Британсько – американські відносини.

⇐ ПредыдущаяСтр 5 из 6Следующая ⇒

У своїй зовнішній політиці Британія завжди надавала великого значення стосункам із США, і 80-ті роки в цьому не явились відхиленням. Вважається, що Англія віддає пріоритети своєї зовнішньої політики переважно зв’язкам із США, а США – Англії. Англійські та американські ідеологи пояснюють природу цих відносин переважно рядом об’єктивних причин, наприклад, загальністю мови (хоча багато англійців не дуже полюбляють американський і різниця між ними надто значна – як не без приводу писав О.Уайльд, «у нас тепер із Америкою все однакове, крім мови»), співробітництвом, котре в останній час посилилося розвиненими господарськими зв’язками двох сторін, котре інколи переходить у взаємне проникнення в економіку один одного, близькістю національних культур. Має певне значення, на думку англосаксів, і географічне положення двох країн, оскільки з розвитком техніки і транспорту вони наближуються.

Період між двома світовими війнами характеризувався гострою боротьбою двох країн, суперництвом за господарювання у світі. «Особливі відносини», що виникли після Другої світової війни, розвивалися паралельно з послабленням Англії, втратою нею світових позицій і посилення Сполучених Штатів. Вони зростали, таким чином, із збільшення нерівності у силі двох країн, із зацікавлення Англії після закінчення Другої світової війни у співробітництві з США для встановлення свого хиткого положення. Як писав Г.Кісінджер, «коли Англія вийшла з другої світової війни занадто послабленою, щоб відстоювати свої власні інтереси», тоді «її (США) лідери почали настирливо розвивати з нами свої особливі стосунки». [112] З іншого боку, вони явились результатом зацікавленості США в укріпленні за допомогою Британії своїх позицій як у післявоєнній Європі, так і у колишніх британських колоніях.

Немалу, а , можливо, рішучу роль в їх становленні відігравали антирадянська спрямованість політики США і Англії, співвідносні загальні ідеологічні позиції. Англійські й американські правлячі кола виходили з постулату, що радянська політика була начебто спрямована на руйнування цього союзу. Цей мотив прозвучав і під час переговорів міністра закордонних справ Д. Хау із М.С.Горбачовим у 1984 році. Тоді Михайло Сергійович заявив: « СРСР не переслідує мети посварити вас із США і не хоче погіршити ваші стосунки з вашим союзником». [113]

Звичайно, імперіалістична Англія, її правлячі кола отримали від «особливих відносин» з США певні переваги. В області економіки – це перш за все можливість шляхом тісної кооперації з американською промисловістю набувати новітньої технології. Цьому ж сприяли і величезні англійські капіталовкладення в американську промисловість , котрі давали англійському капіталу доступ до американської технології і величезні прибутки. В 70-ті роки Сполученні Штати займали друге місце в англійській зовнішній торгівлі. Торгівельний баланс англо-американської торгівлі був активним для Британії. Але по ряду причин, перш за все після вступу Англії в ЄЕС, економічні зв’язки між двома країнами стали послаблюватися.

З приходом до влади Р.Рейгана положення різко змінилося. М.Тетчер не тільки взяла курс на динамічний розвиток відносин із США по всім напрямкам, але й на встановлення тісних особистих відносин з американським президентом. Вона прагнула не пропустити час, щоб, як тоді говорили, зайняти своє місце «в серці американського президента», випередити інших європейських політиків в цьому. Вона зробила спроби здійснити вплив на формування внутрішньої політики Рейгана і грати роль «посередника» у відносинах між США та іншими західноєвропейськими державами: «Рейган постійно радився з нею не тільки у міжнародних справах, але й у внутрішньополітичних». [114] Зі свого боку, Р.Рейган в умовах посилення позицій Японії та інших країн загального ринку і співвідносного послаблення позицій США потребував у підтримці західноєвропейських союзників і за допомогою Англії сподівався укріпити свої позиції у Європі.

У партнерів не було недостатків у взаємних компліментах. Так, по закінченню робочого візиту М.Тетчер в США у 1987 році президент заявив: « Я захоплююсь прем’єр-міністром… Вона сильний і принциповий лідер на світовій арені…» В свою чергу прем’єр відповіла: « Зараз більше, ніж коли-небудь, нам потрібна керуюча роль з боку Америки, і ваш президент володіє унікальними здібностями такого керівництва».[115]

М. Тетчер і тодішній міністр закордонних справ лорд Керрінгтон першими із закордонних лідерів нанесли візит до Вашингтону президенту Рейгану. « Ми в Англії, - говорила голова англійського уряду на прийомі у Білому Домі, - абсолютно солідарні з вами. Успіхи Америки будуть нашими успіхами. Ваші проблеми – нашими проблемами». [116]

Одним з найбільш важливих факторів, встановлюючих «особливий характер відносин» двох країн, є ядерне співробітництво. Витоки його уходять ще в роки другої світової війни, коли у 1942 році Черчілль і Рузвельт досягли угоди по виробництву атомної бомби.

У 1952 році Англія провела перше випробування атомної бомби, а у 1957 році і водневої бомби. Ядерне співробітництво між Англією та США почало розвиватися з скаженою швидкістю і чім далі, тим більше приводило до росту залежності від США. За згодою 1958 року США дозволила Англії доступ до американської інформації і технологічних матеріалів, необхідних для створення ядерного потенціалу. Але це ж і підсилило ядерну залежність Англії від США, тому що основний потік ядерного матеріалу ( урану, цирконію та ін.) йшов із США. Свої ядерні випробовування Англія проводила в штаті Невада, а з 1962 року в силу «особливих відносин» вона почала і закупівлю у США засобів доставки ядерної зброї – ракет «Поларіс».

