Нідерланди.
Мета ЄОВС - сприяти економічному зближенню між країнами, які увійшли до нього, шляхом створення єдиного ринку вугілля і сталі. В 1953 р. скасовано митні обмеження в торгівлі залізом і брухтом, а дещо пізніше - і сталлю; в 1954 р.- на спеціальні сталі. В 1980 р. введено контингентування* виробництва п цих країнах. У 1985 р. скасовано державні субсидії сталеливарній промисловості.
Другий етап пов'язаний з Римським договором (25 березня 1957 р.) про створення Європейського [Економічного] Співтовариства (ЄЕС) та Євроатом, котрий набрав чинності 1 січня 1958 р. Творцями ЄЕС і Євроатому стали ті ж самі 6 європейських країн.
Мета ЄЕС (Спільного ринку) - забезпечити постійний і збалансований розвиток економік країн-учасниць, підвищити рівень життя населення шляхом забезпечення свободи переміщення капіталів, товарів і робочої сили.
Мета Євроатому - розвивати ядерну енергетику в країнах, що підписали договір. Це співтовариство дозволило побудувати низку АЕС, проводити спільні дослідження в галузі ядерної енергетики.
Третій етап пов'язаний з об'єднанням у 1967 р. трьох співтовариств (ЄОВС, ЄВРАТОМ, ЄЕС) і створенням Європейського співтовариства (ЄС).
До складу ЄС спочатку увійшли б країн: Франція, Бельгія. ФРН, Люксембург, Італія, Нідерланди; в 1973 р. - Велика Британія, Данія, Ірландія; в 1981 р. - Греція; в 1986 р. - Іспанія, Португалія.
Цілі ЄС - створити єдину Європу шляхом поступового злиття національних економік і розвинути спільні інститути.
Поступове злиття національних економік досяглося за допомогою:
а) формування спільного ринку на основі укладеного в 1968 р. митного союзу і спільної політики, особливо сільськогосподарської;
б) створення Європейської валютної системи (березень 1979 р.) з метою сформування "зони валютної стабільності" в Європі.
Механізм Європейської валютної системи (ЄВС) грунтувався на екю - складній валютній одиниці (корзині валют), з орієнтацією на єдину європейську валюту (евро);
в) створення єдиного внутрішнього ринку (січень 1993 р.) у відповідності з єдиним європейським актом, підписаним в 1986 р.
Розвиток спільних інститутів ЄС реалізувався у створенні і функціонуванні з 1967 р. таких загальних наднаціональних і міждержавних органів:
а) Рада Міністрів - законодавчий орган;
б) Комісія Європейських співтовариств - виконавчий орган, що мас право подавати на затвердження Раді Міністрів проекти законів;
в) Європейський парламент - контролюючий орган. Він здійснює контроль за діяльністю Комісії і затверджує загальний бюджет;
г) Суд Європейських співтовариств - виший судовий орган.
Останнім часом дедалі більшого значення набувають ще два органи, не передбачені у початкових договорах. Вони створювалися поступово, у зв'язку з практичною необхідністю:
а) Європейська Рада, до складу якої входять голови урядів країн-учасниць;
б) Європейське політичне співробітництво - комітет, у складі якого нараховується 15 міністрів закордонних справ та один член Комісії ЄС.
У своїй роботі Європейська рада і Комісія Європейських Співтовариств знаходять підтримку ще двох організацій, що діють у рамках Спільного ринку:
а) Економічної та соціальної ради;
б) Консультативної комісії ЄС з вугілля і сталі.
Четвертий етап пов'язаний з Маастрихтським договором (підписаний 12 країнами ЄС 7 лютого 1992 року і набрав чинності 1 листопада 1993 року після ратифікації його всіма країнами) про утворення Європейського Союзу.
Нині до складу ЄС входять 27 країн: Ірландія, Греція, Данія, Нідерланди, Італія, Швеція, Португалія, Велика Британія, Люксембург, Франція, Бельгія, Іспанія, Австрія, Фінляндія, ФРН, Естонія, Латвія, Литва, Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Словенія, Кіпр, Мальта, Румунія, Болгарія.
Основні цілі Європейського Союзу:
§ закріпити результати, досягнуті на попередніх етапах інтеграції країн Європейського співробітництва, включаючи створення єдиного ринку;
|
§ підвищити ефективність механізмів і органів Європейського співробітництва;
§ сприяти збалансованому, усталеному розвитку економіки і соціальної сфери в країнах - учасницях Європейського співробітництва в умовах ліквідації внутрішніх кордонів між ними і поглибленню економічного та валютного союзу;
§ підвищувати роль Європейського співробітництва на міжнародній арені шляхом проведення єдиної зовнішньої політики і політики безпеки 27 країн, що виступають як єдине ціле;
§ посилити захисту прав та інтересів громадян країн-учасниць шляхом введення громадянства Європейського Союзу.
