Початок та становлення європейської інтеграції.

Криза традиційного історизму та способи її подолання (2 год.)

Мета: Простежити процеси кризи традиційного історизму та способи її подолання

Зміст семінарського заняття

1. Розвиток теоретичних основ «нової історичної науки» в другій половині XX ст.

2. Еволюція неокантіанства. Історичні праці Г. Ріттера, Ф. Мейнеке, Д. Реніра, О. Хендліна.

3. Неопозитивістська течія в сучасній історіографії (К. Поппер, К. Гемпель, К. Фішер).

4. Релігійно-філософські концепції історії на сучасному етапі.

Нова історична наука («нова наукова історія», «нова історія», «нова соціальна історія») — під цим найменуванням у світовій науці середини — другої половини XX століття заявив про себе потужний інтелектуальний рух, який поставив під питання традиційні прийоми історичного пізнання і історіописання, вироблені науковою думкою ХІХ ст., так само як і сформовану тоді ж систему організації наукового знання в галузі суспільних наук, що поділяються на сепаратні, зі строго окресленим дослідним полем дисципліни. Термін «нова наукова історія» доцільно застосувати до ряду зближених методологічно нових течій у західній історіографії і теорії історії, котрі беруть початок від 60-х років. Їхньою спільною рисою є прагнення посилити науковий характер історії, залучивши для цього методи і здобутки інших наук, передусім соціальних, психології і математики.

Нова історична наука стверджувала ідею цілісності ансамблю гуманітарних (соціальних) наук по суті як наук про людину і тим самим новий метод підходу до пізнання минулого в його культурно-соціальної цілісності («тотальності»), в якій історичній науці відводилася особливе становище як простору, який синтезує знання і вченість.

Піонером "нової історії", як соціально та культурно орієнтованого спрямування історичних досліджень, і її визнаним лідером є Школа Анналів.

У повоєнні десятиліття чисельність прихильників "нової історії" стрімко зростає. Вона заявляє про себе університетськими групами, об'єднаннями, як, наприклад, німецька Білефельдська школа соціальної історії, Кембриджська група з історії народонаселення і соціальних структур, Паризький центр історичних досліджень та ін. Центрами тяжіння прихильників нової історії стають вже в 50-і рр. спеціалізовані історичні видання: «Past and Present» (1952) у Великобританії; «Comparative Studies in Sociology and History» (1957) — англо-американське періодичне видання в США; польський «Kwartalnik Historii Kultury Materialnej» (1952); журнал італійських істориків і археологів «Quaderni Storici» та ін.

У 70-ті рр. нова історія як напрямок досліджень стверджується в національних історіографіях майже всіх європейських країн і в США у вигляді робочих груп,кафедр, відділів інститутів.

У 80-90-і рр. термін "нова історія" (так само як: «нова історична наука», «нова соціальна історія») все частіше починає вживатися у значенні збірному, для позначення окремих позицій і напрямків, опозиційних традиційному позитивізму і ортодоксальній марксистській концепції соціальної історії.

Франція[ред. • ред. код]

На рубежі 60 — 70-х років починається криза броделевскіх «Анналів», яка була викликана певною вичерпаністю концепції «глобальної» історії. Тому «третє покоління» школи «Анналів» звернулося до мікроісторії та внесло істотний внесок у формування історичної антропології в сучасній французькійісторіографії. Криза концепції «глобальної історії» викликала до життя феномен «нової історичної науки», яка, спираючись на досягнення школи «Анналів», значно відрізнялася від неї.

Термін «нова історія» пов'язують з представником французької Школи «Аннали» Жаком Ле Гоффом, який 1978 р. опублікував збірник есеїв під такою назвою. Важливим етапом становлення «нової історичної науки» став вихід у 1974 р. тритомного збірника статей «Техніка історії» під редакцією відомого представника школи «Анналів» Жака Ле Гоффа і політолога П'єра Нора. Метою збірника було проілюструвати нові напрямки в історичній науці, показати новий тип історіописання, намітити шляхи, по яких повинна була розвиватися історична наука. Передбачалося, що «нова історіографія» апріорі буде відкрита для міждисциплінарного підходу до історії.

Центральна ідея, яку проводили автори «Техніка історії», полягала у прагненні повернути подієву історію в сферу уваги істориків. Для цього вони були готові пожертвувати броделівською концепцією «глобальної історії». Перехід до мікроісторії відповідно припускав розширення тематики досліджень. У полі зору представників «нової історичної науки» виявилися такі проблеми як історія сім'ї та шлюбу, історія відношення до смерті, історія хвороб та медицини, роль клімату, значення міфології і символів, історія грамотності та освіти і т. д. Відмінною рисою "нової історії"стало застосування кількісних методів дослідження. Характерним прикладом «нової історичної науки» у Франції стала робота Еммануеля Ле Руа Ладюрі «Монтайю» (1975), в який показано повсякденне життя пірінейського села на рубежі XIII–XIV століть.

США[ред. • ред. код]

У 60-ті роки американська історична наука вступає в новий етап свого розвитку, який характеризується її якісними змінами. Нові тенденції в історіографіїстали наслідком змін в американському суспільстві в бурхливі 60-ті. Підйом ліберального руху, загострення соціальних, політичних, расових конфліктів, крах консервативної стабілізації перших повоєнних років і 50-х років — все це не могло не відбитися на стані американської історіографії, в якій відбулося розмежування між лібералами і консерваторами.

У ситуації кризи школи «консенсусу» в історіографії США починає формуватися «нова історична наука». Головною рисою цього напрямку став міждисциплінарний методологічний підхід, а її особливістю використання кількісних методів дослідження. Тому «нову історичну науку» часто також називають «новою економічною історією» або кліометрією (вимірюючою історіографією). Потім на основі кліометрії стали формуватися «нова соціальна історія», «нова політична історія» і т. д. ЇЇ формування у 60-х роках почалося в університетах Пітсбурга, Чікаго, Рочестера і проходило під великим впливом європейської історіографії, насамперед, школи «Анналів» і англійської «нової соціальної історії». Велику роль відіграли масові рухи в США 60-х р., які підривали положення теорії консенсусу про відсутність серйозних соціальних конфліктів у американській історії.

Представники «нової історичної науки» піддали критиці основні ідеї школи «консенсусу». У центр своїх наукових досліджень історики «нової історичної науки» ставили проблему пошуку закономірностей суспільного розвитку. Найважливішим засобом її вирішення проголошувалася «математизація історії»: широке використання кількісних методів і ЕОМ.

