Місія князя Меншикова в Туреччину та причини російсько-турецької війни.
Меншиков був призначений у Туреччину царем як надзвичайний посол і повноважного представника. Нессельроде велено було виготовити для від'їжджаючого Меншикова інструкцію, основне положення якої було таке: «Розпадання Оттоманської імперії стало б неминучим при першому ж серйозному зіткненні з нашою зброєю».
Меншикову офіційно поручалося різко й рішуче 'покінчити суперечка про «святі (Місцях», домігшись від султана спеціального договору з російським імператором, причому в цей договір було потрібно включити й визнання права,пануючи захищати всім православним підданим султана'. Микола очікував успіху від місії Меншикова через те, що незадовго до прибуття російського посла султан, погодився на категоричну вимогу .представника Австрії Лейнинтена видалити турецьку армію з меж Чорногорії. Але різниця була в тім, що Чорногорія й раніше фактично не підкорялася Туреччини, а місія Меншикова складалася в пред'явленні до Туреччини вимог, які хилилися до підриву суверенної влади султана у всіх тих його володіннях, де було православне населення. При цьому Меншикову було дано зрозуміти, що на нього в Зимовому палаці не розсердяться, якщо навіть наслідком його дипломатичних дій з'явиться війна Росії з Туреччиною.
Прибулого в Константинополь Меншикова зустріли з надзвичайною пошаною. Турецька поліція не посмітила навіть розігнати юрбу греків, які влаштували послові захоплену зустріч. Меншиков петел себе із зухвалою гордовитістю. Він відразу ж заявив, що не бажає мати справи з міністром закордонних справ Фуад-Эфенди, що стояв на стороні французів по питанню про «святі місця», — і султан, переляканий звісткою про зосередження двох російських корпусів у Бессарабії, звільнив Фуада й призначив бажаного Меншикову Рифаат-Пашу. У Європі звернули велику увагу навіть на чисто зовнішні провокаційні витівки Меншикова: писали про те, як він зробив візит великому візиру, не знімаючи пальто, «ак різко говорив він із султаном Абдул-Меджидом. З перших же кроків Меншикова стало ясно, що у двох центральних пунктах він нізащо не поступиться: по-перше, він бажає домогтися визнання за Росією права на заступництво не тільки православної церкви, але й православним підданим султана; по-друге, він вимагає, щоб згода Туреччини бути затверджено султанським сенедом, а не фірманом, тобто щоб воно носило характер міжнародно-правового зобов'язання за договоромз царем, а не було б простим указом султана, зверненим до його підданим і извещающим їх про нового заступника й про права православної церкви. Що торкається питання про Ієрусалимський і Віфлеємський храми, то по цих претензіях Абдул-Меджид був готовий піти на всі поступки. Але тепер це пануючи вже не цікавило. 22 (10) березня > 1853 р. Меншиков прочитав уголос Рифаат-Паші таку вербальну Ноту: «Вимоги імператорського [російського] уряди категоричні». А через два дні він прочитав йому нову ноту, що вимагала припинення «систематичної й злісної опозиції». Відразу він представив проект «конвенції», що робила Миколу^: як відразу ж заявили дипломати інших держав, «другим турецьким султаном»,
|
|
|
|
|
|
Німецьке питання на Віденському конгресі 1814-1815.
Німецьке питання було слідуючим після польсько-саксонського. АвстріЯ та Росія вважали доцільним закріпити феодільну роздробленість Німеччини. Англія цим питанням не дуже цікавилась, а Прусія була безсила що небуть вирішувати. Тут Німеччині об’єднатись не вдалось.
Але Австрія (Меттерніх) подала план створння «Німецького союзу», в кий мали б входити Австрія, прусія та інші німецькі держави (38 шт). Але прийняття рішення було зірване відновленням Наполеонівської влади.
Зовнішня політика Директорії. Наполеон Бонапарт.
Уся зовнішня політика Директорії та її адміністративний апарат залежали від воєнних перемог. Контрибуції ат пограбування стали соновним джерелом збагачення та доходів Директорії. Гловною задачею Дипломатії було найбільш вигідне використання воєнних перемог та в створенні кола залежних держав на східному кордоні. Італія була джерелом продуктів та грошей, Єгипед мав би бути дпомогою а завоюванні Індії.
|
|
|
Що ж до безпосередньо дипломатії, то це була так звана «дипломатія генералів», за конституцією Директорія вела переговори, заключала договори, назначала дипломатичних агентів. Була також створена Комісія (міністерство) по закордоннип справам, але міністр в ній не мав політичного впливу. Але фактично дипломатія знаходилась при владі у воєнних генералів (наполеон, Моро) республіки, вони підписували і перемир’я і прелімінарні договори без врахування інструкцій Директорії. Тон дипломатичних договорів був в дусі насилля, різкості та грубості.
Згодом мзс був призначений Тайлеран, до того він служив у жирондистів але він таємно служив і королю. Він був відомий не тільки як надзвичайно талановитий дипломат але й як лицемір. Весь адміністративний апарат Директорії базувався на взятках, Талеран ними не гребував також. Він вніс ряд змін у організацію мзс. Він поставив інститут консулів на корсить торговим інтересам, оскільки до того інтереси в них були в більшій мірі політичні. Таким чином головною задачею консулів була задача захисту торгівлі. Він також організував школу перекладачів,
Саме він підтримуав Наполеона у поході на Єгипед та нові завоювання. Після перевороту 18 брюмера він також був міністром і всі дипломатичні справи перейшли в його та Бонапарта руки.
Дата добавления: 2019-07-15; просмотров: 221; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!