Відповідно до Маастрихтського договору, функціонування Європейського Союзу передбачає:
1. Проведення спільної зовнішньої політики і політики безпеки (захист спільних інтересів, у тому числі голосуванням в ООН, ОБСЄ і таке інше; підтримання миру і міжнародної безпеки; зміцнення демократії; забезпечення прав людини та основних свобод; економічні аспекти безпеки; зв'язки із Західноєвропейським союзом з питань оборони).
2. Співробітництво в галузі правосуддя і внутрішніх справ: вільне пересування і перебування на всій території Європейського Союзу; право громадян країн-учасниць обирати і бути обраними до місцевих органів і в Європарламент незалежно від місця їх перебування в Європейському Союзі; захист громадян Союзу за його межами посольством або консульством будь-якої країні - учасниці; право петицій Європейському парламенту; контроль за зовнішніми кордонами Союзу; митне співробітництво; візова політика; імміграційна політика, боротьба з контрабандою, тероризмом, наркобізнесом; співробітництво в галузі цивільного права; співробітництво національних служб, створення Європолу.
3. Співробітництво в економічній та соціальній (крім Великої Британії), а також інших сферах (умови праці, захист безпеки та здоров'я трудящих; соціальний захист; використання праці іммігрантів; охорона навколишнього середовища; НДДКР; промислова політика; транс'європейські інфраструктури: транспорт, телекомунікації, енергетика, захист споживачів; освіта, підготовка кадрів; охорона здоров'я; культура).
Поглиблення економічного і валютного союзу Європейського Союзу відповідно до Маастрихтського договору включає такі етапи. Перший етап: до 31 грудня 1993 року.
§ Повна лібералізація руху капіталів всередині Європейського Союзу.
§ Завершення формування єдиного внутрішнього рийка ЄС.
§ Розроблення заходів щодо зближення ("конвергенції") ряду економічних параметрів країн-учасниць з метою їх підготовки до участі в економічному та валютному союзі.
Другий етап: з 1 січня 1994 року.
§ Установлення Європейського валютного інституту (ЄВІ) для розроблення правил і процедур створення Європейської системи центральних банків (ЄСЦБ) і введення єдиної валюти - Євро.
§ Тісна координація економічної політики країн-членів; санкції за недотримання рекомендацій ради ЄС.
§ Створення спеціального фонду, сприяння "конвергенції" (15 млрд екю на 1993-1999 pp.) для фінансової підтримки найменш розвинутих країн ЄС - Греції, Ірландії, Португалії та Іспанії.
Третій етап: з 1 січня 1999 року. Автоматично, незалежно від числа країн, готових до участі в економічному і валютному союзі:
§ Установлення незалежної Європейської системи центральних банків (ЄСЦБ) на чолі з Європейським центральним банком (ЄЦБ), котрим керують лише представники країн - учасниць економічного та соціального союзу (ЄВІ ліквідується).
§ Установлення твердо фіксованого курсу валют країн - членів економічного і валютного союзу між собою і по відношенню до Євро;
§ Емісія банкнот Євро Європейським центральним банком і національними байками з дозволу Ради управляючих ЄЦБ; заміна національних валют на євро з 2003 року;
§ Єдина валюта політика країн - членів економічного і валютного союзу.
Договір про Європейський Союз передбачає істотні обмеження державного суверенітету в економічній галузі (питання валюти, податків, бюджету і т. ін.), у зовнішній політиці, в питаннях оборони та соціального регулювання.
Таке рішення викликало в багатьох громадян побоювання втратити національну самобутність, свої етнічні, моральні, культурні та державні корені. Відтак для того щоб сумістити подальшу інтеграцію з самостійністю і самобутністю націй з правами людини, було ухвалене рішення впровадити в законодавство ЄС принцип субсидіарності. Суть цього принципу полягає в тому, що рівень влади і управління, на котру ухвалюється рішення, залежить від характеру проблем, що вирішуються: все те можна вирішити "внизу", там і вирішується, а те, що неможливо, те передасться для вирішення "вище".
Такий зважений підхід до вирішення найважливіших проблем ЄС дозволяє реалізувати програми, які націлені на відновлення економічного зростання, підвищення конкурентоспроможності європейської промисловості і на боротьбу з безробіттям.
За оцінками спеціалістів, економічний ефект від реалізації наміченої програми подальшого розвитку економічної інтеграції в Західній Європі виявиться насамперед від економії на масштабах виробництва, зниження витрат виробництва, прискорення IIІІ, підвищення темпів економічного зростання, поліпшення умов торгівлі.
Становлення й розвиток західноєвропейської інтеграції відбувається в досить тривалий строк - майже півстоліття. Пояснюється така повільність тим, що, поряд із позитивними умовами інтеграції в регіоні, с й ускладнюючі моменти. До них належить досить значний перепад економічних потенціалів країн-членів, неоднаковий рівень економічного розвитку
Інтеграційні процеси в Західній Європі продовжують поглиблювати. Завершується утворення єдиної валютної системи. З 1999 р. евро було запроваджено і замінило екю; з 1 січня 2002 р. банкноти євро уведені в обіг, а з 1 липня того ж року замінили собою національні валюти країн ЄС.
