Священний союз ( історія утворення, етапи діяльності).
У Європі перебувало п'ять великих держав, сили яких були практично рівнозначні й згода між якими забезпечує мир у Європі на 40 років.
1. Це Англія, що панує на морях;
2. Франція, істотно ослаблена, але завдяки мистецтву дипломатів залишає за собою статус великої держави, на неї покладена контрибуція, але її границі були збережені;
3. Пруссія дуже серйозно підсилюється;
4. Австрія відносно слабшає;
5. Росія, що перебуває на вершині своєї могутності.
Цей принцип пентархии й був покладений в основу системи, що сформувалася тоді, "європейського концерту", суть якої зводилася до того, що миром правили п'ять держав: Англія, Франція, Росія, Австрія й Пруссія. Але жодна з великих держав не претендує на роль гегемона, що й забезпечило в Європі мир майже на 40 років.
Олександр під впливом своїх емоцій, пов'язаних з перемогою над Наполеоном, висуває проект Священного Союзу. В основу його ідеї лягає концепція єдиної християнської системи в Європі, монархи якої повинні зобов'язатися взаємодіяти виходячи із принципів Біблії. 4 держави зобов'язуються гарантувати статус-кво й запобігати подальші потрясіння, для чого висувається ідея постійних конгресів.
Спочатку до Священного Союзу, прагнучи убезпечити свої завоювання, приєдналися Австрія, Пруссія й Росії. Пізніше до них примкнули майже всі європейські монархи. Англія, хоча формально й не входила у Священний Союз, спочатку також підтримувала його політикові. Фактично, це був союз монархів, які об'єдналися для спільної боротьби проти революційних виступів власних народів, запобігання й розгрому революційних виступу всюди, де б вони не виникали.
|
|
|
В 1818 р. в Ахене відбувся конгрес 4 держав - Росії, Пруссії, Австрії й Англії, які відновили союзний договір, спрямований проти всяких змін у Франції, що загрожують спокою й безпеці її сусідів. Рішучі революційні виступи проти монархів, які відбулися в Іспанії, Неаполе й П'ємонті, змусили союзників на наступних конгресах називати речі своїми іменами. Так на Троппауском конгресі, що проходив восени 1820 р., Олександр наполягав на збройному втручанні в іспанську й італійську революції. Він уперше проголосив принцип поліцейського нагляду не тільки за Францією, але й за будь-якою країною, де починався б революційний рух. Але ніякі тверді заходи, початі правителями держав, що входять у Священний Союз, не могли зупинити революційні виступи, які охопили європейські країни після 1815 р.
Після реставрації в Іспанії династії Бурбонов були ліквідовані всі прогресивні політичні перетворення, здійснені в цій країні за роки національно-визвольної боротьби 1808-1814 гг. Новий король Фердинанд 7 скасував дію конституції 1812 р., розігнав кортесы й розправився з керівниками й найбільш помітними учасниками національно-визвольного руху. В Іспанії повністю відновився й навіть підсилився абсолютистський режим. Політика короля викликала величезне невдоволення в суспільству. Опозицію йому становила міська буржуазія, інтелігенція й прогресивна частина дворянства. Невдоволення росло з кожним днем. Положення короля ускладнювалося тим, що головною силою революції, що назрівала, була іспанська армія. Повстання почалися в 1814 р. і незважаючи на жорстокі репресії тривали. Фердинанд у березні 1820 р. змушений був проголосити відновлення дії конституції 1812 р., а вже в липні 1820 р. у Мадриді зібралися кортесы. Вони знову узаконили окремі демократичні волі, ліквідували цехи, скасували внутрішні мита, які заважали розвитку вільної торгівлі, конфіскували монастирські землі й скасували інквізицію. Сили іспанських монархістів були занадто слабкі для того, щоб сподіватися на перемогу у своїй країні без втручання ззовні. Саме тому на конгресі Священного союзу у Вероні 1822 р. було ухвалене рішення про військову інтервенцію силами союзників в Іспанію. Діючи від імені держав Священного Союзу, у квітні 1823 р. французька армія вторглась в Іспанію й до кінця травня за підтримкою іспанського дворянства зайняла Мадрид. До листопада були зломлені останні вогнища опору й революція була задушена.
|
|
|
|
|
|
Священний союз, ця містична декларація, датована 26 вересня 1815 р. (Дебидур А. Дипломатична історія Європи. В 2-х тт. Т. 1. - М.: 1994. - С. 96), була плодом містичного й релігійного настрою імператора Олександра I. У цьому дивному документі говорилося, що країни-подписанты мають на меті відкрити перед особою Вселенныя їхню непохитну рішучість як у керуванні довіреними їм державами, так і в політичних відносинах до всіх інших урядів, керуватися не іншими якими-небудь правилами, як заповідями сіючи Святі Віри, заповідями любові, правди й миру, які, аж ніяк не обмежуються додатком їх єдино до приватного життя, потрібно, напроти того, безпосередньо управляти волею царів і водительствовать всіма їхніми діяннями, яко єдиний засіб, що затверджує людські постанови й винагороджує їхні недосконалості. Крім того, сторони зобов'язалися залишатися зв'язаними узами дійсного й нерозривного братерства, уважати себе як би единоземцами, подавати один одному у всякому разі й у всякому місці посібник, підкріплення й допомога, дивитися на себе стосовно підданим як на батьків сімейства, бачити в керовані ними народах тільки членів єдиного народу християнського, управляти ними згідне з навчанням Христа й піклуватися про те, щоб і піддані перейнялися тими ж прагненнями, що й государі.
Дата добавления: 2019-07-15; просмотров: 668; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!