Порядок укладення та форма договору зберігання. Істотні умови договору.

Сторони договору. Статус професійного охоронця

Договір зберігання, як і будь-який інший договір, має визначальні елементи, притаманні зобов'язальному правовідношенню: суб'єкт і об'єкт, права і обов'язки сторін договору.

У цивілістичній науці досить поширеною є концепція поділу об'єкта правовідношення на юридичний та матеріальний1. У зберігальному правовідношенні юридичним об'єктом можна вважати дії (послуги) зберігача, спрямовані на забезпечення схоронності поклажі, переданої поклажодавцем зберігачеві, а матеріальним - передану на зберігання матеріальну цінність, яка в ЦК України отримала назву - предмет договору.

Предметом договору зберігання можуть бути, як правило, рухомі речі, які мають індивідуальні ознаки, що не переходять у власність зберігача. Ці ознаки дають можливість відмежувати договір зберігання від деяких інших договорів, наприклад від договору позики, за яким позикодавець передає позичальнику речі, що мають родові ознаки, у власність. І лише в окремих випадках на зберігання можуть передаватися речі з родовими ознаками, наприклад, відповідно до правил ст. 941 ЦК.

Сторонами договору зберігання є поклажодавець і зберігач (охоронець), якими можуть бути як фізичні, так і юридичні особи, що мають необхідну дієздатність.

Поклажодавцями здебільшого є власники майна, що здають його на зберігання. Але це не є обов'язковою умовою чинності договору, який укладається. Будь-яка особа, котра має юридичний інтерес стосовно збереження майна, що перебуває в її правомірному володінні, має право укласти договір схову як поклажодавець, хоча це майно і не належить їй на праві власності. Так само можуть здавати речі на зберігання заставодержатель, наймач, перевізник та ін. Що стосується власника, то можливість зажадати у таких випадках майно від охоронця підпорядкована загальним правилам. Оскільки охоронець лише володіє річчю, але не стає її власником, справжній власник, який має право на вилучення речі у поклажодавця, набуває такого права і щодо охоронця незалежно від його добросовісності та інших обставин справи. Добросовісність охоронця та спосіб вибуття речі з володіння власника можуть вплинути лише на взаємні розрахунки між сторонами. Так, якщо наймач майна після закінчення терміну договору найму здає його на оплатне зберігання замість того, щоб повернути майно власникові, віндикацій-ний позов власника буде задоволено навіть проти добросовісного володільця. Але в цивільному спорі такого характеру позивач має оплатити охоронцеві зберігання, переклавши тим самим завдані збитки на їх винуватця, тобто поклажодавця.

У ч. 2 ст. 936 ЦК виокремлено спеціальну категорію зберігачів - професійні зберіганні.

Професійним зберігачем є особа, що здійснює зберігання на засадах підприємницької діяльності. Крім того, в ч. 3цієї ж статті виділяється категорія публічного договору, якщо зберігання здійснює суб'єкт підприємницької діяльності на складах (у камерах, приміщеннях) загального користування. Наведені положення є новелами цивільного законодавства, які з правової точки зору сформульовано не найкращим чином. Так, в обох випадках зберігачами є суб'єкти підприємницької діяльності. У першому випадку професійними зберігачами слід вважати всіх суб'єктів підприємницької діяльності, з чим не можна погодитись. Тут, вочевидь, є певна помилка, хоча укладати договори зберігання мають право всі суб'єкти підприємництва. Вводячи категорію професійних зберігачів, складачі нового ЦК мали на увазі лише тих суб'єктів підприємництва, для яких зберігання є основною статутною діяльністю. Власне, навіть ЦК УРСР 1963 року у ст. 418 виокремлював певну категорію організацій, на яких покладалася підвищена відповідальність, а саме організацій, чий обов'язок - здійснювати схов. Такий підхід збережено в новому ЦК Російської Федерації, в ст. 886 якого професійним зберігачем визнається комерційна або некомерційна організація, яка здійснює зберігання на професійних засадах.