Європейський Союз є осередком, що стимулює загальноєвропейський інтеграційний процес. До нього тягнуться країни Центральної та Східної Європи. З них 10 вже стали членами ЄС.
Як один з проявів поширення інтеграційних процесів у Європі слід розглядати угоду Європейського Союзу з Європейською асоціацією вільної торгівлі (ЄАВТ) про утворення європейського економічного простору.
II. Європейська асоціація вільної торгівлі
Угода про заснування ЄАВТ була підписана в 1960 р. на принципах дещо інших, ніж в ЄС. Країни, що об'єднались у ЄАВТ (тоді їх було 7), заперечували ідею повної інтеграції й утворення наднаціональних структур, інтеграція передбачалась тільки у формі вільної торгівлі. Згодом виявилося, що штучна затримка інтеграційного процесу на одній із стадій його розвитку гальмує весь процес і знижує його ефективність. Поступово з ЄАВТ вийшли найголовніші її засновники - Велика Британія, Данія, Швеція, Португалія, Австрія) - які приєдналися до Європейського Союзу.
Нині ЄАВТ являє собою організацію з не дуже потужним внутрішнім ринком; до неї входять Швейцарія, Норвегія, Ісландія і Ліхтенштейн. Головною метою організації є розвиток торгівлі між країнами-членами на умовах добросовісної конкуренції, сприяння розширенню світової торгівлі, усунення торговельних перепон. Незважаючи на утворення спільної торговельної зони, переважна частина товару кожної з країн ЄАВТ припадає на ринки ЄС.
III. Специфіка інтеграції східноєвропейських країн
Сучасна (повоєнна) історія східноєвропейської інтеграції безпосередньо пов'язана з утворенням і відносно тривалим функціонуванням Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ).
Рішення про створення РЕВ як інтеграційного угруповання соціалістичних країн було прийнято в Москві в 1949 р. Практична діяльність тривала до червня 1991 року. В різні роки РЕВ об'єднував Албанію, Болгарію, Угорщину, В'єтнам, НДР, Кубу, Монголію, Польшу, Румунію, СРСР, Чехословаччину.
РЕВ функціонував паралельно з ЄС понад 30 років. І хоча РЕВ являла собою форму інтеграції соціалістичних країн, його цілі були ідентичні цілям інтеграції ринкових економік Західної Європи. РЕВ сподівалась отримати вигоди від спеціалізації, економії від масштабу виробництва, вільного переміщення праці, промислового співробітництва та обміну технологіями.
Разом з тим домінуючою передумовою РЕВ був чинник політичний та ідеологічний.
Механізм економічного співробітництва в рамках РЕВ спирався на міжурядові угоди, які виконувалися за допомогою командних методів і були спрямовані на централізований обмін товарами.
Такий механізм зовнішньоекономічних зв'язків повністю відповідав неринковим адміністративно-командним системам управління народним господарством, котрі були притаманні країнам східної блоку. Економічне співробітництво країн - членів РЕВ, яке здійснювалось через посередництво центральних державних органів, не забезпечувало відкритості економік цих країн у взаємовідносинах між ними.
В РЕВ домінувала натуралізація товарообміну, що регулювався на урядовому рівні, коли товари не продавались, а розподілялись держпланами.
Перевідний карбованець так і не набув якостей колективної валюти (на зразок екю) і виконував функції лише розрахункової одиниці. Якщо не було урядових домовленостей про поставки, то на перевідні карбованці, скільки б їх не було, нічого не можна було купити. Цим пояснювалась незацікавленість країн - учасниць РЕВ мати позитивне сальдо в перевідних карбованцях. Подібний механізм зовнішньоекономічного співробітництва виключав формування ринкових відносин, підмінюючи їх прямим товарообміном, позбавляний підприємства будь-яких стимулів працювати на зовнішній ринок, сприяв консервації низького технічного рівня виробництва, незадовільної якості продукції і в цілому був гальмом технічного прогресу.
Водночас система товарообміну, що склалася, з усіма її вадами дозволяла учасникам РЕВ задовольняти за рахунок централізованих паливно-енергетичних та сировинних поставок більшу частину своїх зростаючих потреб, розплачуючись один з одним промисловими товарами, що, як правило, не знаходили збуту на світових ринках. В кінцевому підсумку країни - члени РЕВ отримували певні стимули для підтримки співробітництва.
Перехід у двосторонніх відносинах, починаючи з 1991 р., на світові ціни з введенням розрахунків у вільно конвертованій валюті сприяв різкому скороченню товарообігу в рамках східного блоку, оскільки його учасники не мали достатніх резервів ВКВ для ведення такого роду операцій. Внаслідок цього торговельно-економічні зв'язки, що складалися протягом багаторічного існування РЕВ, стали розриватися. Такий розрив в умовах неможливості для колишніх соціалістичних країн широкого виходу на західні ринки завдав відчутного удару по економіці всіх без винятку членів РЕВ. Відтак закономірною стала остаточна ліквідація цієї організації в червні 1991 р.