Сполучені Штати при всякій нагоді підкреслювали, що для жодної іншої держави, крім Британії, вони не надають таких ядерних «послуг», не говорячі про те, що в результаті цього Англія опинилась у повній залежності від США, що вони прив’язали англійський воєнний потенціал до свого. Більше того, за таку «послугу» США отримали право створювати свої воєнно-морські бази ( у Шотландії) для дислокації американських підводних човнів з ядерною зброєю.

Курс на посилення «особливих відносин» із США відразу ж потягнув за собою несприятливі для Англії наслідки. Зростання воєнних розходів Англії все більш негативно позначався на положенні країни і викликав незадоволення навіть серед консервативних кіл.

У липні 1980 року була досягнута кінцева домовленість про заміну англійських ракет «Поларіс» новою, більш потужною системою «Трайдент». Повідомлялося, що Англія буде покладатися на дії США в отриманні необхідної для розгортання цієї системи обладнання, технічної інформації і використовувати американський центр підготовки команд обслуговування. У грудні 1983 року Англія почала розміщувати на своїй території американські крилаті ракети «Томагавк». Вона стала першою західноєвропейською державою, яка пішла на це, тим самим допомагаючи США схиляти й інші європейські країни до того ж.

Багатьох англійців бентежила фінансова сторона питання, пов’язана з ядерним переозброєнням. На відміну від ракет «Поларіс», які були куплені у США Англією у 1962 році за пільговою ціною, нові ракети купувалися за номінальною ціною, яка до того ж значно зросла порівняно з 1962 роком. Орієнтовна вартість цих ракет склала 10 млрд. дол. чи більше. На будівництво нових підводних човнів для «трейдентів» також припускалося витратити колосальні суми грошей.

У квітні 1987 року консервативний уряд підписав контракт на будівництво першого підводного човна класу «Венгард», озброєного 16 ракетами, а у жовтні того ж року – другої. [117]

Парадокс полягав у тому, що Англія ганяється за ядерною зброєю в надії бути великою, міцною, самостійною державою, хоча насправді володіння ним в умовах нерівноправного співробітництва з США роблять її більш залежною від Сполучених Штатів. Крім того, вилучаються кошти з народного господарства на ядерне озброєння, що навряд чи укріплює положення країни на світовому ринку.

У 70 -80-ті роки, коли остаточно сформувались три основних центри сучасного імперіалізму – США, Західна Європа та Японія – і два останніх кинули виклик США, Англії стало важче займати, як раніше, «проміжне положення» між Європою та США. Британія настирливо поширювала зв’язки з континентальною Європою, і її інтереси ставали все більше «європейськими».

З часом економічні відносини із країнами ЄЕС стали відігравати для Британії більшу роль, ніж її економічні зв’язки із США. Почати хоча б з того, англійський експорт тільки у шість країн ЄЕС склав (у 1984 році) 31300 млн. ф.ст. проти 10149 ф.ст. у США і імпорт – 34482 млн.ф.ст. проти 9536 млн.ф.ст. із США,[118] тобто товарооборот Британії з ЄЕС у 3-4 рази перевищив обсяг англо-американського. Навіть окремі країни Європи, наприклад ФРН, часом випереджували Сполучені Штати у товарообороті з Англією.

У 1982 році Сполучені Штати звинуватили шість країн Західної Європи, в тому числі й Англію, у незаконних субсидіях на експорт сталі в США, і у зв’язку з цим повстало питання про скорочення США імпорта сталі із Англії та інших європейських країн. Додаткові тарифи, введені Сполученими Штатами на імпорт європейської сталі, призвели до збільшення розходів англійських експортерів сталі на 40 %, втрати значної частини контрактів і потребували від Англії збільшення державних субсидій сталеливарній промисловості.

У відповідь на вимогу США Англія та інші західноєвропейські країни заявили про свою згоду скоротити експорт сталі у США на 10 %, але це не задовольнило рейганівську адміністрацію, котра продовжувала вимагати скорочення в цілому експорту з Європи на 35 %, а Англії – навіть на 40 %, що призвело б до скорочення англійською компанією «Стіл корпорейшен» 10 тис робочих місць. Сполучені Штати намагались впливати перш за все на свого «товариша» - Англію, щоб з її допомогою зломити й інші західноєвропейські країни. Але Британія зайняла тверду позицію і виступила разом з іншими європейськими країнами проти США. «Особливі відносини» дали ще одну тріщину.

Але найбільш гостро конфлікт між США, Англією і ЄЕС розгорівся у зв’язку з продажем англійської компанії «Вестланд». Справи компанії йшли погано. Повстало питання про її продаж. Але компанія була незвичайною – вона єдина в Англії виробляла гелікоптери, в тому числі для армії і флоту.