У 1962 р. Американська історична асоціація створила комісію по вивченню можливостей застосування кількісних методів і комп'ютерної техніки у історичних дослідженнях. У тому ж році був створений центр по збору і машинній обробці архівних даних — Міжуніверситетський консорціум політичних і соціальних досліджень при Мічіганському університеті. На початку 1974 р. у цьому своєрідному машинному архіві було зосереджено понад 11 млнперфокарт і інформація по більш ніж 100 країнам. На кінець 70-х рр. історичні дослідження із застосуванням кількісних і машинних методів велися у 600університетах і коледжах, особливо у історико-економічних дослідженнях. Кліометрія набула загального поширення.

Динамічно розвивалась сфера «нової робітничої історії». Був створений спеціальний історичний часопис «Робітнича історія». Лейтмотивом «нової робітничої історії» стало вивчення свідомості і поведінки робітничої маси, їх зміни в залежності від формування соціокультурного середовища.

Загалом вивчення соціальної історії США значно розширило діапазон досліджень, демократизувало американську історичну науку. Одним із «батьків-засновників» і теоретиків «нової соціальної школи» США був видатний американський історик, автор і редактор 10 книг з соціальної проблематики Деррет Ратмен.

Найбільш плідним стосовно історії виявився напрям «нових істориків», який отримав назву «нової економічної історії», яскраві представники якого американські вчені Роберт В.Фоґель і Дуґлас К.Норт 1993 р. одежали Нобелівську премію в галузі науки. Напрям взяв початок у 1957 р., коли молодігарвардські вчені А. Г. Конрад і Д. Р. Мейєр представили на конференції американської Асоціації Економічної Історії методологічну доповідь «Економічна теорія, статистичний підхід і економічна історія». Вона мала переломове значення у дослідженні економічної історії, забезпечила поширення нових підходів у американських. а потім університетах багатьох країн. У доповіді йшлося про новий метод дослідження історії господарських відносин, який у загальних рисах вимагав:

1. концептуалізації (гіпотези) предмету вивчення;

2. створення гіпотези на підставі економічної теорії;

3. однозначної постановки дослідницького завдання, яке б вимагало тільки позитивної або негативної відповіді;

4. квантифікації даних історичних джерел;

5. обов'язкового перегляду вже отриманих раніше оцінок і результатів.

Слідом за «новою історичною наукою» з'явилася «нова соціальна історія», в рамках якої сформувалися такі напрямки: нова робітнича історія, нова міська історія, історія соціальних спільнот і т. д. При дослідженні цих проблем «нові соціальні історики» спиралися на методи антропології, психології, соціологіїта, звичайно ж, на кількісні методи дослідження. «Нові соціальні історики» вивели вивчення феномену соціального на мікрорівень, звернувши увагу наетнічні, релігійні, групові, сільські, міські та сусідські спільності, інститут сім'ї та шлюбу і т. д.

Якщо у більшості країн Європи математичні методи відіграли допоміжну роль у історичних дослідженнях, то у США мали місце спроби побудувати на підставі матметодів і ЕОМ «нову наукову історію» — кліометрику . Теоретичною підставою для неї послужили положення соціальної психології, які у США отримали назву «біхевіористської» теорії. Ця теорія описувала закономірності поведінки людини або групи людей у певних соціальних ситуаціях. Застосування біхевіористської теорії до історії дало можливість задовільно пояснити поважні політичні події американської історії, наприклад, результативиборів президентів, губернаторів, прийняття законодавчих актів, визначити головні чинники, що впливали на політику США у той чи інший період.

У методологічному плані кліометристи намагалися створити окрему теорію, уникаючи при цьому загальноісторичного синтезу. Суспільство вони розглядали як систему, в якій окремі структурні елементи функціонують майже цілком автономно від цілого суспільства. Тому активно пропагувалося створення різноманітних моделей структур, використання для цього теорій соціальних наук. Разом з тим, великі сподівання, які покладалися накліометрику, повністю не виправдались. Особливо це стосується теоретичного аспекту історичних досліджень з використанням комп'ютерної техніки. Виявилося, що історична теорія потрібна як при постановці гіпотез і створенні моделей, так і при інтерпретації отриманих результатів. У цих випадках історик не може обійтися без того чи іншого розуміння суспільства та його організації на певних історичних етапах, ролі і місця окремих його структурних складових.

Великобританія[ред. • ред. код]

Свою передісторію має «нова історична наука» у Великобританії. Окрім загальних причин її виникнення, суттєвою передумовою стало виділення ще в міжвоєнний період нових історичних дисциплін — економічної і соціальної історії, кристалізація в числі предметів їх дослідження становища трудящих, історії робітничого руху. Англійська неомарксистська гуманітарна думка спочатку розвивалася в руслі європейської неомарксистської традиції. Історики-неомарксисти відмовилися від ортодоксального марксизму. Використовуючи матеріалістичний підхід до історії, вони на основі міждисциплінарного синтезу дали нове трактування таких категорій як «клас», «народ», «соціальний протест» і так далі. Особливістю становлення «нової соціальної історії» в британській історіографії стало те, що головну роль в її розвитку грали історики-неомарксисти і близькі до них ліволіберальні історики. Ідейно-теоретичним центром «нової соціальної історії» в історіографії Великобританії, насамперед її неомарксистської складової, став журнал «Минуле і сьогодення» (Past and Present), який почав видаватися з 1952 року і на даний момент входить в число найбільш авторитетних науково-історичних видань Заходу.

Виступаючи проти традиційної описової історіографії, вони виражали впевненість у пізнавальних можливостях історичної науки, вірили в суспільний прогрес. На відміну від США, де в становленні «нової історичної науки» велику роль відіграло звернення до шкільних методів, англійська історіографія насамперед відчула вплив методологічної соціології, демографії, особливо — соціальної антропології, що й визначило обличчя провідного напряму у міждисциплінарній історіографії — «нової соц. історії».

Світоглядне розмежування в «новій історичній науці» виразилось у вибірковості дослідницької тематики: ліберальні історики зосередились на простежуванні еволюції соціальних структур, радікально-демократичні історики і марксисти вивчали поведінку і масову свідомість нижчих соціальних кіл. Одержали всесвітнє визначення роботи Гобсбаума, Томпсона, Рюде, які поєднували неортодоксальний марксизм і методи міждисциплінарного підходу (антропологічні, психологічні, демографічні). Досліджувалась масова свідомість, а також становище британських робітників на фоні «середовища буття», як на макро-, так і на макрорівнях (село, фабрика, місто, графство). Основним центром історичної науки в Англії стала Кембріджська історико-демографічна школа, її представниками були Т.Ласлетт, У.Хоссінс, У.Шефрігд. Також — Оксфордська школа соціальної історії — Р.Самюел.

