Матерія - це філософська категорія, що позначає об’єктивну реальність, яку людина відбиває у своїх відчуттях, свідомості.

  Згідно з уявленнями сучасної науки, матерія (речовина) разом із енергією та інформацією складає ті три вихідні компоненти, які можемо знайти в будь-яких явищах чи процесах.

       Поняття матерії було введене Аристотелем, який розглядав ма­терію як масу без форми, у якій потенційно містяться будь-які речі. Матерія як субстанція невичерпна, вона існує в нескінченому числі видів і властивостей.

  Сама по собі матерія — абстрактне поняття, вона не має порівняльного матеріального еквівалента. Водночас кожна конкретна річ чи явище матеріальні, адже вони мають таку загальну властивість, як здатність бути чуттєво сприйняти­ ми людиною.

  В історії західної філософії виділяють три хвилі ма­ теріалізму:

• античний стихійний матеріалізм (Демокріт, Епікур);

• механістичний матеріалізм XVIII ст. (П. Гольбах, Ф. Вольтер, Ш. Ламетрі);

* філософія марксизму.

    Сучасна філософія розглядає матерію під кутом зору її складної системної організації.

Матерія має складну структурну організацію, в якій можна виокремити три види або рівні:

 1) неорганічний — нежива природа, елементарні частинки, зокрема античастинки, поля, атоми, молекули, макроскопічні тіла, космічні системи , мікро-, макро-, мегасвіти;

2) органічний    - жива природа, вся біосфера від мікроорганізмів до людини;

3 ) соціальний    - особистість, родина, плем'я, народність, нація, держава, клас, суспільство, людство.

Схема ієрархічної організації матерії

                   Метагалактика         

 

Нежива природа                              Біосфера

мікросистеми галактик                          людське суспільство

галактики                                                суспільне життя

зірки                                                         біоценози

планетні системи популяції

планети         

макротіла

молекули

атоми

елементарні частки

фізичний вакуум                                    багатокліткові організми

                                                                  клітини

                                                                  доклітковий рівень

                                              

                                                                  (ДНК, РНК, білок)

 

  Сучасна наука допускає можливість виникнення і співіснування багатоманітності світів, подібних нашій метагалактиці, яка виникла приблизно 20 млрд років тому після великого вибуху.

   Усі види матерії пов'язані між собою, кожний рівень є склад­ним, має законно -мірності розвитку. Будь-який об'єкт матеріаль­ного світу може бути проаналізований як самостійна систе ма-цілісність, яка характеризується наявністю нерозривно пов'язаних елементів, а не просто їх скупченням.

        Жива та нежива природа, а також соціально-упорядкована матерія на кожному зі своїх підрівнів створюють деяку цілісність, що за браком одного з елементів утрачає власну сутність. Екологічна свідомість, до якої наближається сучасна цивілізація, передбачає цей системний "суверенітет" буття, якісну специфіку рівнів упорядкованості матерії, неможливість їхнього взаємозведення та реконструкції одного за рахунок іншого. Або збалансована, укладена зі взаємопов’язаних систем цілісність, що розвивається, або деструкція мертвого хаосу – нічим іншим світ бути не може. З появою соціально впорядкованої матерії цей вибір безпосередньо залежатиме від людини.

       Спосіб існування матерії — рух.. Матерія без руху не існує, або рух є атрибутом матерії. Оскільки матерія є абсолютною, рух як атрибут матерії також є абсолютним. Разом з тим  рух має відносний характер, оскільки проявляється через конкретні форми (види) матерії, що ма­ють відносно сталу силу до природи. Так, Земля нерухома відносно людини, яка живе на ній, але рухається відносно Сонця.

       Світ (Всесвіт) не просто знаходиться в русі, а й розвивається. Рух у філософії розуміють як будь-яку зміну. Так, процес зрос­тання людини, зміна клімату чи потемніння з часом фарб на картині, як і будь-які інші зміни у стані суб'єктів, пояснюються певним рухом. Він являє собою зміну, а не лише механічне переміщення, як тлума­чили його метафізики. Між поняттями "існування", "взаємодія" і ” рух" є глибокі зв'язки. Будь-який розвиток є рухом, але не навпаки.

                   Ще гостріше постає питання про рух у немеханічних формах існування матерії. Чи змінюємося ми з Вами? Звісно так, адже кожна доросла людина колись була дитиною, постійно відкриває для себе щось нове, коригує власні оцінки, упередження. Ми не лише змінюємося, але й залишаємося тотожними самі собі. І в цьому полягає діалектично поєднана суперечність абсолютності руху і відносності покою, сталості об’єктів природи, явищ суспільства і самої людини.

       Рух не має зовнішньої причини — він закла­дений у природі самого буття.

