Формування культурологічних знань
Знання, будучи компонентами будь-якої діяльності, зокрема навчальної, не є відокремленим елементом цілеутворення. У їх основі лежать конкретні вміння, які відбивають як професійні, так і життєві завдання. Спеціаліста необхідно навчити користуватися знаннями у складі вмінь, адекватних завданням, з якими він матиме справу у своїй професійній діяльності.
Зупинимося на проблемі формування культурологічних знань та вмінь.
Суттєвою властивістю будь-яких умінь є узагальненість. У дослідженнях поняття “узагальнені вміння” трактується як інтелектуальні вміння. “... категорію вмінь, гнучких за своїми властивостями і таких, які легко переносяться у нові обставини, націлених на розвиток інтелектуальних здібностей ... , можна назвати узагальненими вміннями” [ 3, с. 5] . Г.Щукіна вказує, що інтелектуальні вміння “мобільні, рухливі, варіативні, безвідмовно діють у будь-яких ситуаціях і на будь-якому предметному матеріалі” [ 4] .
Відсутність у сучасній науковій практиці загальновизнаних критеріїв і засад для диференціації культурологічних умінь, невизначеність їх належності до якоїсь певної групи суттєво утруднює їх педагогічне використання. До культурологічних умінь зараховують ті, які певною мірою забезпечують виокремлення й аналіз культурологічних фактів, можливість орієнтації у проблемах і явищах освітньо-культурної сфери. Зокрема, це уміння концептуально моделювати соціокультурні події, явища, об’єкти; будувати судження про життя суспільства і використовувати їх для прийняття рішень; систематизувати факти культури; пояснювати культурні феномени та їх роль у людській життєдіяльності; оцінювати досягнення культури; визначати духовні детермінанти культурних прагнень тієї чи тієї історичної епохи; виокремлювати духовне ядро формування художньої, релігійної, наукової картини світу; аналізувати тенденції й особливості культурних феноменів; систематизувати символічні позначення, які використовуються для інформаційного обміну між суб’єктами; аналізувати культурні феномени як засоби комунікації.
|
|
|
Основні властивості культурологічних умінь
Здійснений аналіз вихідних положень щодо сутності поняття ”вміння” дозволяє визначити основні властивості культурологічних умінь: а) це складні інтелектуальні вміння, яким притаманна широка варіативність; б) полем їх застосування є соціокультурна та освітня сфери; в) це узагальнюючі способи оперування соціогуманітарними знаннями, поняттями, уявленнями в різноманітних умовах пізнавальної і практичної діяльності, пов’язаної з осмисленням культурно-освітніх явищ і вирішенням професійно-педагогічних проблем; г) вони інтегруються в різноманітні види діяльності (культурно-освітню, соціальну, екологічну, організаційно-управлінську, економічну, техніко-технологічну тощо); ґ) вони активно впливають на духовний та інтелектуальний потенціал особистості.
|
|
|
Необхідність формування спеціаліста, що володіє саме такими вміннями, підтверджує думка засновника і лідера гуманістичної психології Абрахама Маслоу, який у своїй останній новаторській праці “Новые рубежи человеческой природы” зазначив, що сьогодні набагато сучаснішим є погляд Геракліта на світ не як на статичний стан, а як на потік, рух. Отже, сьогодні потрібен новий тип людини, влучно названий А. Маслоу Гераклітовим. Така людина здатна жити і діяти у невпинно змінюваному світі, впевнено і сміливо зустрічати будь-яку непередбачувану ситуацію [5].
Бурхливе накопичення фактів, знань, методик, винаходів, досягнень, яке нині зростає у геометричній прогресії, з такою ж швидкістю стає неактуальним. Це означає, що проста трансляція знань, використання перевірених, традиційних, але застарілих методів навчання і виховання є неефективним навіть попри думку, що нове є добре забуте старе. Виникає нагальна потреба у підготовці спеціаліста, який не відчуває дискомфорту у швидко змінюваних умовах, упевнено дивиться у завтрашній день, здатного на імпровізацію, сміливі і виважені дії у непередбачуваній ситуації при глибокому усвідомленні своєї відповідальності й обов’язку. А відтак потрібні конструктивні перетворення змісту, форм і методів професійної підготовки у вищій школі, переорієнтацієя на продуктивність: уміння вести проектну, дослідницьку діяльність; здійснювати культурологічний аналіз явищ оточуючої дійсності на основі системи культурологічних знань та вмінь, детермінованих гуманістичними культурно-освітніми орієнтаціями. Вирішення означених завдань забезпечується наданням культуровідповідності змісту освіти, тобто:
|
|
|
- витіснення культуромісткими наукомістких освітніх технологій, які не виправдали себе як основа методології освіти;
- створення, культивування нових творчих культуровідповідних компонентів освіти через такі форми як різноманітні творчі майстерні, наукові товариства, ділові ігри, вільні дискусії тощо замість передачі готових зразків;
- перенесення акценту з пояснення і передачі готових знань на виявлення і розширення пізнавальних інтересів студентів, систематизацію індивідуально значущих знань у процесі продуктивної діяльності, тобто практичне застосування знань;
|
|
|
- подолання “знаннєвої” домінанти у навчальному процесі, переведення знань у ранг вторинного продукту як засобу саморозвитку особистості, виведення на перший план творчих способів, схем, моделей професійної діяльності;
- запровадження відповідної системи управління, здатної за допомогою демократичних способів створити умови для забезпечення культуровідповідності освіти.