Протягом ряду років англійські уряди, незадоволені розділенням бюджету «Загального ринку», вважаючи, що непомірно великі суми відокремлюються на фінансування «загальної сільськогосподарської політики» і ряду інших програм, вигідних перш за все Франції. У той самий час Англія не добилася отримання коштів на програми допомоги своїм власним менш розвиненим економічним районам. Проаналізувавши ситуацію, консервативний уряд прийшов до висновку, що Англія вносила в касу ЄЕС значно більше коштів, ніж отримувала. Іншими словами, Англія «переплатила» Співтовариству і притому значно. Вже на першій зустрічі лідерів Ради Співтовариства в Дубліні, у якій брала участь М.Тетчер, вона кинула своїм партнерам виклик: Нам не потрібно ні пенні допомоги від Співтовариства, усе, чого ми вимагаємо – поверніть нам наші власні гроші». У липні 1984 року був досягнутий компромісна зустрічі у Фонтенбло: англійські внески у бюджет ЄЕС скоротили на 66 %, а британський уряд взамін дав згоду на збільшення загальної суми надходжень в бюджет ЄЕС, починаючи з 1986 року.

Членство в ЄЕС – нелегка ноша для англійського податкоплатника. Підраховано, що воно коштувало Англії у 1982 році, наприклад, близько 1 млн. фунтів стерлінгів у день. За 10 років, як Англія приєдналася до ЄЕС, ціни на продовольчі товари підскочили майже у 3, 5 рази, що є одним із результатів лінії на субсидування сільськогосподарського виробництва у «Загальному ринку» і вирівнювання цін на продовольчі товари між Англією та іншими членами Співтовариства.

При М.Тетчер чітко проступив соціально-класовий характер участі Англії у ЄЕС, можливості використання цього імперіалістичного угрупування яу інструменту у боротьбі проти демократичних сил. «Ми розглядаємо участь у ЄЕС, - відверто заявив на конференції консервативної партії 1982 року державний міністр із закордонних справ Д.Херд, - як першкоду переходу Англії на економічну систему східноєвропейського зразка, чого вимагають Тонні Бенн і його друзі». Міністр мав на увазі ліве крило лейбористської партії, котре виступало за націоналізацію і обмеження всевладдя великих монополій та банків.[119]

Ще одним важливим, якщо не центральним, для Англії напрямком діяльності у ЄЕС є участь у зовнішньополітичній співпраці і у відносинах «Загального ринку» з третіми країнами.

Лінія на зовнішньополітичну координацію, яка проводиться країнами угрупування з початку 70-х років активно підтримується урядом М.Тетчер. За ініціативою голови Форін офісу лорда Керрінгтона рада міністрів іноземних справ ЄЕС схвалила восени 1981 року план оживлення зовнішньополітичного співробітництва, який передбачав серед іншого спільну працю дипломатів декількох країн по реалізації рішень органів ЄЕС.

Дослідники-міжнародники К.Хілл та У.Уоллес, зазначаючи на сторінках журналу «Інтернейшл афферс» стриманість Англії у відношення підвищення рівня інтеграції в цілому, називають «парадоксальним» її інтерес до співробітництва у дипломатичній сфері. Ця «парадоксальність» піддається цілком логічним поясненням. Економічна слабкість Великої Британії, порівняно з її партнерами по ЄЕС – ФРН та Францією – не дозволяла їй отримати перевагу при більш щільній господарській інтеграції. У той самий час наявність у Англії «особливих відносин» із США, традиційні зв’язки з країнами Співтовариства, місце, котре Англія займає в ООН і ряд інших корисних зовнішньополітичних моментів роблять значним її голос у європейських співтовариствах, дають змогу керувати в їх органах за умови, що механізм загальнополітичних регулювань і дипломатичного співробітництва буде розвиватися. Англія також розраховує на ряд додаткових факторів, котрі йдуть їй на користь, і , особливо, на досвід, вміння та міжнародні зв’язки британських дипломатів, до послуг яких органам ЄЕС доводиться звертатись при активізації зовнішньої політики.

«Усі члени Співтовариства, - зазначає професор Лондонської Школи економіки і політичних наук К.Хілл, - розглядають зовнішньополітичне співробітництво як зручний інструмент для реалізації зовнішньополітичного курсу своїх країн». Але для англійців, підкреслює Хілл, участь в ньому «рівноцінна прагненню прибрати до рук керуючі позиції… Англійці прагнуть сформувати пріоритети західноєвропейської колективної дипломатії за образом і схожістю особистих цілей та інтересів», виконуючи політичний тиск на партнерів. [120]

Таким чином, однією з задач англійської зовнішньої політики є використання «колективної ваги» ЄЕС для реалізації особистих зовнішньополітичних цілей. Так, англійцям вдалося заручитися підтримкою «десятки», правда не цілковитої, під час фолклендських подій, проштовхнути через політичний механізм ЄЕС ряд резолюцій (в тому числі, по так званому «польському», «афганському» питанням), підказаних з-за океану. Особливо активною була британська дипломатія у так званому «євро-арабському діалозі», у встановленні організаційних зв’язків з країнами АСНАН. Велика доля британської участі у розробці нової конвенції ЄЕС із 64 країнами Африки, басейну Тихого океану і Карибського басейну. На долю цих країн припадає 15-16 % товарообігу Великої Британії. У новому договорі, ще ясніше ніж колись, проступає лінія ЄЕС на розвиток «колективного неоколоніалізму». Так, економічна допомога розвиваючим країнам , передбачена договором, прив’язується до конкретних проектів, здійснення яких корисне західноєвропейським – і не в останню чергу – англійським монополістичним групам. Однією з умов співробітництва є збереження в цих країнах «соціальної стабільності» тобто капіталістичних порядків і зовнішньополітичної орієнтації на західний світ.