В основу класифікації форм руху з позиції наукової раціональності покладені такі принципи:

а) субстратний - пов'язує форму руху зі специфікою його ма­теріального носія;

б)функціональний, за яким форма руху співвідноситься з зако­номірностями певного структурного рівня упорядження матерії;

в) генетичний — вказує на входження нижчих форм у вищі та на походження вищих з нижчих;

г) антиредукціоністський - постулює неможливість зведення вищих форм у нижчі.

       Виокремлюють два основних типи руху:

1) рух , повязаний зі збереженням якості предмета (пере­міщення людини в кімнаті);

 

2) рух повязаний зі зміною якості предмета (наприклад, перетворення води на пару чи лід).          

       Сучасною наукою відкрито закон дивергенції - встановлено факт необхідного зростання різноманітності форм упорядкування матерії. Матерія немовби дає нам нові несподіванки, природним шляхом щедро народжуючи безліч своїх форм.

       Так само, як безкінечні форми матерії, нескінчені й різноманітні форми руху.

       Неживу природу характеризують фізична і хімічна форми руху. На органічному рівні рух має за носія ген, організм та інші носії (залежно від рівня), містить у собі нижчі форми руху, притаманні неорганічному світові, наприклад, механічне переміщення, але не може бути зведений до механічної, фізичної, або хімічної форми руху. Суспільство характеризується соціальним рухом.

       Часто запитують: "Скільки ж є форм руху матерії?" Їх стільки, скільки ми можемо виявити рівнів упорядкування матерії. Світ відкритий та багатий на несподіванки для допитливої думки.

Простір і час. Мабуть, важко знайти людину, яка б не мріяла про подорожі у часі і яку б не бентежили можливі парадокси , пов'язані з припущенням про можливість утручання у минуле. Чи можна здійснити в принципі подорож у часі? Скільки вимірів має простір?

Зміни, рух буття можливі тільки в межах певних просторово-часових параметрів.

Поняття «простір» охоплює дві фундаментальні ознаки матеріального сущого: місце серед інших сущих і його тяг лість. Тяглість є продовженням того самого сущого. Кож­не тіло має три виміри тяглості: довжина, ширина і висота. Вони визначають величину, розмір предмета. Задавши роз­мір тіла і вказавши його місцезнаходження в середовищі, визначають його просторові характеристики.

Поняття час також відображає дві фундаментальні риси процесів, які відбуваються з матеріальними тілами, а саме тривалість і черговість подій.

Тривалість — це фази того самого явища (тривалість дня, іс­нування дерева). У ній розрізняємо сучасне, минуле й майбутнє.

Черговість вказує на місце події серед інших подій у часо­вому просторі (те відбулось раніше, а це пізніше). Указавши місце події серед інших подій та її тривалість, визначають її часову характеристику.

Головною характеристикою простору є йото безперерв­ ність, а часу — незворотність перебігу від минулого до майбутнього, адже фізичні носії часу (гравітони) рухають­ся з найбільшою у Всесвіті швидкістю (швидкістю світла 300 тис. км/с). Простір і час взаємодоповнюють один одно­го: простір визначають через час і навпаки.

Концепції простору і часу

У тлумаченні ПРОСТОРУ та Часу історично склалися два основні підходи: субстанціний (Демокріт, Ньютон) і реляційний (атрибутивний ) (Арістотель, Ляйбніц). Перший розглядає простір і час як а) самостійні сутності, які незалежні від матерії та одна від одної, "атоми", "порожнечі"' Демокріта, б) абсолютні, в) універсальні, г) незмінні. Навіть якби всі матеріальні речі зникли, простір і час залишилися б.

Реляційна концепція розглядає простір і час як властивості матеріальних утворень. Тут простір і час є похідними, відносними, залежними від матеріальних мас.

              Простір і час тут розуміють як невід'ємні від матерії способи упорядкування її, інакше кажучи, - це форми бут тя матерії.

       Досягнення сучасної науки, зокрема теорія ймовірностей, підтверджують істинність другого підходу до простору і часу. Простір характеризується протяжністю, структурністю, спів­існуванням, взаємодією елементів. Елементами простору є точка, об­сяг, довжина, відстань, симетрія та асиметрія. Простір визначається довжиною, шириною і висотою, є ізотропним (рівність усіх трьох ви­мірів) і оборотним (предмети і люди можуть переміщатися в будь-яке місце).

       Час визначається тривалістю речей і процесів, послідовністю зміни їх станів, має три виміри - минуле, сьогодення і майбутнє, він є необоротним і протікає нерівномірно в різних матеріальних системах. Різні матеріальні системи мають свій вид часу — космічний, фізичний, біологічний, соціальний, інколи філософи виокремлюють екзистенціальний час як складний потік почуттів, емоцій, переживань людини.

       . Особливості соціального руху, простору і часу. Соціальний рух - це сукупність явищ і процесів, які протікають у суспільному житті, їх носієм є людина. Соціальний рух як розвиток має різні типи : • прогрес, регрес, універсалізація, спеціалізація, конвергенція( уподібнення тенденцій соціального розвитку), дивергенція (розходження тенденцій соціального розвитку), інтенсифікація, екстенсифікація, паралелізм

       Соціальний простір вписаний у простір біосфери і космосу, має свій особливий людський зміст, що історично змінюється відповідно до розвитку суспільства.

