Заподій і характер російсько-турецької війни 1877-1878 рр.
Росія в 1877 р. була змушена оголосити війну Туреччини, причому логіка була скоріше внутринняя, чим зовнішня. Напружені відносини з Англією й Австрією, що боїться появи незалежних держав на Балканах - це погроза її імперії. Що стосується позиції Німеччини, то Бісмарк зробив свій висновок: треба робити ставку на Австрію, а Росію поставити на місце. Варіант: утягнути неї у війну, у яку Німеччина могла б не втручатися. Бісмарк активно штовхає Росію на воєнні дії, навіть робить їй підтримку. При цьому він сприяв внештатской зустрічі імператорів Росії й Австрії. Було багато неясностей, не було зафіксовано жодного меморандуму. Сторони погодилися не допустити створення на Балканах великої держави.Коли всі спроби реформ у Туреччині зазнали невдачі, Росія передчасно повідомляє Туреччині війну. Росіяни розраховують провести війну швидко, протягом місяця. В Англії виникли гострі проблеми. Вона не може втрутитися у війну. Допускається зміна статусів проток і окупація Константинополя. Інтереси Англії - убезпечити шляхи в Індію. Вона захоплює ряд островів у середземне море. На початку війни удача повністю є на боці росіян. Їм вдається форсувати Дунай, уклавши угоду з Румунією, вийти на Шитинский перевал і захопити його, що поставило Туреччину на край загибелі. Але тут Росію осягла невдача. Туркам удалося непомітно провести в міцність Пленм великий корпус. 3 атаки були відбиті. Почалося героїчне "сидіння". У кого раніше здадуть нерви? Через недолік продовольства турки змушені були капітулювати. І положення знову міняється на користь Росії. Росіяни завдають поразки туркам, після чого ті вже були не в змозі чинити опір. Російська армія рухається до Константинополя й зайняла Сан-Стефано. Саме там у березні 1878 р. граф Игнатьев, не маючи чітких інструкцій з Петербурга, коли Горчаков просто занедужав, уклав з Туреччиною попередній мир так, як він уважав потрібним, на дуже тверді для Туреччини й вигідних для Росії умовах.
|
|
|
За цим договором Росія одержувала на Кавказі Батум, Аоашкирскую долину, Адаган, тобто більшу частину турецької Грузії; а також Добруджу, що Росія планувала обміняти в Румунії на відняту в Кримській війні Бисарабию. Саме головне для Росії- створення великої Болгарії, що було в той же самий час великою помилкою Игнатьева. До Болгарії відходила Македонія, Вірменія, Північна Болгарія. Країна одержала виходи до Егейського й Чорного морів. На півдні границі Болгарії проходили у двох переходах від Константинополя, при цьому протягом двох років росіяни одержали право на окупацію Болгарії й право Росії на створення болгарської армії протягом цього строку. Це означало, що узяття Константинополя - усього лише справа часу й бажання. Певну Компенсацію одержала Чорногорія й Сербія, які також як і Румунія оголошувалися незалежними. Однак серби вважали, що Росія їх обділила, занадто багато давши Болгарії.
|
|
|
Цей мир був вигідний для Росії, але не для Європи. Він дав привід для європейського втручання в ці роблю Австрія сприймає це як порушення внештатских угод, головний пункт яких: заборона створення на Балканах великої держави. До протесту Австрії приєднується Англія. Починається підготовка до війни з Росією. У росіян залишається остання надія: чітка підтримка Бісмарка, але він віддає Росію, заявляючи, що тут він усього лише чесний маклер, абсолютно не зацікавлений у цих справах.
Після цього Росія змушена передати на обговорення європейського конгресу всіх умов турецького миру й відмовитися від плодів своєї перемоги. По берлінському мирному трактаті Росія одержує Карс, Адаган і Батум, а такжде Добруджу, що Росія міняє на Бисарабию. Крім того, на Туреччину покладена велика контрибуція, а Болгарія різко ужимается у своїх границях, створюючи ряд автономних князівств. Строк російської окупації скорочується до 9 місяців.
|
|
|
Експансіоністська зовнішня політика США в Х1Х ст.
На рубежі сторіч все більшу роль у далекосхідних справах грала ще одна неєвропейська велика держава - Сполучені Штати.
Аж до громадянської війни 1861-1865 гг. американська держава називали "рабом рабовласників", і це було так. 13 американських колоній, що звільнилися від влади англійців в 1783 р., були переважно аграрною країною, і не дивно, що аграрний Південь із його высокоинтенсивным плантаційним господарством, став економічним (а отже - і політичним) гегемоном у Союзі. Аж до 1856 р. з 16 президентів США 11 були жителями півдня. В 1860 р. - у рік перемоги Линкольна на президентських виборах - вищі пости у федеральному уряді займали 543 жителя півдня й 386 жителів півночі (це при тім, що на Півдні жило 9 млн. чіл., з них 4 млн. негрів, а на Півночі - 20 млн. чіл.).
