Відповідальність сторін договору зберігання
Як відомо, відповідно до загальних положень засад зобов'язального права цивільно-правова відповідальність настає за наявності повного складу цивільного правопорушення, а інколи - за наявності неповного (усіченого) складу правопорушення та у повному, неповному або підвищеному ЇЇ розмірі. Застосування цих положень у зберігальних правовідносинах має свої правові особливості, які отримали відображення в кількох статтях ЦК.
У ч. 1 ст. 950 ЦК України закріплено принцип відповідальності зберігача на загальних підставах. Між тим можливий й інший варіант тлумачення цієї частини, з огляду на те, що договір зберігання належить до категорії договорів про надання послуг, урегульованих нормами глави 63 "Послуги", в ст. 906 якої визначаються засади відповідальності виконавця за порушення договору про надання послуг. Ці засади мають певні особливості порівняно із загальними засадами відповідальності. Зокрема, в цій статті передбачено відповідальність виконавців у повному обсязі за наявності вини, а виконавців-підприємців, що надають платні послуги, - незалежно від вини, за винятком тих випадків, коли буде доведено, що належному виконанню перешкодила непереборна сила, якщо інше не встановлено договором або законом. З огляду на те, що в ч. 1 ст. 950 ЦК України йдеться про відповідальність зберігача на загальних підставах, то логічно поширювати на зберігальні відносини правила про відповідальність, закріплені у главі 51 ЦК України, та спеціальні норми про відповідальність сторін договору зберігання.
|
|
|
Таким чином, за загальними правилами, за незбереження речі зберігач має нести цивільну відповідальність за наявності: 1) порушення обов'язку повернути поклажодавцеві непошкодженою річ або відповідну кількість речей такого самого роду і такої самої якості; 2) збитків, завданих поклажодавцеві у формі втрати (нестачі) речі чи її пошкодження; 3) причинного зв'язку між діями (бездіяльністю) зберігача і негативними наслідками таких дій (бездіяльності); 4) вини зберігача у негативних наслідках, яка проявилася у будь-якій формі, тобто умислу, грубої чи звичайної необережності зберігача стосовно невиконання чи неналежного виконання своїх зберігальних обов'язків.
ЦК України (наприклад, ст. 614), як і ЦК УРСР, передбачає винятки із загального правила про необхідність наявності всіх чотирьох елементів (умов, підстав) для застосування до порушника заходів цивільної відповідальності. Сказане повною мірою стосується і договору зберігання. Так,, ч. 2 ст. 950 встановлює відповідальність професійного зберігача за втрату (нестачу) або пошкодження речі, якщо він не доведе, що це сталося внаслідок непереборної сили або через такі властивості речі, про які зберігач, приймаючи її на зберігання, не знав і не міг знати, або внаслідок умислу чи грубої необережності поклажодавця. Іншими словами, законодавець установлює підвищену відповідальність професійного зберігача, яка полягає у тому, що він має відшкодувати поклажодавцеві збитки, завдані через втрату (нестачу) або пошкодження речі навіть у тому разі, коли у ньому не буде його вини. І лише дія непереборної сили може звільнити зберігача від відповідальності. Введення такого правила не є абсолютною новелою, адже і в ст. 418 ЦК УРСР було передбачено, що організація, яка здійснює схов на професійних засадах, звільняється від відповідальності за втрату, нестачу і пошкодження майна, спричинених непереборною силою. Розбіжності у врегулюванні цих відносин полягають лише у визначенні суб'єктного складу зберігачів та у тому, що новий ЦК покладає на професійного зберігача обов'язок доводити наявність непереборної сили.
|
|
|
Може виникнути питання про доцільність покладення на професійних зберігачів безвинної відповідальності. Багаторічна практика застосування цього правила не виявила причин для його скасування. Наявність такого правила спонукає професійних зберігачів до створення умов для якнайефективнішого забезпечення схоронності майна шляхом постійного вдосконалення організаційно-технічних засобів зберігання. Зберігачі, які вирішили професійно займатися зберігальною діяльністю, знають про її підвищений ризик, а відтак, свідомо беруть на себе підвищену відповідальність за незбереження майна.
|
|
|
Законодавець дещо звужує відповідальність непрофесійного зберігача за втрату (нестачу) або пошкодження речі по закінченні строку зберігання, покладаючи на нього таку відповідальність лише за наявності його умислу або грубої необережності, тобто проста необережність тут не береться до уваги.