Вирішенню таких найбільш актуальних завдань професійної підготовки значною мірою сприяє формування культурологічних умінь майбутнього спеціаліста. В узагальненому сумативному вигляді культурологічні вміння визначаються як такі, що забезпечують розуміння і осмислення феноменів культури, їх ролі у людській життєдіяльності, володіння способами освоєння, присвоєння, збереження і передачі соціально-культурного досвіду, базисних цінностей культури, вміння оцінювати досягнення культури в історичному і цивілізаційному контексті їх розвитку, здатність до діалогу як способу ставлення до культурних феноменів, набуття досвіду освоєння національно-культурних здобутків.
Реалізуючи важливі аналітичні функції, культурологічні вміння можуть мати розпізнавальний, оцінний, перетворювальний, контрольно-коректуючий характер, забезпечуючи у своїй сукупності можливість культурологічного аналізу об’єктів оточуючої дійсності.
Розпізнавальні вміння спрямовані на виділення, відтворення і осмислення фактів і явищ у контексті культури; визначення морфологічних, структурних і функціональних властивостей і ознак соціокультурних об’єктів і процесів.
Оцінні вміння відбивають характер вимог до об’єктів і процесів культури з позицій їх відповідності визначеній меті і заданим нормативам, а також інтересам, потребам, намірам особистості. Вони пов’язані з визначенням нормативних шкал, вибором культуровідповідних критеріїв і показників, за допомогою яких оцінюються різноманітні аспекти культурних об’єктів і явищ, їх ціннісна значущість.
Перетворювальні вміння забезпечують пошук і реконструкцію різнопредметної інформації для вирішення завдань і проблем культуротворчого характеру, передбачають за допомогою мисленнєвої діяльності зміну змісту або параметрів об’єктів і явищ з метою прогнозування культуротворчих процесів, вибір і побудову алгоритмів і способів культурологічного аналізу.
Контрольно-коректуючі вміння застосовуються в аналізі культуровідповідної діяльності з метою отримання інформації, необхідної для коректування даної діяльності, для визначення оперативної чи перспективної програми дій. Ці вміння пов’язані з використанням культуровідповідних критеріїв і показників, з оцінкою продуктивності культуротворчої діяльності.
Виокремлена класифікація культурологічних умінь свідчить про те, що вони астрополюються у будь-які спеціальності, мають широке поле застосування. Їх головною особливістю є “міжпредметність, можливість використання практично без змін у різноманітних галузях знань”
Предмет культурології
Інтерес до культури супроводжує всю історію людства. Але ніколи ще вона не викликала такої пильної уваги, як в наші дні. Тому не випадково і поява особливої галузі людського знання, що вивчає культуру, і культурології, відповідної учбової дисципліни.
Культурологія - вивчає суспільство і людину, але узятих в їх "культурному" бутті, їх відносинах з приводу культури, її виникнення, розвитку і зміни в майбутньому.
Культурологія - це перш за все наука про культуру. Частина слова "-логия" застосовується для характеристики наукового знання, науки, такого типу знання, яке дозволяє на підставі вже наявних даних і логічної структури даного знання робити дедуктивні висновки. Культурологія - це наука, що вивчає культуру. Це її специфічний предмет, що відрізняє її від інших соціальних, гуманітарних дисциплін, робить необхідним її існування як особливій галузі знання.
Оскільки у соціальних і гуманітарних наук є один, єдиний, об'єкт дослідження, вивчення, то всі ці науки тісно взаємодіють один з одним у вивченні цього об'єкту. Це зумовлює ту обставину, що культурологія має тісні зв'язки з іншими науками: філософією, історією, літературознавством, мистецтвознавством і т.д. Всі ці науки обмінюються один з одним знанням, методиками, взаємно збагачуючи, доповнюючи один одного, затверджуючи в пізнанні людини картину миру і суспільства, найбільш відповідну реальним процесам, що характеризують людські співтовариства в їх функціонуванні і розвитку.