В цілому для лінії англійської дипломатії при Тетчер характерно прагнення зайняти «буферну» позицію між ЄЕС та США, об’єднати інтереси НАТО і «Загального ринку», використати західноєвропейське угрупування не для налагодження загальноєвропейського співробітництв, а в цілях конфронтації з СРСР та іншими соціалістичними країнами. Саме англійці були ініціаторами прийняття у 1981-1982 рр. на радах міністрів і на нарадах представників країн ЄЕС на найвищому рівні ряду резолюцій антирадянського характеру.

При Тетчер британській дипломатії були також поставлені задачі активніше використовувати зв’язки у розвиваючих країнах і особливо в Співтоваристві , де у 60-70-х роках британський авторитет досить помітно впав.

До 1985 року у склад Співтовариства входили 49 держав, що представляли доволі широке коло географічних районів, рівність розвитку і політичної орієнтації. Але більшість членів Співтовариства стоять на платформі неприєднання.

У 1977 році відмінена була система торгівельних преференцій, яка давала країнам Співтовариства переваги у торгівлі з Англією. Британський товарообіг з країнами Співтовариства вже 1970 року поступився товарообігу з ЄЕС, а до початку 80-х років англійці імпортували із Співтовариства тільки 12 % своїх товарів.

Використовуючи мовну єдність країн Співтовариства, Англія здійснює в цих країнах культурно-ідеологічну експансію. Активно розвивається «міжнародна освіта», спрямована на підготовку в Англії національних кадрів для розвиваючих країн з довгостроковими політичними цілями. Не дивлячись на фінансові труднощі, з англійських урядових джерел субсидується навчання 16 тис. студентів-іноземців, більшість з яких приїхали з розвиваючих країн. На початку 1983 року після деякого тимчасового скорочення коштів на підготовку іноземних студентів у співвідношенні з програмою економії, консервативний уряд виділяє немалу суму – майже 50 млн.фунтів стерлінгів на цільову підготовку тих студентів, «перебування яких у Англії уряд вважатиме доречним».[121] Тим самим уряд планує на майбутнє вирішування задач створення у розвиваючих країнах інтелігенції і керуючих кадрів, ідеологічно відданих інтересам буржуазії. «Співтовариство, - пише «Таймс», - не є ні воєнно-політичним блоком, ні об’єднаною організацією. Це – вільна асоціація, учасники якої пов’язані в основному загальністю історичних традицій… Тому нема й особливих мотивів прагнути того, щоб у всіх членів співтовариства були ідентичні погляди на світові проблеми».[122]

Перед англійською зовнішньою політикою ставиться головне завдання-максимум: посилити застосування неоколоніальних форм тиску на розвиваючі країни. Це і пряме застосування реакційних режимів у здійсненні агресивних планів імперіалізму, і поширення продажу зброї, і спроба розколоти арабський світ, і фактична допомога расистам на півдні Африки.

З іншого боку, керівники британської зовнішньої політики розуміють, що зростання її агресивності може нанести удар по цілості Співтовариства, що лишить Англію одного з інструментів зовнішньої політики. І тоді англійський уряд ставить дипломатам задачу – проявити максимум дипломатичних тонкощів, винахідливості, гнучкості, щоб нейтралізувати в очах представників розвиваючих країн, особливо на конференціях Співтовариства, агресивні задуми Лондона.

§2. Фолклендська війна.

«Ніщо не закарбувалося так яскраво у моїй свідомості за усі роки перебування на Даунінг-стріт, 10, як 11 тижнів весни 1982 року, коли Британія билася у Фолклендські війні й отримала перемогу в ній, - пише Тетчер у своїх мемуарах. – На карту було поставлено багато, і бойові дії за 8 тис. миль у Південній Атлантиці були не тільки боротьбою за територію, яке б велике значення це не мало. Ми захищали нашу честь як нація…»[123]До весни 1982 року про Фолклендські острови знали, вірогідно, тільки професійні географи. Тим не менше, ці кам’яні шматочки суші у Південній Атлантиці вже півтора сторіччя слугували предметом сварки між Великою Британією та Аргентиною. Населення цих островів (близько 2 тис. переселенців з Британії) висловлювалися за англійське підданство, але аргентинська воєнна хунта вирішила застосувати силу.Англо-аргентинська війна 1982 року із-за Фолклендських (Мальвінських) островів була однією з найбільш крупних воєнних операцій другої половини ХХ століття. Вперше після Суецької авантюри 1956 року Британія знову знаходилася у стані війни, і цього разу з однією з найбільших країн Південної Америки.

У 1766 році Франція поступилася архіпелагом Іспанії за 25 тис. фунтів стерлінгів. З тієї пори починається його заснування Іспанією, котра доручила контроль за островами правителю Буенос-Айреса, а практично – Аргентині. На Мальвіни претендували й США, які у 1831 році зайняли їх і оголосили «своєю територією». У 1833 році архіпелаг захопили англійські війська і вигнали звідти аргентинських поселенців. Заявивши про англійський суверенітет над архіпелагом, британський прем’єр-міністр декларував, що його країна віднині не дозволить ніякій іншій державі здійснювати тут свою владу. Британія на той час поширювала свої колоніальні володіння, а Іспанія втрачала їх. [124] Однак, Аргентина ніколи не визнавала права Англії на архіпелаг.Прийнята Генеральною Асамблеєю ООН у 1965 році резолюція № 2965 (ХХ) визнала (94 держави проголосували за цю резолюцію) колоніальний статус Фолклендів і закликала змінити його шляхом переговорів, згідно з резолюцією №1514 (ХV), яка була прийнята у 1960 році. У 1966 році між Англією та Аргентиною були розпочаті переговори про майбутнє острова, котрі не дали результату. У 1973 році Генеральна асамблея ООН прийняла ще одну резолюцію про деколонізацію островів, яка призвала покласти край колоніальній ситуації. [125] Не дивлячись на це, уряд М. Тетчер запевнив, що питання про суверенітет островів не може навіть обговорюватись.