У ст. 951 ЦК України визначається розмір відповідальності зберігача за незбереження майна. Так, збитки, завдані поклажодавцеві втратою (нестачею) або пошкодженням речі, відшкодовуються зберігачем: у разі втрати речі - у розмірі її вартості; у разі пошкодження речі - у розмірі суми, на яку знизилася її вартість. Якщо ж унаслідок пошкодження речі її якість змінилася настільки, що річ не може бути використана за первісним призначенням, поклажодавець має право відмовитися від цієї речі і зажадати від зберігача відшкодування ЇЇ вартості. Викладені положення ст. 951 ЦК України майже цілком відтворюють положення ст. 419 ЦК УРСР, крім одного, а саме того, яке передбачало відповідальність охоронця в межах суми оцінки, визначеної при здачі майна на схов, якщо не доведено, що дійсна вартість пошкодженого, втраченого майна, або майна, якого бракує, перевищує що суму.
|
|
|
Незважаючи на зазначені розбіжності, обидві статті - ЦК України і ЦК УРСР - фактично встановлюють обмежену (неповну) відповідальність зберігача за незбереження майна, оскільки передбачають відшкодування лише певної частини безпосередніх збитків поклажодавцеві й не передбачають відшкодування йому втрат, завданих у зв'язку з незбереженням речі та неодержаними доходами (упущеною вигодою). Для ЦК УРСР такий підхід був цілком логічним, адже у ст. 206 прямо записано, що в окремих видах зобов'язань законодавство може встановлювати обмежену відповідальність за невиконання або неналежне виконання зобов'язань. Однак що стосується підходу в новому ЦК України, то тут ситуація складніша, оскільки в загальних положеннях зобов'язального права подібна норма відсутня. Більше того, у ст. 951 ЦК України немає застереження про можливу зміну розміру відповідальності зберігача договором або законом. Оскільки договір зберігання є договором про послуги, то можна допустити можливість застосування положення ч. 1 ст. 906 ЦК України про обов'язок виконавця відшкодувати замовнику збитки, завдані порушенням договору, за наявності вини у повному обсязі, якщо інше не встановлено договором. Однак це лише припущення, яке не може бути обов'язковим для застосування у судовій практиці. Крім того, норми про відповідальність зберігача дають певні підстави вважати, що складачі ЦК та законодавці мали намір обмежити розмір відповідальності зберігача фактичними втратами, пошкодженням речі. Тобто встановлено виняток із загальних статей 22, 623, 624 про повну відповідальність особи, яка завдала шкоди іншій особі. Такі наміри могли бути обумовлені особливостями зберігального правовідношення, але це аж ніяк не може виправдати встановлення обмеженої відповідальності професійних зберігачів за наявності в їхніх діях вини. Тому було б цілком логічно і юридично правильно покласти на професійних зберігачів відповідальність за незбереження майна у повному обсязі за наявності в їхніх діях вини. Така пропозиція не встановлює для них надмірних вимог щодо розміру їх відповідальності, адже за загальним правилом боржник, який порушив зобов'язання, має відшкодувати кредиторові завдані збитки (ст. 632 ЦК України). Тут ідеться про всі види збитків, у тому числі й упущену вигоду.
Прийняття нового ЦК України створило також проблему відповідності його положень про відповідальність зберігачів положенням інших актів законодавства. Наприклад, за ст. 14 ЗУ "Про державний матеріальний резерв" за самовільне відчуження, використання матеріальних цінностей державного резерву з юридичних осіб, на відповідальному зберіганні яких вони перебувають, стягується штраф у розмірі 100% вартості матеріальних цінностей, а ще вони мають відновити державний матеріальний резерв. Застосування таких високих санкцій до зберігача не узгоджується з відповідними положеннями нового ЦК України, хоча, можливо, застосування таких санкцій до зберігача цінностей державного матеріального резерву є виправданим з точки зору суспільної значущості зберігання.