Факт єдності, взаємодії різноманітних наук про суспільство і людину в нім не повинен закривати від нас і відмінності, що зберігаються, в предметах цих наук, а значить, і специфіку тих рекомендацій, які вони виробляють для практики, плотської діяльності людини. Всі yoe науки мають свій єдиний об'єкт, але розглядають його під своєю точкою зору, або виділяють в нім відносно області людського суспільного буття або свідомості, що відокремилися. У цьому плані вони розглядають суспільство як така освіта, яка протистоїть природі, відрізняється від природи; вивчають суспільство як особливу, соціальну форму матерії і свідомості. Відповідно, і людину вони вивчають в його соціальній якості, відносно незалежній від його природних, фізичних, хімічних, біологічних характеристик.
Культурологія вивчає культуру суспільства, людину. Історично культура і суспільство предстають як відособлені щодо один одного утворення. У культурології суспільство предстає як діалектична єдність культурних і некультурних форм, утворень, явищ. Це відмінність культури і "не культури" суспільства і людини історично рухомо, мінливо, суперечливо, відносно. Те, що в одному суспільстві, народі, нації, за певних умов, на певному етапі може виступати як культура, для іншого суспільства, народу і т.д. може визначати себе як найяскравіший прояв "не культури".
Пригадаємо, як довго європейці сперечалися про "культурні" і "некультурні" народи. Свого часу, зіткнувшись з своєрідністю культури так званих "диких" народів, європейці, через певні політичні, економічні, ідеологічні інтереси стали відмовляти їм в праві на володіння своїй, хай і своєрідною культурою. Публікація роботи Тейлора "Первісна культура", крім усього іншого, самим своєю назвою пробила пролом в поглядах европоцентризма на культуру примітивних народів.
Але культура - не є щось тільки відносне, релятивне, скороминуще. Сама ця відносність культури - відносна, скороминуща, тимчасова, а значить - абсолютна. Культура носить абсолютний характер, забезпечуючи суспільству і людині переваги в їх існуванні, комунікаціях, контактах один з одним, у взаєминах з природою, що оточує людину.
Ні література, ні мистецтво, ні історія, ні інші науки не вирішують питання про приналежність тих або інших суспільних явищ, подій, вчинків, персонажів до світу культури. Але ніхто не сумнівається, що вони - продукт суспільства, людину. Які спори виникають з приводу тієї або іншої знахідки археологів - до якого типу культури чи належать ті або інші артефакти, яке їх призначення, цінність для суспільства, які функції вони виконували в своєму часі і т.д. Але і сучасна література повна такого ж роду суперечок, з приводу інтерпретацій сенсу, значення вчинків, дій тих або інших персонажів, їх "типовості" для сучасності, їх здатності виступати як "герой" нашого часу і т.д. Таким чином, виникає необхідність їх співвідношення з культурою суспільства, а не з самим суспільством, неминучість їх "культурного" прочитання, осмислення.
Історична "нарізність" суспільства і його культури викликає необхідність конструювання і особливої галузі знання, науки, яка вивчала б суспільство, людину як культурні (або некультурні) утворення. І цю задачу вирішує культурологія.
Категорії культурології
Категорії культурології (К.к) - найбільш фундаментальні, субстанціальні і субстрактні поняття про культурні закономірності, явища, процеси і зв'язки, сутнісні властивості культури, що виділяються дослідниками, на підставі яких здійснюється систематизація культурних феноменів, що вивчаються, і розробляються методології і методи їх пізнання. У культурологія, науках до цих пір не розроблений і не систематизований який-небудь цілісний категоріальний апарат, тому формування корпусу К.к. відбувається в основному стихійно, шляхом запозичень з філософії, соціології, психології, лінгвістики і ін. областей пізнання, що по міру необхідності модернізуються відповідно до аналітичних потреб культурології. Разом з тим чимала частина базових К.к. не має прямих аналогів в інших науках (або такого роду аналоги не релевантні цілям культурологічного пізнання; наприклад: категорії художньої форми і культурної форми відзначають набори ознак, що вельми різняться) і потребує самостійної розробки і обгрунтування.
Представники різних напрямів і шкіл пізнання культури використовували і розробляли свої спеціалізовані комплекси К.к., що найбільш відповідають орієнтованості дослідницьких інтересів відповідних шкіл.