19 червня 1982 року в газеті «The Guardian» відомий журналіст М.Уокер, аналізуючи історію англо-аргентинських переговорів на підставі своїх бесід з міністрами, дипломатами, іншими офіційними особами, писав, що « лінія Форін офіс полягала в тому, що встановленню аргентинського суверенітету над Фолклендами запобігти було неможливо. Підтвердженням цього, - продовжував М. Уокер, - є й ті переговори, які вів міністр закордонних справ Великої Британії лорд Браун у 60-х рр.. з міністром закордонних справ Аргентини Н. Коста-Мендесом». Р.Уітні, один із співробітників Форін офіс (згодом радник англійського посольства в Буенос-Айресі і член парламенту від консервативної партії), визнавав: « Склалося враження, що Велика Британія не бажає більше володіти територією Мальвінських островів, але хотіла б отримати гарантії та встановити означений механізм з метою збереження засобу життя 2 тис. мешканців (британських) Мальвінських островів». [126]

Висадці аргентинських військ на остроаи 2 квітня 1982 року передував прихід до влади в Аргентині у грудні 1981 року воєнної хунти на чолі з генералом Леопольдом Фортунато Гатіл’єрі, який встановив режим найжорстокішої диктатури. Але ще задовго до цього аргентинська влада виявляла наростаюче нетерпіння у затяжних переговорах з британською стороною, добиваючись від неї суттєвих поступок і в області суверенних прав на островах і безпосереднього їх застосування. (Своє право на острови аргентинська сторона мотивувала тим, що до кінцевого захоплення її Англією у 1833 році вони довгий час перебували у Аргентини. Британська сторона, в свою чергу, заявляла, що, оскільки на острові мешкають вихідці з Британії, які бажають зберегти своє підданство, «історичні права» Аргентини не обґрунтовані і тому мова може йти лише про ті чи інші поступки). Ще у липні 1981 року британська розвідка попереджувала про те, що « у випадку засмучення Аргентини ходом переговорів, виникає ризик того, що вона застосує силові прийоми вирішення проблеми, причому зробить це раптово і без попередження».[127]

Не зважаючи на такого роду сигнали, міністерство закордонних справ продовжувало робити ставки на мирне вирішення суперечки і лише затягувало переговори. Прийнята лордом Керінгтоном у вересні 1981 року постанова про те, щоб вести переговори не встановлюючи меж можливих поступок, зберігалася, і це ще більше заплутувало ситуацію. І навіть після того, як у лютому 1982 року переговори, які зайшли в тупик, було перервано, а на одному з островів висадилися аргентинські воєнні, начебто для збирання металобрухту, (що було явно зроблено з метою перевірки реакції англійців), ніяких серйозних кроків з британського боку не відбулося.

Раптове вторгнення аргентинських військ на острови буквально підірвало політичну атмосферу в Англії. Лорд Керінгтон і міністр оборони Джон Нотт відразу ж подали у відставку. Але М.Тетчер наполягла на тому, щоб Нотт залишився на своїй посаді.

У протилежність поведінці до 2 квітня реакція британського боку на вторгнення була надзвичайно швидкою та енергійною Через Раду безпеки ООН у спішному порядку була проведена резолюція, котра засуджувала дії Аргентини, була одержана підтримка від Європейського Співтовариства, почалися інтенсивні консультації із США, деякими латиноамериканськими країнами. Було прозондовано й можливі засоби мирного врегулювання конфлікту. Однак, чим довше новий міністр іноземних справ Пім та його міністерство займались «зондажем», тим більше невдоволення це викликало у тих, хто скоріш хотів перейти від слів до справи судячи з дій прем’єр-міністра, вона не сумнівалася в тому, що ніякого іншого способу вирішення проблеми, крім застосування сили, в умовах котрі склалися, не існувало. Тому, не перешкоджаючи пошукам мирного рішення, що повинні були довести готовність Британії до переговорів, вона з перших днів після окупації островів встала на шлях підготовки воєнного тиску на окупантів. Вже у перший день вторгнення Тетчер провела через кабінет рішення про формування експедиційного корпусу для заслання в зону конфлікту. Майже одночасно вона створила воєнний кабінет для стратегічного планування і керівництва воєнними діями. У склад кабінету, куди ввійшла вона сама , були введені міністри оборони й закордонних справ Нотт і Пім, заступник прем’єра Уайтлоу та голова партії Паркінсон. На засіданнях кабінету були присутні також начальник Генерального штабу адмірал флоту сер Теренс Левін. Саме до його порад і рекомендацій Тетчер прислуховувалась більш за все.