У Великобританії, після проведення 1963 р. загальнонаціональної конференції «Історія, соціологія і соціальна антропологія», нові методи дослідження історії почали активно поширюватися. У 1976 р. за ініціативою Е.Бріґґса було створене «Британське товариство соціальної історії» та його орган «Сошіал хісторі». Подібно до американської «нової економічної історії» британські історики застосовували математичні методи до аналізу соціальних структур і груп. Деякі дослідники намагалися назагал соціологічно трактувати історію, залучаючи марксистську соціологію (Р.Біверс, П.Берк тощо).

Німеччина[ред. • ред. код]

У міжвоєнний період роль ідеографічної історії зросла ще більше. Лише деякі виступали за наведення мостів від історії до соціології. Особливо велике значення в цьому плані мали твори М. Вебера. У концепціях, які він висував, знайшли своє вираження такі принципи, як взаємозв'язок історичної і соціологічної постановок проблем, міждисциплінарний підхід, метод типологічної побудови і моделювання у суспільних науках. Але деякі ідеї Вебера були сприйняті лише десятиліття по тому і то, спочатку за рубежем, а потім уже в самій Німеччині.

Лише в 60-х роках, коли вслід за німецьким «економічним дивом» почалась форсована НТР, в суспільно-політичному і науковому житті ФРН посилились позиції неолібералів, сформувалось покоління істориків, чуже німецькому ідеологічному історизму. За вивчення соціальних процесів в рамках теорії «індустріального суспільства» одним із перших виступив відомий історик В.Конце. Поступово предметом наукового дослідження стає суспільство і процеси, які в ньому проходять. Г.Ротфель і Т.Шідер звернулись до типологічних конструкцій тих чи інших процесів історичного розвитку на основі застосування теорії «ідеальних типів» Вебера. Тим не більш, дослідницька практика нової соціальної історії у ФРН значно відставала від теоретичних розробок. Своєю підкресленою увагою до «людських проблем» соціальна історія ФРН нагадувала французьку соціальну історію. З іншого боку, в німецькій «соціальній історії» збереглося багато елементів ідеологічного історизму з його підкресленням політичних факторів і значення діяльності видатних осіб. Застосування кількісних методів також не одержало широкого поширення.

Разом з тим звернення до нової соціальної історії суттєво вплинуло на тематику німецької історіографії. Важливе місце в ній зайняла історія робітничого руху. Достатньо визначити гейдельберзьку школу В.Конце і марбурзьку В.Абендрота. У останні десятиліття під чималим впливом англо-французької історіографії склалася школа «повсякденної історії», яка відобразила прагнення повернутись до нарративної розповіді і розповісти про «маленьку людину».

Близькими до британських були і залишаються погляди німецьких теоретиків «соціальної історії», у працях яких, однак, більше пов'язань з теоретичною спадщиною К.Маркса, К.Лампрехта, М.Вебера. Німецька «соціальна історія» інституалізувалася після створення 1972 р. часопису «Історія і суспільство», а трохи згодом спеціальної дослідницької групи з теорії історії, в яку увійшли провідні вчені напрямку Ю.Коцка, Ю.Рюзен, Р.Козеллєк,Г.Пуле, В. Ю. Моммзен, Т.Ніппердей та ін. Група опублікувала тритомник методологічних досліджень («Об'єктивність і партійність в історичному дослідженні», 1977, «Історичний процес», 1978, «Теорія і метод в історії», 1979).

Семінарське заняття № 8.

Тема: Початок і розвиток європейської інтеграції після

Другої світової війни (2 год.)

1. Економічні і політичні передумови європейської інтеграції і її початок.

2. Утворення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС).

3. Зростання інтеграційних процесів у Європі та. проблема взаємовідносин ЄЕС з Великою Британією і США.

4. Європейська інтеграція на новому етапі. Європейський Союз.

1. Економічні і політичні передумови європейської інтеграції і її початок.

Початок та становлення європейської інтеграції.

Вперше питання про практичну реалізацію гасла "Об'єднання Європи" було поставлене після першої світової війни. Для цього існував цілий ряд об'єктивних причин.

По-перше, Європа була основним полем битв першої світової війни, що призвело до економічної розрухи та соціально-політичної нестабільності в багатьох європейських країнах. Все частіше в теоретичних та політичних колах говорили про загальну європейську кризу. Одним із характерних проявів такого песимістичного погляду на майбутнє Європи була книга німецького філософа О.Шпенглера "Закат Європи".

По-друге, жовтнева революція в Росії та досить швидкі темпи індустріалізації цієї країни на фоні економічної кризи в Європі, також не придавало європейським політикам оптимізму. Прем'єр-міністр Франції А.Тардьє казав в 1930 р.:"Європа 1930 р. - це лише залишок Європи 1914 р. Російська революція відрізала від нашого континенту майже половину його простору і зменшила таким чином його можливості до відродження".

В цих умовах вихід з кризової ситуації багатьом бачився на шляху "об'єднання Європи". Скасування митних бар"єрів між європейськими державами дало б можливість укріпити їх економіку, ліквідувати аграрну кризу, безробіття.

Найбільш активну роль в пропаганді ідеї "об'єднаної Європи" в післяверсальській Європі зіграв "панєвропейський союз" -організація, заснована в середині 20-х років австрійським графом Куденхове-Калергі.

Перший "панєвропейський" конгрес зібрався в 1926 р. у Відні. На ньому були присутні делегати з 24 країн. У русі, не дивлячись на його неофіційний характер, брали участь банкіри, промисловці, політичні діячі різних напрямків, вчені та публіцисти. Можливі шляхи виходу із кризи розглядались в "Меморандумі про європейську кризу", який був виданий в 1931 р.

Активну роль в діяльності "панєвропейському союзі" в 20-і роки відігравала фігура французького міністра закордонних справ А.Бріана. У вересні 1929 р. А.Бріан виступив в Лізі Націй з проектом меморандуму про "європейський федеральний союз". Франція в цей час активно просувала ідею утворення блоку європейських держав навколо французько-німецького союзу на чолі з Парижем та на противагу впливу США та Англії.

Вже в цей час вимальовуються два напрямки розвитку інтеграційного об'єднання:

1) конфедерація з міждержавними органами управління;

2) федерація, на основі інтернаціонального уряду (французький соціаліст - Л.Блюм).