       Уже на ранніх стадіях розвитку людства виокремлюються такі форми соціального простору, як місце безпосереднього проживання людини (житло і поселення), територія навколо, до якої входять спеціальні господарчі зони: спочатку для давніх племен, це були території для полювання і збирання рослин, з розвитком землеробства - родючі грунти. Наприклад, у Давньому Єгипті Ніл мав вирішальне значення для існування цивілізації.

       Середньовічне мислення сприймало категорію соціальною руху як систему різноякісних місць з певним символічним значенням - земний (гріховний) простір і небесний (чистий, безгріховний). Для цього часу характерними є такі форми, як святі місця, особливі напрямки - паломництво, особливі місця в храмах, які дають зцілення, тощо.

       Особливою формою соціального простору є простір “ другої природи" з просторовими структурами технічних засобів, упорядкованими полями, садками, архітектурою тощо, які не виникають самі по собі в природі, а створюються в результаті діяльності людей і ві­дображають характер соціальних відносин історичної епохи.

       Специфіка соціального простору безпосередньо пов'язана зі специфікою соціального часу, що є внутрішнім часом суспільного життя. Соціальний час є мірою змінності суспільних процесів, пе­ретворень в житті людей. Соціальний час характеризується різним ритмом.

       У давніх цивілізаціях соціальний час мав квазіциклічний ха­рактер, тобто орієнтиром суспільної практики було повторення набу­того досвіду, дій і вчинків минулого у формі священних традицій. Для людини цього часу минуле сприймалося як "золотий вік". Ідея спрямованості часу й орієнтація на майбутнє виникла пізніше, в епо­ху формування капіталістичних відносин. І значно посилилася в наш час з розвитком науково-технічного прогресу. Таким чином, соціальний час то уповільнюється, то прискорюється в міру суспільного прогресу, особливо бурхливо змінюючись у зламні, неспокійні епохи.

        Соціальний час є системою різних часових структур, які накладаються одна на одну. Серед них важливе значення має також час індивідуального буття людини, який визначається перебігом різних соціально та індивідуально значимих для неї подій. Наприклад, спосіб життя, історико-культурні умови праці безпосередньо формують соціально-історичні уявлення щодо простору і часу. Тривалість життя окремої людини має, на відміну від астрономічного її виміру соціальний вимір, вона є функцією активності людини: ми встигаємо прожити "більше, коли життя наповнене великим, різноманітним змістом( за певний відтинок астрономічного часу людина охоплює більш значний соціально-культурний простір і час).

4. Сучасна наука про рівні та форми виявлення буття.

Сучасний стан справ із вивченням проблеми буття віддзеркалює ті глибинні зміни, які відбулися в науковій картині світу та можливостях людини її опановувати. Наразі стає очевидним, що біль­шість природних і соціальних процесів не мають певної стійкої основи. Їх не можна розглядати з позиції класичної картини світу як механічну взаємодію матеріальних часток. Набувають поширення хвильові теорії та концепції взає­ модії різних полів. На використанні цих процесів працюють сучасні технічні пристрої, наприклад, комп'ютер.

Тому філософська онтологія сьогодні змушена відмов­ лятися від розгляду проблеми буття як питання про наяв­ ність чи відсутність основоположної субстанції.

Досліджен­ня в цій царині філософського знання зосереджуються на вивченні багатоманіття конкретних онтологій. Серед них найбільшу вагумає сучасна онтологія людини, її вихідний принцип формулюється таким чином: «Буття не є існування». Зокрема, М. Гайдеґґер наполягав, що треба розрізняти людське буття та існування матеріальних речей. Людське життя є усвідомлене існування. Спрямовує лю­дей на усвідомлення свого існування їх смертність та скінченність. Тому, як іронічно зазначив німецький мислитель, Бог існує, але не побутує — адже він безсмертний.Формою такого усвідомлення виступає якраз філософування.

Проте найбільше практичне значення має сьогодні формальна онтологія. Започаткована в 1990-х рр., вона яв­ляє собою формалізовану модель поняттєвої системи. Її необхідно сконструювати для кожної окре­ мої сфери знання, предметної царини чи напряму наукових розробок. Наявність формальної онтології розглядається як головна умова «позитивності» й прийнятності здобутих результатів і найефективніший спосіб їх швидкого практич­ного застосування.

Традиційно філософія намагалася розмежувати буття за сферами його прояву: 1) природне буття; 2) соціальне буття; 3) буття людини. Відповідно до сучасних наукових уявлень, серед найважливіших характеристик буття називають­ся багаторівневість його проявів: мікро-, макро- та мегапроце си.Мікросвіт— світ гранично малих часток, які не можна спостерігати безпосередньо. Макросвіт- світ макрооб'єктів, розміри яких дозволяють сприймати їх на рівні просто­го чуттєвого досвіду. Мегасвітохоплює масштаби, більші за Сонячну систему. На кожному з цих рівнів діють свої особливі закони, тенденції, якісні характеристики.