Професійними зберігачами слід вважати й тих суб'єктів підприємництва, які займаються підприємницькою зберігальною діяльністю, для якої необхідно одержати спеціальну ліцензію відповідно до ЗУ "Про ліцензування певних видів господарської діяльності". Це ломбарди, банківські установи, камери схову, зернові склади тощо.

У ч. 3 ст. 936 ЦК договори зберігання, що його суб'єкт підприємницької діяльності здійснює на складах загального користування, належать до категорії публічних договорів. Це означає, зокрема, що зберігач зобов'язаний укладати договори зберігання з будь-яким поклажодавцем, якщо для цього він має можливість (див. коментар до ст. 633).

Право та обов'язки сторін договору зберігання формуються як законом, так і договором, а їх кількість залежить від багатьох обставин, зокрема від виду та специфіки договору зберігання, від його реальності та консенсуальності, оплатності чи безоплатності тощо. Але у будь-якому разі за оплатним договором зберігання зберігач, який прийняв річ, зобов'язаний її зберігати та повернути в обумовлений термін, а поклажодавець зобов'язаний оплатити зберігання та забрати поклажу також в обумовлений термін. Цим обов'язкам кореспондують відповідні права сторін (право зберігача вимагати оплати зберігання, право поклажодавця зажадати повернення речі).

Порядок укладення та форма договору зберігання. Істотні умови договору.

Частина і ст. 937 ЦК підтверджує чинність загальних правил щодо форми правочинів та встановлює спеціальні правила щодо форми договору зберігання. Так, відповідно до ч. 1 цієї статті договір зберігання укладається у письмовій формі у випадках, установлених ст. 208 Кодексу. У письмовій формі належить вчиняти правочини, у тому числі зі зберігання, між юридичними особами; між фізичною та юридичною особою (крім тих, які можна вчиняти усно за правилами ст. 206 ЦК); фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у 20 і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму (крім правочинів, які можна вчиняти усно); інші правочини, щодо яких законом встановлено письмову форму.

У ч. 1 ст. 937 ЦК міститься спеціальне застереження про те, що договір зберігання, за яким зберігач зобов'язується прийняти річ на зберігання в майбутньому, має бути укладений також у письмовій формі, незалежно від вартості речі. Дана норма не визначає суб'єктного складу таких зберігачів. Тому її необхідно тлумачити в контексті змісту ч. 2 ст. 936 ЦК, якою право укладати консенсуальні договори зберігання надається лише професійним зберігачам. Однак все-таки існує певна неузгодженість у цій частині правових норм, адже конструкція ч. 2 ст. 937 ЦК дає підстави і для розширеного тлумачення кола зберігачів. Аби уникнути двозначності, будемо вважати, що правило про обов'язковість письмової форми договору зберігання з обов'язком прийняти річ на зберігання у майбутньому стосується лише професійних зберігачів, передбачених ч. 2 ст. 936 ЦК.

Стаття 937 ЦК України (в ЦК УРСР така норма була відсутня) не вимагає в усіх випадках, коли обов'язковою є письмова форма, укладати договори зберігання у вигляді єдиного письмового документа, підписуваного сторонами. Форму можна вважати дотриманою й тоді, коли прийняття речі на зберігання посвідчене розпискою, квитанцією або іншим документом, підписаним зберігачем. Дане правило стосується не лише договору зберігання. Воно ґрунтується на загальних положеннях інституту про правочини, адже за ч. 1 ст. 207 ЦК правочин вважається вчиненим у письмовій формі, якщо його зміст зафіксовано в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони, або якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку. Подібна норма була закладена ще у ст. 154 (ч. 2) ЦК УРСР, за якою договір, що потребує обов'язкового письмового оформлення, може укладатися як шляхом складання єдиного документа, підписаного сторонами, так і шляхом обміну листами, телеграмами, телефонограмами тощо, підписаними стороною, котра їх надсилає. Однак, на відміну від ст. 207 ЦК, де перелічуються лише засоби зв'язку, за допомогою яких забезпечується письмове чи прирівнюване до письмового оформлення різних видів договорів, у ст. 937 ЦК наведено орієнтовний перелік конкретних письмових документів, що підтверджують факт їх укладання. З юридичної точки зору це логічно, адже договір зберігання має особливості. Одержання поклажодавцем від зберігача розписки, квитанції чи іншого підписаного ним документа є належним доказом укладення договору, а отже - достатньою гарантією для захисту прав сторін від імовірних порушень. Отже, письмова форма договору має вважатися дотриманою у разі його вчинення відповідно до вимог ст. 207 Кодексу, а також, якщо прийняття речі на зберігання посвідчене розпискою, квитанцією або іншим документом, підписаним зберігачем.