Після розпаду СРСР, в тому ж 1991 році, на його теренах було проголошено утворення нової спільноти - Співдружності Незалежних Держав (СНД). До цієї організації входять: Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Грузія, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Росія, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан, Україна.
Цілями Співдружності в економічній та правовій галузях є:
§ формування спільного економічного простору на базі ринкових відносин і вільного переміщення товарів, послуг, капіталів та робочої сили;
§ координація соціальної політики, розробка спільних соціальних програм та заходів по зниженню соціальної напруженості у зв'язку з проведенням економічних реформ;
§ розвиток системи транспорту і зв'язку, а також енергетичних систем;
§ координація кредитно-фінансової політики;
§ сприяння розвиткові торговельно-економічних зв'язків країн-учасниць;
§ заохочення та взаємний захист інвестицій;
§ сприяння стандартизації та сертифікації промислової продукції і товарів;
§ правовий захист інтелектуальної власності;
§ сприяння розвиткові спільного інформаційного простору;
§ здійснення спільних природоохоронних заходів, надання взаємодопомоги в ліквідації наслідків екологічних катастроф та інших надзвичайних ситуацій;
§ здійснення спільних проектів і програм у галузі науки і техніки, освіти, охорони здоров'я, культури і спорту.
Координує співробітництво органів виконавчої влади держав - учасниць СНД в економічній, соціальній та інших сферах загальних інтересів Рада голів урядів. Згідно зі Статутом СНД, Рада збирається на засідання 4 рази на рік. Позачергові засідання Ради можуть скликатися за ініціативою уряду однієї з держав-учасниць.
Відповідно до Статуту СНД, передбачається функціонування Економічного Суду, органів галузевого співробітництва, інших інститутів.
Однак передчасне інституційне об'єднання дій країн СНД в соціально-економічній галузі без формування національних ринкових систем може перетворити Співдружність на штучне утворення.
Лише заходи щодо розвитку приватнопідприємницької інтеграції або інтеграції знизу дозволять припинити реальний процес дезінтеграції і, в кінцевому підсумку, покласти початок реінтеграції країн СНД. Зрозуміло, що інтеграційні інститути повинні створюватися в разі необхідності в міру розвитку приватнопідприємницької інтеграції.
У 1993 р. держави - члени СНД підписали угоду про створення Економічного Союзу, яке передбачало вільний рух товарів, послуг, капіталів, робочої сили; узгодження валютної і податкової політики; сприяння інвестуванню між країнами Співдружності; підтримку виробничої кооперації й т.і. Проте реально мало чого з цих цілей було досягнуто. Як уже зазначалося, СНД відповідає рівню зони преференційної торгівлі. Пропозиції уряду України щодо побудови механізму зони вільної торгівлі одержали підтримку в 2003 р. урядами Росії, Білорусі Й Казахстану в рамках Єдиного економічного простору (ЄЕП). Але це рішення поки що не втілюється в життя. В межах СНД утворюються локальні об'єднання з більш тісними зв'язками: Співтовариство Росії і Білорусі, ЄврА-зЕС, ГУАМ (Грузія, Україна, Азербайджан, Молдова). Така різновекторність напрямів інтеграції багато де в чому пояснюється розбіжностями в орієнтаціях політичних сил у країнах-членах.
Організація Чорноморського економічного співробітництва
Україна є членом ще одного регіонального об'єднання - Організації Чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС). Воно офіційно було засноване в 1998 p., нараховує 11 членів: Азербайджан, Албанія, Болгарія, Вірменія, Греція, Грузія, Молдова, Росія, Румунія, Туреччина, Україна. Цілями ОЧЕС є: розвиток багатостороннього й двостороннього співробітництва; поліпшення умов для підприємницької діяльності; співробітництво в провідних галузях економіки, зокрема, утворення спільної транспортної системи; співробітництво щодо запобігання забруднення Чорного моря. В 1994 р. було утворено Чорноморський банк торгівлі й розвитку (ЧБТР), який має сприяти економічному розвитку країн Чорноморського регіону.
Серед інших інтеграційних угруповань Європи слід назвати такі:
§ Центральноєвропейська угода про вільну торгівлю (ЦЕФТА); утворена в 1993 р., до її складу входять: Болгарія, Польща, Румунія, Словаччина, Словенія, Чехія, Угорщина; усі ці країни є членами ЄС;
§ Рада держав Балтійського моря (РДБМ); утворена в 1992 р.; до неї входять 11 держав: Німеччина, Данія, Ісландія, Латвія, Литва, Норвегія, Польща, Росія, Фінляндія, Швеція, Естонія. Рада є координуючим органом країн Балтійського регіону і покликана сприяти більш тісному регіональному співробітництву в економіці, насамперед у галузях транспорту, зв'язку, туризму, охорони довкілля.
IV. Умови та передумови загальноєвропейської економічної інтеграції
Досягнутий у рамках Європейського Союзу етап розвитку європейської інтеграції знаменує не лише зрілість, а й незворотність цього процесу.