Синергетика

              Зовсім по-новому висвітлюється пробле­ма перебігу еволюційних процесів в бутті природи, суспільства та людини. Наріжною стає синерге­ тика, або теорія самоорганізації складних систем.Згідно із синергетичною концепцією основний напрям такої еволю­ції вкладається в схему «хаос-порядок-хаос». Отже, якщо з часів античної філософії світ розглядався як принципово упорядкований, то з точки зору синергетики упорядко­ваність світових процесів є лише видимим проявом більш глибинної тенденції до зростання ентропії, безладдя. Кінець-кінцем навіть наш Всевсвіт, створений мільярди років тому внаслідок Великого Вибуху, за ще декілька мільярдів років загине внаслідок вичерпання енергії цього Вибуху. Проце­ си самоорганізації, що їх можна спостерігати в природній чи соціальній системі, є: природним механізмом запобігання цій тенденції. Однак щодо самоорганізації діє таке обме­ ження: чим більш складною стає система, тим більшою є вірогідність її руйнування. Переломні моменти в процесі са­моорганізації, коли система опиняється в найнерівноважнішому стані на роздоріжжі поміж поступальним рухом впе­ред до ускладнення і зворотно - регресивним рухом до спро­щення, отримали назву точок біфуркації. Вибір напрямку руху в точці біфуркації залежить від випадкового збігу об­ставин. Так само непослідовним і спонтанним є перебіг еволюції системи від однієї точки біфуркації до іншої. Один із засновників синергетики Ілля Пригожин (р. н. 1917) за­значав, що таке нове світобачення викликає в людини су­перечливі почуття. Воно здатне як стурбовувати через те, що світ назавжди втратив гарантії стабільності, так і народ­жувати надію на те, щез навіть індивідуальна активність ок­ремо взятої людини (мається на увазі в точках біфуркації) є немарною, оскільки може спричинити наслідки глобаль­ного масштабу^{30 (}Пригожин, И. Порядок из хаоса. Новый диалог человека с природой [Текст]: пер. с англ. / И. Пригожин, И. Стенгерс. - М., 1986. - С. 386.)

 

                                                 Висновки

       Системоутворюючим принципом філософської картини світу є поняття буття, яке можна вважати вічним питанням. Його вирішення є неоднозначним, характеризується найрізноманітнішими підходами і гіпотезами, які відповідають розвитку людства і людських знань.

       Сучасна онтологія виходить з того, що в категорії буття змі­нюється інтеграція основних ідей про світ як ціле, до якого входять природне і духовне, індивід і суспільство.

       Інтерес філософії до проблеми буття завжди посилюється в кризові, зламні епохи. В XXI ст. з його глобальними проблемами і загрозами питання буття визнається сучасними мислителями як найістот­ніше, оскільки від відповіді на нього залежить доля самої людини.

 

Заліковий модуль IIІ. Загальні філософські проблеми.

 

Семінарське заняття №9

Змістовий модуль 8. Онтологія (філософія буття)

2 год.

Тип: семінар, що має основною метою поглиблене вивчення теми та ознайомлення з основними поняттями онтології.

Форма проведення: комплексне семінарське заняття.

Види діяльності: розгорнутабесіда, опитування, доповіді, дискусія.

Ключові терміни теми: буття, небуття, матерія, ідеальне, субстанція, атрибут, духовне.

 

Основні питання семінарського заняття

5. Буття як філософська категорія і як філософська проблема.

6. Поняття матерії й матеріального; структурні компоненти й рівні матерії.

7. Поняття ідеального, його види та основні форми.

8. Духовне як вид ідеального.

Теми доповідей

6. Співвідношення категорій буття і субстанція.

7. Основні форми буття.

8. Матеріалістична концепція буття.

9. Ідеалістична концепція буття.

10. Мистецтво як репрезентант духовного буття.

Питання для обговорення

1. Чи правомірно зводити поняття ідеального до поняття «духовне».

2. Проблема субстанції в сучасній науці.

3. Який зміст поняття «небуття», чи можливо його існування.

4. Атрибут матерії та ідеального.

Проблемні питання

1. Як відкриття «темної» матерії може змінити філософське розуміння матерії.

2. Чи можливе відкриття нових рівнів організації матерії.

3. Про що свідчить розвиток змісту поняття «субстанція» в історії філософії.

Підведення підсумків: оцінювання роботи студентів, відповіді на запитання.

 

Література:

10. Діденко Н.Г. Філософія: Навч.-метод. посібник. – Донецьк: ДонДУУ, 2007. – С.127-140.