Крім Франції найбільшу зацікавленість в цих проектах виявляла Німеччина, яка бачила в них можливість подолання умов Версальської системи.

Представники Великобританії досить стримано оцінювали значення цих проектів. В цей період основною метою політичних лідерів Англії було посилення Британської імперії та орієнтація на її ресурси, хоча були й прихильники європейської ідеї в особі В.Черчілля. США на той час лише частково підтримували "об'єднання Європи". Президент Гувер повністю схвалив економічні аспекти меморандуму Бріана, але при цьому категорично оцінив політичний характер можливого союзу і посилення в ньому Франції.

Єдиною вдалою спробою реалізувати проект "об'єднаної Європи" в міжвоєнний період було утворення в 1921 р. угоди про економічний союз між Бельгією та Люксембургом (БЛЕС), що передбачав координацію внутрішньої та зовнішньоекономічної політики двох країн.

Друга світова війна стала відправним пунктом в розробці нових проектів "об'єднаної Європи". У вересні 1946 р. В.Черчілль у своїй промові в університеті Цюриха вперше після війни заговорив про "Сполучені Штати Європи". Відроджувався "панєвропейський рух" на чолі з Куденхове-Калергі. Позиції країн:

Англія мала найбільш міцні економічні позиції в післявоєнній Європі. Крім того "особливі стосунки" з США давали Англії всі надії на керівну роль серед інших західноєвропейських держав. Але навіть й при цих умовах, Лондон не передбачав можливості якого-небудь обмеження національного суверенітету та урівноваження Англії іншими європейськими державами;

Франція, на відміну від Англії, наполягала на утворенні наднаціональної "європейської федерації" з французьким лідерством і цим самим зайняти на континенті місце першого партнера США;

Німеччина поступово перетворювалась із суб"єкта в об"єкт міжнародних відносин з атлантичними преференціями;

США були основними реалізаторами проекту "об'єднання Європи". Сам термін "інтеграція" був вперше вжитий П.Гофманом та втілений в життя в 1949 р., коли була утворена Організація Європейського економічного співробітництва призвана реалізувати "план Маршалла".

Першим кроком до європейської інтеграції був підтриманий США "план Шумана", що передбачав утворення в 1951 р. Європейського Об'єднання вугілля та сталі на основі зближення Франції та Німеччини. В основі ЄОВС був закладений Францією принцип наднаціональності.

Саме цей принцип, фактично став однією з причин невдачі другого кроку до європейської інтеграції, коли в 1950 р. прем"єр-міністр Франції Плевен висунув план утворення "європейської армії". Пізніше, в 1952 р. така ж участь чекала проекти Європейське оборонне співтовариство та Європейське політичне співтовариство, відхилені парламентами країн Західної Європи.

Перегляд принципу наднаціональності в воєнній та політичній сфері дав можливість керівництву західноєвропейських країн досягти компромісу і підписати в 1954 р. Паризькі угоди про утворення Західноєвропейського союзу у складі Англії, Франції, Німеччини, Італії, Бельгії, Нідерландів, Люксембургу.

У червні 1955 р. відбулась перша після трьохрічної перерви зустріч МЗС країн "малої Європи", на якій було прийнято історичне рішення про об'єднання Європи в сфері економіки. 25 березня 1957 р. у Римі шість країн ( Франція, Німеччина, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург) підписали угоди про утворення Європейського економічного співтовариства та Європейського співтовариства по атомній енергії (Євратому).

Перша угода передбачала вирішення трьох основних завдань:

формування митного союзу, що передбачав вільне пересування

товарів, робочої сили, капіталу;

спільну торгову політику щодо третіх країн та впровадження єдиних зовнішніх тарифів;

спільну політику в галузі сільського господарства та транспорту.

Утворювались також Європейський соціальний фонд (ЄСФ), який мав сприяти врегулюванню питань зайнятості, та Європейський інвестиційний банк (ЄІБ) - для контролю за експортом капіталу. Друга угода мала сприяти розвитку міцної єдиної індустрії з метою збільшення європейського енергетичного потенціалу.

Німеччина, яка на момент підписання Римських протоколів займала серед країн "малої Європи" провідне місце в економічній сфері (45% виробництва і 44% експорту промислової продукції) розраховувала якщо не на перевагу, то на "урівняння в правах" з такими країнами як Франція та Англія.

Що стосується Франції, то хоча її економічний потенціал майже удвічі поступався Німеччині (25% виробництва та 20% промислового експорту), але враховуючи свою політичну вагу та досягнення в галузі ядерних озброєнь, вона не без підстав розраховувала очолити ЄЕС та вирішити за його рахунок цілий ряд своїх економічних, політичних та соціальних проблем.

Втілення в життя проекту Спільного ринку мало відбутися поступово і передбачало перехідний період в 12 років, що складався з трьох етапів ( 1958-1961, 1962-1965, 1966-1969). До 1968 р. частково були виконані перших два завдання Спільного ринку: ліквідація митних бар"єрів до 1 липня 1968 р., що дозволило вчетверо збільшити обсяг внутрішньої торгівлі (з 1958 по 1968 р.р.), та введення єдиних зовнішніх тарифів у торгівлі з третіми країнами у відповідності із вимогами ГАТТ. Що стосується третього важливого завдання Спільного ринку, пов"язаного із формуванням спільної сільськогосподарської політики (ССП), то з її виконанням в кінці 60-х років виникли перші в історії існування ЄЕС труднощі. ССП опинилася в центрі боротьби між "протекціоністами" та прихильниками вільного пересування товарів в рамках ЄЕС. За цим протистоянням стояли складні протиріччя між принципами вільного ринку та адміністративної системи управління сільським господарством.

Механізм ССП базувався на трьох важливих принципах: єдність аграрного ринку; комунітарні преференції (зобов'язання закупати сільськогосподарську продукцію, в першу чергу, в країнах ЄЕС); фінансова солідарність. Формування митного союзу, спільної торгової політики щодо третіх країн та спільної сільськогосподарської політики складало практично до кінця 60-х років три найбільш важливі напрямки європейського будівництва. Ліквідація внутрішніх бар"єрів мала лягти в основу процесу активної економічної інтеграції, яка, в свою чергу, призвела б до інтеграції політичної.

Зустріч на вищому рівні в Гаазі ( 1-2 грудня 1969 р.) відкрила новий етап в процесі європейського будівництва. Саме тут країнами ЄЕС була схвалена розроблена Ж.Помпіду концепція "завершення, розширення та поглиблення" інтеграції, яка мала вивести Європейське співтовариство на якісно новий рівень.