Частина 2 ст. 951 ЦК визначає правові наслідки такого пошкодження речі, яке унеможливлює її використання за первісним функціональним призначенням. У такому разі поклажодавець може відмовитися від цієї речі й вимагати від зберігача відшкодування її вартості. У наведеній нормі не Йдеться про можливість відшкодування зберігачем інших збитків, завданих поклажодавцю. Проте можна вважати, що оскільки і ч. 1 передбачає відповідальність зберігача лише у межах вартості втраченої чи пошкодженої речі, то такий принцип має діяти і щодо порушення, передбаченого ч. 2 ст. 951, положення якої майже ціпком збігаються з положеннями ст. 34 ЗУ "Про зерно та ринок зерна в Україні". Оскільки ст. 947 прямо не забороняє відшкодування зберігачем витрат поклажодавця у зв'язку з втратою чи пошкодженням речі та упущеною вигодою, то сторони не позбавлені права передбачити у договорі обов'язок зберігача відшкодувати всі види збитків.
Відшкодування збитків, завданих зберігачеві, здійснюється за правилами ст. 952 ЦК. Ця стаття встановлює відповідальність поклажодавця за збитки, завдані зберігачеві через властивості поклажі, якщо зберігач, приймаючи її на зберігання, не знав і не міг знати про ці властивості. Якщо ж зберігач знав або мав знати про шкідливі властивості речі, але прийняв її на зберігання, то у разі доведеності цього факту він позбувається права на відшкодування таких збитків, оскільки мав можливість вжити необхідних заходів, аби їм запобігти.
У законі прямо не йдеться про те, чи треба для настання відповідальності поклажодавця, щоб він знав про шкідливі властивості поклажі, яка здається на зберігання. Але так чи так, цілком очевидним є факт, що коментована стаття не встановлює для поклажодавця винятку, який звільняв би його від відповідальності у разі незнання ним шкідливих властивостей речі.
Стаття 952 ЦК України, яка врегульовує адекватно за змістом, але з певними редакційними особливостями ті самі відносини, що і ст. 422 ЦК УРСР, встановлюючи обов'язок поклажодавця відшкодувати зберігачеві збитки, завдані властивостями речі, переданої на зберігання, якщо зберігач, приймаючи її на зберігання, не знав і не мав знати про ці властивості. Якщо не брати до уваги деяких розбіжностей у редакції текстів ст. 422 ЦК УРСР та ст. 952 ЦК України, то їм притаманний один і той самий недолік - відсутність достатніх критеріїв для визначення конкретних видів збитків, що їх поклажодавець має відшкодувати зберігачеві. Між тим, існує необхідність у їх конкретизації. Іншими словами, питання полягає у тому, чи мають відшкодовуватися всі види збитків, чи лише реальні, фактично завдані? Якщо вважати, що мають відшкодовуватися всі види збитків, то це суперечитиме загальній концепції обмеженої відповідальності, притаманної інституту зберігання, а також не відповідатиме принципу однакового підходу до встановлення засад відповідальності контрагентів договору. Між тим, як уже відзначалося раніше, обсяг відшкодування зберігачем збитків, завданих поклажодавцеві через втрату (нестачу) або пошкодження речі, обмежується розміром вартості втрачено? речі або розміром суми, на яку знизилася вартість пошкодженої речі (ст. 419 ЦК УРСР, ст. 951 ЦК України). Таким чином, зберігач не відшкодовує поклажодавцеві збитків, що дістали вияв в інших його витратах та в неотриманих доходах, які можна було б одержати в разі збереження речі. Враховуючи такий обсяг відповідальності зберігача було б юридично нелогічно встановлювати повну відповідальність поклажодавця за збитки, завдані зберігачеві невідомими йому властивостями речі. Тому, якщо віднайти аргументи для закріплення в інституті зберігання принципу повного відшкодування збитків, то це має бути запроваджено адекватно до обох сторін договору.