11. Причепій Є.М., Черній А.М., Чекаль Л.А. Філософія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: Академвидав, 2005. – С.262-286.

12. Філософія: Навч. посіб. / Л.В.Губерський, І.Ф.Надольний, В.П.Андрущенко та інш.; За ред. І.Ф. Надольного. – К.: Вікар, 2005. – С.182-193.

13. Кононов А.А. Философия: Учебное пособие для самостоятельного изучения дисциплины. – Харьков: ИД ИНЖЭК, 2005. – С.142-148.

14. Спиркин А.Г. Философия: Учебник. – М.: Гардарики, 2004. – С.223-225, 229-262.

15. Бучило Н.Ф., Чумаков А.Н. Философия: Учебное пособие. – М.: Знание, 1998. – С.14-19, 39-43, 43-50, 62-65.

16. Философия: Учебник для вузов / Отв. ред. проф. Кохановский В.П. – Ростов-на-Дону: Феникс, 2000. – С.125-126.

1. Свідомість як філософська проблема. Виникнення і природа свідомості.

 

Проблема свідомості у філософії

Свідомість як філософська проблема. Виникнення і природа свідомості.

Відбиття в неживій і живій природі, розвиток психіки як форма відбиття дійсності.

Соціальна обумовленість свідомості. Роль праці, спілкування і мови у формуванні й розвитку свідомості. Мислення і свідомість.

Структура свідомості, її основні рівні. Свідомість і
самосвідомість.                    

Феномен неусвідомленого. Активний характер свідомості та її творчі функції.

Проблема створення штучного інтелекту и моделювання розумових операцій в комп'ютерних системах.

Правосвідомість, її структура.

Ключові терміни: адаптація, несвідоме, подразливість, психіка, Рефлексія, мова, відбиття, гілозоїзм, соліпсизм, інформація, штучний інтелект, самосвідомість.

 

Основні питання лекції та семінарського заняття

 

Свідомість як філософська проблема. Виникнення і природа
свідомості.

Соціальна обумовленість свідомості. Роль праці, спілкуван­
ня і мови у формуванні та розвитку свідомості.

Феномен неусвідомленого. Активний характер свідомості, її
творчі функції.

Правосвідомість, її структура.

•8.1 Свідомість як філософська проблема. Виникнення і природа свідомості. 

       Питання свідомості є однією зі складних і актуальних філософських проблем, вирішення якої дає можливість усвідомити сутність людини, особливості її духовного життя, визначитися з поняттям ідеального, феноменом мови, творчості, комунікації.

       В історії філософії уявлення про свідомість формувалися в кожну епоху і суперечили, по суті, одне одному. Найбільш цікавими є філософські дослідження свідомості Б. Спінозою (концепція гілозоїзму (суб'єктивний дух), 3. Фрейда (психоаналіз). У XX ст. виокремилися декілька підходів, які переважну увагу приділяли ролі чинників у свідомості: феноменологічний (Е. Гуссерль), структуралістський (Леві-Строс), науково-метафізичний і антропосоціогенетика (розглядає проблему свідомості в єдності з проблемою виникнення людини і суспільства).

       У наш час розвиток інформаційного суспільства, створення штучного інтелекту, прискорення науково-технічного прогресу актуалізують питання про можливості людської свідомості, оптимальні способи, взаємодії людини та її свідомості з сучасною комп'ютерною технікою.

       Ключовими філософськими питаннями залишаються відношення свідомості людини до буття; входження людини, яка має свідомість, у світ; відповідальність, покладена свідомістю на людину.

       В контексті людської діяльності ідеальні плани, програми проекти завжди є передумовою реальної практики. Отже, свідомість, є висхідним філософським поняттям для аналізу всіх форм духовного і душевного життя людини в їх єдності й цілісності, а також засобом контролю і регуляції її взаємовідносин із дійсністю, управління цими взаємо -відносинами.

       До свідомості входять рефлексія і самосвідомість, отже, вона має здатність зосереджувати свою увагу на предметах зовнішнього світу й одночасно зупинятися на тих станах внутрішнього духовного світу, які супроводжують цю увагу.

       Виникнення і розвиток свідомості пов'язується вченими з двома етапами в розвитку матерії: 1) виникнення і розвиток життя (відбиття в неживій природі) і 2) виникнення і розвиток суспільства (відбиття в соціальній сфері буття).

       Відбиття - це властивість усієї матерії, зумовлена універсаль­ною взаємодією предметів і явищ. Відбиття виявляється в якісно різ­них формах. До основних типів відбиття сучасна наука відносить 1) неорганічне відбиття - механічні, фізичні, хімічні зміни; 2) органічне-в живій природі - подразливість, чутливість, психіка; 3) соціальне-рівень існування людської свідомості.