Концепція передбачала виконання трьох важливих завдань:

1) завершення завдань перехідного періоду, в першу чергу, стосовно остаточного врегулювання питань фінансування ССП ( згода Франції щодо вступу Англії до ЄЕС була напряму пов"язана із вирішенням саме цієї проблеми);

2) розширення географічних рамок Європейського співтовариства за рахунок приєднання Англії, Данії та Ірландії ( необхідна підготовча робота для проведення спільних переговорів мала розпочатися вже з 1 липня 1970 р.);

3) поглиблення європейського інтеграційного процесу, що передбачало перехід до економічного та монетарного союзу, інтенсифікацію співробітництва в галузі наукових досліджень та промисловості, проведення реформ в Європейському соціальному фонді.

Згідно з рішеннями самміту в Гаазі, з 1 січня 1973 р. членами ЄЕС стали Англія, Данія та Ірландія. В жовтні 1972 р. на самміті в Парижі країни ЄЕС приймають широку програму спільних дій по поглибленню інтеграційних процесів: утворення економічного та монетарного союзу не пізніше кінця 1980 року; утворення фондів регіонального розвитку; активізація соціальних програм; формування наукової, технологічної та індустріальної політики; вироблення спільної енергетичної політики; формування спільної позиції на майбутніх переговорах в рамках ГАТТ (раунд Ніксона); формування до кінця десятиріччя політичного союзу.

Ці рішення були прийняті на основі заздалегіть розроблених пропозицій. 8 березня 1970 р. була опублікована доповідь прем"єр-міністра Люксембурга ГГ'єра Вернера, яка передбачала можливість утворення економічного і монетарного союзу та єдиної європейської валюти до 31 грудня 1980 року. 27 жовтня 1970 р. міністри закордонних справ ЄЕС схвалюють доповідь Давіньйона, яка передбачала формування механізму консультацій та обміну інформацією в галузі зовнішньої політики.

Більша частина цих планів і, особливо, терміни їх виконання так і залишилися на папері. Нафтова, монетарна та сільськогосподарська кризи, що охопили світову економіку в період з 1973 по 1984 р.р., не тільки перешкодили виконанню намічених завдань, але й поставили Європейське співтовариство перед необхідністю переглянути деякі із них:

нафтові кризи ( перша - осінь 1973 р.; друга - 1979-1981 р.р.) призвели до чотирьохкратного підвищення цін та довели їх на світлу арабську нафту до 34$ за баріль, що практично змусило країни ЄЕС відмовитися від проведення Спільної енергетичної політики;

нестабільність та коливання американського доллара призвели до краху 8 січня 1976 р. Бреттон-Вудської монетарної системи. Це, в свою чергу, сприяло кризі європейської системи валютної змії, впровадженої ЄЕС в квітні 1972 р., яка мала стати першим кроком до утворення монетарного союзу. Врахувавши попередні невдачі, Європейська рада на своєму засіданні в Бремені ( 6-7 липня 1978 р.) схвалює франко-німецьку ініціативу щодо формування Європейської валютної системи (ЄВС), яка невдовзі розпочала свою роботу (з 13 березня 1979 р.) і одним із елементів передбачала утворення Єдиної європейської валюти (ЕКЮ);

зростання цін на зернові культури та перетворення ЄЕС з 1981 р. в чистого їх експортера неминуче призвело до загострення конкурентної боротьби із США.

Світова криза викликала значні труднощі в економіці країн Європейського співтовариства. Середньорічні темпи промислового виробництва впали з +5.1 % в середині 60-х років до -1.6% в 1982 р. Рівень безробіття виріс з 3% в 1973 р. до 10% в 1984 р. Інфляція досягла двозначних цифр в періоди нафтових криз. Значно зріс дефіцит торгівельного балансу.

В цих умовах країни ЄЕС активізують політичне співробітництво. На Саммиті в Копенгагені (14-15 грудня 1973) ЄЕС приймає "Декларацію європейської ідентичності", яка передбачає можливість екстрених зустрічей на вищому рівні. За ініціативою президента Франції В.Ж. д'Естена на самміті в Парижі (9-10 грудня 1974) приймається рішення про утворення Європейської ради (ЄР), в рамках якої мають проходити регулярні зустрічі на вищому рівні країн ЄЕС та прийматися найбільш важливі рішення по економічним та політичним питанням. Саме Європейською радою були узгоджені питання проведення прямих виборів до Європейського парламенту (Рим, грудень 1975 та Брюссель, липень 1976); утворення ЄВС (Копенгаген, квітень, Бремен, липень та Брюссель, грудень 1978); встановлення бар'єрів по імпорту нафти (Страсбург, червень 1979); перша реформа ССП (Брюссель, березень 1984); врегулювання англійської частки в бюджеті ЄЕС (Фонтенбло, червень 1984). Таким чином, ЄР консенсусом приймає лише принципові рішення, залишаючи на розгляд міністрів технічні деталі.

6 січня 1976 р. була видана доповідь прем"єр-міністра Бельгії Лео Тіндерманса, в якій він пропонував основні можливі заходи щодо утворення Європейського союзу: поглиблення спільної структурної політики за рахунок збільшення повноважень Комісії та Парламенту; формування економічного та монетарного союзу; проведення спільної зовнішньої політики та політики безпеки (ЗППБ). Розуміючи всі труднощі, що можуть виникнути, особливо в останньому питанні ( Ірландія не є членом НАТО чи ЗЄС, Данія не є членом ЗЄС, Франція вийшла із воєнної організації НАТО), Л.Тіндерманс запропонував поділити країни ЄЕС на ті, що можуть зразу ж перейти до політичної та монетарної інтеграції, та на тих, що не можуть цього зробити

("Європа двох швидкостей"). Занадто сміливі на той час федералістські пропозиції Л.Тіндерманса викликали активний протест Італії та Англії. Щоб хоч якось вирішити проблему політичного союзу, міністри закордонних справ ФРН та Італії Г.Д. Геншер та Е.Коломбо висунули в Парламенті проект Європейського Акту (18 листопада 1981). Після 18 місячного обговорення в значно зміненому вигляді ЄР в Штутгарті (19 червня 1983) приймає, не дивлячись на досить обережну позицію Англії, Данії та Греції, Декларацію про Європейськиї Союз. В свою чергу, Ф.Міттеран висунув пропозицію заснувати спеціалізовані Агенції, що фінансувалися б зацікавленими країнами-членами і сприяли б розвитку тих напрямків спільної політики, в яких вони зацікавлені (енергетика, промисловість, навколишнє середовище). Фактично це була концепція міжурядового співробітництва, що отримала назву "карточна Європа". 14 лютого 1984 р. згідно ініціативи Альтьєро Спінеллі, що очолював одну із комісій Парламенту, останній схвалює проект договору про Європейський Союз, який значно посилював ролю Комісії та владу Парламенту. Оскільки, відверто мова йшла про об'єднання федеративного типу, цей проект також не був схвалений. Таким чином, практично на протязі п'ятнадцяти років з моменту проведення самміту в Гаазі в грудні 1969 р. Європейське співтовариство розглядало прямо протилежні за характером та змістом проекти, які так і не змогли наблизити його до реального політичного союзу.