Частина 2 ст. 937 установлює виняток із правил оформлення зберігання у разі надзвичайних ситуацій. Так, необов'язковим є дотримання вищенаведених вимог до форми договору у разі пожежі, повені, раптової хвороби тощо. Цей факт можуть підтверджувати свідчення свідків. Тут необхідно враховувати, що у вищенаведеній статті наводиться лише орієнтовний перелік надзвичайних обставин.

У ЦК України (ч. 3 ст. 937) міститься норма, яка дає можливість підтверджувати прийняття речі на зберігання шляхом видачі поклажодавцеві номерного жетона, іншого знака, що посвідчує прийняття речі, якщо це встановлено законом, іншими актами цивільного законодавства або відповідним цьому виду зберігання актом. Один із таких випадків мав би бути передбачений ст. 936 ЦК України, яка визначає особливості зберігання речей у гардеробі організацій. Такими особливостями є, по-перше, законодавче визнання зберігачем організації, до гардеробу якої здано річ; по-друге, те, що положення цієї статті поширюється лише на відносини щодо зберігання верхнього одягу, головних уборів у місцях, спеціально призначених для цього, в закладах охорони здоров'я та в інших закладах. На жаль, у ст. 973 ЦК не йдеться про оформлення зберігання таких речей. Тому можна лише припускати, що тут мають застосовуватися наведені вище положення ч. 3 ст. 937 ЦК.

Узагалі в цивілістичній науці немає єдиної точки зору на правову природу оформлення договірних відносин зберігання шляхом видачі поклажодавцеві жетона чи іншого номерного (індивідуалізованого) знака. Досить поширеною є думка, що таке оформлення договірних відносин має прирівнюватися до письмової форми договору. Недотримання цього правила позбавляє особу права посилатися на свідчення свідків.

Визнання номерного жетона чи іншого знака способом, прирівняним до письмового оформлення, має практичне значення, адже від цього залежатиме вирішення питання про правові наслідки недотримання вимог закону про форму договору зберігання речі. На наш погляд, ані ЦК УРСР, ані новий ЦК не дають достатніх підстав для висновку про намір законодавця розглядати видачу номерного жетона чи іншого знака поклажодавцеві як різновид письмової форми, для якої характерно викладення умов договору письмовими знаками в одному чи кількох документах, підписуваних сторонами. У цих документах тією чи іншою мірою формулюються умови договору, чого не можна зробити при видачі номерного жетона чи іншого знака з технічних причин. Власне, це підтверджує самий текст ст. 937 ЦК України: письмова форма договору вважається дотриманою, якщо прийняття речі на зберігання посвідчене розпискою, квитанцією або іншим документом, підписаним зберігачем. Цілком очевидно, що номерний жетон чи інший знак не є зазначеними документами. Не дає підстав для іншого висновку і зміст ч. 3 ст. 937 ЦК.

Постає питання про правові наслідки недотримання вимог закону про оформлення зберігання речей в гардеробах організацій шляхом видачі жетона (іншого знака) або у разі втрати і за умови, що зберігач заперечує прийняття на зберігання речі. ЦК УРСР для таких випадків установив правові наслідки, аналогічні до передбачених загальним правилом для угод, укладених не у письмовій формі: сторони позбавлені права посилатися на свідчення свідків, за винятком випадків спору про тотожність речей, зданих на зберігання, або випадків передачі речі на схов підчас надзвичайних обставин.