Європейський Союз являє собою те інтеграційне ядро, котре притягає до себе інші європейські країни. Тим самим створюється основа для формування загальноєвропейської економічної інтеграції.
У підготовленій під керівництвом голови Європейської Комісії Жака Делора "Білій книзі" вказується на те, що кордони Європейського економічного простору не обмежуються територіями країн Союзу, а простягаються аж до самого Уралу.
Реальна загальноєвропейська економічна інтеграція відбуватиметься в міру формування політико-правових, економічних та соціальних умов і передумов включення східноєвропейських країн до Європейського Союзу. В Копенгагені глави держав та урядів Європейського Союзу в червні 1993 р. затвердили критерії, котрим повинні будуть задовольняти європейські країни перш ніж вони зможуть вступити до Союзу. До них, зокрема, відносяться: стабільні інститути, правова держава, гарантії прав людини і поважання меншин, функціонуюча ринкова економіка.
Що ж стосується включення в Європейський Союз Білорусі, Росії та України, то рішення прийматимуться відповідно до реальної зацікавленості західноєвропейського бізнесу, котра, у свою чергу, визначатиметься ступенем глибини і цілеспрямованістю соціально-економічних реформ у цих країнах.
Важливим кроком до загальноєвропейської інтеграції було утворення Європейського економічного простору (ЄЕП) між Європейським Союзом і Європейською асоціацією вільної торгівлі. Угода про простір передбачає вільний рух товарів, послуг, капіталів і робочої сили, а також узгодження політики в галузях економіки, наукових досліджень, довкілля, в соціальній сфері.
Європе́йський Сою́з (ЄС, інколи Європе́йська У́нія, англ. European Union) — союз держав-членівЄвропейських Спільнот (ЄВС, ЄОВіС, Євратом), створений згідно з Договором про Європейський Союз (Маастрихтський Трактат), підписаним в лютому 1992 року і чинним із листопада 1993 р. Сьогодні в об'єднання входять 28 європейських держав з населенням понад 507 млн людей. Загальний Валовий внутрішній продукт Європейського Союзу становить понад 17,5 трлн. $. (1-ше місце в світі). В ЄС запроваджується єдина валюта — євро. Де-факто столицею Європейського Союзу є Брюссель.
Європейський Союз є повноправним членом Організації Об'єднаних Націй, Світової організації торгівлі та має представництва у «Великій Вісімці» та «Великій двадцятці».
Європейський Союз розглядають в майбутньому потенційною наддержавою.
Ідеї щодо створення єдиного союзу європейських держав царювали в свідомості правителів та народів цих держав протягом довгого часу. Ці ідеї почали реалізовуватись після Другої світової війни, коли всі держави Європи зрозуміли те, що вони не можуть існувати відокремлено один від одного, що спільними зусиллями вони зможуть досягти значних висот. Ці думки були підкріплені перемогою над нацизмом та фашизмом, яка була досягнута завдяки єдності держав Європи і їх спільними зусиллям. У післявоєнний період на континенті з'явився цілий ряд організацій — Рада Європи, Західноєвропейський Союз, НАТО.
9 травня 1950 року вважається початком європейської інтеграції. Саме тоді міністр закордонних справ Франції Р. Шуман запропонував створити спільний ринок вугільної і сталеливарної продукції Франції, ФРН та інших західноєвропейських країн (пропозиція увійшла в історію під назвою «план Шумана»). Однією з головних цілей плану стало примирення Франції та Німеччини, а також недопущення між ними війни у майбутньому. Найважливішім засобом досягнення цієї мети мав стати механізм управління та наднаціонального контролю над виробництвом і торгівлею стратегічною для військових потреб продукцією — вугіллям та сталлю. Контроль мав здійснюватись «вищим органом» (прообразом Європейської Комісії).
18 квітня 1951 року «план Шумана» було реалізовано через підписання Паризького договору про створення Європейського співтовариства вугілля і сталі (ЄСВС). До складу ЄСВС увійшли шість країн: Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина та Франція («європейська шістка», яка в подальшому стала «локомотивом» європейської інтеграції). Договір про ЄСВС набув чинності 23 липня 1952 року.
27 травня 1952 року країни «європейської шістки» підписують Договір про заснування Європейського оборонного співтовариства (ЄОС). 10 вересня 1952 року міністри закордонних справ країн-членів ЄСВС доручають Спільним зборам ЄСВС (прообразу майбутнього Європейського Парламенту) розробити проект Договору про створення Європейського політичного співтовариства (ЄПС). 10 березня 1953 року Збори закінчили роботу над проектом Договору. Однак ані ЄОС, ані ЄПС, так і не стали реальністю. Вирішальну роль тут відіграла Франція, парламент якої після довгих дискусій у серпні 1954 року вирішив відкласти ратифікацію Договору про ЄОС. А це зробило недоречним і підписання Договору про ЄПС. Таким чином, на початку 50-х років країнам "європейської шістки не вдалося започаткувати інтеграцію в оборонній та політичній сферах. Інтеграція продовжувала розвиватись в інших сферах, передусім в економічній.