ЄДИНИЙ ЄВРОПЕЙСЬКИЙ АКТ ТА ПРИСКОРЕННЯ ІНТЕГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ В ЄС.

Економічні та політичні передумови прийняття ЄЄА.

До 1986 р. центральною проблемою, що активно обговорювалася в Комісії ЄС, була стратегія західноєвропейської інтеграції на 90-і роки і характер майбутніх реформ в ЄС. Ця довга дискусія, що тяглася майже п"ять років завершилась підписанням важливих спільних документів. Міжурядова конференція країн ЄС, що проходила в кінці 1985 р. в Люксембурзі схвалила так званий Єдиний європейський акт (ЄЄА). 17 лютого 1986 р. він був підписаний представниками дев"яти країн. Данія, Греція та Італія поставили свої підписи після того, як в Данії 27 лютого пройшов референдум, що підтримав Європейський акт.

Прийняття ЄЄА ознаменувало вирішення цілого ряду проблемних питань. По-перше, прийнятий документ містив широку програму дій Співтовариства на майбутні роки, охоплюючи різні сфери інтеграції - від утворення єдиного ринку країн-членів і "технологічного співтовариства" до європейського зовнішньополітичного співробітництва. По-друге, ЄЄА вперше в історії ЄС вносив зміни і доповнення в його юридичну основу - Римський договір.

Прийняттю ЄЄА передували рішення Європейської ради по ряду проблем, що на початку 80-х років найбільше хвилювали Співтовариство: досягнення в червні 1984 р. домовленості про зміни в принципах єдиної аграрної політики і врегулювання бюджетних проблем; вирішення в червні 1985 р. питання про приєднання до ЄС з 1 січня 1986 р. Іспанії і Португалії. Взяті в цілому, перечислені акції свідчили про наміри країн-членів придати новий імпульс процесам західноєвропейської інтеграції, вивести ЄС з тої тупикової ситуації, в котрій воно опинилося на початку 80-х років.

Починаючи з середини 70-х років Західна Європа почала втрачати більшість із тих переваг (темпи економічного росту, рівень зайнятості, конкурентноздатність продукції), що вони мали в 60-і -початок 70-х років перед своїми головними конкурентами - США та Японія. Саме з середини 70-х розвинуті індустріальні країни стали перед необхідністю структурного перебудівництва економіки і переозброєння виробництва на кардинально новій технологічній основі, що потребувало мобілізації великих матеріальних ресурсів. Одночасно значно загальмували процеси регіональної інтеграції, на кі опиралися західноєвропейські країни, на фоні погіршення

економічної обстановки, посилились сепаратистські тенденції в ЄС, що виразилось в_прагненні кожного із учасників вирішити* власні проблеми не рахуючись з інтересами партнерів, а часто навїтьГне на користь їм. В цих умовах ні рамки Римського договору, ні укладена практика Співтовариства не відповідали потребам, які змінилися.

Досягнувши на початку 70-х років основних завдань, поставлених у Римських договорах (утворення митного союзу, єдиного аграрного ринку, здійснення часткової лібералізації ринку капіталів), Співтовариство зупинилося на досягнутому. Країни ЄС широко використовували в конкурентній боротьбі різні протекціоністські бар"єри, що стали гальмувати розвиток їх взаємного економічного обміну. Одночасно Римський договір не передбачав і не міг передбачати на той час спільної структурної, науково-технічної і промислової політики, спільних акцій в області охорони навколишнього середовища і т.і.

Діяльність Співтовариства наштовхнулась на перешкоди, зв"язані не тільки з ускладненням завдань інтеграції, але й з розширенням числа країн-членів. В результаті все частіше ускладнювалось прийняття рішень на основі принципу консенсус. На початку 80-х років не було прийнято жодної спільної програми по скороченню безробіття, вирішенню проблем економічно відсталих районів, охороні навколишнього середовища.

Загострення міжнародної обстановки на початку 80-х років зумовило необхідність пошуку шляхів узгодження і зовнішньополітичних курсів західноєвропейських країн в рамках Співтовариства. Але на відміну від інших напрямків інтеграції зовнішньополітичне співробітництво країн Співтовариства носило необов'язковий характер, воно не було закріплене юридичне, що значно ускладнювало узгодження і проведення спільної "європейської" лінії на міжнародній арені.

В цих умовах з'явилося безліч різноманітних проектів реформ ЄС та його інститутів. Найбільш активними були прихильники прийняття максималістських програм реформ: перетворення Співтовариства в Європейський політичний союз, наділений наднаціональними повноваженнями і розповсюджуючий свою компетенцію не тільки на область економічної інтеграції, зовнішню політику, але й на сферу оборони. Ця ідея знайшла активних прихильників серед правлячих кіл ФРН, Італії, країн Бенілюксу, її просуванню в значній мірі сприяли зміни в європейській політиці Франції. Утворений по ініціативі Франції в 1984 р. в Фонтебло спеціальний комітет мав підготувати конкретні рішення щодо утворення Європейського союзу (Проект Спінеллі).

Такі країни як Данія і Греція рішуче протистояли ідеї перетворення Співтовариства в Європейський союз і надання йому наднаціональних повноважень. Великобританія та Ірландія зайняли стриману позицію. Але, не дивлячись на досить гостру боротьбу, компроміс було знайдено, що вилилось у прийнятті єдиного європейського акту, що фактично став початком нового підходу країн-членів ЄС до ідеї європейської інтеграції.

Основні положення Єдиного європейського акту

ЄЄА, що вступив у силу 1 липня 1987 р., був результатом досить складного компромісу, що хоча й обумовило його дещо декларативний та половинчастий характер, означало новий якісний поштовх у розвитку західноєвропейської інтеграції.