       У цій взаємодії ми одержуємо інформацію, що регулює дії, поведінку, управління тощо. Здатні до інформаційної взаємодії системи мають такі якості, як вибірковість і випереджальний характер, який виявляється в тому, що система, використовуючи інформацію, не лише знаходиться під впливом зовнішнього середовища, а й активно будує свої відносини з ним, використовуючи ті чинники, які сприяють самозбереженню і розвитку системи, і, навпаки, відкидає ті чинники, які можуть дестабілізувати, зруйнувати систему або перешкоджають її функціонуванню і розвитку.

       Основні форми відбиття на різних рівнях організації матерії

III рівень - соціальний

чуттєве пізнання людини раціональне пізнання людини

уявлення   умовивід

сприйняття судження

почуття поняття

IIрівень - біологічний (в органічній природі)

психіка вищих тварин - сприйняття, почуття

чутливість тварин - умовні рефлекси, інстинкти,

безумовні рефлекси

подразливість рослин і мікроорганізмів

 

І рівень - фізико-хімічний (в неорганічній природі)

хімічні форми відбиття (процеси і результати хімічних реакцій) фізичні форми відбиття (теплові, звукові, магнітні, світлові та ін )

 механічні форми відбиття (процеси і результати переміщень, тиску, деформацій)

       Органом, що породжує свідомість, є людський мозок, він важить 1017-2014 г і складається з 40-50 млрд клітин. У повсякденному житті згідно з науковими дослідженнями функціонує лише 15% клітин моз­ку, інші залишаються в резерві. Сучасна наука шукає способи активі­зації мозкової діяльності людини, адже мозок має практично необме­жені запаси можливостей, що, як показують дослідження, не залежать від фізичної ваги людини (мозок первісної людини мав таку ж вагу, як і мозок сучасної людини). Але, оскільки мозок надає свідомості можливість існувати, мета і зміст свідомості визначаються умовами існування людини, отже, якщо мозок первісної людини міг вирішувати такі ж задачі як і мозок людини сучасної, то рівні знань і уявлень у них зовсім різні, тобто свідомість є не лише інформаційним відбиттям, що виступає як функціонально-корисна програма, але є внутрішньо- самоцінною. Видатні фізіологи І. Павлов, І. Сєченов розробили вчення про фізіологічну основу людської психіки, її рефлекторну природу.Вони доводили, що психіка людини прямо залежить від її фізіології (наприклад, спадковості) й від соціального середовища (наявності вільного часу, рівня життя тощо).

       Соціальна обумовленість свідомості. Роль праці, спілкування і мови у формуванні та розвитку свідомості.

 Соціальні чинники виникнення свідомості пов'язані з формуванням культури на основі практично-перетворюючої діяльності людей, з необхідністю закріплення, фіксації навичок, засобів, норм цієї діяльності. Виходячи з того, що засоби і форми людської діяльності
мають суспільну природу і виникають у процесі сумісної діяльності, закріплювальні форми свідомості теж мають соціальний характер і являють собою, на думку Е. Дюркгейма, "колективні уявлення. Вони мають засвоюватися індивідами в процесі їхнього виховання і залучення до певного рівня культури, наявного в суспільстві. Отже, свідомість як специфічна людська форма регуляції та управління взаємовідносинами зі світом існує в двох формах: 1) передбачає наявність "колективних уявлень", що фіксують накопичений досвід культури і створюють зміст таких соціокультурних систем як світогляд, ідеологія, мораль, наука, мистецтво, тобто є системами суспільної свідомості; 2) зміст "колективних уявлень " є здобутком реальних, конкретних людей, інтеріоризований ними (засвоєний) як суб'єктивна реальність їх відношення до світу.

       Носіями свідомості виступають окремі індивіди, але, будучи в процесі своєї діяльності пов'язаними численними відносинами один з одним, вони утворюють суспільство, тому поряд з індивідуальною свідомістю правомірно говорити про групову (в тому числі класові )суспільну свідомість.

Свідомість виступає умовою програмування специфічно людської колективної діяльності зі створення і розвитку форм культури. Вона виконує функцію соціальної пам'яті людства, розробляє певні схеми, т. зв. "матриці" відтворення накопиченого людством досвіду, формує поведінку людини відповідно до діючих культурних норм.

       Особливості свідомості як специфічної форми людського відбиття, обумовленого буттям людини і способом її життя, перш за все визначаються трудовою діяльністю. Праця має суспільний характер, вона заснована на здатності людини виготовляти предмети праці, ко- ристуватися ними, за їх допомогою змінювати предмети природи. Це стало вирішальним для виникнення мислення і мови.

Починаючи з первісного суспільства, в результаті розвитку людства нові способи адаптації привели до формування сталих спільнот людей, які потребували постійного спілкування, координації їхніх дій. Як зазначав Ф. Енгельс, "люди, що формувалися, дійшли до того, що в них виникла потреба щось сказати один одному”. Мова стала матеріальним носієм і втіленням норм свідомості. Лише у мові колективно вироблена свідомість стає соціальною реальністю.