Корифеї філософської, суспільної та художньої думки в своїх роздумах про культуру, як правило, використовували загальнофілософські і загальногуманітарні категорії, що акцентують, головним чином, «позитивні» і якісні сторони цього явища (духовність, гуманізм, обізнаність, прогресивність, цивілізованість, високу моральність, креативність, творчість, творчу орієнтованість і т.п.), що протиставляються дикості, варварству, аморалізму і ін.
Антропологи-еволюціоністи оперували в основному категоріями, що відносяться до історичної макродинаміці культури (прогрес, еволюція, адаптація, ускладнення, універсалії, соціальний організм, розподіл праці, спеціалізація функцій, соціальний контроль і ін.).
Представники циклічних (цивілізаційних) напрямів активно формували К.к., аспекти локальності і самодостатності культурних явищ і процесів, що відображають культурно-історичний тип (цивілізація, етнічність, «культурна монада», самобутність, самоцінність, пасіонарність, циклічність, ритм, фази існування, «розквіт», «надлом» і «захід» цивілізацій, культурний релятивізм і ін.).
Структурні функціоналісти використовували категоріальний апарат, що характеризує переважно соціально-мікродинамічні і організаційно-регулятивний аспекти культури (інтереси і потреби, соціальні дії, інститути і системи, ієрархія, функції, управління, взаємодія, диференціація, функціональна взаємозалежність, норми, цілі і цінності, відтворення структури, зняття напруги і т.п.).
Структуралісти виділяли К.к., у найбільшій мірі що тяжіли до семантико-семіотичного аналізу культури і аналогіям із структурною лінгвістикою (знаки, символи, символічні системи, структури свідомості і віддзеркалення, комунікації, текстуальність і кодифікованість культури, символічний обмін, структурне моделювання культури як мови, впорядкованість, бінарні смислові опозиції, ментальності, соціальні стереотипи і ін.).
Представники різних психологічних шкіл вивчення культури користувалися К.к., що відносяться до сфери мотивації культурно обумовленої поведінки (мораль, заборони, санкції, заохочення, конфлікт, агресія, страх, ваблення, інстинкти, свідоме і несвідоме, архетипи свідомості, структура особи, лідерство, влада, референтні групи, нарцисізм і т.п.). Існує і безліч інших культурологічних шкіл і підходів з своїми специфічними К.к. Зрозуміло, приведене розділення К.к. за окремими напрямами і школами є порівняно умовним. На практиці відбувається постійний обмін окремими К.к. між різними методологічними напрямами вивчення культури, що веде до поступового формування більш менш стійкого ядра категоріального апарату, використовуваного культурологічними науками в цілому.
У числі найбільш поширених К.к, що вживаються. можуть бути названі: культурні об'єкти (культурні риси, артефакти, форми в їх речовому і символічному виразі, культурні композиції, конфігурації і системи і, нарешті, панкультура в цілому);
культурні процеси (генезис, формування, функціонування, розповсюдження, мінливість, відтворення культури і т.п.);
культурні властивості (функціональність, семантичніть, утилітарність, комунікативність, цінність, технологічність, універсальність, локальність, унікальність, типовість і ін.);
культурні функції (соціокультурна організація і регуляція, пізнання навколишнього світу, акумуляція, селекція і трансляція соціального досвіду, обмін інформацією і т.п.);
культурні модальності (еволюція, модернізація, прогрес, деградація, деструкція, циклізм та ін.);
культурні значення (культурні сенси явищ, оцінки і оцінні критерії, герменевтика культури);
культурні позначення (знаки, символи, образи, маркери, атрибути, імідж, семантичні конструкти, культурні тексти і коди, культурна семантика в цілому);
культурні цінності (вітальні, матеріальні, меморіальні, художні, ідеологічні, моральні, релігійні, соціальні блага, екзистенціальні орієнтації і ін.);
культурні норми (зразки, правила, стандарти, канони, традиції, мораль, етика, естетика, стиль, мода, нормативність функціональних проявів: культура праці і споживання, побуту і дозвілля, спілкування і взаємодії і т.п.);
культурне середовище (штучне предметно-просторове середовище життєдіяльності — окультурені території, населені пункти, споруди, споруди, приміщення, речі і інші матеріальні продукти діяльності, а також соціально-інформаційне середовище взаємодії в буденному житті і спеціалізованих областях діяльності людей);
суб'єкти культури і їх стійкі колективи (особи, сім'ї, родові клани, соціально-функціональні групи і колективи, класи, касти, стани, соціуми, суспільства, соціальні організми, етноси, нації, людство);