«Якби Аргентина не здійснила агресію, - відзначав американський політолог і журналіст К.Огден, - можливо, Англія й віддала б острови без жодного пострілу». [128] Але в данній ситуації йшлося вже про національну гідність країни, яка продовжувала себе вважати великою морською державою. Справа полягала не в кількох пасовищах для овець, на які вже давно перетворились Фолкленди після заборони полювання на китів у Південній Атлантиці, а в тому, що Англії було кинуто виклик, і це стало ще одним випробовуванням моральної стійкості британської нації. [129]

Яке ж місце відводилося Мальвінам в стратегічних планах Британії? На початку війни її уряд уникав обговорювати питання про стратегічне значення островів. Демагогічно говорилося лише про «захист проти агресії», оборону фолклендців від вторгнення ворога і т.і. Тільки пізніше, в ході війни та після її закінчення, карти було розкрито. У кінці квітня 1982 року один із членів парламенту, Е. Пауелн, відкрито визнав: «Володіння Фолклендськими островами є складовою частиною наших національних інтересів та нашої оборони». [130] Але найбільш відкрито про це сказав відомий політичний діяч, у свій час член кабінету, консерватор Дж. Емері: « Можливо, ця область (Південна Атлантика) більше, ніж космос чи якісь інші райони, буде у майбутньому використана для розвитку нашої країни і людства, - говорив він. – Для цієї мети ми потребуємо бази, з якої можна проводити операції». Стратегічну важливість островів відкрито визнала і прем’єр-міністр, заявивши, що «Англія розуміє величезне значення Атлантики і Фолклендських островів». [131]

Не менш важливим у рішенні британського уряду почати воєнні дії проти Аргентини за Фолкленди був і економічний фактор. За багатьма даними. Район Мальвін багатий покладами нафти й газу (на шельфі між Антарктикою і Південною Америкою, за даними американських фахівців, знаходяться поклади нафти. За деякими даними вони переважають у 13 разів запаси нафти у Північному морі). У розробці нафти в цьому регіоні були зацікавлені такі нафтові Гіганти як «Брітіш тетролеум», « Екссон», «Галф», «Таксако» та інші. [132]Але існувала й інша причина, по якій уряд М. Тетчер, керівництво консервативної партії вирішили прийняти воєнний виклик. Економічний стан Англії навесні 1982 року залишав бажати ліпшого. Після спаду випуск продукції ще не досяг рівня 1977 року. Три роки підряд – у 1979-1982рр. скорочувались капіталовкладення у промисловість. Загальний обсяг виробництва у 1982 році був значно нижче передкризового максимуму у 1979 році. Консерваторам не вдалося поліпшити економічний стан країни, який Тетчер обіцяла виборцям перед 1979 роком.

Успішна війна, особливо далеко від території Британії і не небезпечна для неї, повинна була відволікати деякі прошарки населення від внутрішніх труднощів, укріпити позиції консерваторів. Застосовуючи цю акцію, правлячі кола мали на увазі попередні вибори, які, якби вони встановлювалися лише внутрішніми економічними факторами, мали закінчитися поразкою консервативної партії. Один з консультантів Банку Англії, котрий мав тісні зв’язки з керівництвом країни говорив: «Керівництво консервативної партії вважає найголовнішим у теперішньому конфлікті не суверенітет над Фолклендами і не право фолклендців на самовизначення, а задачу забезпечення перемоги на майбутніх виборах. Заради цього буде зроблено все можливе. Нам потрібна перемога будь-якою ціною».[133]

Англійський уряд, для того щоб виправдати початок воєнних дій проти Аргентини, повністю ігнорував саме колоніальний характер проблеми і перевів її у площину чисто територіального питання. Аргентина претендує на територію Фолклендів, яка належить Англії, і, послідовно, остання захищає свою територію, особисті права громадян.

Газета «Morning Star» у передовій від 17 травня 1982 року «Тетчерівська маска лицемірства» запитувала прем’єр-міністра, чи означають її слова, що віднині вона буде підтримувати народ Сальвадора у його боротьбі проти репресій. Чи можна тепер чекати з боку британського уряду засудження расистського режиму в Південній Африці, введення санкцій проти фашистської хунти в Чілі? Чи оголосить уряд про підтримку боротьби палестинців за їхні землі і виступи проти ізраїльської агресії? «На жаль, немає ніяких шансів на те, що це відбудеться», - писала газета.

Підготовка воєнного флоту (висадка складалася з двох авіаносців, декількох легких крейсерів, есмінців, охоронних фрегатів, озброєних ракетами, шести підводних човнів, десантних кораблів, суден споживання загальною кількістю більше 100 одиниць, а також 200 гелікоптерів. У похід відправилося 2/3 англійського флоту) і відправлення його з англійських портів у Південну Атлантику проходили в атмосфері надихання ура-патріотизму і шовінізму. Члени уряду і прем’єр-міністр посилалися при цьому на ст.51 Уставу ООН, котра передбачає невід’ємне право кожного члена Організації на індивідуальну чи колективну самооборону у разі збройного нападу на нього. Усі буржуазні партії практично об’єдналися , звинувачуючи Аргентину в агресії, виступаючи з вимогою про «захист Англії». Під приводом позбавлення Англії від можливих втрат, зменшення числа жертв обговорювалися навіть питання про можливість бомбардування безпосередньо аргентинської території, перш за все її воєнно-повітряних і морських баз. У травні 1982 року 30 членів парламенту консерваторів підписали звернення, яке підкреслювало, що бомбардування повітряних баз на території Аргентини не повинно бути виключеним. Поряд з рядовими членами парламенту цей документ підписав й заступник голови комітету консервативної партії з питань оборони В.Годхью. У зверненні стверджувалося, що повернення Фолклендів виправдовує «будь-які міри, котрі можуть бути необхідними для того, щоб виключити всяку можливість з боку аргентинських сил нанести втрати англійському флоту».[134]