Дещо інакше вирішено це питання в новому ЦК, оскільки в ст. 937 "Форма договору зберігання", ст. 973 "Зберігання речей у гардеробі організацій" відсутня норма про допустимість доведення факту тотожності речей, зданих на зберігання в гардероб організацій. Натомість у ч. 3 ст. 949 нового ЦК вміщено загальну норму про те, що "тотожність речі, яка була прийнята на зберігання, і речі, яка була повернута поклажодавцеві, може підтверджуватися свідченнями свідків". Ця норма має стосуватися також відносин зі зберігання майна в гардеробах організацій. Як бачимо, має місце неоднозначність у тлумаченні вищезгаданих норм щодо правових наслідків недотримання в гардеробах організацій вимог закону про оформлення зберігання номерним жетоном чи іншим знаком. Тому сумнівним видається висновок у коментарі до ст. 937 ЦК України про те, що "громадянин у разі втрати жетона зберігає право доводити факт вчинення договору, посилаючись на показання свідків"1. Але ж якби законодавець дійсно мав на меті допустити в цих випадках свідчення свідків, то він ввів би таке ж правило, яке передбачив у ч. 3 ст. 949 ЦК України. Тут можливе застосування норми ст. 972 ЦК, згідно з якою у разі втрати квитанції або номерного жетона річ, здана до камери схову, видається поклажодавцеві після надання доказів, що ця річ належить йому.

У ЦК України не визначається форма договору зберігання речей пасажира під час його перевезення. Певною мірою це питання вирішується актами законодавства у сфері перевезень. Безперечно, зберігання речей пасажира обумовлюється особливостями договору перевезення пасажира, видом транспорту тощо.

Так, за Правилами перевезень пасажирів, багажу, вантажобагажу та пошти залізничним транспортом України, затвердженими наказом Міністерства транспорту України від 2 березня 1995 р., кожен пасажир має право безоплатно перевозити із собою у вагоні ручну поклажу вагою до 36 кг з повним, пільговим, безплатним провізним документом. Перевезення такої поклажі спеціального оформлення не потребує. Перевезення пасажиром зайвої ваги ручної поклажі оформляється квитанцією. За збереження такої ручної поклажі відповідає сам пасажир, через те відпадає потреба оформляти відносини зберігання між перевізником і пасажиром. Інший підхід до оформлення застосовується у разі перевезення багажу пасажира у багажних відділеннях, коли оформляється багажна квитанція, що водночас засвідчує обов'язок перевізника зберігати багаж. Що стосується перевезень вантажів, то обов'язок з його збереження випливає з договору перевезення вантажу. Певні особливості має оформлення відносин зберігання ручної поклажі та багажу пасажирів на інших видах транспорту.

Не потребує спеціального оформлення зберігання речей (крім грошей, цінних паперів, коштовностей) у готелях, гуртожитках, мотелях, будинках відпочинку, пансіонатах, санаторіях та інших організаціях, у приміщеннях яких особа тимчасово проживає. Відповідно до ч. 1 ст. 975 ЦК готель відповідає за схоронність речей особи, яка мешкає у ньому.

Певні особливості має порядок укладення договору зберігання товарів, переміщуваних через митну територію України, який залежить від виду зберігальних складів.

Так, відповідно до ст. 99 МК України, товари і транспортні засоби з моменту пред'явлення митному органу і до їх випуску відповідно до обраного митного режиму можуть перебувати на тимчасовому зберіганні під митним контролем. Такі товари до моменту завершення митного оформлення з дозволу відповідного митного органу розміщуються на складах тимчасового зберігання. При цьому відносини власника складу тимчасового зберігання з особами, які розміщують товари на складі, визначаються договором зберігання (ст. 102 МК). Для такого розміщення митному органу подаються лише документи, що дають змогу ідентифікувати ці товари та підтверджують законні підстави їх перебування в особи, яка бажає користуватися послугами складу (ст. 103 МК). Однак у МК України не розкриваються зміст договору зберігання, його форма та процедура укладення. Тому цілком логічно припустити, що в цій частині на договір зберігання товарів на складах тимчасового зберігання можуть поширюватися загальні положення цивільного законодавства.