Наприкінці 1955 року на конференції у Мессіні країни «європейської шістки» домовились про заснування Європейського співтовариства з атомної енергетики (Євратому). На початку 1957 року керівники урядів «європейської шістки» вирішили поряд з Євратомом створити також і Європейське економічне співтовариство (ЄЕС). 23 березня 1957 року у м. Рим відбулося підписання Договору про створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) та Договору про створення Європейського співтовариства з атомної енергетики (Євратом). Метою ЄЕС визначалося усунення внутрішніх торговельних бар'єрів усередині Співтовариства (створення зони вільної торгівлі), створення митного союзу і, нарешті — створення спільного ринку (забезпечення вільного руху по території країн-учасниць Співтовариства товарів, послуг, капіталу, робочої сили). Метою Євратому визначалась співпраця країн-членів у використанні ядерної енергії у мирних цілях. Обидва договори набули чинності 1 січня 1958 року і ввійшли в історію під назвою «Римські договори». 8 квітня 1965 року було підписано Договір про злиття виконавчих органів ЄСВС, Євратому та ЄЕС. 1 липня 1967 року цей Договір набув чинності. У результаті була створена єдина структура інститутів, що забезпечують розвиток європейської інтеграції. Основними інститутами стали Європейська Комісія, Рада Європейських Співтовариств, Європейський Парламент та Суд Європейських Співтовариств. У грудні 1974 року до цих органів додався новий — Європейська Рада, яка складається з глав держав та урядів країн-членів Європейських Співтовариств. У 1968 році завершується формування зони вільної торгівлі та митного союзу (перших двох етапів інтеграції) Європейського економічного співтовариства (ЄЕС). Наприкінці 1969 року завершується формування спільного ринку (третього етапу інтеграції) ЄЕС. Первісні цілі ЄЕС, визначені Римським договором 1957 року, виявились досягнутими. Необхідно було визначати подальші завдання для розвитку європейської інтеграції.
На початку 70-х років розпочався процес розширення ЄЕС. 1 січня 1973 року членами ЄЕС стали Велика Британія, Данія, Ірландія. 1 січня 1981 року членом ЄЕС стала Греція. 1 січня 1986 року членами ЄЕС стали Іспанія та Португалія.
1 липня 1987 року набув чинності Єдиний європейський акт, підписаний у лютому 1986 року. Цей документ визначив подальші цілі Європейської інтеграції. Зокрема, він поставив за мету створення до 1 січня 1993 року Єдиного внутрішнього ринку (наступного етапу економічної інтеграції, що передбачав гармонізацію економічної політики та інституцій), запровадив спільну політику в соціальній сфері, в галузі науково-технологічного розвитку, охорони навколишнього середовища. Цей документ також вніс зміни до договорів про утворення Європейських Співтовариств, а також поширив інтеграційний процес на сферу зовнішньої політики. Крім того, у Єдиному Європейському акті було поставлено питання про створення Європейського Союзу, який мав стати інститутом не лише економічним, а й політичним.
7 лютого 1992 року у Маастрихті було підписано Договір про Європейський Союз (саме поняття «Європейський Союз» з'явилось ще під час Паризької конференції 1972 року). Договір набув чинності 1 листопада 1993 року. Він визначив так званні «три колони» Європейського Союзу:
· «перша колона» — Європейські Співтовариства: ЄСВС, Євратом та Європейське Співтовариство (замість старої назви «Європейське Економічне Співтовариство»). Причому Європейське Співтовариство є серцевиною та каркасом процесу інтеграції і за своїми властивостями становить «наднаціональний феномен»;
· «друга колона» — спільна зовнішня та безпекова політика (СЗПБ);
· «третя колона» — співробітництво у сферах юстиції та внутрішніх справ.
В економічному сенсі прийняття Маастрихтського договору означало курс на завершення формування єдиного внутрішнього ринку (четвертий рівень економічної інтеграції) та перехід до реалізації ідеї економічного та валютного союзу (п'ятий — найвищий рівень економічної інтеграції). 1 січня 1995 року членами Європейського Союзу стали Фінляндія, Австрія та Швеція.
2 жовтня 1997 року було підписано Амстердамський договір (набув чинності 1 травня 1999 року). Амстердамська угода внесла зміни та доповнення до Маастрихтського договору про Європейський Союз, Римського договору про заснування Європейського (Економічного) Співтовариства та Євратому, Договору про заснування ЄСВС. Ці зміни торкнулись повноважень та напрямків діяльності, а також привели інституційні механізми до цілей, визначених Маастрихтським договором. Особливу роль у цьому відіграло укладення у 1997 році Шенгенської угоди про вільне (безвізове) пересування громадян у межах Європейського Союзу. На сьогоднішній день до цієї угоди приєднались 13 держав Європейського Союзу — Австрія, Бельгія, Греція, Данія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Португалія, Франція, Фінляндія та Швеція. Поки не приєднались до Шенгенської угоди Велика Британія, Ірландія та 10 держав, які стали членами ЄС у 2004 році.