       Поряд із словесною формою мови зміст колективних уявлень може виражатися через інші знакові системи, наприклад, штучні мови, знакові системи в мистецтві, міфології, релігії ((значення мають слова, передані звуками або рисками на папері; шматок тканини, коли він стає прапором; предмети релігійного культу тощо).

Слід пам'ятати, що знакову функцію матеріальний предмет може виконувати тільки в контексті певної культури. Ступінь зв'язку матеріальної природи знака з контек стом може бути різним і має       достатньо широкий діапазон - від визначення за допомогою знака наявності того чи іншого предмета, товару, реальності (вітрина, дорожній знак тощо) до визначення однієї реальності іншою, коли соціоку льтурна інформація передаєть­ся через певний зміст однієї реальності про іншу.

       Своєрідною формою цього є символ, він завжди пов'язаний з певним образом, що відрізняє його від абстрактних ідей і теоретич­них понять. Символ, символізація, символічна свідомість мають ви­нятково важливе значення як в історії культури, так і на сучасному етапі. Вся архаїчна свідомість і міфологія наповнені символами. Без символізму неможливо уявити мистецтво і теоретичну свідомість, у тому числі й наука так чи інакше пов'язана з символізмом. Важливу роль відіграють символи в практичній свідомості, наприклад, симво­ли мають мобілізуючу роль у громадських рухах, державному будів­ництві (символіка прапора, герба, емблем і т. ін.), в інформаційних технологіях.

        В усіх ситуаціях використання знаково-символічної функції та пов'язане з нею значення, що виражає певний зміст свідомості, має ідеальний характер. Як ідеальність психічного образу, ідеальність змісту і значення знака, знаково-символічних систем, пов'язується з тим, що ці смисли і значення виражають певну програму дій людей,  які сприймають ці смисли і значення в даній системі культури.

        Поняття ідеальності характеризує специфічний спосіб існування втіленого у матеріальному предметі змісту, що служить програмою для реальних дій людей. Сприйняття знака є суб'єктивним і залежить від особливостей суб'єкта, приміром, креслення технічної споруди може зрозуміти лише спеціально підготовлена людина, ідеальність картини або статуї може оцінити людина, яка розуміється на мистецтві.

       Отже, свідомість виникає у практичній діяльності людей як необхідна умова її організації та відтворення. Важливим етапом в роз-людської культури став розподіл фізичної та розумової праці, відокремлення феноменів свідомості як особливого духовного виробництва. В свою чергу, в духовному виробництві, а також у виробництві норм і уявлень свідомості, виокремилися теоретична свідомість, моральні, релігійні, політичні, правові та інші види свідомості.

       8.3. Феномен неусвідомленого.Активний характер св ідомостіті, її творчі функції.

        Розглядаючи структуру свідомості, слід враховувати різні підходи у філософії  до вирішення цього пи-

тання . Серед найбільш прийнятних варіантів можна виокремити такі:

1. Свідомість = знання про світ + самосвідомість + + ставлення людини до світу.

2. Понадсвідомість

    

усвідомлене <—► непідсвідоме

       інтуїція

       Особливе місце у вивченні свідомості посідає феномен неусві­домленого як проблема прихованих детермінант свідомості, щодо якого визначилися два різних підходи в дослідженнях К. Маркса і 3. Фрейда.

       На думку К. Маркса, неусвідомлене має соціальний характер і його подолання пов'язується з суспільними змінами. Звільнення су­спільства (стадія комунізму) дає можливість людині повністю конт­ролювати свою життєдіяльність.

Ідея неусвідомленого  у 3. Фрейда заснована на біологічних та психологічних чинниках. Свідомість має таку структуру: "понад-Я (традиції, ідеали, совість, культура) - "Я" (свідомість) - "Воно (не усвідомлене, інстинкти). ...

       Згідно з поглядами 3. Фрейда, культура, розвиток цивілізації  передбачають нескінченну роботу з подолання інстинктів. Але, щоб запобігти психічним захворюванням, треба брати до уваги ситуацію, коли тиск "понад-Я" є надмірним і не враховує людські інстинкти -  створюється неповноцінна особистість, схильна до ілюзії, що соціальними засобами можна змінити природу людини, покращити її. Але витіснені інстинкти - це така порохова бочка, яка може вибухнути у виді психічних зривів. Як лікар 3. Фрейд вважав за необхідне допомогти хворому усвідомити неусвідомлене, зробити  усвідомленим індивідуальне несвідоме, знайти розумний баланс між понад-Я і Воно, дати можливість "Я" (свідомості) вільно і розумно констиуювати себе, бути життєздатним.

       Ідеї  3. Фрейда по-різному були сприйняті в суспільстві: деякі діячі мистецтва, філософи сприйняли лише магію несвідомого і відмовилися від "понад-Я" (на цьому засновані сюрреалізм, театр абсурду); неофрейдисти (А. Адлер, К. Юнг, Е. Фромм) поєднали психоаналіз та соціальні теорії Маркса і створили нову концепцію, яка надає першочергове значення міжособистісним відносинам, гумані­стичному психоаналізу.