Зберігач зобов'язаний повернути, навіть достроково, річ на вимогу поклажодавця, оскільки правова мста договору зберігання полягає у наданні зберігальної послуги поклажодавця, який передає зберігачеві річ із метою збереження її непошкодженою, тобто зберігальна послуга надається в інтересах поклажодавця. У останнього може виникнути потреба дострокового повернення речей у зв'язку з необхідністю їх споживання, використання, розпорядження ними для виконання взятих договірних зобов'язань тощо. Тому законодавець зобов'язує зберігача на першу вимогу поклажодавця повернути річ у будь-який момент, навіть до завершення обумовленого договором строку зберігання.
У ЦК не передбачено правових наслідків дострокового витребування поклажі. Немає сумніву, однак, що це не повинно розглядатися як порушення зберігального договірного зобов'язання. Відтак, при достроковому витребуванні поклажі мають наставати правові наслідки, передбачені загальними положеннями зобов'язального права.
Зберігання майна у ломбарді
Термін "ломбард" походить від назви області в Італії - Ломбардії. Перший ломбард у 1462 р. заснував чернець-францисканець Барнабе де Терне, який уперше кошти благодійного банку почав видавати у вигляді безпроцентної позики під заставу рухомого майна.
Договір зберігання речі у ломбарді належить до договорів про надання послуг. Таким чином, до договору зберігання речі у ломбарді застосовуються норми глави 63 "Послуги. Загальні положення" (статті 901-907 ЦК України). Однак слід враховувати ст. 955 ЦК, яка встановлює пріоритет спеціальних норм окремих видів зберігання над загальними нормами. До послуг, що їх надає ломбард, зберігання входить як додаткове зобов'язання. Дії зі зберігання речей належать до супутніх ломбардних послуг, а головна функція ломбарду - надання грошових кредитів під заставу майна на умовах закладу (ЗУ "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" від 18 листопада 2003 р., зі змінами). Тому деякі правила, які регулюють заставні відносини в ломбарді, поширюються і на зберігання там речей. Послуги ломбарду щодо зберігання можна порівнювати з послугами заставодержателя при заставі рухомого майна (закладі).
Зобов'язання зі зберігання речей у ломбарді є двостороннім, оплатним та строковим.
Сторонами у цьому договорі є, з одного боку, професійний зберігач - ломбард. Це фінансова установа, виключним видом діяльності якої є надання на власний ризик фінансових кредитів фізичним особам за рахунок власних або залучених коштів, під заставу майна на визначений термін і під відсоток та надання супутніх послуг (відповідно до Положення про порядок надання фінансових послуг ломбардами, затверджене розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг від 26 квітня 2005 р. № 3981). Другою стороною є споживач ломбардних послуг - фізична особа, що потребує особливого захисту як слабша сторона договору. Такі правовідносини, як уже зазначалося, формально підпадають під дію ст. 633 ЦК України "Публічний договір".
Платність за договором зберігання речей у ломбарді полягає в оплаті фізичною особою цієї послуги ломбарду. Крім того, якщо плату за зберігання не передбачено умовами договору, то її враховує зберігач при оплаті загальних послуг ломбарду. А у разі якщо річ, яку поклажодавець не забрав із ломбарду по закінченні трьох місяців від дня, коли сплинув строк договору зберігання, ломбард продає цю річ і також вираховує із суми плату за зберігання. Якщо при реалізації предмета застави виручена грошова сума перевищує розмір забезпечених цією заставою вимог заставодержателя, різницю повертають поклажодавцеві.
Об'єктом зберігання у ломбарді може бути тільки рухома неспоживча річ особистого призначення, в тому числі вироби з дорогоцінних металів та каміння, тобто річ, яка не є товаром у значенні речі-товару, наведеному у § 2 цієї глави (статті 956-966 ЦК України). Перелік предметів, що їх ломбарди приймають у заставу і на зберігання, визначають державні органи, які здійснюють ліцензування діяльності ломбардів.