26 лютого 2001 року був підписаний Ніццький договір, який вніс зміни в механізми інституційного розвитку ЄС з огляду на його майбутнє розширення. Зокрема, квоти представництва в інституціях ЄС були перерозподілені з урахуванням потенційної участі у них нових членів. Положення цього договору на сьогодні вступили в силу і є чинними принаймні до 2009 року.
1 січня 2002 року до готівкового обігу була введена єдина грошова одиниця ЄС — євро, що стало етапом переходу до формування економічного та валютного союзу ЄС — найвищого етапу інтеграції. Зараз євро перебуває в обігу на території 12 країн-членів ЄС. Велика Британія та Данії вирішили поки що відмовитись від введення євро на своїй території, а Швеція не змогла виконати необхідних критеріїв введення євро, встановлених Маастрихтським договором. 10 держав, які приєдналися до ЄС у 2004 році, поки що не змогли виконати усіх необхідних критеріїв «зони євро».
1 травня 2004 року членами Європейського Союзу стали Польща, Угорщина, Чеська Республіка, Словаччина, Словенія, Кіпр, Мальта, Естонія, Литва, Латвія.
17-18 червня 2004 року на Самміті ЄС у Брюсселі було схвалено текст Конституції Європейського Союзу. 29 жовтня 2004 року Угоду про Конституцію Європейського Союзу було підписано главами держав та урядів 25 країн-членів ЄС у Римі. Конституція ЄС складається з чотирьох розділів, у яких відображено головні цілі, завдання та функції ЄС, організаційна структура та процедура прийняття рішень, права і обов'язки всіх європейських органів управління, а також напрямки діяльності організації. 29 травня і 1 червня 2005 року населення Франції та Нідерландів голосує проти Конституційного договору. Негативні рішення референдумів спричинили паузу для розмірковувань про майбутнє Євросоюзу.
В жовтні ЄС починає переговори про вступ з Туреччиною та Хорватією. 1 січня 2007 року до Європейського Союзу приймають Болгарію і Румунію. Європейській Союз налічує 27 членів.
У грудні 2007 року глави держав і урядів ЄС підписали Лісабонський договір про реформу Європейського Союзу(набув чинності 1 грудня 2009). Він ставить ЄС на нову договірну основу і має зробити його демократичнішим, прозорішим і ефективнішим. Договір передбачає далекосяжні реформи. Так, наприклад, у майбутньому діючий Президент Європейської ради має зміцнити безперервність дій ЄС. Прийняття рішень ЄС буде полегшено за рахунок того, що в багатьох випадках відпаде потреба в одностайному голосуванні. Рішення, що приймаються кваліфікованою більшістю, поширюються тепер на багато інших сфер. Починаючи з 2014 року, для прийняття рішень Ради ЄС принципово необхідна буде «подвійна більшість». Відповідно до цього рішення Європейського Союзу у Раді міністрів потрібна буде більшість у 55 відсотків країн-членів, що налічують 65 відсотків населення (перехідне положення до 2017 року). Перехідне головування у Радах міністрів залишатиметься у формі 18-місячного колегіального головування трьох держав-членів. Кількість комісарів на 2014 рік буде скорочено до двох третин від кількості членів. Крім того, з'явиться посада «Високого представника Євросоюзу з питань політики безпеки й зовнішньої політики», який відповідатиме за зовнішні відносини євроспільноти. Реформаторський договір зміцнить також демократію та захист основних прав шляхом розширення ролі Європейського парламенту, залучення національних парламентів до процесу європейської законотворчості, а також завдяки Хартії основних прав, яка набуде сили закону (для Великої Британії й Польщі існуватимуть винятки).
В результаті цих об'єднавчих процесів, у Європі утворився могутній союз, який все більше стає подібним до самостійної держави з своїм апаратом державних органів, основним законодавчим актом та іншими рисами незалежної держави.
Країни Європейського Союзу[ред. • ред. код]
Хорватія розпочала переговори у жовтні 2005 року. У червні 2006 р. чільники Євросоюзу заявили про прогнозований вступ Хорватії до ЄС 2010 року (заява про вступ надійшла 21 лютого 2003 р.).10 червня 2011 президент Євросоюзу Ж. М. Барозу заявив, що Хорватія буде прийнята до членів Євросоюзу у 2012-му році. 1 липня 2013 року Хорватія офіційно вступила до ЄС. Країна стала 28-м членом Євросоюзу[3][4]
з 14 квітня 1987 р. Туреччина є офіційним кандидатом (англ. Applicant country , candidate country) на вступ до ЄС. Європейські амбіції Туреччини сягають 1963 року, коли у Анкарі було укладено відповідну угоду. Офіційно, попередні переговори розпочалися у жовтні 2005-го року. Однак аналітики прогнозують можливий вступ Туреччини у 2015-му році. Туреччина має здійснити деякі необхідні соціальні і економічні реформи. Інша проблема те, що лише 3% території Туреччини належить до Європейської частини світу, хоча формально, відповідно до Копенгагенських критеріїв географічних вимог немає (при цьому є прецедент входження до ЄС країни, територія якої фізико-географічно повністю знаходиться в Азії — Республіки Кіпр).