7 квітня 1982 року англійське керівництво оголосило про введення з 12 квітня 200-мильної «зони війни» навколо Фолклендських островів. Міністр оборони Дж. Нотт заявив у палаті громад, що з цього часу будь-які аргентинські воєнні чи допоміжні кораблі, що будуть помічені всередині цієї зони, будуть розглядатися як ворожі й атаковані англійськими силами.18 травня прем’єр-міністру було задане питання, чи буде вона зустрічатися з аргентинським лідером, щоб допомогти мирному вирішенню конфлікту. Тетчер висловилася коротко, але рішуче: «Моя відповідь – ні, сер».[135]

Вже після закінчення війни стало відомо про ще один факт, який впевненно свідчить, що саме воєнні дії, а не мирне врегулювання проблеми були потрібні британському уряду. Для того, щоб повністю прояснити події Фолклендської війни, за наполяганням опозиційних партій була заснована парламентська комісія на чолі з лордом Френком. У результаті вивчення наданих у її розпорядження матеріалів, вона встановила дивний факт, котрий свого часу не привернув будь-чиєї уваги в Англії. У § 258 докладу комісії повідомлялося, що рішення кабінету про спрямування воєнної ескадри на Мальвіни було прийнято ним у 7 годин 30 хвилин ранку 2 квітня, тобто ще до початку висадки аргентинських військ на островах. У той самий день о 9 годині 45 хвилин ранку за лондонським часом, знову ж до того, як висадилися аргентинці, воєнний міністр заявив у парламенті, що ударні англійські сили приведені у стан бойової готовності і що рішення про їх спрямування у Південну Атлантику буде обговорюватися кабінетом пізніше. На початку травня у ході війни сталася подія, яка лишила свій відбиток на розвиток конфлікту, загострило його, ускладнило досягнення його мирного вирішення і ще раз довело, що британський уряд влаштовувала тільки війна. 2 травня 1982 року другий за величиною аргентинський воєнний крейсер «Белграно» був торпедований англійським атомним підводним човном «Конквейєр». Загинуло 368 членів команди. Західні історики намагаються обґрунтувати тезу про «гуманний» характер війни із-за Мальвин, про те, що вона носила «джентльменський характер», що англійські збройні сили намагались завдавати удари тільки по воєнним об’єктам. Затоплення «Белграно» начисто відкидає це ствердження. Крейсер знаходився поза 200-мильної зони навколо Фолклендів, оголошеної англійськими вояками і забороненої для аргентинських воєнних та інших судів. Більш того, він безпосередньо й не загрожував британському флоту, так як рухався не до Мальвін, а у бік від них та від англійського флоту.Навіть М.Тетчер не змогла заперечити того, що «Белграно» не рухався у бік Мальвін і англійських судів. На запитання журналістки Д.Гоулд, чому прем’єр-міністр дала наказ про затоплення крейсера, коли він був поза оголошеної Англією «ексклюзивної зони», Тетчер заявила, що крейсер « представляв загрозу для наших судів». [136] Між тим, британське командування добре розуміло, що «Белграно» не може загрожувати англійським судам, тому що крейсер прямував в аргентинський порт. Він отримав наказ про це ще 1 травня, і це розпорядження, як і інші, було перехоплене англійською станцією слідкування у Челтнхемі і розшифроване.

Характерно, що затоплення «Белграно» відбулося після того, як уряд Перу висунув план урегулювання конфлікту, котрий надавав додаткову можливість для його мирного закінчення. Цей план вже був відомий у Лондоні до моменту прийняття ним рішення про атаку на аргентинський крейсер. Рішення про затоплення «Белграно» мало перш за все політичний характер. Сам цей факт робив війну незворотною, а мирне вирішення конфлікту практично неможливим. Як писали прогресивні англійські журналісти, «Тетчер наполягала на веденні своєї особистої війни. Війною не керував навіть кабінет. Це була війна, якою верховодила Тетчер і невелика частина воєнного кабінету, включаючи голову консервативної партії».[137]Затоплення «Белграно» вплинуло на ряд аспектів як внутрішньої, так і зовнішньої політики Англії. Цей акт викликав бурю незадоволення у країнах Латинської Америки і ряду держав Азії та Африки. Його намагалися засудити чи, у всякому разі, відмовитися від його схвалення і деякі союзники Англії, перш за все Італія, Іспанія та Ірландія.

Яка ж була позиція США у конфлікті? Перед американською дипломатією постала нелегка проблема. Вона повинна була враховувати як свої зв’язки з Аргентиною, так і те, що Велика Британія є одним з найбільш важливих союзників по НАТО, країною, на яку США спиралося при проведенні своєї політики у Європі. США також прагнули мати свої опорні бази на Фолклендах, хотіли укріпити тут стратегічні позиції, і це встановило пряму підтримку і допомогу Англії з боку США в її воєнних діях.Відразу ж після того, як британський флот попрямував до Мальвін, американський уряд вирішив втрутитися у конфлікт. Він інформував Британію й Аргентину, що держсекретар США А.Хейг має намір нанести візит до Лондона і до Буенос-Айрес в якості «посередника». Але візити як посередника не дали результатів. А 30 квітня США заявили, що оскільки»Аргентина відмовилася прийняти запропонований їм компроміс», Хейг припиняє своє посередництво. Одночасно повідомлялося про рішення президента США припинити будь-який експорт зброї і воєнного знаряддя в Аргентину і надання їй кредитів. У той самий час Рейган заявив про намір США позитивно розглядати усі прохання Англії про матеріальну підтримку британських сил «без прямого включення США у воєнний конфлікт». [138]

Хейг визнав, що у ході його посередництва США не були нейтральною стороною і їх симпатії були на стороні Англії. [139] 29 квітня 1982 року сенат США, а 5 днів потому, 4 травня і палати представників ухвалили резолюцію, у якій говорилося , що «США не можуть бути нейтральними» в англо-аргентинському конфлікті.