Ломбард не має права користуватися та розпоряджатися речами, які перебувають на зберіганні. Ломбард як професійний зберігач також відповідає за втрату, нестачу чи пошкодження речі у розмірі втраченого майна, а за пошкодження предмета - в розмірі суми, на яку знизилась вартість заставленого майна, крім випадків, коли доведено, що це сталося внаслідок дії непереборної сили (ст. 48 ЗУ "Про заставу").
Річ, яку здають до ломбарду на зберігання, оцінюється за згодою сторін. Ця оцінка має бути проведена відповідно до звичайних цін, що склалися на аналогічні речі такого роду і якості на момент укладення договору (ч. 4 ст. 632 ЦК).
Якщо предметом договору зберігання є дорогоцінні метали у виробах, необхідно також ураховувати вимоги Інструкції про порядок виконання операцій з дорогоцінними металами, що скуповуються у населення у виробах і брухті, затвердженої постановою Нацбанку України від 21 травня 2003 р. № 206.
Держфінпослуг вимагає від ломбарду мати власне або орендоване приміщення, призначене для надання фінансових послуг, у тому числі окреме приміщення для зберігання заставленого майна, яке має бути оснащене необхідними засобами безпеки, зокрема охоронною сигналізацією та/або відповідною охороною.
Факт укладення договору зберігання речей у ломбарді посвідчується видачею фізичній особі - поклажодавцю іменної квитанції, яка, не є цінним папером. Іменна квитанція має містити істотні умови договору зберігання речі у ломбарді. Ця норма кореспондує з ч. 1 ст. 937 ЦК України про форму договору зберігання.
За загальним правилом, іменну квитанцію не можна передавати іншим особам. Передача іменних квитанцій іншій особі з правом одержання з ломбарду майна, зданого на зберігання, дозволена за умови видачі володільцем квитанцій довіреності, оформленої у встановленому порядку. Поклажодавець має право доводити наявність між сторонами відносин зі зберігання, навіть коли квитанцію загублено. На підтвердження факту укладення договору зберігання мають існувати інші письмові докази. У разі втрати іменної квитанції на здане в ломбард майно можна також видавати дублікати. Це здійснюється за письмовою заявою власника майна після пред'явлення паспорта або іншого документа, що посвідчує особу.
Істотною умовою договору зберігання речі у ломбарді є страхування ломбардом за свій рахунок на користь поклажодавця зданої на зберігання речі. Згідно з ч. 3 ст. 967 ЦК України прийняте на зберігання майно ломбард зобов'язаний застрахувати в повній сумі його вартості за оцінкою, яку було зроблено за згодою сторін при прийманні майна. Згадане положення отримало підтвердження у ч. 2 ст. 10 ЗУ "Про заставу" від 2 жовтня 1992 р., зі змінами: "ломбард зобов'язаний страхувати прийняте в заставу майно за рахунок заставодавця за оцінкою, яка за згодою сторін проводилась при прийнятті майна в заставу". Держфінпослуг, у свою чергу, зобов'язує ломбард, що бажає набути статусу фінансової установи, мати укладений агентський договір зі страховою компанією щодо страхування майна, яке приймається у заставу та/або на зберігання. ЗУ "Про заставу" (ст. 12) і ЗУ "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" (ст. 6) визначають істотні умови договору про надання фінансових послуг та договору застави, які також слід враховувати при укладенні договору зберігання речі у ломбарді.
Таким чином, страхування речі є особливим обов'язком, який покладається на ломбард як на професійного зберігача.
Другим особливим обов'язком ломбарду є зберігання речі, яку поклажодавець не забрав з ломбарду, на тих самих умовах. Згідно з ч. 1 ст. 938 ЦК України ломбард зобов'язаний зберігати річ протягом строку, встановленого договором. У разі не-витребування зданого на зберігання майна у зазначений в іменній квитанції строк за відсутності письмової заяви про продовження строку зберігання ломбард зберігає це майно протягом трьох місяців. Тільки по закінченні цього строку ломбард може продати річ у порядку, встановленому законом. При цьому ломбарду налається право, а не обов'язок реалізувати річ.
Дата добавления: 2019-09-13; просмотров: 181; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!