Дещо інакше здійснюється зберігання товарів (транспортних засобів) на складах митних органів. Насамперед необхідно відзначити, що товари на митних складах поділяються на такі, які зберігаються виключно на складах митних органів, та інші, для яких таке зберігання не є обов'язковим. Однак, як свідчить аналіз статей 166-171 глави 24 "Зберігання товарів і транспортних засобів на складах митних органів" МК України, в них взагалі не передбачено порядок оформлення зберігання товарів. Тому можна вважати, що воно може здійснюватися в різноманітних формах, установлених ЦК України, у тому числі шляхом складання акта приймання товару на зберігання, видачі поклажодавцеві відповідної квитанції. Однак така невизначеність в оформленні зберігання товарів на складах митних органів є правовою прогалиною, яка знижує ефективність правового механізму митного зберігання.

У ст. 937 ЦК не встановлюються ні мінімальні, ні максимальні терміни зберігання речі. Сторонам надається право визначати їх за взаємною згодою без обмежень тривалості.

Строк виконання зобов'язань у договорі може визначатися календарною датою, в одиницях часу (дні, тижні, місяці) або пов'язуватися з настанням певних подій. Розрізняють результативний (до якого має бути виконано зобов'язання) і початковий (від якого має бути виконано зобов'язання) строк. Його може бути встановлено в календарних одиницях часу. Договір зберігання може передбачати, що товар приймається на зберігання через певну кількість днів від часу оплати цієї послуги і зберігатиметься певну кількість днів, місяців. Це означає, що сторони зазначають подію, від моменту настання якої має бути виконане зобов'язання за обумовлений період.

Договір зберігання, звичайно, є строковим, оскільки зберігальний обов'язок зберігача завжди обмежений в часі. Однак сам по собі факт строковості того чи того договору ще не робить строк його істотною умовою з огляду на те, що саме закон може визначати або строк дії договору, або механізм її припинення. Так, відповідно до ч. 2 ст. 938 ЦК, якщо строк зберігання в договорі не встановлено і не може бути встановлено виходячи з його умов, зберігач зобов'язаний зберігати річ до висування поклажодавцем вимоги про її повернення. Невиконання цієї вимоги має розглядатися як порушення умов договору та підстава для застосування відповідних санкцій.

Так, у квітні 2004 р. ВАТ-2 звернулося до господарського суду з позовом до ВАТ-2 про витребування нафтопродуктів загальною вартістю 993 919 920 грн, прийнятих останнім на відповідальне зберігання за договором схову від 28.09.1999р. з умовою повернення нафтопродуктів на першу вимогу.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ВАТ-1 05.04.2001 р. направило відповідачу лист з вимогою відвантажити залишки нафтопродуктів до 15.04.2001 р., які були передані останньому на відповідальне зберігання за договором схову від 28.09.1999р.

Відповідач вимоги не виконав, нафтопродуктів, прийнятих на відповідальне зберігання за зазначеним договором, не повернув.

Рішенням Господарського суду Луганської області від 05.05.2005р. позовні вимоги задоволено. Постановою Луганського апеляційного господарського суду від 04.08.2005р. рішення залишено без змін.

Постановою Вищого господарського суду України від 07.02.2006 р. скасовано постанову Луганського апеляційного господарського суду від 04.08.2005р. та рішення Господарського суду Луганської області від 05.05.2005 р., а справу направлено на новий розгляд до господарського суду першої інстанції.

В основу постанови Вищого господарського суду України покладено висновки про те, що суди не дослідили, чи узгоджували сторони відповідно до умов договору схову від 28.09.1999 р. графік повернення нафтопродуктів та, відповідно, чи мало місце прострочення з боку відповідача як боржника.