Вже з перших днів конфлікту американська адміністрація почала надавати Англії значну воєнну допомогу. Ще за декілька днів до висадки аргентинських військ на Мальвінах США передали Британії (і це було підтверджено Уайтхоллом) інформацію, отриману з розвідувальних супутників, про рух аргентинського флоту до архіпелагу.

У розпорядженні британського флоту і військ вторгнення ракети класу «повітря-повітря», важкі гелікоптери та інше американське озброєння. (За деякими даними США поставили тоді Англії озброєння на суму у 100 млн. дол.)

Внутрішнім фактором, що дозволив консерваторам розгорнути воєнний конфлікт, було ставлення до нього опозиційних (перш за все лейбористської) партій. 3 квітня 1982 року під час перших парламентських дебатів з питання про Мальвіни, лідер лейбористської партії М. Фут в тон уряду заявив, що «проблема островів не має нічого спільного з їх «колоніальною залежністю» і що при її вирішенні повинні враховуватись перш за все права мешканців Фолклендів. Кваліфікуючи дії Аргентини як «акт неприхованої агресії», він призвав до « опору агресору».

7 квітня Фут на мітингу членів парламенту від своєї партії говорив, що «при встановлених обставинах використання воєнних сил проти Аргентини може бути необхідним» і що лейбористи повинні бути готові підтримати уряд.

Воєнна авантюра по встановленню англійської влади над Фолклендами була б неможлива, якби не підтримка опозиційних сил і перш за все лейбористів. Як писала 3 травня 1982 року «Morning star», без згоди М.Фута на посилання флотилії пані Тетчер, безсумнівно, зустріла б значно більш серцозну опозицію своєї авантюри».

21 травня після інтенсивного артилерійського обстрілу з моря і бомбардування аргентинських позицій з повітря на Фолклендські (Мальвінські) острови одночасно в різних пунктах були висаджені загони англійських десантників і зав’язались бої. Але, не дивлячись на величезні переваги англійців у воєнній техніці, кількості військ, воєнні дії продовжувались майже три тижні.

15 червня дії були закінчені. Доповідаючи про це в парламенті, Тетчер не шкодувала слів з приводу «виключно вміло проведеної операції, вміло спланованої, хоробро здійсненої і блискуче завершеної». Було повідомлено, що у полон взято близько 15 тис. аргентинських солдат і офіцерів. Прем’єр-міністр повністю відкинула можливість обговорення питання про суверенітет Мальвін і про передачу островів під опікування ООН (пропозиція М. Фута), заявивши: «Я не можу погодитись з тим, що британські вояки ризикували своїм життям, щоб забезпечити опікування ООН над Фолклендами».

Перемога у війні і повернення Фолклендів дозволила консервативній партії не тільки встановити свої хитаючи позиції, але й у значному ступені поширити свій вплив. Керівництво торі тепер представляло консервативну партію як єдину силу, котра може встановити більшу велич Британії. У день захоплення Порт-Стенлі перед натовпом англійців, які зібралися біля резиденції прем’єр-міністра, Тетчер заявила, звертаючись до присутніх: « Сьогоднішній день повернув Британії велич». [140]

1982 рік пройшов в Англії під знаком «фолклендської перемоги». Урочисто поверталися війська, нагороджувалися учасники війни, вихвалялися британські воєнні і керівництво країною. Популярність уряду зросла.

Англія у війні з Аргентиною заплатила також немалу ціну. Вона втратила, за заявою міністра збройних сил Блейкера, 255 чоловік вбитими, 777 було поранено. Це значно перевищувало втрати країни під час попередніх колоніальних авантюр, в тому числі під час суецького конфлікту. Були затоплені два сучасних фрегата – «Шеффілд» і «Арданіт», затоплені або пошкоджені 12 кораблів, знищено багато гелікоптерів і літаків. [141] «Morning Star» у передовій « Як багато англійців ще повинні загинути?» писала 31 травня 1982 року: « Чи можуть бути виправдані ці людські жертви? Ми не займаємо пацифістської позиції, але це війна, якої можна було уникнути. Безперечно, аргентинська хунта була не права, коли зайняла позицію сили для захоплення островів. Хоча замахи Аргентини на суверенітет було цілком справедливими, повернення суверенітету могло бути досягнуто через ООН…дипломатичними засобами. Але М.Тетчер ніколи не збиралася йти цим шляхом».

Війна, звичайно, не могла вирішити і не вирішила конфлікту навколо Мальвінських островів, а лише загострила відносини Англії з Аргентиною та іншими латиноамериканськими державами, додавши до попередніх нові ускладнення в районі Південної Атлантики.

Таким чином, влітку-восени 1982 року «фолклендський фактор» стає важливим важелем, за допомогою якого голова уряду намірилася продовжити реакційний внутрішньополітичний курс.

Дата добавления: 2019-09-02; просмотров: 211; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 1 2 3 456 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!