Республіка Македонія отримала офіційний статус кандидата у грудні 2005 року.
Норвегія, Ісландія та Ліхтенштейн у різний час також подавали заяви про вступ до Європейського Союзу. Однак через ті чи інші причини (зокрема, негативні результати референдумів у Норвегії) так і не стали його членами. Однак ці країни є членами єдиної економічної зони ЄС без набуття членства.
Чорногорія отримала статус офіційного кандидата 17 грудня 2010 року.
Сербія отримала статус офіційного кандидата 1 березня 2012.[5] Лідери ЄС погодились почати переговори з Сербією щодо її членства до січня 2014.[6]
Албанія, Боснія і Герцеговина офіційно визнані потенційними кандидатами.
Україна 21 березня 2014 року підписала політичну частину асоціації з метою подальшого вступу в ЄС. В майбутньому членство в ЄС розглядається також такими країнами як Молдова і Грузія.
Основні інститути влади:[ред. • ред. код]
Європейська Комісія[ред. • ред. код]
Європейська Комісія — виконавчий орган Європейського Союзу, що складається з 28 членів (рахуючи президента), які призначаються на п'ять років національними урядами, але повністю незалежні у виконанні своїх обов'язків. Склад Комісії затверджується Європейським Парламентом. Кожен член Комісії відповідає за певну сферу політики ЄС і очолює відповідний Генеральний Директорат.
Європейський Парламент[ред. • ред. код]
Європейський Парламент — зібрання з 754 депутатів, що безпосередньо обираються громадянами країн-членів ЄС строком на п'ять років. Голова Європарламенту обирається на два з половиною роки. Депутати Європарламенту вивчають законопроекти і затверджують бюджет. Вони приймають спільні рішення з Радою Міністрів з конкретних питань і контролюють роботу Рад ЄС і Європейській Комісії. Європарламент проводить пленарні засідання в Страсбурзі (Франція) і Брюсселі (Бельгія).
Рада Європейського Союзу (Рада міністрів)[ред. • ред. код]
Рада міністрів — в ЄС — основний орган ухвалення рішень, який збирається на рівні міністрів національних урядів, і його склад міняється залежно від обговорюваних питань: Рада міністрів закордонних справ, Рада міністрів економіки і так далі В рамках Ради представники урядів держав-членів обговорюють законодавчі акти ЄС і приймають або відкидають їх шляхом голосування.
Європейський Суд[ред. • ред. код]
Європейський суд — судовий орган ЄС вищої інстанції, регулюючий розбіжності:
· між державами-членами ЄС;
· між державами-членами ЄС і самим Європейським Союзом;
· між інститутами ЄС;
· між ЄС і фізичними або юридичними особами
Рахункова палата[ред. • ред. код]
Рахункова палата (Суд аудиторів) — орган Європейського Союзу, створений з метою проведення аудиторської перевірки бюджету ЄС і його інститутів.
Європейський Омбудсмен[ред. • ред. код]
Займається скаргами європейських приватних і юридичних осіб на інститути і установи ЄС.
Фінансові структури[ред. • ред. код]
Європейський центральний банк (ECB)[ред. • ред. код]
· визначає валютну політику країн ЄС;
· встановлює ключові процентні ставки;
· управляє офіційними резервами Європейської системи Центральних Банків (ESCB), головним завданням якої є підтримка стабільності цін;
· має право санкціонувати емісію банкнот в межах валютного союзу.
Європейський інвестиційний банк (EIB)[ред. • ред. код]
Європейський інвестиційний банк — орган ЄС, заснований в 1959 р. Європейським Союзом для сприяння розвитку, інтеграції і співпраці шляхом надання інвестиційних позик. Позики надаються під однаковий відсоток, що забезпечує збалансованість управління позикою в частині погашення заборгованості. Позики надаються для розвитку відсталих європейських регіонів і реалізації проектів, що представляють спільний інтерес.
Консультативні органи[ред. • ред. код]
Економічний і соціальний комітет[ред. • ред. код]
Економічний і соціальний комітет — консультативний орган ЄС, що спостерігає за функціонуванням єдиного внутрішнього ринку. Комітет складається з 317 членів, які представляють різні сфери економіки і соціальні групи і незалежні у виконанні своїх обов'язків.
Комітет регіонів[ред. • ред. код]
Комітет регіонів — консультативний орган Ради ЄС і Комісії, розробляючий висновки з усіх питань, що зачіпає інтереси регіонів. Комітет складається з 317 членів — представників регіональних і місцевих органів, повністю незалежних у виконанні своїх обов'язків
Дата добавления: 2020-01-07; просмотров: 122; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!