Відповідно, аж до 1861 р. зовнішня політика США була не стільки БУРЖУАЗНОЇ, скільки РАБОВЛАСНИЦЬКОЮ. Вона переслідувала головну мету - ТЕРИТОРІАЛЬНУ ЕКСПАНСІЮ. Звідси - війна з Мексикою ( 1846-1848), анексія Техаса, Каліфорнії, Нью-Мексико, плани захоплення Куби й усього Карибського басейну. Рабовласникам були потрібні нові землі - федеральний уряд намагалося задовольнити їхнього бажання.
|
|
|
До речі, ПРИЧИНОЮ громадянської війни було не бажання Линкольна скасувати рабство (в 1861 р. він і мріяти про цьому не смів). Однак він твердо був настроєний обмежити рабство його тодішніми територіальними границями - а це була смерть рабовласницького укладу.
Проводячи політикові територіальної експансії, Сполучені Штати в перші десятиліття свого існування прагнули запобігти втручанню європейських держав у справи Західної півкулі. ДОКТРИНА МОНРО була практичним вираженням доктрини "АМЕРИКАНСЬКОЇ СИСТЕМИ", сформульованої вперше державним секретарем США Дж.К. Адамсом в 1821 р. Президент США Дж. Монро, виступив в 1823 р. із заявою про неприпустимість спроб європейських держав колонизовать країни Південної Америки, які
недавно здобули незалежність у ході антиколоніальної війни проти Іспанії. Зрозуміло, цей демарш не зупинив би Священний союз, стремившийся відновити принцип легітимності всюди у світі - однак негативне відношення "володарки морів", Великобританії до цієї витівки, робив інтервенцію Священного союзу практично неможливої.
Таким чином, уже в перші десятиліття свого існування США проводили досить активну зовнішню політику, політику РЕГІОНАЛЬНОЇ ДЕРЖАВИ, що прагне бути гегемоном у своєму регіоні миру й перешкоджає втручанню в цей регіон інших великих держав.
Остання третина XIX століття американської історії наочно показало, що таке БУРЖУАЗНА ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА, очищене від усяких сторонніх домішок. Принцип THE BUSINESS OF AMERICA IS BUSINESS виявився у всій своїй вроді. За винятком покупки Аляски в Росії (1867 р.) і організації Панамериканської конференції (1889 р.), важко навіть пригадати які-небудь здійснення американської дипломатії за цей період часу. Сполучені Штати повністю пішли в себе, у рішення своїх внутрішніх проблем. Американська ж дипломатія займалася в цей період або рутиною, або висновком угод
торгово-економічного характеру.
Наприкінці XIX століття, однак, змінилася ситуація як у самих США, так і на міжнародній арені. З одного боку, Сполучені Штати перетворилися з досить слаборозвиненої (за західноєвропейськими стандартами) аграрної країни в найбільшу економіку у світі. А по чисельності населення США випереджали будь-яку іншу велику державу (крім Росії). При цьому набагато виріс обсяг американських інвестицій за рубежем і обсяг американської зовнішньої торгівлі.
З іншого боку, намітилося ОСЛАБЛЕННЯ ВЕЛИКОБРИТАНІЇ, що відігравала роль ГЕГЕМОНА в системі "європейського концерту" після 1815 р. Гегемонії Великобританії був кинутий виклик з боку Німеччини. У цих умовах США не могли більше проводити свій ізоляціоністський курс.
Сполучені Штати повинні були повернутися до навколишнього світу. ІСПАНО-АМЕРИКАНСЬКА ВІЙНА (1898) показала, що Вашингтон вертається до активної зовнішньої політики, причому не тільки у своїй півкулі. Фактична анексія Філіппін показувала, що США активізували свою зовнішню політику на новому для Вашингтона - ТИХООКЕАНСЬКОМУ напрямку.
Показником зрослого міжнародного впливу Сполучених Штатів стала посередницька роль Вашингтона у висновку ПОРТСМУТСКОГО МИРУ між Росією і Японією в 1905 р.
Перша опіумна війна в Китаї
Опіумні війни – загальна назва загарбницьких війн проти Китаю, котрі вела Англія (сама у 1839-1442 рр.) і спільно з Францією у 1856-1858 рр. і 1860 р. Причиною опіумних війн було прагнення капіталістичних країн нав’язати Китаю вигідні їм нерівноправні умови торгівлі, отримати якомога більший доступ на китайський внутрішній ринок.
Приводом до першої опіумної війни стало знищення китайською владою в Кантоні запасів опіуму, який належав англійським купцям. В цій війні Китай зазнав поразки. Скориставшись поразкою відсталого феодального Китаю англійські колонізатори по закінченні першої опіумної війни нав’язали Китаю нерівноправний Нанкінський договір (1842), який передбачав відкриття для англійської торгівлі п’яти китайських портів, перехід острова Гонконг у “вічне володіння” Англії і сплатою Китаєм великої грошової контрибуції.
1843 року додатково до Нанкінського договору 1842 р. був підписаний англо-китайський договір. За додатковим договором 1843 р. англійці домоглися нових поступок від Китаю: права створення у відкритих портах особливих поселень для іноземців (сетльментів), екстериторіальності, тобто незалежності іноземних підданих від китайської влади, непідсудності їх китайським судам. Договір передбачав також прийняття принципу найбільшого сприяння, котрим користувалися в Китаї інші держави.
Дата добавления: 2019-07-15; просмотров: 180; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!