ЄЄА проголошував центральним завданням Співтовариства утворення до 31 грудня 1992 р. "простору без внутрішніх кордонів", тобто завершення формування єдиного спільного ринку, усунення всіх перешкод щодо вільного пересування товару, людей, послуг та капіталів в рамках ЄС. Комісія ЄС мала розробити основні пропозиції в цьому напрямку і включити їх в "Білу книгу", що нараховувала більше ста проектів директив. Однак вказані строки не мали юридичної сили і були лише закликом до країн-членів ЄС притримуватися проголошених цілей.

ЄЄА вносив доповнення в ^Римський договір, згідно якого вперше в історії Співтовариства країни-члени зобов'язувались тісно координувати економічну та валютну політику з метою перетворення ЄС в валютно-економічний союз. Одночасно, одна із головних проблем в цій сфері - утворення Європейського валютного фронту - залишалась невирішеною.

Особливе значення ЄЄА придавав інтеграції в сфері наукових досліджень і розробок, в розвитку і освоєнні нових технологій. Сучасна політика в цій області розглядалась Співтовариством як необхідна умова підвищення конкурентноздатності країн ЄС. За десятиріччя після 1976 р. середньорічні темпи росту виробництва продукції високої технології в Західній Європі були в 1,5 рази менші, ніж в США і в З рази нижчі, ніж в Японії. Вперше технологічна політика ЄС була узаконена у вигляді спеціальної статті Римського договору. Це ж саме було зроблено і відносно склочної політики ЄС.

Вносились зміни в порядок прийняття рішень.

Було передбачено, що в Раді міністрів рішення будуть прийматися більшістю голосів в таких областях, як взаємний обмін послугами, капіталами, діяльність морського та повітряного транспорту. Разом з тим, кожна країна ЄС зберігала за собою право вето, якщо доводила, що те чи інше рішення зачіпає її "життєві інтереси".

Особливе місце в ЄЄА відводилось "Європейському політичному співробітництву" (ЄПС) в області зовнішньої політики. Якщо раніше таке співробітництво відбувалось в рамках Європейської ради неофіційно, то після 1986 р. воно вперше отримало законодавчу основну і мало регулюватися на основі шжурядоіюгодоговору, який зобов'язував країни ЄС не тільки інформувати один одного про передбачені зовнішньополітичні акції, але й спільно виробляти принципи і цілі зовнішньої політики, а також керуватися ними при проведенні своєї національної політики.

Країни ЄС підтвердили свої наміри координувати "політичні та економічні аспекти безпеки". Вперше ці положення були сформульовані в Урочистій декларації, прийнятій ЄС з червні 1983 р. Питання воєнної безпеки, із-за гострих розбіжностей між країнами, не були включені в договір.

Деталізуємо деякі аспекти Єдиного європейського акту, особливо в тих напрямках де був зроблений значний крок вперед, де спостерігався прогрес.

Це стосується насамперед інституційних реформ в ЄС. Перш за все були значно розширені повноваження Європарламенту, і хоча чіткої регламентації планів діяльності Європарламенту в ЄЄА закладено не було, передбачалось в перспективі, що 80% важливих економічних, фінансових і соціально-політичних рішень мали вирішуватись на європейському рівні. Таким чином, розширення повноважень Європарламенту мало обмежити зростаючу концентрацію влади в руках бюрократичних інститутів, таких як Комісія і Рада міністрів ЄС.

Європарламент отримав можливість здійснювати більший вплив на процес прийняття законодавчих актів ЄС. За допомогою складної системи подвійного читання ЄП може більшістю голосів або змінити, або відмінити рішення Ради Міністрів. Правда, для цього необхідна була б широка єдність в самому ЄП серед його восьми-десяти парламентських фракцій, жодна з яких не має більшості голосів. Крім того, ЄЄА уповноважував ЄП затверджувати договори про асоціацію і прийняття нових членів ЄС та брати участь у виробленні правових актів, щодо функціонування європейського внутрішнього ринку.

ЄЄА передбачав прийняття "процедури співробітництва" між Європарламентом та Радою міністрів. Так зване "подвійне читання" встановлювало обов"язкову участь ЄП в прийнятті правових норм в багатьох сферах. Це дало можливість ЄП не тільки виконувати контроль за діяльністю виконавчих органів ЄС, але й брати участь в процесі прийняття норм права. Отримавши, згідно з ЄЄА, можливість вносити поправки в пропозиціях, що обговорюються, парламент придбав свого роду право законодавчої ініціативи, значення якої, як показала практика, досить велике.

Найбільше місце в роботі Європарламенту завжди займало виконання бюджетних повноважень. Починаючи з 1970 р. парламент отримав право брати участь в обговоренні і прийнятті всіх фінансових документів і тим самим, ставши законодавчим органом поруч із Радою міністрів. ЄЄА ще більше закріпив та зафіксував цей стан речей. Починаючи з 1986 р. акт про затвердження бюджету Співтовариства став підписуватись головою Європарламенту.

Взаємодія між інститутами ЄС відбувається на основі консенсусу. Це можна наочно продемонструвати на прикладі питання прийняття в Співтовариство нових членів. Ст.8 ЄЄА змінила абз. 1 ст.237 Договору, що ЄЕС і проголошує, що "будь-яка європейська держава може звернутися з проханням про прийняття в члени Співтовариства. Вона направить прохання в Раду, котра після консультації з Комісією і отримання відповідного рішення Європейського парламенту, що вирішує ці питання абсолютною більшістю голосів, приймає рішення на основі одностайності".

Важливим інституційним нововведенням було також рішення про передачу Радою Міністрів деяких своїх повноважень Комісії ЄС. Малося на увазі право Комісії здійснювати, згідно з правилами, прийняті Радою Міністрів акти.

Найбільш суттєвою частиною ЄЄА прийнято вважати розділ 2, який має ціллю розвиток ЄС шляхом збільшення ефективності інститутів Співтовариства. Стаття 149 ЄЄА переглядає співвідношення повноважень Ради, Комісії та Європарламенту. Європейська Рада могла змінити пропозицію Комісії лише одностайно. Зі своєї сторони Європейський парламент мав право приймати абсолютною більшістю голосів поправки до рішень Ради, або відхиляти їх. У таких випадках Рада мала право наполягати на своєму рішенні лише шляхом повторного прийняття його одностайно. У цьому процесі одностайність виконувала роль захисту пропозицій Комісії або поправок Європейського парламенту. Дещо розширена була також компетенція Суду ЄС. ЄЄА підводив юридичну базу під Європейську раду голів держав і урядів, хоча й не включав її в число інститутів Співтовариства, на відміну від проекту договору Спінеллі про Європейський Союз.