       Свідомість передбачає виокремлення суб'єктом самого себе як носія певної активної позиції щодо світу. Це виокремлення себе, ставлення до себе, оцінка своїх можливостей, що є необхідним компонентом усякої свідомості, утворюють різні форми специфічної характерисгики людини, тобто самосвідомості.

       Самосвідомість - це динамічне утворення, що історично розвивається і виступає в різних формах, на різних рівнях:

перша форма, яку інколи називають самопочуттям, є елемен­тарне усвідомлення свого тіла і те, як воно співвідноситься з іншими предметами і людьми;

друга форма - усвідомлення своєї належності до певної люд­ської спільноти, культури, соціальної групи;

третя форма - виникнення свідомого "Я" як особливого утворення, схожого на "Я" інших людей і водночас у чомусь унікального і неповторного, здатного здійснювати вільні вчинки і нести за них відповідальність, що передбачає можливість контролю своїх дій та їх оцінювання.

       Самооцінка і самоконтроль передбачають зіставлення людиною  самої себе з певним, установленим для себе ідеалом "Я" і як наслідок –відчуттям або задоволення собою, або незадоволення.

       Ставлення людини до самої себе завжди опосередковане її ставленням  до іншої людини. Самосвідомість народжується не в результаті внутрішніх потреб ізольованої свідомості, а в процесі колективної діяльності й міжособистісних відносин. Людина не просто сприймає себе за аналогією з  іншими, але й іншого - за аналогією з собою. Як показують сучасні дослідження, в процесі розвитку самосвідомості усвідомлення себе та іншого, як схожого на мене і разом з тим відмінного від мене, передбачають один одного.

 

Явні форми самосвідомості, коли ті чи інші феномени свідомості стають предметом спеціальної аналітичної діяльності суб'єкта називаються рефлексією. Вона не лише усвідомлення того, що є в людині, але й зміна самої людини, спроба виходу за межі того рівня розвитку, який було досягнуто. Рефлексія має складний характер. , адже коли людина аналізує себе, прагне розібратися в собі, в своєму ставленні до життя, зазирнути в потаємні куточки своєї свідомості, вона тим самим хоче визначити систему своїх життєвих орієнтирів, тобто в чомусь більше упевнитись, або щось відкинути. Але образ самої себе, який людина створює в різних формах самосвідомості, не завжди адекватний реальній людині та її свідомості. Часто про людину більш точно свідчать інші, ніж вона сама розуміє себе. В тій мірі, в якій людина здатна враховувати об'єктивну оцінку про себе, що виникає в процесі колективної діяльності й відносинах з іншими людьми, вона більш точно може судити про себе. В процесі життєдіяльності, в сис­темі міжособистих відносин самосвідомість постійно перевіряється коригується, виправляється і розвивається. Це стосується і книг, кар­тин, скульптур тощо, коли зміст творів і зміст, укладений автором можуть не співпадати.

       Отже, феномен самосвідомості є складним, багатоплановим і знаходиться в досить непростих відносинах зі своїм носієм. Він роз­вивається і змінюється в процесі залучення людини до системи колек­тивних дій і міжособистих відносин.

 

 

Функції свідомості

 властивості, які роблять свідомість інструментом пізнання,спілкування, практичної дії
основні                                               спеціальні

інформаційна  орієнтовна         творча  регулятивно-управлінська
       знання                                     оцінка явищ дійсності

                   загальна функція – відображення

Висновок

Незважаючи  на значну увагу, яку завжди викликала у дослідни­ків проблема свідомості,  її вирішення далеке до завершення. Багато незрозумілого залишається в механізмі, структурі, функціях свідомості,її взаємодії з діяльністю та особистістю індивіда.

Особливо зростає цей інтерес, коли людина зіштовхується з парапсихологічними явищами (реінкарнація, телепортація, ясновидіння, передбачення, левітація, телекінез, полтергейст, психічна хірургія і лікування,телепатія). З іншого боку, проблема свідомості пов'язана з тим, що суспільству потрібна не будь-яка людська діяльність, а свідома, цілеспряімована, кваліфікована, тобто така, що визначається діяльною і. дієвою свідомістю. Отже, свідомість залишається актуальною філософською проблемою.

Контрольні запитання

1.Які форми відбиття існують на різних рівнях матерії?

2.Що таке свідомість?

3.Чому свідомість є однією з найактуальніших філософських
проблем?

4.У чому виявляється роль праці, мови, спілкування при фор­муванні свідомості?

 5.Що називають ідеальним?

6. Як пов'язані свідомість і мозок?

7.Що таке самосвідомість?

8.Яке значення для самосвідомості має колективна діяльність?

9.Що таке правосвідомість?

10. Яке значення має правосвідомість для правової теорії та практики?

---

Дата добавления: 2020-01-07; просмотров: 104; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!