процеси і результати засвоєння культури індивідами (соціалізація і інкультурація, культурна асиміляція і аккультурація, виховання і навчання, соціокультурна адекватність і девіантність та ін.);
культурна мотивація (індивідуальні і групові інтереси, потребі і необхідності, адаптація, цілепокладання, самоорганізація і саморегуляція, самоідентифікація і самомаркіровка, соціальні ролі і функції особи, статус, престижність, «колективне несвідоме» і т.п.); культурообумовлені поведінка і свідомість людей (технології цілепокладаючої діяльності і взаємодії, церемоніальна поведінка, обряди і ритуали, вербальна і невербальна коммунікація, творчість і інноватика, спосіб життя і дозвілля, світогляд, міфологія і вірування, ментальне, архетии свідомості і ін.);
культурні аспекти спеціалізованих областей діяльності (культури: господарча, правова, политий., військова, філософська, релігійна, художня, наукова, освітня, інформаційна, природокористування, охорона здоров'я, фізичне відтворення, розвитку і реабілітації людей і т.п., а також їх еквіваленти в неспеціалізованій сфері буденного життя);
культурні інститути (культурна політика, установи культури і дозвілля, освіти і соціального патронажу, творчі організації, установи охорони спадщини і накопичення інформації, засоби масової інформації і т.п.);
культурно-інтеграційні і диференціальні процеси і явища (кооперація, консолідація, солідарність, соціальність, етнічність, взаємодопомога, самобутність, локальність, розділення функцій, підвищення і пониження напруженості і ін.);
соціальна типологія культури (культури: спеціалізовані і буденна, елітарна і народна, популярна і масова, соціально стратифіковані субкультури, способи життя і т.п.);
культурно-історична типологія (культурна самобутність етнічних і соціальних суспільств, конфесій і країн, регіональних культурних суспільств, цивілізацій, історико-стадіальних типів соціокультурної організації — первісного, архаїчного, доіндустріального, індустріального, постіндустріального);
міжкультурні взаємодії (культурна дифузія, запозичення, толерантність, компліментарність, відторгнення, конфлікт цінностей, культурний синтез і ін.), а також ряд інших К.к. більш приватного порядку.
Етимологія слова «культура»
Культура як зміст і певна характеристика життєдіяльності людини та суспільства багатогранна. Тому при розгляді її сутності, структури, специфіки можливі різні підходи. Як результат багатогранності культури існує велика кількість її визначень у філософії.
Сам термін "культура" (від лат. cultura - обробка, виховання, освіта) налічує сьогодні багато тлумачень. Загальним для них є і те, що під культурою на противагу "натурі" (природі, природному) розуміють те, що створено людиною, штучно.
Раніше цей термін зустрічався тільки в словосполученнях, означаючи функцію чогось: вироблення правил поведінки, здобуття знань, удосконалення мови і т.п. У більшості лінгвістів не виникає сумніву, що своїм походженням слово "культура" забов`язане латинським словам соlo, colere - (зрощувати, обробляти землю, займатися землеробством). Сultus - це землеробська праця.
Це поняття поширюється і на інші сфери людської діяльності, зокрема на виховання і навчання людини. У листах римського філософа Ціцерона "Тускуланські бесіди" він пише "cultura animi philosophi" (культура духу є філософія). Пізніше слово "культура" все частіше починає вживатися як синонім освіченості, вихованості людини, і в цьому значенні воно увійшло у всі європейські мови, у тому числі і слов`янські. Проте на цьому еволюція терміна "культура" не закінчується. У середні віки набирає поширення комплекс знань вказаного слова, згідно з яким культура стала асоціюватися з міським укладом життя, а пізніше в епоху Відродження, з удосконаленістю людини. У ХVIII ст. слово "культура" набуває самостійного наукового значення.
Цей термін, не випадково, оформлюється у наукове поняття саме в добу Нового часу. Відчутні зрушення у соціальному бутті людей, які сталися на зламі Середніх віків і Нового часу, характеризувалися, передусім, початком глибоких змін у становленні людини до природи (промисловий переворот, пов`язаний з переходом від мануфактурного до машинного виробництва).
Людина починає усвідомлювати себе силою, здатною протистояти природі, а "культура" європейська людина Нового часу наділяється якостями, які значно відрізняють її від "природної" людини минулого. І в цей час постає питання про сутність нового середовища життя, що створюється людиною на противагу природі, про характер його впливу на саму людину, про те, злом чи благом є новий, штучно створений людьми світ. Виникає потреба у понятті, яке фіксує новий "неприродний" стан суспільства і людини.
Дата добавления: 2019-09-02; просмотров: 248; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!