Важливою частиною ЄЄА являвся механізм функціонування Європейського політичного співробітництва (ЄПС). В результаті прийняття ЄЄА, положення про політичне співробітництво були включені в Римський Договір. Процедура функціонування ЄПС передбачала, що міністри закордонних справ країн-членів і члени Комісії ЄС збираються не менше 4-х раз на рік, в рамках ЄПС. Вони могли обговорювати зовнішньополітичні питання в рамках ЄПС на окремих засіданнях Європейської Ради. Комісія також бере безпосередню участь в засіданнях, що проходять в рамках ЄПС.

В обговоренні зовнішньополітичних акцій Співтовариства в рамках ЄПС брав активну участь Європарламент. Він мав бути постійно інформований керівництвом країн-членів ЄС по обговорюваних в той момент зовнішньополітичних питаннях. Його зауваження мали бути обов"язково та повністю прийматися до уваги. Зовнішня політика ЄС і зовнішньополітичне рішення питань в рамках ЄПС не мали суперечити один одному.

У структурі ЄПС був закладений такий інститут як Політичні Директори, що регулярно збираються в Політичному Комітеті з метою підтримки безперервної діяльності ЄПС і підготовки питань для обговорення на сесії міністрів закордонних справ ЄС. У випадку надзвичайних обставин Політичний Комітет чи зустріч міністрів закордонних справ могли бути скликані на протязі 48 годин по проханню не менше 3-х країн-членів.

ЄЄА проголошував необхідність узгодження політики Співтовариства і ЄПС. Між ЄПС та інститутами ЄС вперше укладався прямий зв"язок, а голова Комісії офіційно брав участь в діяльності ЄПС. Розширялась також і сфера компетенції ЄПС, куди прямо включались тепер питання європейської безпеки, хоча цьому положенню не був наданий обов"язковий характер і воно стосувалось головним чином політичних, економічних, технологічних аспектів безпеки, тоді як воєнне співробітництво продовжувало розвиватися в основному в рамках НАТО і ЗЄС.

Важливою складовою частиною ЄЄА було утворення у перспективі до 1993 р. єдиного внутрішнього ринку, тобто передбачалось завершення формування єдиного внутрішнього ринку товарів, послуг, капіталів та робочої сили. Передбачалася ліквідація митних та податкових бар"єрів, що ще залишилися в той час.

Передбачалася гармонізація законодавства стосовно прямого і непрямого оподаткування. Для виконання цієї програми Комісія ЄС виділяла чотири області прямого оподаткування, на які Рада Міністрів мала звернути особливу увагу: гармонізація оподаткування компаній; ухилення від уплати податків; утворення таких умов а національних податкових системах, в яких приватні особи вкладають гроші в державні цінні папери; обмеження на капіталовкладення пенсійних фондів країн-членів.

Комісія ЄС запропонувала використовувати "двухрівневу" систему виконання даних заходів. Країни ЄС по ній повинні були самі установлювати ставки податку на добавлену вартість в межах 4-9% для зниженої ставки і 14-20% - для стандартної. Комісія запропонувала перелік товарів, які мали обкладатися по зниженій ставці: продукти, харчування, енергоносії, фармацевтичні препарати, книги, періодична література, пасажирський транспорт.

ЄЄА утворював широку правову основу для науково-технічної інтеграції. У ст. 130 ЄЄА дається розгорнуте правове обгрунтування цілей, форм і методів співробітництва в області науки і техніки. Визначались також заходи здійснення науково-технічної інтеграції: виконання програм досліджень, технологічного розвитку і взаємної інформації з метою стимулювання співробітництва між підприємствами, дослідницькими центрами, вузами; підтримка співробітництва з третіми країнами і міжнародними організаціями в сфері досліджень; розробка і розповсюдження результатів дослідження, допомога в проведенні і мобільності досліджень.

Ст.130 передбачала прийняття Співтовариством багаторічних рамочних програм, що узгоджували наукові і технічні цілі співробітництва, відповідні пріоритетні області, принципи планування дій, необхідні внески, деталі фінансової участі ЄС в спільних програмах. Програми мали прийматися одностайно. На основі рамочних програм розроблялись спеціальні програми, що конкретизують області дослідження і приймались більшістю голосів.

Вирішальну роль у визначенні основних ліній науково-технічних досліджень грала Рада Міністрів наукових досліджень, яка приймала рішення про виділення бюджетних коштів (в узгодженні з Економічною і Соціальною радою та Європарламентом), про дослідження в нових сферах, про формування науково-дослідницьких програм.

Реалізація планів ЄЄА мала привести до того, що 30% (згідно заяви Делора) важливих економічних, фінансових і соціально-політичних рішень в майбутньому будуть прийматися на європейському рівні.

Таким чином, аналізуючи значення Єдиного європейського акту можна з впевненістю стверджувати, що було зроблено значний крок вперед в таких сферах як: інституціональна, економічна та науково-технічна. Саме в цих сферах цей документ став абсолютно новим правовим актом, в якому деякі аспекти регулювалися вперше в історії ЄЕС.

Підводячи підсумки прийняття ЄЄА, слід зупинитися на таких його важливих наслідках:

значно консолідована і закріплена правова основа інтеграційної

політики ЄС отримала подальший розвиток його інституційна

структура;

прийнято важливе стратегічне рішення про завершення ,

формування єдиного внутрішнього ринку товарів, послуг, капіталів і робочої сили; '

закріплено пріоритетне положення інтеграційної політики у сфері науково-технічного прогресу;

в рамках реалізації двох стратегічних задач - утворення єдиного ринку (до кінця 1992 р.) і прискорення науково-технічного прогресу - і в тісному взаємозв'язку з ними передбачалась активізація практично всіх напрямків діяльності ЄС;

включення механізму Європейського політичного співробітництва в систему інститутів ЄС означало подальше підвищення ролі ЄС як самостійного суб"єкту світової політики.

Таким чином, прийняття ЄЄА стало важливою подією на шляху розвитку західноєвропейської інтеграції, визначило курс стратегічного порядку і практичну політику ЄС на багато років вперед, ставши основою для наступного важливого етапу, а саме для заключення Маастрихтських угод в продовження курсу, наміченого ЄЄА.

ЕВОЛЮЦІЯ ІНТЕГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ ВІД ЄЄА ДО

Дата добавления: 2020-01-07; просмотров: 553; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

12 3 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!