Судова палата у господарських справах Верховного Суду України, розглянувши касаційне подання Генерального прокурора України, касаційні скарги ВАТ-1, ВАТ-2 на постанову Вищого господарського суду України від 07.02.2006р. у справі за позовом ВАТ-1 до ВАТ-2, касаційне подання та касаційну скаргу ВАТ-1 задовольнила і постанову ВГСУ від 07.02.2006 р. скасувала, а постанову Луганського апеляційного господарського суду та рішення господарського суду Луганської області залишила чинним.

При цьому Судова палата у своїй постанові відзначила, зокрема, таке. Відповідно до п. 2.2.2 договору відповідач зобов'язаний повернути нафтопродукти на першу вимогу позивача, згідно з узгодженим із ним графіком повернення нафтопродуктів незалежно від строку їх зберігання у кількості та якості, зазначених у таблиці п. 1.1 цього договору.

Пункт 2.3.4 договору надає позивачу право в будь-який час, незалежно від строку зберігання, зажадати від відповідача повернення нафтопродуктів у повному об'ємі або частково за узгодженим із ним графіком повернення нафтопродуктів.

Стаття 530 ЦК України встановлює, що якщо строк виконання боржником обов'язку не встановлено або визначено моментом висування вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник має виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня висування вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

На нашу думку, позивач мав можливість вимагати не лише повернення нафтопродуктів, а й відшкодування збитків, завданих порушенням договору зберігання, чим він із невідомих причин не скористався.

Строк зберігання може бути обумовлений в окремих випадках характером зберігання, наприклад, у камерах схову, гардеробах, які за правилами своєї діяльності не можуть зберігати речі тривалий час. Проте у будь-якому разі невизначеність в договорі строку зберігання не є такою істотною умовою, за якою договір можуть визнати неукладеним.

Поклажодавець може бути не готовий негайно виконати вимогу зберігача забрати поклажу. У новому ЦК, як і в ЦК УРСР, закладено механізм вирішення цієї правової ситуації. Так, у ст. 530 ЦК України передбачається: якщо строк виконання боржником обов'язку не встановлено або визначено моментом висування вимоги, кредитор має право вимагати виконання у будь-який час. При цьому боржник має виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня висування вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає з договору або актів цивільного законодавства. Такий семиденний термін прийнято вважати пільговим, оскільки він дає боржнику можливість вжити заходів для виконання вимоги кредитора. Отже, якщо сторони у договорі прямо не встановлять термін виконання зобов'язання, його можна встановити у порядку, визначеному законом.

Частина 3 ст. 938 ЦК містить механізм повернення поклажі в тих випадках, коли строк зберігання речі визначено моментом висування поклажодавцем відповідної вимоги. У такому разі зберігач має право по завершенні звичайного за цих обставин строку зберігання вимагати від поклажодавця забрати річ у розумний строк. Логічно, що, в свою чергу, поклажодавець зобов'язаний виконати цю вимогу. У наведеній статті законодавець не розкриває зміст поняття "розумний строк". Його тривалість може залежати від багатьох обставин, зокрема від об'єму поклажі, її властивостей. Однак, у будь-яму разі він не має перевищувати 7 днів, передбачених ст. 530 ЦК.

Строк виконання окремих видів договору зберігання може регулюватися спеціальними актами законодавства.

Так, за ст. 27 ЗУ "Про зерно та ринок зерна в Україні", якщо строк зберігання зерна договором складського зберігання зерна не встановлений і не може бути визначений виходячи з умов договору, зерновий склад зобов'язаний зберігати зерно до висування поклажодавцем вимоги про його повернення.

Строк тимчасового митного зберігання товарів і транспортних засобів на складі тимчасового зберігання не може перевищувати трьох місяців, якщо менші строки не встановлено Кабінетом Міністрів. Цей строк за заявою декларанта може бути подовжений, але не більш ніж на один місяць (ст. 108 МК).

Спеціальні строки зберігання та правові наслідки невиконання сторонами умов про строки визначають також КТМ України (ст. 167), Статут залізниць України (ст. 51) та інші акти законодавства України.

Зміст договору

Дата добавления: 2019-09-13; просмотров: 314; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

12 3 4 5 6 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!